Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії)

Стаття присвячена дослідженню мовних та культурних традицій в Харківській губернії наприкінці ХІХ ст. Зроблено висновок про перетворення Харкова на російськомовне місто через чисельне домінування етнічних росіян та зміну етнічної ідентифікації українців-міщан, які під впливом стереотипу про розвинен...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Краєзнавство
Date:	2010
Main Author:	Арзуманова, Т.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2010
Subjects:	Повсякдення суспільних верств
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32077
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії) / Т. Арзуманова // Краєзнавство. — 2010. — № 3. — С. 154-162. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859761682190958592
author	Арзуманова, Т.
author_facet	Арзуманова, Т.
citation_txt	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії) / Т. Арзуманова // Краєзнавство. — 2010. — № 3. — С. 154-162. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Краєзнавство
description	Стаття присвячена дослідженню мовних та культурних традицій в Харківській губернії наприкінці ХІХ ст. Зроблено висновок про перетворення Харкова на російськомовне місто через чисельне домінування етнічних росіян та зміну етнічної ідентифікації українців-міщан, які під впливом стереотипу про розвиненість та культурність російської “міської” мови, на відміну від сільської української, намагалися позбутися своїх коренів, мови, традицій. Статья посвящена исследованию языковых и культурных традиций в Харьковской губернии в конце ХІХ в. Сделан вывод о преобразовании Харькова в российскоговорящий город в силу значительного численного доминирования этнических россиян и смены этнической идентификации украинцев-мещан, которые под влиянием стереотипа о развитости и культурности российского “городского” языка в отличие от сельского украинского стремились избавиться от своих корней, языка, традиций. The article is devoted to research of linguistic and cultural traditions in the Kharkiv province in the end of XIX century. Research results testify that Kharkiv became a Russian spoken city with Russian culture strong positions because of the great number of ethnic Russians. Also a lot of Ukrainian habitants in Kharkіv lost their ethnic authentication under the stereotype about developed Russian Language and peasant Ukrainian Language.
first_indexed	2025-12-02T03:50:48Z
format	Article
fulltext	1�� Краєзнавство 3 2010 уДк 94(477.54): 316.347 Тетяна Арзуманова (м. Харків) мовні та кУльтУрні традиції на слобожанЩині наПрикінці хіх Cт. (на прикладі харківської губернії) Стаття присвячена дослідженню мовних та культурних традицій в Харківській губернії наприкінці ХІХ ст. Зроблено висновок про перетворення Харкова на російськомовне місто че- рез чисельне домінування етнічних росіян та зміну етнічної ідентифікації українців-міщан, які під впливом стереотипу про розвиненість та культурність російської “міської” мови, на відміну від сільської української, намагалися позбутися своїх коренів, мови, традицій. Ключові слова: русифікація, етнічна ідентифікація, Слобожанщина, великороси, малороси. у сучасній українській історіографії про- відним напрямом досліджень виступає регіо- нальна історія. Сучасні регіональні дослід- ження дають змогу відійти від традиційних підходів історичного краєзнавства, національ- ної історії, зосередитися на вивченні регіону як соціокультурної цілісності, проаналізува- ти особливості менталітету місцевих жителів, ступінь збереження ними традиційної культу- ри1. Харківська губернія, кордони якої майже повністю збігаються з історико-культурним регіоном Слобожанщина, у ХІХ ст. в етнічно- му аспекті являла собою поліетнічне середо- вище, місце зустрічі двох культур — українсь- кої та російської. вивчення етнічної історії Харківської губернії в другій половині ХІХ ст. дає змогу проаналізувати особливості куль- турного, етномовного, соціально-економічно- го розвитку даного регіону протягом ХХ — по- чатку ХХІ ст. Джерельну базу дослідження складають мемуари сучасників, дослідження етнографів, в яких було визначено характер відносин між українцями та росіянами в Харківській губер- нії, проаналізовано причини початку русифі- кації регіону2. Цінним джерелом виступають і матеріали переписів населення Харківської губернії. вони дозволяють простежити мовну картину в регіоні, бо під час переписів етнічна належність респондентів визначалась на ос- нові питання про рідну мову (мову повсякден- ного спілкування)3. Д. Багалій став одним з перших засновни- ків регіональних досліджень Слобожанщини. аналізуючи етнічний склад Харківської гу- бернії, історик описав особливості етнічного та етномовного розвитку Харкова, визначив сутність та причини початку русифікації міс- та та її вплив на етнолігвістичний та етно- культурний розвиток краю4. в радянській історіографії дослідники уни- кали питання детального дослідження про- цесів русифікації на українських землях у складі російської імперії5. а в сучасній ук- раїнській історіографії історики зосереджу- ють більшу увагу на вивченні розвитку націо- нальних меншин на території регіону, поза їх увагою залишаються