"З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка)
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/3451 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) / Ю. Я. Барабаш // Вісн. НАН України. — 2009. — № 3. — С. 40-52. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859989527969398784 |
|---|---|
| author | Барабаш, Ю.Я. |
| author_facet | Барабаш, Ю.Я. |
| citation_txt | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) / Ю. Я. Барабаш // Вісн. НАН України. — 2009. — № 3. — С. 40-52. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T16:31:13Z |
| format | Article |
| fulltext |
40 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3
СПАДЩИНА
Ю. БАРАБАШ
«З ТЮРМИ, З НЕВОЛІ...»
«Юродивий» Тараса Шевченка
«Юродивий» — імовірний вступ до
ненаписаної поеми Шевченка.
Його датують орієнтовно: грудень (не рані-
ше за 13) 1857 р., Нижній Новгород. Авто-
граф твору зберігався спочатку в Л. Жем-
чужникова (йому й М. Лазаревському
Шевченко збирався присвятити намислену
поему); після смерті Жемчужникова — в
О. Кониського, дальша доля автографа не-
відома. За описом, який О. Кониський до-
дав до знятої ним з автографа першої копії,
«вірші писані власною рукою Шевченка на
чвертці паперу, складеній у восьмушку»
(ІЛ. — Ф. 77. — № 3). Для першої публіка-
ції [11, 3-6] О. Кониський з попередньої ко-
пії виконав другу (ІЛ. — Ф. 61. — № 359),
дещо змінивши авторову пунктуацію, до
того ж у шевченківському тексті зроблено
одну помилку й одне виправлення. Можли-
во, за цією публікацією «Ю.» вперше введе-
но до корпусу творів у виданні «Поезії Та-
раса Шевченка» [2, 268-270]. В академічно-
му ПЗТ (повному зібранні творів) Шевчен-
ка у 12 томах [1, 258-260] твір надруковано
за першою копією О. Кониського.
Першоджерелом відомостей про історію
виникнення задуму поеми, що дав імпульс
© БАРАБАШ Юрій Якович. Доктор філологічних наук. Лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка.
Головний науковий співробітник Інституту світової літератури РАН (Москва). 2009.
для написання фрагмента, знаного під на-
звою «Юродивий», про первісний характер
цього задуму та його подальші трансфор-
мації, а також про деякі факти й обставини
поетової біографії, прямо чи опосередкова-
но пов’язані з текстом «Юродивого», є
Шевченків Щоденник. Судячи із запису
19 липня 1857 р., таким імпульсом був сон
(один із багатьох, що їх переповідано в Що-
деннику), який привидівся поетові ще до
звільнення, в Новопетровському укріплен-
ні. У розповіді про це сновиддя фігурують
реальні особи недавньої сумнопам’ятної
доби «фельдфебеля-царя» Миколи I — ті,
шо про них Шевченко багато чув і знав за
часів свого перебування в Україні в 40-х рр.
ХІХ ст., зокрема у зв’язку з фатальною
для нього справою Кирило-Мефодіївсько-
го брат ства. Ці особи — Д.Г. Бібиков, київ-
ський військовий, волинський і поділь-
ський генерал-губернатор, М.Е. Писарев,
правитель його канцелярії, пізніше ци-
вільний олонецький губернатор, його дру-
жина С.Г. Писарева; двоє перших згодом
увійдуть — уже як художні персонажі — до
тексту «Юродивого», де до них приєдна-
ються харківський, чернігівський і полтав-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3 41
ський генерал-губернатор М.А. Долгоруков
і сам Микола I, дарма що не зразу названий
на ім’я, але від початку цілковито впізнава-
ний за більш ніж прозорими для читача-
сучасника прізвиськами («фельдфебель»,
«Сарданапал»). Саме під свіжим («В ожи-
дании утра») враженням од цього сновид-
дя, на його «полновесном фундаменте», в
Шевченковій уяві сформувався в загаль-
них рисах «каркас поэмы вроде «Анджело»
Пушкина» під назвою «Сатрап и Дервиш».
Задум сподобався самому поетові («удачно
проектированный план»), і він вирішив не-
одмінно здійснити його «При лучших об-
стоятельствах». Такі обставини — звільнен-
ня — нарешті незабаром настали (документ
на право проїзду до Петербурга Шевченко
отримав 1 серпня, а наступного дня поли-
шив Новопетровське укріплення); 8 грудня
того ж року, щойно було закінчено поему
«Неофіти», він згадує про «Сатрапа и Дер-
виша», відчуваючи «поползновение боль-
шое <…> к пи [санию]», хоч іще й не визна-
чивши точно свої творчі наміри. Втім, уже
через п’ять днів, 13 грудня, записує в Що-
деннику: «Сегодня же принимаюсь за «Са-
трапа и Дервиша». Чи справді робота над
«Юродивим» почалася «сегодня же», неві-
домо, але той високий творчий тонус, із
яким поет працював у Нижньому Новгоро-
ді, дає підстави припустити, що так, або
майже так, могло бути. Інша річ, що, напи-
савши аналізований фрагмент, Шевченко
більше не повернувся до свого задуму — ні
в Нижньому Новгороді, ні пізніше.
