Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук)
Запропонована стаття присвячена життєвому шляху одного з найвідоміших в Одесі першої третини ХХ ст. освітянина, театрала, члена “Просвіти”, “Українського клубу”, громадсько-політичного діяча періоду національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Досліджуються особливості формування світоглядних о...
Saved in:
| Published in: | Краєзнавство |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31932 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) / Т. Вінцковський // Краєзнавство. — 2009. — № 3-4. — С. 241-252. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860259864886902784 |
|---|---|
| author | Вінцковський, Т. |
| author_facet | Вінцковський, Т. |
| citation_txt | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) / Т. Вінцковський // Краєзнавство. — 2009. — № 3-4. — С. 241-252. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Краєзнавство |
| description | Запропонована стаття присвячена життєвому шляху одного з найвідоміших в Одесі першої третини ХХ ст. освітянина, театрала, члена “Просвіти”, “Українського клубу”, громадсько-політичного діяча періоду національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Досліджуються особливості формування світоглядних орієнтирів Л. Ковальчука, його професійної майстерності та складної долі в епоху комуністичної диктатури.
В указанной статье автор рассказывает о жизненном пути одного из известнейших в Одессе первой трети ХХ века педагога, члена общества “Просвита”, “Украинский клуб”, театрального и общественно-политического деятеля периода национальной революции 1917–1921 гг. Исследуются особенности формирования мировоззренческих ориентиров Л. Ковальчука, его профессионального мастерства и сложной судьбы в эпоху коммунистической диктатуры.
En the specifical article the author talkeol about the course of life one of the wellknoun pedagogue, member of society “Prosvita”,”Ukrainian club”, theatrical and social and politikal figure period the national revolution 1917–1921 years first a thirol twenty century en Odesa. The features of formation world outbook points d. Kovalchyk are exploring now and his professional mastery and the hard fate en the era of the communist dictatorship.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:53:51Z |
| format | Article |
| fulltext |
241
УДК 94(477.74):929 Ковальчук“1875/1938”
Тарас Вінцковський (м. Одеса)
ДОЛЯ ОДНОГО ОДЕСЬКОГО ПРОСВІТЯНИНА
(ЛЕВ ПОЛІКАРПОВИЧ КОВАЛЬЧУК)
Запропонована стаття присвячена життєвому шляху одного з найвідоміших в Одесі пер-
шої третини ХХ ст. освітянина, театрала, члена “Просвіти”, “Українського клубу”, громад-
сько-політичного діяча періоду національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Досліджу-
ються особливості формування світоглядних орієнтирів Л. Ковальчука, його професійної май-
стерності та складної долі в епоху комуністичної диктатури.
Ключові слова: Л. В. Ковальчук, Просвіта, школа, національно-демократична революція
1917–1921 рр., театр.
Буремні часи, які переживає будь-який на-
род за свою історію, завжди висувають на пер-
ший план харизматичні особистості. Вони у
критичній ситуації, за рахунок непересічних
якостей, отримують можливість максимально
мобілізувати внутрішні інтелектуальні та пси-
хологічні ресурси й консолідувати навколо
себе найбільш політично активну частину сус-
пільства, формуючи у такий спосіб типологіч-
но подібну групу лідерів, задіяних у політич-
ній, військовій, громадській, культурній чи
іншій системі координат. Такою постаттю в іс-
торії Одеси початку ХХ століття був Лев Ко-
вальчук, який передусім проявив себе на осві-
тянській ниві як до 1917 року, так і в добу ре-
волюції. Але, разом з тим, займав високі
посади у представницьких організаціях одесь-
ких українців, за що у період “великого теро-
ру” 1930-х рр. розрахувався найдорожчим —
власним життям. До сьогоднішнього дня про
нього можна відшукати тільки поодинокі згад-
ки у науковій літературі1 та одну публіцистич-
ну статтю в одеській періодичній пресі2.
Втім розпочнемо з витоків. Лев (Леонтій)
Полікарпович Ковальчук народився 21 люто-
го 1875 р. у Кам’янці-Подільському в родині,
яка походила з села Слобідка Межирівська
Літинського повіту Подільської губернії (за
іншими даними, у самому селі Слобідка). Гре-
ки-негоціанти, проїжджаючи через рідне міс-
то юнака, звернули увагу на здібності 11-річ-
ного юнака до навчання і привезли його до
Одеси, де 16 серпня 1886 р. віддали “на науку”
до місцевого Грецького приватного комерцій-
ного чоловічого училища, яке розташовувало-
ся на вул. Коблевській, буд. 27 (Стадницько-
го)3. Оскільки в Російській імперії впритул до
початку ХХ ст. українців як окремий народ не
визнавали, то й Л. Ковальчук 15 червня
1894 р., отримав атестат про закінчення учи-
лища, як 18-річний “родом русский, русско-
подданый, внесенный в списки учеников озна-
ченного училища… за № 3371, прослушал все
преподаваемые в сем училище науки и на вы-
пускном испытании удостоился общей оцен-
ки: очень хорошо (відповідник звичної четвір-
ки — Т. В.). Поведение оказал: большой пох-
валы достойное”. З 12 предметів найбільших
успіхів досяг у вивченні Закону Божого,
російської мови та географії. Найважче дава-
лася грецька мова, з якої отримав єдину оцін-
ку нижче “4” — “3,5”. Що в цілому дало се-
редньостатистичний показник “4,3”4.
Навчання у Грецькому училищі дало мож-
ливість не тільки отримати документ, що на-
давав путівку в життя, але й прищепило лю-
бов до педагогічної справи, яка стане визна-
чальною на багато років уперед. У 1914 р.,
стисло характеризуючи власну педагогічну
діяльність за 19 попередніх років, він зазна-
чав: “Чувствуя с раннего возраста влечение к
педагогическому труду, я начал заниматься
частными уроками, по рекомендации дирек-
тора (Сінодія Пападімітріу5 — Т. В.), с четвер-
того класса (четырнадцати лет)”6. Не важко
здогадатися про мрії юнака на порозі доросло-
го життя. Він мріяв про здобуття професії вчи-
теля, але, утримуючи батьків, братів і сестер,
не мав можливості отримати вищу освіту.
Тому намагався поповнювати інтелектуальні
скарби самоосвітою, багато читав, користую-
чись книгами і конспектами брата-студента,
відвідував вечірні заняття та публічні лекції в
університеті протягом п’яти років. Проте ви-
щої освіти до кінця життя так і не здобув, хоча
слухав лекції не тільки філологів та істориків,
але й професорів математики, природознавс-
тва і медицини7.
242
Краєзнавство 3–4 2009
Мрії частково втілилися в реальність у
1895 р., коли Л. Ковальчук став викладачем в
тому самому Грецькому чоловічому училищі,
де здобував середню освіту. Щоправда, є деякі
розбіжності в датах. За іншою версією педаго-
гічна діяльність розпочалася 16 серпня 1897
року в якості вихователя старших класів і
“письмоводителя”8, що скоріше відповідає
дійсності, бо підтверджується свідоцтвом нав-
чального закладу. Молодому педагогу доручи-
ли викладання російської мови, арифметики
та каліграфії у трьох відділеннях підготовчого
класу тільки з 1899/1900 н. р. До його
обов’язків протягом усіх трьох років входили
також секретарювання в педагогічній раді й
завідування бібліотекою. Там він працював до
10 червня 1900 р., після чого перейшов на ро-
боту до училища 1-го розряду (пізніше гім-
назії) Олексія Петровича Ровнякова по вулиці
Пушкінській, будинок 20, з яким доля
з’єднала на наступні 5 років. Це виглядає до-
сить дивно, враховуючи, що прощання з рід-
ним училищем відбулося без конфлікту, а у
відповідному свідоцтві містилися винятково
позитивні характеристики9.
