Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.)
У статті розглядається проблема виникнення та функціонування посади бунчукових і значкових товаришів в козацьких військах Південної України кінця XVIII – початку ХІХ ст. Простежується внесок осіб, які обіймали ці посади, у визволення та освоєння південноукраїнського регіону й переселення козаків на...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Чорноморська минувшина |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інституту історії України НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31121 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) / А. Ложешник // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 5. — С. 13-26. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859994838813900800 |
|---|---|
| author | Ложешник, А. |
| author_facet | Ложешник, А. |
| citation_txt | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) / А. Ложешник // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 5. — С. 13-26. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Чорноморська минувшина |
| description | У статті розглядається проблема виникнення та функціонування посади бунчукових і значкових товаришів в козацьких військах Південної України кінця XVIII – початку ХІХ ст. Простежується внесок осіб, які обіймали ці посади, у визволення та освоєння південноукраїнського регіону й переселення козаків на Кубань.
The article considers the problem of arising and function of the positions of bunchuk and insignias companions in Cossacks troops in the South of Ukraine an the end of the XVIII – in the beginning of XIX century. Author follows investment of the companions in the development of the South region and demonstrates their migration to the Kuban region.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:33:47Z |
| format | Article |
| fulltext |
13
убитими27. Таку ціну вони заплатили за втручання в молдавський конф-
лікт, який не приніс їм ніякої користі.
Для Речі Посполитої молдавська кампанія не вирішила жодних за-
вдань. Наступна битва з Богданом Хмельницьким під Жванцем показала
значну слабкість семигородсько-молдавських союзних загонів і вони не ві-
діграли значної ролі в битвах між поляками і козаками в листопаді-грудні
1653 р. Союз з князем Семигорода практично розпався після укладення
Жванецького договору з козаками, а зі Штефаном Георгіцею союз протри-
мався лише до середини 1654 р. Для Богдана Хмельницького молдавська
кампанія також не виявилась вдалою і не дала можливості реалізувати свої
далекосяжні політичні плани.
Tomash Tsisels’kyi
The Cossacks and RZeczpospolita in their fight for throne of Moldova in 1653
In the article on the basis of the Polish archive documents and published
materials it is revealed the fight of leaders of the Ukrainian Cossack-Hetman state
and of Rzeczpospolita for the Moldavian throne in 1653.
УДК 94(477.7):355.33 “1790/1808”
Аліса Ложешник
БУНЧУКОВІ ТА ЗНАЧКОВІ ТОВАРИШІ
У КОЗАЦЬКИХ ВІЙСЬКАХ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
(кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.)
У статті розглядається проблема виникнення та функціонування поса-
ди бунчукових і значкових товаришів в козацьких військах Південної України
кінця XVIII – початку ХІХ ст. Простежується внесок осіб, які обіймали ці по-
сади, у визволення та освоєння південноукраїнського регіону й переселення
козаків на Кубань.
Бунчукові та значкові товариші займали важливе місце у структурі
козацької старшини Гетьманщини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. За-
порозька Січ не мала традицій існування таких структур. Однак інсти-
тут бунчукових і значкових товаришів наявний у складі козацьких
військ, сформованих на півдні України в кінці ХVІІІ – початку ХІХ ст.,
які вважалися спадкоємцями запорозького козацтва, зокрема, у Чор-
номорському та Усть-Дунайському Буджацькому військах. Цей істори-
чний феномен потребує детального вивчення, що і спробуємо зробити в
даній публікації.
Окремим постатям бунчукових та значкових товаришів у складі
Чорноморського війська були присвячені роботи Бачинського А.Д.28,
27 Kochowski W. Annalium. – S. 390; Milewski D. Wyprawa. – S. 142-144; Ciesielski T. Od
Batohu. – S. 203.
28 Бачинский А. Д. Народная колонизация Придунайских степей в XVIII – начале XIX вв.:
Дис....канд. ист. наук / Одес. гос. ун-т. – Одесса, І969. – 378 с.; Його ж. Джерело для вивчен-
14
Бачинської О.А.29, Гончарука Т.Г30, Дмитренка І.І.31, Єпатка Ф.П.32,
Короленка П.П.33, Сапожникова І.В.34, Туренка О.М.35, Фролова Б.Є.36,
Щербини Ф.О.37 та ін. Однак комплексного дослідження причин посади
бунчукових товаришів у складі вищеназваних козацьких військ, їхніх
функцій та складу ще здійснено не було.
Вперше посада бунчукових товаришів з’явилася у Чорноморському
війську 13 травня 1788 р., коли князь Григорій Потьомкін-Таврійський
передав козакам через генерала Олександра Суворова військову печатку,
прапор, литаври та булаву кошового отамана – головні атрибути для
утворення нового козацького війська. Згодом військо одержало назву
“Військо Вірних чорноморських козаків”, а в 1790 р. Потьомкін дістав ти-
тул “Великого гетьмана Чорноморського війська”. Так, проект Василя Ка-
пніста про відновлення козацьких полків у Лівобережній Україні (“Поло-
ження, за яким може бути набране та утримуване військо охочих коза-
ків”), що був поданий в 1783 р. Катерині ІІ, але не апробований, викорис-
тав Григорій Потьомкін. Він вважав проект “корисним” і “бути йому за
зразком донських козаків” для Південної України.
Цілком можливо, що на думку тримати при собі бунчукових това-
ришів Потьомкіна наштовхнули й історичні розвідки його друга та осо-
ня історії народної колонізації Буджацького степу і пониззя Дунаю в кінці XVIII – на початку
ХІХ ст. // Наук.-інф. бюл. арх. упр. УРСР – 1963. – № 4. – С. 65–73: Про “Список учиненный в
Коше Усть–Дунайского буджакского войска о состоящих в оном на службе казаках, августа
1807 г.”; Його ж. Січ Задунайська. 1775-1828 рр.: историко-документальний нарис. – Одеса:
МП “Гермес”, 1994. – 121 с.
29 Бачинська О. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. 1806 - 1807 рр.// Козацтво на
Півдні України. Кінець XVIII – ХІХ ст. / Авт.-упоряд.: О. А. Бачинська та ін., гол. ред. В.А.
