«Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики
Saved in:
| Published in: | Русская литература. Исследования |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31028 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики / І.В. Козлик // Русская литература. Исследования: Сб. науч. тр. — 2009. — Вип. XIII. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860031379347079168 |
|---|---|
| author | Козлик, І.В. |
| author_facet | Козлик, І.В. |
| citation_txt | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики / І.В. Козлик // Русская литература. Исследования: Сб. науч. тр. — 2009. — Вип. XIII. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Русская литература. Исследования |
| first_indexed | 2025-12-07T16:52:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
І.В. КОЗЛИК
(Івано-Франківськ)
«ПАНАЄВСЬКИЙ» ЦИКЛ М. О. НЕКРАСОВА
ТА ПРОБЛЕМА РОМАНІЗАЦІЇ ЛІРИКИ
Світлій пам’яті
доктора філологічних наук
Наталії Миколаївни Мостовської
п р и с в я ч у ю
Під романізацією жанрів М. М. Бахтін розумів процес їх звіль-
нення від канонічності, «всього того умовного, змертвілого, ходуль-
ного й позбавленого життя, що гальмує їх власний розвиток», «пере-
творює їх поруч з романом в якісь стилізації застарілих форм»1.
Більш конкретно вчений пов’язує романізацію жанрів із зростанням
їх пластичності, з оновленням їх мови, діалогізацією, проникненням
у них іронії, гумору, елементів самопародіювання та проблемності,
специфічної незавершеності. У підвалинах усього цього, згідно з
бахтінською концепцією, знаходиться не прямий і безпосередній
вплив роману як жанру на інші жанри, а передовсім переміщення
жанрів у особливу зону побудови художніх образів – у зону живого
контакту з сучасністю, яка переживає становлення, контакту з тепе-
рішнім у його незавершеності. Навіть там, де вплив роману «може
бути точно встановленим і показаним, він, – зазначає учений, – не-
розривно сплітається з безпосередньою дією тих змін у самій дійс-
ності... які зумовили панування роману в цю добу»2. І такий процес
жанрового розвитку літератури отримав назву «романізації» тому,
що сферу контакту з незавершеним теперішнім уперше в літературі
освоїв саме роман3.
1 Бахтин М. М. Эпос и роман (О методологии исследования романа) //
Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – С. 482.
2 Там само. – С. 451.
3 Там само. – С. 450–451.
2
М. М. Бахтін охарактеризував також п’ять основних наслідків
звернення літератури до сучасної незавершеної дійсності.
По-перше, для художньо-ідеологічної свідомості час і світ «ста-
ють історичними», розкриваються «як становлення, як безперервний
рух у реальне майбутнє»1.
По-друге, в зоні контакту з незавершеним теперішнім предмет
зображення втрачає абсолютну завершеність і смислову незмінність:
сенс і значення «оновлюються й ростуть в залежності від подальшо-
го розгортання контексту». Через це образ набуває специфічної ак-
туальності й отримує відношення до події життя, яка і зараз продов-
жується і до якої автор і читач істотно причетні2. Звідси: полегше-
ність входження реципієнта в роман і романізований жанр та водно-
час небезпека самоототожнення реципієнта з літературним героєм,
небезпека заміни його реального життя романом.
По-третє, відсутність у предметі зображення внутрішньої завер-
шеності, вичерпності «призводить до різкого зростання вимог зов-
нішньої та формальної, особливо сюжетної, завершеності та вичерп-
ності. По-новому ставиться проблема початку, кінця й повноти»3.
По-четверте, відбувається перебудова образу людини в літерату-
рі. Людина постає незавершеною, з не реалізованими до кінця поте-
нціями, втрачає власну ідентичність, з’являються розбіжності між її
справжньою сутністю та її зовнішнім виявом, її погляд на себе вже
не збігається з поглядом на неї інших (зокрема, автора та реципієн-
та), той, хто зображає, не тотожний зображенню, з’являється спо-
відь-самовикриття.
Нарешті, «людина здобуває ідеологічну й мовну ініціативність,
що змінює характер її образу (новий і вищий тип індивідуалізації
образу)»4.
З огляду на це застосування методологічної ідеї романізації жан-
рів до ліричного незібраного циклу Некрасова передбачає з’ясування
того, як лірика підійшла до освоєння романного гносеологічного ма-
теріалу і при цьому зберегла свою родову природу, як на новому ма-
1 Там само. – С. 472–473.
2 Там само.
3 Там само. – С. 474.
4 Там само. – С. 480; див. також с. 478, 479.
3
теріалі виявила свої специфічні, недосяжні для інших літературних
родів художні можливості, як знайшла в спільному гносеологічному
об’єкті – незавершеному теперішньому – свою, тільки їй досяжну
пізнавальну ділянку. В цьому сенсі проблема романізації лірики Не-
красова ширша і глибша, ніж питання про вплив прози на поезію,
про появу в поетичних текстах прозових елементів і т. ін. Тому ви-
вчення «панаєвського» циклу в аспекті проблеми романізації жанрів
передбачає послідовне врахування специфіки його родової природи1.
А такий підхід можливий тільки у тому випадку, якщо існування
незібраного циклу поезій Некрасова, появу якого спричинила історія
стосунків поета з А. Я. Панаєвою, первісно визнається як об’єктив-
ний історико-літературний факт і, відповідно, сприймається як певна
ідейно-художня цілісність.
Важливість цієї обставини зумовлена тим, що цілісне сприйняття
«панаєвських» поезій було недосяжним не тільки сучасникам поета,
але й багатьом наступним поколінням читачів. Так, у IV розділі
«Стихотворений» 1856 року впереміж з іншими поетичними твора-
ми і в послідовності, яка не відповідає хронології їх написання, були
надруковані 12 поезій «панаєвського» циклу: «Ты всегда хороша
несравненно...» (1847), «Тяжёлый крест достался ей на долю...»
