Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років
Автор досліджує створення і розвиток державних заповідників в Україні протягом 1950-х — 1980х років. Робить висновок, що в досліджуваний період в республіці суттєво розширилась мережа заповідників, які об’єднали найбільш цінні комплекси пам’яток. Відповідно до свого спрямування, характеру пам’яток д...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Краєзнавство |
|---|---|
| Дата: | 2009 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31903 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років / О. Крук // Краєзнавство. — 2009. — № 3-4. — С. 145-156. — Бібліогр.: 64 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859672910252212224 |
|---|---|
| author | Крук, О. |
| author_facet | Крук, О. |
| citation_txt | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років / О. Крук // Краєзнавство. — 2009. — № 3-4. — С. 145-156. — Бібліогр.: 64 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Краєзнавство |
| description | Автор досліджує створення і розвиток державних заповідників в Україні протягом 1950-х — 1980х років. Робить висновок, що в досліджуваний період в республіці суттєво розширилась мережа заповідників, які об’єднали найбільш цінні комплекси пам’яток. Відповідно до свого спрямування, характеру пам’яток державні заповідники поділялися на історико-культурні, історико-археологічні та історико-архітектурні. Створення та розбудова заповідників виявились найбільш вдалими формами збереження пам’яток і музейної роботи, які дали можливість сконцентрувати кошти, матеріально-технічні ресурси, кращий творчий потенціал архітекторів, реставраторів, мистецтвознавців, музейних працівників.
Автор исследует создание и развитие государственных заповедников в Украине на протяжении 1950-х — 1980-х годов. Делает вывод, что в исследуемый период в республике существенно расширилась сеть государственных заповедников, которые объединили наиболее ценные комплексы памятников. В соответствии со спецификой, характером памятников государственные заповедники подразделялись на историко-культурные, историко-археологические и историко-архитектурные. Создание и развитие заповедников оказались наиболее удачными формами сохранения памятников и музейной роботы, которые дали возможность сконцентрировать средства, материально-технические ресурсы, лучший творческий потенциал архитекторов, реставраторов, искусствоведов, музейных работников.
The author makes research in the area of foundation and development of state museum reservations in Ukraine within 1950–1980. The conclusion of this research is that there was an expansion of state museum reservations having combined the most valuable museum complexes. According to specification and characteristic of the monuments, one could group into historiccultural, historic-archaeological and historic-architectural museum reservations.
Foundation and development of state reservations turned out successful forms of securing monuments and museum works. It enabled to centre all facilities, finance and technical resources, best potential of architects, restorers and museum conservators.
|
| first_indexed | 2025-11-30T14:25:38Z |
| format | Article |
| fulltext |
145
УДК 069.013 (477)
Олександр Крук (м. Чернігів)
ФОРМУВАННЯ МЕРЕЖІ ДЕРЖАВНИХ ЗАПОВІДНИКІВ
ЯК ОДИН З НАПРЯМІВ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО
МУЗЕЙНИЦТВА 1950-Х — 1980-Х РОКІВ
Автор досліджує створення і розвиток державних заповідників в Україні протягом
1950-х — 1980х років. Робить висновок, що в досліджуваний період в республіці суттєво роз-
ширилась мережа заповідників, які об’єднали найбільш цінні комплекси пам’яток. Відповідно
до свого спрямування, характеру пам’яток державні заповідники поділялися на історико-
культурні, історико-археологічні та історико-архітектурні. Створення та розбудова заповід-
ників виявились найбільш вдалими формами збереження пам’яток і музейної роботи, які дали
можливість сконцентрувати кошти, матеріально-технічні ресурси, кращий творчий потен-
ціал архітекторів, реставраторів, мистецтвознавців, музейних працівників.
Ключові слова: історико-культурний заповідник, історико-археологічний заповідник, істо-
рико-архітектурний заповідник, меморіальний комплекс, національна свідомість, культура,
музей.
В умовах економічної та політичної кризи,
що охопила сьогодні українське суспільство,
особливого значення набуває об’єднання його
на засадах патріотизму, злагоди, національної
ідеї та загальнонаціональних цінностей. Важ-
ливим фактором формування вказаних якос-
тей було і залишається українське музейниц-
тво. Найбільш повному й ефективному вико-
ристанню цього потужного арсеналу сприяє
ґрунтовне вивчення основних етапів його роз-
витку, кращих здобутків і напрацювань мину-
лих років.
Проблеми розвитку українського музей-
ництва у повоєнний період минулого століття
знайшли широке висвітлення у науковій літе-
ратурі1. Однак тема формування мережі дер-
жавних заповідників, їх місця і ролі в реаліза-
ції музейних програм 1950-х — 1980-х років
висвітлена ще недостатньо.
У даній статті автор поставив собі за мету
проаналізувати процес формування і розвитку
мережі державних заповідників протягом
1950-х — 1980-х років, участь у ньому громад-
ськості, партійного і державного керівництва
республіки; визначити те значення, яке мали
напрацювання вказаного періоду на подаль-
ший розвиток музейної справи України.
У досліджуваний період організація та
діяльність історико-культурних та історико-
архітектурних заповідників залишалася од-
ним з пріоритетних завдань у сфері музейниц-
тва. Належна увага у цьому плані приділяла-
ся державному архітектурно-історичному
запо віднику “Софійський музей”. Його уні-
кальні пам’ятки привертали увагу вчених,
культурної громадськості з кінця ХІХ ст. Од-
нак системні дослідження перлини вітчизня-
ної архітектури розпочалися з ініціативи ук-
раїнської творчої інтелігенції з початку ХХ ст.
Саме завдяки їм Софійський собор у 1934 р.
отримав юридичний статус заповідника2.
Після визволення Києва від загарбників
ЦК КП(б)У і РНК УРСР 27 березня 1944 р. ух-
валили спільну постанову “Про організацію
Софійського заповідника”, якою не лише під-
твердили попереднє рішення, а й постановили:
“Передати і закріпити за Українським філіа-
лом Академії архітектури СРСР всю територію
колишнього Софійського подвір’я, крім саду,
в межах вулиць: Короленка, Рейтарської,
Георгієвського провулка, Стрілецької вул. та
Рибальського провулка з усіма спорудами і
приміщеннями, що на ній розташовані”3.
На упорядкування території заповідника і
реставрацію пам’яток з республіканського
бюджету виділявся 1 млн. крб. До кінця
1944 р. під керівництвом Т. Говденко в Софії
Київській були проведені значні роботи з ук-
ріплення фундаментів пам’яток, заміні
дерев’яних деталей і крівлі куполів, віднов-
ленню ліпнини трьох ярусів дзвіниці, упоряд-
куванню території. Популяризації пам’ятки
серед жителів Києва сприяв випуск стислого
путівника-листівки4.
Необхідні асигнування виділялися заповід-
нику і надалі. Це дало змогу Академії архі-
146
Краєзнавство 3–4 2009
тектури України розробити і представити на
розгляд уряду науково обґрунтований гене-
ральний план ремонтно-реставраційних робіт
для усього комплексу, який передбачав три
основних етапи. На першому у 1950–1951 рр.
було фактично освоєно 9024 тис. крб., в т. ч.
877 тис. крб. за рахунок держбюджету і
47 тис. позабюджетних коштів.
На другому етапі планувалося освоїти
4079,5 тис. крб., в т. ч. з держбюджету —
3344,4 тис. крб., а також за рахунок залуче-
них коштів установ, що використовували
пам’ятки архітектури. Після 1955 р. Ака-
демія архітектури просила запланувати для
заповідника 1685 тис. крб., з них 1609,3 тис. з
державного бюджету. Важливо, що пропози-
ції Академії архітектури знайшли свою під-
тримку у Міністерстві фінансів республіки,
які не заперечували проти виділення коштів5.
