Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка

У статті на базі широкого кола архівних та оприлюднених джерел досліджено козакознавчий компонент у науково-історичних студіях І. Линниченка, А. Флоровського, П. Клепацького, М. Слабченка, Є. Загоровського. На початку ХХ ст. ці науковці уособлювали одеську школу істориків на чолі з професором І. Лин...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Музичко, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інституту історії України НАН України 2009
Назва видання:	Чорноморська минувшина
Теми:	Козакознавчі студії
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31079
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка / О. Музичко // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 4. — С. 143-156. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31079
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-310792025-02-09T16:53:47Z Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка Cossack studies of Odesa historical school of professor I. A.Lynnychenko Музичко, О. Козакознавчі студії У статті на базі широкого кола архівних та оприлюднених джерел досліджено козакознавчий компонент у науково-історичних студіях І. Линниченка, А. Флоровського, П. Клепацького, М. Слабченка, Є. Загоровського. На початку ХХ ст. ці науковці уособлювали одеську школу істориків на чолі з професором І. Линниченко. In the article on the basis of wide circle of archival and published sources the Cossack topic in the works of I. Lynnychenko, A. Florovs’kyi, E. Zagorovs’kyi, M. Slabchenko, P. Klepatskyi has studied. In early XX c. these scientists represented Odesa historical school with professor I. Lynnychenko at the head. 2009 Article Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка / О. Музичко // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 4. — С. 143-156. — укр. XXXX-0093 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31079 30(477.74):357.1-058.22:929Линниченко”18/19” uk Чорноморська минувшина application/pdf Інституту історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Козакознавчі студії Козакознавчі студії
spellingShingle	Козакознавчі студії Козакознавчі студії Музичко, О. Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка Чорноморська минувшина
description	У статті на базі широкого кола архівних та оприлюднених джерел досліджено козакознавчий компонент у науково-історичних студіях І. Линниченка, А. Флоровського, П. Клепацького, М. Слабченка, Є. Загоровського. На початку ХХ ст. ці науковці уособлювали одеську школу істориків на чолі з професором І. Линниченко.
format	Article
author	Музичко, О.
author_facet	Музичко, О.
author_sort	Музичко, О.
title	Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка
title_short	Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка
title_full	Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка
title_fullStr	Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка
title_full_unstemmed	Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка
title_sort	козакознавчі студії одеської школи істориків професора і.а. линниченка
publisher	Інституту історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Козакознавчі студії
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31079
citation_txt	Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка / О. Музичко // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 4. — С. 143-156. — укр.
series	Чорноморська минувшина
work_keys_str_mv	AT muzičkoo kozakoznavčístudííodesʹkoíškoliístorikívprofesoraíalinničenka AT muzičkoo cossackstudiesofodesahistoricalschoolofprofessorialynnychenko
first_indexed	2025-11-28T04:27:59Z
last_indexed	2025-11-28T04:27:59Z
_version_	1850006922504175616
fulltext	143 УДК 930(477.74):357.1-058.22:929Линниченко”18/19” Олександр Музичко КОЗАКОЗНАВЧІ СТУДІЇ ОДЕСЬКОЇ ШКОЛИ ІСТОРИКІВ ПРОФЕСОРА І.А. ЛИННИЧЕНКА У статті на базі широкого кола архівних та оприлюднених джерел досліджено козакознавчий компонент у науково-історичних студіях І. Линниченка, А. Фло- ровського, П. Клепацького, М. Слабченка, Є. Загоровського. На початку ХХ ст. ці науковці уособлювали одеську школу істориків на чолі з професором І. Линниченко. Інтенсифікація історичних досліджень в Одесі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбулась передусім завдяки діяльності плеяди видатних істориків, професорів Новоросійського університету (НУ). Деякі з них згуртували навколо себе низку учнів, однодумців, які, керуючись порадами вчителя, досліджували різні аспекти історії. Найбільше підстав існує для виокремлення у тогочасному одеському історіографічному середовищі школи істориків вихованця В. Анто- новича, професора кафедри руської історії НУ Івана Андрійовича Линниченка (1857-1926)624. Як зазначав один із його учнів А. Фло- ровський, “з середовища слухачів по одеському університету виокре- милась значна група його безпосередніх учнів по науковій роботі”625. Осмислюючи цей історіографічний феномен пізніше, він застосував визначення “школа учнів І. Линниченка”626. Це неформальне інте- лектуальне співтовариство мало базові риси університетських істори- ко-наукових шкіл: яскравого лідера/вчителя, осередок і видання (Бібліографічне товариство при НУ (І. Линниченко називав його фак- тично “історико-літературним”) та його “Известия”), концептуально- методологічну основу (синтез ідей регіонознавчого, “обласницького”, підходу школи В. Антоновича та державницької, історико-правової школи російсько-імперської історіографії). Учні професора розробля- ли напрямки наукових студій свого вчителя: історію літератури, історію селянства, історію правових інститутів, історію зарубіжних слов’ян, слов’янофільської ідеології. У другій половині 1910-х рр. у студіях школи виокремилась провідна тема: історія Південної України. Хоча І. Линниченко вважав своїм натх-ненником у справі організації власної школи В. Антоновича, його школа мала спільні риси з іншим відгалуженням київської школи – “новою київською школою” М. Довнар-Запольського: 1) історична україністика була 624 Див. про нього: Лабунька М. Микола Павлович Дашкевич та Іван Андрійович Линниченко // 125 років Київської академічної традиції. – Нью-Йорк, 1993. – С. 243-263; Непомнящий А.