Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України
Досліджено етнополітичний контекст розвитку культури в Україні, його регіональна складова та перспективи формування спільного культурно-символічного простору. Висвітлено конфліктні протиріччя етнокультурного, етнорегіонального і етнополітичного зафарбування. Запропоновано використовувати в Стратегії...
Saved in:
| Published in: | Чорноморський літопис |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інституту історії України НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31176 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України / О.Я. Калакура // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 19-25. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31176 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Калакура, О.Я. 2012-02-25T22:02:45Z 2012-02-25T22:02:45Z 2010 Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України / О.Я. Калакура // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 19-25. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2079-682Х https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31176 323 (477) Досліджено етнополітичний контекст розвитку культури в Україні, його регіональна складова та перспективи формування спільного культурно-символічного простору. Висвітлено конфліктні протиріччя етнокультурного, етнорегіонального і етнополітичного зафарбування. Запропоновано використовувати в Стратегії етнонаціонального розвитку України принципи та підходи мультикультуралізму, відобразивши його в Концепції етнонаціональної політики держави. Исследовано этнополитический контекст развития культуры в Украине, его региональная составляющая и перспективы формирования общего культурносимволического пространства. Освещено конфликтные противоречия этнокультурной, этнорегиональной и этнополитической окраски. Предложено использовать в Стратегии этнонационального развития Украины принципы и подходы мультикультурализма, отобразив его в Концепции этнонациональной политики государства. The author investigates the ethnic and political context of culture development in Ukraine, its regional component and the prospects of forming a joint cultural and symbolic space. Also, they highlight conflicting ethnic and cultural, ethno-political, ethnic and regional contradictions. It’s proposed to use the principles and approaches of multiculturalism in the strategy of Ukraine's ethnic development, representing them in the Concept of the state ethnic policy. uk Інституту історії України НАН України Чорноморський літопис Історія України Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України Multiculturalism: nature and prospects for Ukraine Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України |
| spellingShingle |
Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України Калакура, О.Я. Історія України |
| title_short |
Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України |
| title_full |
Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України |
| title_fullStr |
Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України |
| title_full_unstemmed |
Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України |
| title_sort |
мультикультуралізм: сутність і перспективи для україни |
| author |
Калакура, О.Я. |
| author_facet |
Калакура, О.Я. |
| topic |
Історія України |
| topic_facet |
Історія України |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Чорноморський літопис |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Multiculturalism: nature and prospects for Ukraine |
| description |
Досліджено етнополітичний контекст розвитку культури в Україні, його регіональна складова та перспективи формування спільного культурно-символічного простору. Висвітлено конфліктні протиріччя етнокультурного, етнорегіонального і етнополітичного зафарбування. Запропоновано використовувати в Стратегії етнонаціонального розвитку України принципи та підходи мультикультуралізму, відобразивши його в Концепції етнонаціональної політики держави.
Исследовано этнополитический контекст развития культуры в Украине, его региональная составляющая и перспективы формирования общего культурносимволического пространства. Освещено конфликтные противоречия этнокультурной, этнорегиональной и этнополитической окраски. Предложено использовать в Стратегии этнонационального развития Украины принципы и подходы мультикультурализма, отобразив его в Концепции этнонациональной политики государства.
The author investigates the ethnic and political context of culture development in Ukraine, its regional component and the prospects of forming a joint cultural and symbolic space. Also, they highlight conflicting ethnic and cultural, ethno-political, ethnic and regional contradictions. It’s proposed to use the principles and approaches of multiculturalism in the strategy of Ukraine's ethnic development, representing them in the Concept of the state ethnic policy.
|
| issn |
2079-682Х |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31176 |
| citation_txt |
Мультикультуралізм: сутність і перспективи для України / О.Я. Калакура // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 19-25. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kalakuraoâ mulʹtikulʹturalízmsutnístʹíperspektividlâukraíni AT kalakuraoâ multiculturalismnatureandprospectsforukraine |
| first_indexed |
2025-11-26T20:49:54Z |
| last_indexed |
2025-11-26T20:49:54Z |
| _version_ |
1850774631191937024 |
| fulltext |
Випуск Випуск Випуск Випуск 2, 20102, 20102, 20102, 2010
19
УДК 323 (477)
О. Я. Калакура
МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМ: СУТНІСТЬ І
ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Досліджено етнополітичний контекст розвитку культури в Україні, його регі-
ональна складова та перспективи формування спільного культурно-символічного
простору. Висвітлено конфліктні протиріччя етнокультурного, етнорегіональ-
ного і етнополітичного зафарбування. Запропоновано використовувати в Стра-
тегії етнонаціонального розвитку України принципи та підходи мультикультура-
лізму, відобразивши його в Концепції етнонаціональної політики держави.
Ключові слова: мультикультуралізм, етнополітологія, етнокультурний кон-
флікт, українська культура, національна меншина, політична нація, міжнаціональ-
на злагода, Концепція етнонаціональної політики України.