Атестат, виданий О. Ровняковим Л. Ко-
вальчуку, був виписаний у такому самому
схвальному тоні. Він малює перед нами про-
фесійний портрет викладача російської мови
й помічника класовода, який супроводжуєть-
ся епітетами “добросовісне ставлення”, “блис-
кучі здібності вчителя і вихователя”, “майс-
тер своєї справи” тощо. Не будемо ставити під
сумнів дані оцінки, не маючи під рукою пере-
хресних джерел, але звернемо увагу на ті оцін-
ки, що дають змогу виділити певні вміння та
риси характеру. Директор підкреслював, що
Лев Полікарпович ніколи не підвищував го-
лос, впливаючи на учнів винятково своєю без-
доганною моральністю. Володів рідкісною
якістю декламатора, що додає зацікавленості
в уроках. За усі 5 років роботи, з 15 серпня
1900 р. по 15 серпня 1905 р. не пропустив
жодного уроку, заміняючи по потребі вчителів
історії та географії10. Таких людей, як прави-
ло, називають вчитель за призначенням. 12
березня 1903 р. після успішного складання іс-
питу з російської мови й вдало проведеного
пробного (відкритого) уроку на тему “О подле-
жащем” отримав нарешті офіційне свідоцтво з
підписами Попечителя Одеської навчальної
округи Сольського і правителя канцелярії
К. Добрицького й дозвіл на приватну педаго-
гічну практику11. Й майже відразу, з 21 берез-
ня став членом педагогічного відділу Істори-
ко-філологічного товариства при Новоросійсь-
кому університеті12.
Після передачі О. Ровняковим своєї при-
ватної 8-класної гімназії Н. Аргєєву і Н. Ступ-
по Л. Ковальчук ще протягом року працює
там викладачем російської мови та історії, де
проявив себе найкращим чином, завоювавши
любов учнів, з якими будував стосунки за
прин ципом взаємної довіри. Цікаво, що у 5-му
класі, в якому довелося бути класним керів-
ником, успішність з усіх предметів сягнула
100 %. Скрізь, де він працював, колеги відмі-
чали ідеальну дисципліну на уроках та за-
взятість у всіх справах, які йому доручали13.
Протягом оглядового періоду в молодого
викладача поступово визріло непереборне ба-
жання мати власний навчальний заклад. Не
виключаємо, що його не все могло влаштову-
вати у навчальному процесі попередніх гім-
назій і хотілося запропонувати дещо іншу тра-
дицію середнього навчання в Одесі. Якими б
не були наші міркування, залишається фак-
том те, що після 4 липня 1906 р. він вже не
працював у приватній чоловічій гімназії
Н. Аргєєва і Н. Ступпо, а 3 вересня 1906 р.
відкрив “Приватне чоловіче училище 2-го
розряду Л. П. Ковальчука” у будинку по вули-
ці Херсонській, 40, у кількості трьох класів
(одного підготовчого й двох основних). Сам за-
сновник став у ньому вчителем російської
мови, маючи свідоцтва повітового і домашнього
вчителя14. Про антураж навчального закладу
залишив згадку режисер В. Галицький:
“…Шкільне подвір’я було викладене базальто-
вими доріжками та засаджене чахлими дерев-
цями. У центрі — звичайний для одеських
дворів “італійський” колодязь… Урочистість
кабінету, важкі штори, портрет царя, стіл з
величезним письмовим прибором…”15
До професійної стежини ми ще повернемо-
ся, а зараз хотілося б згадати, що у 1905 р. в
Російській імперії розпочалася революція,
яка прискорила процеси національного само-
усвідомлення і посприяла утворенню різно-
манітних культурницьких організацій. Зви-
чайно, що передусім мова йде про “Просвіти”.
Звістка про згуртування одеських українців
не застала Л. Ковальчука зненацька. Він, поп-
ри сильні русифікаторські тенденції в освітніх
закладах, де навчався і працював, ніколи не
забував свого походження. Тому в числі пер-
ших зголосився стати учасником товариства,
заснованого явочним порядком 3 листопада
243
1905 р. І. Луценком, С. Шелухиним, І. Бонда-
ренком та Е. Клюге16, якому судилося зали-
шити по собі яскравий слід театрально-
мистецьких і лекційно-просвітницьких за-
ходів. Статут “Просвіти” було затверджено 25
листопада 1905 р., а власне діяльність това-
риства розпочалася після перших загальних
зборів, що відбулися через місяць, 27 грудня.
На зібранні були присутні 52 члена “Просві-
ти”, які обрали “виділ” для загального керів-
ництва справами. З-поміж 10 очільників зна-
ходимо й Л. Ковальчука. Вважаємо не зайвим
назвати усіх поіменно, позаяк більшість з них
не один рік відігравали ключову роль у сус-
пільно-політичному та культурному житті
Одеси. Головою виділу обрали І. Луценка, за-
ступником С. Шелухина, скарбником О. Фи-
сака, секретарем Ф. Гаврилка, іншими керів-
никами були М. Клименко, М. Комаров, І. Ли-
па, Д. Сигаревич, А. Фисун. Кандидатами
П. Зелений, П. Климович, П. Кухта і Ф. Шу-
льга17.
Л. Ковальчук не став найпліднішим лекто-
ром серед просвітян, виступивши за 1906–
1907 рр. тільки 5 разів з рефератами про С. Ру-
данського (30 вересня 1906 р.), П. Гулака-Ар-
темовського (14 жовтня 1906 р.), українського
байкаря Л. Глібова (2 грудня 1906 р.) та ін.
Зате повністю і з душею віддавався театраль-
ним виступам. Він найчастіше декламував
вірші й навіть двічі (усього — 6), як член дра-
матичної секції під керівництвом Я. Понома-
ренка, організував вистави, що відбулися у
театрі “Гармонія”. Беручи безпосередню
участь у подіях на сцені, Лев Полікарпович як
актор українського аматорського театру взяв
для себе псевдонім Гайдук-Артемовський18.
Театральне дійство настільки його захоплюва-
ло, що він за першої нагоди до нього долучав-
ся. І на багато років потому проніс ці почуття
у своєму серці.
У 1906 р. він стояв на чолі літературно-на-
укової секції одеської “Просвіти” й працював
з такими відомими діячами, як М. Комаров,
А. Ніковський, Х. Ящуржинський та інші.
Його лекції слухали відомі одеські вчені
Є. Щепкін, Е. Фон-Штерн, К. Сапєжко, В. Іст-
рін, Б. Ляпунов, нерідко дозволяючи користу-
ватися домашньою бібліотекою. Десь у цей
час, або на рубежі століть, Л. Ковальчук, ма-
ючи художні здібності, закінчив театральну
школу, що допомагало згодом ілюструвати ху-
дожні твори. Й що особливо важливо, як член
“Просвіти”, зумів отримати дозвіл на викла-
дання української мови у власному училищі
як окремої дисципліни19.
