Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби)
Порушені проблеми перервності традиції в ранній радянській історіографії, формування нового образу селянського питання в українській та російській науці того часу. Подняты проблемы прерывности традиций в ранней советской историографии, формирования нового образа крестьянского вопроса в украинской и...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Чорноморський літопис |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інституту історії України НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31192 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) / Т.Ф. Литвинова // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 122-127. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859767970610282496 |
|---|---|
| author | Литвинова, Т.Ф. |
| author_facet | Литвинова, Т.Ф. |
| citation_txt | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) / Т.Ф. Литвинова // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 122-127. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Чорноморський літопис |
| description | Порушені проблеми перервності традиції в ранній радянській історіографії, формування нового образу селянського питання в українській та російській науці того часу.
Подняты проблемы прерывности традиций в ранней советской историографии, формирования нового образа крестьянского вопроса в украинской и российской науке того времени.
The article deals with the problem of discontinuity of tradition in early Soviet historiography, analyzes the shaping of the new image of peasant question in Ukrainian and Russian historical science of that time.
|
| first_indexed | 2025-12-02T05:59:04Z |
| format | Article |
| fulltext |
122
УДК 94 (477) «17/18»
Т. Ф. Литвинова
СОЦІАЛЬНА ІСТОРІЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ
УКРАЇНИ ХVII-ХVIII ст.
В ІСТОРИКО-ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ПРАЦЯХ
(РАННЬОЇ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ)
Порушені проблеми перервності традиції в ранній радянській історіографії,
формування нового образу селянського питання в українській та російській науці
того часу.
Ключові слова: соціальна історія, селянське питання, радянська історіогра-
фія, українська історіографія.
Подняты проблемы прерывности традиций в ранней советской историогра-
фии, формирования нового образа крестьянского вопроса в украинской и россий-
ской науке того времени.
Ключевые слова: социальная история, крестьянский вопрос, советская ис-
ториография, украинская историография.
The article deals with the problem of discontinuity of tradition in early Soviet historiog-
raphy, analyzes the shaping of the new image of peasant question in Ukrainian and Rus-
sian historical science of that time.
Key words: social history, peasant question, Soviet historiography, Ukrainian histori-
ography.
Кінець 20-х – першу половину 40-х років
ХХ ст. у вітчизняній історичній науці можна умо-
вно назвати етапом сегрегації, геттизації (гетто ма-
ється на увазі не в негативному сенсі), оскільки
розходження з провідними тенденціями європей-
ської історіографії, які намітилися після 1917 року,
саме в цей час отримали логічне завершення у
практично повній ізоляції радянської історичної
науки від світового історіографічного простору.
Саме в цей час марксизм, не стільки внаслідок
ідейної боротьби, скільки завдяки партійно-
державній підтримці, з однієї з багатьох теорій іс-
торичного процесу перетворювався на єдино мож-
ливу, з обов’язковим її засвоєнням. Так, якщо на-
вчальний план аспірантури при Ніжинській Науково-
дослідній кафедрі у 1922 році, коли вона відкрилася,
не містив жодного слова про марксизм, то в плані
1929 року підкреслювалося, що аспірант повинен «ви-
конати роботу по засвоєнню марксизму-ленінізму», а
також «повинен щороку зробити не менше двох допо-
відей по питанням марксизму» [16, с. 346]. Саме в
цей час, зазначав А. М. Сахаров, змінився й харак-
тер дискусій. Якщо в першій половині 1920-х ро-
ків гостро ідеологічні дискусії перш за все допома-
гали самовизначитися марксистському напрямку в
радянській історичній науці та сприяли ідеологіч-
ному та політичному придушенню представників
старої дореволюційної науки, а також історичної
школи меншовиків, есерів, неонародників, то на межі
1920-х – 1930-х років оволодіння ленінізмом, особ-
ливо в світлі внутрішньопартійної боротьби,
було нав’язливою ідеєю майже всіх дискусій
[25, с. 142–143]. Більше того, як показав диспут
про «Народну волю», в хід якого втрутився сам
Й. Сталін, такі форми спілкування вчених усе бі-
льше нагадували «судовий процес», скоріш схо-
жий на фарс, ніж на наукову полеміку, зі заздале-
гідь визначеним вироком та розподілом ролей. Як
писав А. Н. Худолєєв, ця дискусія також засвідчила,
що для молодої генерації істориків, «приоритетным
фактом являлась классовая позиция историка, а не
уровень его профессионализма» [27, с. 231, 237–238].
Неможливість відповідати опонентам, особливо,
коли ними виявлялися лідери марксистської істо-
ричної науки, доволі красномовно демонструє
відмова опублікувати лист М. М. Дружиніна до
редакції «Правды», який був реакцією на перекру-
чування його думок і звинувачення у статті
М. М. Покровського у цій же газеті від 17 березня
1929 р. в апології кріпосників у монографії «Жур-
нал землевладельцев». Завершити цю своєрідну за-
очну дискусію М. М. Дружинін зміг тільки в 1939 році
під час ідеологічної кампанії, розгорнутої вже після
смерті його опонента [10, с. 5–105].
