Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Китайська цивілізація: традиції та сучасність
Дата:	2005
Автор:	Таран, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України 2005
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31237
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій) / М. Таран // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. ст. — К., 2005. — С. 78-90. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860263161084510208
author	Таран, М.
author_facet	Таран, М.
citation_txt	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій) / М. Таран // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. ст. — К., 2005. — С. 78-90. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Китайська цивілізація: традиції та сучасність
first_indexed	2025-12-07T18:57:22Z
format	Article
fulltext	�� ХОЛОДНЕ РУКОСТИСКАННЯ НА ФОНІ ГАРЯЧОЇ “ДИПЛОМАТИЧНОЇ ВІЙНИ” (КИТАЙСЬКО-ТАЙВАН- СЬКЕ СУПЕРНИЦТВО ЯК ПРОТИБОРСТВО ДВОХ ЗО- ВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ СТРАТЕГІЙ) Макар Таран Міждержавним відносинам залишаються притаманними дві відмінні, проте, водночас, і взаємопов`язані тенденції: перша - співробітництво, як необхідна передумова формування каналів зв`язку; друга - конкуренція чи конфлікт, по- в`язані з відстоюваннями суб`єктами світової політики власних національних інтересів. Така закономірність властива різним рівням взаємовідносин сучасно- го політичного простору: глобальному, регіональному та міждержавному. Під впливом факторів глобалізації, регіоналізації, економізації зовнішньої політики можна констатувати переважання прагнень з боку світових політичних акторів до утвердження більш компромісного, конструктивного характеру міжнародних відносин. Все ж сучасні міжнародні відносини мають і своєрідну деструктивну сторону - формування нових суперечностей, їхня взаємодія з тими конфліктни- ми вузлами, що залишилися в спадок з часів “холодної війни” та продовжують розвиватися в новому середовищі. В цьому плані феномен китайсько-тайван- ських відносин цікавий з точки зору переплетіння історичних, ідеологічних, політичних, економічних, соціальних, національно-культурних та ін. характеру взаємозв`язків та відмінностей, які виступають як важливі формуючі елементи зовнішньої політики. В цій статті здійснено спробу розглянути взаємозв`язок та взаємовплив ди- пломатичних стратегій двох сторін Тайванської протоки, - Китайської Народної Республіки (далі КНР) та Тайваню, об`єктивні передумови розвитку співробіт- ництва між якими значною мірою нівелюються політико-ідеологічним анта- гонізмом. Аналізуючи зовнішньополітичні ідеологеми та програмні розробки, присвячені підходам до вирішення проблеми об`єднання ми зможемо зробити висновок стосовно спрямованості цих стратегій та особливостей тактики обох сторін у розв`язанні проблеми політичного об`єднання Китаю. Крім цього, осо- бливу увагу автор приділив внутрішнім та зовнішнім факторам, під впливом яких і сформувалися ідеологічні оболонки китайського та тайванського зовніш- ньополітичних курсів. Питання “тайванської” політики КНР та політики уряду в Тайбеї стосовно материкового Китаю знайшли своє відображення у багатьох роботах американ- ських, тайванських, китайських, російських та українських вчених. Попри ши- роке висвітлення різних проблемних аспектів китайсько-тайванських відносин досить цікаво було б поглянути на них як на яскраво виражену політико-ідеоло- гічну конкуренцію. Для цього необхідно було залучити певну кількість основних документальних публікацій державних інституцій КНР, Тайваню та США, при- свячених проблемі об`єднання Китаю. З моменту проголошення 1 жовтня 1949 утворення Китайської Народної Рес- публіки та переміщення гоміньданівських органів влади на острів Тайвань пекін- ський та тайбейський уряди послідовно та наполегливо позиціонували себе як єдині законні уряди усього Китаю. Іншими словами, обидва режими сповідували ідеологему “одного Китаю”. Системи аргументації кожної сторони з політико- пропагандистської точки зору виглядали переконливими. Уряд у Пекіні здобув �� контроль практично над всією територією історичного Китаю, за виключенням острова Тайвань та низки менших островів у Тайванській протоці. Гоміньданів- ська форма китайської державності виявилася нестійкою до тих історичних ви- пробувань, які спіткали Китайську Республіку в період з 1911 по 1949. Проте внаслідок Корейської війни 1950-53 та участі в ній китайських військ гомінь- данівський режим на Тайвані одержав історичний карт-бланш, заручившись військово-політичною та, меншою мірою, економічною підтримкою США. Ки- тайсько-радянський та американо-тайванський альянси інтегрували внутрішньо- китайський конфлікт між Гоміньданом та Комуністичною Партією Китаю (КПК) в рамки “холодної війни”. Обидва уряди мали чітко окреслену територію, свої збройні сили, власні політичні системи, грошову систему та інші атрибути неза- лежної держави. Спираючись на сприяння з боку Москви Пекіну вдалося домог- тися певного міжнародного визнання. За своєрідного патронату з боку Вашинг- тона Китайська Республіка тривалий час володіла більш поважним міжнародним статусом - входила до ООН, включно з представництвом у Раді Безпеки. Тобто саме в 1950-і фактично склалася ситуація існування на міжнародній арені двох китайських урядів, які, проте, почали вже вести боротьбу за власну виключну міжнародно-правову легітимність. Ставлення офіційного Пекіна до чанкайшистського режиму на Тайвані фор- мувалося під впливом ідеологічного та історичного антагонізму а також револю- ційного максималізму - здобуття остаточної перемоги над ворогом. Саме в 1950-і виник комплекс стимулів, що стали рушійною силою планів КНР з приєднан- ня Тайваню. До них, на нашу думку, слід віднести: дипломатичний (розв`язати проблему двох китайських урядів), патріотичний (тайванський сепаратизм ви- користовується в КНР як засіб для психологічної