Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень

Рецензія на книгу: Олег Мальченко. Орнаментовані гармати на Правобережній Україні (XV–XVIII cт.). – К., 2009. – 284 с.

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики
Date:	2009
Main Author:	Тоїчкін, Д.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2009
Subjects:	Рецензії
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32531
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень / Д. Тоїчкін // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 253-262. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-32531
record_format	dspace
spelling	Тоїчкін, Д. 2012-05-05T21:19:47Z 2012-05-05T21:19:47Z 2009 Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень / Д. Тоїчкін // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 253-262. — укр. XXXX-0099 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32531 Рецензія на книгу: Олег Мальченко. Орнаментовані гармати на Правобережній Україні (XV–XVIII cт.). – К., 2009. – 284 с. uk Інститут історії України НАН України Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики Рецензії Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень
spellingShingle	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень Тоїчкін, Д. Рецензії
title_short	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень
title_full	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень
title_fullStr	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень
title_full_unstemmed	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень
title_sort	українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень
author	Тоїчкін, Д.
author_facet	Тоїчкін, Д.
topic	Рецензії
topic_facet	Рецензії
publishDate	2009
language	Ukrainian
container_title	Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
description	Рецензія на книгу: Олег Мальченко. Орнаментовані гармати на Правобережній Україні (XV–XVIII cт.). – К., 2009. – 284 с.
issn	XXXX-0099
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/32531
citation_txt	Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень / Д. Тоїчкін // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 253-262. — укр.
work_keys_str_mv	AT toíčkínd ukraínsʹkezbroêznavstvodosvídisistemnihdoslídženʹ
first_indexed	2025-11-26T05:40:26Z
last_indexed	2025-11-26T05:40:26Z
_version_	1850611169120747520
fulltext	253 Денис Тоїчкін УКРАЇНСЬКЕ ЗБРОЄЗНАВСТВО: ДОСВІДИ СИСТЕМНИХ ДОСЛІ- ДЖЕНЬ / Рецензія на книгу: Олег Мальченко. Орнаментовані гармати на Правобережній Україні (XV–XVIII c т.). – К., 2009. – 284 с. Останнім часом загальний масив комплексних досліджень української істо- ричної науки стрімко поповнюється новими розробками у галузі спеціальних істо- ричних дисциплін. Нині маємо низку сучасних праць зі сфрагістики, нумізматики, боністики, геральдики, уніформології тощо. На цьому тлі доволі блідо виглядає зброєзнавство. Від самого початку розвитку цієї спецдисципліни в Україні й дони- ні – нечисленні дослідження, насамперед присвячені аналізу писемних джерел та історіографії. Безпосереднє вивчення найважливішого для зброєзнавства типу джерел – речових, проводиться епізодично та далеко не завжди на необхідному фаховому рівні. Варто нагадати, що зброя є надзвичайно змістовним історичним джерелом, що приховує неоднорідний інформаційний масив. Її дослідження вимагає викори- стання найрізноманітніших методик гуманітарних й точних наукових дисциплін, залучення їх у відповідності до ретельно розробленого теоретико-методологічного плана послідовного вирішення поставлених наукових завдань. Яскравим прикла- дом такої роботи є цикл іноваційних праць Олега Мальченко, присвячених ви- вченню середньовічної артилерії. Після укладання унікального каталогу українсь- ких гармат, зброєзнавчої типологізації та докладного морфологічної характерис- тики вогнепальної зброї українських замків1, історик звернувся до актуалізації ін- шого масиву джерельної інформації та розділив подальші дослідження за геохро- нологічним принципом. Наступна праця стосувалася символіки та орнаментації гармат у Гетьманщині за часів Івана Мазепи2. Рецензована