Рубіжним роком для вітчизняної історичної науки
сучасні історіографи вважають 1929 р., рік першої
ВипускВипускВипускВипуск 2. 20102. 20102. 20102. 2010
123
всесоюзної конференції істориків-марксистів, якою
«…общий с другими странами процесс развития ис-
торического знания в СССР, в частности Украине,
…оказался прерван, был положен конец плюрализму
мнений» [26, с. 213–214]. Офіційною домінантою іс-
торичної свідомості в цей час стало гіперкритичне
ставлення до дореволюційного минулого, в тому
числі й до історіографічного, що не могло б відбу-
тися без «зовнішніх» поштовхів, переліку яких у
недавніх розвідках приділено достатньо багато
уваги [18, с. 545–546; 14, с. 284, 294]. Радянські іс-
торики повинні були, керуючись партійними на-
становами, наочно продемонструвати, що російсь-
ка історія з найдавніших часів цілком вкладається
в марксистську теорію соціально-економічних фо-
рмацій і що всю її пронизує класова боротьба тру-
дового народу з поневолювачами. Тому пріорите-
тними напрямами з самого початку стали соціаль-
но-економічна історія та історія революційного
руху в Росії, які повинні були утворити ідеологіч-
ний каркас «нової» історичної науки [11, с. 171].
Акцентуючи увагу на обраних темах, історики-
марксисти в такий спосіб відсували в тінь цілий
ряд ключових тем російської історії. Почалося за-
мовчування історії нобілітету. Марксистський ре-
жим, за словами американського історика Еббота
Глісона, був «изначально не расположен уделять
много внимания политической истории побеж-
денного класса» [4, с. 10]. Політична історія набу-
вала гротескного характеру, лібералізм піддавався
осміянню. Навіть улюблені теми, пов’язані з істо-
рією робітничого класу, селянства, революційного
руху, як зазначав А. М. Сахаров, так ідеалізували-
ся, що зазвичай викривлялася сама сутність істо-
ричного явища [25, с. 130].
Що ж до українських істориків, то в умовах
централізованого планування науково-дослідної
роботи перед ними виникла необхідність не тільки
тематичної переорієнтації, відмови від досліджен-
ня цілого ряду проблем, а й постала задача впису-
вання вітчизняної історії у «своеобразие» російсь-
кого минулого, відповідно до концепцій, розроб-
лених провідними «офіційними» істориками. На-
приклад, фахівці з соціально-економічної істо-
рії України, на відміну від дореволюційних іс-
ториків без обмовок про місцеву специфіку, ці-
лком взяли на озброєння закріплену в науці зу-
силлями Б. Д. Грекова [11, с. 172] марксистську
концепцію ґенези і розвитку феодалізму в Росії,
згідно з якою основа феодалізму розумілася як
поєднання власності феодала або феодальної
держави на землю з експлуатацією залежного
населення у формі ренти.
Та драматизм ситуації в українській історіо-
графії на цьому етапі, на мою думку, полягав у
глибокому розриві з попередньою історіографі-
чною традицією, втраті тяглости, чому сприяв
«ідеологічний наступ проти буржуазної ідеоло-
гії», розпочатий у вересні 1929 року Всеукраїн-
ською нарадою у справах науки [20, с. 17]. Па-
радоксально, та відбувалося це не без участі
«старих» авторитетних істориків, чиї оцінки
спадку колишніх колег фактично виводили їх з
історіографічного обігу.
Досить яскраво це ілюструє остання історіографі-
чна праця Д. Багалія «Нарис української історіо-
графії за доби феодалізму й доби капіталізму»
[2, с. 335–572], де прозвучала зовсім інша, в порів-
нянні з його «Історіографічним вступом» [1, с. 203–
333], характеристика О. Лазаревського, піонера в до-
слідженні соціальної історії Лівобережної України
ХVII – ХVIII ст. Хоча ця монографія тоді й не була
опублікована і не могла безпосередньо вплинути
на подальший історіографічний процес, вона, без-
умовно, відбиває не тільки стрімкі метаморфози
писань самого Дмитра Івановича, що в даному разі
несуттєво, а й яскраво демонструє їх відповідність
тим змінам, що відбулися на межі 1920-1930-х ро-
ків в українській історіографії. Адже, за спостере-
женнями В. Кравченка, в цій роботі було врахова-
но «радянську критику», яка «вимагала від Багалія
стати на позиції «войовничої» непримиренної бо-
ротьби з так званою буржуазною історіографі-
єю», що примушувало академіка «постійно пере-
роблювати написані ним тексти, пристосовуючи
їх до нових партійних директив» [17, с. 23, 25.].
Отже, достатньо великий персонологічний роз-
діл про О. Лазаревського, можна вважати цілком
репрезентативним для того часу. До того ж
Д. Багалій фактично визначив тут не тільки лінії
розходження з дореволюційною, а й, полемізуючи
з М. Грушевським щодо спадщини «визнаного
шефа істориків Лівобережжя» [1, с. 253], і з укра-
їнською національною історіографіями. Писалося
це, очевидно, не тільки під впливом критики само-
го Д. Багалія, а й з огляду на загальну тональність
кампанії, розгорнутої проти українських істориків –
М. Грушевського, потім О. Гермайзе, «яворщини»
[14, с. 293–295] і т. д. У всякому разі в розділах
про творчість М. Грушевського, М. Косто-марова
доволі відчутна орієнтація на працю М. Рубача
1930 р. «Федералистические теории в истории
России («Русская историческая литература в клас-
совом освещении»)», яка широко цитувалася. То-
му «Історія України-Руси» М. Грушевського вже
не могла задовольнити Д. Багалія саме через побу-
дову її не на класовому, а «на національному
стрижню» [2, с. 573.].