мобілізації населення) та еко- номічний (щоправда, про його появу можна вести мову лише в 1980-і рр., коли економічні реформи в Китаї остаточно стали незворотними а Тайвань увійшов до групи “нові індустріальні країни”). Основним завданням дипломатії КНР в 1950-і було домогтися повноцінного міжнародного визнання та одержати засоби впливу на розв`язання проблеми встановлення контролю над островом Тайвань. Під час криз у Тайванській протоці в 1954-58 Пекін зондував можливість підклю- чення Радянського Союзу до стратегії відвоювання острова. Такі розрахунки ви- явилися невдалими. Москва не палала бажанням бути залученою у військові дії, результатом яких міг би стати військовий конфлікт зі Сполученими Штатами. Багато в чому саме така, на думку Мао Цзедуна “нещирість” і заклала психоло- гічний фундамент під радянсько-китайську сварку, а згодом і ворожнечу. Шу- каючи шляхи вирішення “тайванського питання” Мао наважився на поступову нормалізацію відносин із США. Процес американо-китайського зближення, що почався з 1969 значною мірою вплинув на результат голосування в ООН, коли в жовтні 1971 КНР здобула зна- чну дипломатичну перемогу, одержавши відчутні пропагандистську та правову перевагу в боротьбі за єдиний Китай. “Шанхайське комюніке” 1972, підписане президентом США Р.Ніксоном та прем`єром КНР Чжоу Еньлаєм зафіксувало підходи Пекіна та Вашингтона стосовно “тайванської проблеми”. Китай заявив, що уряд у Пекіні є єдиним законним урядом усього Китаю а провінція Тайвань є китайською провінцією. Відповідно, звільнення Тайваню - внутрішня справа Китаю. Американська сторона висловила підтримку формулі “одного Китаю” і Тайваню, як частини Китаю, але підкреслила виключно мирний характер розв`- язання суперечностей між материком та островом1. Попри значні дипломатичні успіхи Пекіна (офіційне визнання та обіцянка Вашингтона вивести американські 80 війська з Тайваню) першому не вдалося здобути важелів впливу на ситуацію де- факто. Подальші зусилля китайського уряду з позитивного вирішення “проблеми Тайваню” під час дипломатичних торгів із Вашингтоном значною мірою були за- блоковані підписаним президентом США Дж. Картером 10 квітня 1979 “Закону про відносини з Тайванем”2. Прийняття останнього стало реакцією американ- ського конгресу на прискорену переорієнтацію зовнішньополітичного партнер- ства з Тайваню на КНР. Цей закон яскраво продемонстрував межі поступок Ва- шингтона у тайванському питанні та заклав юридичну базу підтримки відносин з островом відповідно до нових реалій. Зміст документа підтверджує слідування Сполучених Штатів політиці захисту безпеки острова шляхом продажу зброї та сприяння курсу на мирне розв`язання суперечностей між сторонами Тайванської протоки. Реалізація положень закону дозволяє Тайбею і посьогодні утримувати статус-кво у відносинах з материком за рахунок американської підтримки обо- роноздатності острова та нейтралізацією китайських заяв про можливість зброй- ного вторгнення на Тайвань погрозами вжити “відповідні заходи для збереження стабільності в Східній Азії”. Пекінська стратегія стосовно Тайваню неминуче повинна була змінитися на більш гнучку та конструктивну. Хоча в період Ден Сяопіна курс на дипломатич- ну ізоляцію острова та послаблення зобов`язань з боку США стосовно безпеки Тайваню продовжувався материковий Китай постав перед необхідністю вийти на рівень діалогу. Можливість переговорів сама по собі відкривала перспективи для пошуку інших засобів впливу на тайванську владу. До цього спонукала і нова ки- тайська зовнішньополітична стратегія відкритості, що була покликана створити необхідні передумови для зовнішнього стимулювання реформ у країні. У вересні 1981 Пекін зробив перший крок. Маршал КНР та голова Всекитай- ських зборів народних представників (далі ВЗНП, вищого законодавчого органу влади в КНР) Е Цзяньін оприлюднив офіційну заяву з 9-ти пунктів, що, на думку китайського керівництва, мала б заохотити Тайвань до переговорів. Основною ідеєю цієї ініціативи стала теза про співробітництво, як спосіб реалізації в май- бутньому завдання об`єднання. Туризм, поштовий зв’язок, торгівля та перего- вори стали б, згідно тексту заяви, тим містком, який би створив можливості для поступового зближення сторін. Тайванським громадянам обіцялося збереження власної відмінної “соціо-економічної” системи, а правляча еліта острова мала б відповідні повноваження для здійснення своїх функцій у рамках Спеціального адміністративного району3. У той же час офіційні особи КНР, демонструючи своєю новою політичною лінією значну гнучкість натякали, що питання сувере- нітету країни лежить поза дискусією. На адекватну позитивну реакцію з боку офіційного Тайбею годі було роз- раховувати. Тогочасний лідер Тайваню Цзян Цзінго, виконуючи заповіт свого батька, Чан Кайші, продовжував наполягати на проведенні політики “трьох Ні” (ні переговорам, ні компромісу, ні контактами з пекінським режимом), що сфор- мувалася ще в 1950-і. Все ж ініціативи, озвучені Е Цзяньіном, вимагали розробки альтернативної контр-програми до відносин з материком. Офіційні тайванські засоби масової інформації опублікували свої 9 пунктів. З них випливало, що об- `єднання з материковим Китаєм неможливе з причини відмінних соціально-еко- номічних, ідеологічних систем та розриву у рівні життя. Тайбей вперше заявив про потребу національного об`єднання але зазначив, що воно можливе за умови визнання Пекіном “трьох народних принципів” Сунь Ясена та демократизації КНР4. Остання вимога виглядала дещо дивною, оскільки на самому острові про- довжував діяти надзвичайний стан в умовах якого політичний плюралізм не міг 81 існувати. Для розуміння природи цієї вимоги необхідно звернути увагу на ви- сновки Сунь Ясена щодо трьох етапів просування Китаю до демократії. Згідно його схеми другий період політичного розвитку - період політичної опіки має змінитися на конституційне правління5. Тому можна вважати, що демократиза- ція на острові була “запланована”, щоправда ця обставина не є самодостатньою і входить до комплексу внутрішніх та зовнішніх чинників зародження та фор- мування багатопартійності. Загалом вимога демократизації політичної системи в КНР перетвориться на одну з основних неподоланних умов-перешкод у розви- тку відносин з Пекіном. Рівно через рік після ініціатив Е Цзяньіна під час зустрічі з британським пре- м`єр-міністром М.