Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть
У статті аналізується творчість представників християнсько-консервативної течії в українській літературі XVI – 
 XVIII ст. Акцентується увага на тому, що для даного дискурсу характерне утвердження моральних принципів за
 посередництвом сміхової культури. Робляться спроби з’ясування в...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Наука. Релігія. Суспільство |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/33425 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 1. — С. 157-162. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860120594504220672 |
|---|---|
| author | Ямчук, П. |
| author_facet | Ямчук, П. |
| citation_txt | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 1. — С. 157-162. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Наука. Релігія. Суспільство |
| description | У статті аналізується творчість представників християнсько-консервативної течії в українській літературі XVI – 
XVIII ст. Акцентується увага на тому, що для даного дискурсу характерне утвердження моральних принципів за
посередництвом сміхової культури. Робляться спроби з’ясування витоків національного духовно-сатиричного
мислення, виявлення його першоджерел та інтелектуальної складової.
В статье анализируется творчество представителей христианско-консервативного течения в украинской
литературе XVI – XVIII столетий. Акцентируется внимание на том, что для данного дискурса характерно
утверждение моральных принципов через посредничество смеховой культуры. Предприняты попытки
определения истоков национального духовно-сатирического мышления, выявления его первоисточников
и интеллектуальной составляющей.
In the article creation of representatives of christian-conservative flow in Ukrainian literature of the XVI – XVIII 
centuries is analysed. Attention focuses on the fact that the statement of moral principles through the laugh 
culture is typical for this discource. The attempts of determination of sources of national spiritual-satiric thought, 
exposures of the original sources and intellectual constituent are undertaken.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:38:47Z |
| format | Article |
| fulltext |
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2010 157
УДК 82-7.161.2“15/17”+17.022.1.000.28
Павло Ямчук
Одеський державний університет внутрішніх справ, Україна
ХРИСТИЯНСЬКО�КОНСЕРВАТИВНА ОБОРОНА
МОРАЛЬНО�ЕТИЧНИХ ЗАСАД ОСОБИСТОСТІ ЗАСОБАМИ САТИРИ
І ГУМОРУ В УКРАЇНСЬКІЙ СЛОВЕСНОСТІ ХVІ – ХVІІІ століть
У статті аналізується творчість представників християнсько-консервативної течії в українській літературі XVI –
XVIII ст. Акцентується увага на тому, що для даного дискурсу характерне утвердження моральних принципів за
посередництвом сміхової культури. Робляться спроби з’ясування витоків національного духовно-сатиричного
мислення, виявлення його першоджерел та інтелектуальної складової.
Близькою до ідейного світу Івана Вишенського, Григорія Сковороди за християнсько-
соціальним наповненням була творчість сучасника І. Вишенського луцького шляхтича
Яна Жоравницького. «Ян Жоравницький був луцьким шляхтичем; навчався грамоти
в архімандрита в містечку Жидичині, пізніше – служив у луцькій міській канцелярії.
За напади на маєтки і вбивство королівського секретаря Балтазара Гнівоша в селі Свиню-
хах був засуджений на смерть і страчений 1589 року», – зазначає Л. Махновець [1, с. 473].
Така біографія письменника, звісно ж, не дозволяє дослідникові ставити ім’я Я. Жорав-
ницького в один ряд із творцями власне духовного дискурсу, такими, як І. Вишенський,
І. Пастелій, А.-І. Потій.
Світоглядна модель порівняння творчості представників духовного дискурсу, проте,
видається нам цілком можливою як з огляду на схожість позицій та тематико-ідейних
мотивів, так і з огляду на потребу осмислення процесу громадського засвоєння консерва-
тивних парадигм, витворених у духовному дискурсі людьми, що стояли якнайдалі від них.
Дослідження цього багатоаспектного явища на нинішньому етапі розвитку українського
релігієзнавства та гуманітарного дискурсу загалом, на наш погляд, є цілком неможливим
без комплексного, такого, що залучає до дослідницького апарату осмислення природи
сміху, знання із різних галузей науки, вивчення. У тому числі – знання праць класиків як
вітчизняної, так і зарубіжної гуманітаристики. Саме в такому типі всебічного аналізу і
полягатиме наукова новизна пропонованої студії, а її актуальність слід сформулювати у
такий спосіб, згідно з яким панорамне подання новітньої інтерпретації сакрально спрямо-
ваних староукраїнських текстів в постмодерному філософському дискурсі слід здійсню-
вати неодмінно актуалізуючи різноаспектні сфери думки, зокрема і про природу сміху як
такого, його культурного та формуючого особистість й суспільні відносини, впливу.