монографія є останньою, третьою книгою цієї серії, й повністю присвячена виробництву та орнаментуванню гармат Правобережної України. Книга видана у твердій палітурці, добре макетована й оформлена. Текст про- ілюстрований понад сотнею авторських чорно-білих світлин та малюнків. Зміст складається з чотирьох розділів (дослідження обраної проблематики періодів XVІ– XVIII ст. та узагальнення), додатків з оригіналами та авторськими перекладами двох документів XVI ст., унікального «Словника гарматника» та вкрай необхідно- го у такій роботі іменного покажчика. Не обійшлося без обов’язкового для наукових праць списку використаних джерел і літератури, що налічує 162 позиції. Залучені до роботи архівні документи (17 одиниць) зберігаються в Центральному державному історичному архіві Украї- 1 Мальченко О. Арсенали українських замків XV- середини XVII ст. – К., 2004. – 398 с. 2 Мальченко О. Художнє лиття гармат у Гетьманщині за часів правління Івана Мазепи. – К., 2007. – 160 с. Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________ 254 ни в Києві та в Archiwum Główne Akt Dawnych у Варшаві. Використана література вельми різнорідна – статті у наукових збірниках (у т. ч. публікації документів), праці зі зброєзнавства та інших спеціальних історичних дисциплін, військової та інших галузей історичної науки, мистецтвознавства, навіть художні та філософські твори. Значну частину списку складає польська наукова література. До честі авто- ра слід відзначити, що ним опрацьовано справді потужний у хронологічному від- ношенні шар видань – від ХІХ ст. до новітніх (2007 р.). Не може не викликати повагу солідний список експонатів із двадцяти му- зейних колекцій, з якими працював автор. У ньому, окрім вітчизняних, музеї Шве- ції, Туреччини, Польщі та Франції. У вступі, що побудований за схемою, узвичаєною для дисертаційних робіт, автор пояснює та обґрунтовує засадничі принципи, на яких ґрунтується його праця – історико-географічні межі дослідження, застосована методологія та ін. Присутній також вельми докладний історіографічний огляд праць попередників. На наш погляд, матеріали вступу є доволі суперечливими: важко погодитись з цілою низкою авторських міркувань стосовно теоретико-методологічного під- ґрунтя зброєзнавчих та загалом джерелознавчих досліджень. Мають місце й стилі- стичні проблеми: «демократичний» стиль авторського викладу, очевидно покли- каний полегшувати сприйняття тексту, часто-густо погано узгоджується з науко- вою лексикою роботи. Врешті невеликий за обсягом вступ (С. 4–16) швидко змінюється основ- ною частиною, де зазначені вади стають малопомітними на тлі добре опрацьова- ного тексту. Основна тематика всередині розділів розвивається у трьох напрямках: істо- рія виробництва гармат на Правобережжі (зокрема у Львові), що розглядається насамперед як історія професійної діяльності окремих ливарників та їхніх динас- тій; аналіз символіки та написів на гарматних стволах; спеціальне дослідження історії імміграції людвисарів в Україну та привнесених ними іноземних мистець- ких впливів. Перші згадки про використання вогнепальної артилерії у Львові сягають 1383 р. (у Києві – 1390 р.), хоча автор висловлює припущення про її більш ранню появу на українських землях (С. 18). Перші відомості про майстрів-людвисарів у Львові з’являються у міських документах у першій половині XV ст. І тільки з другої половини XV ст. можна отримати більш детальну інформацію, що перш за все стосується групи так званих «людвисарів-втікачів» (автор обгрунтовує їх по- ходження із земель Тевтонського ордену). Саме від цього часу львівські майстри набувають авторитету в усій Польщі. Аналізуючи деякі з нечисленних вцілілих зразків гармат того часу, автор підкреслює, що до кінця XV ст. про автентичну місцеву стилістику ще не йшлося – гарматники наслідували загальноєвропейські зразки (С. 23–24). Тим не менш, саме у зазначений період, попри середньовічний виробничий прагматизм, найвидатніші у художньому відношенні гармати вже почали зберігати як реліквії. _________________________________________________________________ Рецензії 255 Перший підрозділ спеціально присвячений львівській