Исследовано этнополитический контекст развития культуры в Украине, его
региональная составляющая и перспективы формирования общего культурно-
символического пространства. Освещено конфликтные противоречия этно-
культурной, этнорегиональной и этнополитической окраски. Предложено ис-
пользовать в Стратегии этнонационального развития Украины принципы и под-
ходы мультикультурализма, отобразив его в Концепции этнонациональной по-
литики государства.
Ключевые слова: мультикультурализм, этнополитология, этнокультурный
конфликт, украинская культура, национальное меньшинство, политическая на-
ция, межнациональное согласие, Концепция этнонациональной политики Украины.
The author investigates the ethnic and political context of culture development in
Ukraine, its regional component and the prospects of forming a joint cultural and symbolic
space. Also, they highlight conflicting ethnic and cultural, ethno-political, ethnic and re-
gional contradictions. It’s proposed to use the principles and approaches of multicultural-
ism in the strategy of Ukraine's ethnic development, representing them in the Concept of
the state ethnic policy.
Key words: multiculturalism, ethnic policy, the ethnic and cultural conflict, Ukrainian
culture, minority, political nation, interethnic harmony, Ukrainian Ethnic Policy Concept.
В умовах глобалізації прискорився процес культу-
рних трасформацій, культурного взаємопізнання як
на міжособистісному рівні, так і на груповому, на
рівні дотику традиційних і сучасних масових наці-
ональних культур. У світовій етнополітології та
практиці етнополітичного життя відбувся перехід
від політик «плавильного казана» чи побудови
«нової спільноти радянських людей» до політики
інтеграції зі збереженням особливостей культурної
різноманітності, політики полікультурності, куль-
турного плюралізму чи мультикультуралізму. Під
мультикультуралізмом розуміють таку складову
державної політики і практики, у тому числі інсти-
туціональної (законодавчої), яка спрямована на
підтримку культурних, у нашому контексті етно-
національних спільнот, заради збереження специ-
фічних рис культурних надбань цих груп грома-
дян. На практиці це означає фінансування відпові-
дних програм щодо збереження культурної іде-
нтичності, традиційних цінностей та створення
адекватних правових норм у національному за-
конодавстві.
Мультикультуралізм виступає як альтернатива
культурному консерватизму, який зберігає домі-
нування певної культури над іншими, допускаючи
їх проникнення в публічну сферу, так і класичному
лібералізму, який відстоює особисту свободу, рів-
ність перед законом і відокремлення держави від
церкви. За визначенням А. І. Куропятніка, му-
льтикультуралізм це особлива форма інтегра-
льної, ліберальної ідеології, завдяки якій полі-
етнінчі, полікультурні суспільства реалізують
стратегію соціальної згоди і стабільності на
принципах рівноправного існування різномані-
тних форм культурного життя [1]. Концепція му-
льтукультуралізму виступає певним стандартом, яко-
му не може відповідати ні один реально існую-
чих політичний режим.
Чорноморський лЧорноморський лЧорноморський лЧорноморський ліііітопистопистопистопис
20
Метою пропонованої статті є з’ясування такої ак-
туальної і неоднозначної науково-прикладної пробле-
ми як етнополітичний контекст розвитку культури в
Україні, його регіональна складова та перспективи
формування спільного культурно-символічного
простору.
У сучасній України відбувається складний по-
шук власного шляху розвитку етнополітичної сфе-
ри і простежуються дії як ліберального, так і кон-
сервативного характеру. Відновлення державної
незалежності України дало потужний поштовх на-
ціональній та етнічній мобілізації як українців, так
і не українців. Вона засвідчила, що представники
всіх етнічних груп України прагнуть до відро-
дження власної етнічної специфіки: рідної мови,
культури, духовності, традицій та звичаїв. Збере-
ження населенням етнічних та етнографічних рис
у багатьох випадках залежить, з одного боку, від
характеру їх розселення (компактного чи розосе-
редженого) та місця проживання (регіон, міська чи
сільська місцевість), з іншого – від моделі етнона-
ціональної політики, яку впроваджує держава. Ре-
алізація етнонацональної політики в Україні, по-
чинаючи з рубежу 1980-1990-х років, відбувалася
у межах трансформації національних відносин ра-
дянських часів з вкрапленням елементів лібераль-
но-мультикультурної парадигми, направленої на
гармонізацію взаємин титульної нації з представ-
никами інших етносів, базованої на толерантному
ставленні до етнічних груп чи окремих представ-
ників інших етносів, їх активній участі в суспіль-
но-політичному житті.