(1855), «Мы с тобой бестолковые люди...» (1851), «Так это шутка?
Милая моя...» (1850), «Я посетил твоё кладбище...» (1856), «Да, на-
ша жизнь текла мятежно...» (1850), «Давно – отвергнутый тобою...»
(1855), «Если, мучимый страстью мятежной...» (1847), «О, письма
женщины нам милой...» (під назвою «Отрывок»; 1852), «Поражена
потерей невозвратной...» (під назвою «В чёрный день»; 1848), «Я не
люблю иронии твоей...» (1850), «Прости» (1856). При цьому поезія
«Да, наша жизнь текла мятежно...» була опублікована з підзаголов-
ком «Из Шенье», тобто подавалася Некрасовим як переклад з іншого
поета і, відповідно, могла так сприйматися і читачами. І тільки по-
чинаючи зі збірки «Стихотворения» 1859 року Некрасов друкує її
без підзаголовку.
1 Див.: Гинзбург Л. Я. О лирике. – Л., 1974. – С. 239–242; Гаркави А. М.
Лирика Н. А. Некрасова и проблемы реализма в лирической поэзии. – Ка-
лининград, 1979. – С. 17–19, 50–51 та ін.
4
Схожа доля й у поезії «Тяжёлый год – сломил меня недуг...», яка
з 1861 року (з моменту першої публікації) та в усіх прижиттєвих ви-
даннях «Стихотворений» поета друкувалася з підзаголовком «Из
Ларры», який забрали тільки у «Стихотворениях» 1879 року, тобто
через 23–24 роки після її написання. «За допомогою підзаголовку, –
зазначає О. М. Гаркаві, – поет намагався приховати від цікавості
сторонніх подробиці особистого життя. Мабуть, тому він взагалі
тривалий час не друкував цей вірш»1. По тій же причині 1861 року в
1-му номері «Современника» без імені автора з’явилася поезія «Где
твоё личико смуглое...», яку поет теж включив у зібрання своїх тво-
рів лише через 8 років після написання2. Вірш «Когда горит в твоей
крови...» вперше був надрукований 1848 року в 12-му номері «Со-
временника» як складова роману «Три страны света» і в прижиттє-
вих виданнях «Стихотворений» не друкувався. Це стосується й цик-
лу «Три элегии», який уперше побачив світ у збірнику «Складчина»
(СПб., 1874), та поезії «Горящие письма», перша публікація якої
відбулася 1877 року в 2-му номері «Отечественных записок». Наре-
шті, вірші «Зачем насмешливо ревнуешь...», «Ты меня отослала да-
лёко...», «Не гордись, что в цветущие лета...», «Прощанье» взагалі
уперше були опубліковані тільки в 1930-ті роки3.
Такі обставини публікації «панаєвських» поезій демонстрували
багатогранність, широту творчого потенціалу й таланту Некрасова,
проте повністю нейтралізували циклічну природу цих творів, через
що незібраний цикл любовної лірики поета виявлявся неіснуючим
для читацької свідомості. Більше того, «панаєвський» цикл як ціліс-
не, самостійне явище в творчій спадщині Некрасова ігнорується і
деякими відомими некрасознавцями4.
1 Некрасов Н. А. Полн. собр. соч. и писем: В 15 т. – Л., 1981. – Т. 2. –
С. 338.
2 Див. про це: там само. –Т. 1. – С. 639.
3 Див. про це: там само. – Т. 1. – С. 634; Т. 2. – С. 339, 341.
4 Див., наприклад: Корман Б. О. Лирика Н. А. Некрасова. – Воронеж,
1964. – С. 299–317. Про конкретні підстави виокремлення вищенаведеного
приблизного складу «панаєвського» циклу в кількості 21 поезії див.: Козлик
И. В. К вопросу о своеобразии «панаевского» цикла Н. А. Некрасова //
5
Бахтінська теорія романізації жанрів виявляє умовність, метафо-
ричність визначення «панаевського» циклу як «ліричного роману». І
не тільки тому, що всупереч стійкій думці у ньому немає характерів
героя та героїні, схожих на характери в російському психологічному
(та й в будь-якому іншому) романі, на що цілком доречно свого часу
звернула увагу Л. Я. Гінзбург1. Некрасовський цикл за всіх своїх
зв’язків із романною прозою все ж зовсім не прочитується як роман,
нехай навіть «ліричний». У ньому відсутнє зображення історії як
подій, які розгортаються у просторі й часі та щодо яких проявляють
себе їх учасники. А тому немає в ньому й фабули у звичному зна-
ченні цього слова.
З усього розмаїття перипетій, можливих та звичних для реального
розгортання стосунків між закоханими, в «панаєвському» циклі ува-
га фокусується лише на одній події, яка у вигляді «цитати з реально-
сті» у формі репліки конкретної розмови, що відбувається «за кад-
ром», маніфестується вже в «першому» вірші-компоненті «Если,
мучимый страстью мятежной...». Ця репліка від неназваної «третьої
особи», яка прагне примирити героїв, відразу вказує на головний
предмет ліричного осягнення в усьому циклі – на протистояння між
героями як настільки глибинну рису їх взаємостосунків, що воно,
судячи з наступних поезій-компонентів, не припиняється ні в моме-
нти важкого горя, ні в період розлуки, яка врешті-решт переходить в
остаточний розрив стосунків. За таких обставин важливим виявля-
ється не те, що в «панаєвські» вірші входять побутові ситуації сва-
рок, взаємних звинувачень тощо. Важливо передовсім те, що саме на
цих ситуаціях акцентується увага, що саме вони здобувають особли-
ву функцію репрезентації усієї «закадрової» реальності і, відповідно,
набувають знакового характеру.