Смолій. – Одеса, 2000. – С.118–140; Її ж. Придунайський край – територія відновлення дер-
жавотворчих традицій українського козацтва наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст.// Збірник праць мо-
лодих вчених та аспірантів. – К., 2001. – Т. 6. – С. 263–274; Її ж. Козацтво в “післякозацьку
добу” української історії (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.) – Одеса, 2009 – 254 с.; Дунайське козацьке
військо. 1828 – 1868 рр. (до 170-річчя заснування). – Одеса, 1996. – 225 с.; Її ж. “Сказки”
“старих” запорожців або історія козацтва на Дунаї в біографіях // Запорозька старовина. –
2005. – Вип. 3. – С. 5–18.
30 Гончарук Т. Григорій Потьомкін – гетьман українського козацтва. – Одеса, 2002. – 140 с.;
Гончарук Т., Гуцалюк С., Сапожников І. Чорноморське військо у війні 1787 – 1791 рр.: Бойові
дії на теренах сучасної Одещини // Хаджибей – Одеса та українське козацтво (1415 –
1797 рр.): Зб. наук. ст., матеріалів та републікацій / Відп.ред. І. В. Сапожников; Наук. ред. Г.
В. Сапожникова. – Одеса, 1999. – С. 111–182.
31 Дмитренко І.І. Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войс-
ка: [Док-ты, извлеченне из Кубанского войскового арх.]/ Собр. и изд. И.И.Дмитренко. – СПб.,
1896. – Т. 1–3; 1898. – Т. 4.
32 Єпатко Ф. П. Кущёвская летопись. – М., 2000. – 392 с.
33 Короленко П. П. Предки кубанских козаков на Днестре и на Днепре. – Екатеринодар, 1900.
– 203 с.; Його ж. А.Головатый – кошевой атаман Черноморского казачьего войска. —
Екатеринодар, 1904. – 201 с.
34 Сапожніков І.В. Іван Юзбаша – полковник та бунчужний товариш Чорноморського
козацького війська //Південна Україна XVIII – XIX ст.: Записки науково-дослідної лабораторії
Південної України. – Запоріжжя, 2001. – Вип. 6 – С. 36 – 51.
35 Туренко О.М. Исторические записки о войске Черноморском: временное поселение на
всемилостивейше пожалованной земле до 1831 г. //Киевская старина. – 1887. – № 3. –
С.449– 536; № 4. – С. 721–726; № 5. – С. 124 – 151; № 6. – С. 335–378.
36 Фролов Б. Национальный состав Черноморского казачьего войска (1787–1860) //
Культурная жизнь Юга России. – 2002. – № 2. – С. 41–48.
37 История Кубанского казачьего войска: история края. Т. 1./Щербина Ф. А. – Екатеринодар,
1910. – 750 с.
15
бистого секретаря, українського історика Василя Рубана. В одній із
праць останнього, під назвою “Короткі географічні, політичні та істори-
чні відомості про Малу Росію…”, надрукованій ще 1773 р., важлива
роль надавалася бунчуку як символу гетьманської влади, посаді генера-
льного бунчужного та бунчуковим товаришам. Зокрема, “знатні Війсь-
кові товариші, які служать в походах, у відомстві Генерального бунчу-
жного, отримали назву Бунчукових товаришів”, під час війн вони мали
виконувати завдання нарівні з козацькими полковниками, “а в мирний
час використовуються для виконання різних справ”38.
Серед перших дій Григорія Потьомкіна як “великого гетьмана” був
наказ Захарію Чепізі: “…Обрати гідних бунчукових товаришів дванад-
цять чоловік”39. Цей наказ для “гетьмана” був дуже важливим. Це під-
тверджується і тим, що в ордері від 27 травня Чепізі та “військовим
старшинам і всьому товариству” він знову нагадує: “Попередньо ж вам
наказую, щоб чини до булави великого гетьмана приписані та бунчуко-
ві товариші …, задля охорони моєї були організовані”40.
24 грудня того самого року отаман Захарій Чепіга рапортував По-
тьомкіну про призначення 12 бунчукових товаришів41. Згідно зі спис-
ком Чорноморського війська кінця 1790 р. бунчуковими товаришами
при новоявленому гетьманові стали капітани армії: Іван Юзбаша, Іван
Великий, Андрій Драган, Євтихій Чепєга, Василь Танський, Федір Бур-
сак, Герасим Кухаренко, Павло Гельдиш, Омелян Щигловський, Кузьма
Трощин, Петро Бурнос і Павло Реуцов42.
Всі бунчукові товариші ще задовго до свого призначення внесли
вагомий внесок в історію Чорноморського війська. Неодноразово їхні
прізвища згадуються у зв’язку зі важливими для війська справами. Бу-
нчукові товариші знаходилися при штабі армії або безпосередньо при
гетьмані та виконували найрізноманітніші доручення. Вже у травні
1790 р. Григорій Потьомкін наказав йому урочисту зустріч в Бендерах,
якій мали обов’язково брати участь бунчукові товариші. Наприкінці
серпня цього самого року великий гетьман їздив разом з ними до
Санкт-Петербурга, де представив бунчукових товаришів Катерині ІІ як
вірних їй людей.
Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. з іншими козака-
ми й старшинами бунчукові товариші брали участь у штурмі острова
Березань і фортеці Очаків. За їхню мужність Григорій Потьомків запро-
сив їх “для виявлення їм свого задоволення та отримання всіма за доб-
рий їх подвиг нагороди”43. Героїчні бойові операції на Дунайському теа-
трі військових дій принесли згаданим бунчуковим товаришам нагороди
та підвищення звань. Так, 10 лютого 1791 р. Григорій Потьомкін “наго-
родив чинами” “чиновників Війська вірних козаків, які протягом кам-
панії брали участь у різних операціях, і насамперед в облозі та взятті
38 Гончарук Т. Г. Григорій Потьомкін – гетьман українського козацтва. – С. 82.
39 Дмитренко И. И. Сборник исторических материалов. –Т. 2. – С. 34.
40 Сборник военно-исторических материалов. – СПб., 1895. – Вып. 8.
41 Дмитренко И. И. Сборник исторических материалов. – Т. 3. – С. 242.
42 Там само. –Т. 2. – С. 42–44.
43 Дмитренко И. И. Сборник исторических материаллов – Т. 3. – С. 66 – 67.