До вироблення етнокультурної політики, її за-
конодавчої бази були залучені науковці НАН
України, в тому числі Інституту політичних і ет-
нонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса,
представники громадських об’єднань національ-
них меншин. Вона стала одним із пріоритетних
напрямів державної діяльності, невіддільною
складовою офіційної культурної політики, спря-
мованої на формування національно-де-
ржавницького патріотизму, відродження й розви-
ток культур усіх етнокомпонентів українського
соціуму: етнічних українців, кримськотатарського
народу та національних меншин. Відповідно до
правових основ формування державної етнонаціо-
нальної політики України – Декларації про держа-
вний суверенітет України, Конституції України,
Декларації прав національностей України, Законів
України «Про мови в УРСР», «Про національні
меншини в Україні», «Основ Законодавства Укра-
їни про культуру», з урахуванням Рамкової конве-
нції про захист національних меншин, Європейсь-
кої хартії регіональних мов або мов меншин та ін.
актів за роки незалежності було розроблено та ре-
алізовано низку Програм підтримки діяльності та
розвитку української культури, культур націона-
льних меншин на загальнодержавному та регіона-
льних рівнях, у тому числі й з участю міжнарод-
них організацій. У межах цих програм здійснював-
ся і здійснюється цілий комплекс різноманітних
заходів, спрямованих на задоволення духовних та
культурно-освітніх потреб, забезпечення вільного
етнокультурного розвитку, створення умов для га-
рмонійного співіснування громадян України, неза-
лежно від їх етнічного походження. Держава під-
тримує такі напрями діяльності як розширення
освіти рідною мовою, наукові дослідження про-
блем етнокультурного розвитку національних
меншин, підготовка кадрів для соціально-
просвітницької роботи та відродження національ-
них традицій і звичаїв, національні засоби масової
інформації та видавнича справа. Зокрема, підтри-
мку отримали численні національно-культурні то-
вариства, об’єднання, асоціації тощо. Якщо восени
1990 року в Україні нараховувалося 84 таких
об’єднання, на початку 1995 року їх налічувалося
260, то сьогодні – понад 1 500, 33 з яких є загаль-
нодержавними, решта – регіональними. Було ство-
рено низку центрів національних культур, при
Президентові України Л. Д. Кучмі діяла Рада
представників громадських організацій національ-
них меншин України як консультативно-дорадчий
орган, при Президентові В. А. Ющенко – Рада з
питань етнонаціональної політики. Помітно роз-
ширилася мережа культурно-освітніх закладів,
збільшилася кількість періодичних видань (зокре-
ма, видається 48 газет національних меншин без
російськомовних), що здебільшого задовольняють
культурні потреби більшості етнічних груп Украї-
ни. Державна підтримка цих осередків засвідчує
наміри України зберегти полікультурність як одну
з гарантій міжнаціональної злагоди, поважного
ставлення громадян до країни і один до одного,
важливий засіб виховання культури міжнаціона-
льних відносин, толерантного ставлення до пред-
ставників інших культур.
У преамбулі Конституції України, прийнятої в
1996 р., зазначалося, що українське державотво-
рення, яке має багатовікову історію, відбувається
на основі здійснення права на самовизначення не
тільки української нації, а й усього українського
народу, який складають громадяни України всіх
національностей. Йшлося про формування держа-
ви-нації, політичної нації співгромадян [2]. Ст. 11
Основного Закону гарантує державне сприяння
розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігій-
ної самобутності української нації, корінних наро-
дів і національних меншин України. Згідно із
ст. 24 не може бути привілеїв чи обмежень прав
громадян за ознаками етнічного походження.
Ст. 53 гарантує «громадянам, які належать до на-
ціональних меншин», право на навчання рідною
мовою чи на вивчення рідної мови у державних і
комунальних навчальних закладах або через наці-
ональні культурні товариства. Законодавство зосе-
реджувалося на проблемі формування дієздатної
більшості населення, адже без стимулювання укра-
їнства, виховання поваги до української історії,
культури, їх досягнень не матимемо сконсолідова-
Випуск Випуск Випуск Випуск 2, 20102, 20102, 20102, 2010
21
ної ефективної більшості населення. І сьогодні
56 % громадян України відносять себе до україн-
ської культурної традиції [3].
Створена законодавча база етнополітичного
розвитку загалом відповідала потребам України як
молодої європейської держави, її демократизм від-
значали фахівці правники. Чи достатня вона для
забезпечення подальшого безконфліктного розви-
тку країни? Більшість науковців сьогодні критич-
но ставляться до правових засад етнополітичної
сфери України, звертають увагу на її недоскона-
лість та прогалини. Законодавцям не вдалося узго-
дити стратегію етнонаціонального розвитку Укра-
їни з інтеграційними процесами, затвердити його
Концепцію, повніше адаптувати власне законодав-
ство до вимог Рамкової конвенції Ради Європи про
захист національних меншин, Європейської хартії
регіональних та міноритарних мов та інших між-
народно-правових документів. Загальмувався дис-
курс навколо визначень «національна меншина»,
«корінні народи» і внесення відповідних змін до
Закону України про національні меншини та до
Конституції. В «запасі» парламентарів також і За-
кон «Про національно-культурну автономію» [4].