Якщо у попередній традиції кохання («отрадное мечтанье» у точ-
ному визначенні Лермонтова) ізолювали від повсякденної реальності
і цим знімали питання про реалізацію ідеалу в житті, повністю від-
давши йому духовний світ особистості, то Некрасов знову заговорив
Вопр. рус. лит.: Респ. межвед. науч. сб. – Львов, 1990. – Вып. 2(56). –
С. 48–56.
1 Див.: Гинзбург Л. Я. О лирике. – С. 239–242.
6
про реалізацію бажаного в життєвій практиці, перемістивши любов-
ну тему в сферу щоденних реальних стосунків між людьми. При
цьому поет по-новому, на психолого-ідеологічному рівні поставив
проблему нерівності в коханні, тоді як в преромантичній традиції
первісно даним і таким, що природно приймається, була саме рів-
ність героїв у їх почутті.
Поезія «Если, мучимый страстью мятежной...» – це ключ до всьо-
го циклу на всіх його основних рівнях. Вона вводить головну тему
циклу – тему дисгармонії, конфліктності у стосунках між закохани-
ми – як певну проблемну ситуацію, яка проголошена вказаною реп-
лікою, але нею не вичерпується, і водночас яка відразу позначає но-
вий, нетрадиційний предмет ліричного пізнання – конкретні явища
незавершеного теперішнього, що протікають у повсякденності, зок-
рема незавершені конфліктні стосунки між людьми, що кохають од-
не одного. Увірвавшись в поетичний текст завдяки драматизованій,
діалогічній репліці, побудованій як логічно вивірене й точне вира-
ження конкретної думки автора як учасника незакінченої розмови з
героями, що відбувається безпосередньо тут-і-тепер, цей романний
предмет зображення різко зменшив ступінь концептуальної самодо-
статності й смислову повноту, вичерпність окремо взятого вірша-
компонента. Така невичерпність зображенням втіленої у ньому мо-
делі, ситуації теж породжує певне очікування продовження, а відтак,
і відчуття необхідності у виникненні ліричного циклу, тобто такої
особливої поетичної форми, яка дозволила б поєднати тенденції до
поглибленого аналітичного розгляду кожної зафіксованої в окремій
поезії миті, одиничного ракурсу (наприклад, психічного стану), ко-
жного явища і пласта дійсності «з тенденцією до відтворення склад-
ного, внутрішньо розчленованого і в той же час цілісного, узагаль-
неного художнього образу...»1. Прикметною у цьому сенсі є некано-
нічність циклу як літературної форми, відсутність у нього традиції в
1 Фридлендер Г. М. О закономерностях развития жанров в эпоху реализ-
ма (на материале славянских литератур XIX – начала ХХ века) // Славян-
ские литературы: IV Международный съезд славистов. Доклады советской
делегации. – М., 1968. – С. 228–229.
7
організації та сприйнятті, відсутність естетичної «пам’яті»1. І ця ри-
са теж зближує ліричний цикл з романом.
Вказаний вірш-компонент репрезентує можливих суб’єктів ліри-
чного сюжету: автора, героя та героїню. Автор, який виступає
суб’єктом мовлення тільки в двох (правда, принципово важливих)
«панаєвськи» поезіях – «Если, мучимый страстью мятежной...» і
«Тяжёлый крест достался ей на долю...», є «третьою особою», спо-
стерігачем зі сторони, позиція якого щодо системи пріоритетних ка-
тегорій (розуміння, прощення, поблажливість, доброзичливість, віра
в каяття) фактично збігається з позицією героя як безпосереднього
учасника «закадрових» подій. Герой виступає єдиним носієм мов-
лення в 19 з 21 поезіях-компонентах циклу. Така спроба розділити
єдину поетичну свідомість на два корелятивні погляди – героя й ав-
тора – може сприйматися і як рух лірики вбік різнобічності зобра-
ження, і як подолання (нехай і часткове) органічної, звичної для неї
монополії єдиної поетичної свідомості, яка претендує на абсолют-
ність.
Перша поезія-компонент «панаєвського» циклу вказує на можли-
ві конкретні образи й форми ліричного вираження: 1 й 6 (завершаль-
на) строфи породжують очікування того, що далі буде розгортатися
психологічний стан героя і, відповідно, використовуватимуться тра-
диційні поетичні жанри, що раніше успішно втілювали цю предмет-
ну сферу зображення. 2 й 3 строфи допускають можливість появи у
віршах сцени, яка безпосередньо засобом цитування введе в поетич-
ний текст певну позатекстову реальність, а значить, і віршів з внут-
рішньо діалогізованою мовленнєвою організацією. Рядки: «И в душе
твоей, кроткой и нежной, / Злое чувство проснулося вдруг» і «Но
когда, отдохнув от волненья, / Ты поймёшь его грустный недуг»2 –
можуть породити очікування безпосередньої появи та вираження у
віршах внутрішнього світу героїні.
1 Див. про це: Руденко Ю. К. Принцип циклизации в художественной
системе Н. Г. Чернышевского (К постановке вопроса) // Проблемы поэтики
русского реализма XIX века. – Л., 1984. – С. 185.
2 Некрасов Н. А. Полн. собр. соч. и писем: В 15 т. – Л., 1981. – Т. 1. –
С. 61. Далі покликання на це видання подаються в тексті. Римською циф-
рою вказується том, арабською – сторінка.
8
У поезії «Если, мучимый страстью мятежной...» репрезентовані
структурно-стильові композиційні особливості ліричного зображен-
ня в усьому циклі, якому властиві ясність синтаксису, безпосередня
номінація понять, узятих «поза будь-якого образного тлумачення, в
найзагальнішому своєму значенні»1 («отвечай негодующим взором»,
«...постыдный порыв подозренья / Без того ему много принёс / Пол-
ных муки тревог сожаленья...»: І, 61), активне використання тради-
ційної поетичної лексики, яка перекодовується, але при цьому утво-
рює лексичну основу всього циклу.