А. И.А. Линниченко: неизвестные страницы биографии известного историка // Непомнящий А.А. Подвижники крымоведения. – Симферополь, 2006. – С. 169-187. 625 Флоровский А. Памяти проф. И.А. Линниченко // Возрождение (Париж). – 1926. – 29 июля. 626 Листи А. Флоровського до В. Галяса // Василь Терентійович Галяс (біографічні матеріали до 85-річчя з дня народження); упорядник В.М. Хмарський. – Одеса: Гермес, 2006. – С. 40. 144 лише одним із компонентів зацікавлень учнів І. Линниченка та М. Довнар-Запольського у поєднанні з русистикою та славістикою; 2) підвищена увага до соціально-правових та соціально-економічних явищ історії; 3) українська національна ідея не була базовою для їх досліджень627. Водночас, на світогляд, зокрема, на козакознавчий дискурс деяких учнів І. Линниченка мали значний вплив й опоненти одеського професора, що буде продемонстровано надалі. Визначення критеріїв для виокремлення певної наукової школи є однією з найбільш дискусійних тем в історіографії. Натомість більш плідним вважаємо дослідження внеску І. Линниченка та його учнів у розробку різних аспектів історії. Саме такий підхід у поєднанні з ретельним студіюванням особистих відносин між членами школи дозволить визначити її специфіку, суттєво доповнити уявлення про історію історичної науки в Одесі та Україні загалом. Метою цієї статті є визначення внеску І. Линниченка та деяких його учнів у розвиток козакознавства. Основою статті є історіографічні джерела (праці істориків), частково маловідомі історіографам. Наші вкрай нечисленні попередники лише фрагментарно висвітлили цю тему, до того ж поза контекстом дослідження “школи І. Линниченка” як одного з феноменів української регіональної історіографії628. Більш- менш повно досліджено внесок у козакознавство М. Слабченка, що дозволяє нам утриматись від докладного розгляду цього аспекту проблеми629. Незважаючи на те, що з від’їздом І. Линниченка із Одеси до Криму наприкінці 1919 р. створений ним осередок фактично розпався, верхні хронологічні межі статті сягають 1930-х рр., адже між І. Линниченком і деякими його учнями зберігався відчутний інтелектуальний зв’язок аж до самої смерті вчителя, а традиції школи жевріли до репресій над більшістю її членів. Недаремно, у травні 1921 р. М. Слабченко через одного зі спільних знайомих передав вчителеві уклін від А. Флоровського, свої новітні роботи, роботи А. Флоровського, Є. Загоровського, П. Клепацького та наголосив: “хай всі ці книжки будуть хоч невеликою подякою за те, что Ви для нас зробили. Я зокрема не зможу ничим віддячити Вас і 627 Музичко О. Педагогічна діяльність І. Линниченка в Одесі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: етапи, особливості, значення // Південний Захід. Одесика. Історико-краєзнавчий науковий альманах. – 2007. – Вип. 4. – С. 167-190; Музичко О. Професор І.А. Линниченко та його одеські учні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: осередок, гурток, школа? // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. Пр. історико-філософської секції. – Львів, 2008. – Т. 256 (ССLVI). – С. 342-362; Музичко О. Київська школа істориків В. Антоновича та Одеська школа істориків І. Линниченка: порівняльний аналіз // Людина. Світ. Суспільство (до 175- річчя філософського факультету). – 2009: Між. нар. наук. конф. (21-22 квітня 2009 р.): матеріали доп. та виступів. – К., 2009. – Ч. V. – С. 108-110. 628 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV – середина ХVII ст. – К., 2000. – С. 32; Новікова Л. З історії дослідження українського козацтва в Одесі. ХІХ – кінець ХХ ст.//Одеса козацька. Наукові нариси. – Одеса, 2008. – С. 127-150. 629 Заруба В. Історик держави і права України академік Михайло Слабченко. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 321-369. 145 за моральну і часто матеріальну допомогу, яку Ви мені завжди надавали”630. Серед українських істориків ХІХ – початку ХХ ст. мало хто працював виключно на ниві козакознавства, але більшість з них не оминали цю тему. Одеські історики ХІХ ст. не були виключенням: А. Скальковський, О. Маркевич, П. Іванов. П. Андріанов час від часу звертались до історії козацтва, акцентуючи увагу на південно- українських сторінках його історії (Нова Січ, задунайське козацтво, нащадки козаків на Одещині). Як вихованець київського універ- ситету Св. Володимира, учень В. Антоновича, І. Линниченко, безумовно, отримав солідний запас знань з історії українського козацтва. Однак він згадував, що саме курси В. Антоновича з історії козацтва значною мірою розчаровували слухачів, які чекали більшого від вченого, що мав серед студентів репутацію другого після М. Костомарова знавця цього історичного явища631. Втім, хоча надалі І. Линниченко зосередився на дослідженні середньовічної історії Галичини, протягом майже всього життя він приділяв певну увагу й історії козацтва. Про це свідчить хоча б одна з перших його публікацій у 1889 р. на сторінках “Киевской старины”, в якій він піддав нищівній критиці працю німецького автора про історію українських та російських козаків632. Принагідно рецензент привітав зростання інтересу на Заході до цієї сторінки історії. І. Линниченко також розглядав козацтво як один з найславетніших феноменів історії Росії, не розділяючи українське та російське козацтво. Про тогочасний інтерес І. Линниченка до козацької