Науковці, насамперед НАН України, здійснюють
постійний моніторинг етнополітичних процесів та
пошук способів уникнення конфліктогенних ситу-
ацій на міжетнічному ґрунті, удосконалення пра-
вових засад функціонування соціуму з поліетніч-
ним складом населення.
Етнополітологічна наука стверджує, що мо-
дель, за якою одні етнічні групи та їх культури
стимулюються, а інші обмежуються, не може бути
гармонійною та стійкою [5]. Значна частина насе-
лення й надалі відчуває себе несправедливо обме-
женим у своєму етнокультурному розвитку. Зок-
рема, 20,7 % українців, тобто кожному п’ятому ре-
спонденту опитування, проведеного Інститутом
соціології НАН України в 2008 році, бракує доти-
чності до власної культури [6]. Патерналізм етно-
національної політики, штучне стимулювання як
українства, так і збереження етнічності національ-
них меншин, закладене в українському правовому
полі, не підкріплене матеріальними можливостя-
ми, не могло сприяти утвердженню потужних
компонентів спільності, культурна політика в
Україні все ще залишається фрагментарною, а дія-
льність культурно-освітніх установ надмірно комер-
ціалізована.
Аналіз законодавчого поля та практичної дія-
льності державних та громадських інститутів, а
також настроїв громадян засвідчує певну віртуа-
льність мультикультуралізму в країні. Це дає під-
стави прихильникам україноцентризму прагнути
моноетнізму, побудови нації-держави, зокрема за
польським сценарієм, сподіватися завоювання
українською етнічною культурою таких позицій,
які зумовлені історично і гарантовані їй Конститу-
цією України, адже 95 % державної території – це
ареал розселення української етнічної нації. Такі
настрої викликають чимало питань з боку націона-
льних меншин, насамперед, російської. Нагадаємо,
що являє собою сучасний етнонаціональний склад
українського соціуму. За переписом населення 2001
року в Україні проживали представники близько
130 національностей та народностей. Однак, це не
означає, що в Україні існує така кількість етнічних
груп, тим паче народів, оскільки більшість етносів
репрезентована у нас поодинокими представника-
ми або родинами, які мають власні національні
держави. Незважаючи на певні зміни, що відбули-
ся в етнічній структурі населення України у порів-
нянні з останнім переписом населення СРСР: зрос-
тання чисельності українців, кримських татар, ру-
мун, азербайджанців, вірмен, грузин, зменшення
чисельності росіян, євреїв, білорусів, поляків, че-
хів, загальне співвідношення етнічних груп та їх
конфігурація виявили тенденцію до сталості.
Кількість українців, за даними останнього пе-
репису населення становила 37,5 млн. осіб (77,8 %
всього населення), традиційних етнічних меншин:
росіян – 8,3 млн. осіб (17,3 %), білорусів – 276 тис.
(0,4 %), молдаван – 259 тис. (0,5 %), кримських та-
тар – 248 тис. (0,5 %), болгар – 205 тис. (0,4 %),
угорців – 157 тис. (0,3 %), румун – 151 тис. (0,3 %),
поляків – 144 тис. (0,3 %), євреїв – 104 тис. (0,2 %),
вірмен – 100 тис. (0,2 %), греків – 91 тис. (0,2 %),
німців – 33,3 тис. (0,1 %). Інші народи представле-
ні в Україні меншими групами (окрім ромів –
47 тис., азербайджанців – 45 тис. та грузин –
34 тис.) чи поодинокими респондентами.
Рідною мовою називають мову своєї етнічної
групи – 85 % жителів країни, серед селян – 96 %,
мешканців міст – 80 %. Як бачимо, саме населення
міст швидше асимілюється і в якості рідної мови
визнає мову інших етносів. Процеси акультурації,
властиві радянському періоду історії, призвели до
значної русифікації та українізації етнічних мен-
шин. Частка інших етнічних мов, які вказуються в
якості рідної для них, становила 2,9 % при питомій
вазі представників інших національностей (без
українців та росіян) – 4,9 %. Етнокультурна близь-
кість українців із рештою населення країни сприяє
становленню української мови як державної. На
кінець 2001 року 87,8 % всього населення України
вільно володіли українською мовою і цей процес
має стабільну тенденцію до зростання.
Якщо розглядати сукупність громадян України
як українську політичну націю, то її ядром висту-
пають етнічні українці, а найширшу її етнічну базує
складає найбільша група європейських народів –
слов’ян, об’єднаних подібними тенденціями – по-
ходженням і мовною близькістю в системі індоєв-
ропейських мов. Серед цієї більшості населення
України домінують східні слов’яни (етнічні украї-
нці, росіяни та білоруси), представлені також захі-
дні слов’яни (поляки, чехи, словаки) і південні
слов’яни (болгари, серби, хорвати). Загалом
слов’яни складають понад 96 % населення держа-
ви. На такі дані опираються ідеологи та прихиль-
Чорноморський лЧорноморський лЧорноморський лЧорноморський ліііітопистопистопистопис
22
ники концепту слов’янського чи руського світу,
залишаючи поза ідеєю слов’янської єдності відо-
мий цивілізаційний розкол.