Нагадаю, що в 1927 році другий том «Україн-
ського археографічного щорічника», редактором
якого був М. Грушевський, було присвячено пуб-
лікації матеріалів родини Лазаревських, яким Ар-
хеографічна комісія надавала великого значення і
які, зрозуміло, і до цього часу не втратили своєї
цінності. У цьому ж році до 25 річниці з дня смерті
О. Лазаревського в журналі «Україна» з’явилася
стаття М. Грушевського [5], де Олександр Матві-
йович був названий одним з найбільших українсь-
ких істориків поряд з М. Костомаровим, П. Кулі-
шем, В. Антоновичем, М. Драгомановим, І. Фран-
ком. Сам факт оприлюднення цих документів ви-
кликав у Д. Багалія застереження, зауваження від-
Чорном ор ський л ітописЧорном ор ський л ітописЧорном ор ський л ітописЧорном ор ський л ітопис
124
носно перебільшення значення цих джерел редак-
тором і рекомендації Археографічній комісії сер-
йозно підійти до видання, як передбачалося, ще
одного тому «Архіву родини Лазаревських», з враху-
ванням «марксівської переоцінки і джерел, і предста-
вників української історіографії» [2, с. 450–451]. Це
не означало, що Д. Багалій був цілковито проти
видання матеріалів О. Лазаревського. Але, з його
погляду, опубліковано було не те. Ці джерела були
мало вартісними з точки зору суспільної значущо-
сті. Він також не заперечував і проти того, що
«сам О. Лазаревський займає видатне місце в укра-
їнській історіографії» [2, с. 449]. Але ніяк не пого-
джувався, що М. Грушевський називав його «вели-
ким істориком». Не погоджувався він і з виснов-
ком М. Грушевського, який «сам стоїть на бур-
жуазному ґрунті», щодо впливу праць О. Лазарев-
ського на поглиблення соціально-економічних до-
сліджень [2, с. 455].
Нещодавно в «Історіографічному вступі», запе-
речуючи щоправда «характер книжок» історика
Гетьманщини як «суто наукових дослідів»,
Д. Багалій все ж визнавав, що ці «описи» дають
«міцні підвалини» і «для майбутнього історика
Лівобережжя будуть немов фундаментальне
джерело» у дослідженні колонізації, управління,
землеволодіння, соціально-економічного життя
суспільства [1, с. 254]. Згодом же писалося, що
«його праці не могли вплинути на досліди його
послідовників, хоча б лише тому, що у нього
самого соціально-економічних дослідів майже
не було» [2, с. 455]. І тут же всупереч: «книжка
його (йдеться про «Малороссийские посполите
крестьяне» – Т.Л.) й досі не втратила свого
значення і по своїх матеріалах і, навіть, по де-
яких висновках» [2, с. 467].
Про які висновки йшлося важко сказати. Адже
головний з них, щодо ґенези кріпосного права,
Д. Багалієм уже не підтримувався. Якщо в «Історі-
ографічному вступі» концепція О. Лазаревського
відносно встановлення кріпацтва внаслідок особ-
ливостей соціально-економічного життя Гетьман-
щини протягом її існування здавалася Д. Багалію
новою та вірною [1, с. 253], то на межі 1920-1930
років вона вже «абсолютно не задовольняє, бо
тут не сказано, що в Росії кріпаччина з’явилася
далеко раніше пол[овини] ХVII ст.» [2, с. 467]*. До
того ж, претензії до О. Лазаревського «як історика
українського селянства і дворянства» висувалися
й через те, що він бачив, але «не міг піднятися
тут на соціологічну ступінь узагальнення фактів,
він бачив тут лише зловживання окремих поміщи-
ків, а не експлуатацію класу, з його системою кла-
сових інтересів і класовою боротьбою, що в дійс-
ності і є основою цих взаємовідносин». Отже,
«схема утворення кріпацьких відносин», запропо-
нована свого часу О. Лазаревським, тепер здавала-
ся Д. Багалію як «занадто, так би мовити, елеме-
* Це мені дещо нагадує закиди М. Ломоносова про відсут-
ність у статті Г. А. Полетики матеріалів про московські школи,
коли той писав тільки про київські (Див.: [19, с. 28–64]).
нтарна і на сьогоднішній день цілком не задоволь-
няюча, бо не має під собою твердої соціальної ба-
зи, не відкриваючи в основному ні ролі української
старшини, ні ролі дворянського централізованого
уряду» [2, с. 468].