16
Ізмаїла, і відзначилися там хоробрістю”. Бунчукові товариші отримали
звання капітанів російської армії, а Євтихій Чепіга – звання підпоручи-
ка44. Федір Бурсак крім цього був представлений до нагородження Зо-
лотою відзнакою. Згодом, у червні 1794 р. останній отримав окрему
Подяку за взяття Ізмаїла: “Війська козацького поручик Федір Бурсак,
проходячи з старанністю та відданістю всепідданійшої Її Імператорсь-
кої Високості служби, завоював до себе повагу подвигом своїм при
взятті фортеці Ізмаїл та знищені там багаточисельної армії турецької в
11 день грудня минулого 790 року. Він тоді відзначився мужністю та
хоробрістю. Про таку його відзнаку всепідданійше донесено було Її Ім-
ператорській Високості, і за її височайшого Її Високості повеління да-
ний йому цей лист в ознаменування як милостивішої йому переваги
зменшенням трьох років із дійсної служби до отримання ордена війсь-
кового. У Санкт-Петербурзі, вересні 27 дня 1792 року. Граф Олександр
Суворов-Римнінський”.
Проте після смерті Г. Потьомкіна у жовтні 1791 р. посада “великого
гетьмана” козацьких військ була скасована, як, до речі, і звання бунчу-
кових товаришів. Через деякий час більшість із них можна побачити у
складі Чорноморського війська зі званнями військових полковників та
армії секунд-майорів. Всі вони в подальшому відіграли важливу роль у
житті чорноморців й інших козаків південноукраїнського регіону. Так,
2 березня 1792 р. Антон Головатий разом із старшинами, серед яких
був Іван Юзбаша, відправились до Санкт-Петербурга, де вся ця депу-
тація мала вирішити складне питання відносно військових земель чор-
номорців. Нагадаємо, що під час формування Війська вірних козаків,
йому були тимчасово під поселення надані землі межиріччя Південного
Бугу і Дністра, ще не відвойовані в Османської імперії. Через різні при-
чини (нечіткий статус, незадовільний економічний стан козаків і членів
їхніх родин, призводили до соціальної напруги, викликаної знущаннями
поміщиків і представників російської військової і цивільної адміністра-
ції тощо) вирішено було оселити чорноморців на Таманському півостві.
Внаслідок чого 30 червня 1792 р. був виданий наказ Катерини ІІ про
переселення на Кубань45.
Наприкінці 1792 р. військовий суддя Антон Головатий зайнявся
підготовкою переселення козаків з родинами. 1 січня 1793 р. він нака-
зав полковнику Л. Тиховському повідомити усіх козаків про похід. Вій-
ськовий суддя завчасно попередив старшину про строки та маршрут
руху. Очолювали колони переселенців окрім інших і колишні бунчукові
товариші: полковник Іван Юзбаша, секунд-майор Петро Бурнос, капі-
тан Василь Танський. 26 квітня 1793 р. колони вирушили в дорогу.
В авангарді, для підготовки провіанту виїхав Василь Танський. Близько
Берислава загін розділився. Три колони піхоти та легкий обоз склали за-
гін Івана Юзбаша, який прямував через Таврійську область на Керч і
Тамань, і прибули на місце поселення 4 серпня 1792 р.46.
44 Там само. – Т.2. – С. 42–48.
45 Короленко П.П.Предки кубанских казаков. – С. 120–130.
46 Летопись Кубанского казачьего войска: 1696-2006 гг./под общ. ред. В.Н.Ратушняка. – Краснодар, 2006.
17
З переселенням на Кубань землі Чорноморського війська утворили
окрему адміністративно-територіальну одиницю – “Землю Чорноморсь-
кого війська”, Чорноморію, яка підпорядковувалась таврійському губе-
рнаторові. Адміністративне управління та територіальний поділ визна-
чалися спочатку відповідно до “Запровадження по управлінню губерні-
єю” та грамотою Катерини ІІ від 30 липня 1792 р. Ці два документи слу-
гували основою при створенні військовою адміністрацією 1 січня
1794 р. “Порядку загальної користі”, відповідно з яким усі землі Чорно-
морії були розподілені на п’ять округів і в них створено п’ять правлінь.
Чотири із п’яти правлінь очолували колишні бунчукові товариші – пол-
ковник Іван Юзбаша (Фанагорійське правління), полковник Євтихій
Чепіга (Ейське правління), полковник армії капітан Василь Танський
(Катеринодарське правління), полковник армії капітан Герасим Куха-
ренко (Бейсузьке правління)47. На початку ХІХ ст. Чорноморське війсь-
ко наблизалось в управлінні до Війська Донського, внаслідок створюва-
лась Війська Канцелярія на чолі з отаманом. До складу Канцелярії та
інших керівних структур увійшли колишні бунчукові товариші – Євти-
хій Чепіга, Герасим Кухаренко, Петро Бурнос, Павло Гельдиш.
Розглянемо досліджену нами інформацію про представників бунчуко-
вого товариства Чорноморського козацького війська (подані за абеткою).
Петро Григорович Бурнос походив з польського шляхетного роду
Пинчинських. Його новим прізвищем, ймовірно, стало призвісько, на-
дане козаками за своєрідність частини обличчя. Народився Петро у
1744 р. У 1760 р., пройшовши через існуючий обряд посвячення та за-
пису, вступив до запорозьких козаків. 3 липня 1770 р. отримав перший
старшинський чин полкового хорунжого. 11 вересня 1790 р. прибув до
Чорноморського козацького війська. Брав участь в битвах останнього
періоду російсько-турецької війни 1787-1791 рр. У матеріалах перепи-
су чорноморських козаків Крилівського куреня, які переселились на Ку-
бань 21 березня 1794 р., серед старшин записаний армії секунд-майор
Петро Бурнос, 50 років, з дружиною Пелагеєю, сином Корнієм, дочками
Ксенією й Уляною. У цьому курені був приписаний й інший колишній
бунчуковий товариш капітан Омелян Щигловський48.
Петро Бурнос відрізнявся толерантним ставленням до різних народів і
незважаючи на суворе життя козака мав опікунську вдачу. Вже на Кубані
він усиновив абадзехського хлопчика. Згодом рідний син Петра Бурноса
Корній взяв у родину єврейського хлопчика. Через кілька десятиліть при-
йомний син Петра Бурноса писав: “Василь Корнійович Бурнос – поляк, я –
черкес, Старовеличковський Бурнос – єврей”.