артилерії, але в ньому також міститься інформація про гармати Луцького та Житомирського замків, най- видатніші з яких походять з Литви (С. 25–27). Наступним періодом розвитку львівського гарматного виробництва стала епоха правління Сигізмунда І (1506–1548). Згідно з документами оновлена міська артилерія, прикрашена міським гербом, періодично виконувала не лише бойову, але й презентаційну функцію. Гармати першої третини XVI ст. виготовляла ціла група людвисарів, втім точно вдалося встановити імена лише двох авторів нечис- ленних зразків, що збереглися до нашого часу – Гануша Вольфа та Бартоша Вейса. Очевидно, саме у цей період склався особливий стиль гарматного декору на Західній Україні (С. 29–33). У 1537–1542 рр. гарматне виробництво у Львові очолив майстер Лукаш, роботі якого дослідник приписує дві оригінальні гармати, відлиті на замовлення королеви Бони Сфорци для озброєння Бар- ського замку. Довівши історію львівського гарматного литва до часів Лукаша, вчений де- що несподівано переходить до аналізу західноукраїнської «гарматної» геральдики та епіграфіки середини XVI ст. (С. 36–45). У цей період гарматний парк на україн- ських землях, як і загалом у Польському королівстві, складався з королівської, мі- ської та приватної шляхетської артилерії, причому право власності закріплювалось на стволах у вигляді геральдичних та власницьких знаків (т. зв. «ґмерків»), іноді уславлюючих або пам’ятних написів. Утім першочергового значення все ж набула геральдика. У книзі наведено цікаву статистику щодо незначних нюансів зобра- ження, кількості та взаємного розташування гербів на гарматах у різні роки. Втім, навряд чи можна погодитись з тезою автора про вирішальне значення вторинних ознак для точного датування нечисленних вцілілих зразків, які аж ніяк не можуть у найменших подробицях презентувати здебільшого загублений у часі джерельний масив. На нашу думку, тільки в окремих рідкісних випадках можна говорити про точну відповідність другорядних особливостей геральдичного оздоблення зброї рокам її виробництва, зазвичай їх можна залучати лише як додаткові аргументи для підтвердження атрибуції, встановленої за іншими ознаками. Інша справа – основний зміст герба, що завжди є ключем до актуалізації ба- гатющого масиву різноманітної інформації, зокрема й датування. Зауважимо, що більшість цих можливостей автор рецензованої монографії використав у повному обсязі – від визначення майнової приналежності до хронологічного перебігу подій з «життя» окремих гармат. Важливо, що автору навіть вдається реставрувати зов- нішній вигляд чималої кількості втрачених зразків на основі інвентарних описів, зазвичай позбавлених «зайвих» подробиць. До середини XVI ст. сувора реальність українського прикордоння не сприя- ла вишуканості гарматного лиття, що, як правило, обмежувалось фризами у виліт- ній та казеній частині, а також скромною гербовою емблематикою. Новий етап у художньому відливництві починається від часів панування Сигізмунда Августа (р. п. 1548–1572). Він вирізняється більш вишуканою орна- Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________ 256 ментацією та багатою й різноманітною епіграфікою. На жаль більшість зразків цього періоду залишила слід лише в люстраціях. В усі часи спеціальність людвисаря-гарматника охоплювала надто вузький ремісничий прошарок. Власної людвисарської школи на Україні не було, кваліфі- кованих фахівців не вистачало – доводилося запрошувати іноземців із найближчих земель. Основним постачальником таких кадрів стала Німеччина. На противагу популярному в Україні пишному італійському орнаменту ні- мецькі майстри демонстрували в своїх місцевих творах аж занадто стриманий смак. XVI ст. можна сміливо назвати періодом німецького ренесансу в художньо- му гарматному відливництві Правобережної України. О. Мальченко акцентує ува- гу на гарматах двох видатних людвисарів, чия робота залишила слід в українській історії – Симона Гавича та Освальда Балднера (С. 45–52). Спеціально розглядаючи орнаментальний стиль людвисаря німецького по- ходження Леонарда Герля (С. 53–62), автор нарешті повертається до історії львів- ського гарматного