Крім того, актуальність пропонованої студії полягає і у поданні цілісного уявлен-
ня про універсалізм української й світової сміхової культури. Саме тому є можливим
використовування для дослідження українського сакрально орієнтованого сміху праць
провідних європейських та світових дослідників сміхової культури, адже у разі відмови від
застосування європейського наукового категоріального апарату для дослідження україн-
ської релігійно орієнтованої сміхової культури ми тим самим би визнали, принаймні,
неадекватність, а відтак – меншовартісну провінційність, відсталість від європейських
мисленнєвих диспозицій українського сакрального сміху та вітчизняної філософії, етики та
моральності загалом.
Епоха європейського Середньовіччя, одним із проявів якої була поява шляхетних
розбійників-поетів (від Франсуа Війона починаючи), знаходила своє адекватне виявлення
й в Україні, де такі реальні, згодом опоетизовані романтиками особистості виявляли
Павло Ямчук
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2010 158
свої поетичні здібності не стільки у традиційній для європейського дискурсу інтимній
ліриці, скільки у царині, що пересічному європейцеві здалась би ніяк не узгоджуваною
з їхнім родом діяльності. В порядку дискусії можемо припустити, що деякою мірою
неординарність героїв романів Ф. Достоєвського («екзотичність», за визначенням
Х. Ортеґи-і-Ґасета) має буттєво-біографічним та історико-соціальним джерелом дискурс
саме українського Середньовіччя, у якому в особистості єдналось традиційно непо-
єднуване, або, за визначенням українського середньовічного мислителя К. Транквіліона-
Ставровецького, «і ангел, і звір». Екзотичність характерів Рогожина чи Грушеньки,
якщо й виходила з дійсності, то не російського XIX ст. з істотно відмінними від цих
типів соціально-психологічними та історико-буттєвими реаліями, а, очевидно, була іма-
нентно породженою соціально-культурним дискурсом України ХVІ – ХVІІІ ст., у якому
панувала атмосфера прагнення до християнської чистоти й досконалості, що могла охо-
пити й розбійників, а ченців залишити байдужими до Божественного начала. У нащадка
українського поета і греко-католицького священика ХVІІІ ст. Андрія Достоєвського
таке розуміння справжньої святості й справедливості зумовлювалось всім біографічним
дискурсом його генеалогії. Теж можна сказати й про нащадка козацького полковника
Остапа Гоголя, який за типом соціальної сатири був набагато ближчим до українського
консервативного соціального дискурсу ХVІІ – ХVІІІ ст., ніж до традицій літератури, у якій
йому довелось творити. Саме тому так часто «позитивні» герої романів Ф. Досто-
євського стають (або відчуваються) негативними, а негативні – роблять вчинки, що
дорівнюють духовному подвижництву.
Особистість Я. Жоравницького була такою, що породжувала в художній реальності
іншої літератури іншого століття завдяки своїй трансцендентній універсальності «екзо-
тичний» літературний слов’янський дискурс. Слід проаналізувати сатиру Я. Жоравниць-
кого «Хто йдеш мимо – стань годину». В центрі її – постать «пані ключникової», яка
«розпусти не встидає»:
Убирається в форботи,
Лиш не дбає про чесноти!
Нащо модли їй, офіри?
Аби були каваліри! [2, с. 299].
Погляд на поведінку «пані ключникової», яка віддає всю свою увагу прикрасам,
одягу, розвагам, у Я. Жоравницького в глибині – виразно аскетичний. Він засуджує її
якраз через аскетичні засади. Слід пригадати міркування І. Вишенського про одяг як
форму зовнішнього виявлення сакрального або диявольського начала в людині: «Клобук
правильно називається страшилом... По-перше, страшить він бісів. Через те, що Христовий
хрест на рамено взяв, з миру визувся і печатку на голові поставив, що в мир вже не повер-
неться... Даремно трудишся, бореш і зваблюєш мене, дияволе, щоб я повернувся до угод-
ної тобі магерки. Уже мене не побачиш, дияволе, що збиваю магерку чи на той, чи на цей
бік шию вигнувши, як індійський кур, щоб пиху свою показати в моїй голові» [3, с. 37-38].