проблематики свідчить й епістолярний матеріал. Так, у листі до історика Дону В. Дружиніна він просив повідомити джерела про взаємини Донців та Запорожців633. У лекційному курсі з історії західних слов’ян, який І. Линниченко читав протягом 1889-1895 рр. у Московському університеті, він згадував про українське козацтво у контексті історії Речі Посполитої. Він висвітлював обставини реєстрової реформи Стефана Баторія, фактично підтримавши так звану “Баторієву легенду”, згідно з якою саме цей монарх вважався засновником козацтва. На думку лектора, С. Баторій, прагнучи зміцнити свою підтримку у державі, перший організував людей, які тікали від утисків з різних місць634. Перебуваючи в Одесі у статусі професора НУ (1896 – 1919), І. Лин- ниченко і надалі продовжував приділяти певну увагу козакознавчій тематиці, щоправда, у контексті більш загальних питань. Іноді науковець звертався до історії козацтва у процесі наукової комунікації. Так, на сторінках “Записок НТШ” М. Грушевський надрукував з власною 630 Державний архів при Раді міністрів АРК. – Ф. 538. – Оп. 1. – Арк. 43, 59. 631 Линниченко И. Речи и поминки. – Одесса, 1914. – С. 257. 632 Киевская старина. – 1889. – № 5. – С. 663-666. 633 Російський державний архів літератури та мистецтва. – Ф. 167. – Оп. 1. – Спр. 314. – Арк. 25. 634 Линниченко И.А. История западных славян. – М. 1895. – С. 78. 146 передмовою отриманий від І. Линниченка текст записки німецького автора кінця ХVIII ст. Ф. Гендльовіка про запорожців (1789)635. У цьому рідкісному виданні висвітлювалась доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Примірник рідкісної праці виявився в одеській бібліотеці, з якого її скопіював І. Линниченко. Професор зачіпав історію козацтва в університетських та публічних лекціях. Так, у 1913 р. він прочитав “яскраву та ґрунтовну” доповідь про російських царів Михайла Федоровича й Олексія Михайловича, під час якої висвітлив роль козацтва та інших представників “демократичної партії” тодішнього суспільства в обранні на царювання Михайла Федоровича. Ця теза відповідала настроям тогочасної здебільшого демократично налаштованої інтелігенції. Тому не дивно, що згідно з повідомленням одеської газети, численна аудиторія нагородила І. Линниченка тривалими оплесками636. Іноді козацька проблематика відбивалась і в студентських доповідях на семінарах у І. Линниченка. Наприклад, студент Д. Буяльский зробив доповідь на тему “Вопрос о личности Петрика”. Про інтерес І. Линниченка до історії козацтва свідчить низка документів, що відклались в його особистому архіві: актові джерела з історії Гетьманщини, праця П. Іскри про добу Руїни637. Найбільш промовистим з них є чернеткова рукописна замітка І. Линниченка під назвою “Казачество”638. Цей документ з’явився внаслідок маловідомого епізоду в історії НУ. У 1902 р. військовий міністр Російської імперії зініціював складання докладних історичних праць про кожне з козацьких військ за певною програмою авторства І.П.Попова: 1) козацтво як колонізатор; 2) як охоронець державних кордонів; 3) православної віри; 4) як військова сила. Програма пе- редбачала висвітлення окремих питань: 1) чи самобутньо розвива- лось це військо чи утворилось за розпорядженням уряду; 2) чи був однорідним племінний склад; 3) чим зумовлено оподаткування ко- зацького війська державними податками; 4) чим зумовлене утворен- ня низки видів озброєння у війську 5) землеволодіння; 6) чим викли- кано утворення окремих козачих областей; 7) поширення нових уря- дових чи місцевих господарчих закладів. У 1905 р. І. Попов помер і складання історії загальмувалось. 5 лютого 1909 р. від військового отамана Війська Донського до Ради НУ надійшла пропозиція Дору- чити комусь із професорів скласти історію цього війська. Най- імовірніше, І. Линниченко взяв на себе цю місію, але згодом від- мовився від неї. У згаданій замітці він встиг зупинитись лише на огляді теорій походження козаків. Він виділив три основні групи 635 Записки НТШ. – Т. 101. – 1911. – Кн. 1. – С. 134-141. 636 Три века (в одесском библиографическом обществе) // Южная мысль. – 1913. – 24 февраля. 637 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 492. – 108 арк.; Спр. 484: “Жалобы гетману в Черниговскую полковую канцелярию от 17 ноября 1713 г., 23 октября 1726 г. (копии)”; Спр. 485: Указ Малороссийской войсковой канцелярии, выданный князю Шаховскому И.П. на владение хутором Тиницкого в 1746 г.”. 638 ДАОО. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 1-9. 147 теорій: 1) етимологічні; 2) історичні (чорно-клобуцька Міллера), бродяги; 3) козаки не особливий народ, а стан, яке виокремилось з туземного населення. Останній підхід він намагався розвинути услід за М. Максимовичем і М. Дашкевичем. Інші теми він лише намітив: козацтво Північно-Східної Русі; економічні причини; заселення Південної Русі селянами; причини козацьких війн – прагнення дво- рян захопити землі, що зайняли селяни, та покріпачити їх. Опубліковані статті І. Линниченка свідчать про досить супе- речливе ставлення професора до запорозького козацтва. Це не див- но, адже ці статті мали суспільно-політичний, гостро-публіцистичний та емоційний характер. У середині 1884 р. І. Линниченко услід за Т. Шевченком схилявся до потрактування запорозького козацтва як символу українського народу, захисника України639. Однак надалі історик віддалявся від українського національного руху, заперечуючи й автономістські потрактування української минувшини. У відомому відкритому листі до М. Грушевського він висловив доволі традиційну для багатьох істориків (О. Лазаревський) думку про те, що у другій половині ХVII ст. козацька старшина збагачувалась за рахунок простих козаків. У цьому зв’язку він зазначив, що “демократический строй Малороссии существовал лишь среди Запорожья – буйного