Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні

В статті розглядається взаємозалежний вплив реформи 1861 р. та процесів, що відбувалися в житті російської громадськості за умов лібералізму в політиці Олександра ІІ. Зокрема, конфронтація польсько-російсько-українських національних інтересів в Правобережній Україні. В статье рассматривается взаимоз...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Краєзнавство
Дата:	2011
Автор:	Земський, Ю.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Теми:	До 150-річчя скасування кріпосного права
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32329
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні / Ю. Земський // Краєзнавство. — 2011. — № 1. — С. 36-48. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859519778192883712
author	Земський, Ю.
author_facet	Земський, Ю.
citation_txt	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні / Ю. Земський // Краєзнавство. — 2011. — № 1. — С. 36-48. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Краєзнавство
description	В статті розглядається взаємозалежний вплив реформи 1861 р. та процесів, що відбувалися в житті російської громадськості за умов лібералізму в політиці Олександра ІІ. Зокрема, конфронтація польсько-російсько-українських національних інтересів в Правобережній Україні. В статье рассматривается взаимозависимое влияние реформы 1861 г. и процессов, происходящих в жизни российской общественности в условиях либерализма в политике Александра II. В частности, конфронтация польско-российско-украинских национальных интересов в Правобережной Украине. The article considers the interdependent influence of the reform of 1861 and the processes, which occurred in the life of the Russian society in the conditions of liberalism in Alexander’s II policy. In particular, the confrontation of Polish-Russian-Ukrainian national interests in the Right-bank Ukraine is observed.
first_indexed	2025-11-25T20:51:43Z
format	Article
fulltext	21 Краєзнавство 1 2011 36 уДк 94 (1: 329.17 (438:470:477).081 Юрій Земський (м. Київ) сЕЛяНсЬКА РЕФОРмА 1861 Р. В КОНтЕКсті ПРОтИРіч НАЦіОНАЛЬНИХ іНтЕРЕсіВ В ПРАВОБЕРЕЖНій УКРАЇНі В статті розглядається взаємозалежний вплив реформи 1861 р. та процесів, що відбувалися в житті російської громадськості за умов лібералізму в політиці Олександра ІІ. Зокрема, конфронтація польсько-російсько-українських національних інтересів в Правобережній Україні. Ключові слова: Селянська реформа, націоналізація свідомості, національні інтереси, протиріччя, патріотизм. відомо, що селянська реформа 1861 р. “на- роджувалася” досить складно. красномовною в цьому сенсі є промова олексадра ІІ, виголо- шена на зібранні предводителів дворянства Московської губернії 30 березня 1856 р.: “Чут- ки носяться, що я хочу дати волю селянам. це несправедливо і ви можете сказати це всім, праворуч і ліворуч, але почуття ворожості між селянами і їхніми поміщиками, на жаль, існують і через це було вже кілька випадків непокори поміщикам. Я переконаний, що раніше чи пізніше ми повинні до цього прий- ти. Я думаю, що і ви однієї думки зі мною; а тому багато краще, щоб це відбулося згори, а не знизу”1. Зрозуміло, що маючи дворянство за соціальну опору власного правління, само- держець остерігався викликати їхнє невдово- лення, а отже й змушений був “пояснювати” їм, що альтернативи звільненню селян вже не існує. водночас, через довірених людей олек- сандр ІІ змушений був спонукати Таємний комітет та дворянські зібрання губерній (в складі яких, переважно панували анти- реформаторські настрої) до активніших зу- силь в підготовці та вирішенні селянського питання. Проте, сама природа самодержавства, тоб- то необмежена нічим влада монарха, споку- шала і підштовхувала до дій, які б сприяли повноті утвердження абсолютизму влади. цього якраз найбільше й бажав олександр ІІ і про це він оголосив у найперших своїх промо- вах при вступі на трон. 19 лютого 1855 р. на засіданні Державної ради новий самодержець визнав себе послідовником “бажань та бачень” своїх августійших попередників – “Петра, катерини, олександра благословенного і неза- бутнього нашого батька”, а на прийомі дипло- матичних представників у Зимовому палаці 23 лютого завірив, що буде “настійливо дотри- муватися політичних принципів батька і дядь- ка (Миколи І і олександра І) – принципів Свя- щенного союзу”2. Тому не треба впадати в ілюзії щодо поведінки та “реформаторської рішучості” олександра ІІ. Як слушно зазначає реймонд Пірсон, за жодних історичних обста- вин самодержці не робили добровільних по- ступок, які могли б привести до виникнення чогось, що нагадувало б “договірні права” – угоду між сувереном і народом, яка з’єднувала б ці сторони взаємними обов’язками3. Традиції нічим не обмеженої влади перешкоджали до- триманню навіть встановленої вже законодавчої процедури, адже самодержець особисто жалував (власне – дарував усім підданим) і закони, і права, і повноваження, а тому все це було лише ласкою царя. Інакше кажучи, проведення реформ свідчить, що вони стали необхідністю для самодержавства. Найбільш істотним рушієм реформатор- ства в російській імперії була, звісно, поразка у кримській війні (1853-1856 рр.). вона озна- чила архаїчну відсталість економіки російської імперії, а відтак – потребу в її модернізації. однак, не менш важливо – вона суттєво підірвала авторитет самодержавства не лише у зовнішній політиці, але й перед власними підданими. в суспільстві розпоча- лися палкі дискусії навколо усіх без виклю- чень проблем, що потребували нагального вирішення, а водночас прийшло усвідомлення, що велич росії, яку витворив Микола І, була вдаваною, насправді – росія відстала, архаїчна, із засиллям азійських пережитків, а отже потрібно все змінювати. російська громадськість публічно перео- смислювала власне життя та історію росії. “Ми здалися не перед зовнішніми силами західного світу, а перед нашим внутрішнім безсиллям” – писав Юрій Самарін4. “Севасто- 2137 поль повинен був впасти, щоб у ньому явилася нам божа справа, тобто унаочнення всієї гнилі урядової системи, всіх наслідків принципу ду- шення” – писав Іван аксаков5. а далі, в пориві боротьби за правду, за очищення, проти тотальної брехні, запрацювала журналістика та художня література. Як зазначав літера- турний критик початку хх ст. Павло Сакулін, в справі викриття хиб у різних сферах суспільного життя, на середину хІх ст., з’явилася навіть певна спеціалізація. олек- сандр кошелєв викривав брехню поміщицьку (тобто кріпосного права), олексій хомяков брехню церковну, Юрій Самарін брехню уря- дову, Іван кірієвський брехню суспільну та індивідуально-людську. Микола Пирогов ви- ступив грізним карателем брехні, на якій тримається вся цивілізація, що лише за на- звою християнська, а за своїми виявами істинно варварськ6. відмовляючись “всім ми- ром” від обридлої системи задушливого деспо- тизму, суспільство, насправді, почало руйну- вати механізм цієї системи, і створювати, поки що лише в свідомості, у вольовому прагненні – паростки громадянського суспільства. Такі обставини змусили самодержавство до поступок: було закрито вищий цензурний комітет (3 грудня 1955 р.) і як “гриби після дощу почали виникати нові видання – “рус- ский