Петро Бурнос разом зі своїми козаками взявся активно захищати
кордон Чономорії від набігів гірських народів, які продовжували турбу-
вати жителів поселень. У січні 1810 р. поодинокі напади перетворились
на масові. Їхній головний удар був направлений на станиці й хутора, які
нещадно ними грабувались. Та сама доля чекала й на Мишастовську
47 Дмитренко И. И. Сборник исторических материалов. – Т. 2. – С. 433; Т. 3. – С. 714.
48 Первая перепись казаков-переселенцев на Кубань в конце ХVІІІ века. Исторические
документы. – Краснодар, 2006. – С.76.
18
станицю. 27 січня 1810 р. близько 5 тисяч нападників увірвалися у межі
Чорноморського війська з метою пограбувати станицю. Підполковник
Бурнос, об’єднавши 250 козаків свого полку з ротою 22-го єгерського
полку капітана Трубіцина, мужньо чинив опір. Напад відбили, але Бур-
нос був поранений. За відвагу під час бою Петро Бурнос був нагородже-
ний імператором Олександром І орденом Святого Георгія ІV ст.
Інший бунчуковий товариш Федір Якович Бурсак народився 1750 р. у
родині дворян Антоновичів на Харківщині, в родині священика, навчав-
ся в Київській бурсі, але звідти втік до Запорозької Січі, де за традиці-
єю отримав нове прізвище – Бурсак. Рядовим козаком він брав участь у
російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., походах князя Г.Потьомкіна
до Криму. Відвагою й хоробрістю він заслужив офіцерське звання. Бур-
сак одним із перших записався у “Військо вірних козаків” і брав участь
у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. Особисто відзначився при
штурмі Хаджибея, урочища Аджигола, Очакова, Каушан, Аккермана,
Бендер, Ізмаїла, в битвах під Кілією, Бабадагом, Мачином. За мужність
його відзначили званням поручика і нагородили золотим знаком.
Переселився на Кубань Федір Бурсак разом зі своєю дружиною Ма-
рією, синами – Опанасом, Павлом і дочкою Мартою49. У 1794 р. Федір
Якович був обраний військовим казначеєм, а 22 грудня 1799 р. – при-
значений військовим отаманом. При ньому військо поповнилось пере-
селенцями, були засновані суконна фабрика, кінські та вівчарні заводи,
відкрито перше училище для козацьких дітей, організований військо-
вий хор. Федір Бурсак був, мабуть, одним із перших отаманів, який по-
чав боротись з пиятиками і закрив “винні точки” у степу і хуторах.
Бурсак вперше отримав право зворотніх відповідей-набігів на гір-
ські народи. Вже влітку 1800 р. він з двома тисячами козаків перейшов
річку Кубань, знищив двох найжорстокіших керівників-нападників –
Аслан-Гірея та Девлет-Гірея. Після цього протягом цілого року черкеси
не нападали на станиці і землі чорноморців. Бурсак скористався цим
відносним тимчасовим спокоєм для формування плавучих козацьких
команд (“байдаків”). Коли ж черкеси напали й знищили “байдаку”, що
везла 400 пудів пороху в Катеринодар, Федір Якович з 6-тисячним за-
гоном козаків у травні 1802 р. знову перейшов р.Кубань і розгромивши
черкеські поселення, захопив в полон понад 500 чоловік і князя Буджу-
ка. У подальшому він неоднарозово робив відповіді-напади на землі че-
ркесів, абазинців, натухайців, шапсутські землі. За вмілу організацію
оборони та формування військових козацьких підрозділів Федір Якович
був нагороджений орденом Св. Анни ІІ ст. із самоцвітами й отримав
звання генерал-майора.
Військова регламентація позначилась і на уведенні загальної для
козаків форми, яка стала поширюватись з 1820-х рр. Спроби уніфікації
військового одягу розпочинаються з 1814 р. Отаман Федір Бурсак
клопотав перед херсонським військовим губернатором А.Е.Рішельє про
розробку зразкового мундира й амуніції. Обґрунтував він це в листі від
12 березня 1814 р. до А.Е.Рішельє, в якому отаман писав про
49 Там само. – С.383.
19
необхідність уведення обмундирування єдиного зразка і просив її
затвердити: “Соглашаясь с общим желанием чинов войска мне
вверенного, нахожу нужным по общему о Войсках постановлению,
иметь и в сем Войске мундир, который сколько необходим для пользы
самой службы, столько и выгоден для всех чинов, особливо нижних; тем
более, что оной по предложению состоит из куртика и шаровар только
свободных; но вовсе не широких, как ныне многие офицеры одеваются,
и будет обходится не сравненно дешевле длинного одеяния какое
прежде имели − что делает лучшую и не обходимую для воина
опрятность”50.
Форму розробили у війську й Рішельє вимагав її спорядити та носи-
ти козакам вже у 1815 р., але через два роки новий військовий губер-
натор О. Ланжерон з’ясував, що наказ попередника не виконувався.
Вже 11 лютого 1816 р. були затверджені зразкові мундири для чорно-
морців. Однак на початку 1816 р. отаман вийшов у відставку. Він осе-
лився у своєму маєтку, який заснував з невеликого хутора, який прид-
бав у Євтихія Чепіги. Вважаючи хутір своєю невід’ємною власністю,
Бурсаки постійно зміцнювали своє господарство. Так, в 1808 р. Федір
Бурсак мав найбільшу у війську кількість дворових селян (67 чоловік). У
1850 р. у Павла Бурсака було вже 222 кріпаки й кілька тисяч десятин
орної землі. Життя Федора Бурсака обірвалось раптово: у 1827 р. він
потонув у р.Кубань.
Іван Павлович Великий – військовий полковник, справжнє прізви-
ще якого Губар – переселився на Кубань у складі Кисляківського куре-
ня51. Він відзначився у 1796 р. під час військових дій проти Персії. Під
час чергової сутички на морі, сильним поривом вітру козацьку чайку
віднесло до ворожого берега. На переріз їй вийшло 150 персів. Приціль-
ним вогнем козаки частину персів знищили, а частина втекла. “Ще ко-
зацька слава не згинула, – писав Антон Головатий, – коли 8 чоловік змо-
гли дати відчути персам, що в чорноморців за сила!”. І все ж похід
1796 р. на Персію закінчився для чорноморців трагічно. Із 1000 козаків
додому повернулася лише половина. Вже з перших повідомлень
А.Головатого стало відомо про масову загибель козаків, в тому числі й
отамана Мінського куреня полковника Великого. Під час “великого
штурму” Комишеватського півострова 24 серпня 1796 р. баркас, в яко-
му знаходився полковник Іван Великий, був підбитий і пішов на дно
разом з цією командою.