военного товарищества, немысли-мого в культурном государстве”. Отже, автор визнав демократизм Січі, але водночас наголосив на “некультурності” запорожців, що вже відповідало традиціям російської державницької історіографії (С. Соловйов)640. Однак у тому самому 1917 р. І. Лин- ниченко вже зобразив запорожців як зразок дисциплінованості, що, вочевидь, свідчило проти твердження про їх асоціальність та некультурність: “вспомните запорожскую вольницу, самое буйное и разнузданное товарищество в мире. Буйные кутилы, в мирное время пропивавшие все, кроме своей шабли и рушницы, во время похода были не только самыми ревностными членами общества трезвости, но и слепо подчинялись своим атаманам; в запорожском войске господствовала самая железная дисциплина с жесточайшими наказаниями за военные проступки. И буйные запорожцы понимали, что только дисциплина дает залог успеха на войне”641. Напевно, відчуваючи суперечливість своїх тверджень, у 1919 р. І. Линниченко наголосив, що Москві вже не знадобилось вбивати ідеально демократичний лад Січі, адже ще до 1775 р. це зробила сама старшина642. Незважаючи на ці епізоди інтелектуальної біографії І. Линниченка, навряд чи є підстави зарахувати його до спеціалістів з історії козацтва, як це зробив вже у 1896 р. відомий 639 Линниченко И. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XIV ст. – Ч. 1. – Русь и Польша до конца ХІІ в. – К., 1884. – С. 1. 640 Линниченко И. Малорусский вопрос и автономия Малороссии. Открытое письмо проф. М.С. Грушевскому //Украинский сепаратизм в России. – М., 1998. – С. 266. 641 Линниченко И.А. Что такое дисциплина //Одесский листок. – 1917. – 6 августа. 642 Линниченко И.А. Малорусская культура //Украинский сепаратизм в России. – М., 1998. – С. 320. 148 московський історик Д. Корсаков у листі до Д. Яворницького. Ймовірно, Д. Корсаков віддав данину певному стереотипові, що був поширений серед російських істориків, згідно з яким усі українські історики, а особливо кияни, так чи інакше зараховувались у спеціалісти з цієї титульної українознавчої проблематики643. Втім, ця думка Д. Корсакова так і залишилась унікальною. Як часто буває, учні пішли далі, ніж їх вчитель. Для М. Слаб- ченка, П. Клепацького, Є. Загоровського та А. Флоровського історія козацтва набула значення помітного напрямку наукової діяльності. Особливо значним був внесок в історіографію одного зі старших учнів І. Линниченка Михайла Слабченка (1882-1952) – студента історико- філологічного та юридичного факультетів. Перебування на двох факультетах вплинуло на особливості наукового дискурсу історика – у 1909-1910-х рр. він приділяв підвищену увагу саме правовим аспектам розвитку козацтва. Це відповідало науковому світогляду І. Линниченка, якій віддав певну данину традиціям історико-правового напрямку. Перша наукова, й водночас перша значною мірою козакознавча, робота згодом видатного українського історика з’явилась значною мірою завдяки джерелознавчим консультаціям професора644. У вересні 1908 р., даючи відгук на роботу М. Слабченка у київських архівах, І. Линниченко зауважив, що його учень “ретельно працював у київських архівах, зробив за короткий термін масу цінних виписок з актів”. Професор клопотав про продовження терміну відрядження молодому історику для завершення наукової роботи. М. Слабченко зазначав, що за порадою свого вчителя звернувся до документів зі збірки О. Лазаревського, що зберігалися у бібліотеці Київського університету645. Іншим архівним джерелом для М. Слабченка слугували матеріали архіву Малоросійської колегії, що зберігались у рукописному зібранні Харківського університету. Дослідник надрукував у додатку 36 документів з цього зібрання за період 1730 – 1770-х рр.646. Захоплений відгук І. Линниченка приніс М. Слабченку золоту медаль. На основі матеріалу, що не увійшов в його медальну роботу, М. Слаб- ченко видав “Опыты по истории права Малороссии”, де також приділив увагу еволюції козацьких правових традицій. Як додаток до цих праць слід розглядати виданий М. Слабченком “Протокол відпускних листів гетьмана Апостола 1728 року” чи “Діаріуш Генеральної канцелярії”647. Перші праці М. Слабченка були написані під безпосереднім впливом І. Линниченка, а через нього й В. Антоновича. Їх єднав 643 Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. – Вип. 1. – С. 259. 644 Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении: Историко-юридический очерк // Записки историко-филологического факультета ИНУ. – Вып. 1. – Одесса, 1909. – 436 с. 645 ДАОО. – Ф. 45. – Оп. 4. – Спр. 2633. – Ар. 109, 113. 646 Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении: Историко-юридический очерк. – С. 329-424. 647 Слабченко М. Протокол отпускных писем за гетмана Апостола 1728 года. – Одесса, 1913. – 115 с. 149 суворий позитивізм та брак власне соціологічного підходу. Праці М. Слабченка були предметом обговорення в колі членів школи І. Линниченка, зокрема, на засіданнях Одеського бібліографічного товариства при НУ648. Хоча у 1920-х рр. М. Слабченко надав своїм численним та фундаментальним працям марксистського забарв- лення, деякі риси його поглядів перегукувались з думками І. Линни- ченка: він також критикував погляд на Запорізьку Січ як на одно- рідну соціальну громаду, віддавав перевагу соціальному чиннику у поясненні ґенези козацтва. На відміну від свого вчителя, М. Слаб- ченко чимдалі еволюціонував у бік української державницької історіографічної традиції. Недаремно, він визнавав Січ українською державою. Доречно навести спогад О. Оглоблина про те, що й у 1920-х рр. “нестримний й гарячий Слабченко завжди добрим словом поминав свого вчителя Линниченка і не забував, що вийшов “з школи Грушевського”649. Однак ще більше аніж М. Грушевський на світогляд М. Слабченка- козакознавця вплинув Д. Яворницький, до