Суперечлива спадщина українського етносу,
розділеного в певні історичні відтинки між різни-
ми країнами, зокрема Російською та Австро-
Угорською імперіями, знаходить вияв у різних ци-
вілізаційних вимірах, етнокультурних традиціях,
звичаях, рівнях толерантності та культури спілку-
вання з іншими етнічним групами. Збирання укра-
їнців у межах однієї країни, яке в основному заве-
ршилося за часів радянської влади, залишило сліди
цивілізаційних відмінностей регіонів, зберегло пе-
вну недовіру частини західних українців до схід-
них і, навпаки. Як відомо, за умов відсутності на-
ціональної державності імперські та тоталітарні
режими прагнули розколоти українців як етнона-
ціональну цілісність за територіальними, конфе-
сійними, мовними, етнографічними ознаками, не-
рідко вдавалися до переслідування одних україн-
ців руками інших або розпалювання громадянсь-
ких воєн, підігрівали українофобію, використову-
вали для цього представників інших етносів. При-
кладами штучного поділу українців на східняків і
західняків, їх протиставляння, накидання тавра
«націоналістів», «мазепинців», «петлюрівців»,
«бандерівців», «донецьких», «антиукраїнців» спо-
внена й історія України пострадянських часів. Не-
гативний досвід минулого, спроби його консерву-
вання знаходять відображення в намаганнях пере-
писати історію, створити спільну історію, очисти-
ти підручники від критики негативних нашарувань
імперської та радянської доби.
На часі вироблення нової за підходами та якіс-
тю політики щодо українства, творення модерної
української культури європейського зразка, гар-
монізації міжетнічних культурних впливів. У цьо-
му зв’язку завданням політики мультикультуризму
є поєднання інтересів розвитку української куль-
тури з іноетнічними культурами, зокрема російсь-
кою, представники якої часто-густо не вважають
себе національною меншиною. Політичні сили, які
репрезентують російський рух (ЗУБР, Русский
блок, Прогресивна соціалістична партія, Комуніс-
тична партія, окремі представники Партії регіонів
та ін.) надали процесу етнічної мобілізації росіян в
Україні політичного та антиукраїнського забарв-
лення, експлуатуючи гасла щодо другої державної
мови, спільної і єдиної історичної пам’яті, загрози
примусової українізації, більш тісної співпраці
України в рамках СНД. Хоча питання мови на ета-
пі формування конфлікту було політично нейтра-
льним, в процесі передвиборних кампаній воно
штучно підігрівалося як засіб боротьби за електо-
рат і слугувало чинником збурення частини насе-
лення в регіонах. Його політизація призвела до по-
глиблення протиріч, загострення ситуації на між-
регіональному рівні, стала однією з причин нарос-
тання відцентрових і сепаратистських рухів.
Однією із загроз цілісності української культу-
ри виступають спроби виокремити і політизувати
деякі культурно-етнографічні та діалектні групи
українства в окремі громади з претензією на міс-
цеву етнографічну самобутність, а відтак на статус
етнічної окремішності. Це стосується, насамперед,
русинів Закарпаття, лемків, переселених з Підля-
шшя, створення нових позаетнічних об’єднань –
новоросів Півдня України чи кримського народу і
т. п. Зокрема, до маніпуляцій навколо визнання
права русинів на національно-територіальну авто-
номію долучаються історико-культурні та полі-
тичні чинники, його провідники паразитують на
природних прагненнях частини закарпатців збере-
гти місцеві культурно-обрядові традиції та звичаї.
Поєднання етнокультурного конфлікту з етнополі-
тичним, штучне насадження русинської ідентич-
ності населенню та підштовхування до визнання
себе русинами всупереч українству потребує пи-
льної уваги з боку органів центральної та місцевої
влади, активізації українознавчої складової науко-
вого пошуку.
Ситуація на Закарпатті ускладнюється ще й
тим, що тут відкривається кордон чотирьох євро-
пейських країн, численні діаспори яких мешкають
у краї, насамперед, угорська та румунська. Забез-
печеність їхніх культурно-освітніх потреб, враху-
вання поліетнічної складової в соціально-
економічній політиці гарантуватиме уникнення
етнокультурного, а відтак і політичного конфлікту
в регіоні. До того ж, у сусідніх країнах є сили, які
підтримують русинський політичний рух, а Хорва-
тія, наприклад, визнала русинську мову регіональ-
ною, підвівши її під захист Хартії регіональних або
мінорітарних мов [7].