Так, романтичні формули входять в загальну стихію «розмовнос-
ті» й в таку внутрішньо діалогізовану (наявність в репліці іншого
погляду) мовленнєву конструкцію, яка сприймається як природна й
така, що зберігає живі інтонації розмовного мовлення. В подальшо-
му отримують розвиток і деякі способи перекодування й актуалізації
поетизмів. Перший спосіб – це смислова конкретизація поетизму,
безпосередня його прикріпленість до одиничної, індивідуальної си-
туації:
Если, мучимый страстью мятежной,
Позабылся ревнивый твой друг...
(І, 61; курсив мій – І. К.)
Тяжёлый крест достался ей на долю:
Страдай, молчи, притворствуй и не плачь...
(І, 164; курсив мій – І. К.)
Да, наша жизнь текла мятежно,
Полна тревог, полна утрат...
(І, 73; курсив мій – І. К.)
Другий спосіб: ущільнювання романтичного фразеологізму. На-
приклад, у поезії «Если, мучимый страстью мятежной...» типовий
романтичний фразеологізм «страсть мятежная» ущільнюється сло-
вом «мучимый», яке підсилює в ньому елемент психологічної харак-
теристики, оживляє його й примушує сприймати його компоненти в
їх реальному лексичному значенні.
1 Гинзбург Л. Я. О лирике. – С. 228.
9
Саме за допомогою традиційної поетичної лексики, за якою зна-
ходиться певна стійка система цінностей, задається і тема «панаєв-
ського» циклу, і первісні експозиційні характеристики його героїв.
Та при цьому спільність засобів вираження не свідчить про їх тото-
жність. Так, «мучимый страстью мятежной», «ревнивый», «безум-
ный, но любящий друг» – це максимальне ущільнення поетизму. Те,
що колись було диференційованим, вживалося окремо одне від од-
ного1, у Некрасова втілилося в одній узагальненій формулі, яка вка-
зує на щирість і справжність кохання-пристрасті героя, ірраціональ-
ного за своєю природою і в своєму емоційному протіканні непідвла-
дного розуму. При цьому Некрасов, вдаючись для позначення певної
реальності стосунків між героями до традиційної поетичної лексики,
не піддає жодному сумніву розроблену в попередній любовній ліри-
ці систему цінностей, яку поетизми, власне, і виражають. У цьому
сенсі прикметним є порівняння з поезією Є. П. Ростопчиної, де теж
простежується рух до ущільнювання (правда, засобом градації та
паралелізму) поетичних формул:
Не понял он, как странно, как безумно,
Как искренно любила я!
(«Ссора», 1838)
Або в неї ж:
Велите петь цыганке черноокой
Про страсть, про ревность, про любовь –
Про всё, про всё, что в жизни одинокой
Волнует ум, сжигает кровь!
(«Цыганский вечер», 1847)
Заданість героя «панаєвського» циклу не суперечить попередній
поетичній традиції та її цінностям. Така суперечливість простежу-
ється в заданості образу героїні, в рівноправності понять «кроткая и
1 Див. поезії Є. І. Кострова «Песня» (кінець XVIII століття), В. І. Туман-
ського «Май», «К кн. Н. А. Цертелеву» (1823), В. К. Кюхельбекера «Лю-
бовь» (1829), О. С. Пушкіна «Нет, я не дорожу мятежным наслажденьем...»
(1827–1836), Є. П. Ростопчиної «Корда б он знал!» (1830), «Простонарод-
ная песня» (1831), «Ссора» (1838), Е. І. Губера «Душе» (1839), М. Ю. Лер-
монтова «Они любили друг друга так долго и нежно...» (1841), М. Ф. Щер-
бини «Письмо» (1844), Є. А. Баратинського «Когда, дитя и страсти и со-
мненья...» (1844).
10
нежная» та «злое чувство», «гнев правдивый», несумісних з погляду
традиційних поетичних уявлень. У попередній системі цінностей
ніжність і лагідність корелюються тільки з коханням, покірливістю,
поблажливістю, співчуттям, добротою, чуйністю, радістю, гармоні-
єю стосунків1 і є тим, що «душу услаждает», і «вселяет в грудь по-
кой» (М. М. Карамзін. «Мы желали – и свершилось!..», 1794), що
відрізняє жінку, яка кохана і яка кохає, і породжує у її коханого пра-
гнення віддати їй усе «своє життя», лише їй «посвящать, разлуки не
страшась, / Дыханье каждое и каждое мгновенье» і, серцем коло неї
«обновясь, / В улыбке уст» коханої «печалей пить забвенье»
(В. М. Олін. «Стансы к Элизе», 1822–18232). Саме з душею коханої,
«смелой и нежной», можна розділити долю, саме до «святой и неж-
ной» коханої можна притулитися «главой... мятежной», з нею «себе
и небу веря вновь» (Є. А. Баратинський. «Когда, дитя и страсти и
сомненья...»). Відсутність ніжності (пор. у «панаєвському» циклі
характеристики героїні: «Так добра ты, скупая на ласки», I, 64; «рас-
считанно суровым, / Коротким и сухим письмом», I, 71) сприйма-
ються як свідчення відсутності кохання (див.: М. В. Станкевич.
«Прости!», 1830). Озлобленість і пов’язана з нею гордовитість зав-
жди протиставлялися і були несумісними з ніжністю й лагідністю, а
значить, і з справжнім коханням:
Нет! более надменна, чем нежна,
Ты всё ещё обид своих полна...
(Є. А. Баратинський. «Оправдание», 1824)
У такому смисловому наповненні й увійшли поняття «нежность»
та «кротость» у живу мову й акумульовану в ній народну пам’ять3,
корелюючись у християнському вченні з присутністю тієї Мудрості,
1 Див. поезії М. М. Карамзіна «К соловью» (1793), Є. І. Кострова «Пес-
ня», С. Д. Нечаєва «К ней» (1824), О. С. Пушкіна «Простишь ли мне ревни-
вые мечты...» (1823), «Я вас любил: любовь ещё, быть может...» (1829),
М. Ю. Лермонтова «Они любили друг друга так долго и нежно...» й ін.