Як відомо, одеська “Просвіта” проіснувала
недовго. Вже у 1909 р. під тиском влади, яка
була незадоволеною розгортанням українсь-
кого культурного простору, відтак національ-
ного самоусвідомлення, просвітяни змушені
згорнути власний проект й шукати інші фор-
ми самореалізації. Майже відразу після за-
криття “Просвіти” (процедура закриття роз-
почалася 13 листопада 1909 року), 11 січня
1910 р. група місцевих українців, переважно
колишніх просвітян, подала прохання на ім’я
Одеського градоначальника генерал-майора
І. Толмачова дати дозвіл на реєстрацію одесь-
кого “Українського клубу” (для зручності па-
ралельно будемо використовувати назву
“Клуб” — Т. В.), про що у свій час писали
одеські дослідники20. У канцелярії градона-
чальника статут вивчали близько місяця і 6
лютого у спеціальний перелік товариств під
№ 85 було внесено запис про офіційно зареєст-
рований клуб з вищезазначеною назвою21.
На першому засіданні одеського “Українсь-
кого клубу” 11 квітня 1910 р. були обрані
“старійшини” у такому складі: Іван Луценко
(голова), Яків Пономаренко (заступник голо-
ви), Ілларіон Немировський (секретар), Фер-
динанд Андереп (скарбник), М. Белінський,
Михайло Комаров, Архип Кравченко, Олексій
Панченко, Ф. Перепелиця, Ф. Шульга. А Лева
Ковальчука, разом з Іваном Різниченком, Фе-
дором Нестурхом, Костянтином Литвиненком
та П. Росновським, обрали кандидатами в
старійшини. До слова, у ревізійній комісії, що
складалася з 5 осіб (І. Липа, А. Кузнєцов,
А. Погибка, А. Писак, І. Іващенко) бачимо
близького родича Лева Полікарповича. Іван
Михайлович Іващенко був чоловіком сестри
Ірини Полікарпівни, з якою у них, за декіль-
ка років до описуваних подій, народився син
Микола, достатньо відомий у радянські часи
танцюрист, артист Одеського театру опери і
балету. Для повноти картини додамо перелік
кандидатів у ревізійну комісію — Михайло
Базилевич, Р. Клісіґ, В. Данилевський22. Кан-
целярія “Клуба” спочатку знаходилася в по-
мешканні Ф. Андерепа по вулиці Новосельсь-
кого, 65. Але незабаром вони переїжджають
на квартиру І. Луценка. Щоправда, засідання
відбувалися і в інших приміщеннях — вул.
Преображенська, 25; Соборна площа, 123.
“Клуб”, існуючи винятково на внески своїх
членів та невеликої господарської діяльності,
244
Краєзнавство 3–4 2009
за великим рахунком займався тими самими
справами, що й “Просвіта”. Він, на ама-
торському рівні, під керівництвом диригента
Д. Коханського розвивав театрально-хорове
мистецтво, влаштовувалися літературні вечо-
ри, зберігалися традиції віршованих деклама-
цій за безпосередньої участі Л. Ковальчука
(Гайдука-Артемовського) тощо. Останній
особливо полюбляв творчість Т. Шевченка,
декламуючи його твори “Як би ви знали пани-
чі”, “Гайдамаки”, “Перебендя”, “Минають
дні”, “Катерина”, “Наймичка”. Влада, як і
раніше, ретельно стежила за діяльністю “Клу-
бу”, не допускаючи відступу від затверджених
програм. Тому вимагала обов’язкового подан-
ня конспектів лекцій, як наприклад 26 люто-
го 1912 р. перед виступом П. Клепацького на
тему “Т. Г. Шевченко як апостол любові, бра-
терства і правди”, та присутності делегованого
градоначальством чиновника на зібраннях.
Важливим елементом контролю визнавалася
російська мова, якою слід було подавати усю
звітну документацію. Коли перший голова
“Одеського українського клубу” І. Луценко 7
травня 1911 р. подав річний звіт про заходи
товариства до канцелярії Одеського градона-
чальника українською мовою, у відповідь
прийшла грізна реляція “…на будущее время
надлежит представлять Г. Градоначальнику
отчет о деятельности клуба, составленный не
на малороссийском наречии (виділено мною —
Т. В.), а на общегосударственном, т. е. на рус-
ском языке”24.
На початку 1912 р. керівництво “Клубу”, з
невідомих для нас причин, вирішило обрати
нове правління, що було зроблено 14 лютого
того ж року. На пропозицію І. Луценка стар-
шини мали таємним голосуванням сформува-
ти президію одеського “Українського клубу”.
В результаті голосування новим очільником
товариства став О. Панченко, а його заступни-
ком Л. Ковальчук. Скарбником тепер мав бути
М. Попандопуло й писарем В. Боровик. Вже
на наступному зібранні старшини ухвалили
сфери відповідальності нового керівництва, за
яким Л. Ковальчук мав взяти до своїх рук ку-
раторство за виставковою та концертною спра-
вами25.
“Секція” Л. Ковальчука виявила неабияке
бажання реалізувати дані природою творчі та-
ланти. За якийсь рік-півтора учасники ама-
торського театру спромоглися поставити ці-
лих 22 вистави, з-поміж репертуару якого на-
звемо тільки деякі: “Шельменко-денщик”,
“Драма без горілки”, “Батраки”, “Пошились у
дурні”, “За двома зайцями” тощо. Двічі де-
монструвалися глядачам “По Ревізії”, “Бу-
вальщина”, “Вечорниці”, “Зимовий вечір”,
“Мати Наймичка”. Окрім самого Л. Ковальчу-
ка (Гайдука-Артемовського), на таких вечо-
рах були задіяні І. Радіна, Е. Гальська, О. Пет-
риківська, В. Борзаковський, О. Каріоті,
Д. Гаузбрандт та інші26. Брав участь Л. Ко-
вальчук у роботі ще й “Одеського Літератур-
ного артистичного клубу”, де знову захоплю-
вав слухачів читанням віршів українського
Кобзаря27.
Починаючи з 25 квітня 1912 р., щосереди
збирався на творчі вечори Літературно-науко-
вий гурток, де не тільки читалися вірші, але й
обмірковувалися напрями та тенденції у сві-
товій літературі. Доповідачами виступали, як
правило, найавторитетніші постаті одеської
української громади. Так І. Луценко читав ре-
ферат на тему “Рама й початок арійської куль-
тури”, В. Чехівський двічі розповідав про кла-
сика української музики М. Лисенка. Брав
участь в роботі гуртка як лектор відомий жур-
наліст, майбутній міністр УНР А. Ніковсь-
кий. Лев Полікарпович, як завжди, повністю
занурювався у своє улюблене театралізоване
сприйняття світу, тому на різдвяні збори гур-
тка готував реферат про “Колядки”28.
Припускаємо, що Л. Ковальчук проявив
себе у вказаних іпостасях як один з найактив-
ніших і послідовних діячів. Адже у поліцейсь-
кому таємному повідомленні від 16 листопада
1913 р. він вже фігурує як голова ради старій-
шин “Клубу”. Усього до ради входило 9 осіб, з
яких тільки новий голова залишився з першо-
го складу, ставши одним з наймолодших стар-
шин. Його колегами по управлінню товарис-
твом стали Іван Іващенко (36 років), Прже-
мислав Конопацький (67 р.), Микола
Попандопуло (34 р.), Павло Алетьян-Поповсь-
кий (32 р.), Антон Крижанівський (61 р.),
Павло Черепахін (64 р.), Микола Попов (40 р.)
і Адольф Закрочимський (38 р.). Останній
працював в Бульварній поліцейській дільни-
ці, отже, міг бути вимушеним або свідомим
джерелом інформації для контролюючих ор-
ганів. Звертаємо увагу на примітку до звіту
“Сведений о судимости и компрометирующих
(виділено мною — Т. В.) в чем либо вышеука-
занных лиц не имеется. Помощник начальни-
ка сыскной части”29.