виробництва, доводячи її до 1572 р. Численні вироби цього майстра, що поширювались по найбільших замках Правобережжя, хоча й були посередніми в художньому відношенні, втім саме їм судилося стати фундаментом фігуративної пластики в пізнішому українському гарматному литті. Після смерті Л. Герля справу короткий час очолював його син – Мельхіор Герль, що залишив по собі оригінальний доробок. Остання чверть XVI ст. представлена кількома прі- звищами гарматників, які займалися художнім литтям на українських землях (се- ред них був навіть знаменитий друкар – Іван Федоров!). На жаль, до нашого часу не збереглося зразків їхньої роботи. Втім, аналізуючи документальні описи, автор зумів помітити ускладнення художніх композицій та привнесення в українські га- рматні відливи нідерландського декоративного стилю (С. 62–72). Період бароко, що розпочався в XVII ст., наповнив гарматні стволи пиш- ною, часом переобтяженою деталями орнаментикою. У цей період привертають увагу роботи Германа Мольтцфельта, який перетворював свої гармати на суто де- коративні, надзвичайно складні у композиційному відношенні відливи. Але вірту- озів такого рівня в Україні було небагато. Крім того, сувора реальність українсь- ких кордонів вимагала від ремісників насамперед прагматизму. Відтак на Право- бережжі склався особливий стиль орнаментованого гарматного литва, що насліду- вав доволі стриману ренесансну символіку та орнаментику (С. 76–79). Серед вцілілих зразків першої половини XVII ст. збереглося чимало т. зв. «подарункових» гармат, які заможні міщани замовляли у подарунок своєму місту (автор розглядає кілька гармат із Кам’янця і Львова). Зазвичай такі вироби багато орнаментували, що пов’язано із бажанням замовників виділитись та увічнити своє ім’я. Іноді на гарматах присутні т. зв. «гмерки» – доволі рідкісні та маловивчені особисті міщанські знаки (С. 80–84). Для такої високотехнологічної галузі як виготовлення гармат існував узви- чаєний в міському ремісничому виробництві розподіл праці. Виділяли кілька ос- новних виробничих етапів, які як правило виконували майстри різного профілю: _________________________________________________________________ Рецензії 257 проектування гармати та її відлив здійснював людвисар (який вважався автором роботи), моделювання та виготовлення декору доручали рисувальникам та зло- тникам. Численні кошториси, що збереглися до нашого часу, засвідчують незмін- но високий рівень оплати цих робіт. За ними також нескладно відтворити послідо- вність технологічних операцій і час витрачений на виготовлення гармат. Джерелами орнаментальних мотивів ще з другої половини XVI ст. ставали раніше виготовлені зразки та поширені у той час підручники графіки. Загалом ав- тором ідеї, що впливала на завершений вигляд виробу, очевидно був насамперед замовник гармати (С. 84-93). Повертаючись до теми львівського гарматного виробництва, автор чимало уваги приділив родині Франке, представники якої до 1660-х рр. виконували абсо- лютну більшість міських та приватних замовлень та залишили великий творчий спадок. На жаль, доробок інших майстрів через брак історичних джерел досі за- лишається практично невідомим. У 1670-х роках міське виробництво очолюють Грег Бельхович та Іван Матвійович, про роботи яких залишилося чимало згадок на відміну від самих гармат. Наприкінці XVII ст. львівське людвисарство починає занепадати (С. 93–107). В інвентарях українських замків, зокрема Київської фортеці, зустрічаються згадки про голландську артилерію. Її поява в Україні пов’язана з артилерійською реформою 1632 р., проведеною королем Владиславом IV (1632–1648). Окрім заку- півлі іноземних стволів, відбувалася масова переплавка старої артилерії часів Сигізмунда Августа. Саме у цей період було назавжди втрачено чимало цінних з художнього й історичного погляду гармат. Прихід до влади династії Вазів та подальше об’єднання її із Габсбургами знайшли відповідне відображення у гербовій символіці королівських гармат (С. 107–110). Поряд з містами та урядом найбільшими замовниками артилерії були також найзначніші шляхетські роди Речі Посполитої. Деякі з них дозволяли собі утримува- ти значну