вестник”, “русская беседа”, “Сельское благоустройство” і т. д. – пише лариса Заха- рова7. коронація олександра ІІ у серпні 1856 р. супроводжувалася амністією політич- них в’язнів: декабристів, кирило-мефодіївців, петрашевців, учасників листопадового по- встання 1830-31 рр. введена Миколою І забо- рона на закордонні поїздки і висока плата за паспорти були скасовані. Припинено було та- кож контроль за університетами. Таким чи- ном, в самодержавній імперії з’явилося сере- довище громадянського змісту, з’явилася гро- мадська думка, а влада цілком стихійно та вимушено почала виявляти елементи лібералізму в політиці, насправді – життєві обставини змусили олександра ІІ відмовитися від основ миколаєвського авторитаризму, принаймні на певний час. Звісно, що реформ потребували усі сфери життя. Серед найболючішого – рабство кріпосного права, а разом з ним – тотальна неграмотність та повна аполітичність селян- ства (страх, забитість, нерозуміння та байдужість до питань громадського життя), а одночасно – необмежене свавілля поміщиків та чиновництва. однак, поряд із економічними та соціальними, надзвичайно актуальними були в імперії також проблеми національні. Природно, що представники різноетнічної освіченої громадськості імперії, усвідомивши у перші роки правління олександра ІІ власну силу громадського впливу на владу, по- різному бачили майбутнє імперії. Інакше ка- жучи, в загальному процесі визрівання громадянської свідомості в російській імперії зароджувалися та набували самостійного век- тору розвитку різні течії націоналізації (тобто усвідомлення власної національної належ- ності). Найбільш відомими, власне росій- ськими течіями громадянської свідомості (зі своїми баченнями перспектив імперії) були: західники, слов’янофіли та прихильники ліберальної демократизації в російському суспільстві. однак, воднораз, відбулося вио- кремлення, відмінних від російського, окре- мих націотворень – польського та україн- ського. Тож масовий та одностайний, як зда- валося на початку, громадський рух в російській імперії (з вимогами реформ) досить швидко зазнав розколу саме через проблеми національні, найпершою з яких постала польська. “Польське питання”, яке перманентно за- гострювалося в російській імперії впродовж усього хІх ст., тоді – наприкінці 50-х рр. ста- ло навіть своєрідним ферментом демократи- зації росіян. лонгин Пантєлєєв подав у своїх “Спогадах”, наприклад, переказ, що на зустрічі чи то 1858, чи то 1859 Нового року відомий дещо пізніше апологет самодержав- ства та найзапекліший полонофоб Михайло катков після різних промов “вискочив раптом на стілець і проголосив тост: “За розчленуван- ня росії!”, він був палким прихильником а. Міцкевича та, як і всі, вболівав тоді за Польщу”8. барон андрій Дельвіґ, згадуючи своє московське життя 1861 р. стверджував, що багато чув від людей “цілком русских і ро- зумних, що не слід нам утримувати Польщу, оскільки неможливо столицю Польщі і весь край, населений поляками, тримати вічно під загрозою русcких гармат”9. впродовж 1858- 61 рр. громадськість просто вимагала від самодержавної влади свободи для Польщі. Тож цілком обґрунтовано можна стверджува- ти, що й події у Польщі розгорталися під пря- мим впливом того, що відбувалося в росії. Пожвавлення громадського життя в ім- 21 Краєзнавство 1 2011 38 перії, пропаганда демократизації, захоплене читання герценівського “колокола”, селянські очікування на звільнення з кріпацтва, студентські невдоволення та вимоги в університетах і т. п. – спонукали до зростання сміливості та рішучості у настроях поляків. Приміром, у 1856 р. вимоги поляків були до- сить скромними і обмежувалися бажаннями реалізувати Статут 1832 р. (з правами певної автономії царства Польського), який був ого- лошений, але лише частково впроваджений Миколою І. а за кілька років “очікування ре- форм” польський національний рух набув все- народного розмаху, “вилившись” (з літа 1860 р.) у вуличні демонстрації та протести (які з лютого 1861 р. вже зазнавали розстрілів з боку російських військ), “маніфестаційні акції” в костелах, студентські заворушення тощо10. апогеєм формування політичних ви- мог поляків став так званий з’їзд в городло у жовтні 1861 р., після якого вони вже не погод- жувалися на менше, аніж відновлення своєї держави в кордонах 1772 р.11 До часу “горо- дельського проголошення” співчуття росій- ської громадськості польським вимогам було майже повним та беззастережним. однак, коли вони оголосили, що без повернення українського Правобережжя відновлення їхньої держави буде не повноцінним та почали готуватися до військових дій – думка російської громадськості змінилася на проти- лежне. Прагнення відновити річ Посполиту стало підставою для згортання лібералізму в політиці імперії та розбудило промонархічні настрої серед росіян. Таким чином, зміни російських настроїв щодо “польського питання” відбувалися разом із зростанням національних вимог поляків, а також супроводжувалися націоналізацією самих росіян. Тобто, одночасно із спроти- вом польським національним вимогам у середовищі російської громадськості від- бувалося “формування” ідей російської нації та російських національних інтересів. власне, інтереси польської нації поставили проблему самовизначення російської нації, а під час “пошуку відповіді” на цю проблему самоідентифікації в російському суспільстві – “недоторкані” кордони російської імперії ста- ли (для переважної більшості росіян) важливішими, аніж демократизація суспіль- ного життя. Таким чином, проімперський патріотизм виявився сильнішим за бажання досягти справжньої свободи кожного індивіда–громадянина та свободи народів, зібраних в імперію. в умовах загальної демократизації суспільного життя та в атмосфері очікування реформ (найголовнішою з яких громадськість незаперечно вважала ліквідацію кріпацтва), наприкінці 1850-х рр. активізувався також український національний рух. Про рівень усвідомлення свого покликання українською національною елітою, а також про їхню впевненість в тому, що український народ власною політичною історією попередніх століть набув готовності до повноцінного національного життя зазначав у статті „україна” (що була опублікована у січневому за 1860 р. герценівському „колоколі”) Мико- ла костомаров: „більшість великоруської та польської публіки звикло не вважати нас окремим народом, не визнавати наявності у нас елементів самобутнього життя, які виро- билися минулим, сумніваються щодо існування у нас власної народної мови і у можливості її літературного розвитку, та й за- галом, ставлять наші особливості в ряд провінційних відтінків – то російської, то польської національностей... благотворний вплив весни царювання олександра ІІ розбу- див і Малоросію... Звільнення селян надихає нас сподіваннями долі для бідного, пригніченого народу нашого, у якого було за- бране все, чого він домагався впродовж усього свого життя з такою наполегливістю та саможертовністю. Дякуємо імператору олек- сандру ІІ і просимо тільки, щоб народ звільнився не лише за назвою, але щоб насправді користувався перед законом одна- ковими правами із дворянством: іншої свобо- ди україна, стійка в старих своїх переконан- нях, не зрозуміє”12. останні слова М. костомарова є досить