Про бунчукового товариша Павла Гельдиша відомо значно меньше.
Він капітан армії, переселився на Кубань у складі Пашковського куре-
ня52, мав свій будинок у Катеринодарі.
Герасим Романович Кухаренко – чорноморський старшина, учас-
ник штурму Очакова, Кілії, Ізмаїла, Аккермана, Бендер, учасник роз-
грому турецької армії за Дунаєм під містечком Мачин. Прибув на Кубань
50 Бачинська О.А. Козацтво в “післякозацьку добу”. – С. 50.
51 Первая перепись казаков-переселенцев. – С. 27.
52Первая перепись казаков-переселенцев. – С.389.
20
у складі Кущівського куреня у 1792 р.53 У 1797 р. в юрті Переяславського
куреня розпочав будувати млин та хутір54. На цьому хуторі у 1799 р. й
з’явився на світ його син Яків. Якін Кухаренко учасник 44 битв, дослу-
жився до генерал–майора і наприкінці своєї служби крім обов’язків на-
чальника штабу Чорноморського війська, виконував обов’язки наказно-
го отамана війська. У 1803 р. Герасим Кухаренко брав участь у боях
проти шапсугів неподалік Катеринодара. Через чотири роки, полк під
керівництвом був відправлений в Закубання, захопити невеликий чер-
кеський аул, що знаходився в лісистому байраці річки Псебета. Опір,
яким черкеси зустріли чорноморців, був таким сильним, що сам ота-
ман, схвильований долею козаків, прискакав на поле битви. На щастя,
саме в цей час підішло підкріплення, і тоді Г.Кухаренко, важко поране-
ний шаблею в обличчя (внаслідок чого втратив праве око) разом із ко-
заками оволоділи аулом.
Василь Танський – бунчуковий товариш Чорноморського війська,
писар Менського куреня. 3 липня 1788 р. він разом з іншими козаками
брав участь у взятті острова Березань з фортецею Очаків 4 листопада
цього самого року під командуванням Антона Головатого. У 1795 р. ка-
пітан Танський разом зі своєю дружиною Єфросинією55 отримав великі
ділянки землі для ведення особистого господарства.
Євтихій Миронович Чепіга – секунд-майор, племінник отамана За-
харія Чепіги. Він дуже рано втратив батьків і був взятий дядьком на Січ,
де пройшли його дитинство й юність. Потім записався до чорноморців. У
1794 р. разом із 17-річною дружиною Ксєнією, Євтихій переселився на
Кубань у складі Кисляківського куреня. Відомо, що в травні 1795 р. вій-
ськовий суддя Антон Головатий наказав йому вибрати місце для засну-
вання Єйського містечка. Невдовзі після цього Євтихій доповів, що “в
зазначеному для Єйського містечка місці розмежовано” землю.
17 січня 1797 р. Захарій Чепєга викликав з Чебаклеї свого племін-
ника Євтихія, передав йому ключі від маєтку, “деякі папери” та власну
зброю, даровану Г.Потьомкіним. Після смерті дядька, крім іншого спад-
ку, Євтихій отримав маєток у Катеринодарі та рибні промисли на Єйсь-
кій косі56, але не зумів ними належно розпорядитися. За різними відомо-
стями, все, що залишив йому Захарій Чепіга, Євтихій разом зі своєю
дружиною прогуляли й пропили57: хутір на річці Челбаси він продав Фе-
дору Бурсаку, маєток в місті Катеринодар – підполковнику М. Дубоносу.
Підполковник Євтихій Чепєга, керівник Єйської округи у 1794–
1796 рр. У 1804 р. він привіз із Новомиргорода на Кубань відому риз-
ницю та бібліотеку (1500 книг) Києво-Межигірського монастиря (серед
церковних книг було багато філософських трактатів і навчальних книг),
які належали Запорозькому Війську. Привезене було передано до Кате-
рининського Воскресенського собору та Катерино–Лебяжій Пустище.
53 Епатко Ф.П. Кущевская летопись. – С. 392.
54 Первая перепись казаков-переселенцев. – С.447.
55 Там само. – С.172.
56 Первая перепись казаков-переселенцев. – С.430.
57 Соловьев В.А. Захарий Чепега // Кубанские казачьи ведомости. – 1991. – №4.
21
Навчальні книги надійшли до Катеринодарського військового повітово-
го училища. Одна із найцінніших книг, що збереглася досьогодні –
“Напрестольне євангеліє” подароване військовим отаманом П.Кални-
шевським Запорозькій Свято-Покровській церкві. Помер Євтихій Чепі-
га у 1806 р.
Іван Олексійович Юзбаша у червні 1789 р. згадується як козак
Васюринського куреня Чорноморського війська, який звернувся до
Коша з проханням повернути йому “природне ім’я Юзбаша” замість
прізвища Перехрестов, яке він отримав при вихрещенні з мусульман-
ської віри (за походженням був турком) від полковника Олексія Сине-
льникова. Після цього його кар’єра стрімко пішла вгору. У вересні того
самого року, під час отримання ним військових артилерійських при-
пасів напередодні походу чорноморців на Аджибейський замок Іван
Юзбаша названий полковим старшиною. Вже у листопаді 1789 р. він
був полковим осавулом і отримав від головнокомандуючого Григорія
Потьомкіна загальновійськовий чин поручика, а у грудні того ж року
названий сотником58.
Низка документів свідчить про те, що Іван Юзбаша у жовтні 1791 р.
став свідком смерті Григорія Потьомкіна в Яссах. І, дійсно, саме він по-
відомів кошового отамана та військового суддю про цю важливу по-
дію59. Існує легенда, що одразу ж після смерті гетьмана один чорномор-
ський козак із почту “закрив померлому фельдмаршалу очі мідною гри-
вною”60. Характерно, що присутній там бунчужний товариш нічого про
це не сповіщає, хоча саме він, мабуть, мав змогу це зробити.