питання впливу російсь- кої меншини на зміни в розвитку мовних та культурних традицій Харківської губернії на- прикінці ХІХ ст.6. у першій половині ХІХ ст. на території Харківської губернії домінували моноетнічні російські та українські поселення, що було обумовлено українським та російським векто- рами колонізації Харківщини протягом дру- гої половини XVII — XVIII ст. Як зазначає Д. І. Багалій, у XVII ст. спостерігалося дві хвилі колонізації краю: західно-руська (ук- раїнська) та північно-руська (російська). Першими поселенцями в даному регіоні стали росіяни. Щоб посилити захист півден- них кордонів росії від татарських навал, царський уряд у першій половині XVII ст. присилав у степи загони російських “старожи- лих людей”, які створювали пости “станично- сторожової” служби, а згодом і поселення, на зразок поселень центральних регіонів Мос- ковської держави. уряд заохочував людей селитися вздовж річок оскол й Дінець без будь-яких повиннос- тей за умови несіння вартової служби, однак російським кріпакам селитися тут було забо- ронено. втікачів від поміщиків карали і по- вертали додому. Заселення південних рубежів 1�� Московського царства росіянами було повіль- ним через брак бажаючих служити на кор- доні, а тим більше залишатися на постійне місце проживання. (Так, у 1647 р. діти бо- ярські чугуївської вартової служби вздовж річки уди заснували села: введінське, Терно- ве, Покровське, васіщеве, П’ятницька, Тетле- га, кочеток, Шубіно. всі села отримали назву або від побудованих в них церков, або від пріз- вищ перших поселенців (Прокопія васіщева, Шубіна). Небажання росіян обживати цей край при- мусило царський уряд сприяти заселенню краю етнічними українцями, які, рятуючись від політичного, соціально-економічного, на- ціонального та релігійного гніту в речі Поспо- литій, просили притулку в Московській дер- жаві. українці захоплювали ділянки орної зем- лі, засновували хутори, будували млини, роз- водили свійську худобу, займалися промисла- ми. З центральних та західних регіонів етніч- ної україни переселенці принесли з собою культуру, побут та звичаї, які продовжували розвивати на нових землях. Саме українці і стали корінним населенням Слобожанщини (згодом — Харківської губернії). Таким чином, Слобідська україна з самого початку заселялась і росіянами, і українцями. однак якщо українці переселялися в ці землі добровільно, шукаючи захисту від гноблення польських панів, то росіяни здебільшого сели- лися урядом примусово. Серед росіян — добровільних поселенців можна виділити лише розкольників та крі- паків: вони шукали притулку в незаселених південних землях. Масовому переселенню кріпаків з росії перешкоджали служилі люди, які ловили та повертали втікачів до поміщи- цьких маєтків. Старообрядці, які тікали від релігійних утисків у росії, утворювали цілі села, значно сприяючи російському заселенню території Слобожанщини (понині в Харківській області існують села, засновані старообрядцями, на- приклад, село Старовірівка Нововодолазького району). З 1720-х років у межах Харківської губер- нії почали селитися російські поміщики, які отримували землю за службу або купували. у власні помістя вони вивозили з росії й крі- паків. Незаселеність Дикого поля у XVIIІ ст., а отже дефіцит робочої сили, змушували фео- далів залюбки приймати кріпосних селян-уті- качів і з центральних губерній росії — росіян, і з Гетьманщини — українців. однак, як свідчать джерела, Харківська губернія належала до числа губерній з доміну- ючим сільським українським населенням. Не- велика кількість росіян — селян проживала компактно в селах, однак в основному вони були представлені у містах. Характерною особливістю Харківської губернії стало домі- нування російського елемента, російської культури в містах. Зростання урбанізаційних процесів зумовило великий попит на спе- ціалістів у будівельній галузі: каменярів, штукатурів, теслярів, столярів, покрівельни- ків та інших. відсутність власних спеціалістів зумовила хвилю імміграції працівників буді- вельних професій з міст росії. Поряд з буді- вельниками великий попит у місті відчувався на професійних майстрів з виготовлення одя- гу та взуття, виробництва карет та на багато інших професій. Цей попит і задовольнявся завдяки приїзду до Харкова спеціалістів з російських міст. Приїжджаючи на заробітки до Харкова, багато з них залишалися тут, пе- ревозили власні родини. великим сегментом виробничої діяльності росіян з XVIIІ ст. стає сфера торгівлі та сфера обслуговування. Серед купців Харкова в 1799 р. близько 25 % були росіяни, їх випе- реджали євреї, греки7. Торгівля стала тією сферою діяльності, яка на Слобожанщині відобразила відмінність у економічному розвитку росіян та українців. Якщо росіяни іммігрували в міста Харківсь- кої губернії з метою професійного заняття ко- мерцією, то для сільського українського насе- лення зазвичай було притаманно розвивати торгівлю як додаткове другорядне заняття: виробники сільськогосподарської продукції торгували надлишками свого виробництва на базарах, ярмарках. Частка росіян у Харківській губернії зрос- ла з початком запровадження військових по- селень російської армії на початку ХІХ ст. Місто Чугуїв стало центром Слобідсько-ук- раїнського військового