символічними, оскільки новонароджена українська еліта вбачала найважливішими у своїй діяльності два напрямки, а саме – просвітницьку роботу в середовищі рідного простолюду, а також сприяння “вчорашнім кріпакам” у формуванні рівня свідомості вільних людей. в реалізації цих завдань українці сподівалися на реформаторські обіцянки російської влади, тим більше, що очікувані наміри влади були тоді суголосні із пануючими в середовищі російської громадськості ліберально-демократичними настроями. крім того, діяльність українофілів була спрямована проти польських 2139 національно-культурних претензій на Право- бережну україну, а отже, за цією ознакою, імперська адміністрація оцінювала дії українців „союзницькою” силою в боротьбі з „польщизною”. Наприкінці 1860 р. на адресу владних органів почали надходити чисельні скарги від польських поміщиків зі звинуваченнями київської молоді у „входженні в надзвичайно близькі стосунки із селянами”, у „створенні ними товариства комуністів” тощо13. Місцева адміністрація, задля захисту станових порядків устрою імперії розпочала слідство проти “хлопоманів”. однак, в ході слідства з’ясувалося, що всупереч „небезпеці” хлопоманів згідно станових інтересів, їх зовсім не можна карати з огляду інтересів національних. адже скаржилися на хлопоманів польські поміщики за те, що останні захищали інтереси „руських” селян. а отже, “друзі” “руських” (тобто українських) селян – хлопомани, цілком логічно мали сприйматися „союзниками” “русскої”, точніше – російської влади. Тим більше, що селяни, у міру ближчого знайомства з хлопо- манами, проймалися до них надзвичайно ви- сокою довірою. київському генерал- губернатору, наприклад, доповідали, що селя- ни настільки „боялися втратити довіру та дружбу із хлопоманом Тадеєм рильським..., що готові були на його користь погоджуватися зі всім про що б не запитали, але проти нього кожен відмовлявся свідчити”14. Тому цілком логічним був висновок генерал-губернатора, що „переслідування і покарання рильських [Тадея та його брата йосипа – Ю.З.] може скласти в очах селян уяву, що влада утискує тих, хто виявляє до них співчуття, а відтак може виникнути недовіра до влади, тож не вважаю зручним їх переслідувати”15. Надзвичайно переконливо для імперської адміністрації пояснив цю проблему на допиті володимир антонович (спеціально створеній владою слідчій комісії). „Майже два роки, – свідчив в. антонович, – у поміщиків нашого краю дуже погані настрої щодо студентів, їх звинувачують у настановленні селян проти поміщиків... насправді ж, польська публіка утвердилася в фанатичній думці, що цей край є корінною польською провінцією і лише польські дворяни повинні виключно визнава- тися громадянами цього краю... але знайом- ство студентів з реаліями переконує в іншому, і студенти доводять, що край цей за перевагою населення, без сумніву є південно-руським, а поляки, навпаки, намагаються полонізувати і окатоличити тутешній народ...”16. Насправді, спротив національним претензіям поляків на Правобережну україну став найважливішим фактором для імперської влади, що обумов- лював “можливість” існування українського руху. Тож лояльне ставлення влади до українських діячів повсякчас поєднувалося із антипольськими виступами останніх. однак, не менш вагомим фактором сприян- ня легалізації роботи українофілів була також селянська реформа 1861 р. вона стала підставою, що дозволила українській національній еліті легально заговорити про українських селян як самобутній народ із при- родним правом власного самовизначення, а водночас – розпочати діяльність, що сприяла набуттю селянами усвідомлення особистих прав вільних людей. адже реформа проголо- шувала свободу селян, а отже, потенційно мо- делювалася соціальна система „рівності” всіх підданих перед спільним сувереном – само- держцем. Тож тепер було важливо, аби селя- ни, усвідомивши свій новий статус, поводили- ся у стосунках зі своїми “вчорашніми” госпо- дарями, як належить поводитися вільним людям. оскільки в Правобережжі селяни пе- ребували в середовищі впливу польської куль- тури, то для імперської влади було важливо, аби “ставши вільними людьми” вони набули та утвердилися в лояльності до імперської, власне – російської культури. отже влада усвідомлювала, що українських селян не можна залишити без належного, політично “правильного просвітлення”. Тож київський генерал-губернатор в листі до міністра внутрішніх справ у квітні 1860 р. на- голошував, що зважаючи на зусилля польської шляхти, яка масово відкриває несанкціоновані школи для навчання місцевих селян, важливо налагодити початкову освіту зусиллями вла- ди, аби виховувати їх (селян) “в дусі право- славному та національно русскому”17. І зго- дом, у 1862 р. той же посадовець за тією ж адресою знову ж переконував: “в теперішньому часі, із звільненням селян з кріпацтва, постало першочергової ваги питан- ня про початкову народну освіту... національна освіта повинна не тільки здолати закостеніле невігластво, але і протидіяти претензійним зусиллям поляків – релігійним і політичним”18. адекватно розуміючи суть проблеми, висловлював занепокоєння і 21 Краєзнавство 1 2011 40 міністр народної освіти: “...Поляки не припи- няли і не припиняють таємно працювати в інтересах своєї національності; постійно виявляється їхнє прагнення взяти у свої руки справу народної освіти і виховання місцевого народу в дусі польської народності, в цьому можна переконатися через появу в різних місцях шкіл, які відкриваються без дозволу начальства”19. Підняття свідомості народу через надання йому грамотності та елементарних знань було також головною метою діяльності українофілів. володимир антонович, якого польська шляхта звинувачувала у “зловмис- ному зближенні” із українськими селянами, пояснював у двадцятих числах лютого 1861 р. російській адміністрації, що поляки не зрозуміли змісту реформи, щойно про- голошеної маніфестом 19 лютого, за якою встановилися громадянські стосунки, тож визнання студентами-шляхтичами (власне, хлопоманами) селян „рівними собі”, дружньо- товариські взаємини з ними є цілком природ- ними – „в житті треба виявляти християнську і братерську любов до ближнього, а тому не можна допускати поганих стосунків із селяна- ми, зневажати їх як особистостей”20. а вже згодом, у першому числі „основи” за 1862 р., у своїй знаменитій „Сповіді”, він детально розтлумачив позицію нової української еліти. реагуючи на звинувачення польського шляхтича Тадеуша Падалиці у відступництві, в. антонович погодився і визнав себе відступником, але з гідністю констатував, що він відступився від ідеології шляхетської обраності та зверхності. Для польських шляхтичів, що живуть в україні, писав він, є лише два шляхи: “або полюбити народ, серед якого вони живуть, пройнятися його інтересами, повернутися в народ, колись по- кинутий їхніми предками і невтомною працею та любов’ю, в міру сил, залагодити все зло, принесене ними [предками теперішньої шлях- ти – Ю.