Тетчер, присвяченій питанню повернення Гонконга (Сянгана) під китайську юрисдикцію та його майбутнього статусу в складі КНР ідеолог китайських реформ Ден Сяопін запропонував модель “Одна держава - дві сис- теми”. Хоча ця формула виникла в умовах необхідності адаптувати Гонконг (та, згодом, Макао) до китайської політичної, соціальної та економічної системи вона почала використовуватися як базова для вирішення й “тайванського питання”. Тайвань, згідно пояснень Ден Сяопіна, користуватиметься максимальною авто- номією та недоторканістю економічної системи. У віданні центрального уряду повинні залишитися питання зовнішніх відносин та оборони6. Іншими словами, тайванська влада повинна визнати уряд у Пекіні як уряд усього Китаю та від- мовитися від власних політичних амбіцій. Попри загальну привабливість такої моделі її детальніший розгляд викликає багато питань. Вона, зокрема, не врахо- вує тієї обставини, що на відміну економічно-адміністративної еліти Гонконга та Аоменя тайванська еліта якісно інша за ідеологічними, ціннісними критеріями. Правлячий Гоміньдан, як і його опоненти на острові, розглядали Тайвань як сво- єрідний плацдарм політичної, ідеологічної, економічної конкуренції з материко- вим Китаєм на основі розвитку ідей Сунь Ясена. Політичній еліті Тайваню була і залишається притаманна власна політична ідентичність, яка в психологічному плані впливає на формування підходів до відносин із своїм сусідом. Підтвер- дженням цього може стати виданий урядом Китайської Республіки в травні 1985 документ, в якому була представлена офіційна точка зору на пекінську формулу “Одна держава - дві системи”. Тайванський уряд заявив про неприйнятність цією моделі у зв`язку з тим, що статус Гонконга та Тайваню є суттєво відмінними. Тайбей декларував свій рівноправний статус і підкреслював потребу демократи- зації політичної системи в КНР7. Модель Ден Сяопіна, відповідаючи стратегічним установкам китайської зо- внішньої політики на залучення інвестицій та технологій із-за кордону, прямо чи опосередковано мала би привернути увагу тайванської ділової еліти, яка, як у цьому переконувалося в деклараціях, комфортно почувала б себе і після об- `єднання. Більше того, можна також припустити, що її ділова активність значно пожвавилася би після зняття різних перешкоду доступу на китайський ринок. Рі- шення про передачу Гонконга до складу КНР вже саме по собі стало величезним стимулом для розвитку китайсько-тайванських економічних зв’язків, оскільки непряма торгівля між островом та материком саме через Гонконг з року в рік набирала обертів. Економічна взаємодія між двома сторонами наприкінці 1980-х стабільно зростала і перетворювалася на потужний двигун, що творив нову ре- альність у відносинах Пекіна й Тайбею. На початку 1990-х КНР зіштовхнулася з новими тенденціями, пов’язаними із зовнішньою та внутрішньою політикою Тайваню, котрі вимагали відповідної концептуальної реакції. В 1988 помирає Цзян Цзінго і лідером країни стає Лі 82 Денхуей, член Гоміньдану, проте корінний тайванець. Саме за президента Лі на Тайвані стали виразними дві політичні тенденції, - активна реалізація курсу на “прагматичну дипломатію” та демократизація політичного життя. “Прагматична дипломатія” Тайваню стала відповіддю на дипломатичну ізоля- цію, в яку потрапила країна після встановлення офіційних відносин між США та КНР і в результаті китайського зовнішньополітичного пресингу. Її зміст полягав у використанні всіх способів задля встановлення чи відновлення дипломатичних відносин, розширення взаємодії із країнами у всіх сферах. В обмін на тайванські інвестиції лише в 1989 вдалося відкрити посольства на Багамських о-вах, в Белі- зі, на Гренаді, в Ліберії (цікаво, що останній з населенням у 3 млн. у тому ж році надано економічної допомоги на суму 212 млн. дол.)8. На 1992 вже 31 країна підтримувала відносини з Тайванем на найвищому рівні. В 1994 Тайваню вда- лося, використавши своїх партнерів у конгресі США змінити назву своїх пред- ставництв на більш “поважну” - Координаційна рада у північноамериканських справах перетворилася на Тайбейський офіс у справах економіки та культури. Із 1993 Тайвань розпочав активні спроби (які, проте, виявилися невдалими) по- вернення до ООН. В період президентства Лі Денхуея Тайвань різко змінив свій політичний імідж. У травні 1991 влада оголосила про завершення “Періоду національної мобілізації для придушення комуністичного заколоту”, скасувавши “релік- товий” закон, що значно обмежував легальну політичну діяльність і був при- йнятий ще в умовах громадянської війни. В грудні 1991 відбулися вибори на багатопартійній основі до Національної асамблеї. Демократизація на Тайвані мала кілька важливих наслідків для відносин із Пекіном. Тайбей фактично про- демонстрував свою прихильність демократичним цінностям. Політичний плю- ралізм на острові, що призвів до партійно-політичної дефрагментації значно ускладнив для КНР можливість більш акцентованого впливу на тайванський політикум, - Гоміньдан вже переставав бути провідним суб`єктом внутрішньої політики. Друга за чисельністю Демократична прогресивна партія (далі ДПП), що мала відмінні від Гоміньдана політико-ідеологічні установки поступово на- копичувала авторитет та вплив у суспільстві. Пропаганда політичною елітою острова тайванської демократії, як однієї з основних особливостей політичного устрою, порівняно з материковим Китаєм відіграє очевидну позитивну зовнішньополітичну роль. Тайбею й раніше вдава- лося