округу. Згідно з пла- ном реформування армії солдат разом з роди- нами розселяли в селах поруч з селянами. отже, в Харківській губернії були розселені родини солдат з росії8. До другої половини ХІХ ст. визначити кількість представників певних народів на те- риторії Харківської губернії неможливо через відсутність статистичних досліджень. Пере- 1�� Краєзнавство 3 2010 пис 1864 р. дозволив дослідити мовну картину в Харківській губернії, бо етнічна належність респондентів визначалась на основі даних про рідну мову (можна припустити, що респонден- там ставилось питання про мову повсякденно- го спілкування). За матеріалами перепису українці станови- ли 91, 5 % населення, а росіяни — 8, 3 % на- селення губернії9. На нашу думку, певна кіль- кість українців, особливо тих, хто мешкав у Харкові, визначили мовою свого повсякден- ного спілкування мову російську і на основі цього були віднесені до групи великоросів. До росіян скоріш за все були віднесені і представ- ники інших народів — євреїв, поляків, німців та інших, які також мовою свого спілкування називали російську. (За даним перепису лише 0, 18 % населення губернії були віднесені до категорії інші (не росіяни і не українці.) Підтвердженням даної гіпотези служить той факт, що найбільша частина всіх росіян Харківської губернії (40, 5 %) мешкала в Хар- ківському повіті. На жаль, перепис 1864 р. не дає даних окремо по Харкову, але, на нашу думку, більшість росіян і віднесених до цієї категорії українців та представників інших національностей мешкали саме у Харкові, як в економічному та освітньому центрі. російські села були найбільш представлені в Харківському, Богодухівському та ку- п’янському повітах, де частка етнічних росіян становила відповідно 27,7 %, 16,2 % та 13,5 % населення. Дані про етнічну структуру Харкова з’явилися після проведення перепису насе- лення міста у квітні 1879 р. Так, росіяни ста- новили 60,3 % населення, українці — 29,2 %, німці — 2 %, поляки — 1,26 % та інші етно- си10. Серед росіян в Харкові спостерігалось значне домінування чоловіків над жінками: 57 %. Це можна пояснити тим, що в другій половині ХІХ ст. Харків перетворився на еко- номічний центр, куди на роботу почали при- їжджати вихідці з етнічних російських губер- ній — курської, воронезької, орловської та інших. Також можна передбачити, що україн- ці — чоловіки, які мали освіту, ідентифікува- ли себе із росіянами. Серед жінок рівень пись- менності був значно нижчий, тому українки та представниці інших етносів визнавали мо- вою спілкування свою рідну мову. Таким чином на початку ХІХ ст. росіяни становили незначну кількість сільського насе- лення Харківської губернії: “великоросійські поселення зустрічаються гніздами серед су- цільного українського населення Харківської губернії”11. Ці села були в основному заселені росіянами протягом XVII–XVIII ст. в подаль- шому росіяни іммігрували до міст Харківсь- кої губернії, в першу чергу до Харкова. І саме під впливом російської міграції міста поступо- во почали втрачати свій український колорит, мову, культурні традиції. З піднесенням міст частка росіян зростала серед міщан (за рахунок приїзду до Харкова та повітових міст робітників, купців, військо- вих, чиновників та освітян). До другої половини ХІХ ст. взаємопроник- нення та синтез російської та української культур були мінімальні через відсутність жвавих економічних й особистих контактів між представниками двох народів. Дуже не- частими були випадки екзогамних шлюбів між ними12. Як зазначали сучасники, відносини між се- лянами — росіянами і українцями не завжди були добросусідськими: “малорос називає ве- ликороса москалем та кацапом, а великорос, у свою чергу — хохлом, нерідко з епітетом “без- головий”… Шлюби між великоросами та ма- лоросами надзвичайно рідкісні”13. “відносини між українцями та великоро- сами — ділові, в цілому — холодні. Села жи- вуть поряд, місцями навіть вулиці — поряд. однак на кожній — особлива мова, особливий одяг, відсутні спільні гулянки, шлюби вкла- даються тільки серед одноплемінників”14. Певною мірою антагоністичні стосунки між даними етносами характеризують і усні джерела — поширені на Харківщині прислів’я та приказки: “Тату! Тату! Чорт лізе до хати! — Мовчи, синку, нехай лізе, аби не москаль!” або “З москалем знайся, а камінюку за пазухою держи!”15. “Хохол тупіше ворони, але хитріше чорта”, “Хохол не збреше, та й правди не ска- же”, “Де два хохла, там три гетьмана”, “коли хохол народився, єврей заплакав”16. М. Сумцов описував поширену в ХІХ ст. на Слобожанщині казку, “вигадану москалями”, що на “хохле чортова голова”: “якось апостол Петро побачив, що “хохол” б’ється з чортом, розгнівався і позрубував їм голови, але мило- сердний Господь наказав йому понадівати їм голови знов. Петро поспішивсь та й переплу- тав голови: на чорта надів “хохлацьку”, а на “хохла” — чортову. Таким здається великоро- сам їх менший брат”. Дослідник зазначав, що “ворожа казка зайшла навіть в Харківщину і 1�� інколи “малороси” її росказують сміху раді, не почуваючи й не помічаючи тут гостро воро- жого глузування над ними самими” 17. Серед українців Слобожанщини було по- ширене повір’я, що всі росіяни — теслярі зна- ються з нечистою силою, тому їх ніколи не за- прошували