З.] народу, який вигодував чисельні покоління вельможних колонізаторів…, або ж, якщо для цього не вистачить моральної сили, переселитися в землю польську, заселе- ну польським народом для того, щоб не дода- вати собою ще однієї дармоїдської особи, щоб, нарешті, позбутися самому перед собою огид- ного докору в тому, що і я теж колоніст, теж плантатор…, і що я належу до табору тих, хто прагне загальмувати народний розвиток”21. отже, в. антонович репрезентував полі- тико-ідеологічну позицію новоявленої національної української еліти, яка щирим серцем сприйнявши реформу ліквідації кріпосного права, зневажувала шляхетські привілеї, а натомість, шляхетно брала на себе добровільні зобов’язання прислужитися наро- ду, виводячи його із пітьми неписьменності та політико-правового невігластва. важливо зазначити, що й російська громадськість, й імперська влада цілком прийнятно і, навіть, із солідарністю ставилися до національного руху українців, з огляду саме на їхню просвітницьку діяльність серед українського селянства. За підтримки російської громадськості та згоди влади розгорнулося ви- дання українського часопису “основа”, а та- кож друк букварів та дешевої літератури для простолюду українською мовою (на фінансування чого українофіли збирали неабиякі пожертви також серед росіян); тоді ж виник і рух недільного шкільництва, який, зародившись у києві, швидко набув загальноімперських масштабів. у панівних колах та серед освіченої громадськості серйоз- но обговорювалася можливість перекладу Святого Євангелія українською, а також на- вчання українських селян в початкових кла- сах школи рідною мовою22. усі ці загальновідомі факти незаперечно засвідчують, що український національний рух в контексті реформи 1861 р. частково ви- мушено (через лояльність до нього російської громадськості), частково кон’юнктурно (через його опозиційність до польського національ- ного руху) сприймався, певний час, владою російської імперії як прийнятний. однак, у міру зростання конфронтації поміж польськи- ми та російськими національними інтересами в українському Правобережжі, влада рішуче змінила своє ставлення також до українофілів. Процес націоналізації суспільства (власне, формування національного самоусвідомлення серед громадськості імперії) породжував цілком адекватні прагнення й у самодержавної влади. Тобто, влада російської імперії виму- шена була зважати на широке розгортання націоналізаційного процесу в середовищі громадськості. Причому, поява кількох напрямів націоналізації свідомості (власне – польського, російського та українського), що ввійшли згодом між собою у конфлікт, склала сприятливе середовище для маневру імперської влади. а відтак – у владних колах 2141 уваги на щораз нових, захоплених росією територіях потрапляв панівний стан – нобілітет. Саме його і прагнули “обробити” у “проросійському” дусі шляхом навернення у число “вірнопідданого дворянства”, а також “жалуючи”: титули, звання, посади та землеволодіння. Проте, націоналізаційні про- цеси, що відбувалися у хІх ст. на теренах Європи, власне, трансформація європейських суспільств у нації – спричинилися (за відомих обставин середини хІх ст.) до появи подібного процесу і в російській імперії. отож, усвідомивши, що націоналізм є справжньою, реально дієвою силою, влада імперії також “вимушено” почала націоналізуватися, фор- муючи “офіційний” - проімперський націоналізм, що протиставлявся громадян- ській націоналізації. Проте, узагальнено мож- на стверджувати, що династія романових не мала в цьому сенсі чіткої тактики дій, не мала перспективної стратегії, кожен із імператорів другої половини хІх – початку хх ст. пово- дився в колі цих проблем, не успадковуючи досвіду попередника, тому – в різному часі “офіційний” націоналізм набував різного об- личчя, а крім того, одночасно могли існувати та виявляти себе кілька різних типів “народ- ного” – громадянського націоналізму, що ре- презентувалися окремими політичними про- ектами. андреас каппелер, наприклад, визна- чив три головні різновиди російського націоналізму: реакційно-антисемістський, консервативно-православний та ліберально- конституційний, виходячи з чого завжди не- ясною була сама концепція нації в росії; до неї у різних випадках включалися: 1) усі піддані імперії; 2) члени привілейованих станів; 3) російські православні (маються на увазі вели- короси) або 4) усі східні слов’яни, в дусі традиційного значення поняття русь25. отже, втрата авторитету та непевність у діях імперської влади в процесі зростання громадської активності перших років правління олександра ІІ, підштовхнули офіційні кола до розуміння, що без націоналізації не уникнути подальшого роз- колу між правлячим двором та суспільством, більше того, цілком доцільно було б скориста- тися націоналістичними почуттями в інтересах посилення єдності імперії. Причо- му, оскільки в ліберальні (по суті, анти- самодержавні) настрої “впадала” освічена ча- стина російської громадськості, власне дворя- ни (головна соціальна опора царя за становими з’явилася усвідомлена зацікавленість, по- можливості, максимально втрутитися у цей процес та очолити його, що зрештою і сталося. Причому, російські сановники досить успішно навчалися на досвіді тих націоналізаційних процесів, що випереджуючи російський хід розвитку, відбувалися у Західній Європі. За режиму панування певних династій вла- да і формально, і реально належала саме їм (династіям), а не націям, але в міру зростання сили громадських рухів, в міру формування націоналізмів як “панівних народів”, так і “малих народів” (тобто тих, що перебували у складі держави “панівного народу”), пише олексій Міллер, “по всій Європі давні династії, з більшим чи меншим успіхом, з більшим чи меншим... ентузіазмом пережива- ли процес своєрідної націоналізації. вони зва- жувалися на це вимушено. Старий світ, у яко- му вони отримували свою владу “від бога” і здійснювали її над різноманітними “мовами й народами” (у тому числі тими, які прийнято називати панівними), був звичнішим і зручнішим, але поступове утвердження націоналізму як способу бачення соціального світу змушувало монархії компенсувати по- слаблення колишніх механізмів ідеологічного обґрунтування своєї влади за рахунок цього нового, не завжди зручного для них джерела легітимації... цей офіційний націоналізм був реактивним у тому сенсі, що слугував відповіддю на розвиток націоналістичних настроїв серед підвладних народів, до того ж як тих, котрі перебували у стані пригнічених меншин, так і тих, котрі складали етнічне ядро імперії”23. Про це ж, іще у 30-х рр. хх ст. дослідниця імперської політики олена Драбкіна писала, що історію російського державного націона- лізму можна поділити на два періоди, межею між якими було Польське повстання 1863 р. До вказаних подій націоналізм “ніби перебу- вав “у собі” і не мав ідейного осмислення”, але в середині хІх ст. він “виробив бойову, войов- ничу програму, перетворившись у активного носія реакції та великодержавності… До 60-х рр. національне питання у самій росії було на задньому плані, Польське повстання стало по- штовхом, після якого національне питання в росії перетворилося на один із центральних пунктів світогляду”24. До середини хІх ст. російська націо- налістична політика охоплювала лише еліти, ігноруючи підвладні маси простолюду. в поле 21 Краєзнавство 1 2011 42 законами самодержавства), то тепер до них – дворян вже не могло бути повної довіри. а отже, повинна була з’явитися нова сила на яку міг би опертися правлячий двір. в цьому контексті, селянська