Так чи інакше, Антон Головатий наказав Івану Юзбашу придбати
художній портрет Григорія Потьомкіна, або замовити з нього копію61. Із
опублікованих джерел не видно, чим закінчилась ця спроба, але відо-
мий кубанський історик П. Короленко припустив, що, скоріше за все,
Івану Юзбашу не вдалося роздобути такого портрета, бо пізніше у чор-
номорців його не було62. Через деякий час після смерті Григорія По-
тьомкіна Іван Юзбаша повернувся у військо, де отримав звання війсь-
кового полковника й армії секунд-майора, можливо, за поданням ще
живого фельдмаршала63.
Після переселення на Кубань Іван Юзбаша продовжує активно ро-
бити свою кар’єру. Він очолював Фанагорійське (1794-1796, 1798-
1799), а пізніше Єйське (1796-1798) окружні правління, займався буді-
вництвом Покровської церкви, зустрічає різних високопоставлених
осіб, вирішує кадрові питання. Відомо, що для будівництва власного
хутора І. Юзбашу відвели “при Козацькому Єрику в урочищі Гривенно-
му по обидва боки річки в довжину на шість верст землі”64. Крім цього,
58 Гончарук Т., Гуцалюк С., Сапожников І. Чорноморське військо у війні 1787–1791 рр. – С. 111–182.
59 Короленко П.П. Головатий – кошевой атаман. – С. 8,120; Дмитренко И.И. Сборник истори-
ческих материалов. Т. 3. – С.362.
60 Короленко П.П. Предки кубанских казаков. – С. 110.
61 Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов. – Т. 3. – С.367.
62 Короленко П.П. Предки кубанских казаков. – С. 111.
63 Дмитренко И.И. Сборник исторических материалов. – Т. 3. – С.488.
64Там само. – Т. 4. – С. 108.
22
він мав якісь землі в самій Тамані і це могли бути старі турецькі виног-
радники та фруктові сади. Але, перебуваючи на посаді полковника
обох окружних правлінь, він зловживає своєю владою: наказує козаків
киями, арештовує їх та ін.65
Крім бунчукових товаришів наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у
козацьких формуваннях Південної України було відновлене й звання
значкових товаришів, яке вважалося скасованим після ліквідації авто-
номії Гетьманщини у 1764 р. Наприклад, у 1799 р. до Чорноморського
війська був записаний значковий товариш Євреїнський (за списками
1813 р. Євреєновський)66. В Усть-Дунайському Буджацькому війську,
існування якого офіційно було затверджене указом Олександра І 20 лю-
того 1807 р., їх налічувалось 13. Звання значкових товаришів у цьому
війську носили Іван Бучинський, Григорій Звурський, Андрій Мирза,
Гаврило Вареник, Климент Домбровський, Данило Базилевський, Кса-
велій Чернявський, Сидір Долгорук, Дмитро Потилиця, Григорій Остро-
ух, Дем’ян Чорнобай67.
23 грудня 1806 р. під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр.
із-за Дунаю в межі Російської імперії вийшла група задунайських коза-
ків (запорожців, які перейшли після зруйнування Запорозької Січі на
службу в Османську імперію) на чолі з отаманом Трохимом Гайдабурою.
Вони стали основою для формування Усть-Дунайського Буджацького
козацького війська, організація якого використовувалась для розкла-
дання задунайського Коша, зокрема у фортеці Браїла. Найбільша кіль-
кість козаків (168 осіб) перейшла до війська із Браїли у березні
1806 р.68. Саме цього часу дала результати діяльність задунайських
осавулів Романа Согутчевського і Романа Циганки, значкових товари-
шів Гаврила Вареника та Дем’яна Чорнобая, які вели переговори з ро-
сійським командуванням про створення війська69 і вийшли із-за Дунаю
відразу після його офіційного затвердження.
Незабаром (10 липня 1807 р.) задунайці дізналися, що Усть-
Дунайське військо було ліквідоване урядом, який мотивував це вини-
кненням масового руху селян у придунайські землі за “козацькою во-
лею”. Під час ліквідації війська селян-утікачів, які записались до вій-
ська під чужими іменами і прізвищами, мали заарештовувати і повер-
тати до їхніх господарів, а колишніх задунайців і чорноморців відпра-
вляти на Кубань. Частина усть-дунайців втекла до турецьких запоро-
жців, а інші через Гаврила Вареника та Дем’яна Чорнобая вимагали
оселення в придунайських степах і надання їм привілеїв70. Зацікавле-
ний у швидкому заселенні Південної Бессарабії, уряд офіційно дозво-
лив усть-дунайцям селитися в Придунайських землях. Організація по-
селення покладалась на колишніх усть-дунайців старшин – полкового
осавула Романа Согутчевського та значкових товаришів Гаврила Ва-
65 Сапожников І. В. Іван Юзбаша. – С. 36–51.
66 Фролов Б. Національний склад Чорноморського козацького війська (1787 – 1860) – С. 25.
67 Бачинська О. Козацтво в “післякозацьку добу”. – С. 117–118.
68Там само. – С. 115.
69 Бачинська О. Задунайські запорожці у вирі російсько-турецької війни 1806-1812 рр. – С.91.
70 Бачинська О. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. – С. 123 – 125.
23
реника і Ксавелія Чернявського, які одержали право збирати козаків з
усього краю71. Цим заходом урядова адміністрація розраховувала за-
лучити на бік Росії задунайських козаків. Частина козаків відправи-
лась на Кубань для поповнення чорноморських куренів. У донесенні
поручика Юматова від 24 квітня 1808 р. йшлося про те, що він привів
до Катеринодара крім інших козаків і 5 значкових товаришів.
Колишня усть-дунайська і задунайська старшина, зокрема активні
її представники, серед яких Дем’ян Чорнобай, домагаючись створення
козацького війська намагались укріпити своє соціальне становище, від-
крити собі шлях до чинів, влади і розгорнути на козацьких землях при-
буткове господарство72. Про наявність таких господарсв свідчить той
факт, що 1 лютого 1827 р., Д. Чорнобай звернувся зі скаргою до упра-
вителя Новоросійської губернії і Бессарабії графа Федора Петровича
Палєна, в якій повідомляв про те, що після звернення групи козаків до
губернатора М.С.Воронцова, з проханням переселити їх на Кубань до
чорноморських козаків, місцева влада заборонила господарям в 1826 р.
“як орати, так і сіяти озимину”73.