на будівництво нових осель, щоб не наворожили18. особливості розвитку культури, менталіте- ту росіян та українців на Слобожанщині ціка- вили сучасників, які залишили порівняльні характеристики двох народів: “одежда на ма- лорусе опрятнее и чище, чем на русском; лап- тей он не носит, а ходит в чоботах. Пища его менее груба, чем русского — он любит преиму- щественно растения: мяса ест мало, исключая свинного сала, которое составляет его люби- мое кушанье”19. відмінність між українцями і росіянами була і в побудові сім’ї — на відміну від великої патріархальної сім’ї росіян, у ук- раїнців “женатый сын отделяется от отца, хотя это и розоряет его хозяйство”20. росіяни та українці компактно проживали у моноетнічних селах, однак в умовах зрос- тання урбанізаційних процесів в російській імперії в ХІХ ст. росіяни та українці поступо- во почали впливати на формування міської культури, мовну та культурну традиції. Незважаючи на чисельне домінування росіян у структурі населення Харкова, до се- редини ХІХ ст. це місто було українським, його населення зберігало українську мову, ук- раїнський національний одяг, українські зви- чаї та традиції21. Як зазначав Д. Багалій, росіяни в Харкові мешкали в середині ХІХ ст. на Москалівці та в центрі міста. “Совершенно особый мир, не походивший на прочие окраины Харькова, представляла собой старая Москалевка. Хозя- ином положения тут был “москаль”, отстав- ной солдат”. Солдати у відставці працювали “за кров” (невеличкі присадибні ділянки, які отримували в розстрочку) у Федота карпова на фабриці, в лавках22. “Сам Федот андреевич держался старой веры и был ее покровителем в Харькове”. окрім солдат, росіяни переважа- ли серед чиновників, представників органів влади. Так, вихідцем із Смоленської губернії був губернатор М. каховський, вихідцем із Ярославської — П. Трубецькой23. Майже повністю росіянами було представ- лено харківське купецтво: “Малоросс — пло- хой промышленник, а торговать он предпочи- тает тем, что у него под рукой. конкурировать с великороссом в промыслах и торгах, требую- щих особой оборотливости, он был не в состоя- нии. а такой оборотливости требовали харь- ковские рынки… нужны были и сношения с фабрикантами, заграничными фирмами, уме- ние пользоваться кредитами, постоянные пе- редвижения с места на место, а ко всему этому у малоросса не было воспитано привычки ус- ловиями его предыдущей жизни (крестья- нина)”24. великими купецькими династіями у Хар- кові були карпови, Павлови, кузіни. всі ці купці були родом із російських губерній (пе- реважно старообрядцями). Наприклад, акін Павлов був родом із коломенського повіту Московської губернії. кузьма кузін був ви- хідцем із північних губерній російської імпе- рії25. вихідцями із російських губерній була значна кількість харківських підприємців. Так, Микита Полуектов — власник фабрики з виробництва цукерок, зміг добитися реаліза- ції товарів на ринках півдня та сходу росії, кавказу, Закавказзя. конкурував з Полуекто- вим завод Д. кромського (харківського під- приємця — вихідця з курської губернії). Значні прибутки кондитерської фабрики да- вали змогу Д. к. кримському займатися бла- годійністю — він постійно допомагав місько- му самоврядуванню рідного міста корочі (курська губернія), жертвував кошти на бла- гоустрій міста, відкриття навчальних за- кладів, допомагав сиротам, інвалідам, людям похилого віку26. росіяни працювали і на залізниці. Після відкриття залізничного вокзалу за річкою ло- панню (сучасний Південний вокзал у Харкові) райони лисої та Холодної Гори, Гончарівки були майже заселені росіянами, робітниками залізниці. Проведення Балашовської залізни- ці та будівництво паровозобудівного заводу змінило сільський характер округи, “вытес- нило из этих мест хатки и клуни, а вместе с ними и последние остатки малороссийской речи”27. Можна припустити, що в Харкові, а також в повітових містах, відбувалась тенденція від- мови міщан-українців від власної етнічної на- лежності, мови та ідентифікація з російською народністю через вживання російської мови як повсякденної. “Средняя и высшая школа, служба играют большую роль в смысле отде- ления от родного края, от отчей семьи, иногда с презрительным отношением к “мужику”, 1�� Краєзнавство 3 2010 его языку, одежде, мировоззрению, ко всему прошлому его края”28. Тенденції збільшення кількості росіян та поширення сфери вживання російської мови в Харкові та в Харківській губернії демонстру- ють матеріали загального перепису населення російської імперії в 1897 р. він дав змогу встановити, що на території Харківщини про- живала значна кількість народів. Цей регіон, на відміну від сусідніх етнічних російських (курської, воронезької), або етнічно українсь- ких губерній (Полтавська) був заселений пред- ставниками різних національностей. всього на території Харківської губернії мешкали представники 45 народів: українці — 80,62 %, росіяни — 17,69 %, білоруси — 0,41 % (слов’янські народи разом становили — 98,72 % населення), євреї — 0,51 %, німці — 0,36 %, поляки — 0,24 %, татари — 0,05 %, вірмени — 0,02 %, цигани — 0,01 % 29. росіяни переважали у структурі Харкова (63,3 %) та в структурі населення більшості міст Харківської губернії наприкінці ХІХ ст. (за винятком лебедина (41,8 %) та Старобіль- ська (48 %)30. Чисельність росіян в ряді повітових міст переважала над їхньою чисельністю у селах даних повітів. Так, наприклад, у Сумах меш- кало 24 % росіян, а в селах Сумського пові- ту — 7 %; в Ізюмі — 20, 5 %, в Ізюмському повіті — 12 %; Старобільську — 20, 2 %, в Старобільському повіті — 14, 9 %. абсолютну більшість населення росіяни становили в Чу- гуєві — 88 % населення31. Якщо в середині ХІХ ст. росіяни в Хар- ківській губернії складалися в основному з місцевого населення (про це свідчить доміну- вання жіночого населення над чоловічим се- ред росіян по всіх повітах), то вже перепис 1897 р. засвідчив певну перевагу чоловічого населення серед росіян по ряду повітів губер- нії, що вченими пояснюється як приток міг- рантів на роботу, навчання, службу. Зростання кількості росіян в Харкові та Харківській губернії було зумовлено розвит- ком промисловості в другій половині ХІХ ст. Промислове піднесення краю в другій поло- вині ХІХ ст. зумовило приплив на роботу росіян із ряду етнічних російських губерній. Під час перепису 1897 року мешканці Харко- ва вказували на те, що вони є уродженцями інших губерній: курської (47598 осіб), воро- незької (9275 осіб), орловської (9807 осіб), Московської (3329 осіб)32. Найбільш представлені росіяни були на ве- ликих промислових підприємствах Харкова. Так, наприклад, в 1897 р. 25 % робітників були особами, які прибули до міста на роботу на промислові підприємства (Харківський па- ровозобудівний завод, завод Гельферіх — Саде та ін.). Серед них переважали росіяни. а в 1902 р. частка таких робітників — іммігран- тів на харківських підприємствах становили вже 43, 4 %33. Багато кваліфікованих робітни- ків-металістів та інженерів прибували на ХПЗ із Москви, Санкт-Петербурга, Брянська та ка- луги. Ми припускаємо, що росіянами були запи- сані також і українці — робітники великих підприємств через їх русифікацію. На думку Д. Багалія, “чимало українців просто не при- знавали себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившись свідомими пе- ревертнями, навмисно записували себе русь- кими”. Історик також стверджував, що під час перепису “многие харьковские малороссы устыдились” свого “хохлацкого происхожде- ния”34. З піднесенням чисельності росіян в Хар- ківській губернії поступово в регіоні зникав український національний одяг, традиції, мова, їм на зміну приходила російська мова і культура. Про зміну культури Харкова, його русифі- кацію у другій половині — наприкінці ХІХ ст. свідчив сучасник к. Щелков: “Со временем все в Харькове изменилось и утратило свой национальный характер. Тепер трудно встре- тить коренную жительку Харькова в нацио- нальном костюме, и только старухи носят свои дукачи (червонцы и рубли) и манисто. все ти- пичное помешалось с великорусским”35. Причину таких етнічних змін у Харкові к. Щелков вбачав у масовій імміграції росіян: “Харьков с переселением сюда с коммерчес- кой целью множества великорусских семейств утратил все свое родное. … Харьков по харак- теру его жителей нельзя причислить ни к рус- ским, ни к украинским городам…”36. Д. І. Ба- галій також звернув увагу на важкість визна- чення національності харків’ян з другої половини ХІХ ст.: “щось середнє між малоро- сом та великоросом”37. Міграція до Харкова значної кількості росіян у 1870–1890-х рр. зумовили зміну ет- нічного та етнокультурного середовища регіо- ну. Харків поступово почав втрачати своє ук- раїнське обличчя: забувалися українська 1�� мова, українські традиції, побут. До Харкова переїжджали російські чиновники, офіцери російської армії, купці, робітники з етнічних російських губерній. “обрусение Харькова вызывалось и самим его географическим по- ложением, делавшим из него центр для торго- вых сношений русского севера с югом”38. Поступово російські купці та промисловці переїжджали на постійне місце проживання до Харкова, витісняючи місцевих жителів або на околиці міста (де була можливість продов- жувати традиційний спосіб життя — город- ництво та землеробство), або поступово асимілюючи їх: “Старый слобожанин не был привычен к городской жизни, да и у него, зем- ледельца и мелкого торговца “дрибязкой” и средств не было для того, чтобы содержать свой дом в пристойном для города виде”39. але навіть на околицях міста українців “настигала и покоряла” російська культура. в другій половині ХІХ ст. взаємодія російської та української культур створила із харків’ян особливий тип: “Население Харькова состав- ляет смесь русского и малорусского племен. Дворяне и чиновники на половину из того и другого племени, купцы почти все русские …, преимущественно выселившиеся из калужс- кой, Тульской и Московской губерний, поло- вина мещан русские… как наречие здешних малороссиян не есть настоящее этого племе- ни, так не может быть названо чистым, пра- вильным наречие здешних русских”40. остаточно перетворення Харкова на росій- ське місто було звершено русифікаторською політикою в галузі освіти. Шкільна освіта піс- ля реформи 1860-х рр. стала значно доступні- шою для пересічних міщан: “Детишки входи- ли в народную школу украинцами, а выходи- ли из нее хорошо знающими “грамотный” язык, подчас стыдящимися своей родственной связи с “необразованным” простонародьем… Мать — булочница с Холодной горы говорила еще по-малороссийски, но ее сынок, прошед- ший через школу, излагал свои мысли непре- менно “по-образованному”. Мамашина речь, особенно при посторонних, его шокировала”41. Як свідчать сучасники, на початку 1880-х років “Харків майже зовсім втратив тип мало- російського міста… в Харкові навіть серед простолюду дуже рідко доводиться чути ук- раїнську мову, яка колись панувала… Тепе- рішні городяни… говорять майже всі російсь- кою мовою з домішками малоросійських слів та зворотів, в середніх станах перевага росій- ській мові стає майже виключною, і нарешті, у вищих освічених класах малоросійські від- тінки мови зникли зовсім, і тільки хіба у ви- мові російської букви “г” деяких харківців видає їх малоросійське походження”42. “Грус- тно слышать речь отставшую от малорусской и не приставшую к великорусской. … Хотя и в настоящее время, как и давно когда-то, с мо- ечного плота слышится национальная песня, но уже как-то сдержанно, боязливо раздается она по реке…”43. Протягом другої половини ХІХ ст. в містах Харківської губернії, а особливо у Харкові, швидкими темпами відбувалася русифікація регіону, позиції російської мови зміцнювали- ся через панівну роль російської мови в сус- пільстві та зростання кількості росіян у струк- турі населення краю. Знання російської мови було необхідне ук- раїнцям для кар’єри, ведення бізнесу. Проте замість двомовності (знання російської та ук- раїнської мови, та їх активного вживання в громадському житті) в містах почала панува- ти російська мова та стереотип про те, що саме російська мова є мовою міста та високого культурного рівня. а “украинское наречие” — це селянська мова, яку вживають лише “не- культурные”, “необразованные”. Намагання потрапити в коло російської еліти, позбавитися почуття меншовартості че- рез причетність до української культури (яка сприймалася як селянська, неповноцінна) спонукало частину українців відмовлятися від своєї мови, традицій і називати себе вели- коросами під час перепису 1897 р., визначати російську мову як рідну. Ці фактори зумовили поширення російсь- кої мови в регіоні, визначили домінування російської культури й традицій. За словами сучасників, наприкінці ХІХ ст. в Харкові з’явився цілий прошарок українців, “успев- ших усвоить себе от русских одни только по- роки. … жили они роскошно, стараясь подра- жать горожанам, одевались в щегольские жу- паны, смешивая покрой малороссийский с русским”44. відмову від традиційного націо- нального одягу в Харкові в першу чергу де- монстрували саме українці. “великороссы оказались более консервативными. они боль- шей частью сохранили старинные одежды, особенно женщины. украинки усвоили повсе- местно городские костюмы, причем именно женщины более всего. Старинные плахты, за- паски, парчевые очипки, красные и желтые 1�0 Краєзнавство 3 2010 сафьяновые сапоги встречаются редко. вза- мен пошли новомодные корсетки, юбки, жи- леты, ботинки, галоши”45. українці відмовлялись від мови і культури добровільно, прямої дискримінації за своїм ет- нічним походженням (як, наприклад, євреї) в російській імперії вони не зазнавали. однак в цій державі були створені всі умови для того, щоб поступово асимілювати українців. Мало- росів розглядали як плем’я росіян (в перепису 1897 р., наприклад народ “русские” ділився на такі групи, як великороси, малороси та вели- короси). українську мову забороняли та вка- зували на її неповноцінність, на те, що це лише діалект російської мови з домішкою польських слів. Це і спонукало етнічних українців прихо- вувати своє етнічне походження, відчувати власну другорядність, “некультурність”, со- ром за своє “сільське походження”46. особливо на прикладі Харкова другої поло- вини ХІХ ст. чітко простежується формуван- ня стереотипу, що росіяни (в Харківській гу- бернії вони були переважно міщанами з до- сить високими показниками письменності, освіти) є носіями розвиненої, культурної, “міської” мови, а українці (“хохли”) — вихід- ці із села, неписьменні, некультурні. Серед харків’ян набула поширення тенденція при- ховування українського походження та ук- раїнської мови, прагнення ідентифікувати себе із “великоросами”. Поступово така група українців забувала й українську мову, й ук- раїнські традиції, своє коріння, повністю асимілювала з росіянами, російською мовою та культурою. в аспекті вивчення змін в етномовному та етнокультурному розвитку українських міст в російській імперії наприкінці ХІХ ст. акту- альним залишається питання порівняння тем- пів русифікації і визначення ступеня впливу етнічних росіян на ці процеси. джерела та література 1 Верменич Я. локальні виміри сучасного історичного пізнання: спроби типологіза- ції / Я. верменич // регіональна історія україни: зб. наук. ст. / Нац. акад. наук україни, Ін-т історії україни, Центр тео- ретико-методол. проблем іст. регіоналісти- ки // в. Смолій. — к.: Ін-т історії україни, 2009. — вип. 3. — С. 9 — 40; Зінкевич Н. локальна історія: виклики і перспективи / Н. Зінкевич // регіональна історія ук- раїни: зб. наук. ст. / Нац. акад. наук ук- раїни, Ін-т історії україни, Центр теорети- ко-методол. проблем іст. регіоналістики // в. Смолій. — к.: Ін-т історії україни, 2010. — вип. 4. — С. 27 — 46. 