реформа 1861 р. – рефор- ма дарування селянам “свободи”, унезалеж- нення їх від волі дворян-поміщиків – форму- вала саме ту нову силу опори царя. Тож вже не суто дворянство, а увесь народ (а щонайпер- ше – простолюд) мав пройнятися почуттям любові до самодержця, відданості йому та готовності на жертовність за його покликом, оскільки в його особі концентрувався зміст “турботливого опікуна”, “люблячого батька”, що піклується за “своїх людей”, він “визволи- тель від кріпацтва” та “справедливий суддя”. а отже його діяльність спрямована на забез- печення “добра для всього народу”, а його рішення є “священними”. Так з’явився офіційний, проімперський націоналізм. Посиленню позиції самодержця “в очах свого народу” сприяла також поява сил “воро- жих” інтересам самодержця-імперії-вітчизни. Звісно, що роль такої сили, щонайперше, зіграли поляки. в різних сферах російського суспільства – серед вищих сановників, чиновників, представників “паріотичної”– промонархічної громадськості з’явилися “прозріння”, що діяти проти поляків треба не насиллям, не репресіями, а розколюючи їхні ряди, не даючи їм поширити свої ідеї серед на- роду та навертаючи на свою сторону ті вер- стви, які так старанно “обробляють” поляки, аби “організувати” їх як союзників. Про це, зокрема, йшлося в записці “Про за- соби зросійщення Західного краю”, підготовленій у 1862 р. міністром внутрішніх справ Петром валуєвим: “...Ми використову- вали для досягнення мети тільки один засіб – силу, в тих різноманітних формах, в яких можливе виявлення сили. але сила сама по собі недостатня для отримання надійних результатів у справі зближення народностей і умиротворення різних віросповідань... всі ці заходи мають характер охорони суспільного порядку і є тимчасовими. вони майже всі засновані на началах залякування. але воно [залякування – Ю.З,] не може бути довготри- валим засобом, воно не вирішує жодної про- блеми... аби не допустити зростання числа во- рожих елементів потрібно: 1) підтримувати обережною рукою взаємну ворожнечу між се- лянами та поміщиками; організувати обов’язковий викуп [йдеться про викуп землі селянами за реформою 1861 року. Згідно з маніфестом, потрібно було в кожному краї, зо- крема, підготувати умови, за якими селяни мали б викуповувати земельні ділянки у поміщиків при посередництві держави. – Ю.З.] на умовах, прийнятних для селян і не- обтяжливих для державних фінансів; 2) швидко створювати сільські школи, опираю- чи їх роботу на утвердження русcкої народності в краї, для чого необхідна підтримка православного духовенства”26. Далі П. валуєв пропонував методи руйнації добро- буту польських землевласників та приборкан- ня їхньої політичної активності27. Дієвим, зручним та не складним засобом “мобілізації” всіх росіян, власне засобом їхньої проімперської націоналізації стала політика демонізації поляків. було створено жупел, ворожий образ: поляк – підступний, улесливий, самозакоханий, тобто “ворог”, який заважає проведенню прогресивних ре- форм, що відбуваються, завдячуючи турботам царя про “свій народ” у “нашій вітчизні”. отже, ворога визначено, вся пропаганда за- працювала проти нього, і вже не важливо було чому він невдоволений, і чого він хотів, важ- ливо, що “все суспільство”, очолене владою, в єдиному пориві мобілізувалося на боротьбу. І навіть згодом, коли поляків було “справедли- во покарано”, витворений, загрозливий образ поляка вже не зникав. До нього ж додалися нові “вороги” єдиної і неділимої вітчизни – “сєпаратісти”, “мазєпінци”– українці; “кровопівци”, “міроєди”– євреї; “нємчішкі”, “антіхрісти” – німці; “бусурманє”, “дікіє” – невірні мусульмани і т. д., вороги змінювалися або “старі” доповнювалися “новими”, але про- довжував діяти впроваджений із 60-х рр. хІх ст. принцип – імперія націоналізовувала свідомість “справжніх русскіх” для боротьби із ворогами “вітчизни” – імперії. ще до середини хІх ст., навіть попри події 1830-31 рр., в російській суспільній думці, зазначає сучасний російський дослідник Ми- хайло Долбілов, традиції польської шляхетності характеризувалися цілком пози- тивно. образ поляка пов’язувався із певною “фемінністю”, що трактувалося як еле- гантність, світськість, витонченість, а разом з тим, із “лицарством”, що розумілося як європейська цивілізованість і благородство. однак, з початку 60-х рр. “фемінність” тлума- чилася вже як боягузтво, лякливість, а “ли- царство” стало темою для іронії та уособлюва- 2143 ло відсталість і релігійний фанатизм28. боротьба із польською символікою набула маніакальних форм: жіночий жалобний одяг, католицькі статуетки, хрестики, католицькі меси, панахиди, промови ксьондзів, спів гімнів – раптом все набуло у російській уяві “антилюдського” тлумачення. “Поляк зобра- жувався у російській публіцистиці як втілення смерті, мертвяк, упир, труп – ворог російської нації” – пише М. Долбілов29. На до- каз сказаного, моторошний взірець–приклад такої публіцистики навів барон борис Нольде. у травні 1863 р. в слов’янофільській газеті “День”, один із очільників та ідеологів слов’янофільства Юрій Самарін писав: “Із гу- стого лісу пробирається до села банда бунтівників. Попереду всіх їде ксьондз. Не більше години тому він, можливо, приносив на вівтарі безкровну жертву. в одній його руці залишився хрест, а в іншій..., щоб ви думали? Чи це не Петрів меч, чи не символ це духовної влади? Ні ...в руках служителя латинської церкви шестиствольний револьвер. Де не проймає слово, там візьме куля і проб’є наскрізь неподатливий переконанням череп, байдуже чи він чоловічий, чи жіночий. Перед судом церкви адже всі рівні”30. вступивши на шлях націоналізації імперська влада досить швидко та успішно по- чала підпорядковувати собі російську громадськість. власне, освічена громадськість, яка щойно мала так багато претензій до імперської влади, усі їх ніби забула, пробачи- ла, зняла з розгляду, бо імперія “заговорила” з російською громадськістю мовою “вітчизни, яка в небезпеці”, імперія апелювала до патріотичних почуттів росіян і, цим самим, внесла розкол у єдність громадянського руху в росії. вчорашні союзники: росіяни, поляки, українці, які спільно бажали докорінного ре- формування імперського устрою в росії, вже наприкінці 1861 р., почали розходитися в по- глядах, а впродовж 1862 р. стали непримирен- ними ворогами. російській владі словами та діями “пронародно”-російського забарвлення вдалося прихилити на свій бік російську громадськість, а далі й очолити її. Таким чи- ном, націоналізація росіян із громадянської трансформувалася в імперську. Польські національні інтереси, зігравши роль “ворога” національним інтересам росіян, сприяли, воднораз, національній консолідації останніх. однак, характерно, що такий перебіг подій безпосереднім чином стосувався українців, адже у вказаному протистоянні найбільш принциповим фактором його заго- стрення та поглиблення було українське Пра- вобережжя на яке кожна із антагоністичних сторін претендувала як на невід’ємно-законну частину свого „державного тіла”, а отже і в українському селянстві Правобережжя як польська, так і російська освічена частина суспільства бачили „свій” народ. Тож поява тут (серед безмовного, через свою майже суцільну неписьменність місцевого селянства) людей, які почали