представляти себе як противагу “експансіоністській комуністичній КНР”. Після подій на площі Тяньаньмень в 1989 тайванська пропаганда використо- вує більш виразну дихотомію “тоталітарний Китай - демократичний Тайвань”. Такі внутрішні зміни з великою симпатією знайшли свій відгук у Вашингтоні. Американські адміністрації розглядали тайванську демократію як своєрідний маяк, світло якого, образно кажучи, сягатиме і берегів “тоталітарної комуніс- тичної КНР”. Демократизація на острові істотно підвищила симпатії до нього з боку американського політичного істеблішменту, що приносило зримі полі- тичні дивіденди. Конгрес США в своїх резолюціях неодноразово підкреслював, що підтримка Тайваню в сучасних умовах, це “підтримка демократії та свобо- ди, поваги до прав людини”9. Водночас, офіційний Вашингтон продовжував започатковану ще на початку 1970-х політику дистанціювання від китайсько- тайванського конфлікту, наполягаючи на діалозі, який би унеможливив спала- хи військової напруженості в Тайванській протоці, оскільки в такому випадку американська політика втрачала би мобільність. Тайванська влада не могла не прислухатися до цих сигналів. �� 15 березня 1991 урядова інформаційна служба Тайваню розповсюдила доку- мент під назвою “Основні напрямки національного об`єднання”. Тайванські ідео- логи визнають острів частиною китайської території та підтримують ідею “одно- го Китаю”. Процес об`єднання, на думку тайванської сторони, мав би включати три фази: короткотермінову (період обмінів та встановлення атмосфери довіри, що підвело б риску епосі конфлікту), середньотермінову (встановлення офіцій- них каналів зв`язку на рівноправній основі та повноцінну дію прямих поштових, транспортних і торгових відносин) та довготермінову (під час якої розпочалися б консультації та обговорення конкретних проблем об`єднання, таких як, зокрема, конституційна система)10. Концептуальною відповіддю Пекіна на таку контр-гру Тайбея став розлогий документ під назвою “Питання Тайваню та возз`єднання Китаю”, що був підго- товлений у надрах Офісу у справах Тайваню при Держраді КНР і з`явився в серп- ні 1993 якраз після проведення двох раундів неофіційних зустрічей китайського та тайванського повноважного представників. Зміст цієї китайської “Білої книги” являє собою систему ідеологічних установок стосовно “тайванської проблеми” та демонструє підходи до її вирішення. Представимо основні її тези: - для уряду КНР “проблема Тайваню” є проблемою територіальної цілісності країни; - острів Тайвань в історичному, культурному та міжнародно-правовому вимі- рах належить Китаю та є складовою частиною китайської цивілізації; - за підтримки США політичній еліті Гоміньдана вдалося утвердитися на ост- рові, т.ч. саме дії Вашингтона, його втручання, на думку Пекіна, в громадянську війну в Китаї стали причиною розмежування між островом та материком; - мирне возз`єднання можливе на основі формули “одна країна - дві системи”. Мирні переговори між сторонами повинні відбуватися на основі визнання ідео- логеми “одного Китаю”; - перешкодою на шляху до поглиблення відносин між сторонами Тайванської протоки є підтримка тайванською владою ідей “двох Китаїв”, “одного Китаю, одного Тайваню”, або ж “незалежності Тайваню”. При цьому вказується на зо- внішні сили, що не хочуть об`єднання Китаю і втручаються у внутрішні справи країни; - китайський уряд виключає можливість існування дипломатичних відносин з Тайбеєм будь-якої країни, яка вже встановила такі відносини з Пекіном, оскіль- ки це є порушенням принципу “одного Китаю”. Цей принцип не дозволяє Тай- ваню бути членом міжурядових організацій, таких, зокрема, як ООН. Стосовно тих міжнародних утворень, в діяльності яких не підкреслюється статус сторони як незалежної держави, членство Тайваню допускається, але лише під назвами “Тайбей, Китай”, “Тайвань, Китай”, або ж “Китайський Тайбей” (саме під такою назвою Тайвань входить до Міжнародного олімпійського комітету); - навіть авіасполучення з Тайванем, на переконання Пекіна, що здійснюється як приватними так і державними компаніями є політичним питанням, яке завдає шкоди китайському суверенітету. Тому приватні авіалінії повинні одержати зго- ду китайського уряду на здійснення відповідних польотів. Що ж до рейсів на острів державних компаній, то вони заборонені; - китайський уряд категорично заперечує проти продажу до Тайаню зброї чи військових технологій тими країнами, які встановили з Пекіном дипломатичні відносини; - і, нарешті, вирішення всіх питань, пов`язаних з Тайванем можливе лише в рамках визнання ідеологеми “один Китай”11. �� Цей документ є завершальним документом, присвяченим “тайванській полі- тиці” денівського Китаю. Історично підтверджено, що будь-який китайський лі- дер для власного політичного самоствердження обов’язково повинен виконувати функції ідеолога. А це також вимагає формулювання власних підходів стосовно відносин із Тайваню. Черговим “тайванським” документом, в якому вже при- сутній політичний почерк Цзян Цземіня, стали 8 пунктів, висловлені в промові 30 січня 1994. За своїм характером ці позиції розширюють конструктивну базу і звучать більш примирливо, ніж у попередній “Білій книзі”. Китайський уряд вустами свого лідера підкреслював повагу до образу життя “тайванських співвіт- чизників”, запрошував їх відвідати Китай та обіцяв з захист їхніх інтересів у тому числі й закордоном12. Як зазначає тайванський автор Цай Ч. “хоча 8 пунктів Цзян Цземіня не змінили колишню позицію КНР, вони продемонстрували біль- шу гнучкість та відкритість”13. Від себе додамо, що такі підходи покликані були розблокувати ситуацію, пов`язаною з втратою динаміки діалогу в китайсько-тай- ванських відносинах після квітня 1993, першої неофіційної зустрічі китайського та тайванського повноважних представників. Але, як бачимо, уряд КНР підтвер- див рішучість і надалі блокувати різноманітні форми міжнародно-політичного самовираження