речі, запеклий опонент, й навіть особистий ворог І. Линниченка. У листі до дніпропетровського колеги у 1929 р. М. Слабченко зазначав: “В царині історичних запитань я продовжую Вашу працю, беручи її в розрізах, що Ви їх лише торкались. Продовжую Вас і по видавничій лінії, бо добивсь того, що весь січовий архів буде надруковано. Це й гордощі мої ну, і коли на це пішло, право бути Вашим духовним чадом чи учеником, чи десцендетом. Знаю я Ваші (думаю, всі) роботи ще від часів мого студентства. Вони мені допомогли й допомагають. Тому користаюсь нагодою подякувати Вас не лише за люб’язність, але й за науку”650. Зокрема, услід за Д. Яворницьким М. Слабченко прагнув залучити до дослідження Січі археологічний матеріал. Трохи згодом після М. Слабченка на початку 1910-х рр. до історії козацтва звернувся інший учень І. Линниченка Павло Клепацький (1885-1938?)651. На відміну від М. Слабченка, П. Клепацький більш епізодично звертався до історії козацтва. Досліджуючи історію Київської землі за доби її перебування у складі Великого князівства Литовського, П. Клепацький проаналізував проблему ґенези українсь- кого козацтва. Автор не прагнув дійти цілком нових висновків, але резонно зауважив, що “будь-якому новому дослідникові недостатньо лише примкнути до одної з існуючих вже думок, але необхідно також вказати підстави, чому він обрав ту, а не іншу точку зору”. Тому 648 Клепатский П. Рец. на: Слабченко М. Опыты по истории права Малороссии // Известия Одесского библиографического общества при Новороссийском университете. – Одесса, 1913. – Т. 2. – С. 14-20. 649 Оглоблин О. В. Антонович та його історична школа // 125 років Київської академічної традиції. – Нью-Йорк, 1993. – С. 117. 650 Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. – Вип. 1. – С. 496. 651 Див. про нього: Кот С. Клепатський П. // Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України. Біографічний довідник. – Ч. 1. – К., 2005. – С. 260-264. 150 одеський історик услід за попередниками здійснив аналіз відомих актових та наративних джерел652. Це дозволило йому вказати на Черкаський повіт Київської землі як на колиску козацтва, наголосити на паралелізмі українських та татарських традицій козакування, простежити динаміку чисельності козацтва на Київщині. Він наголосив, що до другої половини ХVI ст. козацтво, хоча й займалось промислами, здебільшого вело неосілий, розбишацький спосіб життя, вдаючись до пограбувань, “часто не розбираючи де свої, де чужі». Це враження мав посилити й набір епітетів, які вживав автор: “бесшабашное молодечество”, “авантюр- рист Д. Вишневецкий”, “притон казаков Днепр”. Таким чином, на відміну від Д. Яворницького, П. Клепацький відсував виникнення Запорозької Січі й загалом усталених форм організації козацтва на кінець ХVI ст. Будь-які національні чи глибокі соціально-економічні чинники у діяльності козацтва він не зауважував. Попри те, що П. Клепацький на той час вже був відомим українофілом, діячем одеської “Просвіти”, його опис козацтва був позбавлений просвітянської романтизації й загалом більше перегукувався з поглядами критичного напрямку у козакознавстві, зокрема, російської державницької школи, у чому не можна не відчути вплив І. Линниченка, який, за визнанням автора, брав “найближчу участь у розробці теми”. Однак хвиля української національної революції суттєво вплинула на історичний світогляд П. Клепацького, зокрема, на його бачення місця козацтва в історії України. Протягом травня – липня 1918 р. він читав лекції з українознавства в Одеському Народному університеті та на українознавчих учительських курсах. Дещо згодом він видав ці лекції у вигляді короткого курсу. Хоча в історії України лектор, на відміну від багатьох українських авторів, не виокремив козацьку добу, він присвятив цьому явищу окрему лекцію. Орієнтація на досить різних за масштабом і дискурсом колег – М. Ва- силенка, А. Кащенка, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Слабченка – зумовила поєднання у його думках традицій народницької та державницької історіографії. П. Клепацький виділив три доби в історії козацтва – 1) козацтво як побутове явище, промисловці; 2) як оборонці православної віри та пригніченого селянства, козаки “вбивали особливо лютих поміщиків”; 3) з часів Хмельницького була утворена демократична республіка на чолі з Військом Запоріть- ким653. Кидається у вічі, що останнє явище історик, на відміну від М. Костомарова та Д. Яворницького, досить сильно відсував від дати утворення Січі. Натомість вже у наступній лекції П. Клепацький піддав Б. Хмельницького жорсткій критиці саме з народницьких 652 Клепатский П. Очерки истории Киевской земли. Литовский период. – Т. 1. – Біла Церква, 2007 (перевидання 1912 р.). – С. 403-415. 653 Клепацький П. 15 лекцій з історії України. – К., 1919. – С. 21-22. 151 позицій як володаря, що зрештою перетворив Республіку з народної у станово-козацьку. Випереджаючи М. Яворського, П. Клепацький схарактеризував повстання Б. Хмельницького як революцію, але додав, що її наслідками скористались козаки та шляхта, які знов покріпачили селянство. Злуку Гетьманщини з Московією автор услід за Коркуновим та Єфименко трактував як “зверху протекторат, а знизу васалітет”, порівнюючи відносини між Україною та Москвою після 1654 р. з відносинами між Болгарією та Туреччиною після 1878 р. Подібну позицію він зайняв щодо І. Мазепи, визнавши його патріотом, але за тактикою - авантюрником. Загалом, одеський історик вважав, що наведені ним факти свідчать, що не гетьмани зраджували московських царів, а московські царі Україну, за що “така їм була й дяка…”654. У 1920-х рр. на той час вже полтавський історик П. Клепацький звертався до історії козацтва здебільшого у джерелознавчому та історіографічному вимірах. Зокрема, він дослідив