говорити від імені селян, які визнали їхню мову, культуру, світоглядні цінності своїми рідними, а себе назвали органічною частиною цього народу та прого- лосили готовність захищати його інтереси, сприяти його освіті та набуттю громадянської свідомості, тобто – поява хлопоманів, внесла суттєві корективи у польсько-російське взаємопоборювання. На етапі помірних вимог поляків та лише публіцистичної війни із ними, росіяни вбача- ли українців союзниками. в російській імперії завжди вважалося політично доцільним все те, що могло сприяти посилен- ню її “єдиноначальної влади”. Зокрема, наприкінці 1850-х – на початку 1860-х років суголосно зі зростанням політичної активності поляків, очевидне або хоча б умовне анти- польське спрямування будь-якої із справ ста- ло своєрідною перепусткою для отримання дозволу від влади на реалізацію чи впровад- ження такої справи. Тож один із найбільших національно-стверджуючих успіхів українців середини хІх ст. – створення власного часо- пису „основа” також, значною мірою, був обу- мовлений фактором антипольського його спрямування. цю місію часопису однозначно засвідчив григорій галаган листом до Михай- ла Юзефовича: „Збирайтеся ви всі із силами і розміщуйте в „основі” статті із яких всі могли б бачити до якої міри [наш – Ю.З.] край русь- кий, а ляхи в ньому або гості, або за поход- женням руські, які зрадили своїй народності і втратили усяке право на моральний зв’язок з народом”31. вирішенням подібних проблем – вихован- ня та навчання у “проруському” (а ще важливіше у антипольському) дусі українсь- ких селян пояснюється також підтримка вла- дою імперії недільних шкіл. владі імпонувало, що ініціативою знизу, без жодних витрат для державної скарбниці, але із наглядом чиновників освітнього відомства відбувалося, 21 Краєзнавство 1 2011 44 альтернативне зусиллям поляків, “просвітлення” простолюду. одночасно, з міркувань посилення довіри між владою та народом – певної легалізації набула, навіть, українська мова (щонайперше, як альтерна- тива польській та “засіб” доступної передачі селянам владних розпоряджень). київський цивільний губернатор Павло гессе, напри- клад, у 1861 р. розпорядився перекласти українською свою промову щодо введення уставних грамот, яку виголошував до волос- них старшин32. Таку ж практику впровадив і чернігівський губернатор Сергій голіцин. він послуговувався “Селянським положенням” перекладу Пантелеймона куліша, а окрім того, принагідно, долучився до передачі у Пе- тербург коштів, які були зібрані чернігівськими громадівцями на друк української літератури33. Подібним чином, катеринославське губернське у селянських справах присутствіє розіслало по всім воло- стям своєї губернії роз’яснення селянам про їхні нові права, згідно “Положення” 19 люто- го 1861 р. також в українському перекладі34. а на засіданні Західного комітету, що діяв при російському уряді, ще навіть у грудні 1862 р., тобто вже після заборони недільних шкіл та із появою в російській риториці по- няття „український сепаратизм”, все ж визна- вали, що православне духовенство, яке най- ближче контактує із народом, може бути надійним його вихователем лише послуговую- чись мовою народу. Тому з метою підвищення довіри народу доцільніше надавати йому освіту місцевою, зрозумілою народу мовою. Тоді ж таки комітет постановив: „Якою мірою можливо і необхідно зобов’язати притч, щоб як навчання народу, так і звершення богослужіння велося місцевим наріччям, із одночасним викладанням також російської мови, треба і можливо вирішити лише на місці”35. лояльність імперської влади щодо українського руху зберігалася поки лояльною до українців (як і до поляків) була російська громадськість. однак, разом із націоналіза- цією політики імперської влади, разом із “появою ворога” – полонізму, що почав “за- грожувати недоторканості кордонів” імперії- вітчизни, а відтак – із “злиттям інтересів” самодержавства та російської громадськості прискіпливі патріоти імперії побачили “рап- том” в українофільстві ніщо інше як “загрозу сепаратизму”, не меншу польської. Причому, допомогли росіянам “побачити українську за- грозу” ніхто інший як поляки. cаме за чисельними скаргами польських поміщиків на адресу російської адміністрації народилися слідчі справи, за якими влада у січні 1861 р. притягла до відповідальності Та- дея та йосипа рильських разом із володими- ром антоновичом36, а у квітні 1861 р. – бориса Познанського37. Застереження поляків щодо небезпечності “зближення хлопоманів з наро- дом” (як вони писали у публіцистиці та в до- носах владі) значною мірою обумовили справ- жню трансформацію в поглядах на ці ж про- цеси, спочатку імперської влади, далі – щирих захисників та патріотів “неподільної імперії”, а згодом – всієї російської громадськості. Тож завдячуючи вже проімперсько- охоронній пильності російських чиновників та стурбованих патріотів імперії у лютому 1862 р. з’явилася справа звинувачення костя Михальчука38; у червні 1862 р. справа андрія красовського39 та справа тотального закриття усіх недільних шкіл і читалень40; у липні 1862 р. вдруге справа бориса Познанського41 (тепер вже за поданням не поляків, а російських патріотів); у вересні 1862 р. справа Павла Чу- бинського та братів Синєгубів42. Протягом того ж часу виникло також ряд слідчих справ проти діячів Чернігівської, Полтавської та харківської громад43, а в підсумку – 18 липня 1863 р. виданий був сумнозвісний валує- вський циркуляр. отже, політика імперії, “поєднавши інтереси” російської громадськості з інтересами самодержавства, тобто націоналі- зувавши освічену російську громадськість у “проімперському” дусі, вдалася тепер до найпростішого – репресій, спрямованих проти національних рухів, які загрожували міфічній гомогенності “єдиної і неподільної вітчизни”, а також підривали “святий” для імперії прин- цип самодержавного “єдиноначалія”. бо стало зрозуміло, що ідея-міф “єдності” великої, Малої та білої русі ніяк не могла узгодитися із існуванням самобутньої мовно-культурної окремішності українців. За переконаннями російських патріотів, на теренах імперії допустимою була лише “про- русская” – в тогочасній термінології, тобто – проросійська, а це тотожно – проімперська націоналізація. вона повинна була реалізу- ватися через “виховання” народу у любові до царя та його імперії. Саме реалізації цієї мети надзвичайно прислужилася реформа 1861 р. 2145 Маніфест царя, почутий усіма селянами у своїх церквах, але нікому з них незрозумілий, проголосив буцімто свободу та обіцяв землю. однак, в подальшому його впровадженні, з’ясувалося, що селяни зобов’язані були вику- пити собі землю, тож невдовзі з’явився народ- ний міф про “доброго” царя та злих, лукавих, підступних поміщиків-дворян, котрі “схова- ли” справжню свободу і вимагають на свою користь виконання нових, незаконних повин- ностей. це якраз і сприяло “офіційній”, проімперській націоналізації свідомості мас. Саме це стало одним із факторів, що зумовив виступ українських селян Правобережжя на стороні самодержця під час подій Січневого повстання 1863-64 рр., коли селяни ігнорували заклики польської шляхти спільно виступити “за нашу і вашу свободу”, а натомість, створювали, згідно розпорядження імперської влади охоронну варту самооборони повстанцям44. вдаваність та лицемірну оманливість всьо- го імперського лібералізму й усіх “прогресив- них” реформ, разом із селянським звільненням 1861 р. (про які так багато говорили російські патріоти, захищаючи імперію й підносячи роль самодержця у справі прогресивного по- ступу росії), викрив ще у 1867 р. карл Маркс. Звільнення селян зовсім не означає, що росія вступила до сім’ї цивілізованих народів, пи- сав к. Маркс – насправді “…воно [звільнення селян – Ю.