Надалі вироблення серйозних підходів ви-
магала експлуатація пам’яток заповідника.
На це звернули увагу у своєму листі на ім’я
секретаря ЦК КПУ А. Скаби дійсні члени Ака-
демії художеств СРСР, народні художники
СРСР, М. Томський, Ю. Піменов, В. Орешні-
ков, Я. Ромас, заслужені діячі мистецтва
РРФСР Є. Мойсеєнко, Ю. Непринцев. У 1965
році вони писали: “Нас боляче вразив факт аб-
солютно незрозумілого ставлення до скарбів
архітектури і фресок Софії. Буквально на на-
ших очах залишені без догляду діти дряпають
фрески, залишаючи свої автографи. Екс-
курсії, набившись на сходах, обтирають пле-
чима і кладдю фрески ХІ ст., які мають всес-
вітньо-історичне значення і таким чином зни-
щують їх. Невже внаслідок абсолютно
незрозумілого безгосподарського ставлення
адміністрації повинні бути найближчим ча-
сом знищені шедеври, що збереглися майже
через тисячу років?”6
У 1960–1980-х роках стан заповідника “Со-
фійський музей” не викликав особливих три-
вог.
Це, зокрема, підтвердили комісії ІКОМОСу
(один з комітетів ЮНЕСКО з питань охорони
пам’ятників), які визнали режим збереження
і експлуатації пам’ятника цілком слушним і
раціональним. У 1987 р. заповідник “Софійсь-
кий музей” був нагороджений європейською
Золотою медаллю, встановленою в першій по-
ловині 1960-х років Альфредом Тьопфером і
Гамбурзьким фондом за виняткові заслуги в
галузі збереження історико-культурних па-
м’яток.
Вручаючи її, директор Варшавського інс-
титуту архітектури і урбаністики З. Швіє-
ховський відзначав: “...реставраційні роботи
в Софійському соборі є чимось більшим, ніж
просто спробою збереження пам’ятника архі-
тектури і мистецтва минулих віків. Вся діяль-
ність спрямована на благо зміцнення культур-
них цінностей в плані загальнолюдському і
національному одночасно”7.
Велика увага у досліджуваний період при-
ділялась Києво-Печерському історико-куль-
турному заповіднику. Успіхи і прорахунки в
роботі зі збереження й музеєфікації цього уні-
кального комплексу, участь у ній вищого
політичного керівництва, громадськості рес-
публіки вже висвітлювались автором8, і тому
не є предметом дослідження цієї статті.
Нелегкими і суперечливими були шляхи
створення заповідника у Чернігові. За пропо-
зицією вчених 18 травня 1929 р. Раднарком
УСРР прийняв рішення про створення Дер-
жавного Чернігівського історико-культурного
заповідника, до якого мали увійти Спасо-Пре-
ображенський, Успенський, Троїцький собо-
ри Чернігова9. Хоча воно і не гарантувало
виділення коштів на ремонтно-реставраційні
роботи, однак відіграло позитивну роль у збе-
реженні комплексу пам’яток в період масових
антирелігійних кампаній 1930-х років.
Реальна загроза над Чернігівськими свя-
тинями нависла наприкінці 1950-х — на по-
чатку 1960-х років. Так, у серпні 1962 р. в
Чернігові була розібрана дзвіниця П’ятниць-
кої церкви ХІІ ст. Про цей кричущий акт ван-
далізму була змушена повідомити в ЦК КПРС
міністр культури СРСР К. О. Фурцева10. По-
мітні спроби зрушити ситуацію на краще
спостерігаються в другій половині 1960-х
років. Так, Рада Міністрів України своєю пос-
тановою “Про стан і заходи в подальшому
поліпшенні охорони та збереження пам’ят-
ників архітектури, мистецтвознавства, архео-
логії та історії в Українській РСР” від 20 лю-
того 1967 р. схвалила рішення про об’єднання
унікальних давньоруських пам’яток Черніго-
ва у Чернігівський державний архітектурно-
історичний заповідник на правах філіалу Де-
ржавного архітектурного заповідника “Со-
фійський музей”11.
Схвалені рішення поступово давали свої
позитивні результати. Враховуючи значення
Чернігова як великого давньоруського полі-
тичного і культурного центру, наявність в
ньому численних унікальних об’єктів, питан-
147
ня їх збереження постійно тримав у полі свого
зору уряд республіки.
Так, 22 червня 1978 р. він знову повернув-
ся до цього питання і своєю постановою “Про
заходи по збереженню та використанню архі-
тектурно-історичних пам’ятників у Чер-
нігівській області” підтримав ініціативу Чер-
нігівського облвиконкому, Держбуду, Мініс-
терства культури республіки про перетворення
з 1 січня 1979 р. Чернігівського філіалу Дер-
жавного архітектурно-історичного заповід-
ника “Софійський музей” в Чернігівський ар-
хітектурно-історичний заповідник, підпоряд-
кований Чернігівському облвиконкому12.
Зазначеним документом розв’язувалося ще
одне важливе питання — про утворення Нов-
город-Сіверського державного архітектурно-
історичного заповідника на правах філіалу
Чернігівського архітектурно-історичного за-
повідника.
Перші кроки по створенню останнього від-
носяться також до 1929 р., коли на території
Спасо-Преображенського монастиря було ор-
ганізовано Новгород-Сіверський історико-
культурний заповідник13.
У 1950–1970-х роках уряд республіки, міс-
цеві владні структури неодноразово звертали-
ся до проблем пам’яток Новгород-Сіверського.
Однак при великому обсязі робіт вжиті заходи
здебільшого нагадували термінові малозначу-
щі ін’єкції. Наприклад, реставрація Спасо-
Преображенського собору розпочалася ще в
1971 р. Причому за десять наступних років
ремонтно-реставраційними організаціями
була освоєна лише 41 тис. крб.14.
Все це не могло не викликати тривоги куль-
турної громадськості, представників місцевих
владних структур. Особливу увагу Новгород-
Сіверський привертав ще й тому, що його уні-
кальні пам’ятки стали свідками народження
“Слова о полку Ігоревім”.
Інформуючи ЦК КПУ про стан справ у Н.-
Сіверську, секретар Чернігівського обкому
КПУ М. Агеєнко зазначав, що з 12 пам’яток,
які перебували під охороною держави, 4 пот-
ребували серйозних ремонтно-реставраційних
робіт, 8 — поточного ремонту15. “Стримує ро-
боти з упорядкування цих пам’яток, — зазна-
чав далі М. Агеєнко, — недостатнє фінансу-
вання і об’єм запланованих для області рес-
тавраційних робіт, слабка забезпеченість
Чернігівської міжобласної спеціальної науко-
во-реставраційної виробничої майстерні ма-
теріальними ресурсами та механізмами”16. У
зв’язку з цим Чернігівський обком КПУ звер-
нувся до керівництва республіки з проханням
збільшити асигнування на реставрацію пам’ят-
ників Н.-Сіверського до 150–200 тис. крб. на
рік та забезпечити весь об’єм робіт матеріаль-
ними ресурсами17. Це звернення частково
знайшло підтримку з боку уряду. Фінансуван-
ня ремонтно-реставраційних робіт області на
1982 рік збільшилося з 140 тис. до 400 тис.
крб.18.