Важко сказати, чому О. Лазаревський був під-
даний таким суворим звинуваченням, які, до речі,
не лунали у Д. Багалія на адресу, скажімо,
В. Антоновича. На відміну від останнього, історик
Лівобережжя переводився ще й в інший ідеологіч-
ний ранжир. В «Історіографічному вступі» Д. Ба-
галій представляв О. Лазаревського як історика,
який «у значній мірі був захоплений народницьким
рухом» (так само як і його брати, «що стояли ду-
же близько до Шевченка»), у якого «народницька
ідеологія відбилася у всіх дальших його історичних
працях», якого, так само як і В. Антоновича, «дво-
ряни поміщики вважали за зрадника їхньої класи»
[1, с. 253]. У «Нарисі української історіографії за
доби феодалізму й доби капіталістичної» народ-
ництво О. Лазаревського вже заперечувалося. По-
годжуючись з М. Грушевським і повторюючи його
слова, Д. Багалій, мабуть, водночас не міг проба-
чити Олександру Матвійовичу свободи від політи-
ки, скептичного ставлення «до національних украї-
нських організацій» (йшлося про Стару громаду –
Т. Л.), того, що той «гостро виступав проти наці-
онального запалу, пережитків національної рома-
нтики», «цурався скільки-небудь ясної і наочної
ув’язки своїх історичних дослідів з тими громад-
ськими і політичними питаннями і змаганнями, що
хвилювали сучасне громадянство» [2, с. 452–453].
В цій останній історіографічній праці Д. Багалія
О. Лазаревський вже перетворювався на представ-
ника дворянсько-буржуазних українських істори-
ків, «малороса», який «ідеологічно був зв’язаний з
дворянством і буржуазією, які підтримували са-
модержавство». В наукових же студіях він ке-
рувався виключно класовими дворянськими ін-
тересами [2, с. 455, 471 та ін.].
Для Д. Багалія було цілком очевидним, що «пе-
ршим стимулом для історичних праць О[лександра]
М[атвієвича] було бажання дати історію «мало-
российских» дворянських (виділено автором –
Т.Л.) фамілій, а оскільки вони, як поміщики, спира-
лися на кріпацьку працю селян, то органічним до-
датком, але все таки додатком, для цієї історії
дворянства в лицях була історія посполитих, але
лише в такій мірі, в якій вона була фоном для іс-
торії господарства поміщиків-дворян, визиску та
експлуатації ними селянства». Д. Багалій уважав
також, що в Олександра Матвійовича «склалася
помилкова аберація, що, даючи історію панівного
дворянського класу і поміщицько-кріпацького гос-
подарства, він одночасно, таким робом, дає й іс-
торію народу, зокрема історію селянства, в дійс-
ності цього не було» [2, с. 466].
Відрізнялися у Д. Багалія й оцінки доробку
«головного історика Гетьманщини» в галузі істо-
рії еліти. Якщо в «Історіографічному вступі» він
був незадоволений, що О. Лазаревський «малює
«людей старої Малоросії» не з усіх сторін, а
ВипускВипускВипускВипуск 2. 20102. 20102. 20102. 2010
125
майже виключно яко хапунів», не показує «факти
про нормальну, звичайну діяльність поміщиків у
ролі, скажімо, сільських господарів, промисловців,
купців, одно слово, представників торговельного
капіталу», не зачіпає «світлих сторін в освітній
праці дворянства» [1, с. 254], то в останньому
«Нарисі» ці сюжети вже не цікавили. Нарікання
лунали за ідеалізацію «українського панства», за
визнання «малоросійського дворянства» «майже
єдиною силою в суспільстві», за «неприпустимо
широкі» розповіді «про усіх його представників»,
що пояснювалося класовим дворянським підхо-
дом. Книжкам О. Лазаревського, які «своєю мето-
дологією далеко не могли задовольнити вимог су-
часної української історіографії», не вистачало
«найважливішого для пролетарського читача – це
оцінки історичних явищ з боку пролетаріату того
часу й незаможного селянства» [2, с. 475, 479–480].
При цьому праці послідовників «шефа» – В. Мякотіна
та В. Барвінського були просто кваліфіковані як «явно
ворожі марксизму» [2, с.468]. Зауважу, що під роз-
дачу потрапив і М. П. Василенко, стаття якого про
П. Полуботка також не відповідала «вимогам су-
часної (марксистської) методології», оскільки він
як й інші «говорить про класи, але не надає їм ос-
новного провідного значення» [2, с. 472].