Засудження «угодної дияволові» мегерки як атрибуту світського життя у І. Вишенського
має виразно духовний сенс: «Він (клобук. – П.Я.) присоромлює красу й строкатість світо-
угодників і тих, що люблять красу... явно сміється із шапок, з магерок червоних і чор-
них... тому, що носять їх аби людям приподобатись, а він приподоблюється єдиному
Богові» [3, с. 38]. Поняття краси, отже, у І. Вишенського і у Я. Жоравницького цілком
відмінне від ренесансного (а згодом – просвітницького) ідеалу краси з акцентом на чуттєве
її сприйняття. Такий тип краси вони всіляко таврують, відносять його у власній естетичній
системі до категорії потворного, надаючи перевагу незримій красі людського духу.
Цим же міркуванням викликана й категоричність осуду Я. Жоравницьким непри-
стойної поведінки героїні сатиричного твору; її зовнішня принадність, про яку вона дбає
більш од всього, неодмінно породжує гріх, перелюб, за який необхідно карати. В кате-
горично-різкій манері автор радить чоловікові «пані ключникової»:
Смаруй києм над статечность,
Най забуде про вшетечность [2, с. 300].
Християнсько�консервативна оборона морально�етичних засад особистості…
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2010 159
Цим фінальним саркастичним міркуванням поет не лише виявляє своє соціально-
моральне ставлення до поведінки героїні (такий зміст лежить на поверхні прочитання
образу), але й засвідчує відданість визначеній О. Мишаничем традиції якраз у любовній
ліриці даного періоду: «Фактично... книжно-моральна повчальна поезія... подавала пра-
вила поведінки жінки в сім’ї, осуджувала “блудну пристрасть”, біблійною історією під-
кріплюючи свої моральні настанови» [4, с. 11]. Така концептуальна настанова увиразнює
християнсько-соціальний сенс аналізованого твору.
Цікаву модель сатиричної оборони духовно-консервативних суспільних та особистіс-
них засад подає анонімна поезія аналізованого періоду. Привертає увагу своєю світогляд-
ною християнсько-соціальною спрямованістю написаний в 1786 році сатиричний «Плач
київських монахів». Віршовану драму з елементами орації витримано у визначальному для
поетики полемічної літератури ХVІ – ХVІІІ ст. дискутивно-діалогічному ключі, де кожен із
суб’єктів дотримується власної позиції й обстоює її. Міркуючи про схожий тип комічного,
А. Берґсон зауважує: «Замість того, щоб користуватися своїми думками як сторонніми
символами, дотепна людина їх бачить, чує і навіть примушує вести діалоги між собою,
зовсім як людей. Вона виводить їх на сцену і сама почасти з’являється на ній. Дотепний
народ завжди закоханий у театр» (курсив наш. – П.Я.) [5, с. 91]. У «Плачі київських монахів»
застосовується поширена в Пізньому Середньовіччі форма драми-орації, в якій ораторська
домінанта мовлення кожного з персонажів є однією з визначальних характеристик задуму,
ідейного світу та загальної поетики твору. А. Берґсон зазначає: «Іронія – ораторської приро-
ди, тоді як у гуморі більше наукового. Іронія підсилюється в залежності від звеличення дум-
ки промовця про благо, яке має бути; ось чому іронія може внутрішньо розпалюватись до
такої міри, що перетворюється на згущене красномовство» [5, с. 108]. Означена А. Берґсо-
ном риса комічного притаманна аналізованому творові вже від його природи та способу
реалізації поетики. Концентрація у монологах ченців красномовства в 1786 році вже
містить в собі його внутрішньо-іронічне заперечення, викриття соціальної реальності. Не в
останню чергу це зумовлено самою атмосферою доби. Красномовство барокових ораторів
тепер – це вже лише іронічна данина моді, данина до певної міри самопародійована, несер-
йозна, але й ще не до останку дерзновенна стосовно високого ораторського мистецтва.