Тайваню та продовжував наполягати на прийнятті ідеї “одного Китаю” як передумови розвитку співробітництва з островом, згідно якої єдиним офіційним урядом усього Китаю є уряд у Пекіні. У відповідь на пекінські документи Рада у справах материка при Виконавчо- му юані Китайської Республіки у липні 1994 випустила свій документ під назвою “Відносини через Тайванську протоку”. Його можна вважати ретельно розробле- ною концептуальною основою підходів Тайваню до відносин з КНР, що розви- ватиметься і надалі. Тайвань, згідно офіційної точки зору Тайбею, є спадкоємцем Китайської Республіки - “першої демократичної республіки в Азії” та ідей Сунь Ясена, котрі названо теоретичною спробою уникнути недоліків комуністичної та капіталістичної систем. Після перемоги КПК у громадянській війні починаючи з 1949 Китай тимчасово розділений на дві окремі частини. Протягом десятиліть в обох державах склалися відмінні політичні, економічні, соціальні системи та різ- ний образ життя. Уряд Китайської Республіки сформулював власну ідеологему - “політична цілісність”, яка загалом не суперечить поняттю єдиного Китаю в сен- сі історичної, географічної, культурної та расової спорідненості, проте вказує на існування двох китайських міжнародно-політичних суб`єктів. Тайванський уряд відкинув формулу “одна країна - дві системи”, оскільки вона не визнає рівно- правного державного статусу острова. В документі заявлено, що саме Китайська Республіка вперше в історії Китаю розвиває демократичну систему, яка відпо- відає принципу прав людини14. 8 квітня 1995 Лі Денхуей зробив власну заяву-відповідь, що складалася з 6-ти позицій і була адресована пунктам Цзян Цземіня. На думку Лі, розв’язати про- блему об`єднання можна на основі визнання існування двох урядів. Співробітни- цтво між ними має розвиватися за всіма напрямками і на всіх рівнях, включаю- чи й міждержавний. Материковий Китай повинен відмовитися від застосування сили, що розглядається як ключовий крок у припиненні ворожості між двома сторонами15. Цікаво, що в заяві Лі міститься словосполучення “дух національ- ного будівництва”, що, ймовірно, є натяком на формування нової тайванської політичної ідентичності. У червні 1995 як один з елементів “прагматичної дипломатії” президент Тай- ваню Лі Денхуей здійснив приватний візит до США. Хоча перебування Лі не мало офіційного статусу (мотивом приїзду стала зустріч випускників Корнелль- 85 ського університету, де він навчався і захистив докторську дисертацію) все ж фактом залишається те, що вперше в історії тайванський президент прибув на американську територію. Під час перебування в США Лі зробив кілька політич- них заяв, які розвивали тези про політичну окремішність острова16. Після того, як Тайбей декларативно та демонстративно відкинув пекінське ро- зуміння формули “одного Китаю” Пекін перейшов до використання дещо іншої, більш наступальної моделі, досить схожої на ту, що застосовувалася в період криз у Тайванській протоці в 1954-58. 18 липня 1996 командування Народно-ви- звольної армії Китаю (НВАК) оголосило про проведення на північ від Тайваню в Східнокитайському морі в період з 21 по 28 липня 1995 військових навчань. З провінції Цзянсі було здійснено запуск шести ракет дальнього радіусу, що вра- зили цілі на 85 миль від північного узбережжя Тайваню. Протягом 15-23 серпня того ж року було здійснено другий етап запуску шести ракет та проведено арти- лерійські стрільби в тому ж районі. Хоча навчання відбувалися в міжнародних водах враховуючи делікатність ситуації, коли, за образним визначенням обидві сторони Тайванської протоки все ще “крізь приціл” започаткували процес вза- ємної ідеологічної адаптації можна трактувати як стрільбу насамперед по по- літичним мішеням. Заслуговує на увагу та обставина, що запуски ракет майже співпали із проведенням запланованої на 1 серпня 1995 зустрічі міністра закор- донних справ КНР Цзян Цічена та державного секретаря США В. Крістофера. Тому політичний підтекст маневрів НВАК був очевидним - вони стали засобом військово-політичного тиску подвійного спрямування, - на США та тайванську владу. Лі Денхуей одержав попередження про неприпустимість продовження міжнародно-політичної активності, спрямованої, на думку Пекіна на розкол Ки- таю. Вашингтон, у свою чергу, змушений був замислитись над тими факторами, які порушують стабільність у стратегічних відносинах із КНР. Пристрасті дещо вляглися після того, як 24 жовтня 1995 в Нью-Йорку президент США Б.Клін- тон пообіцяв Цзян Цземіню, що візити тайванських політиків надалі будуть нео- фіційними, приватними і не включатимуть публічних виступів. Але політично агресивна поведінка Пекіна неодмінно вимагала від Вашингтона обміну сигнала- ми. 19 грудня того ж року американський авіаносець з кораблями ескорту прой- шов через Тайванську протоку. Незважаючи на виправдання американських по- садовців у поганій погоді (в той час як ніяких штормів навколо Тайваню в той час не відбувалося) було очевидним, що США сигналізують Пекіну утриматися від військових проти Тайваню. Що ж до реакції безпосередньо на острові, то губер- натор провінції Тайвань Д. Сун назвав китайські навчання “піратським актом та нагадуванням про криваве придушення демократичного руху на площі Тяньань- мень”. Тайванське суспільство сприйняло погрози всупереч сподіванням Пекіна - рейтинг популярності Лі Денхуея сягнув 80%, і це напередодні запланованих на березень 1996 президентських виборів на острові. Тактика військово-політичного тиску повторилася і наступному році. 5 бе- резня 1996 офіційний Пекін оголосив про чергове випробування ракет у між- народних водах поблизу двох найбільших тайванських портів, Цзілун (Кілун) та Гаосюн. 