Отже, на межі 1920-1930-х років народницький
напрямок історичної науки та її безумовний лідер
у дослідження Лівобережної України набувають
нової історіографічної якості. В тому числі й зусил-
лями Д. Багалія вони вписуються в суперсинкретич-
ний потік української націоналістиної історіографії,
що по відношенню до О. Лазаревського кричуще не-
справедливо. Мимохідь зазначу, що такий різкий істо-
ріографічний перелом можна порівняти хіба що з кін-
цем 1980 – початком 1990 років, тільки без серйозних
трагічних наслідків. Українські радянські історики
не просто відмовлялися від спадщини попередни-
ків. Маркування, виставлене О. Лазаревському та
його напрямку, у тих умовах фактично перетворю-
валося на тавро, що автоматично виводило поза іс-
торіографічний обіг, утворюючи прірву та приму-
шуючи шукати нові континуїтети. Я не беруся тут
виставляти оцінки українським історикам, тим бі-
льше їх засуджувати чи виправдовувати*. Адже в
даному разі головне зрозуміти, як під впливом
* У дискусіях про радянську історіографію мені ближчою є
позиція тих, хто намагається зрозуміти своїх попередників,
історіографічну та життєву трагедію того часу, як, наприклад,
А. Б. Каплана, який в дискусії навколо статті Н. Е. Копосова,
заперечуючи проти спрощення і говорячи, зокрема, про
С. Д. Сказкіна, наполягав на тому, що ніхто не має права
засуджувати за те, що історик зміг жити «в тени дракона», адже як
можна вимагати від вченого, який був «свидетелем сначала
диктата школы Покровского, затем разгрома её его же
учениками, террора 1937 г., «охоты за космополитами» и пр., и
пр., чтобы он объективно анализировал теологические
концепции». Зрозуміло, мовиться не просто про пристосуванців, а
про фахівців, для яких, попри все, професійне було на першому
плані. І якщо не в своїх текстах, то у викладацькій роботі вони
намагалися підтримувати кращі традиції, адже «они лучше других
понимали всю чудовищность идеологического воздействия
тоталитарного режима и, как могли, спасали от этой напасти
своих учеников» [15, с. 72–73].
«зовнішнього» відбувалися трансформації історіо-
графічного образу не тільки історика Гетьманщини, а
й піднятої ним проблематики, що в свою чергу впли-
вало й на зміни в структурі селянського питання.
Водночас, не дивлячись на нові методологічні
приписи та необхідність працювати в руслі сталін-
ської концепції історії, в російських істориків, на
мою думку, такої перервності не відбулося. Попри
те, що радянській історіографії, яка вела свій від-
лік від Жовтневої соціалістичної революції, була
чужа сама думка про наукову тяглість, у дійсності
ж, протягом ще багатьох десятиліть після револю-
ції, поки були живі або мали можливість працюва-
ти історики «старої формації», як зазначила
А. Л. Ястребицька, «традиция давала о себе
знать, сказываясь в достаточно высоком профес-
сионализме и общей культуре, в работах высокого
научного уровня, в частности в области медиеви-
стики, далеко не случайно занимавшей долгое вре-
мя ведущее место в советской исторической нау-
ке» [30, с. 70]. Подібні думки висловлювали й інші
корифеї російської медієвістики*. А. Я. Гуревич
вважав, що російська школа аграрної історії Сере-
дньовіччя, яка сформувалася в останній чверті ХІХ
– на початку ХХ ст. під впливом суспільно-
політичного інтересу до проблем селянства, селян-
ської общини, розселянення, частково змінюючи
свої загальні підходи до проблеми та перебудову-
ючи дослідницьку методику, проіснувала до 1950–
1960-х років [6, с. 525–526; 8, с. 126]. На жаль,
українська історіографія в значній мірі через фізи-
чні втрати була позбавлена такої можливості.
Не випадали з «обойми» російських учених й тво-
ри їхніх дореволюційних попередників. Зокрема,
М. М. Сафонов, аналізуючи курс лекцій по історії
СРСР 1939 року С. Б. Окуня, який знаменував станов-
лення марксистської концепції внутрішньої політики
російського уряду початку ХІХ ст., відзначив опертя
історика не тільки на концепції
М. М. Покровського та О. Є. Прєснякова, що справили
значний вплив на розвиток радянської історіографії, а
й намагання «использовать всю сумму фактов,
накопленных дореволюционными историками
различных направлений» [24, с. 18]. Один з трьох,
за визначенням С. О. Шмідта, «богатырей российской
науки истории в ХІХ в.», В. Й. Ключевський, «остава-
лся неизменно популярным на протяжении и почти
всего следующего ХХ столетия» [29, с. 305]. Сучасний
російський соціолог та історик Б. Кагарлицький узага-
лі вважає, що після розгрому «школи Покровського» в
1930-х роках радянська історична наука в основному
повернулася до традиційних концепцій дослідників
* А. Я. Гуревич, Ю. Л. Безсмертний, О. П. Каждан у своїх
«автобіографічних» статтях підкреслювали це, зокрема, щодо
професорів кафедри середніх віків Московського університету
та відповідного сектору Інституту історії АН СРСР
М. П. Граціанського, Е. О. Космінського, О. Й. Нєусихіна,
С. Д. Сказкіна, В. В. Стоклицької-Терешкович та ін., які навіть
у «бесчеловечных условиях оставались людьми, которые
находили в себе силы продолжать честно заниматься наукой и
сохранять высокий профессионализм» [7, с. 467; 3, с. 35; 21, с.
351–352; 13, с. 37]
Чорном ор ський л ітописЧорном ор ський л ітописЧорном ор ський л ітописЧорном ор ський л ітопис
126
ХІХ ст., лише прикрасивши їх цитатами з Маркса, Ле-
ніна, Сталіна. Крах же радянської системи «позволил
благополучно убрать все эти цитаты из учебников и
академических монографий, ничего не меняя по суще-
ству» [12, с. 11]. Зрозуміло, не все так просто.