Одразу зауважимо першу відмінність даного твору від класики сатиричної та поле-
мічної літератури ХVІ – ХVІІ ст. Якщо сатиричні та полемічні твори І. Вишенського
організовувались у формі ґрунтовного викладу протилежних концепцій («Зачіпка муд-
рого латинника з дурним русином», розділи 1 та 3 «Книжки» та деякі інші твори), то
«Плач київських монахів», будучи подібним до класики полемічної літератури з огляду
на зовнішні засоби поетики й текстову організацію, за змістом суперечив цим принци-
пам. Причиною такої суперечності була спроба анонімного автора (або авторів) витво-
рити своєрідний сатиричний симулякр полеміки, вийти на рівень гри в полеміку з метою
сатиричного викриття тих, що полемізують. Власне кажучи, саме цю мету ми виділяємо в
даному тексті як одну з найсуттєвіших. Теоретично її можливість так обґрунтовується
А. Берґсоном: «Роздивіться... таку ознаку комічного: форма, котра воліє керувати зміс-
том. Якщо наш аналіз вірний, то гармонійним тоном по відношенню до цієї ознаки мусить
бути тіло, що сперечається з духом, тіло, що перемагає дух» [5, с. 54]. Як ми побачимо,
саме тіло, що прагне подолати й перемогти дух, буде основним наскрізним символом
сатиричного зображення у «Плачі київських монахів». Форма (тіло), що прагне підмінити
дух (сакральне начало), як ми вже зауважували, цитуючи А. Берґсона, сама по собі є сміш-
ною. Такий комічний ефект втілюють в аналізованому творі всі без винятку персонажі.
Саме з метою їх викриття автор примушує своїх персонажів «робити гримаси так, як
би вони робили це самі, якщо доводили б ледь помітну гримасу до завершення» [5, с. 33].
Автор «Плачу...» точно слідує вищезацитованому теоретичному положенню А. Берґсона,
змушуючи монахів, щоправда таємно, без участі стороннього спостерігача, висловлювати
не-висловлюване, доводити до логічно-абсурдного завершення міркування, які б реально
існуючі ченці ніколи не довели б до фіналу, боячись компроментації свого імені в очах
братів або пастви. Реалізується в «Плачі…» й ще кілька із визначених французьким
Павло Ямчук
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2010 160
вченим рис: «Дозволити собі... сказати те, чого не хотів говорити... ось... одне з най-
глибших джерел комічного… Комічне слово отримують, вкладаючи абсурдну ідею у
форму загальновживаної фрази» (курсив А. Берґсона) [5, с. 96]. У випадку даного твору
абсурдна ідея (служити Богові, не служачи йому) вкладається не просто у загальновжи-
вані, а сакралізовані формули. Від чого неминуче стає ще більш абсурдною. Ще однією
важливою рисою, поміченою нами при загальному огляді поетики «Плачу...» (детальний
аналіз подаємо далі) є визначена А. Берґсоном здатність автора обертати у самовик-
ривальний дискурс не лише загальну спрямованість промови персонажа, але й викорис-
товувати з цією ж метою різноманітні прийоми поетики: «Береться якась метафора,
фраза, міркування й повертається проти того, хто їх вимовляє... таким чином, щоб ска-
зати те, чого сам не бажав та, начебто, сам себе піймав у словесні тенета» [5, с. 93]. Тут, як
видно, сатирико-викривальний аспект виявляється не стільки на рівні макростильовому,
скільки на рівні окремої фрази, яка сама по собі може виступати й проявляється у ролі
специфічного викривального звинувачення облудності того, хто її вимовляє. Метафора
виконує якраз таке службове навантаження, виступаючи функціонально лотманівським
«текстом у тексті», вона є більш, ніж маркером іншої реальності, а швидше, мікрореаль-
ністю в монолозі кожного з персонажів.
Отже, саме персонаж-мовець стає тією головною віссю твору, довкола якої оберта-
ється система оповідування. Принагідно звернемо увагу ще на одну принципову позицію
загальної поетики «Плачу київських монахів», яку теоретично вирізняє й А. Берґсон:
«Кожен з акторів знає лише один бік; звідси їх помилки, невірне тлумачення, яке вони
розповсюджують на все, що відбувається навколо них, а також на те, що вони самі
роблять» [5, с. 85]. Так само й персонажі «Плачу...» знають лише один мамоністичний
культ, вважаючи його своєю релігією й при цьому забуваючи про те, що сам стан їх (чер-
нецтво) викриває облудність подібного культу, безглуздість та комічність промов та мірку-
вань. Слід визначити природу такої сатиричної гри в полеміку як особливий різновид
пізньобарокової української сатири, де викривальний зміст (а відтак – й сама істина) не
є монополією якогось одного учасника полеміки, а є позатекстуальним, невимовлюва-
ним, таким, що, за Ю. Лотманом, перебуває у «сфері структурної свідомості» твору, або,
за французькими структуралістами, «десь поза текстом».