Пильна увага до одеського “Українського
клубу” не була випадковою. Як колись “Про-
245
світа”, так тепер дане товариство дратувало
своїм “малоросійством” високе начальство, бо
постійно стимулювало почуття національної
гідності, руйнувало ментальні рамки “едино-
русского народа”. Такі організації трактува-
лися як ненадійні, що можуть стимулювати
“мазепинство”. Отже, 4 листопада 1913 р.
Одеський градоначальник І. Сосновський при-
йняв рішення внести на розгляд “Присутствия
по делам об обществах” питання про закриття
“Клуба”, доручивши провести ревізію роботи
товариства. На підставі наказу № 1595/І
поліція підготувала вищевказаний звіт, дато-
ваний 13 листопада. Ще через три дні, 16 лис-
топада Л. Ковальчук отримав оголошення про
те, що 20 листопада в “Присутствии” буде слу-
хатися справа про закриття “Клубу”. У доку-
ментах не знаходимо мотиваційної частини
рішення, але недвозначною підказкою є при-
мітка “екстрено”30, та й оперативність, що до-
помогла вкластися у термін від 4 по 20 листо-
пада, зайвий раз засвідчує, одеський “Ук-
раїнський клуб” видавався небажаним
міською владою для подальшого існування.
Тепер повернемося до професійних занять
Л. Ковальчука. Варто відзначити, що осві-
тянська стежина так само не виглядала усте-
леною квітами. Як остаточно стало зрозуміло,
Л. Ковальчука не задовольняв статус створе-
ного ним навчального закладу. Отже, він роз-
почав тривалу і наполегливу роботу за підви-
щення рівня училища. У 1908 р. внаслідок
відкриття четвертого класу училище перебра-
лося у більше приміщення на вулиці Софіївсь-
кій, 2231, де знаходилося тривалий період часу
і було помешканням родини Ковальчуків32.
Підставою для висунення клопотання про ви-
щий ранг було й постійне зростання учнів.
Так у 1911/1912 навчальному році їхня за-
гальна кількість обраховувалася як 118. З них
тільки 36 християн. Враховуючи особливості
етнічного складу населення Одеси, не важко
здогадатися, що іншими були діти єврейських
міщан. У 1912/1913 н. р. число учнів зросло
до 189 (51 християнин), у 1913/1914 н. р. вже
215 (57 християн), а у 1914/1915 н. р. спос-
терігалося скорочення до 168 учнів (43 хрис-
тиянина)33.
В училищі Л. Ковальчука частина учнів
(15–20 осіб), як правило християн, навчалися
безкоштовно. По закінченні 4-го класу учили-
ща вступали до 5-го класу державних гім-
назій, а найбільш талановиті (близько 10 ви-
пускників) до університету34. Отже, після
8-річного досвіду управління навчальним за-
кладом, Лев Полікарпович звернувся (не впер-
ше) до Директора народних училищ Херсонсь-
кої губернії з проханням перейти до 5-річної
системи навчання. Вирішення питання зале-
жало від звіту інспектора, який ревізував
Приватне чоловіче училище Л. Ковальчука
28 листопада, 1 грудня, 8–10 грудня 1914
року, з висновком про відносні успіхи. Пере-
вірялася насамперед постановка навчально-
виховної роботи. Цього разу інспектор дає по-
зитивну характеристику змін, зазначаючи у
своєму звіті від 31 грудня 1914 р., що “замече-
но стремление к исправлению указанных не-
дочетов, каковое стремление до некоторой сте-
пени увенчалось успехом, хотя и незначитель-
ным… И полагаю возможным разрешить
Л. Ковальчуку открыть пятый класс…”. Вре-
шті-решт, 23 січня 1915 р. попечитель Одесь-
кої навчальної округи Гофмейстер повідомляв
директора народних училищ Херсонської гу-
бернії про дозвіл Л. Ковальчуку перетворити
його навчальний заклад у середній з курсом
6-класної чоловічої державної прогімназії. З
тим, щоб 5-й клас відкрили з початку наступно-
го навчального року, а 6-й у 1916/1917 н. р35.
В архівосховищі збереглися цікаві звітні
дані від 1915 р. про Приватне чоловіче учили-
ще Л. Ковальчука, з яких ми знаємо, що про-
тягом 9-ти років існування навчального за-
кладу він інвестував у нього понад 15000 кар-
бованців. Орендна плата за приміщення
становила 3500 крб., у той час коли деякі інші
школи і училища, з більшою кількістю учнів
й відповідно орендованою територією, сплачу-
вали 2000 крб. Окрім класичних предметів, в
училищі викладали музику, співи та гімнас-
тику, були посади вихователя і лікаря,
щоправда з послугами за окрему платню. Су-
дячи з, до певної міри, пафосних, але від того
не менш щирих рядочків “…любя всей душой
то дело, которому посвятил свою жизнь, я от-
даю ему все свои силы и средства, заботясь
только об его улучшении…”, або “…Двадцать
четыре года домашнего обучения и репетиро-
вания учеников всех классов различных учеб-
ных заведений и почти восемнадцать лет труд-
ной и весьма ответственной школьной работы
дали мне достаточный опыт, доказательством
чего могут служить и отзывы моих бывших
начальников. Теперь у меня цель одна: при-
нести на пользу Родины всю свою энергию и
силы, служа тому делу, которое люблю, к ко-
торому чувствую призвание и которому уже
246
Краєзнавство 3–4 2009
отдал свои лучшие годы”, Л. Ковальчук від
усього серця вболівав за своє духовно-про-
фесійне пристанище, називаючи, для більшо-
го ефекту перед ревізорами, “безправним нав-
чальним закладом”, якому, щоб рухатися впе-
ред, необхідно долати нові висоти36.
Вразливість позиції Л. Ковальчука визна-
чалася й відсутністю диплома про вищу осві-
ту. Напередодні 1915/1916 н. р. попечитель
Одеської навчальної округи поставив питання
про неможливість, за таких умов, не тільки
викладати російську мову, але і обіймати ди-
ректорську посаду. Зважаючи на отримання
нового рангу училища, Лев Полікарпович не
збирався складати повноваження, тим більше
йому було притаманне неабияке почуття само-
поваги, яка інколи навіть переходила у само-
впевненість. Він 29 вересня 1915 р. розпочи-
нає листування з попечителем з проханням
дозволити йому тимчасово залишатися завіду-
вачем гімназії та викладачем, посилаючись на
18-річну натхненну працю і особливо на те,
що паралельно проходить повний універси-
тетський курс. Педагог запевняв, що у разі
потреби звернеться до міністра освіти для от-
римання дозволу скласти державний іспит.
Наполегливість Л. Ковальчука не пройшла
марно. Резолюція попечителя була лаконіч-
ною — дозволити до 1 липня 1916 р.37, але чи
продовжилися подібні перемовини напередод-
ні відкриття 6-го класу, простежити за доку-
ментами нам не вдалося. Проте, зважаючи на
відсутність диплома про вищу освіту, за-
діяність у “Просвіті” та “Одеському українсь-
кому клубі”, претензії до забезпечення учили-
ща необхідними навчально-методичними ма-
теріалами і врешті-решт дозвіл на продовження
освітньої діяльності, треба визнати за Л. Ко-
вальчуком серйозний педагогічний хист.