артилерію, що виготовлялася зокрема в приватних ливарнях іноді відоми- ми іноземними майстрами (автор згадує Еліаса Фляйкера з Аугсбургу, що працював у маєтку Любомирських у Вісничі). З часом приватні арсенали перетворювались майже на художні колекції, де оздоблені гармати відігравали роль сімейних реліквій. Серед таких прикладів – арсенал князів Острозьких у Дубно, Конєцпольських в Бродах, Жовківського замку та інші, де налічувались десятки декорованих гармат- них стволів великих калібрів та ще більше менших (С. 110–120). На жаль, значна частина цих зібрань загинула, або була розпорошена після смерті їх власників. З першої половини XVII ст. серед українських магнатів існувала мода замо- вляти гармати через купців-посередників в інших країнах. Виконавцям частіше за все ставали все ті ж німці. Велика кількість німецьких майстрів працювала не тільки у Львові, але й в інших значних виробничих осередках – Кам’янці, Вільно тощо. Окрему увагу автор приділив людвисарям Гданська, де виконували біль- шість замовлень української аристократії (С. 121–125). Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________ 258 У першій половині XVІII ст., слідом за польським, занепадає й гарматне лиття на західних українських землях (на відміну від території Гетьманщини). Тридцятилітня війна та шведська інтервенція фактично знищили гарматне вироб- ництво, зменшили й розпорошили гарматний парк. Намагання влади поліпшити ситуацію призвели до появи у Львові дванадця- ти невеликих гармат-«апостолок» 1740-го року лиття та ще одного декорованого ствола. Решта старої артилерії на той час була продана в колекцію Радзивіллів за- для поповнення розореного війнами міського бюджету. Автор монографії вважає, що в таких скрутних господарських та економічних умовах навіть поява нових стволів не сприяла пожвавленню місцевого гарматного виробництва, хоча й відли- вав їх львівський майстер – Іван Полянський. Інші відомі людвисарі того періоду, як у Львові, так й інших найбільших містах західноукраїнських воєводств відійш- ли від виробництва гармат, зосередившись на інших виробах. Одним із небагатьох міських осередків, що у важкі часи зберіг за собою фу- нкцію королівського цейхгаузу, був Кам’янецький замок, в якому ще з часів ос- манської окупації 1672 р. було сконцентровано чималий артилерійський парк. Піс- ля повернення Кам’янця-Подільського Речі Посполитій у 1699 р. арсенал було ви- везено турками, й справу відродження міської артилерії довелося розпочинати з нуля. Кістяк нового гарматного парку склали зокрема зразки другої половини XVII ст. – останні стволи, які ще були оформлені на високому художньому рівні. Згодом було засновано нову міську людвисарню, на якій з 1708 р. почали відлива- ти гармати (усього впродовж XVIII ст. виготовлено близько сотні стволів), оздоб- лені спрощеним орнаментуванням та коронними гербами. Реформи часів Станіслава Августа Понятовського (1764–1795), покликані модернізувати та уніфікувати польську артилерію, поставили жирну крапку на художньому гарматному литті Правобережної України. Відтепер оздоблення ство- лів складалося в основному зі стандартизованих написів та гербів. Від того часу Кам’янецький цейхгауз став другим за значенням арсеналом Речі Посполитої (С. 126–151). За абсолютної політичної децентралізації саме окремі магнатські резиденції перебрали на себе роль стабілізуючих центрів, що презентували владу. У другій половині XVIII ст. нагальної потреби в захисті своїх маєтків вже не існувало, і можновладці задовольняли свої амбіції колекціонуванням оздобленої артилерії минулих часів та замовленням презентаційних «салютовок». Єдиною колекцією, що дає змогу здійснити ретроспективний аналіз приват- ного цейхгаузу, є збірка художніх гармат родини Радзивіллів в Олицькому замку, що на кінець XVIII ст. складалася зі 170 одиниць. Автор детально аналізує найви- датніші стволи колекції, найдавніші з яких датуються 1621 р. З винайденням доменного процесу різко подешевшало виготовлення виробів із чавуну, що призвело до технічної революції у виготовленні гармат. Через техно- логічні обмеження чавунне гарматне литво в українських землях набуло