2 Сумцов М. Ф. Слобожане. Історично-етно- графична розвідка / М. Ф. Сумцов. — Хар- ків: вид-во “Союз”, 1918. — 240 с.; Щел- ков К. П. Харьков. историко-статистичес- кий опыт / к. П. Щелков. — Харьков, 1880. — 72 с.; Природа и население Сло- бодской украины. Харьковская губерния. Пособие по родиноведению / Под ред. в. и. Ташева, а. С. Федоровского, Н. Ф. Сум- цова. — Харьков: Союз, 1918. — 350 с. 3 Памятная книжка Харьковской губернии на 1864 год. — Харьков, 1864. — 338 с.; Харьковский календарь на 1883 год. — Харьков: издание Харьковск. Губернского статист. комитета, 1883. — 127 с.; Первая всеобщая перепись населения российской империи 1897 г. — С.-П.: издание Центр. стат. ком-та мин-ва внутр. дел, 1904. — Т. XLVII: Харьковская губерния. — 304 с. 4 Багалей Д. И. история Харькова за 250 лет его существования (1655 — 1905) / Д. и. Багалей, Д. П. Миллер. в 2-х т. — репринт изд. — Харьков, 1993. — Т. 2. — 982 с. 5 Наулко В. И. развитие межэтнических связей на украине / в. и. Наулко. — к.: Наук. думка, 1975. — 276 с. 6 Мухіна І. Г. участь національних меншин у суспільно-політичному та економічному житті Харківської губернії (XIX — поча- ток XX ст.): дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський національний ун-т ім. в. Н. каразіна. — Х., 2006. — 232 с. 7 Городские поселения в российской импе- рии. — С.-П.: Б. и., 1865. — Т. 5. — Ч. І. — С. 22. 8 Городские поселения в российской импе- рии. — С.-П.: Б. и., 1865. — Т. 5. — Ч. І. — С. 307. 9 Памятная книжка Харьковской губернии на 1864 год. — Харьков, 1864. — С. 124– 127. 10 Харьковский календарь на 1883 год. — Харьков: издание Харьковск. Губернского статист. комитета, 1883. — С. 152 — 159. 11 Природа и население Слободской украи- ны. Харьковская губерния. Пособие по ро- 1�1 диноведению / Под ред. в. и. Ташева, а. С. Федоровского, Н. Ф. Сумцова. — Харьков: Союз, 1918. — С. 244. 12 Сумцов М. Ф. Слобожане. Історично-етно- графична розвідка / М. Ф. Сумцов. — Хар- ків: вид-во “Союз”, 1918. — С. 50. 13 Статистическое описание Харьковской гу- бернии // Харьковские губернские ведо- мости. — 1861. — № 6. — С. 50. 14 Природа и население Слободской украи- ны. Харьковская губерния. Пособие по ро- диноведению / Под ред. в. и. Ташева, а. С. Федоровского, Н. Ф. Сумцова. — Харьков: Союз, 1918. — С. 262. 15 Статистическое описание Харьковской гу- бернии // Харьковские губернские ведо- мости. — 1861. — № 6. — С. 50. 16 Даль В. Толковый словарь живого велико- русского языка. — М.: Госуд. изда-во иностран. и национ. словарей, 1956. — Т. IV. — С. 563. 17 Сумцов М. Ф. Слобожане. Історично-етно- графична розвідка / М. Ф. Сумцов. — Хар- ків: вид-во “Союз”, 1918. — С. 23 18 Природа и население Слободской украи- ны. Харьковская губерния. Пособие по ро- диноведению / Под ред. в. и. Ташева, а. С. Федоровского, Н. Ф. Сумцова. — Харьков: Союз, 1918. — С. 268. 19 Сумцов М. Ф. Слобожане. Історично-етно- графична розвідка / М. Ф. Сумцов. — Хар- ків: вид-во “Союз”, 1918. — С. 23 20 Там само. — С. 24. 21 Багалій Д. І. Історія Слобідської україни / Д. І. Багалій. — Харків, 1990. — С. 216. 22 Багалей Д. И. история Харькова за 250 лет его существования (1655–1905) / Д. и. Багалей, Д. П. Миллер. в 2-х т. — репринт изд. — Харьков, 1993. — Т. 2. — С. 127, 130. 23 Там само. — С. 172. 24 Там само. — С. 131. 25 Там само. — С. 165, 169. 26 Там само. — С. 172. 27 Там само. — С. 131. 28 Природа и население Слободской украи- ны. Харьковская губерния. Пособие по ро- диноведению / Под ред. в. и. Ташева, а. С. Федоровского, Н. Ф. Сумцова. — Харьков: Союз, 1918. — С. 262. 29 Первая всеобщая перепись населения рос- сийской империи 1897 г. — С.-П.: издание Центр. стат. ком-та мин-ва внутр. дел, 1904. — Т. XLVII: Харьковская губер- ния. — С. 13. 30 Там само. — С. 130 — 143. 31 Там само. — С. 144 — 155. 32 Там само. — С. 13. 33 Воскресенский А. А. революционная борь- ба рабочих Харьковского Паровозострои- тельного завода (1895 — 1917 гг.). крат- кий исторический очерк. — Х.: изд-во Харьк. Гос. ун-та им. а. М. Горького, 1958. — С. 6, 15. 34 Багалій Д. І. Історія Слобідської україни / Д. І. Багалій. — Харків, 1990. — С. 217 — 218; Багалей Д. и. история Харькова за 250 лет его существования (1655–1905) / Д. и. Багалей, П. Миллер. в 2-х т. — репринт изд. — Харьков, 1993. — Т. 2. — С. 132. 35 Щелков К. П. Харьков. историко-статис- тический опыт / к. П. Щелков. — Харь- ков, 1880. — С. 61. 36 Там само. — С. 59. 37 Багалей Д. И. история Харькова за 250 лет его существования (1655–1905) / Д. и. Ба- галей, Д. П. Миллер. в 2-х т. — репринт изд. — Харьков, 1993. — Т. 2. — С. 61. 38 Там само. — С. 131. 39 Там само. — С. 132. 40 Там само. — С. 131. 41 Там само. — С. 132. 42 Памятная книжка Харьковской губернии на 1864 год. — Харьков, 1864. — С. 69. 43 Багалей Д. И. история Харькова за 250 лет его существования (1655–1905) / Д. и. Ба- галей, Д. П. Миллер. в 2-х т. — репринт изд. — Харьков, 1993. — Т. 2. — С. 132. 44 Природа и население Слободской украи- ны. Харьковская губерния. Пособие по ро- диноведению / Под ред. в. и. Ташева, а. С. Федоровского, Н. Ф. Сумцова. — Харьков: Союз, 1918. — С. 262. 45 Там само. — С. 269. 