2 Див.: Поэты 1820–1830-х годов: В 2 т. – Л., 1972. – Т. 1. – С. 129–130.
3 Пор. приклади, які наводить В. Даль: лютость бедит, кротость по-
беждает; духом кротости, а не палкой пó кости; говорит озлобленному:
«Помяни, Господи, царя Давида и всю кротость его!» (Даль В. Толковый
словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М., 1979. – Т. ІІ. – С. 199).
11
«що ніби зверху походить вона» (Як. 3:13,17)1. І ці «кротость» і
«нежность» були для некрасовського героя найбільш значущими й
жаданими2, були тим, що породжує в душі, кажучи словами Лермон-
това, «отрадное мечтанье», а також тим, що він так і не дочекався
від «скупой на ласки», з «насмешливым умом» героїні, яка знайшла
собі надійну опору в «ненависти гордой» (І, 158).
Сприйняття «панаєвського» циклу з самого початку орієнтоване
на залучення широкого поетичного контексту, на тлі якого, власне, й
виявляється його справжня своєрідність. Наприклад, багато що
зближує «панаєвський» цикл з російською поезією перехідного пе-
ріоду сентименталізму і преромантизму (1790–1810-ті роки). Це, зо-
крема, майстерне використання в ролі провідного лексичного пласту
традиційного ліричного матеріалу, а також звернення до вже сфор-
мованих поетичних жанрів. У цьому сенсі «Так это шутка? Милая
моя...» цілком нагадує послання, віршований лист, «Тяжёлый крест
достался ей на долю...» К. І. Чуковський назвав «геніальним росій-
ським романсом»3, використання романсної тематичної конструкції
простежується в «Мы с тобой бестолковые люди...», романсний на-
спів є в «Ты всегда хороша несравненно...», а в поезії «Где твоё ли-
чико смуглое...» Б. М. Ейхенбаум вбачав цікавий приклад пародій-
ного романсу4. Як на проміжних стадіях розвитку ліричного сюжету
«панаєвського» циклу (див. поезії: «Давно – отвергнутый тобою...»,
«Зачем насмешливо ревнуешь...», «Я посетил твоё кладбище...»), так
і в його фіналі, де здійснюється підсумкова концептуальна й темати-
чна його переакцентація («Три элегии»), функції узагальнення набу-
ває традиційний жанр елегії. З російською поезією сентименталізму
та пре-романтизму пов’язані й реалізовані в «панаєвському» циклі
1 Див.: Словарь библейского богословия / Под ред. Ксавье Леон-Дюфура
и др. – Брюссель, 1990. – С. 513.
2 Про органічну близькість поезії Некрасова християнським цінностям
див.: Мостовская Н. Н. Храм в творчестве Некрасова // Рус. лит. – 1995. –
№ 1. – С. 194–203.
3 Чуковский К. И. Мастерство Некрасова. – М., 1962. – С. 620, 621.
4 Див.: Эйхенбаум Б. М. Некрасов // Эйхенбаум Б. М. О прозе. О поэзии.
Сб. статей. – Л., 1986. – С. 368–369.
12
художні настанови на «стиль, отвечающий теме» (ІІІ, 214) та на
сформульовану Некрасовим в 1877 році в «Подражании Шиллеру»
максимальну смислову насиченість при строгій лаконічності й «про-
стоті» вірша1.
Такі ж відчутні зв’язки зближують «панаєвський» цикл з російсь-
кою романтичною поезією 1820–1830-х років. Так, поєднання тра-
диційних елементів класичної елегії з інтонаціями романсу, з елеме-
нтами пісенної структури2 дозволяє зіставити «панаєвські» поезії з
інтимною лірикою В. І. Красова3. Жанр медитативного фрагмента,
який розробляла, зокрема, у своїй поезії Н. С. Теплова (див. її вірш
1830 року «Просьба»4), нагадують вірші Некрасова «Я не люблю
иронии твоїй...» та «Прощание». Форма ж короткої сценки, яку
культивовував у своїй творчості Л. А. Якубович (див. його твір «За-
ветные слова»5) корелюється з поезіями-сценами в «панаєвському»
циклі. Нарешті, використання Некрасовим поряд з поетизмами й
прозаїзмів, елементів повсякденного, побутового мовлення зближує
некрасовський незібраний цикл з баладами П. О. Катєніна, якого
Ю. М. Тинянов назвав «ніби Некрасовим 20-х років»6. Процитува-
вши такі рядки з катєнінської балади «Убийца»:
Один в лесу день целый бродит,
От встречного бежит,
Глаз напролёт всю ночь не сводит,
И всё в окно глядит.
1 Про структурні ознаки поезії російського сентименталізму та прерома-
нтизму див.: Лотман Ю. М. Поэзия 1790–1810-х годов // Поэты 1790–1810-
х годов. – Л., 1971. – С. 5, 7, 14, 15, 22; Винокур Г. О. Наследство XVIII века
в стихотворном языке Пушкина // Винокур Г. О. О языке художественной
литературы. – М., 1991. – С. 236–239.
2 Див.: Чуковский К. И. Мастерство Некрасова. – С. 608–609, 623–625 й
ін.; Тынянов Ю. Н. Стиховые формы Некрасова // Тынянов Ю. Н. Поэтика.
История литературы. Кино. – М., 1977. – С. 22–23 й ін.
3 Див.: Гинзбург Л. Я. Русская поэзия 1820–1830-х годов // Поэты 1820–
1830-х годов: В 2 т. – Л., 1972. – Т. 1. – С. 48–49.