Таким чином, крок за кроком Лев Полікар-
пович добивався професійного визнання, роз-
ширяв власне чоловіче училище, поглиблював
і вдосконалював навчальний процес, займався
самоосвітою. Втім роки до революції були вда-
лими і результативними не тільки як для осві-
тянина, але й людини. Він одружився з викла-
дачкою німецької мови прибалтійською нім-
кенею Валлі-Маргот (Валентина Миколаївна)
Лілле, яка була на 11 років молодшою за чо-
ловіка. У подружжя Ковальчуків народилося
троє дітей. У 1909 р. Всеволод (помер у
1976 р.), а ще через рік Ігор (помер 1967 року),
які не пішли за прикладом батьків до осві-
тянських звитяг. Старший син став згодом кі-
нооператором, а молодший інженером. Тільки
довгоочікувана донька Галина (1916–1985 рр.)
певною мірою продовжила батьківську спра-
ву, ставши піаністкою. У 1940-х роках вона з
чоловіком виїхала до Мюнхена38.
У непросту, хоч і плідну творчу працю
Л. Ковальчука у 1917 р. втрутилася револю-
ція (до речі, Перша світова війна не позначи-
лася у видимий спосіб на його родині — Т. В.),
яка змінила усталений спосіб життя. Перед
ним постали нові виклики, які диктувалися
падінням попередніх політико-ідеологічних
пут, руйнуванням табуйованих у імперські
часи смаків та уподобань, як, наприклад, лю-
бов до рідної мови. Тепер можна було, не по-
боюючись переслідування, як у просвітянську
епоху, коли його помешкання обшукували
особливо прискіпливо39, присвятити себе “ук-
раїнській справі”. Звичайно, він не залишив
педагогічну діяльність, але тепер училище
Л. Ковальчука стало чимраз частіше згадува-
тися як місце проведення найрізноманітні-
ших заходів української громади Одеси.
Проаналізувавши наративні джерела, має-
мо усі підстави вважати, що на початках Лев
Полікарпович не брав участі в організації та
діяльності Українського Керівничого Коміте-
ту, першої в місті політичної організації міс-
цевих українців, на чолі з Сергієм Шелухи-
ним. Не був він помічений серед членів куль-
турницької організації “Українська Хата”,
лідером якої був Михайло Гордієвський, що
особливо виглядає дивно, проте не будемо
зовсім категоричними у даному твердженні40.
Й тільки 12 травня 1917 р. гімназія (саме так
тепер називався навчальний заклад) Л. Ко-
вальчука стала місцем проведення перших
зборів українців, службовців поштово-теле-
графних установ41. Протягом року вільні ау-
диторії й учнівські класи виступали місцем
зібрань інших категорій громадян. Так, тут
організовувалися курси української мови і
планувалися курси географії України42, а 26
листопада 1917 р. відбулося Українське цер-
ковне віче, на якому постановили обрати
тимчасову комісію (комітет), яка мала б зай-
нятися підготовкою і скликанням найближ-
чим часом нового масштабнішого віча. А
Л. Ковальчук, разом зі священиками Деньгою
(можливо, Федір Деньга. — Т. В.), А. Гриневи-
чем, А. Вишенським і мирянином Литвинсь-
ким увійшов до даної комісії43. Схоже на те,
що Лев Полікарпович став до публічного цер-
ковного життя не тільки з власної ініціативи,
247
але й за пропозицією Одеської української
вчительської спілки, створеної 30 травня
1917 р. й очолюваною В. Чехівським. Бо за га-
зетним повідомленням 12 грудня остання в
союзі з тимчасовою комісією (комітетом) та
іншими, не вказаними організаціями, оголо-
сили про створення Єпархіальної церковно-
української православної ради, де головою був
єпископ Миколаївський Алексій, а заступни-
ком Л. Ковальчук44.
Але загалом у добу Центральної Ради до-
сліджувана постать не демонструвала виключ-
ної активності у громадсько-політичному
житті. Міркуємо, що це було пов’язано винят-
ково з його професійною діяльністю, яка про-
довжувала заповнювати основний робочий
час, і за революційних перемін відійшла у тінь
та не викликала такої уваги суспільства, як у
мирні часи. Отже, не висвітлювалася достат-
ньою мірою у засобах масової інформації. Втім
саме в освітянській площині для Л. Ковальчу-
ка сталася неприємна, можливо, навіть дра-
матична, подія. 27 березня 1918 р. на засідан-
ні Одеської української вчительської спілки
відбулися вибори кандидатів до Одеського ко-
місаріату з народної освіти. Близько 60 при-
сутніх вчителів віддали свої голоси В. Чехівсь-
кому, Б. Комарову, П. Клепацькому і В. Ля-
щенку (Лашенку ?), натомість проігнорували
Л. Ковальчука, начебто залишивши з нульо-
вим показником45. Здається, крім конфлікту
всередині спілки, пояснити цю колізію не-
можливо. Але встановити причини бойкоту
Л. Ковальчука з боку освітян тільки належить
з’ясувати.
Вже наприкінці “центральнорадівської”
епохи у березні 1918 р. Л. Ковальчук став чле-
ном Одеської української міської ради, й, не
виключено, згодом навіть головою46, хоча цей
факт потребує додаткових доказів. Вона утво-
рилася у день повернення приморського міста
під юрисдикцію УНР за допомогою німецьких
і австро-угорських військ. Отже, ця рада була
заснована 14 березня 1918 р. за активної
участі членів усіх українських демократич-
них організацій і партій, а також виконавчого
комітету гайдамацьких куренів й виконавчих
комітетів рад військових депутатів47. За реко-
мендаціями українських соціалістичних пар-
тій та організацій було обрано 56 членів ради,
які зі свого складу повинні були висунути ко-
місарів у справах міста48.
Одеська українська міська рада до певної
міри мала виконувати функції Херсонської
Української губернської ради, що існувала у
1917 р., тільки на локальній території. Прин-
ципова різниця між ними полягала у тому, що
перша з самого початку вважалася тимчасо-
вим органом на період до формування нової
системи влади. Одним з першочергових за-
вдань на той час стала реорганізація системи
управління. Цим питанням якраз опікувалася
Одеська українська міська рада, яку з перших
днів очолював військовослужбовець Йосип
Пшонник, будучи одночасно тимчасовим вій-
ськово-окружним комісаром49. Отже, Л. Ко-
вальчук міг замінити його на посаді за декіль-
ка тижнів. З іншого боку, наступні газетні
повідомлення не виділяють особливу роль ди-
ректора гімназії, що є очевидним контраргу-
ментом.
У квітні 1918 р. низкою організацій було
піднято питання про реорганізацію Одеської
української міської ради, яка після утворення
Головного Крайового Комісаріату опинилася
на периферії політичного життя регіону. На
засіданні ради 2 квітня її активіст Бабій виніс
на розгляд присутніх дискурс про роль цієї ор-
ганізації в житті української громади на той
момент. Було вирішено обрати комісію, яка
зареєструє всі місцеві українські політичні та
культурницькі організації, щоб кожна з них
виділила свого представника в раду. Поповне-
на у такий спосіб рада змогла б тимчасово про-
довжити свою роботу як національна культур-
но-просвітницька організація до тих пір, поки
настане можливість організувати перепис
усього українського населення за етнічною оз-
накою. Лише тоді новий склад ради мав бути
переобраним50. На 5 квітня у Воронцовському
палаці призначалося засідання президії і
членів комісії (не вказано якої — Т. В.) ук-
раїнської ради у складі: Бабій, Лев Коваль-
чук, Іван Липа, Нестор (?) Осмоловський,
Моржановський, Шамраїв, Михайло Гор-
дієвський, Кубряченко, Дмитро Бузько, Пет-
ров, Старенький. Але, судячи з усього, того
дня члени ради не зуміли зібратися. Адже
перше засідання комісії по реорганізації ради
було перенесено на 7 квітня. Комісія просила
виконавчі комітети всіх українських органі-
зацій і гуртків терміново до 16 квітня надісла-
ти наступні відомості: назва гуртка чи органі-
зації, кількість членів в ній, її адреса51. Ці ві-
домості були необхідні для представництва в
раді.