8 березня було випущено п`ять ракет, а через чотири дні у південній частині Тайванської протоки почалися морські та повітряні навчання підрозділів НВАК, в яких взяло участь 150 тис. солдат. На той момент відповідно до наказу Клінтона до Тайванської протоки підійшли два американських авіаносці та група бойових кораблів. І в сенаті, і в палаті представників американські законодавці вимагали від президента “сприяти захисту Тайваню від вторгнення”, збільшити можливості для острова зберегти достатній потенціал для самооборони шляхом �� розширення переліку дозволеної для експорту продукції ВПК США. А в резуль- таті перших всенародних виборів на Тайвані 23 березня 1996 Лі Денхуей набрав 54% голосів. Як бачимо, електоральні настрої тайванських виборців не зазнали крутих коливань. Дії ж Пекіна негативно вплинули на психологічний клімат у відносинах між сторонами. На певний час було заморожено неофіційні перего- вори. В США активізувалися дискусії стосовно майбутньої “китайської загрози”, що пробуджували підвищену увагу до оборонного потенціалу Тайваню, як пев- ної противаги перспективному “китайському гегемонізму” в регіоні. Заяви та дії Пекіна про використання сили стосовно Тайваню лише активізують підтримку останньому з боку американських урядових кіл. В 1999 лише завдяки твердій позицій адміністрації Клінтона вдалося заблокувати введення в дію “Закону про посилення безпеки Тайваню”, який би значно розширив форми американо-тай- ванського військового співробітництва. Нагнітання Пекіном кризових ситуацій навколо Тайваню завжди супроводжується поглибленням суперечностей і не сприяють формуванні на острові впливової прокитайської групи. Така тактика не враховує психологію громадянина демократичної країни, який вибирає не страхом а переконаннями. Лі Денхуей з цього приводу висловився наступним чином: “...пекінський підхід стосовно Тайваню демонструє погане розуміння як Тайваню, так і природи дипломатії. Демократично обраний уряд не вступатиме в переговори без підтримки свого народу...”17. З приходом до влади в 2000 році нових політичних сил на чолі з лідером ДПП Чень Шуйбянем на острові значно посилилися тенденції т.зв. політичної та культурної “тайванізації”. Тайванський президент запропонував провести кон- ституційну реформу, яка мала б зруйнувати юридичний зв’язок з ідеєю “одного Китаю”. Одночасно з цим виникло питання референдуму стосовно статусу ост- рова. В результаті тривалого тиску з боку Пекіна та Вашингтона Чень змушений був відкласти ці питання. Проте на острові прискорився процес “декитаєзації”, що впливає і на ситуацію у відносинах з материком. Некитайськість Тайваню значно ускладнила б для Пекіна легітимізацію своїх домагань стосовно остро- ва. Сьогоднішня тайванська влада не обминає можливості підкреслити тайван- ські некитайську ідентичність. Під час першої президентської інавгурації Чень Шуйбяня в 2000 році на урочистій церемонії домінував національний одяг неки- тайських меншин. У своїх доповідях Чень більш вживає термін “Тайвань” аніж офіційну назву “Китайська Республіка”. Хоча тайванський президент і заявив, що він не має наміру змінювати назву країни, проте готовий почати процес зміни назви представництв державних підприємств закордоном. На нашу думку така політика не сприятиме формуванню якоїсь політико-етнічної цілісності а лише більше дефрагментує тайванський соціум, структура якого складається з нащад- ків тих китайців, які перемістилися на острів у 1949 році (на той час близько 2 млн.), власне тайванців (що розмовляють тайванською мовою, або міннаньюй - варіантом південно-китайського діалекту), народу хакка (сьогодні це приблизно 3 млн. чол.) та власне аборигенів. На початку ХХІ ст. вимальовується ще одна особливість тактики Пекіна - вій- ськово-дипломатичний тиск поєднується з активним пошуком політичних парт- нерів на острові та спробами культивування про пекінських настроїв в середови- щі тайванської бізнес-еліти. Така тактика враховувала зміни політичної еліти на Тайвані з 2000 року. 14 березня 2005 на ІІІ-ій сесії ВЗНП 10-го скликання (якраз напередодні виборів до Національної асамблеї Тайваню) майже одностайно було прийнято “Закон проти розколу”, підписаний головою КНР Ху Цзіньтао. Цей до- кумент, що складається з 10 статей, набув широкого політичного резонансу. �� Вже в першій статті закону зазначається, що його поява має за мету стрима- ти ті сили на Тайвані, які діють під гаслами тайванської незалежності і дії яких призводять, на думку Пекіна, до розколу країни. Острівний політикум умовно поділений на дві групи: “тайванські співвітчизники та “розкольники”. Китайська держава бере на себе зобов`язання захисту інтересів першої групи. У випадку за- грози цілісності країни КНР заявляє про своє “право застосувати “немирні засо- би”. В той же час у документів висловлюється схвалення подальшому розвитку співробітництва між двома суспільствами. При цьому зазначається, що гумані- тарне спілкування має посилити почуття приналежності до великої китайської культури. Визнання принципу “одного Китаю” є відправною точкою для діалогу з тайванською стороною18. Твердження закону віддзеркалюють зацікавленість Пекіна в посиленні яко- мога тіснішої “прив`язки” тайванського бізнесу до економічного співробітни- цтва з материком. Окрім такого економічного ланцюжка уряд КНР у той же час прагне стимулювати та розвивати почуття китайськості - приналежності тайванського суспільства до китайської цивілізації. Закон можна розглядати як спосіб підштовхнути тайванських лідерів до переговорів у потрібному для Пе- кіна руслі. Читаючи його текст відразу спадає на думку китайська стратагема “Щоби схопити розбійників треба перш за все упіймати ватажка” - документ є і засобом тиску на тайванські пронезалежницькі сили, лідером яких вважається президент острова Чень Шуйбянь. Пекін, таким чином, прагне ізолювати тай- ванського президента від більш конформістської стосовно відносин з Китаєм частини суспільства. За висловом одного з тайванських науковців закон має за мету “розрізати тайванське суспільство навпіл”. Одним із підтверджень цьо- го курсу можуть слугувати факти візитів на материк голови