Збереження тяглости спостерігаємо й у «Русской
историграфии» М. Л. Рубінштейна, яка й до цього ча-
су утримує статус одного з найбільш фундамента-
льних історико-історіографічних досліджень. Книжка
була опублікована в 1941 році і стала першим загаль-
ним курсом російської історіографії, підготовленим у
післяжовтневий період [28, с. 700]. Тут було представ-
лено творчість видатних російських істориків –
В. М. Татищева, Г. Ф. Міллера, М. М. Карамзіна,
К. Д. Кавєліна, С. М. Соловйова, В. Й. Ключевського,
П. М. Мілюкова, П. Б. Струве, Г. В. Плеханова,
М. О. Рожкова та багатьох інших. Не дивлячись на рі-
зку критику, що розгорнулася вже наприкінці 1940-х
років, особливо під час кампанії «по боротьбі з кос-
мополітизмом» [28, с. 701], історіографічна концепція
М. Л. Рубінштейна в цілому закріпилася в радянській
історичній науці та знайшла відображення в інших іс-
торико-історіографічних творах, у тому числі й украї-
нських авторів.
Не звертаючи уваги на зауваження щодо дріб-
нобуржуазного або буржуазного характеру того чи
іншого історіографічного напрямку, на відхід від
марксизму того чи іншого історика, на висновки
про методологічну обмеженість, безсилля «дать
новый синтез на основе нового исторического
материала» [22, с. 513], у цій титанічній праці
знайшлося місце й аналізу досліджень з ключо-
вого для соціальної історії Росії імперського
періоду селянського питання, в тому числі й у
територіальному вимірі.
У зв’язку з чим варто виділити ряд моментів:
1) питання соціально-економічної історії вперше
отримали розробку в рамках «народницької історіо-
графії», були продовжені «буржуазними» істориками,
зокрема, «ліберально-народницького» напряму, «бур-
жуазного економізму», «економічного матеріалізму»,
який не ототожнювався з марксизмом, «легального
марксизму» [22, с. 389, 496, 508, 512];
2) було доволі ґрунтовно проаналізовано кон-
цепції соціально-економічної історії найбільш яск-
равих виразників вказаних напрямків;
3) оскільки проблемно-історіографічний принци
не був домінуючим, елементи селянського питання
«розчинилися» при характеристиці специфіки тої чи
іншої течії, напрямку, школи;
4) в історичному розрізі до селянства та його
історії найбільш повернутою виявлялася соціальна
проблематика народництва. Це в першу чергу іс-
торія форм селянського життя, побуту, селянсько-
го законодавства, селянського питання (виділено
мною – Т. Л.) [22, с. 403];
5) в центрі історії селянства у народників стоїть
концепт сільської общини, а не класової боротьби
[22, с.404];
6) праці В. І. Семевського та його школи з історії
селянства «до сих пор сохраняют крупнейшее место в
историографии вопроса» [22, с. 405]. Тобто, так само,
як й історики попереднього періоду, М. Л. Рубінштейн
починав з В. І. Семевського;
7) В. І. Семевський відірвав селянське питання від
загального соціально-економічного розвитку Росії, в
історії соціального розвитку для нього, як для істори-
ка-народника, центральним було питання селянське, а
не питання про рушійні сили [22, с. 407–408];
8) у В. І. Семевського, на думку М. Л. Рубінш-
тейна, селянське питання виявлялося «идеологической
проблемой, развивающейся своим, самостоятельным
ходом». Він вивчав селянське питання як істо-
рію ідеї визволення селян. Не згадуючи
В. Й. Ключевського, М. Л. Рубінштейн фактич-
но повторив його оцінки [22, с. 408];
9) лінія історіографічної еволюції проблеми
проводилася М. Л. Рубінштейном від В. І. Се-
мевського до його учениці І. І. Ігнатович, яка,
на відміну від вчителя, відмовилася від «общей
постановки крестьянского вопроса» і в своїх
працях перейшла до історії селянства та історії
селянських рухів, що береться також «в её кон-
кретных проявлениях, в непосредственном изу-
чении социальных отношений, социального
движения» [22, с. 509];
10) український історіографічний матеріал не по-
трапив в поле зору М. Л. Рубінштейна. Спеціальний
розділ, присвячений М. Костомарову, стосувався пе-
реважно вивчення ним російської історії.
Отже, цей аналіз не тільки підсумовував, а й
визначав нові пріоритети. Головне, – вивчення
ідеологічного аспекту селянського питання почи-
налося з В. І. Семевського. Повнота його праць, як
вважав М. Л. Рубінштейн, у значній мірі звільняє
історика від «повторения проделанной автором
(В. І. Семевським – Т.Л.) работы, от обращения к
использованным им источникам». Тобто, радянсь-
ким історикам залишалося тільки поставити про-
блему в контекст класової боротьби, а аналіз пози-
цій авторів вже введених в обіг проектів
розв’язання селянської справи провести з класових
позицій і того практичного змісту, який у них
вкладався. Історію ж ідеї необхідно було розгляда-
ти під кутом зору суспільного руху [22, с. 408]. За-
перечуючи проти обмеження В. І. Семевським се-
лянського питання проблемою емансипації,
М. Л. Рубінштейн сам фактично «розчиняв» його в
історії селянства та історії суспільної думки, де
пріоритет був на боці історії соціальних рухів.