Існування однієї “неформальної” організа-
ції виявилося недостатнім для частини ук-
248
Краєзнавство 3–4 2009
раїнської громади міста. Тому 28 квітня з
ініціативи кількох осіб (Е. Темницького,
О. Стрижевського, Й. Караванського, Г. Тяг-
ла) відбулося організаційне засідання, де було
оголошено про відновлення діяльності одесь-
кого “Українського клубу”, який, як пам’я-
таємо, виник ще 1910 року, але через посилен-
ня утисків з боку царату призупинив своє іс-
нування у 1913 році. Його завданням стало
“об’єднання усіх інтелігентських сил, які
співчувають українському рухові”. У рамках
клубних зібрань передбачалася організація
лекцій, концертів, художніх вечорів, видання
журналів52. Втім “Український клуб” не
встиг, або не зміг, офіційно зареєструватися.
До цього справа дійде згодом. У той час Л. Ко-
вальчук протягом декількох місяців наче не
помічається сучасниками, на відміну від ін-
ших членів Одеської української міської ради
чи “Клубу”. Тільки на початку червня 1918 р.
він повертається з небуття, коли властиво зга-
дується як чинний голова української ради з
заступником А. Гриневичем, секретарями
А. Клочком і А. Миколюком, студентом Ново-
російського університету53.
В оглядовий період Л. Ковальчук недво-
значно ототожнюється з потужним одеським
осередком Української партії соціалістів-са-
мостійників (УПСС), очолюваної давніми по-
братимами з “просвітянських” часів І. Луцен-
ком та В. Боровиком (при цьому достеменно
не відомо, чи він формалізував свої стосунки з
УПСС шляхом вступу до партійних лав). А
приватна гімназія та квартира на вулиці Со-
фіївській, 22, стала чи не головним місцем
проведення партійних заходів54. Втім, не тіль-
ки партійних. На 3 липня було призначено ор-
ганізаційне засідання одеського осередку Ук-
раїнського національно-демократичного сою-
зу55, створеного 21 травня 1918 р. (як бачимо,
в Одесі підготовчий етап суттєво запізнився) у
Києві рядом партій, як, наприклад, УПСС,
Української партії соціалістів-федералістів,
Української демократично-хліборобської пар-
тії, Української трудової партії і т. д., з метою
гарантування збереження української дер-
жавності перед загрозою реставрації російсь-
кого правління. Оприлюднені дані якнайкра-
ще засвідчують політико-ідеологічні переко-
нання Л. Ковальчука. Він позиціонувався не
тільки як переконаний прихильник повної,
без обмежень, самостійності України, але й як
противник гетьманської диктатури. Вочевидь,
враховуючи партійну приналежність, він мав
би бути критиком політики обох українських
політичних режимів, в тому числі Централь-
ної Ради. Проте документально підтвердже-
них матеріалів для таких висновків у нас не-
має. Зате, ставши апріорі на таку точку зору,
можна пояснити, чому навесні того ж року,
очолюючи Одеську українську міську раду,
він, що не виключено, якщо проаналізувати
кількість згадок у джерелах, самоусунувся від
активної громадсько-політичної діяльності.
Зрештою, цей епізод потребує додаткового
вивчення.
Тим часом головування Л. Ковальчука в
українській раді добігало кінця. 6 липня
1918 р. на зібранні виконавчого комітету ради
було переобрано президію, яка тепер мала на-
ступний вигляд — голова П. Климович, за-
ступники Е. Темницький і П. Базилевич,
скарбники Г. Лішенко та О. Фисак. На старих
місцях залишились тільки секретарі А. Клоч-
ко й А. Миколюк56. Здавалося б, слід поєднати
в один ланцюжок щойно описані події почат-
ку липня і дійти висновку, що робота Лева
Полікарповича не влаштовувала членів ради,
а глибше й однопартійців, особисто І. Луцен-
ка. Однак вже наступного дня, 7 липня, у гім-
назії Л. Ковальчука Одеська українська місь-
ка рада з новим керівництвом на чолі прово-
дить збори представників кооперативних
інституцій з головуванням І. Луценка57. Отже,
причини відставки варто шукати в іншому.
Або у бажанні знову більше зосередитись на
освітянській праці, або елементарною втомою
від постійної напруженої роботи в українській
раді. Але нам видається, що найближчою до
істини є версія про бажання Лева Полікарпо-
вича докласти зусиль до відновлення одесько-
го “Українського клубу”.
Дійсно, на межі червня — липня 1918 р.
ініціативна група на чолі з І. Липою, А. Стри-
жевським й іншими подала документи на
реєстрацію “Клубу”58. А в останні дні серпня
після тривалої перерви міська влада оформи-
ла документи на діяльність товариства, до
якого увійшло багато представників інтелі-
генції, як, наприклад, проректор Новоросій-
ського університету В. Лазурський59.
Є ще один неабиякий факт, що дозволяє
дати відповідь на поставлені вище запитання
про відставку Л. Ковальчука з посади голови
української ради. У тому самому місяці, й
фактично тими ж особами, в Одесі було від-
крито “Українську театральну студію”, ди-
ректором якої став якраз В. Лазурський. А се-
249
ред учасників аматорської студії знаходимо
Л. Ковальчука, М. Слабченка, режисера “по-
бутового театру” Горського, режисера кі-
ностудії Хандженкова Ценіна, артиста Чер-
нявського, трохи пізніше доньку В. Боровика
Галину60. Отже, спостерігаємо навдивовижу
промовисту картину. Пройшовши через різно-
манітні випробування у вирі громадсько-полі-
тичного протистояння, на середину 1918 р.
для Лева Полікарповича набула стрункості
знайома з дореволюційної епохи тріада уподо-
бань — гімназія, театр і “Український клуб”.
Судячи зі слів В. Мошинського, Л. Коваль-
чук повністю віддавався театру. Він протягом
року надав приміщення своєї гімназії для про-
ведення репетицій та вистав, а сам викладав
акторам українську мову і літературу, мистец-
тво декламації. Автор спогадів детально опи-
сує методику досвідченого педагога і театрала:
“…Українську мову викладав докладно, з вив-
ченням граматики, з письменними завдання-
ми, з граматичним і синтаксичним обговорен-
ням, — взагалі так, як вивчається основно
мову. Новим було те, що проф. Ковальчук час-
тенько вживав порівняння з російською та
польською мовами, щоб підкреслити багатс-
тво української мови і показати, що вона не
діялект, як це намагалися “доказувати” мос-
калі, а зовсім окрема, самостійна й багата
мова”61. Так само ретельно передаються нюан-
си викладання дисципліни “мистецтво декла-
мації”, яка вважалася однією з основних. Зі
спогадів дізнаємося, що Л. Ковальчук був не
тільки хорошим декламатором, але чудово
знав теорію і вмів навчити інших, на що зда-
тен не кожний педагог. Його методика склада-
лася з послідовного проходження окремих
сходинок від найпростішого до найскладнішо-
го — спочатку артисти ознайомлювалися з
пунктуацією вірша, потім визначали місце
наголосу в слові, далі шукали в кожному ре-
ченні головне слово, “начебто ставили вірш на
ноти”, й нарешті підходили до інтерпретації
усього тексту. Так само до справи підходили й
інші викладачі. Як робить висновок В. Мо-
шинський, театральна студія скоріше нагаду-
вала університетський факультет театрально-
го мистецтва з дворічним курсом навчання62.