питання про достовірність повідомлень С. Величка і, головним чином, про історичність постаті канцеляриста Богдана Хмельницького Самійла Зорки. Проти історичності С. Зорки у свій час виступили І. Крип’я- кевич, В. Іконніков, Г. Карпов та деякі інші, за – М. Максимович, В. Антонович, Д. Багалій. П. Клепацький підтримав позицію остан- ніх, але поставив за мету виокремити (“вилущити”) літопис С. Зорки з літопису С. Величка. Позаяк С. Величко користувався чотирма дже- релами – С. Твардовським, С. Пуфендорфом, С. Зоркою та козаць- кими літописами, П. Клепацький порівняв тексти двох останніх: більш докладні повідомлення С. Зорки та короткі - козацьких літописів. В інших частинах своєї праці П. Клепацький доводив, рясно цитуючи літопис, що С. Величко працював як справжній історик-джерелознавець, що критично ставився до джерел. Водночас історик відзначив патріотизм та релігійність С. Величка655. Однак сьогодні думки П. Клепацького не поділяє більшість джерелознавців. Дещо пізніше була надрукована стаття П. Клепацького про значно менш відомий козацький літопис. Історик реконструював текст літопису на підставі порівнянь відповідних місць “Собрания истори- ческого Ст. Лукомского” та його ж додатків до діаріушів Титловсько- го й Окольського, а також додатків С. Величка до тих же діаріушів. Він дослідив хронологію літопису, склад і джерела. На відміну від І. Франка, П. Клепацький вважав цей літопис цінним джерелом656. Вже в одній зі своїх останніх праць П. Клепацький знову повернувся до вивчення українського козацтва у конкретно-історичному вимірі. Використавши матеріали полтавського архіву, він висвітлив процес 654Там само. – С. 24-25, 28, 48. 655 Клепатський П. Літопис С. Величка // Записки Полтавського Інституту народної освіти. – 1925. – Кн. 2. – С. 37-76. 656 Клепатський П. Про так званий “певний” (“достоверный”) руський” або рукописний козацький” літопис // Записки Полтавського Інституту народної освіти. – Т. 4. – 1926-1927. – Полтава, 1927. – С. 23-34. 152 формування місцевими дворянами, нащадками козацької старшини, козацьких загонів під час війни з Наполеоном657. Полтавський автор вступив у гостру полеміку зі своїм колишнім колегою по одеській школі істориком М. Слабченком та ще й з харків’янином М. Яворським, які вважали цей епізод проявом пробудження серед української еліти патріотичних, автономістських настроїв. На думку ж їх опонента це був лише прояв класових інтересів дворян. Майже одночасно розпочали історичні й, зокрема, козакознавчі студії молодші учні І. Линниченка Євген Загоровський (1885-1938) та Антоній Флоровський (1884-1968). У праці, присвяченій політиці Російсько-імперської адміністрації щодо Нової Січі, Є. Загоровський, на підставі джерел, опублікованих А. Скальковським, О. Андрієвсь- ким, Д. Яворницьким та ін., продемонстрував, що існування Нової Січі суперечило державній політиці Російської імперії у Новоросії. Є. Загоровський не висловлював жодного жалю з приводу ліквідації Нової Січі або сумніву щодо доцільності цього кроку російської влади658. Однак у 1920-ті – на початку 1930-х рр. він помітно еволюціонував у бік української апологетичної традиції. Він підкреслено позитивно оцінив діяльність українського козацтва як способу самоорганізації південноукраїнського населення для бороть- би з загарбниками. На відміну від попередньої праці, автор спирався не так на думки А. Скальковського, як на В. Антоновича, М. Гру- шевського та Д. Яворницького. Зокрема, він сприйняв “уходницьку” версію виникнення українського козацтва659. Автор чітко наголосив на тому, що російська влада всіляко намагалась обмежити економічну самостійність Нової Січі. Знаменно, що тепер автор дозволив собі емоційне зауваження про “трагічний кінець” Січі660. У статті 1930 р. Є. Загоровський підніс не так політичне, як економіко- колонізаційне значення діяльності козацтва на Півдні України. Він зазначив, що “на просторі “Вольностей” поступово все густіше осідає українська народна маса”. Зруйнування Нової Січі він розглядав як прояв конфлікту між старою, народною і новою, урядовою, формами колонізації Степової України661. Таким чином, заслугою Є. Заго- ровського як козакознавця є піднесення важливості козацького чинника в історії Півдня України, перенесення наголосу з вивчення політичних аспектів історії Січі на соціально-правові та економічні. Серед учнів І. Линниченка Є. Загоровський вперше запровадив козакознавство у педагогічний процес – з 1917 р. він читав в НУ спецкурс з історії українського козацтва. На засіданнях одеських 657 Клепатський П. Дворянське земське ополчення (“козаки”) 1812 р. на Полтавщині // За сто літ. – 1930. – Кн. 5. – С. 6-21. 658 Загоровский Е. Взаимоотношения Запорожья и Русской правительственной власти во времена Новой Сечи. – Одесса, 1913. – 23 с. 659 Загоровский Е. Очерк истории Северного Причерноморья. – Ч. 1. – Одесса, 1922. – С. 84-87, 95. 660 Загоровський Е. Запорозько-російська митна політика за часів Нової Січі // Юбілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія. – К., 1927. – С. 810. 661 Загоровський Е. Людність Степової України колись і тепер. – К., 1930. – С.50, 60, 62, 63. 