З] врятувало верховну урядову вла- ду від спротиву, який могли виявити до її централізаторської діяльності дворяни. воно створило широкі можливості для вербування в свою армію, підірвало общинну власність російських селян, роз’єднало їх і зміцнило їхню віру в царя-батюшку. воно не очистило їх від азіатського варварства, бо цивілізація створюється століттями. всяка спроба підвищити їхній [селян – Ю.З.] моральний рівень карається як злочин. Досить вам тільки нагадати про урядові репресії проти товариств тверезості [йдеться про “рух тверезості”, запо- чаткований у 1859 р. з ініціативи священиків, що охопив ряд західних губерній імперії, в тому числі українського Правобережжя, але заборонений владою45 – Ю.З.], які прагнули врятувати московита від того, що Фейєрбах називає матеріальною субстанцією його релігії, тобто від горілки. Невідомо, які наслідки викличе в майбутньому звільнення селян, а сьогодні очевидно, що воно збільшило наявні сили царя”46. Як бачимо, не вживаючи лише самого терміну, карл Маркс говорив ні про що інше, як саме про націоналізацію політики російською імперією, яка засобами політики самореформування 60-х рр. дещо дистанцію- вала від себе дворян і почала апелювати до широких мас неосвіченого, напівзлиденного селянства. у відповідь, селянство кожен найменший крок влади на поліпшення свого життя підносило як величезну ласку та доброчинність царя, а отже маси простолюду тепер ставали базовою соціальною опорою імперської політики. Нетрадиційно трактував наслідки реформи 1861 р. також відомий російський шовініст та публіцист Михайло катков. всупереч її звич- ному тлумаченню, як дарування свободи селя- нам, він стверджував, що, насправді, з цією реформою, відбулося знищення останнього об- меження влади самодержця. влада поміщиків над селянами суперечила сутнісній природі самодержавства, яке не могло миритися із наявністю будь-якої влади, що походить не від нього, а отже, імператор покінчив із несправедливістю і став насправді повноцін- ним самодержцем47. отже, селянська реформа 1861 р. започат- кувала в історії російської імперії впровад- ження нової технології правління. На зміну неподільному пануванню станових принципів, за якими самодержець опирався у своїй політиці на панівні верстви, тепер почав за- стосовуватися ще й принцип “проімперської” націоналізації свідомості мас. Задля чого імперія повсякчас вишуковувала “ворогів”, “праведна” боротьба з якими слугувала засо- бом “єднання” народу навколо самодержця та інтересів імперії. гарантом надійності дії проімперської націоналізації було (усіма си- лами пропаганди впроваджуване) переконан- ня, що поняття імперія та вітчизна є тотожни- ми. а отже боротьба за імперію та самодержця- імператора є суть патріотизмом. водночас, процес викупу землі селянами імперії, як відомо, затягнувся аж до початку хх ст., а тому, на той же час затягнувся й про- цес поширення на селян громадянських прав. Тож російська імперії так і залишилася ста- новою за принципами своєї організації, а се- ляни так і не усвідомили себе громадянами – суспільством, а через нерозвинутість грома- дянських стосунків та негарантованість громадянських свобод усі спроби обмежити владу самодержця впродовж усього хІх ст. 21 Краєзнавство 1 2011 46 легко поборювалися владою. Специфічне суспільство – переважаюча частина якого (селяни) не мала громадянських прав, не розуміла їхньої значущості та цінності, а відтак – і не прагнула їх мати. користуючись “сліпим” патріотизмом своїх підданих, що ґрунтувався на завжди чутливих протиріч- чях національних інтересів, імперія аж до останнього часу існування повсякчас вміло мобілізувала їх на свій захист. Джерела та література 1 Слова государя императора, сказанные губернскому и уездным предводителям 30 марта 1856 г. // Інститут рукопису Національної бібліотеки україни імені в. вернадського (далі: Ір Нбув). – Ф. І. – Спр. 13904. – арк. 2. 2. Захарова Л.Г. александр ІІ // российские самодержцы (1801-1917) / а.Н. боханов, л.г. Захарова. – М.: Международные от- ношения, 1993. – С. 177. 3. Пирсон реймонд. Привилегии, права и руссификация // Ab imperio. – 2003. – № 3. – С. 44. 4. Сакулин П.Н. русская литература 60-х го- дов // история россии в хIх веке. Эпоха реформ. – М.: изд-во центрполиграф, 2001. – С. 419-420. 5. Там само. 6. Там само. – С. 421. 7. Захарова Л.Г. александр ІІ.... – С. 179. 8. Пантелєєв Л.Ф. воспоминания / Под общ. ред. С.Н. голубова, Н.к. гудзия и др. – государ-е издат-во художеств. литер-ры, 1958. – С. 171. 9. Полвека русской жизни. воспоминания а.и. Дельвига. 1820–1870. в двух томах / редакционная и вступительная статья С.Я. Штрайха. Предисловие Д.о. Заслав- ского. – М.-л.: акаДЕМиЯ, 1930. – Т. 2. – С. 153. 10. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. – львів: львівський націон-й ун-т ім. Івана Франка, 2002. – С. 326-327. 11. Земський Ю. римо-католицьке духовен- ство Правобережної україни в політиці владних структур російської імперії сере- дини хІх ст. // Історія релігій в україні. Науковий щорічник. 2008 рік. – книга 1. – львів: логос, 2008. – С. 324-326. 12. украйна (Письмо к издателю колокола) / колокол. – лист 61. – 15 января 1860 // колокол. газета а.и. герцена и Н.П. ога- рева. вольная русская типография. 1857– 1867. лондон–женева. Факсимильное из- дание. – М.: издат-во акад. наук СССр, 1962. – выпуск третий. 1860. лондон. – С. 499. 13. центральний державний історичний архів україни, м. київ (далі: цДІак), ф. 442, оп. 810, спр. 132, арк. 2-8. 14. Там само, арк. 91 а. 15. Там само, арк. 122. 16. цДІак, ф. 442, оп. 810, спр. 132, арк. 235 зв. – 236. 17. Там само, ф. 442, оп. 809, спр. 53, арк. 45– 45 зв. 18. Там само, ф. 707, оп. 261( 1862), спр. 6, арк. 2. 19. Там само. – арк. 18. 20. Там само, ф. 442, оп. 810, спр. 132, арк. 236, 240. 21. Антонович В. Моя исповедь. ответ пану Падалице, по поводу статьи в VII книжке „основы”: „Что об этом думать?” и письма г. Падалицы в х книжке // основа. – 1862. – Січень. – С. 93-94. 22. Земський Ю. Недільні школи в українському Правобережжі середини хІх ст., як вияв націєформуючої свідомости їх засновників // Наукові запи- ски. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – київ–хмельницький, 2006. – Т. 14. – С. 178-194. 23. Міллер О. Політика влади й російського націоналізму в українському питанні – не- зроблений вибір між “французькою” та “британською” стратегією // Схід–Захід. – 2001. – №4. – С. 185. 24. Драбкина Е. Национальный и колониаль- ный вопрос в царской россии – М.: издат. коммунистической академии, 1930. – С. 33-34. 25. Міллер О. Політика влади й російського націоналізму... – С. 186-187. 