Узяті в логічній кореляції обидва наведе-
ні щоденникові записи містять кілька пи-
тань, котрі варто розглянути попередньо,
ще до конкретного аналізу тексту «Юроди-
вого». Зупинімося бодай на трьох.
Із суто хронологічного погляду, «Юроди-
вий» став другим, після «Неофітів», оригі-
нальним поетичним українськомовним тво-
ром Шевченка за сім років після вірша «І
досі сниться: під горою», датованого 1850 р.
Щоправда, «Москалеву криницю» 1857 р.
написано раніше, в квітні—травні, ще в Но-
вопетровському укріпленні (а чорновий ав-
тограф — 1856 р.), проте маємо тут усе-таки
другу редакцію, нехай і ґрунтовно переро-
блену, давньої, 1847 р., поеми; Ю. Шерех
(Шевельов) слушно зауважує, що цей твір
«І тематично, й стилістично <…> ближчий
до минулого періоду творчости поета, ніж
до наступного» [20, 55]. А от в означенні
«наступного» періоду дослідник, видаєть-
ся, надто категоричний, без застережень
пов’язуючи початок цього періоду тільки з
«Неофітами», «котрі датуються груднем
1857 р.» (Там само). Тут формальна хроно-
логія заступає суть справи. Навряд чи пра-
вомірно не брати до уваги, що Шевченків
задум, з якого виріс, хоча й у трансформо-
ваному вигляді, «Юродивий», датовано 19
липня, тобто він значно передує написан-
ню «Неофітів», про задум яких, до речі,
поет ніде не згадує, в щоденниковому запи-
сі 8 грудня ідеться про вже завершений
твір. Отже, саме занотований 19 липня за-
дум поеми становить, властиво, перший
Шевченків післязасланнєвий поетичний
проект; вкупі з написаними в грудні «Юро-
дивим» (як імовірним вступом до поеми) і,
в інтервалі між ними, — «Неофітами» ця
тріада й означила сутнісно важливу межу в
творчості Шевченка, початок її нового пе-
ріоду, поворотний пункт від російськомов-
них повістей до української поезії. І то була
не просто собі рутинна зміна жанру й мови,
не суто емоційний сплеск, вияв нестримно-
го бажання «прислухатися до співів душі»
[9, 296]; це був поворот у світовідчуванні,
самосвідомості, а крім того, сказати б, у
творчій тактиці й стратегії. Шевченко вже
відчував повів близької волі. «Захалявне»
віршування втрачало свою актуальність,
водночас підводило риску і під обережни-
ми, де в чому вимушено компромісними
спробами останніх літ легітимізувати себе
як літератора через російськомовні повісті;
42 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3
наспів час (так тоді, зразу після зникнення
з імперської арени «неудобозабываемого
Тормоза», здавалося багатьом, не тільки
Шевченкові) відкритого слова про «дні
фельдфебеля-царя», розрахунку з усією
«фельдфебельською» системою, її «капра-
лами», «ундірами» та «єфрейторами». І
таке слово мусило бути цілковито питомим
для авторової творчої вдачі, тобто поетич-
ним. Притому — українськомовним. Що-
правда, в первісному начерку до задуму
(запис 19 липня) Шевченко висловив був
думку, що поему «нужно непременно напи-
сать по-русски», але тут-таки застерігся
стосовно свого не вельми вправного воло-
діння «русским стихом» (і це після ство-
рення поем «Слепая», «Тризна», уривку з
драми «Никита Гайдай»!). Уже перший
(можливо навіть «сегодня же» здійснений)
поетів доторк до наперед сформованого
ним «каркасу» — початок роботи над
«Юродивим» — перемикнув задум з алего-
ричного, умовно-«сновидного» регістру в
інший, гостро ідеологічний, націософський,
виразно лірично-сатиричний, який, заува-
жує І. Дзюба, більше відповідав поетично-
му темпераментові Шевченка [5, 535]; це
коригування задуму оприявнилося, зокре-
ма, й в українськомовності «Юродивого».
Різкого повороту зазнає в тексті, порів-
няно із задумом 19 липня, пушкінська па-
ралель. Одверто сказавши, причини пер-
вісного її виникнення не вповні зрозумілі.