4 Див.: Поэты 1820–1830-х годов: В 2 т. – Л., 1972. – Т. 1. – С. 582.
5 Див.: Поэты 1820–1830-х годов: В 2 т. – Л., 1972. – Т. 2. – С. 266.
6 Тынянов Ю. Н. Пушкин и его современники. – М., 1969. – С. 45.
13
Особенно когда день жаркий
Потухнет в ясну ночь... –
Ю. М. Тинянов зазначив, що «на такий прозаїзм, як «особенно»,
не завжди наважувався навіть і Некрасов»1. Та саме в «панаєвській»
поезії «Где твоё личико смуглое...» з’являється те ж саме «особен-
но», причому в ще більш прозовій формі:
Помнишь, тебе особливо
Нравились зубы мои...
(І, 183; курсив мій – І. К.)2
Одним із наслідків входження лірики в романну зону безпосеред-
нього контакту з незавершеним теперішнім була втрата нею готової,
завершеної системи цінностей, на якій завжди базувалася єдність
поетичної свідомості. Система цінностей, яку прийняла свідомість,
що зображає, тепер вже не узгоджується з реальним перебігом «за-
кадрових» подій, з якими вона себе безпосередньо зіставляє, пере-
стає ідеологічно охоплювати їх і цим сама стає предметом пізнання,
випробовується на міцність, істинність та загальність.
У «панаєвському» циклі з самого початку проголошується певна
нова система цінностей, яка сформувалася за текстом і яку репрезен-
тують мотиви-сигнали «злого чувства», «гнева правдивого», що кар-
тає кохану людину «жгучим укором» (І, 61). У її підвалинах знахо-
диться абсолютизація ідей свободи особистості та вільного життєво-
го вибору людини. Ось чому для героя важливо те, що героїня «сво-
бодно... решала выбор свой / И не как раб упал» він «на колени» (ІІІ,
200). «Злое чувство», «гнев правдивый» у цій системі цінностей є
проявами свободи особистості, її прагнення до рівності, які самі ви-
суваються як абсолютна пріоритетна цінність.
1 Там само. – С. 42.
2 Про зв’язки поезії Некрасова з романтизмом див.: Теплинский М. В. О
романтическом характере лирики Некрасова (1991) // Теплинский М. В.
Профессия: литературовед. – Ивано-Франковск, 2007. – С. 76–84; Смир-
нов А. Просветительский идеал и романтическая ориентация в поэзии
Н. А. Некрасова // Современное прочтение классики. V Некрасовские чте-
ния. – Ярославль, 1990. – С. 9–11; Пайков Н. «Философия гения» в творче-
ском миросозерцании Н. А. Некрасова // Там само. – С. 5–7.
14
Ці сигнальні мотиви органічно корелюються з однією із провід-
них тем усієї лірики Некрасова – теми викривальної, «карающей ли-
ры» «злобивого поэта», який «питает ненавистью грудь» (I, 98) і
глибоко переконаний у тому, що те «сердце не научится любить, /
Которое устало ненавидеть» (I, 182). У такій системі цінностей за-
клик до героїні відповідати на «слово ревнивое» героя «негодующим
взором», висміяти «оправданья и слёзы», вразити «жгучим укором»,
вилити «всю до капли досаду» (I, 61) означає прояв тієї ненависті,
без якої неможлива «любов».
Водночас істина такої системи цінностей підпадає під сумнів уже
в другому вірші-компоненті «Ты всегда хороша несравненно...» –
єдиній оптимістичній поезії циклу, де «насмешливый ум» героїні
спрямований на зовнішні об’єкти (вороги героя). Сьома ж поезія-
компонент відразу починається словами «Я не люблю иронии тво-
ей...». У творі «Мы с тобой бестолковые люди...», який може сприй-
матися скороченим, варіативним «дублетом» вірша «Если, мучимый
страстью мятежной...», та ж тема «гнева правдивого» зазнає зміни
інтонаційного вирішення: на елегійному підґрунті, з різким у порів-
нянні з «Если, мучимый страстью мятежной...» зменшенням імпера-
тивності, яке підсилюється зверненням «мой друг», вона явно
пом’якшується, перетворюючись з безапеляційного заклику в друж-
ню пораду. Тут простежується також і зміна мотивації «гнева прав-
дивого», теж заміненого віршем «Говори же, когда ты сердита...»
(I, 94). Якщо на початку «гнев правдивый» має певну самоцінність і
увага акцентується на повноті його вираження, то пропозицією
«сердится открыто» в зіставленні з рядком «Легче мир – и скорее
наскучит...» він явно понижується, втрачаючи високий пафос.
З новою силою, яка повертає читача до першої поезії циклу, тема
кохання-ненависті виникає у вірші «Зачем насмешливо ревнуешь...»,
де зниження, аж до самопародіювання, цього мотиву здійснюється в
інший спосіб, зокрема через залучення широкого поетичного кон-
тексту. В цьому творі герой знову захищає проголошену раніше сис-
тему цінностей з усім можливим натхненням її прихильника. Та са-
ме тут відбувається її певне самовикриття.