У 20-х рр. ХІХ ст. ставлення царської адміністрації до козаків помі-
тно змінюється. Група усть-дунайських козаків і задунайських запоро-
жців із Задунайської Січі у 1820 р., незважаючи на опір земської полі-
ції, у кількості 38 родин оселилися в Аккерманському повіті, заснував-
ши поселення Акмангіт (тепер с. Білолісся Татарбунарського району
Одеської обл.). У 1824 р. почався масовий вихід козаків у російські ме-
жі, що було викликане спробами Османської імперії використати заду-
найців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Відігра-
ла свою роль при переселенні й агітація усть-дунайців, зокрема значко-
вого товариша Ксавелія Чернявського, який навіть у 1826 р. звертався
до генерал-губернатора М. С. Воронцова з проханням надання резолю-
ції на поселення козаків та несплату ними повинностей (1900 крб.) за
1823 – 1825 рр.74.
Переважна більшість вихідців із-за Дунаю селилась в Бессарабії
разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядку-
вання відомству іноземних колоній75. 11 травня 1826 р. задунайські
запорожці – Карпо Гавриченко та Григорій Чиргун писали до новоро-
сійського та бессарабського генерал-губернатора, що вони вийшли із
Задунайської Січі за викликом значкового товариша Савелія Черняв-
ського і бажають залишитися назавжди жити в поселенні Акмангіт
Аккерманського повіту Бессарабської губернії серед козаків Усть-
Дунайського Буджацького війська, які там проживають76 і звертають-
ся з проханням про видачу їм паспортів для вільного переселення77.
71 Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. – C. 94 – 95.
72 Бачинська О. Дунайське козацьке військо. – С. 150
73 Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф.1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. –
Арк. 175, 194.
74 ДАОО. – Ф.1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 47.
75 Бачинська О. Козацтво в “післякозацьку добу”.. – С. 136
76 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 46 зв.
77 Там само. – Арк. 56.
24
Але невдовзі кількість козаків-переселенців, які були викликані із За-
дунайської Січі, у поселенні Акмангіт зросла настільки, що вільних зе-
мель не залишилось зовсім. Тому 16 липня 1826 р. запорожці зверну-
лися з проханням до Новоросійського і Бессарабського генерал-
губернатора дати їм дозвіл займати нові землі для заселення та ходити
на заробітки78.
Під час нової російсько-турецької війни 1828-1829 рр. на території
Південної Бессарабії в Аккерманському повіті (тепер Одеська обл.) з ко-
лишніх козаків Чорноморського та Усть-Дунайського козацьких військ і
задунайських запорожців у липні 1828 р. уряд сформував Дунайське
козацьке військо. До його складу було зараховано чимало колишніх
значкових товаришів79.
Розглянемо окремі постаті значкових товаришів, які перебували на
службі в козацьких військах півдня України.
Гаврило Вареник – служив значковим товаришем у Чорноморсько-
му і Усть-Дунайському Буджацькому військах. Відомо про випадок, ко-
ли Гаврило разом з осавулом Согутчевським під час чергового пере-
мир’я російсько-турецької війни 1806-1812 рр. зуміли відкопати захо-
вані задунайцями під Тульчею великі дзвони, перевезти їх під Ізмаїл і
продати: один великий в с. Шабо, інший – в Рошульський монастир, а
найменший віддали в церкву с. Вилково80.
Разом з Романом Согутчевським Гаврило Вареник був депутатом
від усть-дунайців у переговорах з російською владою щодо отримання
земель під їх поселення та надання відповідно до їх заслуг пільг і приві-
леїв. У 1820 р. Гаврило Вареник оселився в поселенні Акмангіт разом з ро-
диною: дружиною Іриною (50 років), синами: Георгієм (23 років), Данилом
(22 років), Георгієм-2 (11 років), Антоном (9 років), дочками: Мариною
(11 років) і Софією (5 років). Старишй син Георгій був зарахований в
піший полк Дунайського війська81.
Інший значковий товариш Усть-Дунайського Буджацького Андрій
Мирза походив з молдавських дворян. Служив у Запорозькому і Чорно-
морському військах. Відомо, що перебуваючи на посту на прикордон-
ній лінії у січні 1807 р. залишив замість себе козака з рушницею і від-
правився додому до Одеси. Знову відомості про нього з’являються у че-
рвні цього року, коли він за указом імператора Олександра І був напра-
влений у відпустку на чотири місяці до Одеси за мужню службу у складі
Запорозького і Чорноморських військ82. 24 травня 1828 р., він звертав-
ся з проханням до графа М. С. Воронцова надати землю для оселення.
В проханні він повідомляв, що у 1827 р. за викликом депутата, значко-
вого товариша Ксавелія Чернявського вийшов із-за Дунаю83. Дана ін-
формація дозволяє припустити, що через невідомі обставини Андрій
78 Там само. – Арк. 135 – 142.
79 Бачинська О. “Сказки” “старих” запорожців. – С. 8.
80 Бачинська “Сказки” “старих” запорожців. – С. 11.
81 Там само. – С. 16
82 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 353.
83 Там само. – Арк. 352.
25
Мирза після ліквідації Усть-Дунайського війська перейшов до задунай-
ських козаків.
Значковий товариш Григорій Остроух служив також у Чорномор-
ському й Усть-Дунайському Буджацькому військах. Це він підтвержу-
вав відповідними документами: атестатом за підписом полковника
А.Головатого від жовтня 1791 р. та свідоцтвом коменданта Кілійської
фортеці від 1810 р.84
Ксавелій Чернявський служив значковим товаришем в Чорномор-
ському і Усть-Дунайському Буджацькому військах. Він агітував заду-
найців переходити до Російської імперії. Для її успішної реалізації Оде-
ська міська поліція видала письмове направлення для поїздки в
Бессарабську область на півроку85. Про агітаційну діяльність Ксавелія
Чернявського свідчить і той факт, що 10 червня 1826 р. генерал-
ад’ютант графа М.С.Воронцова звернувся до царського уряду з про-
ханням нагородити запорозького депутата значкового товариша Кса-
велія Чернявського за “діяльне сприяння переходу до Росії його співві-
тчизників” золотою медаллю на Аннінській стрічці, пояснюючи це тим,
що нагорода сприятиме масовому виходу козаків, які ще залишились
на турецьких землях, та ознаменує доброзичливість уряду до дій Чер-
нявського86.