актуаль- ності тільки у другій половині XVIII ст., втім художнім його аж ніяк не назвеш. _________________________________________________________________ Рецензії 259 Зважаючи на незначну кількість чавунних художніх гармат українського похо- дження та складність їх датування, у ХІХ ст. на ринку антикваріату почали з’являтися фальсифікати; деякі з них досі експонуються в українських музеях. О. Мальченко дослідив найвидатніші з цих підробок та обгрунтував їх справжнє походження (С. 161–168). В останньому розділі висвітлено фаховий рівень та умови праці людвисарів- гарматників, а також здійснено узагальнюючий аналіз символіки та орнаментики ху- дожніх стволів. Дослідник приходить до висновку, що більшість майстрів-іммігрантів, що прибували в Україну, не були видатними у своєму фаховому середовищі. Справж- ніх талантів було обмаль та й ті осідали переважно у Гданську чи Кракові. Умови праці найманих людвисарів у різних містах та в різні часи були більш-менш подібними й підпорядковувались політиці протекціонізму. Окрім то- го, спеціальність гарматника надавала солідні соціальні переваги, оскільки була щільно пов’язана з торгівлею зброєю. Автор у черговий раз піднімає традиційну для зброєзнавства проблему, що стосується критеріїв визначення національної приналежності зброї. Відповідь на це питання в науці насамперед обумовлена специфікою окремих досліджень та науковими поглядами дописувачів. Зауважимо, що й в українському зброєзнавстві це питання неодноразово обговорювалося. На думку автора рецензованої монографії, діяльність майстрів-іноземців на українській землі слід уважати доробком вітчизняної культури, оскільки їхні про- фесійні навички та художня майстерність були затребувані тогочасним українсь- ким суспільством і перебували під прямим впливом його естетичних смаків і по- треб. Втім, автентична традиція місцевого художнього гарматного відливництва, як це не парадоксально, на Правобережній Україні так і не сформувалася – створе- ні іноземцями художні зразки не знайшли гідних наслідувачів серед місцевих май- стрів (С. 169–186). Визначивши поняття символу в мистецтві як універсальну естетичну катего- рію, автор переходить до систематизації художніх зображень, взявши за основу їхнє походження. На жаль, у роботі періодично трапляються подібні методологічні неузгодженості: в даному випадку при мистецтвознавчому визначенні символу подальші класифікація та дослідження здійснюються методами джерелознавства. Зауважимо, що тонка міждисциплінарна межа, яку автор не завжди витримує, ви- магає надзвичайно обережного поводження із методологією. До групи надприродних створінь відносяться дракон, василіск, як втілення демонічної руйнівної сили, грифон, кентавр, русалка, гіппокампус та кит. Персо- налії богів, напівбогів та героїв античного пантеону, зображені на гарматах через їхню надприродну силу – Юпітер, Прозерпіна, Самсон. Серед агіографічних обра- зів, що мали засвідчувати власникам гармат своє покровительство, найчастіше зу- стрічаються зображення архангела Михаїла, Іоанна Хрестителя, Діви Марії, св. Станіслава, св. Маврикія, апостолів та євангелістів. Серед тварин, що наділяли- ся надзвичайними здібностями, зустрічалися образи птахів (соловей, орел, сова, Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________ 260 лелека, пелікан, дрозд, пугач), тварин (лев, вовк, собака, олень, бик, дельфін, на- віть кіт та миша), а також плазунів. Автор надає вельми докладні характеристики кожному образу в контексті середньовічної символіки. Інша запропонована автором оригінальна систематизація, ґрунтується на властивостях зображених створінь, основними з яких є володіння нищівним вог- нем та здатністю видавати сильні звуки. Йдеться про величезне бойове значення звукових та світлових ефектів гарматної стрільби у ході ведення середньовічних воєн (С. 186–211). Безпосередньо переходячи до орнаментального оформлення гармат автор поділяє його на раціональне (що мало підкреслювати функціональні частини ство- ла) та декоративне (мало перетворити гармату на ефектну художню композицію). Втім, орнаментування не впливало на бойове використання гармат. Навіть