Треба, сказати, що такий підхід, враховуючи вже
зазначений вплив даного твору на подальшу істо-
ріографічну ситуацію, і спрямував дослідницьку
увагу до вказаних напрямків.
Українські історики на цьому етапі історіогра-
фічних праць не писали. Як зазначав В. Сарбей, ні
Інститут історії, створений у 1931 році у складі Всеук-
раїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-
дослідних інститутів (ВУАМЛІН), ні Інститут історії
України, який започатковано в 1936 році у системі АН
УРСР, не займалися спеціальною дослідницькою ро-
ботою в галузі історіографії. Основні зусилля цих
ВипускВипускВипускВипуск 2. 20102. 20102. 20102. 2010
127
установ були спрямовані на підготовку узагальнюю-
чих праць з історії Української РСР [23, c. 124], до чо-
го підштовхувала і відмова від концепції М. Грушев-
ського, і необхідність вписування української історії в
загальнодержавний контекст.
Тому, як виглядало історіографічне сприйняття
доробку попередників українськими радянськими
фахівцями з соціально-економічної історії, можна
уявити, читаючи історіографічний вступ до моно-
графії І. Гуржія [9], яка, разом з роботами
Т. Журавльової, О. Пономарьова, Є. Черкаської,
І. Шульги, знаменувала відновлення досліджень
соціально-економічної історії дореформеної доби,
але вже на наступному історіографічному етапі,
який можна окреслити серединою 1940 – середи-
ною 1950-х років
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Багалій Д. І. Історіографічний вступ [до «Нарису історії України на соціально-економічному грунті»] / Д. Багалій //
Д. І. Багалій. Вибрані праці: у 6 т. – Т. 2 : Джерелознавство та історіографія історії України. – Х. : Золоті сторінки,
2001. – С. 203–333.
2. Багалій Д. І. Нарис української історіографії за доби феодалізму й доби капіталістичної / Д. Багалій // Багалій Д. І.
Вибрані праці: у 6 т. – Х. : Золоті сторінки, 2001. – Т. 2. – С. 335–572.
3. Бессмертный Ю. Август 1991 года глазами московского историка. Судьбы медиевистики в советскую эпоху /
Ю. Бессмертный // Homo Historicus: К 80-летию со дня рождения Ю. Л. Бессмертного: в 2 кн. – М., 2003. – Кн. 1. –
С. 29–55.
4. Глисон Э. Великие реформы в послевоенной историографии / Э. Глисон // Великие реформы в России. 1856-
1874: Сборник / [под ред. Л. Г. Захаровой, Б. Э. Эклофа, Дж. Бушнелла]. – М., 1992. – С. 8–23.
5. Грушевський М. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. В двадцять п’яті роковини смерті
Ол. М. Лазаревського / М. Грушевський // Україна. – 1927. – Кн. 4 (23). – С. 3–17.
6. Гуревич А. Я. Историческая наука и научное мифотворчество (Критические заметки) / А. Гуревич // Гуревич А. Я.
История – нескончаемый спор. – М. : РГГУ, 2005. – С. 523–550.
7. Гуревич А. Я. «Путь прямой, как Невский проспект», или Исповедь историка / А. Гуревич // Гуревич А. Я. История –
нескончаемый спор. – М. : РГГУ, 2005. – С. 456–494;
8. Гуревич А. Я. Позиция вненаходимости / А. Гуревич // Одиссей. Человек в истории. 2005. – М., 2005. – С. 122–130.
9. Гуржій І. О.. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ
ст. / І. Гуржій. – К. : Держ. вид-во політ. літ., 1954. – 451 с.
10. Дружинин Н. М. Избранные труды. Социально-экономическая история России / Н. Дмитриев. – М. : Наука, 1987. – 423 с.
11. Иллерицкая Н. В. Становление советской историографической традиции: наука, не обретшая лица /
Н. Иллерицкая // Советская историография / Под ред. Ю. Н. Афанасьева – М. : РГГУ, 1996. – С. 162–190.
12. Кагарлицкий Б. Периферийная империя: Россия и миросистема / Б. Кагарлицький. – М. : Ультра. Культура, 2004. – 528 с.
13. Каждан А. Трудный путь в Византию / А. Каждан // Одиссей. Человек в истории. 1992. – М., 1994. – С. 35–50.
14. Калакура Я. Українська історіографія. Курс лекцій / Я. Калакура. – К. : Ґенеза, 2004. – 496 с.
15. Каплан А. Б. У времени в плену / А. Каплан // Одиссей. Человек в истории. 1992. – М., 1994. – С. 72-73.
16. Коваленко О. Розгром Ніжинської історичної школи / О. Коваленко, А. Острянко // Спеціальні історичні дисциплі-
ни: питання теорії та методики [Число 5] Історіографічні дослідження в Україні [Вип. 10]: Збірка наукових праць на
пошану академіка НАН України В. А. Смолія. У 2 ч. – К., 2000. – Ч. 2. – С. 341–352.