Неодноразово Ксавелій Чернявський звертався до уряду з прохан-
нями про оселення козаків, які вийшли із-за Дунаю на землі поблизу
Аккермана (поселення Акмангіт)87. Зокрема, в 1827 р. звернувся до
Ф.П.Палєна, додаючи іменний список тих козаків (82 особи) які, на його
думку, мали перейти на службу до Російської імперії. Про результатив-
ність прохання свідчить той факт, що пізніше Казенно-економічна екс-
педиція Бессарабського обласного уряду подала Федору Петровичу Па-
лєну рапорт про надання вільних ділянок землі запорожцям, які були
запрошені Кс. Чернявським. Право розподілу землі між козаками було
надане значковому товаришу. 9 травня 1828 р. Ксавелій Чернявський
знов звернувся з подібним проханням до графа М.С.Воронцова, акцен-
туючи увагу на ділянках Бебе та Чемічію, як найвірогідніших для роз-
селення турецьких запорожців88.
Ксавелій Чернявський опікувався долею козаків і після виходу з ту-
рецьких земель. В архівних документах зберіглися декілька документів
про таку його діяльність. Зокрема, рапорт на ім’я графа Ф.П.Палєна з
проханням звільнити незаконно затриманих поліцією турецьких запо-
рожців і відкриття за його ініціативою спеціального податкового “Кара-
ульного” закладу при міській поліції Аккермана для сплати податків за-
дунайськими козаками89.
У той самий час збереглися документи, що свідчать про зловжи-
вання Чернявським своїм статусом депутата від козаків. Зокрема, про-
84 Там само. – Арк. 72 – 73.
85 Там само. – Арк. 55.
86 ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11 за 1825 р. – Арк. 62, 74.
87 Там само. – Арк. 327.
88 Там само. – Арк. 177–178, 331–332.
89 Там само. – Арк. 223, 367.
26
ведене слідство з’ясувало, що він вимагав від козаків “собі за ходіння по
селах в ролі депутата” та “обрання ними (козаками) вільної ділянки зем-
лі по 10 левів від кожного”90.
Значковий товариш Дем’ян Чорнобай служив у Чорноморському та
Усть-Дунайському Буджацькому військах і після закінчення російсько-
турецької війни 1806-1812 рр. проживав у поселенні Акмангіт разом із
дружиною Феодосією, синами – Євтихієм (20 років) й Іваном (2 років). У
1826 р. хорунжий Дем’ян Чорнобай звертався з проханням від козаків
поселення Акмангіт про переселення їх на Кубань “на службу до Чорно-
морського війська”. Своє прохання він мотивував тим, що на Установчій
комісії була дана обіцянка Аккерманського чиновника про таке пересе-
лення усім бажаючим91. В новосформованому Дунайському війську
Дем’ян Чорнобай служив на посаді сотника до 1836 р. Наявні джерела
свідчать і про деякі зловживання Чорнобаєм своїм становищем, зокрема
він “обмежував козаків у продовольчих товарах”92.
Таким чином, посади бунчукових і значкових товаришів були від-
новлені у військах Південної України наприкінці XVIII – початку XIX ст.
Їхні обов’язки були подібними до тих, які протягом тривалого часу ви-
кристалізувались у відповідних структурах Гетьманщини – віддана
служба гетьману (військова та цивільна) і виконання його доручень.
Бунчукові товариші Чорноморського війська та значкові товари-
ші Усть-Дунайського Буджацького війська, проявили себе мужніми та
хоробрими воїнами у російсько-турецьких війнах кінця XVІІІ – почат-
ку ХІХ ст., займались господарським влаштуванням козаків під час
переселення чорноморців на Кубань й оселення усть-дунайців у Пів-
денній Бессарабії, сприяли виходу козаків із Задунайської Січі.
Alisa Logeshnуk
Bounchoucove and znachcove societies in the Cossack troops of South
Ukraine (at the end of the XVІІІ – the beginning of the ХІХ с.)
The article considers the problem of arising and function of the positions of
bunchuk and insignias companions in Cossacks troops in the South of Ukraine an
the end of the XVIII – in the beginning of XIX century. Author follows investment of
the companions in the development of the South region and demonstrates their
migration to the Kuban region.
90 Там само. – Арк. 180, 284.
91 Там само. – Арк. 72–73, 175.
92 Бачинська О. Дунайське козацьке військо. – С. 74, 167.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31121 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0093 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:33:47Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інституту історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ложешник, А. 2012-02-23T21:56:51Z 2012-02-23T21:56:51Z 2010 Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) / А. Ложешник // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 5. — С. 13-26. — укр. XXXX-0093 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31121 94(477.7):355.33 “1790/1808” У статті розглядається проблема виникнення та функціонування посади бунчукових і значкових товаришів в козацьких військах Південної України кінця XVIII – початку ХІХ ст. Простежується внесок осіб, які обіймали ці посади, у визволення та освоєння південноукраїнського регіону й переселення козаків на Кубань. The article considers the problem of arising and function of the positions of bunchuk and insignias companions in Cossacks troops in the South of Ukraine an the end of the XVIII – in the beginning of XIX century. Author follows investment of the companions in the development of the South region and demonstrates their migration to the Kuban region. uk Інституту історії України НАН України Чорноморська минувшина Статті Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) Bounchoucove and znachcove societies in the Cossack troops of South Ukraine (at the end of the XVІІІ – the beginning of the ХІХ с.) Article published earlier |
| spellingShingle | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) Ложешник, А. Статті |
| title | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) |
| title_alt | Bounchoucove and znachcove societies in the Cossack troops of South Ukraine (at the end of the XVІІІ – the beginning of the ХІХ с.) |
| title_full | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) |
| title_fullStr | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) |
| title_full_unstemmed | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) |
| title_short | Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець XVІІІ – початок ХІХ ст.) |
| title_sort | бунчукові та значкові товариші у козацьких військах південної україни (кінець xvііі – початок хіх ст.) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31121 |
| work_keys_str_mv | AT ložešnika bunčukovítaznačkovítovarišíukozacʹkihvíisʹkahpívdennoíukraínikínecʹxvííípočatokhíhst AT ložešnika bounchoucoveandznachcovesocietiesinthecossacktroopsofsouthukraineattheendofthexvíííthebeginningofthehíhs |