Протягом 1919–1920-х рр. Л. Ковальчук,
на відміну від багатьох соратників і однодум-
ців, залишався у місті, яке стало йому рідним.
Займався улюбленими гімназично-театраль-
ними справами під захистом члена Українсь-
кої партії комуністів (боротьбистів) А. Мико-
люка63, що давало можливість уникнути неба-
жаних запитань або переслідувань з боку
більшовицького режиму. Його подальша
кар’єрна мозаїка мала такий стислий вигляд.
Протягом 1919–1921 рр. праця в Одеському
державному театральному інституті й пара-
лельно у 1920–1922 рр. в Одеській трудовій
школі залізничників. Далі з 1922 р. по 1926 р.
він був співробітником Одеського державного
театрального технікуму й ще з 1924 р. по
1929 р. — Одеської хімпрофшколи (вул. Ново-
сельського, 87). Як і всьому суспільству, йому
довелося перебудовуватися, пристосовуватися
до нових умов існування, коли відбувався
злам старої державної, а з нею і освітянської
системи. У більшовицькій практиці не було
місця приватній власності, отже, гімназію
слід було закрити. Тепер його таланти вико-
ристовували в межах програми РКП(б) по “ко-
ренізації/українізації” партійно-державного
апарату. Він викладав українську мову спів-
робітникам всіляких закладів64.
У 1927 р. Л. Ковальчук планував відсвят-
кувати 30-річний ювілей власної педагогічної
діяльності, запросивши на нього відомих в
Одесі освітян, наприклад М. Слабченка, з
яким був давно знайомий. Нам не відомо, чи
урочистості таки відбулися, однак знаємо, що
український вчений-історик не лише відмо-
вився брати у ньому участь, але відверто скеп-
тично трактував роботу викладача Одеської
хімпрофшколи, вважаючи, що той є “білоруч-
кою”, який у царські часи скоріше вислужу-
вався перед попечителем навчальної округи,
аніж по-справжньому працював65. Ситуація
до певної міри нагадувала березень 1918 р.,
адже М. Слабченко теж тоді входив до вчи-
тельської спілки. Втім, до слів академіка вар-
то ставитися критично, бо усі попередні оцін-
ки педагогічних талантів Л. Ковальчука були
прямо протилежними. Ймовірно, ситуацію
слід пояснювати, виходячи з нюансів міжосо-
бистих стосунків освітян.
Але справжні випробування настали на-
прикінці 1930-х років. Третього березня
1938 р. Л. Ковальчука у власній квартирі (ву-
лиця Пироговська, 3, кв. 1) було заарештова-
но й 6 травня 1938 р. за постановою “трійки”
при УНКВС по Одеській області за звинува-
ченнями по статтям 54–10, 54–11 Криміналь-
ного кодексу УРСР прийнято рішення про
його розстріл. У родині Ковальчуків тривалий
період часу не було прийнято навіть згадувати
про арешт Лева Полікарповича. Як у багатьох
250
Краєзнавство 3–4 2009
радянських сім’ях тоталітарне минуле відби-
лося на рефлексі самозбереження, тому рідні
Л. Ковальчука, потрапивши у трагічну ситуа-
цію, хотіли вберегтися від можливих непри-
ємностей. Принагідно зазначимо, що Валлі-
Маргот пережила чоловіка лише на 2 роки. До
долі рідного батька/діда нащадки змогли по-
вернутися тільки в роки відлиги та реабіліта-
ції засуджених. Втім перший досвід виявився
вдалим лише частково. У 1961 р. на світ
з’явилося свідоцтво Одеського ЗАГСу про
Л. Ковальчука, за яким він начебто помер від
інфаркту 23 вересня 1941 р. Й тільки у 1989 р.
було офіційно визнано, що Лева Полікарпови-
ча розстріляли 14 червня 1938 року. Згідно зі
статтею 1 Указу Президії Верховної Ради
СРСР від 16 січня 1989 р. “Про додаткові за-
ходи по відновленню справедливості щодо
жертв репресій, які мали місце в період 30–
40-х і початку 50-х років” Л. Ковальчук 21
квітня 1989 р. був реабілітований66.
Підводячи риску під життєписом одеського
освітянина і театрала, акцентуємо увагу на
схожості його долі з багатьма іншими земля-
ками. Він, вийшовши з універсальної в своєму
роді організації “Просвіта”, назавжди зберіг у
серці любов до рідного слова, культури, зраз-
ків високого мистецтва. Радо вітав пошуки
співвітчизників нових форм об’єднання зу-
силь в культурницьких і громадсько-політич-
них організаціях, беручи у цьому безпосеред-
ню участь, бо вірив у історично здорову націю,
здатну без стороннього втручання консоліду-
ватися. Але якщо в добу революції зазначені
риси були характерними для “знакових” фі-
гур, то в епоху комуністичної модернізації це
стало міткою неблагонадійності. Відтак ви-
значало подальшу трагічну долю сотень тисяч
співгромадян. І насамкінець наведемо напро-
чуд влучну думку відомого київського істори-
ка О. Реєнта, висловлену щодо іншої наукової
проблеми в монографії “Перечитуючи написа-
не”, але в той самий час вона може слугувати
рефлексією на дослідницькі орієнтири автора
запропонованої розвідки: “…Та все ж спотво-
рена історія, ніби крізь довгий летаргічний
сон, уривками повертається вже у нових обра-
зах і вимірах, очищена й освячена кров’ю тих,
хто поліг у боях, чи носить незагоєні фізичні й
душевні рани з вікопомних часів”.
1 Наприклад: Самойлов Ф. О., Скрипник
М. О., Ярещенко О. Т. Одеса на зламі
століть (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). —
Одеса, 1998. — 232 с.
2 Зинько Ф. Крест под рубашкой // Слово. —
1999. — 10 сентября.
3 Державний архів Одеської області (далі —
ДАОО). — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 5; Особистий архів Майї Ігорівни Ко-
вальчук.
4 ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 4.
5 Пападімітріу Сінодій Дмитрович (1856–
1921), мовознавець, літературознавець,
фахівець з грецької філології. Див.: Про-
фесори Одеського (Новоросійського) уні-
верситету. — Одеса, 2000. — Т. 3. —
С. 392–394.
6 ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 2.
7 Там само.
8 Там само.
9 Там само.
10 Там само. — Арк. 8.
11 Там само. — Арк. 5.
Джерела та література
12 Летопись ИФО. — Одесса, 1910. — Т. 9. —
С. 11.
13 ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 7.
14 Вся Одесса. Адресная и справочная книга
всей Одессы. — 1911. — Ч. І. — С. 161;
ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 1, 2, 7.
15 Див.: Самойлов Ф. О., Скрипник М. О.,
Ярещенко О. Т. Вказ. праця. — С. 146–147.
16 ДАОО. — Ф. 2. — Оп. 7. — Спр. 285. —
Арк. 126.
17 Отчот українського товариства “Просвіта”
в Одесі за 1906 рік. — Одеса, 1907. — С. 3.
18 Отчот українського товариства “Просвіта”
в Одесі за 1906 рік. — Одеса, 1907 — С. 7,
8; Українське товариство “Просвіта” в
Одесі. Отчот за 1907 рік. — Одеса, 1908. —
С. 4; Особистий архів Майї Ігорівни Ко-
вальчук.
19 ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 2; Отчот українського товариства
“Просвіта” в Одесі за 1906 рік. — Одеса,
1907. — С. 11; Циркуляр Одесского учеб-
ного округа. — 1906. — № 12. — С. 810;
251
Одесские новости. — 1906. — 25 ноября.