46 Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хох- лы: украинцы в этнической иерархии рос- сийской империи // россия — украина: история взаимоотношений / а. и. Миллер, в. Ф. репринцев, Б. Н. Флоря. — М.: Шко- ла “Языки школьной культуры”, 1997. — С. 130, 135. 1�2 Краєзнавство 3 2010 татьяна арзуманова языковые и культурные традиции на слобожанщине в конце хіх в. (на примере харьковской губернии) Статья посвящена исследованию языковых и культурных традиций в Харьковской губер- нии в конце ХІХ в. Сделан вывод о преобразовании Харькова в российскоговорящий город в силу значительного численного доминирования этнических россиян и смены этнической иденти- фикации украинцев-мещан, которые под влиянием стереотипа о развитости и культурности российского “городского” языка в отличие от сельского украинского стремились избавиться от своих корней, языка, традиций. Ключевые слова: руссификация, етническая идентификация, Слобожанщина, великороссы, малороссы. Tetiana Arzumanova The linguistic and cultural traditions at Slobozhanshina region in late XIX century (on Kharkiv’s province example) The article is devoted to research of linguistic and cultural traditions in the Kharkiv province in the end of XIX century. Research results testify that Kharkiv became a Russian spoken city with Russian culture strong positions because of the great number of ethnic Russians. Also a lot of Ukrainian habitants in Kharkіv lost their ethnic authentication under the stereotype about developed Russian Language and peasant Ukrainian Language. Key words: Russian language assimilation, ethnic authentication, Slobozhanschina, velikorosy, malorosy.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-32077
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2222-5250
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-02T03:50:48Z
publishDate	2010
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Арзуманова, Т. 2012-04-07T20:27:42Z 2012-04-07T20:27:42Z 2010 Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії) / Т. Арзуманова // Краєзнавство. — 2010. — № 3. — С. 154-162. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32077 94(477.54): 316.347 Стаття присвячена дослідженню мовних та культурних традицій в Харківській губернії наприкінці ХІХ ст. Зроблено висновок про перетворення Харкова на російськомовне місто через чисельне домінування етнічних росіян та зміну етнічної ідентифікації українців-міщан, які під впливом стереотипу про розвиненість та культурність російської “міської” мови, на відміну від сільської української, намагалися позбутися своїх коренів, мови, традицій. Статья посвящена исследованию языковых и культурных традиций в Харьковской губернии в конце ХІХ в. Сделан вывод о преобразовании Харькова в российскоговорящий город в силу значительного численного доминирования этнических россиян и смены этнической идентификации украинцев-мещан, которые под влиянием стереотипа о развитости и культурности российского “городского” языка в отличие от сельского украинского стремились избавиться от своих корней, языка, традиций. The article is devoted to research of linguistic and cultural traditions in the Kharkiv province in the end of XIX century. Research results testify that Kharkiv became a Russian spoken city with Russian culture strong positions because of the great number of ethnic Russians. Also a lot of Ukrainian habitants in Kharkіv lost their ethnic authentication under the stereotype about developed Russian Language and peasant Ukrainian Language. uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство Повсякдення суспільних верств Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії) Языковые и культурные традиции на Слобожанщине в конце ХІХ в. (на примере Харьковской губернии) The linguistic and cultural traditions at Slobozhanshina region in late XIX century (on Kharkiv’s province example) Article published earlier
spellingShingle	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії) Арзуманова, Т. Повсякдення суспільних верств
title	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії)
title_alt	Языковые и культурные традиции на Слобожанщине в конце ХІХ в. (на примере Харьковской губернии) The linguistic and cultural traditions at Slobozhanshina region in late XIX century (on Kharkiv’s province example)
title_full	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії)
title_fullStr	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії)
title_full_unstemmed	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії)
title_short	Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії)
title_sort	мовні та культурні традиції на слобожанщині наприкінці хіх ст. (на прикладі харківської губернії)
topic	Повсякдення суспільних верств
topic_facet	Повсякдення суспільних верств
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32077
work_keys_str_mv	AT arzumanovat movnítakulʹturnítradicíínaslobožanŝinínaprikíncíhíhstnaprikladíharkívsʹkoíguberníí AT arzumanovat âzykovyeikulʹturnyetradiciinaslobožanŝinevkoncehíhvnaprimereharʹkovskoigubernii AT arzumanovat thelinguisticandculturaltraditionsatslobozhanshinaregioninlatexixcenturyonkharkivsprovinceexample

Мовні та культурні традиції на Слобожанщині наприкінці ХІХ ст. (на прикладі Харківської губернії)

Institution

Similar Items