Як ми вже відзначали, аналізуючи текст поеми С. Пекаліда й сам дискурс даного
тексту, таке позатекстуальне (але – дискурсивне) виявлення ідейної суті твору притаманне
українській словесності ХVІ – ХVІІ ст., героїко-лицарському дискурсу. У ХVІІІ ст. са-
тира досягла такого ж рівня, поступово трансформувавшись із суворо викривальної та
однозначної за спрямуванням й визначеннями (такою, якою вона була ще у часи Ювенала)
в дещо інше, не змінивши при тому головної мети – оборони консервативних засад духов-
ності індивідуальності та суспільства від чужих впливів, в тому числі й головного впливу –
десакралізованої псевдохристиянської традиції. Тип світоглядно християнської сатири кінця
ХVІІІ ст., з огляду на організацію текстуального простору, на трансформацію стилю був
ближчий читачеві, ніж ще схоластично-пізньосередньовічний стиль сатири І. Вишенського.
Дозволяючи читачеві самому робити висновки, сатирик суттєво розширював релігій-
но-рецептивні межі дискурсу, залучав до нього багато різних свідомостей. Діалог у тексті
(або, як у даному випадку, – полілог) лише спричинював діалог у душах, подавав загост-
рену характеристику певної ситуації, що її потрібно було самостійно оцінити. Сатиричний
дискурс виявлявся не в тексті, а в громадській рецепції читачів, яка породжувалась сати-
ричним полілогом. Сатиричний твір, що його ми розглядаємо, починається переднім словом
до читача зі звертанням «Милостивий государ». Це, з одного боку, засвідчує адресованість
цього твору саме читачеві, а не опонентові, а з іншого – означує приналежність твору до
старої традиції полемічної літератури:
Милостивий государ!
Я, відая, що ви ділами незаботні,
А о новостях любопитствувать охотні,
Тепер же новость імію
І об оной вам донести смію [6, с. 309-310].
Християнсько�консервативна оборона морально�етичних засад особистості…
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2010 161
Одразу стає ясним – Читач (на відміну від автора, який цілком у дусі середньо-
вічної суспільної етики лишається анонімним) виступатиме одним із героїв віршованої
драми з елементами орації. Слід зауважити, що сам принцип організації цього тексту
багато в чому може розшифровуватись за допомогою висловленого П. Рікером мірку-
вання про природу наративу: «Персонаж є тим, хто діє в оповіді. Категорія персонажа,
отже, також виявляється категорією наративною і її роль в оповіді залежить від того
самого наративного розуму, що й сама інтрига» (підкреслення П. Рікера) [7, с. 172].
Стосовно проблеми, що розглядається, таке міркування може означати наступне. Ано-
німний автор виводить Читача на рівень персонажа. Саме він внаслідок анонімності
самого автора виступатиме зримим носієм світоглядної дії – головної парадигми наративу.
В такій же самій залежності від «наративного розуму» знаходяться й інші персонажі твору,
які, проте, є одновимірними, внутрішньо подібними один до одного щодо світоглядної
основи твору. Вони виражають протилежну їй засаду, «дерзновення» проти серйозного,
яке репрезентує автор – Читач. Роль персонажа – Читача в цьому випадку – це не стільки
умовна фігура, скільки явище, що «прямо залежне від того самого наративного розуму, що
й сама інтрига», а отже, є неопосередкованим виявом авторового анонімного й номінованого
Читачевого наративів, які перебувають на засадах стороннього спостерігача за дією драми.
Наратив автора – Читача, одначе, мусить підкоритись законові сюжетної інтриги
й поступитись місцем не персонажам – носіям основоположної парадигми, а персонажам,
що своєю природою виявляють саму естетику сатиричного зображення й викриття дій-
сності, що за сутністю суперечать духовно-моральним настановам основних персонажів –
Автора – Читача. Присутність серйозного виводиться на рівень уявної присутності в
«розумі» нарації, натомість домінує в тексті, як це і повинно бути, її протилежність –
дерзновенно-сатиричне зображення чужої їй за духом дійсності. Будова драматичного
полілогу розвивається в сатиричному дискурсі по лінії зростання наративної дії-розмислу.
Першим, хто бере слово, є, як і належить у творі, що пародіює традиціоналістську
ієрархію, архімандрит Зосима:
Отци і браття, ізвісни ль вам переміни такії,
Что для нас уже вийшли устави новії.