20 Самойлов Ф. О., Скрипник М. О., Ярещенко
О. Т. Вказ. праця. — С. 99.
21 ДАОО. — Ф.2. — Оп. 7. — Спр. 379. —
Арк. 1, 4.
22 Там само. — Арк. 13; Особистий архів
Майї Ігорівни Ковальчук.
23 ДАОО. — Ф. 2. — Оп. 7. — Спр. 379. —
Арк. 13, 14, 15.
24 Там само. — Арк. 20, 21, 22.
25 Там само. — Арк. 53.
26 Там само.
27 Там само. — Спр. 320. — Арк. 161.
28 Там само. — Спр. 379. — Арк. 53.
29 Там само. — Арк. 72.
30 Там само. — Арк. 29.
31 ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 1.
32 ДАОО. — Ф. 2. — Оп. 7. — Спр. 379. —
Арк. 72.
33 ДАОО. — Ф. 42. — Оп. 35. — Спр. 1536. —
Арк. 1.
34 Там само.
35 Там само. — Арк. 9, 10, 11.
36 Там само. — Арк. 2, 16.
37 Там само. — Арк. 14.
38 Особистий архів Майї Ігорівни Ковальчук.
39 Див.: Петришина Л. В. Документи ДАОО
про участь жінок у просвітянському ру-
сі // Архів. Документ. Історія. Сучас-
ність. — Одеса, 2001. — С. 151.
40 За словами родичів, маючи на руках трьох
малолітніх дітей, Лев Полікарпович час-
то виїздив до навколишніх сіл за продук-
тами. Тому не завжди залишався час на
громадську діяльність.
41 Українське Слово. — 1917. — № 6.
42 Малахов В. П., Степаненко Б. А. Одесса,
1900–1920. Люди… События… Фак-
ты… — Одесса, 2004. — С. 347.
43 Родная страна. — 1917. — 29 ноября.
44 Там само. — 13 декабря.
45 Родная страна. — 1918. — 30 марта; Віль-
не життя. — 1918. — 31 березня.
46 Там само.
47 Одесский листок. — 1918. — 15 марта.
48 Там само.
49 Там само. — 14 марта, 15 марта.
50 ДАОО. — Ф. 16. — Оп. 94. — Спр. 89. —
Арк. 24.
51 Одесские новости. — 1918. — 3 апреля;
Вільне життя. — 1918. — 5 квітня.
52 Вільне життя. — 1918. — 13 квітня.
53 Вільне життя. — 1918. — 8 червня; Мо-
шинський В. Український державний те-
атр ім. Т. Шевченка в Одесі й театральна
студія ім. М. Кропивницького // Визволь-
ний шлях. — 1966. — Книга 11. —
С. 1252.
54 Вільне життя. — 1918. — 28 червня.
55 Там само. — 3 липня.
56 Там само. — 9 липня.
57 Там само.
58 Одесская мысль. — 1918. — 3 июля.
59 Вільне життя. — 1918. — 30 серпня, 6 ве-
ресня.
60 Мошинський В. Вказ. праця. — С. 1251,
1259.
61 Там само. — С. 1252, 1254, 1257.
62 Там само. — С. 1254.
63 Там само. — С. 1252.
64 Особистий архів Майї Ігорівни Ковальчук.
65 Михайло Слабченко в епістолярній та ме-
муарній спадщині (1882–1952) / Упоряд-
ник В. Заруба. — Дніпропетровськ,
2004. — С. 267.
66 ДАОО. — Ф. р. 8065. — Оп. 2. — Спр.
6470. — Арк. 17, 18, 25.
Тарас Винцковский
Судьба одного одесского просвитянина (Лев Поликарпович Ковальчук)
В указанной статье автор рассказывает о жизненном пути одного из известнейших в
Одессе первой трети ХХ века педагога, члена общества “Просвита”, “Украинский клуб”, те-
атрального и общественно-политического деятеля периода национальной революции 1917–
1921 гг. Исследуются особенности формирования мировоззренческих ориентиров Л. Ковальчу-
ка, его профессионального мастерства и сложной судьбы в эпоху коммунистической дикта-
туры.
Ключевые слова: Ковальчук, Просвита, школа, революция, театр.
252
Краєзнавство 3–4 2009
Taras Vintskovs’kyy
The fate one of prosvityanyna of Odesa (Lev Polikarpovych Koval’chuk)
En the specifical article the author talkeol about the course of life one of the wellknoun pedagogue,
member of society “Prosvita”,”Ukrainian club”, theatrical and social and politikal figure period the
national revolution 1917–1921 years first a thirol twenty century en Odesa. The features of forma-
tion world outbook points d. Kovalchyk are exploring now and his professional mastery and the hard
fate en the era of the communist dictatorship.
Key word: Koval’chyk, Prosvita, shool, revolution, theatr.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-31932 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2222-5250 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:53:51Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Вінцковський, Т. 2012-03-24T19:45:28Z 2012-03-24T19:45:28Z 2009 Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) / Т. Вінцковський // Краєзнавство. — 2009. — № 3-4. — С. 241-252. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31932 94(477.74):929 Ковальчук“1875/1938” Запропонована стаття присвячена життєвому шляху одного з найвідоміших в Одесі першої третини ХХ ст. освітянина, театрала, члена “Просвіти”, “Українського клубу”, громадсько-політичного діяча періоду національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Досліджуються особливості формування світоглядних орієнтирів Л. Ковальчука, його професійної майстерності та складної долі в епоху комуністичної диктатури. В указанной статье автор рассказывает о жизненном пути одного из известнейших в Одессе первой трети ХХ века педагога, члена общества “Просвита”, “Украинский клуб”, театрального и общественно-политического деятеля периода национальной революции 1917–1921 гг. Исследуются особенности формирования мировоззренческих ориентиров Л. Ковальчука, его профессионального мастерства и сложной судьбы в эпоху коммунистической диктатуры. En the specifical article the author talkeol about the course of life one of the wellknoun pedagogue, member of society “Prosvita”,”Ukrainian club”, theatrical and social and politikal figure period the national revolution 1917–1921 years first a thirol twenty century en Odesa. The features of formation world outbook points d. Kovalchyk are exploring now and his professional mastery and the hard fate en the era of the communist dictatorship. uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство Історія України у світлі регіональних досліджень Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) Судьба одного одесского просвитянина (Лев Поликарпович Ковальчук) The fate one of prosvityanyna of Odesa (Lev Polikarpovych Koval’chuk) Article published earlier |
| spellingShingle | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) Вінцковський, Т. Історія України у світлі регіональних досліджень |
| title | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) |
| title_alt | Судьба одного одесского просвитянина (Лев Поликарпович Ковальчук) The fate one of prosvityanyna of Odesa (Lev Polikarpovych Koval’chuk) |
| title_full | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) |
| title_fullStr | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) |
| title_full_unstemmed | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) |
| title_short | Доля одного одеського просвітянина (Лев Полікарпович Ковальчук) |
| title_sort | доля одного одеського просвітянина (лев полікарпович ковальчук) |
| topic | Історія України у світлі регіональних досліджень |
| topic_facet | Історія України у світлі регіональних досліджень |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/31932 |
| work_keys_str_mv | AT vínckovsʹkiit dolâodnogoodesʹkogoprosvítâninalevpolíkarpovičkovalʹčuk AT vínckovsʹkiit sudʹbaodnogoodesskogoprosvitâninalevpolikarpovičkovalʹčuk AT vínckovsʹkiit thefateoneofprosvityanynaofodesalevpolikarpovychkovalchuk |