153 наукових товариств він іноді популяризував здобутки зарубіжних козакознавців662. Увага А. Флоровського663 до козацької проблематики була зумовлена передусім його інтересом до історії селянства. Він згадував, що під час навчання у 4-й одеській гімназії розпочав читання літератури про кріпацтво під впливом свого гімназійного вчителя та друга Олександра Федоровича Музиченка (1875-1940) - аспіранта видатного психолога професора М. Ланге, члена історико-філологічного товариства при НУ, одеської “Просвіти”, теоретика педагогіки, дослідника історії та побуту болгар і кримських татар, згодом професора Ніжинського історико- філологічного інституту664. З перших років навчання в НУ А. Фло- ровський, за його словами, “з особливим інтересом займався на семінаріях Штерна, Істріна, Щєпкіна, та особливо Линниченка”. Його сокурсник Л. Коган згадував, що А. Флоровський “привертав загальну увагу, кидаючись у вічі маленьким зростом та цілковито дівочим обличчям без жодного сліду рослинності. Він здавався хлопчиком років 14-15, що випадково одягнув студентську куртку та вліз у студентську аудиторію. Його дражнили, але він щиро ставився до жартів товаришів та вмів їх дотепно відпарирувати. З перших днів занять він розпочав працювати систематично та серйозно, особливо з руської історії. У жодних політичних та громадських справах він участі не брав. Ним володіла лише одна думка: домогтися професури… В моїй пам’яті він залишився як щирий хлопець та ходячий енциклопедичний словник з руської історії. Він любив копирсатись у різних довідниках, та з другого курсу в архівних матеріалах та іноді знаходив дуже цікаві факти»665. І. Линниченко зорієнтував свого учня на дослідження історії Катерининської законодавчої комісії 1767 р. Вже перша студентська робота з цієї теми принесла автору золоту медаль. Згодом він розвинув тему у магістерській дисертації, яку у 1916 р. за сприяння І. Линниченка з успіхом захистив у Московському університеті (опоненти - М. Бого- словський та Ю. Готьє). У роботах 1910-х рр. А. Флоровський висвітлив обставини участі запорізьких та донських козаків у Комісії та установив склад козацьких делегацій. Він наголосив, що серед російських урядовців не було одностайності щодо запрошення козаків. Деякі побоювались вільнодумства козацтва, прагнення автономізму, що й підтвердила робота Комісії. Одеський історик в кращих традиціях історико- правового напрямку продемонстрував перебіг виборів від козаків, 662 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. – Ф. Х. – Спр. 22868. (Тези статті Є. Загоровського “Новые данные об украинско-турецких отношениях при Б. Хмельницком” - Огляд статті празького історика І. Рипки). 663 Попова Т.Н. Заметки об изучении интеллектуальной истории А.В. Флоровского // Причорноморський регіон у контексті європейської політики. – Одеса-Ополє-Вроцлав, 2008. – С. 319-328. 664 Архів Російської академії наук (далі – Архів РАН). – Ф. 1609. – Оп. 1. – Спр. 185. 665 РНБ ВР. – Ф. 1035. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 32. 154 сутність бажань козацтва666. Зокрема, як і його вчитель, він дійшов висновку про бажання більшості козацької старшини запровадити кріпацтво667. Роботи А. Флоровського, зокрема, в їх козакознавчій частині, були досить позитивно сприйняті колегами, як згаданими опонентами, так і О. Кізеветерром668 та Г. Максимовичем. Що-прав- да, останній, досліджуючи паралельно з А. Флоровським історію виборів до Законодавчої Комісії в Україні, зробив низку авторитет- них та доречних виправлень у твердженнях свого одеського колеги та доповнив їх на основі нових джерел669. Зокрема, Г. Максимович зауважив, що більшість з містечок, де П. Румянцев скасував вибори, мали змішаний склад населення, а не були вщент заселені козаками, як вважав А. Флоровський. А. Флоровський не обмежився розглядом одного епізоду історії козацтва. Паралельно з Є. Загоровським він розпочав до висвітлення участі козацтва у колонізаційних процесах на Півдні України, проти чого не заперечував й І. Линниченко. Показовий випадок стався навесні 1919 р. під час доповіді А. Флоровского на одному з засідань “малороссийского отдела” комісії з вирішення національного питання при А. Денікіні, яку очолював І. Линниченко (на засіданні був при- сутнім й Є. Загоровський). І. Линниченко згадував, що один з колег “был смущен некоторыми фактами, приводимыми Флоровским – об участии казаков малороссийских в колонизации Новороссии. Но я заметил – историк не имеет права замалчивать факты, как бы невыгодны они ни были для его политических воззрений”670. Професор вчинив згідно з неодноразово задекларованим ним принципом розглядати історію “без гніву та пристрасті”, хоча він і не завжди дотримувався цього підходу671. На початку 1920-х рр. спадщина А. Флоровського нараховувала близько 45 наукових робіт (2 книги, статті, брошури), в яких помітне місце посідала історія козацтва та доля нащадків козаків на півдні України. Швидше за все, у дусі епохи він збирався надати своїм подальшим роботам соціально-економічного спрямування. До цього його спонукало й педагогічне навантаження: у 1920-1922 рр. він викладав по 2 години на тиждень історію економіки Росії на 666 Флоровский А. Из истории Екатерининской законодательной Комиссии 1767 года. Состав законодательной Комиссии. – Одесса, 1915. – С. 144-148, 175, 210-211, 472-485. 667 Флоровский А. Из истории Екатерининской законодательной комиссии 1767 года. Вопрос о крепостном праве. – Одесса, 1910. – С. 74-79. 668 Русские Ведомости. – 1915. – 14 октября. 669 Максимович Г. Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную комиссию 1767 г. – Нежин, 1917. – Ч. 1. – С. 16, 227, 229, 245, 292, 294, 309 (на примірнику цієї праці, що зберігається у фондах Наукової бібліотеки ОНУ ім. І.І. Мечникова є дарчий напис автора: “Глубокоуважаемому Ивану Андреевичу Линниченко от автора”). 670 ДАОО. - Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 41. 671 Линниченко И. Малорусский вопрос и автономия Малороссии. Открытое письмо проф. М.С. Грушевскому // Украинский сепаратизм в России. – М., 1998. – С. 253, 267-268. 