Додаткові кошти, виділені Радою Міністрів
України в першій половині 1980-х років, дали
змогу активізувати роботи у Спасо-Преобра-
женському соборі, приступити до відкриття
музею “Слова о полку Ігоревім”. Його проект
розробила людина дивовижної долі — С. Вой-
нов. Професійний військовий, він зібрав уні-
кальну колекцію з історії давньоруської куль-
тури, яку високо оцінювали академіки Б. Ри-
баков, Д. Лихачов, член-кореспондент АН
СРСР В. Янін.
За задумом С. Войнова, створення музею
повинно було проходити у 2 етапи. На першо-
му передбачалася музеєфікація існуючого мо-
настирського комплексу, організація в Спасо-
Преображенському соборі експозиції “Куль-
тура Давньої Русі епохи “Слова...”,
розміщення в Петропавлівській церкві основ-
них експозицій музею “Історія походу 1185
року” з діорамою “Битва на Ялі”. “Слово...”,
що пережило віки”, “Історія відкриття
пам’ятки”, “Слово...” і сучасність”, “Світове
значення “Слова...”.
У будинку бурси автор проекту пропонував
розмістити експозицію “Слово о полку Іго-
ревім” в образотворчому мистецтві, а також
виставочні зали, бібліотеку, архів і фондосхо-
вище. Під допоміжні служби пропонувалося
виділити Ігуменський корпус, а також келії.
На другому етапі С. Войнов планував про-
вести відновлення пам’яток ХІІ ст., серед
них — Спаського собору, музеєфікацію старо-
давнього дитинця Новгород-Сіверського. Про-
ектом також передбачалося створення на те-
риторії монастиря алеї героїв “Слова...”19.
Причому, плани С. Войнова значною мірою
підтримували археологічні дослідження, які
проводилися тут регулярно, починаючи з 1979
року новгород-сіверською експедицією під
керівництвом А. Кузи, а згодом В. Ковален-
ка20. Доцільно відзначити, що до 1989 р. —
дати святкування 1000-літнього ювілею Нов-
город-Сіверського, плани музеєфікації істори-
ко-культурних об’єктів в давньоруському
148
Краєзнавство 3–4 2009
місті були реалізовані лише частково. Свою
негативну роль відіграла складна економічна
ситуація кінця 1980–1990-х років. Основна
робота в цьому напрямку розгорнулася дещо
пізніше, у 2003–2004 роках.
Протягом 1960–1970-х років численні гро-
мадські організації піднімали питання про
необхідність оголошення державним істори-
ко-культурним заповідником унікального ар-
хітектурно-ландшафтного комплексу колиш-
ньої садиби Тарновських в урочищі Качанівка
Ічнянського району Чернігівської області.
Всесвітню славу Качанівці здобула уні-
кальна колекція історико-культурних ціннос-
тей, зібрана у другій половині ХІХ ст. власни-
ком садиби В. Тарновським.
Починаючи з 30-х років і до кінця ХІХ
століття, Качанівка була своєрідним літера-
турно-мистецьким центром, що збирав навко-
ло себе тогочасну передову інтелігенцію. Ко-
ристуючись сучасною термінологією, можна
сказати, що Качанівка була своєрідним “бу-
динком творчості”, у якому митці і літератори
мали можливість плідно працювати і спілку-
ватися.
У пожовтневі роки Качанівку було націо-
налізовано і перетворено у сільський сана-
торій, з післявоєнних часів — санаторій для
лікування туберкульозу легенів Міністерства
охорони здоров’я України. Крім того, лісо-
парк (374 га) був підпорядкований Прилуць-
кому лісгоспзагу (Міністерство лісового госпо-
дарства), озерне господарство (102 га) — Чер-
нігівському обласному управлінню сільського
господарства (Міністерство сільського госпо-
дарства). У зв’язку з переведенням в 1981 р. в
інше місце тубсанаторію, архітектурний ан-
самбль (18 приміщень) та садиба Качанівки
залишилися без господаря21. Всі споруди і
пам’ятники потребували реставрації, а парк і
територія — впорядкування22.
Стурбовані долею Качанівки Спілка пись-
менників України, Міністерство культури,
Чернігівський облвиконком на початку
1981 р. звернулися до Ради Міністрів УРСР23.
Вони пропонували:
“1. Утворити Державний історичний архі-
тектурно-культурний заповідник “Урочище
Качанівка”.
2. Визначити використання заповідника
відповідно до традиційної ролі Качанівки, що
склалася історично, як Республіканського
культурного центру. Створити тут культур-
ний комплекс у складі:
- музею з історико-архітектурною, літера-
турною, меморіальною частинами та картин-
ною галереєю;
- будинку творчості для обдарованих мит-
ців з числа обдарованої перспективної молоді;
- “Зелений театр” (чи “Лісову оперу”) для
проведення влітку Свят мистецтва, взимку —
конкурсів вокалістів, інструменталістів
тощо”24.
Зважаючи на позицію численних громадсь-
ких організацій, підтриману Чернігівським
облвиконкомом 24 листопада 1981 року, ЦК
КПУ та Рада Міністрів України своєю поста-
новою ухвалили оголосити комплекс пам’яток
в урочищі Качанівка історико-культурним за-
повідником25.
Була затверджена цільова комплексна про-
грама з відбудови, почалися відновлювальні
та реставраційні роботи26. І хоча через склад-
ну ситуацію кінця 1980-х — 1990-х років ці
плани не вдалося втілити в життя, все ж уні-
кальна пам’ятка була збережена. Більш того,
напрацювання 1980-х років дали змогу ство-
рити відповідну базу, яка була успішно вико-
ристана для відновлення комплексу в наш
час.
У першій половині 1980-х років були закла-
дені основи для оголошення історико-куль-
турним заповідником комплексу пам’яток
м. Путивля. Не останню роль відіграло в цьо-
му відзначення у 1985 році на міжнародному
рівні 800-річчя з часу створення “Слова о пол-
ку Ігоревім”. Саме ця обставина прискорила
проходження постанови Ради Міністрів Ук-
раїни від 30 грудня 1986 р. по Путивлю27. Ос-
таннє дозволило активніше приступити до
реставрації Мовчанівського монастиря XVI
ст., церкви Миколи Козацького та інших.
Друга половина 1970-х — перша половина
1980-х років ознаменувалася створенням за-
повідників на базі комплексів пам’яток істо-
ричних міст України. Нелегко вирішувалося
питання щодо створення державного істори-
ко-культурного заповідника в м. Львові. Про-
ти цього активно виступали партійні консер-
ватори, очолювані секретарем ЦК КПУ В. Ма-
ланчуком, які вважали, що створення
заповідника буде підсилювати націоналістич-
ні настрої серед населення.
Лише 13 травня 1975 р. політбюро ЦК КПУ
врешті-решт схвалило рішення про утворення
у м. Львові історико-культурного заповідни-
ка. Та й то постанову супроводжувало заува-
ження: “Роботу по створенню заповідника
149
підпорядкувати завданням подальшого поліп-
шення ідейно-політичної роботи серед насе-
лення, виховання трудящих на революцій-
них, бойових і трудових традиціях, в дусі
радянського патріотизму, соціалістичного ін-
тернаціоналізму і дружби народів СРСР”28.
Протягом 1960-х — першої половини
1970-х років активна дискусія велася щодо
проблем розвитку заповідника у м. Кам’янець-
Подільському. Його прибічники доводили, що
це єдиний спосіб зберегти історичну частину
міста, на якій розташовано більше 50-ти
пам’яток архітектури і 45 громадських жит-
лових і культових споруд, які представляють
безперечну цінність. Інші вважали, що органі-
зація заповідника вимагає непомірних для
держави коштів29. Врешті-решт перемогла
перша точка зору, і 18 травня 1977 р. Рада
Міністрів республіки прийняла рішення про
утворення Державного історико-архітектурно-
го заповідника у м. Кам’янець-Подільському.