Не менш складні завдання перед етнополітич-
ним менеджментом пов’язані з регіональною, але
й водночас важливою загальнодержавною пробле-
мою відновлення прав і відродження культури
кримськотатарського народу. Кримські татари –
мало не єдиний народ в Україні, права якого було
тотально попрано, і який зіткнувся з усією сукуп-
ністю труднощів, що виникли в ході повернення
на батьківщину: правових, територіальних, соціа-
льних, психологічних, духовних, мовно-
культурних, звичаєвих та ін. Водночас відзначимо,
що кримськотатарському народу властива етнічна
солідарність, його поступ спрямовує етнічна еліта,
добиваючись відновлення групових прав, включа-
ючи й право на розвиток національної культури,
збереження духовних святинь, відбудову культурних
пам’яток, а це далеко не завжди адекватно сприйма-
ється іншими етнічними громадами регіону, в пе-
ршу чергу росіянами. Лідери кримських татар до-
магаються законодавчого оформлення особливого
правового статусу свого народу. Фахівці-правники
з-поміж політичних активістів кримськотатарсько-
го національного руху підготували проекти «Кон-
цепції державної політики України щодо корінних
народів» та Закону «Про статус кримськотатарського
народу».
Стосовно кримських татар та деяких інших
національно самобутніх груп населення, щодо яких
радянським режимом було вчинено злочини депо-
ртації і порушення прав, то їх рівноправ’я з інши-
Випуск Випуск Випуск Випуск 2, 20102, 20102, 20102, 2010
23
ми громадянами України має забезпечуватися на
засадах відновлення прав депортованих, які пове-
ртаються в місця свого проживання на території
України і набувають громадянства України. Такий
підхід закладено в схваленому свого часу парламен-
том, але заветованого Президентом України
Л. Кучмою Закону «Про відновлення прав осіб, депор-
тованих за національною ознакою».
Для етнокультурної ситуації в автономії влас-
тиво й те, що значна частина етнічних груп регіону
не володіє рідною мовою, надаючи перевагу в спі-
лкуванні російській мові. Це характерно для бага-
тьох вірмен, німців, євреїв, караїмів, кримчаків, а
також для окремих кримських татар і навіть украї-
нців. Всупереч тому, що Конституція АРК на за-
конодавчому рівні гарантувала збереження розмаї-
ття культур, які історично склалися на півострові,
зобов’язала органи влади створити умови для їх
рівноправного розвитку та взаємозбагачення, ро-
сійська мова продовжує домінувати в усьому спек-
трі соціальних функцій, в той же час українська та
кримськотатарська мови вживаються дома, в
сім’ях, у закладах освіти та на офіційних заходах.
Зростання чисельності шкіл з українською та
кримськотатарською мовами викладання, засобів
масової інформації, національно-культурних това-
риств – все це лише перші паростки оптимізації
етнокультурного життя півострова. Гарантії віль-
ного розвитку національних мов покликане закрі-
пити нове мовне законодавство, про яке депутати
згадують лише напередодні виборів і забувають
під час каденції. Реформування сфери освіти і
культури з урахуванням змін в етнічному складі
населення півострова, інтеграція депортованих на-
родів, етнокультурне пробудження українців нати-
кається на нерозуміння, а інколи й на прямий
спротив місцевих органів влади. Для модерації
міжетнічної напруженості на півострові нерідко
використовується проблема перебування тут ро-
сійського Чорноморського флоту, а також міжко-
нфесійні відносини. Спостерігаються симптоми
радикалізації релігійно-політичних процесів на
Кримському півострові, періодичне загострення
мусульмано-православних відносин та відносин
між різними групами ісламістів.
Інша група завдань політики мультикультуриз-
му теж має здебільшого регіональний характер і
пов’язана з культурними запитами меншин, які
мешкають більш-менш компактно в Україні: угор-
ців і румунів Закарпаття та Буковини, поляків Во-
лині, Поділля та Галичини, болгар та гагаузів
Одещини, греків Приазов’я тощо. Слід враховува-
ти, що саме АРК та порівняно невеликі прикор-
донні ареали мають поліетнічний склад населення
і відповідну полікультурність. Наявні тут проти-
річчя навіть за мирного протікання ектнокультур-
них процесів у цих регіонах, якщо їх не знімати, не
залагоджувати, можуть переростати у конфлікти.
Можливо ці регіони можуть стати творчим поліго-
ном реалізації політики мультикультуралізму. За-
безпеченість культурно-освітніх потреб місцевих
етнічних груп, врахування поліетнічної складової
в соціально-економічній політиці гарантуватиме
уникнення етнокультурного, а відтак і політичного
конфлікту в регіоні.