серед т. зв. «парадної артилерії», призначеної передусім для оздоблення резиденцій, в Україні майже не зустрічаються неробочі, суто декоративні зразки. До нашого часу збереглося недостатньо джерел, щоб відтворити систему де- коративних норм XІV–XV ст. Можна простежити лише еволюцію окремих функ- ціонально-декоративних елементів, зокрема армуючих обручів. Для нечисленних стволів, що збереглися, характерні гранчаста архітектоніка, поділ артилерійського ствола на дві частини (вилітну і казенну). З декору вживалися спільні для всієї Єв- ропи аскетичний симетричний орнамент геометричних фігур та символічна рельє- фна мотузка з грубими вузлами. У наступному XVI столітті починає розвиватися рослинний орнамент: з’явився та урізноманітнився т. зв. масверк (зустрічався у вигляді рози, «риб’ячого міхура», три- чотири- та шестилистника). Велику увагу приділяли орнаменту, що точно копіював природні зразки – листя плюща, дуба, клена, папороті, гостролис- та, шипшини, терену та виноградної лози. Часи Ренесансу привносять у гарматне орнаментування нові рослинні моти- ви, водночас більш схематичні за виконанням. Поширюється традиція поділу ствола на три частини: вилітну, середню та казенну, що вплинуло на характер і розташування орнаменту. Виникають дуги, призначені для транспортування, що мали виняткове зна- чення для естетичного вигляду гармати. Їх часто оформлювали у вигляді морських чудовиськ або дельфінів, мотузки, сирен, левів тощо. Не менш різноманітно моде- лювали і виноград, що відігравав роль важеля та пристрою для транспортування. Додатком до нової схеми оздоблення ствола стали елементи символічного ха- рактеру, які заповнювали вільне поле між орнаментикою – родові герби власників, особисті девізи та титульні написи в оздобних картушах чи прямокутних рамках. Загалом українські гармати першої половини XVI ст. бідні на орнаментальні елементи та символіку. Декор передусім доносив корисну інформацію до глядача, не переслідуючи естетичної мети. На думку автора, в українському гарматному виробництві найбільш впливовими виявилися німецькі людвисари, які встановили принципи суворості, лаконічності орнаментування на два століття вперед. Україн- _________________________________________________________________ Рецензії 261 ському художньому ливарництву так і не вдалося піднятися над рівнем звичайного ремесла і сформувати школу з власними техніко-художніми традиціями. Поряд зі строгими ренесансними відливами, на межі XVI–XVI І ст. з’явилися нечисленні ман’єристичні зразки, що тяжіли до декоративної пишності. Втім у цілому в гарматному литві XVІI ст. не помічається сильної барокової орнамен- тації. Важливою особливістю стало засилля листя аканту, виконаного у пластичній манері дуже рельєфного лиття. Інші популярні мотиви – розети італійського похо- дження, що в Україні зазнали вірменського впливу та виписані в дрібних деталях пальмети. До нових, більш пишних форм орнаментації, хоча й доволі суворим ре- несансним антуражем, відноситься S-подібний орнамент. Взагалі, в декорі гармат ще з першої половини XVІI ст. провідною була не орнаментальна, а тематична пластика, що більше відповідала вимогам репрезентативності. У вигляді барельє- фів повторюються ренесансні гротескові образи, маскарони, виникають навіть портретні зображення. З’являються такі нові для українського гарматного декору елементи як драпірування, гірлянда, арматура. Автор відзначає «м’яку» манеру моделювання пластики, як одну з небагатьох стильових рис, що вирізняють деко- ровані гармати саме українського походження. Герби були неодмінним елементом гарматного декору вже з XV ст. Не менш виразно за геральдичні емблеми власника презентували написи і монограми, що вводилися в декор гармати. Популярними були також присвяти і девізи, виконані латинською, німецькою та польською мовами. Готичні шрифти, що вирізнялися вишуканою графікою, з часом змінюються на простіші, хоча й більш різноманітні. Загалом, декоративна роль написів із часом помітно зменшується. За потреби, скажімо при зміні власника, герби й написи змінювали – старі просто зішліфову- вали з поверхні ствола (С. 211–234). Останнє, на