Уряд України затвердив розгорнуту програму,
яка передбачала виділення заповіднику додат-
кових коштів на ремонтно-реставраційні робо-
ти, повне винесення промислових підприємств
за територію заповідника до 1985 року30.
Багато років добивався створення заповід-
ника на базі історико-культурних пам’яток
Переяслав-Хмельницького відомий українсь-
кий музейник, лауреат Шевченківської пре-
мії, член президії правління Українського то-
вариства охорони пам’яток історії та культури
М. Сікорський. Його особистими зусиллями в
місті створено кілька музеїв, впорядкована
етнографічна експозиція тощо.
Постанова ЦК КПУ “Про оголошення ком-
плексу пам’яток м. Переяслав-Хмельницько-
го Київської області державним історико-
культурним заповідником” відкрила перед
старовинним містом нові горизонти31.
Унікальні пам’ятки Переяслав-Хмельни-
цького постійно привертали увагу вітчизня-
них і зарубіжних туристів. У 1980-х рр. за-
повідник щорічно відвідувало близько 200
тис. екскурсантів. Наприклад, у 1981 році Пе-
реяслав-Хмельницький відвідало 227 тис. чо-
ловік з 142 міст СРСР, а також іноземні турис-
ти з 18 країн світу, для яких було організова-
но 5702 екскурсії32.
Позитивні зрушення в діяльності Переяс-
лав-Хмельницького заповідника зовсім не
виключали труднощі і недоліки в його роботі.
Комплексна перевірка, проведена в 1972 році,
відзначила невиправдане затягування тер-
мінів ремонтно-реставраційних робіт Україн-
ським спеціалізованим науково-реставрацій-
ним виробничим об’єднанням, відсутність
путівників, буклетів, інших довідкових ви-
дань33.
За постановою ЦК КПУ від 27 травня
1980 р. статус історико-архітектурного за-
повідника отримав комплекс пам’яток історії
та культури Слав’яногірська Донецької облас-
ті. Донецькому облвиконкому, якому підпо-
рядковувався заповідник, Держбуду УРСР
ставилось завдання завершити до 1990 року
всі роботи з реставрації пам’яток історії та
культури, а також з впорядкування території
заповідника, для чого передбачалось щорічне
виділення необхідних коштів34.
Позитивним фактом стало оголошення 11
серпня 1981 р. ансамблю пам’ятників історії
та культури м. Острога Рівненської області
державним історико-культурним заповідни-
ком35. Це дало змогу виділити на реставрацію
об’єктів певні асигнування, створити нові му-
зейні експозиції, залучити до роботи квалі-
фікованих фахівців. Надалі робота в даному
напрямку вимагала 2,5 млн. крб. Крім того,
протягом 1981–1985 рр. місцевим владним
структурам необхідно було виселити з тери-
торії заповідника цілий ряд сторонніх органі-
зацій, які заважали його роботі. Серед них
спортивну школу, лісове господарство, філіал
Львівських реставраційних майстерень, базу
“Змішторгу” та інші36.
В колах інтелігенції столиці України ак-
тивно обговорювалося питання про створення
історико-архітектурного заповідника в істо-
ричній частині Києва. З цікавими пропозиція-
ми щодо цього виступали такі відомі вчені, як
П. Толочко, Ю. Асєєв, Г. Логвин, М. Брай-
чевський та багато інших. Гострі дискусії про
шляхи його утворення точилися в Українсь-
кому товаристві охорони пам’яток історії та
культури, Спілці письменників, Інституті ар-
хеології, інших наукових та культурних ор-
ганізаціях.
Останнє не могло не привернути увагу уря-
ду, який у своїй постанові від 28 жовтня
1977 р. “Про заходи по дальшому поліпшенню
охорони і використання пам’ятників історії та
культури в м. Києві” зобов’язав вжити заходи
для покращення якості робіт з реставрації
пам’яток містобудування та архітектури, пок-
ращення ремонту споруд, що мали значну
історичну і художню цінність та створювали
колорит старої забудови міста. Київському
150
Краєзнавство 3–4 2009
міськвиконкому разом з Держбудом, Мініс-
терством культури та Академією наук УРСР
необхідно було подати пропозиції про органі-
зацію історико-археологічного парку-музею
“Древній Київ” та історико-архітектурної і
археологічної заповідної зони Червоної пло-
щі37.
Однак лише через десять років задуми чис-
ленних прихильників київської старовини
стали реальністю. 18 травня 1987 р. Рада
Міністрів УРСР ухвалила постанову “Про ого-
лошення комплексу пам’яток історичного
центру м. Києва Державним історико-куль-
турним заповідником38. Прийняті рішення
відіграли важливу роль у збереженні історич-
ного центру Києва.
У першій половині 1960-х років на тлі полі-
тичної відлиги в середовищі інтелігенції ши-
роко обговорювалося питання щодо створення
унікального за своїм змістом, архітектурним
оформленням заповідника, який би висвітлю-
вав основні етапи формування українського
козацтва, його життя, ратні подвиги в бороть-
бі проти іноземних загарбників.
У збірнику “Збережемо тую славу...”, під-
готовленому Інститутом історії України НАН
України наводяться листи відомих українсь-
ких вчених і діячів культури П. Тичини,
В. Голобуцького, яких щиро хвилювала доля
майбутнього заповідника39. Не залишалися
осторонь роботи і місцеві владні структури, і,
в першу чергу, заступник голови Запорізького
облвиконкому М. Киценко. Саме йому вдало-
ся зацікавити ідеєю увічнення пам’яті козац-
тва заступника Голови Ради Міністрів УРСР
П. Тронька, який разом з секретарем ЦК КПУ
А. Скабою звернувся з цими пропозиціями до
ЦК КПУ.
Подані пропозиції були підтримані на засі-
данні ЦК КПУ, який своєю постановою від 31
серпня 1965 р. прийняв рішення: “1) Оголоси-
ти територію острова Велика Хортиця в м. За-
поріжжя Державним історико-культурним
заповідником.
Закласти і впорядкувати на території за-
повідника тематичний садово-декоративний
парк історії запорозького козацтва…
2. Раді Міністрів УРСР вирішити в уста-
новленому порядку питання про спорудження
в перспективі на острові Велика Хортиця та в
місцях, зв’язаних з історією запорозького ко-
зацтва, пам’ятних знаків”40. Незабаром від-
повідну постанову прийняла і Рада Міністрів
УРСР.
Розпочалася велика та багатогранна робо-
та. У виробленні концепції заповідника брали
активну участь Академія наук України, твор-
чі спілки, окремі відомі діячі науки і куль-
тури.
Проект у своєму кінцевому результаті пе-
редбачав спорудження цілого ряду монумен-
тів, етнографічної зони музею.
Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х
років робота по спорудженню заповідника
вступила в свою активну фазу. Так, постанова
бюро Запорізького обкому партії від 4 жовтня
1971 р. встановлювала “наступну черговість
вводу об’єктів:
а) курган зі скульптурою “Козаки в до-
зорі” — грудень 1972 р.;
б) приміщення музею, блок обслуговуван-
ня та причал для катерів — червень 1973 р.;
в) етнографічна частина комплексу — сер-
пень 1974 р.;
г) тематичний парк — до січня 1975 р.
Повне завершення спорудження меморіа-
льного комплексу планувалось здійснити до
1 січня 1975 року41.