У руслі цієї політики українська влада посиль-
но сприяла і сприяє діяльності національно-
культурних товариств національних меншин, ду-
ховному пробудженню етнічних груп, відроджен-
ню національних традицій, збереженню етнічної
ідентичності, активізації зв’язків з історичними
батьківщинами, продовжує удосконалювати від-
повідну правову базу захисту національних мен-
шин. Тепер їх життєдіяльність значною мірою за-
лежить від наполегливості та ініціативності самих
громад, від діяльність їх культурно-освітніх та ми-
стецьких закладів, розвитку книговидавничої
справи, поширення засобів масової інформації рі-
дною мовою тощо. Водночас держава зреалізувала
низку практичних заходів для матеріально-
технічного та кадрового забезпечення культурного
життя національних меншин. З іншого боку, час-
тина випускників національних шкіл стикаються з
об’єктивними труднощами як у подальшому на-
вчанні, так і у виробничій сфері. Іншими словами,
розвиток національної освіти не повинен вести до
самоізоляції, етнічної і культурної замкнутості, а
має ув’язуватися із загальними інтеграційними
процесами. Кращим засобом мультикультурного роз-
витку є запровадження спеціальних предметів з історії
та культури представників українських меншин до
програм загальноосвітніх шкіл та вишів.
І ще одне болюче питання пов’язане із мігра-
ційною політикою. Йдеться про позиціонування
новоутворених, неінтегрованих етнічних груп
(меншин), вихідців з країн Азії та Африки, які за
проектом Концепції державної етнонаціонально
політики, підготовленого під егідою Українського
незалежного центру політичних досліджень [8],
залишаються поза законодавством, яке поширю-
ється на національні меншини. Дотримуючись
ідей мультикультуралізму, важко погодитись із та-
ким трактуванням етнополітичного майбутнього
України. Підтримка культур нововиниклих мен-
шин повинна бути їм гарантована як громадянам
України на загальних підставах рівності перед за-
коном.
Означені проблеми етнополітичного менедж-
менту мають здебільшого історичне походження,
вони були значною мірою закладені ще в імперські
та радянські часи, соціально-економічною, демо-
графічною та міграційною політикою тоталітарних
режимів, що призвело до деформації етнічної мапи
країни, певного роздвоєння культурного простору.
Емпіричний матеріал дає підстави говорити про
співіснування в сучасній Україні двох культурних
макрорегіонів: а) з домінуванням українського
культурного чинника (Центр та Захід); б) з консер-
вацією російського (радянського) культурного се-
редовища (Північно-Східний (Слобожанщина),
Донбас, Південь України та АР Крим). Такий роз-
поділ підтверджується соціологією, численними
Чорноморський лЧорноморський лЧорноморський лЧорноморський ліііітопистопистопистопис
24
виборчими компаніями, їх протіканням та резуль-
татами. Радянська культурна політика «узаконю-
вала» нерівність культур, адже СРСР реалізовував
модель внутрішнього колоніалізму, українська
культура за показової підтримки з боку влади роз-
вивалася лише у ключі ідеологічного монізму, со-
ціалістичного реалізму та сприяння утвердженню
нової інтернаціональної культури, яка на практиці
ставала культурою російською. Для Сходу та Пів-
дня України, де вплив російської культури набув
домінування внаслідок цілеспрямованого пересе-
лення, міграції, міжнаціональних шлюбів, акуль-
турації, характер російської культури є маргіналь-
ним по відношенню до культурного центру – ро-
сійської культури у Російській Федерації. Етноку-
льтурна політика УРСР не сприяла етнокультур-
ному розвитку представників національних мен-
шин в Україні, оскільки не було можливості ви-
вчати рідну мову, отримувати нею інформацію,
чим закладалася конфліктна складова в коло соці-
ально-економічних проблем радянської політичної
системи. Регіоналізація України відбувалася за
пріоритетом геополітичних та економіко-техноло-
гічних показників, а етнічному складу населення,
культурним традиціям, конфесійній приналежнос-
ті відводилась другорядна роль. Сучасні політичні
спекуляції на культурній основі консервують ста-
ру регіоналізацію країни, поглиблюють її стосовно
певної регіональної етнокультурної ментальності,
об’єднання на захист української чи російської
мови, євроатлантичного чи євроазійського полі-
тичного вибору, національно-демократичної, консер-
вативної, соціалістичної чи ліберальної ідеології.
Суперечності етнокультурного характеру під-
силюються періодичними економічними та полі-
тичними кризами, що, поряд з іншими факторами
(етнічною структурою населення, історичними
традиціями, конфесійною приналежністю тощо),
відбиваються на процесах утвердження громадян-
ської ідентичності, формуванні українського наці-
онально-державницького патріотизму, спільного
культурно-символічного простору, толерантності
та міжнаціональної злагоди в українському суспі-
льстві.