Поезія «Зачем насмешливо ревнуешь...» має діалогічну структуру
і виступає як полемічне слово на захист героїні, звинуваченої у тому,
15
що вона свій «гордый смех» і «презренья страшное искусство» «ку-
пила» «ценою чувства, / Ценой душевной теплоты...» (I, 158). Для
спростування такої думки наприкінці твору використовується, фак-
тично, кінематографічний прийом – уводиться крупний план зобра-
ження, і навіть чи не портретний і водночас символічний образ «Му-
зы юности» героя, яка, за його власним твердженням, для героїні
«родная с колыбели»:
Слезой увлажнены ланиты,
Глаза поникнуты к земле,
И свежим тернием увитый
Венец страданья на челе... (I, 158)
Цей портрет «Музы юности моей», який ототожнюється
суб’єктом мовлення – героєм – з героїнею, не єдиний у циклі. Поді-
бний образ, але сповнений абсолютно протилежного змісту, втіле-
ний у поезії «Поражена потерей невозвратной...»: тут він теж
пов’язаний з героїнею, яка у хвилину горя могла б, та не волає «к
свету» –
Лицо без мысли, полное смятенья,
Сухие, напряжённые глаза –
И, кажется, зарёю обновленья
В них никогда не заблестит слеза. (I, 68)
Втілений у цих рядках портретний образ дозволяє зіставити про-
цитований вірш з іншими поезіями-компонентами циклу, де є харак-
теристика героїні: з віршем «Если, мучимый страстью мятежной...»,
де заклик автора до героїні «позабыть ненавистное слово», не збу-
джувати докором страждань у душі героя означає, що в «закадровій»
реальності вона робить абсолютно протилежні вчинки; з віршем «Ты
меня отослала далёко...», де є мотив «поколебленной веры» в «бла-
городное» серце героїні, по-своєму втілений також у творах «Тяжё-
лый год – сломил меня недуг...» (3-й і 4-й рядки), «Горящие письма»
(1-а й 2-а строфи), циклі «Три элегии» (7–16, 41–44 рядки 1-ї елегії,
9-й рядок 3-ї елегії).
Усе це дає підстави стверджувати, що змальований у поезії «За-
чем насмешливо ревнуешь...» для ототожнення з героїнею образ
«Музы юности» героя виявляє певний самообман, що відбиває при-
роду його свідомості, яка виявляється варіантом тієї ж структури, що
16
й свідомість Чацького в комедії О. С. Грибоєдова «Лихо з розуму».
Різниця тут лише в тому, що місце «розуму» в кореляційній парі
«розум / щастя» у некрасовського героя посідає спільність страдни-
цької долі, спільність пережитого, яка і повинна, за логікою такої
свідомості, забезпечити міцність «свободного, пó сердцу союза»1.
Ось чому реальний («закадровий») образ героїні «панаєвського» ци-
клу виявився не досяжним для зображальної свідомості автора-героя
і так і залишився для неї загадковим і не осягнутим. І саме це неми-
нуче породжує те почуття невпевненості в героїні, яке постійно пе-
реслідує героя:
А ты?.. Ты так же ли печали предана?
(«Да, наша жизнь текла мятежно...»: I, 74)
Она молчит, свои ломая руки...
И что сказать могла б ему она?..
(«Тяжёлый крест достался ей на долю...»: I, 165)
И тайна всё: печаль и муку
Она сокрыла глубоко?
Или решилась на разлуку
Благоразумно и легко?
Кто скажет мне?..
(«Три элегии»: III, 128)
Ось чому героїня «панаєвського» циклу так і не отримала свого
голосу.
Щоправда, постійний інтерес героя до недосяжного для нього
внутрішнього стану героїні можна ідентифікувати як елемент сен-
1 Сфера міжособистісних стосунків закоханих постає у свідомості героя
такою, в якій все залежить лише від самих людей. Можливо, саме тому в
«панаєвському» циклі не розгортається тема ворожої закоханим зовнішньої
сили (юрби). «Молва» з її «клеветой жестокой» (I, 65) позбавлена якоїсь
значущості в ситуації, коли «горит в... крови // Огонь действительной люб-
ви» і «убежденье... глубóко», коли душа «кроткая и нежная». Правда, це не
означає, що в «панаєвському» циклі повністю відсутній мотив соціальності.
Він простежується в прихованих, глибинних пластах мотивації кризової
свідомості героя. Та це вже самостійне питання, яке вимагає окремого роз-
гляду.
17
тименталістської концепції щастя і любові, яка базується на ідеї та-
кої неволі, яку людина добровільно приймає. «Проживши деякий час
разом, встигнувши відчути за цей короткий час усю насолоду від
чистої та чистосердечної дружби й всі насолоди від виявлення дру-
жніх почуттів, – писав 1822 року В. І. Туманський своїй двоюрідній
сестрі, в яку був закоханий, – ми дізналися власним досвідом, що
щастя добрих душ у щирості... Ми дізналися, що перша умова союзу
є цілковита довіра обох сторін, повна залежність одне від одного...»1.
Водночас можливий ще один код дешифрування реального асоці-
ативного змісту вірша «Зачем насмешливо ревнуешь...». Його дає
порівняння некрасовської твору з поезією К. Ф. Рилєєва «K N. N.»
(1824 чи 1825). У обох випадках виникає тема ненависті, злості, по-
мсти, рабства. Прикметно, що героїня «панаєвського» циклу нагадує
героя рилєєвського вірша, тоді як некрасовський герой близький до
рилєєвської героїні:
Прощаешь ты врагам своим –
Я не знаком с сим чувством нежным
И оскорбителям моим
Плачу отмщеньем неизбежным.
[...]
Не христианин и не раб,
Прощать обид я не умею.
(«K N. N.»)
Та рилєєвський герой відмовляється від кохання жінки, жертвує
ним як особистим в ім’я служіння загальному:
Любовь никак нейдёт на ум:
Увы! моя отчизна страждет, –
Душа в волненье тяжких дум
Теперь одной свободы жаждет.
Саме тому цей мотив у Рилєєва внутрішньо виправданий і орга-
нічний. А от у Некрасова в «Зачем насмешливо ревнуешь...» висока
лексика, численні окличні конструкції на тлі вказаного вище поети-
чного контексту, а також контексту самого «панаєвського» циклу
суперечать предмету мовлення й нічого, крім самопародіювання зо-
бражальної свідомості, не виражають.
1 Туманский В. И. Стихотворения и письма. – СПб., 1912. – С. 232.
18
Таке самопародіювання простежується й у поезії «Прости»:
Прости! Не помни дней паденья
[...]