Однак зміна керівництва республіки, всі
пов’язані з цим акції практично звели нані-
вець зусилля тисяч ентузіастів. Винятково не-
гативну оцінку роботі зі створення заповідни-
ка знаходимо у доповідній записці до ЦК КПУ
секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, заступників
завідуючих відділами ЦК КПУ С. Безклубенка
та А. Мяловецького від 20 серпня 1973 року. В
ній, зокрема, відзначалося: “Надмірне розгор-
тання робіт по спорудженню меморіального
комплексу запорозького козацтва, підкресле-
на увага до нього з боку преси та окремих
керівних працівників призвели до невиправ-
даного перебільшення його місця в культурно-
му житті республіки останніх років, надали
йому небажаного звучання і значення. До того
ж і ідейно-тематична спрямованість роботи
над меморіальним комплексом не відзнача-
лась належною класовою чіткістю і послідов-
ністю, вся увага концентрувалася насамперед
і головним чином на моменті національному.
Мали місце елементи захоплення козаць-
кою старовиною, ідеалізації січового самовря-
дування (центральне місце відводилося діора-
мі “Козацька рада”, 60 м2) та військової зви-
тяги запорожців (діорама про захоплення
козаками на чолі з П. Сагайдачним фортеці
Кафи), здатні підживлювати націоналістичні
та шовіністичні ілюзії і пережитки”42. При-
йнята на основі згаданої доповідної записки
151
постанова ЦК КПУ від 25 вересня 1973 р.
практично відмінила всі попередні рішення і
поставила заповідник на рівень ординарного
краєзнавчого музею43. Ініціатори цієї важли-
вої справи — заступник Голови Ради Міністрів
П. Тронько та заступник голови Запорізького
облвиконкому М. Киценко отримали суворі
стягнення.
Реальне відродження заповідника розпоча-
лося з проголошення державної незалежності
України. 6 квітня 1993 р. Кабінет Міністрів
України прийняв постанову, якою передба-
чав: “1) Надати історико-культурному за-
повіднику на острові Хортиця в м. Запоріжжі
статус національного і надалі іменувати його
Національний заповідник “Хортиця”.
2) Включити до Національного заповідни-
ка “Хортиця” території острова Хортиця та
прилеглих до нього островів Скель Байди, Ду-
бового, Розтьобіна, Три Стоги, Середня, Близ-
нюки, урочища Вирви на правому березі Дніп-
ра в м. Запоріжжі”44.
Успішне спорудження меморіального ком-
плексу на о. Хортиця в наші дні стало гідним
продовженням справи, розпочатої ще у 1960-х
роках.
До тематичних історико-культурних за-
повідників слід віднести Державний історико-
культурний заповідник “Поле Полтавської
битви”. Незважаючи на гострі суперечки, які
точаться навколо відображених в ньому подій,
не можна не відзначити, що згаданий комп-
лекс пам’яток своєрідно передає дух тієї епо-
хи, представляє оригінальні експонати.
Перші кроки до створення зазначеного за-
повідника поклала постанова Ради Міністрів
України від 13 червня 1949 р. Вона передбача-
ла цілий комплекс заходів, скерованих на збе-
реження історико-культурних пам’ятників45.
Тривалий час пам’ятники поля Полтавсь-
кої битви знаходились під опікою філіалу міс-
цевого краєзнавчого музею, потім самостійно-
го музею обласного підпорядкування. А 31 бе-
резня 1981 р. за постановою ЦК КПУ і Ради
Міністрів республіки був утворений Держав-
ний історико-культурний заповідник “Поле
Полтавської битви”46. На його території пло-
щею 300 га розташовано 21 пам’ятник історії,
які у 1980-х роках щорічно відвідувало понад
200 тис. екскурсантів47.
Окрему групу в мережі заповідників ста-
новлять історико-археологічні.
У досліджуваний період уряд України здій-
снював заходи з метою охорони пам’яток ар-
хеології. Певна увага до археологічних
пам’яток з боку владних структур відіграла
позитивну роль в їх дослідженні, музеєфіка-
ції, дала можливість поповнити численні му-
зеї України унікальними археологічними
знахідками.
Своєю постановою від 30 січня 1978 р. Рада
Міністрів УРСР ухвалила рішення про органі-
зацію Херсонеського державного історико-ар-
хеологічного заповідника48. На площі 38,4 га
розташовано понад 1 тис. пам’ятників архео-
логії і архітектури, в тому числі 600 розкопа-
них пам’ятників Херсонеського городища VI–
IV ст. до н. е., фортеці Каланіта та Чембало
V–XV ст. та інші. Вже в перші роки існування
заповідника було відреставровано 10 архітек-
турних комплексів, 8 житлових кварталів,
3 садиби, 300 м2 мозаїки VI–Х ст., 1650 пред-
метів матеріальної культури, 20 м2 фресково-
го розпису. Лише з 1981 року на реставраційні
роботи було використано 43 тис. крб.49.
У досліджуваний період помітна увага з
боку представників громадськості, влади при-
ділялась заповідникам, створеним на базі ме-
моріальних об’єктів, пов’язаних з життям і
діяльністю видатних діячів культури. Провід-
не місце серед них посідає Канівський музей-
заповідник Т. Шевченка, створений згідно з
постановою Ради народних комісарів УСРР
від 20.07.1925 року50.
Своє друге життя заповідник отримав у піс-
лявоєнний період. Ще під грім гармат 29 бе-
резня 1944 року Раднарком України затвер-
див постанову “Про поновлення діяльності
Державного заповідника “Могила Т. Г. Шев-
ченка” та будинку-музею Т. Г. Шевченка в
м. Києві”, передбачив кошти на проведення
ремонтно-реставраційних робіт, оновлення
експозиції51.
Проведення подальших робіт у заповідни-
ку окреслювала прийнята 18 липня 1950 р.
урядова постанова “Про благоустрій Київсь-
кого державного музею-заповідника “Могила
Т. Г. Шевченка”, за якою на придбання необ-
хідних експонатів для музею, впорядкування
та благоустрій території заповідника виділя-
лось 1 млн. 110 тис. крб.52.
У 1960-х роках вищим політичним керів-
ництвом України та урядом республіки було
схвалено ряд інших нормативних актів, які
послідовно проводили в життя заходи з увіч-
нення пам’яті Великого Кобзаря.
Безпосередньо благоустрою могили Т. Шев-
ченка торкнулася також постанова ЦК КПУ
152
Краєзнавство 3–4 2009
від 14 листопада 1978 року, яка доручала уря-
ду України спрямувати на реалізацію цих за-
вдань зусилля ряду міністерств і відомств,
творчих спілок, громадських організацій53. За
участю останніх в 1980–1981 рр. проведене
впорядкування території, відремонтовано
приміщення музею. Загалом на ці роботи було
витрачено близько 850 тис. крб.54.
Було б невірним вважати діяльність за-
повідника — національної святині українсь-
кого народу абсолютно безхмарною і безпро-
блемною. У ряді випадків доводилося долати
байдужість і нерозуміння окремих чиновни-
ків, виступаючи проти непродуманих і не-
обґрунтованих проектів. Наприклад, у 1988 р.
було практично прийнято рішення про будів-
ництво у Каневі на Лівобережжі Дніпра вели-
кого промислового вузла. Реалізація цього
проекту врешті-решт призвела б до спотворен-
ня історичного ландшафту навколо святині,
завдала б непоправної шкоди історико-куль-
турним пам’ятникам заповідника.