Цілком очевидно, що гармонізації міжнаціона-
льних відносин, становленню мультикультураліз-
му як методу етнонаціональної політики шкодять
ідеологічні стереотипи, догматичний характер де-
яких штампів, зокрема визначення України як по-
ліетнічної і полікультурної країни, багато в чому
заполітизований і штучний поділ українського со-
ціуму на російськомовних і україномовних грома-
дян. На думку багатьох фахівців, поняття «росій-
ськомовне населення» використовується деякими
політиками для конструювання формальної іден-
тичності, а відтак використання її для підігрівання
російського націоналізму в Україні. Те, що 14 %
етнічних українців назвали російську мову рідною,
що більше 16 % населення держави не вважає рід-
ною мову своєї національності, аж ніяк не запере-
чує цілісність держави, але засвідчує потужну мо-
вно-інформаційну експансію Росії в інформаційно-
культурний і освітній простір України, є результа-
том тривалої політики акультурації. Небезпека цих
явищ полягає у розмиванні мовно-культурної єд-
ності українців, у консервації психології малоро-
сійства, насадженні культурної меншовартості, що
може призвести до деформації української іденти-
чності, поглиблення кризи української етнічності.
Ось чому, утверджуючи міжетнічний мир, пороз-
уміння і злагоду, не слід закривати очі на деструк-
тивні процеси і негативні тенденції, які, в разі ви-
ходу з-під контролю держави, можуть загрожува-
ти культурно-ментальними розколами, транс-
формацією України у другу російську державу
або й її розпадом.
Роки незалежності підтвердили, що Україна ні
в якому разі не є штучним уламком колишніх ве-
ликих держав, який постійно вимагав би творення
різних політико-ідеологічних проектів для підтри-
мки своєї цілісності, а знаходиться за своїми істо-
рико-етнополітичними засадами в одному ряду з
іншими західно-, центрально- і східноєвропейсь-
кими національними державами, ядром яких є аре-
али розселення державотворчої нації. Україна, де
майже 80% населення становлять етнічні українці,
має всі необхідні об’єктивні демографічні, етноге-
ографічні та політичні підстави бути національно
цілісною українською державою, яка формує мо-
дерну українську культуру.
Домінуючою передумовою і головним гаран-
том міжнаціональної злагоди та суспільної єдності
України є, передусім, цілісність, ментальність і то-
лерантність самої української етнічної нації, яка
підтвердила свій державоформуючий характер і
здатність вибудувати рівноправні відносини з усі-
ма етнонаціональними групами, які мешкають на
території держави. В українців є досвід спільного,
тривалого, переважно безконфліктного, прожи-
вання на одній території з представниками інших
етносів, нам властивий порівняно високий рівень
компліментарності. Українська етнонація є систе-
мотворним елементом українського суспільства,
вона виконує функції демографічної та етнічної
основи цього суспільства, пріоритетного генерато-
ра державотворення та основного носія державної
мови [9].
На часі законодавче ухвалення Стратегії (Кон-
цепції) етнонаціональної політики України, яка ро-
ками обговорюється в науково-експертному середо-
вищі і має визначити правові та політичні основи на-
ціонально-державницького розвитку країни. Засадни-
чою складовою Концепції повинна стати україно-
центрична спрямованість, формування спільних
символів, які створюють основу для комунікації
між етнічними, регіональними та культурними
спільнотами.
Отже, в національній політиці Української
держави, в реалізації світоглядно-виховної функції
етнополітології важливе місце посідає мультику-
льтуралізм як етнокультурний діалог у вирішенні
регіональних проблем, спосіб аналізу і досліджен-
Випуск Випуск Випуск Випуск 2, 20102, 20102, 20102, 2010
25
ня сучасних етнонаціональних процесів, засіб фо-
рмування толерантного ставлення громадян один
до одного, незалежно від етнічної, расової чи релі-
гійної належності, сприяння становленню міжна-
ціональної злагоди в українському суспільстві.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Куропятник А. И. Мультикультурализм: проблемы социальной стабильности полиэтнических обществ. – СПб.,
2000. – С. 19.
2. Антонюк О. Етнополітичний чинник державотворчих процесів в Україні // Міжнаціональні відносини і національні
меншини. – К., 2004. – С. 232.
3. Таланчук П. Співвідношення інтернаціонального і національного в деяких сферах розвитку народів світу. – К.,
2010. – С. 48.
4. Нагорна Л. О. Право і мораль у сфері вітчизняної етнополітики: виклики, ризики, наукові орієнтири // Історична і
політична наука та суспільна практика в Україні. – К., 2009. – С. 444.
5. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 652.
6. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь / [за ред.
В. М. Гейця]. – К., 2009. – С. 9.
7. Євтух В. Б. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контексти. – К., 2001. – С. 100.
8. Майборода О. М. Проблема політико-правового статусу нововиниклих етнічних груп в Україні // Історична і полі-
тична наука та суспільна практика в Україні. – К., 2009. – С. 461–463.
9. Євтух В. Б., Трощинський В. П. Етнонаціональна структура сучасного українського суспільства: деякі аспекти си-
стемного бачення її розвитку // Етнонаціональна структура українського суспільства: [довідник]. – К., 2004. –
С. 8–10.
РЕЦЕНЗЕНТИ: д.і.н., професор Г. В. Боряк; д.і.н., професор Ю. В. Котляр
© О. Я. Калакура, 2010 Стаття надійшла до редакції 28.09.2010
|