чому зупиняється автор, це декорування лафетів. Спеціальні презентаційні гармати певно мали пишно орнаментовані лафети. Інвентарні описи подають відомості про цілі серії лафетів, розмальованих в один чи два кольори, що очевидно мало практичне значення на війні. Розібравши основний текст, хотілося окремо висловити зауваження щодо ви- користання неминучих для такої роботи спеціальних термінів. Складається вражен- ня, що автор, доречі вже не вперше у своїх працях, свідомо уникає їх пояснення, відбуваючись фразою про недостатнє опрацювання ним середньовічної технічної та мистецької термінології (С. 10). Можливо йдеться про складність цієї проблематики і намір усунути зазначений недолік в окремому дослідженні (що повністю відпові- дає авторській концепції «серії праць»). Але якщо у попередній роботі непідготов- лений читач ще міг обійтися без роз’яснення термінів, не втрачаючи змісту прочи- таного, то у рецензованій книзі це стає непростим завданням: забагато на наш по- гляд залишеної без перекладу та пояснення професійної лексики, у тому числі такої, що стосується становища ремісників у структурі середньовічного міста. Відтак, на нашу думку, все ж необхідно було укласти хоча б невеликий сло- вник основних людвисарських й середньовічних ремісничих термінів та одиниць Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________ 262 вимірювання. Адже автор спромігся на докладний «Словник військових і техніч- них термінів, мір та застарілих слів» у першій роботі та унікальний «Словник гар- матників», який розширюючись від праці до праці, вперше у вітчизняній історіо- графії представляє відомості про майстрів відливної справи українського Правобе- режжя (С. 246–257). Проблема словника видається актуальною у зв’язку ще із тим, що в роботі часто-густо зустрічаються дрібні термінологічні невідповідності. Так бракує одно- стайності у технічних характеристиках зброї та при використанні мірних одиниць (зокрема калібру гармат). Звичайно, робота не є каталогом, але технічні описи га- рмат все ж присутні! Перегорнувши останню сторінку книги, не можна позбутися враження, що праця побудована еклектично – їй явно бракує стрункості організації викладу. Можливо це пов’язано із тим, що робота, вочевидь задумана як вузькофахова, за широтою охопленої проблематики далеко вийшла за межі «гарматної» теми. Це призвело до інформаційної перенасиченості тексту і, як наслідок, заплутаності те- матики підрозділів. Все це робить книгу доволі складною для читання, принаймні у порівнянні з попередньою. Справжнім рятівником автора у цій ситуації стає жорсткий хронологі- чний принцип викладу, якого він (автор) послідовно дотримується. Чітка періодизація упорядковує матеріал і допомагає читачу долати тематично строкаті підрозділи. Врешті, незважаючи на чимале поле для критики, звичайне для будь-якої роботи з такою широкою тематикою, О. Мальченко, на наш погляд, цілком успіш- но впорався із поставленими завданнями: це один із тих випадків, коли інформа- ційна насиченість та наукова новизна дослідження врешті перекривають усі інші, здебільшого технічні недоліки. Нам видається зайвим говорити про прогресивність для української науки цієї та інших праць автора, що на сьогоднішній день є просто єдиними спеціальними дослідженнями з предмету в Україні. Наукова новизна та сучасність роботи полягає не тільки в обсязі й складі корпусу залучених джерел, але й новому концептуальному рівні опрацювання матеріалу, що є унікальним не тільки для зброєзнавства, але й всього комплексу вітчизняних спеціальних історичних дисциплін. Нарешті маємо не просто розрізнені роботи, але перший справжній цикл новітніх наукових праць з предмету, де зброя розглядається як комплексне джерело, різним аспектам вивчення якого присвячене окреме завершене дослідження. Таке явище в сучасному зброєзнавстві варто вітати як першу ластівку поетапного, фундаментального у найглибшому розумінні цього слова дослідження відомих і маловідомих речових джерел української історії, наукове систематичне вивчення яких розпочинається лише зараз.

Українське зброєзнавство: досвіди системних досліджень

Institution

Similar Items