Гоміньдана Лянь Чжана та Д. Суна, лідера Першої Народної Партії (ПНП). Пекін і досі не за- пропонував Чену відвідати Китай і взагалі наполегливо твердить про те, що останній повинен насамперед заявити про визнання формули “один Китай” в його пекінському трактуванні. Джозеф У, голова офіційної тайванської Ради у справах материка також назвав ці візити частиною китайської тактики внести розкол в середовищі тайванських політиків. На нашу думку, згаданий закон знаменує перехід Пекіна від своєрідної “антуражної політики” - коли в різних структурах КНР існують політичні інституції, що повинні стверджувати ки- тайськість Тайваню та його інтегрованість у політичну систему материкового Китаю (Революційний комітет Гоміньдану Китаю, що нараховує 65 тис. чле- нів, Тайванська ліга демократичного самоуправління, які налічує всього 1800 учасників, Всекитайська асоціація реемігрантів, Всекитайська федерація спів- вітчизників, котрі повернулися з Тайваню) до політики прямої маніпуляції з тайванським соціумом. Як результат 9-ти денного візиту до КНР Д. Суна Пекін заявив про послаблення регулювання візитів тайваньців на материк. Китайські університети вже в цьому році мають зменшити плату за навчання для тай- ваньців до рівня місцевої. Пекін заохочуватиме тайванські інституції визнавати ступені, одержані в Китаї. Декілька китайських університетів вже висловили готовність впровадити в дію стипендії для студентів з острова. Як свідчить реакція на цей документ він лише ускладнює й без того досить заплутані відносини в трикутнику США - КНР - Тайвань. Представник держде- партаменту Сполучених Штатів Р.Шрайвер у своїй заяві попередив, що силова акція з боку Пекіна матиме “величезні економічні наслідки” для останнього. На заклик тайванського лідера на острові пройшли багатотисячні демонстрації на підтримку фактично незалежного статусу острова. �� Що ж до впливу на вибори, то з 300 місць у Національній асамблеї правляча ДПП одержала 127 мандатів, Гоміньдан 117, активний пронезалежницький Тай- ванський союз солідарності 21 місце, НПН відповідно 18. Підрахунок голосів “пронезалежницьких” партій та умовно назвемо “прооб’єднавчих” партій пока- зує невеличку перевагу перших. Проте в Законодавчому юані Гоміньдан та ПНП мають незначну перевагу (114 мандатів із 225 місць). Дух “Закону проти розко- лу” несе загрозу радикалізації поміркованої частини тайванського парламенту. Зокрема, в деяких питаннях (хоча вони й не стосуються відносин із Пекіном) ПНП вже солідаризується з ДПП. Поки немає підстав припускати, що Гоміньдан та ПНП можуть перетворитися на локомотив політичного зближення між островом та материком. Вони швидше можуть в перспективі відіграти певну роль у налагодженні механізму консуль- тацій між політичними елітами материка та острова, який насьогодні практично відсутній. Найстаріша китайська (і тайванська) партія - Гоміньдан, продовжує займати помірковану позицію стосовно динаміки об`єднання. Лянь Чжан та його колеги відкидаючи ініціативи Чена стосовно зміни статусу острова водночас не пристають на пекінське бачення моделі об`єднання та статусу Тайваню в май- бутній єдиній державі. Перед своїм відбуттям до КНР Лянь запропонував 50-ти річний мораторій на зміни в статусі острова, що заблокувало б як просування до незалежності, так і спонукало материкові власті до пом’якшення силової рито- рики. Для тайванського президента Гоміньдан та ПНП, в свою чергу, мають всі можливості стати інструментом діалогу з офіційним Пекіном. Заохочення обмінів та контактів через Тайванську протоку не можна переоці- нювати з точку зору впливу на свідомість тайванських китайців. Незважаючи на те, що в 2002 майже 3 млн. громадян острова відвідало континентальний Китай (число величезне, беручи до уваги 23-ох мільйонне населення Тайваню) з влас- ного досвіду спілкування з такими “туристами” можна зробити висновок, що, віддаючи належне китайським реформам, тайваньці (а більша частина візитерів не займається бізнесом) одержали нагоду наочно пересвідчитися в різниці у рів- нях життя. Така обставина більше сприяє формуванню політичного вибору у бік тих сил, які виступають за збереження статус-кво, оскільки швидке об`єднання може призвести до втрати населенням острова так багато десятиліть плеканої со- ціальної заможності. Матеріальний добробут населення острова має ще одне політико-психологіч- не значення в контексті китайсько-тайванського конфлікту. Безсумнівно - Тай- вань більш вразливий у війні. Бойові дії швидше за все вестимуться на території острова, тому громадяни Тайваню перебуватимуть в епіцентрі військових дій, на відміну від громадян КНР. Не дивлячись на те, що якісний і кількісний склад тайванських збройних сил навряд чи надасть таку можливість для НВАК вико- ристати ще одну китайську стратагему - “з протилежного береза спостерігати за пожежею” об`єктивно зрозуміло, що для Китаю війна матиме негативні насам- перед політичні та економічні наслідки в той час як для Тайваню вона нестиме тотальне руйнування всього того, що так ретельно будувалося з 1950-х рр. Тому економічне благополуччя острова та рівень життя населення є як перепоною на шляху до об`єднання, так і тим фактором, що породжує побоювання втратити ці досягнення в результаті війни. А це слугує психологічним фундаментом для по- шуків мирних схем відносин з материком. Китайська та тайванська стратегії об`єднання, як бачимо, мають дві основні відмінності, які доволі ілюстративні в плані реальних завдань кожної сторони. Перша, - розуміння поняття “один Китай”. Домагаючись від Тайбею визнання �� пекінського формулювання терміну “один Китай” уряд КНР намагається зняти з міжнародно-політичної проблематики проблему статусу Тайваню. Це стало б вирішальним ударом по намірам тайванської сторони домогтися рівноправності у відносинах з материком. Тайванська концепція “один Китай - дві політичні цілісності” та вимога переговорів щодо об`єднання на