17. Кравченко В. В. Передмова / В. Кравченко // Д. І. Багалій. Вибрані праці: у 6 т. – Т. 2: Джерелознавство та історіо-
графія історії України. – Х. : Золоті сторінки, 2001. – С. 5–28.
18. Краткая хроника событий // Советская историография / Под ред. Ю. Н. Афанасьева – М. : РГГУ, 1996. – С. 545–546.
19. Литвинова Т. Ф. Малоросс в российском культурно-историографическом пространстве второй половины ХVIII ве-
ка / Т. Литвинова // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – 2001. – Вип. 2. – С. 28–64.
20. Лось Ф. Є. Основні етапи розвитку радянської історичної науки на Україні / Ф. Лось, В. Сарбей // УІЖ. – 1968. –
№ 1. – С. 14–27.
21. «Начать с начала…» Интервью Ю. Л. Бессмертного Н. Е. Копосову (20 сентября 1991 года) // Homo Historicus: К
80-летию со дня рождения Ю. Л. Бессмертного: В 2 кн. – М., 2003. – Кн. 2. – С. 335–370.
22. Рубинштейн Н. Л. Русская историография / Н. Рубинштейн. – М. : Госполитиздат, 1941. – 659 с.
23. Сарбей В. Г. Історіографічні дослідження на Україні за 70 років Радянської влади / В. Сарбей // УІЖ. – 1987. –
№ 12. – С. 122–134.
24. Сафонов М. М. Проблема реформ в правительственной политике России на рубеже ХVIII и ХІХ вв. / М. Сафонов. –
Л. : Наука, 1988. – 249 с.
25. Сахаров А. Н. Дискуссии в советской историографии: убитая душа науки / А. Сахаров // Советская
историография / Под ред. Ю. Н. Афанасьева. – М. : РГГУ, 1996. – С. 124–161.
26. Таран Л. В. Новые тенденции в мировой и украинской историографии / Л. Таран // Диалог со временем.
Альманах интеллектуальной истории. – М., 2004. – № 13. – С. 211–231.
27. Худолеев А. Н. Дискуссия о «народной воле» на рубеже 1920–30-х годов в отечественной историографии /
А. Худолеев // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. – М., 2008. – С. 231, 217–238.
28. Цамутали А. Н. Рубинштейн Николай Леонидович / А. Цамутали // Историки России. Биографии / Сост., ответ.
ред. А. А. Чернобаев. – М. : РОССПЄН, 2001. – С. 697–704.
29. Шмидт С. О. Ключевский и культура России / С. Шмидт // Шмидт С. О. Путь историка: Избранные труды по
источниковедению и историографии. – М., 1997. – С. 305–314.
30. Ястребицкая А. Л. Историография и история культуры / А. Ястребицкая // Одиссей. Человек в истории. 1992. –
М., 1994. – С. 69–71.
РЕЦЕНЗЕНТИ: д.і.н., професор Г. В. Боряк; к.і.н., доцент Є. Г. Сінкевич
© Т. Ф. Литвинова, 2010 Стаття надійшла до редакції 21.09.2010
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31192 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2079-682Х |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T05:59:04Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інституту історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Литвинова, Т.Ф. 2012-02-25T22:55:48Z 2012-02-25T22:55:48Z 2010 Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) / Т.Ф. Литвинова // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 122-127. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 2079-682Х https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31192 94 (477) «17/18» Порушені проблеми перервності традиції в ранній радянській історіографії, формування нового образу селянського питання в українській та російській науці того часу. Подняты проблемы прерывности традиций в ранней советской историографии, формирования нового образа крестьянского вопроса в украинской и российской науке того времени. The article deals with the problem of discontinuity of tradition in early Soviet historiography, analyzes the shaping of the new image of peasant question in Ukrainian and Russian historical science of that time. uk Інституту історії України НАН України Чорноморський літопис Історіографія історії України. Історія історичної науки в Україні Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) Social History of the Left-Bank Ukraine ХVII – ХVIII c. in Historical and Historiographical Works (of the Early Soviet Period) Article published earlier |
| spellingShingle | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) Литвинова, Т.Ф. Історіографія історії України. Історія історичної науки в Україні |
| title | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) |
| title_alt | Social History of the Left-Bank Ukraine ХVII – ХVIII c. in Historical and Historiographical Works (of the Early Soviet Period) |
| title_full | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) |
| title_fullStr | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) |
| title_full_unstemmed | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) |
| title_short | Соціальна історія Лівобережної України XVII–XVIII ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) |
| title_sort | соціальна історія лівобережної україни xvii–xviii ст. в історико-історіографічних працях (ранньої радянської доби) |
| topic | Історіографія історії України. Історія історичної науки в Україні |
| topic_facet | Історіографія історії України. Історія історичної науки в Україні |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31192 |
| work_keys_str_mv | AT litvinovatf socíalʹnaístoríâlívoberežnoíukraínixviixviiistvístorikoístoríografíčnihpracâhrannʹoíradânsʹkoídobi AT litvinovatf socialhistoryoftheleftbankukrainehviihviiicinhistoricalandhistoriographicalworksoftheearlysovietperiod |