155 факультеті зовнішніх відносин Одеського інституту народного господарства672. А. Флоровський вважав, що успіх його роботам забезпечила “багата та ретельно опрацьована документальна основа”. Він неодно- разово зазначав, що був одним із не багатьох активних відвідувачів Архіву Коша Січі Запорозької XVIII ст. та запровадив до наукового обігу чимало цінного матеріалу. Деякі документи він оприлюднив на досить високому археографічному рівні673. На початку 1920-х рр. він упорядковував архів Коша та зробив опис другої частини, який у свій час не зробив А. Скальковський674. А. Флоровський не об- межився лише архівом Коша, але залучив й джерела з Петро- градського архіву Державної Ради щоб проілюструвати наполег- ливість та впертість українського козацтва у відстоюванні своїх традицій675. Про готовність автора сприйняти позитивну оцінку козацтва в українській духовній традиції свідчить й те, що найвідомішу зі своїх козакознавчих праць він супроводив епіграфом з фольклору “Хоч пропало військо Запорізьке, – не пропала слава…”676. Роботи А. Фло- ровського 1910-х – початку 1920-х рр. й досі є у історіографічному українознавчому процесу677. Попри те, що в емігрантський, празький, період свого життя (1923-1968) А. Флоровський дотримувався традицій російської історіографії, він віддав данину й українській візії історії козацтва. Про це свідчать його праці початку 1930-х рр., присвячені чесько- російським взаєминам. У цьому контексті він згадав й про перебування “українських” (sic!) козаків – “представників військо- вого братства, українських лицарів” – у Чехії на початку ХVII ст. Автор зазначав, що як прибічники Австрії, козаки залишили у пам’яті чехів репутацію грабіжників. Однак під час повстання Б. Хмельницького у Чехії переважали позитивні відгуки про козаків (наприклад, Я. Каменського). З іншого боку, А. Флоровський висло- вився щодо полеміки навколо думки чеського історика Ф. Палацького про вирішальний вплив чеських таборитів ХV ст. на ґенезу українських козаків. Цю думку заперечували М. Костомаров та В. Ламанський. Учень І. Линниченка зауважив, що “в категоричній формі це твердження не може бути прийнято, адже “українське козацтво – доволі складне соціальне та національне явище та його виникнення 672 ДАОО. – Ф. Р-129. – Оп. 1. – Спр. 72. – Арк. 61. 673 Флоровский А. Депутаты Войска Запорожского в законодательной комиссии 1767 года // ЗООИД. – Т. 30. – Одесса, 1912. – С. 327-377. 674 Василь Терентійович Галяс. – C. 31; Архів РАН. – Ф. 1609. – Оп. 1. – Спр. 11. – 3 арк. 675 Флоровский А. Пикинерский вербунок в Новороссии. – Одесса, 1916. – С. 1-3. 676 Флоровский А. Депутаты Войска Запорожского в законодательной комиссии 1767 года // ЗООИД. – Т. 30. – Одесса, 1912. – С. 327. 677 Мельник Л.Г. Склад депутації від України // УІЖ. – 1999. – № 2. – С. 105-113; Сурева Н.В. Накази депутатам законодавчої комісії 1767-1768 рр. від Новоросійської губернії // Південна Україна ХVIII- XIX ст.. Записки науково-дослідної лабораторії історії ЗДУ. – Вип. 7. – 2003. – С. 56-57. 156 ніяк не можна пов’язати з перебуванням на українській території декількох десятків чеських вояків”. Він наполягав на тому, що козацтво мало багато домашніх корінь. Водночас він зазначав чеську присутність серед козаків678. Паралелі з чеськими воїнами науковець проводив й майже через 20 років в узагальнюючій праці679. Однак, на думку Л. Винара, джерельно він не зміг вказати “жадного орга- нічного пов’язання між козацькими дружинами і чеськими воєн- ними ротами”680. В контексті дипломатичної історії Європи початку ХVIII ст. А. Флоровський звертався й до постаті гетьмана І. Мазе- пи681. На жаль, козакознавчий і загалом українознавчий компонент (праці про Закарпаття) у працях А. Флоровського емігрантського періоду майже не зауважені сучасними дослідниками. Вважаємо, що цей компонент не доцільно поєднувати з поняттям “русистика”, який має включати лише праці історика присвячені території етнічно російських земель або принаймні території сучасної Російської Федерації (те ж саме слід зауважити щодо наукової спадщини І. Линниченка та інших його учнів). Отже, козакознавча тематика посідала помітне місце у науковій діяльності І. Линниченка та його учнів, хоча найчастіше вона була “розчинена” у більш загальних питаннях історії України. Причому І. Лин- ниченко та А. Флоровський розглядали українське козацтво здебільшого у контексті російської історії, М. Слабченко, П. Клепацький – українсько- му. Зрештою до останньої позиції після помітних коливань схилився й Є. Загоровський. Однак всі історики визнавали принципово важливу роль козацтва в історії України, зокрема, Південної, а А. Флоровський єдиний серед членів школи включив козацтво у ширший контекст міжнародних зв’язків у Центрально-Східній Європі. Скепсис засновника школи І. Линниченка щодо романтизації української історії і, зокрема, козацтва призвів до позитивних наслідків – його учні обрали шлях пози- тивістських досліджень, де емоції найчастіше поступалися місцем науковому аналізу. Найбільш вагомим був внесок школи у джерело- знавство історії козацтва, зокрема, у вивчення Архіву Коша Запорозької Січі. Наведений матеріал підтверджує українознавчу репутацію цієї школи, яка започаткувала традиції україністики в Одеському університеті. Oleksandr Muzychko Cossack studies of Odesa historical school of professor I.А. Lynnychenko In the article on the basis of wide circle of archival and published sources the Cossack topic in the works of I. Lynnychenko, A. Florovs’kyi, E. Zagorovs’kyi, M. Slabchenko, P. Klepatskyi has studied. In early XX c. these scientists represented Odesa historical school with professor I. Lynnychenko at the head. 678 Архів РАН. – Ф. 1609. – Оп. 1. – Спр. 73. – Арк. 12, 14-15, 21-23. 679 Флоровский А.В. Чехи и восточные славяне. – Прага, 1947. – С. 326. 680 Винар Л. Огляд історичної літератури про початки української козаччини // Український історик. – 1965. – № 1-2. – С. 36. 681 Архів РАН. – Ф. 1609. – Оп. 1. – Спр. 102. – 36 арк.

Козакознавчі студії Одеської школи істориків професора І.А. Линниченка

Репозитарії

Схожі ресурси