міждержавному рівні фактично була б непрямим визнанням тайбейського уряду з боку Пекіна. А це означало б набагато потужніший дипломатичний прорив, ніж реалізація курсу на “прагматичну дипломатію”. Друга відмінність полягає у висуненні тайванською владою однією з передумов об`єднання демократизації політичної системи КНР. Для Тайбею демократія стала універсальною цінністю та вищою фазою політичного розвитку країни. Пекін же розглядає демократизацію як систему відносин між владою та населенням, що сформувалася в умовах західної цивілізації і, відповідно, не є притаманною традиційним китайським суспільно- політичним цінностям. На думку патріарха китайських реформ Ден Сяопіна демократизація означала б втрату єдиного потужного реформаторського центру влади, що може призвести до дезінтеграції країни та хаосу і відкинуло б Китай далеко назад. На жаль ми не змогли приділити достатньо уваги власне процесу переговорів між островом та материком, його порядку денному та перспективам. Це питання вимагає окремого аналізу. Підсумовуючи вищезазначений матеріал та міркування можемо констатувати, що Тайбей демонструє відверте небажання зв`язувати собі руки обговоренням власне пекінського варіанту об`єднання, оскільки це призвело б до втрати можливості для подальших пошуків міжнародно-політичного виживання Тайваню. Примітки 1 Communique stressed normalization of relations. P.6-7. 2 Taiwan Relations Act. - P.792-799. 3 Текст див. Lasater M. Policy in Evolution. - P.103-104. 4 Там само. - С.121-123. 5 Розгляд цього питання див. Буров В.Г. Модернизация… С.29-32. 6 Дэн Сяопин. Основные… - СС.25-26; 61-62. 7 A Republic of China study... 8 Lee W. ROC`s... - Р.338-339. 9 Sense of Congress… 10 Guidelines for… - P.583-584. 11 The Taiwan question… - P.267-278. 12 Див. Цзян Цзэминь, Ли Пэн. Выступления… 13 Tsai C. Development… - P.227. 14 Relations across… - P.279-292. 15 The Six points... Р.1. 16 President’s Cornell speech... Р.27-30. 17 Lee Teng-hui. Understanding… P.13. 18 Anti-Secession Law. Джерела та література 1. Буров В.Г. Модернизация тайваньского общества. - М.: Ин-т философии РАН, 1998. - 238 с. 90 2. Дэн Сяопин. Основные вопросы современного Китая. - М.: Политиздат, 1988. - 256 с. 3. Цзян Цзэминь, Ли Пэн. Выступления по тайваньской проблеме: Пер. с кит. - Пекин: Межконтинентальное издательство Китая, 1996. - 77 с. 4. A Republic of China study of Peking`s “One Country, Two Systems” concept. - Taipei: Government Information Office, 1985. - 15 p. 5. Anti-Secession Law// http://english.people.com.cn/200503/14/eng20050314_17- 6746.html (Женьмінь Жібао, 14 березня 2005) 6. Communique stressed normalization of relations (Nixon-Chou Communique) // China and U.S. Foreign Policy. - Congr. Quarterly, 1973. - 103 p. 7. Guidelines for National Unification, Feb. 23 - March 14, 1991 // The Republic of Chi- na. Yearbook. 1991-1992. - Taipei: Kwang Hwa Publishing Company, 1991. - 663 p. 8. Lasater M. Policy in Evolution. - Boulder & London: Westview Press, 1989. - 206 p. 9. Lee Teng-hui. Understanding Taiwan // Foreign Affairs. - Vol. 78, №6. - P.9-14. 10. Lee W. ROC`s foreign aid policy // Quiet revolutions on Taiwan, Republic of China. - Taipei, 1994. - 554 p. - P.331-362. 11. President’s Cornell speech draws standing ovation // Asian Bulletin. - 1995, Vol.20. - №8. - P.27-30. 12. Relations across the Taiwan straits // The International status of Taiwan in the new world order. - London-the Hague-Boston: Kluwer law, 1996. - 337 p. 13. Sense of Congress regarding United States support of Taiwan. Congressional Record: March 19, 1996; Senate concurrent resolution 107 - Affirming U.S. commitm- ents to Taiwan. Congressional Record: July 7, 1998 etc. 14. Taiwan Relations Act // United States Code. - Vol.9. - Title 22. - Chapter 48. - Wash.: GPO, 1989. - 1764 p. 15. The Six points of President Lee Teng-hui // China News, April 9, 1995, P.1. 16. The Taiwan question and reunification of China // The International status of Ta- iwan in the new world order. - London-the Hague-Boston: Kluwer law, 1996. - 337 p. 17. Tsai C. Development of cross-strait policies // The International status of Tai- wan in the new world order. - London-the Hague-Boston: Kluwer law, 1996. - 337 p. - P.221-237.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31237
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0095
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:57:22Z
publishDate	2005
publisher	Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України
record_format	dspace
spelling	Таран, М. 2012-02-28T22:10:51Z 2012-02-28T22:10:51Z 2005 Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій) / М. Таран // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. ст. — К., 2005. — С. 78-90. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. XXXX-0095 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31237 uk Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України Китайська цивілізація: традиції та сучасність Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій) Article published earlier
spellingShingle	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій) Таран, М.
title	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)
title_full	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)
title_fullStr	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)
title_full_unstemmed	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)
title_short	Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)
title_sort	холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31237
work_keys_str_mv	AT taranm holodnerukostiskannânafonígarâčoídiplomatičnoívíinikitaisʹkotaivansʹkesupernictvoâkprotiborstvodvohzovníšnʹopolítičnihstrategíi

Холодне рукостискання на фоні гарячої “дипломатичної війни” (китайсько-тайванське суперництво як протиборство двох зовнішньополітичних стратегій)

Репозитарії

Схожі ресурси