Враховуючи це, 11 листопада 1988 р. з де-
путатським запитом до Голови Ради Міністрів
УРСР В. Масола звернулися депутати Верхов-
ної Ради УРСР Б. Олійник та П. Тронько, в
якому рішуче протестували проти необдума-
ного рішення. Виступаючи на сесії Верховної
Ради, академік АН УРСР П. Тронько говорив:
“Ми зробили певні висновки. Іде мова про гру-
бе порушення законодавства. Вони не слуха-
ють ні вказівок вищестоящих органів, прямо
скажемо, і Центрального Комітету в тому чис-
лі, ні Комісії, яка зробила висновок про те, що
це беззаконня, про те, що це спотворює націо-
нальну культуру, ландшафт і т. д. І зараз, я
чую, що рішень ніяких немає. Так от ми про-
симо уряд припинити це беззаконня, припи-
нити будівництво, винайти можливості, щоб
перенести будівництво в інше місце, а не під
Шевченковою горою”55.
Завдяки своєчасному втручанню громадсь-
кості спорудження великого промислового вуз-
ла в районі Канева було призупинено. Чимало
зроблено наприкінці 1980-х років і по відтво-
ренню останнього шляху Великого Кобзаря.
Сьогодні Канівський заповідник, отримав-
ши статус національного, став місцем духов-
ного єднання українського народу, символом
його незборимої сили і величі.
Далеко за межами України відомий за-
повідник — музей Миколи Васильовича Гого-
ля. Як не парадоксально, але на початку
1960-х років унікальні меморіальні об’єкти
перебували на грані повного зникнення. На
початку 1960-х років садиба М. Гоголя — бу-
динок, церква, парк, ставки були безпідстав-
но і самочинно зруйновані56.
Краєзнавчий актив, представники пам’ят-
ко охоронного руху, інтелігенція вимагали
відновлення унікальної пам’ятки. 11 квітня
1979 р. зі зверненням до громадськості висту-
пили відомі діячі культури України і Росії
Федір Абрамов, Юрій Бондарєв, Олесь Гончар,
Павло Загребельний, Леонід Леонов, академі-
ки Д. Лихачов та М. Хрипченко. “Садиба Го-
голя, — констатували вони, — продовжує за-
лишатись пусткою… Ми твердо переконані в
тому, що необхідно створити на місці колиш-
ньої Василівки заповідник типу пушкінського
Михайлівського. Збереглися плани і малюнки
(а також фотографії) старої садиби, де до по-
чатку ХХ ст. жили нащадки Гоголей.
1 квітня 1984 р. виповнюється 175 років з
дня народження великого письменника. Спра-
ва нашої честі — до цієї дати відновити садибу
Гоголя”57.
Позиція відомих діячів науки і культури
не залишилась непоміченою з боку влади. В
доповідній записці відділу культури ЦК КПУ
зазначалось, що висловлені авторами листа
думки заслуговують на увагу, пропонувалось
глибоко вивчити це питання для прийняття
відповідного рішення Центральним Коміте-
том Компартії України58.
Розглянувши пропозиції Міністерства
культури, Спілки письменників України,
Держ буду республіки, ЦК КПУ та Рада
Міністрів УРСР 17 липня 1979 р. ухвалили
постанову про утворення заповідника-музею в
с. Гоголеве Шишацького району Полтавської
області. При цьому бралося до уваги, що час-
тину витрат по спорудженню пам’ятника, ре-
конструкції могили його батьків, оформлення
експозиції музею візьме на себе Українське
товариство по охороні пам’яток історії та
культури. Всього ж в ході спорудження му-
зею-заповідника передбачалося будівництво
будинку Гоголя, флігелю, альтанки, відтво-
рення лісопарку, впорядкування ставків, спо-
рудження пам’ятника-бюсту М. Гоголю59.
Доцільно відзначити, що всі роботи по спо-
рудженню тримав під своїм контролем уряд
республіки. Завдяки цьому оперативно вирі-
шувалися питання виділення коштів, буді-
вельних матеріалів та інші60.
Великої уваги спорудженню заповідника
надавала Спілка письменників України. Так,
153
11 жовтня 1983 р. перший секретар правління
Спілки письменників України П. Загребель-
ний звертався до Президії Академії наук Ук-
раїни з проханням передати з фондів науково-
дослідних установ Академії цілого ряду оригі-
нальних експонатів. Серед них літографічні
портрети М. Гоголя та його сучасників —
В. Жуковського, П. Вяземського, О. Пушкіна,
М. Лермонтова, В. Даля, М. Погодіна,
М. Щепкіна, М. Максимовича, С. Аксакова,
К. Аксакова, К. Брюллова, П. Плетньова,
М. Глінки, І. Сахарова, М. Язикова та ін., лі-
тографію “Невський проспект” роботи О. Са-
довникова (1835 р.), наукову літературу61.
Спорудження меморіалу, його відкриття у
1984 р. розглядалось культурною громадсь-
кістю як перший крок до утворення в с. Гого-
леве меморіального комплексу. В майбутньо-
му йшлося про створення тут етнографічної
зони, яка б відтворювала життя і побут села за
часів письменника.
Сьогодні історію українського театру не-
можливо собі уявити без створеного в 1956 р.
заповідника-музею І. Тобілевича на хуторі
“Надія” Кіровоградської області. Його органі-
зація і функціонування нерозривно пов’язані
з подвижницькою працею онука видатного
українського драматурга А. Тобілевича.
Привертаючи увагу урядових кіл, громад-
ських організацій до проблем заповідника,
А. Тобілевич поступово вирішував питання
його реконструкції. Так у 1958 р. він звер-
тається до президії Спілки письменників, Ук-
раїнського театрального товариства з прохан-
ням виділити 50 тис. крб. на впорядкування
садиби62. В іншому випадку з цих же питань
він звертався до заступника Голови Ради
Міністрів України П. Тронька. У своєму листі
від 7 серпня 1970 р. на ім’я заступника Голо-
ви уряду він писав: “Надсилаю Вам копію
мого листа до першого секретаря обкому КПУ
тов. Кобильчака М. М.
Даруйте мені настирливість мою, але після
Ваших відвідин “Надії” з великої хмари випа-
ло мало дощу і мої сподівання на незабарне
дальше комплексне піднесення заповідника-
музею “Хутір “Надія” стають далекими міра-
жами, а у моєму віці це боляче усвідомлюва-
ти, бо життя надто коротке — мені зовсім не
байдуже, що після мене може бути “Потоп”63.
Необхідно відзначити, що в 1970-х роках
кошти заповіднику виділялися за залишко-
вим принципом. Вони давали змогу лише під-
тримувати його на певному рівні. Картина
змінилася наприкінці 1970-х — на початку
1980-х років, коли комісія Міністерства куль-
тури України, обстеживши заповідник в січні
1982 р., знайшла всі пам’ятники у задовільно-
му стані, відзначила позитивну роботу з пере-
будови експозиції, формування нового тема-
тико-експозиційного плану, поновлення фон-
дів64.
Таким чином, підсумувавши викладене,
можна зробити певні висновки:
- 1950-ті — 1980-ті роки стали часом, коли
в Україні активно створювались нові й успіш-
но розбудовувались раніш створені державні
заповідники, які об’єднали найбільш цінні
комплекси пам’яток;
- ініціатором цього процесу виступала твор-
ча інтелігенція, громадські організації і
об’єднання, які наполегливо ставили перед
вищим політичним керівництвом, урядом рес-
публіки, місцевою владою питання про ство-
рення заповідних комплексів, організацію но-
вих музейних експозицій, істотне поліпшення
всіх основних напрямів роботи музеїв;
- відповідно до свого спрямування, харак-
теру пам’яток державні заповідники поділя-
лись на історико-культурні, історико-архео-
логічні та історико-архітектурні;
- створення та розбудова заповідників вия-
вились найбільш вдалими формами збережен-
ня пам’яток і музейної роботи, які давали змо-
гу сконцентрувати кошти, матеріально-тех-
нічні ресурси, кращий творчий потенціал ар-
хітекторів, реставраторів, мистецтвознавців,
музейних працівників тощо;
- напрацювання 1950-х — 1980-х років
створили потужну базу, дали важливий до-
свід, необхідний для успішної реалізації му-
зейницьких програм сьогодення.