26. російський державний історичний архів, м. Санкт-Петербург (далі: рДІа), ф. 908, оп. 1, спр. 185, арк. 2-7 зв. 27. Там само, арк. 12 зв. 28. Мильчина В. о национальной идее без де- финиций и анахронизмов (круглый стол “Национальная идея в россии хIх века”, 2147 рТТу, 13 июня 2001) // аb imperio. – 2001. – №3. – С. 464. 29. Там само. 30. Нольде Б.Э. Юрий Самарин и его время. – Париж: уМСа – Press, 1978. – С. 151. 31. лист галагана до Юзефовича (1860 р.) // Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – харків-київ, 1930. – С. 357. 32. Текст промови київського губернатора до волосних старшин у 1861 р. // Ір Нбув, ф. х., спр. 17909-17911, а також: Пашина о. Промова київського губернатора гессе до волосних старшин у російському й українському тексті // україна. – 1927. – книга 6. – С. 111-114. 33. Шевелів Борис. Чернігівська українська громада 1860 р. за неопублікованими па- перами І. андрущенка та С. Носа // Ір Нбув, ф. х., спр. 18452-18453, арк. 29 34. Шевелів Б. Петиція українських громад до петербурзького комітету грамотності з р. 1862 // Ір Нбув, ф. х., спр. 18445, арк. 10. 35. рДІа, ф. 1267, оп. 1, спр. 12, арк. 104 зв. 36. цДІак, ф. 442, оп. 810, спр. 132. 37. Там само, оп. 811, спр. 91; Державний архів київської області (далі: Дако), ф. 2, оп. 176, спр. 260. 38. цДІак, ф. 442, оп. 812, спр. 56. 39. рДІа, ф. 1282, оп. 1, спр. 85; Дако, ф. 2, оп. 177, спр. 612. 40. цДІак, ф. 442, оп. 812, спр. 106. 41. Там само, спр. 107. 42. Там само, спр. 166. 43. Миловидов Лев. Недільні школи 60-х рр. на Чернігівщині // Ір Нбув. – Спр. 17749; Граховецький Дмитро. Перші недільні школи на Полтавщині та їх діячі (1860- 1862 рр.) // Там само. – Спр. 17136; Гніп Михайло. громадський рух 1860 рр. на україні. – Держвидав україни, 1930.– книга перша: Полтавська громада. – 236 с.; Миловидов Л. Наступ реакції на школу в 1860-х роках // За сто літ. – Держвидав україни, 1929. – книга 4. – С. 48-50; Гніп Михайло. До історії громадського руху 1860 р. // Там само. – Держвидав україни, 1930.– книга 5. – С. 170-182; Возняк Ми- хайло. З життя Чернігівської громади в 1861-63 р. (листи леоніда глібова й Степа- на Носа до олександра кониського) // україна. – 1927. – книга 6. – С. 114-123; Дудко в. Полтавська громада початку 1860-х рр. у листах Дмитра Пильчикова до василя білозерського // київська старо- вина. – 1998. – № 2. – С. 155-178; Супру- нюк О. харківська громада наприкінці 1862 р. // Там само. – С. 178-191; Світленко С. Народолюбець олександр Стронін // Там само. – 2002. – № 6. – С. 143-155. 44. Державний архів хмельницької області, ф. 753, оп. 1, спр.1. 45. Земський Ю. Позиція священиків та офіційної влади російської імперії у русі тверезості середини хІх ст. на Поділлі // Історія релігій в україні. Науковий щорічник. 2005 рік. – книга 1. – львів: логос. – С. 256-262. 46. Маркс Карл. Промова на польському мітингу в лондоні 22. І. 1867 р. // Зібрання творів. – к., 1963. – Т. 16. – С. 200-202. 47. Будницкий О. о сословном и националь- ном вопросе в императорской россии // Ab imperio. – 2001. – № 3. – С. 287. Юрий Земский Крестьянская реформа 1861 г. в контексте противоречий национальных интересов в Правобережной Украине В статье рассматривается взаимозависимое влияние реформы 1861 г. и процессов, происходящих в жизни российской общественности в условиях либерализма в политике Александра II. В частности, конфронтация польско-российско-украинских национальных интересов в Правобережной Украине. Ключевые слова: Крестьянская реформа, национализация сознания, национальные интересы, противоречия, патриотизм. 21 Краєзнавство 1 2011 48 Yury Zemsky The peasant reform of 1861 in the context of the contradictions of national interests in the Right-bank Ukraine The article considers the interdependent influence of the reform of 1861 and the processes, which occurred in the life of the Russian society in the conditions of liberalism in Alexander’s II policy. In particular, the confrontation of Polish-Russian-Ukrainian national interests in the Right-bank Ukraine is observed. Key words: peasant reform, nationalization of consciousness, national interests, contradictions, patriotism.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-32329
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2222-5250
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-25T20:51:43Z
publishDate	2011
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Земський, Ю. 2012-04-20T20:27:40Z 2012-04-20T20:27:40Z 2011 Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні / Ю. Земський // Краєзнавство. — 2011. — № 1. — С. 36-48. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32329 94 (1: 329.17 (438:470:477).081 В статті розглядається взаємозалежний вплив реформи 1861 р. та процесів, що відбувалися в житті російської громадськості за умов лібералізму в політиці Олександра ІІ. Зокрема, конфронтація польсько-російсько-українських національних інтересів в Правобережній Україні. В статье рассматривается взаимозависимое влияние реформы 1861 г. и процессов, происходящих в жизни российской общественности в условиях либерализма в политике Александра II. В частности, конфронтация польско-российско-украинских национальных интересов в Правобережной Украине. The article considers the interdependent influence of the reform of 1861 and the processes, which occurred in the life of the Russian society in the conditions of liberalism in Alexander’s II policy. In particular, the confrontation of Polish-Russian-Ukrainian national interests in the Right-bank Ukraine is observed. uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство До 150-річчя скасування кріпосного права Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні Крестьянская реформа 1861 г. в контексте противоречий национальных интересов в Правобережной Украине The peasant reform of 1861 in the context of the contradictions of national interests in the Right-bank Ukraine Article published earlier
spellingShingle	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні Земський, Ю. До 150-річчя скасування кріпосного права
title	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні
title_alt	Крестьянская реформа 1861 г. в контексте противоречий национальных интересов в Правобережной Украине The peasant reform of 1861 in the context of the contradictions of national interests in the Right-bank Ukraine
title_full	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні
title_fullStr	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні
title_full_unstemmed	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні
title_short	Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні
title_sort	селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в правобережній україні
topic	До 150-річчя скасування кріпосного права
topic_facet	До 150-річчя скасування кріпосного права
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32329
work_keys_str_mv	AT zemsʹkiiû selânsʹkareforma1861rvkontekstíprotiríčnacíonalʹnihínteresívvpravoberežníiukraíní AT zemsʹkiiû krestʹânskaâreforma1861gvkonteksteprotivorečiinacionalʹnyhinteresovvpravoberežnoiukraine AT zemsʹkiiû thepeasantreformof1861inthecontextofthecontradictionsofnationalinterestsintherightbankukraine

Селянська реформа 1861 р. в контексті протиріч національних інтересів в Правобережній Україні

Репозитарії

Схожі ресурси