Но дни, когда любви светило
Над нами ласково всходило
И бодро мы свершали путь, –
Благослови и не забудь! (II, 30)
Для самого суб’єкта мовлення рядок «И бодро мы свершали
путь» не має жодного комічного ефекту й цілком сприймається як
варіювання тієї ж думки, якою закінчується поезія «Ты всегда хоро-
ша несравненно...»:
...с тобой настоящее горе
Я разумно и кротко сношу
И вперёд – в это тёмное море –
Без обычного страха гляжу... (I, 64)
Проте важко уникнути асоціації цього «бодро» з рядками з вірша
Є. Л. Мількеєва «С туч, беременных дождями...» (1842):
Не спешит на смену вёдро
К неприязненным дождям...
Солнце весело и бодро
Вновь идёт по небесам...1 –
і тим паче асоціації з відомою поезією О. М. Плещеєва 1846 року:
Вперёд без страха и сомненья,
На подвиг доблестный, друзья!
Зарю святого искупленья
Уж в небесах завидел я!
Смелей! дадим друг другу руки
И вместе двинемся вперёд,
И пусть под знаменем науки
Союз наш крепнет и растёт.
Враховуючи інтимну тему некрасовського циклу, ці асоціації не-
минуче породжують комічний ефект. Таке самопародіювання худо-
жньою мовою тієї поетичної свідомості, яку вона виражає, можна
вважати тим фактом, що породжений саме процесом романізації лі-
рики.
Таким чином, увійшовши до романної зони безпосереднього кон-
такту з незавершеним теперішнім, лірика Некрасова зберегла родову
1 Поэты 1840–1850-х годов. – Л., 1972. – С. 201.
19
визначеність, виявивши свої специфічні художньо-пізнавальні мож-
ливості. «Панаєвський» цикл будується за ліричним принципом
двопланового зображення: сенс поетичного твору як цілого не зво-
диться до прямого сенсу репрезентованого у ньому висловлення
суб’єкта мовлення, а, як правило, суперечить його прямому значен-
ню. Рух ліричного сюжету циклу постає як смислове нарощення мо-
тивів, як концентрація асоціативних «вузлів», завдяки якій внутрі-
шній світ героя-автора – головного і єдиного носія зображальної сві-
домості в циклі – виявляється більш складним, багатим, суперечли-
вим, ніж та ідеологічна схема та її шкала цінностей, які цим героєм-
автором свідомо прийняті та демонструються.
Некрасову не вдалося в циклі оспівати «нову» жінку та «нове»
кохання: «станси», про які згадується в «Трёх элегиях», так і не ви-
йшли. Зате – і це найбільш важливо – поетові вдалося на новому ма-
теріалі знову відкрити, по-своєму ціннісно актуалізувати проблему
трагічної самотності у коханні, проблему духовного (ідеального)
начала у стосунках між закоханими й загалом закцентувати увагу на
тих загальнолюдських началах міжособистісних стосунків, на зна-
чущість яких час не впливає. При цьому тема самотності в коханні
підсилює свою трагічність у контексті всієї ліричної системи Некра-
сова: адже не тільки кохана жінка так і не зрозуміла героя, але й ін-
ша його глибинна прив’язаність – «тот, о ком пою в вечерней тиши-
не, / Кому посвящены мечтания поэта, – / ...не внемлет он – и не даёт
ответа...» (III, 152). Тому самотність у коханні постає як прояв пев-
ної фатальної глобальної самотності некрасовського героя у світі.
Незважаючи на те, що наукова некрасовіана налічує силу-
силенну студій про життя і творчість поета, і навіть має свою, так би
мовити, класику, сьогодні все ж можна з упевненістю повторити те,
що у 1920-ті роки казали Б. М. Ейхенбаум та Ю. М. Тинянов: «Не-
красов – наступна тема... Некрасовим дійсно пора зайнятися. Пора
показати, що Некрасов – складна й жива історико-літературна
проблема, для з’ясування якої, незважаючи на існування... фахівців,
які уподобали собі цю «легку» тему, зроблено дуже мало»1 й «багато
що, як і раніше, залишається недоказаним»2. Творчість поета, зокре-
1 Эйхенбаум Б. М. Некрасов. – С. 340.
2 Тынянов Ю. Н. Стиховые формы Некрасова. – С. 18.
20
ма його любовна лірика, виявилися у полоні літературознавчих мі-
фів, звільнити від якого може лише строгий філологічний аналіз не-
красовських текстів, в тому числі залучення бахтінською теорії ро-
манізації жанрів. Усе це дозволить не тільки наблизитися до реаль-
ного образу поета, але й більш адекватно з’ясувати об’єктивні зако-
номірності історико-літературного процесу конкретної доби літера-
турно-художньої еволюції.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31028 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0092 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:52:18Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Козлик, І.В. 2012-02-19T20:49:40Z 2012-02-19T20:49:40Z 2009 «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики / І.В. Козлик // Русская литература. Исследования: Сб. науч. тр. — 2009. — Вип. XIII. — укр. XXXX-0092 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31028 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Русская литература. Исследования Актуальные проблемы изучения классической литературы «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики Article published earlier |
| spellingShingle | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики Козлик, І.В. Актуальные проблемы изучения классической литературы |
| title | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики |
| title_full | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики |
| title_fullStr | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики |
| title_full_unstemmed | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики |
| title_short | «Панаєвський» цикл М. О. Некрасова та проблема романізації лірики |
| title_sort | «панаєвський» цикл м. о. некрасова та проблема романізації лірики |
| topic | Актуальные проблемы изучения классической литературы |
| topic_facet | Актуальные проблемы изучения классической литературы |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31028 |
| work_keys_str_mv | AT kozlikív panaêvsʹkiiciklmonekrasovataproblemaromanízacíílíriki |