Джерела та література
1. Нове у музеях України. — К., 1963. —
53 с.; З досвіду роботи музеїв УРСР. — К.:
Держполітвидав, 1959. — Вип. 1. — 83 с.;
З досвіду роботи музеїв УРСР. — К.: Держ-
політвидав, 1961. — Вип. 2. — 147 с.; Ме-
зенцева Г. Г. Музеї України. — К.: Из-во
Киев. ун-та, 1959. — 179 с.; Мезенцева
Г. Г. Музеєзнавство. — К.: Вища школа,
1980. — 120 с.; Буланий І. Т., Явтушенко
І. Г. Громадські музеї України: історія, до-
154
Краєзнавство 3–4 2009
свід проблеми. — К.: Мистецтво, 1979. —
179 с.; Крук О. І. Шляхи формування ме-
режі державних музеїв України (1960-
ті — 1980-ті рр.) // Історія України.
Маловідомі імена, події, факти. (Збірник
статей). Вип. 10. — К.: Рідний край. —
2000. — С. 392–400.; Піскова Е. М., Федо-
рова Л. Д. Музейна справа в Україні: іс-
торія, традиції, проблеми сучасного роз-
витку // Історія України. Маловідомі
імена, події, факти. (Збірник статей). Вип.
17. — Київ — Донецьк: Рідний край.
2001. — С. 3–9; Маньковська Р. В. Крає-
знавчі музеї в дослідженні регіональної іс-
торії України// Історія України. Малові-
домі імена, події, факти. (Збірник статей).
Вип. 17. — Київ — Донецьк: Рідний край.
2001. — С. 9–15; Бесєдіна Н. В. Науково-
дослідницька діяльність музейних за-
кладів Полтавщини у другій половині
50-х — 80-х роках ХХ ст. // Історія Украї-
ни. Маловідомі імена, події, факти. (Збір-
ник статей). Вип. 27. — К.: Інститут історії
України НАН України, 2004. — С.30–46;
Маньковська Р. В. Сучасний музей в соціо-
культурній динаміці // Історія України.
Маловідомі імена, події, факти. (Збірник
статей). Вип. 33. — К.: Інститут історії Ук-
раїни НАН України, 2006. — С.106–118;
Руслана Маньковська. Народне музейниц-
тво в громадянському суспільстві: історія і
перспективи розвитку // Краєзнавство. —
2008. — № 1–4. — С. 138–144.
2 Войналович В. А. На ниві українського му-
зейництва (І. М. Скуленко) // Репресоване
краєзнавство (20–30-ті роки). — К.: Рід-
ний край. — С. 306.
3 Культурне будівництво в Українській
РСР: Найважливіші рішення Комуністич-
ної партії і Радянського уряду 1917–1960.
Збірник документів в 2-х томах. — К.:
Держ політвидав, 1961. — Т. 2. — С. 27–
28.
4 Кот С. І. Охорона пам’яток історії і куль-
тури в 1945 — на початку 60-х років //
Охорона, використання та пропаганда
пам’яток історії та культури в Українській
РСР. (Зб. методичних матеріалів в шести
частинах) — К.: Інститут історії АН
УРСР. — 1989. — Ч. 3. — С.99.
5 Центральний державний архів вищих ор-
ганів влади та управління України (далі —
ЦДАВО України). — Ф. 2. — Оп. 8. —
Спр. 5737. — Арк. 29–31, 44.
6. Центральний державний архів — музей лі-
тератури і мистецтва України (далі —
ЦДАМЛМ України). — Ф. 581. — Оп. 1. —
Спр. 1213. — Арк. 66.
7. Цит. за Войналович В. А., Данилюк Ю. З.
Досвід і проблеми охорони пам’яток історії
та культури в 60–80-х роках // Охорона,
використання та пропаганда пам’яток іс-
торії та культури в Українській РСР. (Зб.
методичних матеріалів в шести части-
нах) — К.: Інститут історії АН УРСР. —
1989. — Ч. 4 — С. 60.
8. Крук О. І. Державні програми розвитку
Києво-Печерського історико-культурного
заповідника (1950 — поч. 1990-х рр.) // Іс-
торія України. Маловідомі імена, події,
факти (Збірник статей). — Київ — До-
нецьк: Рідний край. — 2001. — Вип. 17. —
С. 246–254.
9 Віроцький В. Д. Храми Чернігова. — К.:
Техніка, 1998. — С. 111.
10 Войналович В. А., Данилюк Ю. З. Досвід і
проблеми охорони … — С. 14.
11 Збірник постанов і розпоряджень уряду
Української Радянської Соціалістичної
Республіки. — К. Політвидав України (з
1957 до 1979 р.); з 1979 до 1997 р. виходив
під назвою Зібрання постанов уряду Ук-
раїнської Радянської Соціалістичної Рес-
публіки/ М-во юстиції УРСР. — К.: Політ-
видав України (далі — ЗП УРСР). —
1967. — № 2. — С. 24.
12 ЗП УРСР. — 1978. — № 6. — С. 35.
13 Віроцький В. Д. та ін. Монастирі та храми
землі сіверської / В. Д. Віроцький, А. А.
Карнабіда, В. Г. Киркевич. — К.: Техніка,
1999. — С. 131.
14 Центральний державний архів громадсь-
ких об’єднань України (далі — ЦДАГО
України). — Ф. 1. — Оп. 32. —
Спр. 1705. — Арк. 7.
15 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. —
Спр. 1705. — Арк. 9.
16 Там само.
17 Там само. — Арк. 10.
18 Там само. — Арк. 11.
19 Федірко А. М. Історія малих і середніх
міст в арсеналі виховної роботи (на при-
кладі Новгород-Сіверського) // Дослід-
ження історії малих та середніх міст
України в контексті дальшого розвитку
історичного краєзнавства. — Чернігів:
Інсти тут історії АН УРСР. — 1990. —
С. 18–19.
155
20 Коваленко В. П. Археологія вивчення лі-
тописних міст Чернігово-Сіверської землі
// Дослідження історії малих та середніх
міст України в контексті дальшого розвит-
ку історичного краєзнавства. — Чернігів:
Інститут історії АН УРСР. — 1990. —
С. 23.
21 ЦДАМЛМ України. — Ф. 590. — Оп. 1. —
Спр. 1108. — Арк. 22–24.
22 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. —
Спр. 1838. — Арк. 119.
23 ЦДАМЛМ України. — Ф. 590. — Оп. 1. —
Спр. 1108. — Арк. 18; 22.
24 Там само. — Арк. 24–25.
25 ЗП УРСР. — 1981. — № 11. — С. 11–12.
26 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. —
Спр. 1838. — Арк. 120.
27 ЗП УРСР. — 1987. — № 1. — С. 8–9.
28 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 10. — Спр.
2072. — Арк. 9.
29 Войналович В. А., Данилюк Ю. З. Вказ.
праця. — С. 61.
30 ЗП УРСР. — 1977. — № 5. — С. 28–29.
31 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 14. — Спр.
2769. — Арк. 194–195.
32 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр.
1838. — Арк. 113.
33 Там само. — Арк. 114.
34 ЗП УРСР. — 1980. — № 6. — С. 3–4.
35 ЗП УРСР. — 1981. — № 8. — С.3–4.
36 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр.