По коїм всі деревні не наші уже, –
Что для нас тяжелее может бить їх хуже [6, с. 310].
Форма сакрального вислову одразу входить у суперечність зі змістом промовлю-
ваного. Проблема «плачу» окреслюється з граничною чіткістю. Це – захист майнових
інтересів «аскетичного» чернецтва, а також обурення новими порядками, які таку майнову
розкіш повинні зруйнувати, повернувши усталену традицією майнову власність ченців-
господарів у русло справжньої аскези. Це твердження є протестом проти християнського
розуміння консерватизму, який має на меті руйнацію такої псевдосакральної соціальної
традиції. За соціальним типом архімандрит Зосима нагадує таврованих І. Вишенським
«біскупів», що ще раз засвідчує не стільки антигреко-католицький, скільки антимамоніст-
ський пафос загального дискурсу української стародавньої сатири. Непрямим свідченням
висміювання такої неаскетичної традиції є й такі слова архімандрита:
Лучче би їх (привілеїв та матеріальних благ. – П.Я.)
було б не знати.
Нежелі їх тепер оставляти.
І сіє вам, братія, говори неложно! [6, с. 310].
Міркування Зосими підхоплює, хоч, звісно, й на свій лад, повірений Орест:
Как же тому бить? Не могу понімати!
Привілегії-бо нас могуть защищати.
Хотя й прежде о сем я уже слихал,
Но збиться тому ніяк не полагал.
Говорили только із своєй охоти,
Но то всі билі наші недоброхоти [6, с. 310-311].
Павло Ямчук
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2010 162
Другий промовець, як і належить нижчому ченцеві в ієрархії, що повністю розділяє
міркування вищих, є більш щирим. Його висловлювання мають відбиток відкритого непо-
годження з поверненням ченців у сакральний аскетичний статус. Замість віри у захист єди-
ного Бога від всіх напастей, він відверто сподівається на матеріальні «привілегії», які
нібито можуть служити Христовому воїнству спасінням від лиха й несправедливості. Як
ідеологічну підвалину Орест використовує псевдосакральну соціальну традицію. Промо-
вець критикує тих, хто виступає за її руйнування, парадоксально оцінюючи їх як ледве
не противників Божественної присутності серед людей. Про це свідчить фраза «Хотя і
прежде о сем я уже слихал, Но збиться сему нікак не полагал». Невіра в можливість
відібрання привілеїв містить псевдосакралізований характер.
У цьому контексті зауважимо, що й сьогодні соціальна традиція має в європейській
науці близьке до сакрального потрактування зовсім не в сатиричному, а в цілком серйоз-
ному вимірі. Достатньо пригадати хоча б вчення одного з найбільших філософів, що
досліджують Традицію – Р. Генона, який розрізняв Традицію як духовний абсолют і
звичай у тому розумінні, що ми вживаємо на його означення слово «традиція». Дана
проблема, безперечно, містить матеріал для багатьох міркувань над означеною двоє-
дністю, що є, в свою чергу, предметом окремої наукової дискусії.
В окресленому нами аспекті зауважимо лише, що для українських християнсько-
соціальних консерваторів (сатириків у тому числі) предмет традиції визначався не на
рівні звичайної звичаєвості (перепрошуємо за гру слів), а якраз у формі єднання симу-
лякру сакрального начала з неправедним життям, яке вели багато поколінь людей, саном
причетних до сакрального. «Чистий» звичай, у розумінні Р. Генона, українським кон-
серваторам розвінчати було б куди легше, ніж означений нами вище варіант псевдо-
сакральної соціальної традиції. Тож саме в складності такого розвінчання можна, певне,
знайти причини категоричності всіх без винятку українських християнських мислителів-
консерваторів тієї пори.
ЛІТЕРАТУРА
1. Махновець Л. Примітки // Давньоукраїнський гумор та сатира / Л. Махновець. – К., 1959. – С. 462-476.
2. Жоравницький Я. Хто йдеш мимо – стань годину / Я. Жоравницький // Давній український гумор та
сатира. – К., 1959. – С. 309-316.
3. Вишенський І. Твори / Вишенський І. – К.,1986. – 246 с.
4. Мишанич О. Давня українська любовна поезія // Пісні Купідона / О. Мишанич – К., 1984.