1838. — Арк. 118–119.
37 ЗП УРСР. — 1977. — № 11. — С. 49–50.
38 ЗП УРСР. — 1987. — № 5. — С. 96.
39 Збережемо тую славу. Зб. документів та
матеріалів. — К.: Рідний край, 1997. —
С. 26–32.
40 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр.
3859. — Арк. 17.
41 Там само. — Оп. 54, Спр. 1482. — Арк.
133.
42 Збережемо тую славу… — С. 344–345.
43 Там само. — С. 351–353.
44 Там само. — С. 407–408.
45 Законодавство про пам’ятники історії та
культури. — К.: Політвидав України,
1970. — С. 223.
46 ЗП УРСР. — 1981. — № 4. — С. 7.
47 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр.
1838. — Арк. 117.
48 ЗП УРСР. — 1978. — № 2. — С. 13–14.
49 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр.
1838. — Арк. 114.
50 Там само. — Арк. 109.
51 Тарас Шевченко: документи і матеріали
(1814–1963). — К.: Держполітвидав,
1963. — С. 406.
52 Там само. — С. 423–424.
53 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр.
3158. — Арк. 48.
54 Там само. — Оп. 32. — Спр. 1838. — Арк.
109.
55 З любов’ю до України. — К.: Рідний край,
1995. — С. 112.
56 Войналович В. А., Данилюк Ю. З. Досвід і
проблеми охорони … — С. 14.
57 Федор Абрамов, Юрий Бондарев, Олесь
Гончар, И. А. Дзеверин, Павло Загребель-
ный, Леонид Леонов, Д. С. Лихачев, М. Д.
Хрипченко. Письмо в редакцию. О музее
Гоголя в селе Гоголево // Литературная га-
зета. — 1979. — 11 апреля.
58 ЦДАВО України. — Ф. р-2. — Оп. 14. —
Спр. 2778. — Арк. 108.
59 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 10, ч.
ІІ. — Спр. 3421. — Арк. 141–142.
60 ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 14. — Спр.
6058. — Арк. 32, 36, 38, 46, 76–77.
61 ЦДАМЛМ України. — Ф. 590. — Оп.1,
спр. 1180. — Арк. 125–126.
62 Там само. — Спр. 421. — Арк. 65.
63 Там само. — Спр. 803. — Арк. 96.
64 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр.
1838. — Арк. 111.
Александр Крук
Формирование сети государственных заповедников как одно из направлений
развития украинских музеев 1950-х — 1980-х годов
Автор исследует создание и развитие государственных заповедников в Украине на протя-
жении 1950-х — 1980-х годов. Делает вывод, что в исследуемый период в республике сущест-
венно расширилась сеть государственных заповедников, которые объединили наиболее ценные
комплексы памятников. В соответствии со спецификой, характером памятников государс-
твенные заповедники подразделялись на историко-культурные, историко-археологические и
историко-архитектурные. Создание и развитие заповедников оказались наиболее удачными
156
Краєзнавство 3–4 2009
формами сохранения памятников и музейной роботы, которые дали возможность скон цен т-
рировать средства, материально-технические ресурсы, лучший творческий потенциал архи-
текторов, реставраторов, искусствоведов, музейных работников.
Ключевые слова: историко-культурный заповедник, историко-археологический заповед-
ник, историко-архитектурный заповедник, мемориальный комплекс, национальное сознание,
культура, музей.
Аlexander Kruk
The Net of state museum reservations formation is one of the directions
in the development of Ukrainian museums (1950–1980)
The author makes research in the area of foundation and development of state museum
reservations in Ukraine within 1950–1980. The conclusion of this research is that there was an
expansion of state museum reservations having combined the most valuable museum complexes.
According to specification and characteristic of the monuments, one could group into historic-
cultural, historic-archaeological and historic-architectural museum reservations.
Foundation and development of state reservations turned out successful forms of securing
monuments and museum works. It enabled to centre all facilities, finance and technical resources,
best potential of architects, restorers and museum conservators.
Key words: historic-cultural reservation, historic-archaeological reservation, historic-architec-
tural reservation, memorial complex, national consciousness, culture, museum.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31903 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2222-5250 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T14:25:38Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Крук, О. 2012-03-24T17:48:21Z 2012-03-24T17:48:21Z 2009 Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років / О. Крук // Краєзнавство. — 2009. — № 3-4. — С. 145-156. — Бібліогр.: 64 назв. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31903 069.013 (477) Автор досліджує створення і розвиток державних заповідників в Україні протягом 1950-х — 1980х років. Робить висновок, що в досліджуваний період в республіці суттєво розширилась мережа заповідників, які об’єднали найбільш цінні комплекси пам’яток. Відповідно до свого спрямування, характеру пам’яток державні заповідники поділялися на історико-культурні, історико-археологічні та історико-архітектурні. Створення та розбудова заповідників виявились найбільш вдалими формами збереження пам’яток і музейної роботи, які дали можливість сконцентрувати кошти, матеріально-технічні ресурси, кращий творчий потенціал архітекторів, реставраторів, мистецтвознавців, музейних працівників. Автор исследует создание и развитие государственных заповедников в Украине на протяжении 1950-х — 1980-х годов. Делает вывод, что в исследуемый период в республике существенно расширилась сеть государственных заповедников, которые объединили наиболее ценные комплексы памятников. В соответствии со спецификой, характером памятников государственные заповедники подразделялись на историко-культурные, историко-археологические и историко-архитектурные. Создание и развитие заповедников оказались наиболее удачными формами сохранения памятников и музейной роботы, которые дали возможность сконцентрировать средства, материально-технические ресурсы, лучший творческий потенциал архитекторов, реставраторов, искусствоведов, музейных работников. The author makes research in the area of foundation and development of state museum reservations in Ukraine within 1950–1980. The conclusion of this research is that there was an expansion of state museum reservations having combined the most valuable museum complexes. According to specification and characteristic of the monuments, one could group into historiccultural, historic-archaeological and historic-architectural museum reservations. Foundation and development of state reservations turned out successful forms of securing monuments and museum works. It enabled to centre all facilities, finance and technical resources, best potential of architects, restorers and museum conservators. uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство Музейництво в Україні: історія та проблеми сучасного розвитку Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років Формирование сети государственных заповедников как одно из направлений развития украинских музеев 1950-х — 1980-х годов The Net of state museum reservations formation is one of the directions in the development of Ukrainian museums (1950–1980) Article published earlier |
| spellingShingle | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років Крук, О. Музейництво в Україні: історія та проблеми сучасного розвитку |
| title | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років |
| title_alt | Формирование сети государственных заповедников как одно из направлений развития украинских музеев 1950-х — 1980-х годов The Net of state museum reservations formation is one of the directions in the development of Ukrainian museums (1950–1980) |
| title_full | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років |
| title_fullStr | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років |
| title_full_unstemmed | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років |
| title_short | Формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років |
| title_sort | формування мережі державних заповідників як один з напрямів розвитку українського музейництва 1950–1980-х років |
| topic | Музейництво в Україні: історія та проблеми сучасного розвитку |
| topic_facet | Музейництво в Україні: історія та проблеми сучасного розвитку |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31903 |
| work_keys_str_mv | AT kruko formuvannâmerežíderžavnihzapovídnikívâkodinznaprâmívrozvitkuukraínsʹkogomuzeinictva19501980hrokív AT kruko formirovaniesetigosudarstvennyhzapovednikovkakodnoiznapravleniirazvitiâukrainskihmuzeev1950h1980hgodov AT kruko thenetofstatemuseumreservationsformationisoneofthedirectionsinthedevelopmentofukrainianmuseums19501980 |