5. Бергсон А. Сміх. Нарис про значення комічного / Бергсон А. – К., 1994. – 164 с.
6. Плач київських монахів // Давній український гумор та сатира. – К., 1959.
7. Рікер П. Сам як інший / Рікер П. – К., 2000. – 458 с.
Павел Ямчук
Христианско-консервативная оборона морально-этических основ личности средствами сатиры
и юмора в украинской словесности XVI – XVIII столетий
В статье анализируется творчество представителей христианско-консервативного течения в украинской
литературе XVI – XVIII столетий. Акцентируется внимание на том, что для данного дискурса характерно
утверждение моральных принципов через посредничество смеховой культуры. Предприняты попытки
определения истоков национального духовно-сатирического мышления, выявления его первоисточников
и интеллектуальной составляющей.
Pavel Yamchuk
Christian-conservative Protection of Moral-Ethical Fundamentals of Personality by Facilities of Satire
and Humour in Ukrainian Literature in XVI – XVIII ct
In the article creation of representatives of christian-conservative flow in Ukrainian literature of the XVI – XVIII
centuries is analysed. Attention focuses on the fact that the statement of moral principles through the laugh
culture is typical for this discource. The attempts of determination of sources of national spiritual-satiric thought,
exposures of the original sources and intellectual constituent are undertaken.
Стаття надійшла до редакції 16.11.2009.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-33425 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1728-3671 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:38:47Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ямчук, П. 2012-05-27T18:36:08Z 2012-05-27T18:36:08Z 2010 Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 1. — С. 157-162. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 1728-3671 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/33425 82-7.161.2“15/17”+17.022.1.000.28 У статті аналізується творчість представників християнсько-консервативної течії в українській літературі XVI – 
 XVIII ст. Акцентується увага на тому, що для даного дискурсу характерне утвердження моральних принципів за
 посередництвом сміхової культури. Робляться спроби з’ясування витоків національного духовно-сатиричного
 мислення, виявлення його першоджерел та інтелектуальної складової. В статье анализируется творчество представителей христианско-консервативного течения в украинской
 литературе XVI – XVIII столетий. Акцентируется внимание на том, что для данного дискурса характерно
 утверждение моральных принципов через посредничество смеховой культуры. Предприняты попытки
 определения истоков национального духовно-сатирического мышления, выявления его первоисточников
 и интеллектуальной составляющей. In the article creation of representatives of christian-conservative flow in Ukrainian literature of the XVI – XVIII 
 centuries is analysed. Attention focuses on the fact that the statement of moral principles through the laugh 
 culture is typical for this discource. The attempts of determination of sources of national spiritual-satiric thought, 
 exposures of the original sources and intellectual constituent are undertaken. uk Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України Наука. Релігія. Суспільство Релігієзнавство Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть Христианско-консервативная оборона морально-этических основ личности средствами сатиры и юмора в украинской словесности XVI – XVIII столетий Christian-conservative Protection of Moral-Ethical Fundamentals of Personality by Facilities of Satire and Humour in Ukrainian Literature in XVI – XVIII ct Article published earlier |
| spellingShingle | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть Ямчук, П. Релігієзнавство |
| title | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть |
| title_alt | Христианско-консервативная оборона морально-этических основ личности средствами сатиры и юмора в украинской словесности XVI – XVIII столетий Christian-conservative Protection of Moral-Ethical Fundamentals of Personality by Facilities of Satire and Humour in Ukrainian Literature in XVI – XVIII ct |
| title_full | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть |
| title_fullStr | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть |
| title_full_unstemmed | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть |
| title_short | Християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності ХVІ - ХVІІІ століть |
| title_sort | християнсько-консервативна оборона морально-етичних засад особистості засобами сатири і гумору в українській словесності хvі - хvііі століть |
| topic | Релігієзнавство |
| topic_facet | Релігієзнавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/33425 |
| work_keys_str_mv | AT âmčukp hristiânsʹkokonservativnaoboronamoralʹnoetičnihzasadosobistostízasobamisatiriígumoruvukraínsʹkíislovesnostíhvíhvííístolítʹ AT âmčukp hristianskokonservativnaâoboronamoralʹnoétičeskihosnovličnostisredstvamisatiryiûmoravukrainskoislovesnostixvixviiistoletii AT âmčukp christianconservativeprotectionofmoralethicalfundamentalsofpersonalitybyfacilitiesofsatireandhumourinukrainianliteratureinxvixviiict |