Ю. Івакін шукає мотивацію в зіставленні
блудливих зáбігів розпутного Сатрапа з на-
мисленої Шевченком поеми з «хтивістю са-
трапа до героїні» в Пушкіновому «Андже-
ло» [10, 222]. Але, по-перше, не знаємо, чи
передбачалося зображення таких зáбігів
Сатрапа сюжетом ненаписаного Шевченко-
вого твору, по-друге, Анджело, хоч і справ-
ді несподівано запалав грішним почуттям
до Ізабели й навіть готовий був, щоби задо-
вольнити свою хіть, піти на порушення за-
кону, все ж таки не є сатрапом, радше це
бездушний педант, холодний і жорстокий
охоронець букви закону, саме за його воло-
дарювання «законы поднялись, хватая в
когти зло». Віддалені — дуже віддалені —
асоціації можливі між віртуальною постат-
тю Дервіша з пушкінським старим Дуком,
який відмовився від влади і «Пустился
странствовать, как древний палладин»; але
все ж не забудьмо, що паладин і дервіш —
поняття незіставні. Доводиться визнати
обидві згадані спроби потрактування пара-
лелі між «Сатрапом и Дервишем» та «Ан-
джело» не вельми переконливими. Питан-
ня досі не знаходить зрозумілого потракту-
вання, хіба наважимося припустити най-
простіше, — ця паралель могла виникнути
під свіжим враженням від недавнього чи-
тання Пушкінового твору (про що, однак,
немає свідчень), яке мимоволі виринуло з
несвідомості спросоння. Так чи так, у що-
денниковому записі 13 грудня згадка про
Пушкіна та його поему вже відсутня, а в
тексті написаного слідом «Юродивого» не
Т
.Г
. Ш
ев
че
нк
о.
А
вт
оп
ор
тр
ет
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3 43
знайдемо найменшої ознаки подібності, не-
хай би й найвіддаленішої, до «Анджело»;
Шевченків задум і поема Пушкіна — твори
цілком різні, по-перше, за жанром і струк-
турою (Шевченко зазначає, що хотів би
«написать «Сатрапа» в форме эпопеи», в
«Анджело» контаміновано елементи пере-
казу трагедії Шекспіра «Міра за міру», сти-
лізованого в дусі італійського Ренесансу, з
доволі близьким перекладом окремих її
сцен), по-друге, і головно, — за змістом і
сенсом.
Не такий важливий порівняно з попере-
дніми фрагмент у Шевченковій розповіді
про сновиддя в ніч на 19 липня, але безпе-
речно вартий уваги, — мотив Сходу. Зга-
даймо: уві сні поет зустрічає своїх майбут-
ніх персонажів «В тесной улице <…> вос-
точного города», обтиканого, «как иглами,
высокими минаретами»; вельми незвичай-
ний зовнішній вигляд тих персонажів: Пи-
сарев — «в зеленой чалме и с длинною бо-
родою», його дружина та Бібиков сидять на
балконі «тоже в турецком костюме» і роз-
мовляють про «Киевский пашалык». Цей
екзотичний антураж підштовхує Шевченка
до думки, на відміну від Пушкінового «Ан-
джело», що на нього він мав взоруватися,
перенести місце дії своєї поеми «на Вос-
ток». Слід зауважити, що назагал східні мо-
тиви, ремінісценції, окремі ознаки подибу-
ємо в Щоденнику неодноразово. Спершу
вони з’являються в новопетровських снах;
так, 19 липня Шевченко занотував, як «на
крыльях Морфея» перелетів до Орської
фортеці, де «в какой-то татарской лачуге»
зустрів М. Лазаревського й інших земляків
(ожила захована в несвідомості згадка про
будиночок орських татар Даутових, у яких
Шевченко колись винаймав помешкання).
А раніше, 3 липня, поет бачив уві сні, як ра-
зом із тим же Лазаревським вони «очути-
лись в каком-то русско-татарско-немецком
городе, вроде Астрахани». Потім «Схід» пе-
реходить в очевúдь, у перекази поетових
вражень від Астрахані. Це місто з потуж-
ним складником «армяно-татарско-кал мыц-
кого» населення (запис 6 серпня), — було
найближчим пунктом очікуваного переїзду
з Новопетровського укріплення, і не дивно,
що воно постійно присутнє тоді у свідомос-
ті Шевченка та в його несвідомості, отже, в
сновиддях як символ, з одного боку, звіль-
нення, з другого — «Сходу». Що ж до снів
про Бібикова та його ближніх приятелів, то
тут маємо осібний випадок. Незвичайна
східна ситуація («восточный город»), ту-
рецьке вбрання персонажів, нарешті химер-
ний оксюморон «Киевский пашалык» ви-
свічують логіку переносу місця дії майбут-
ньої поеми на Схід і сенс її наперед ви-
значеної назви — «Сатрап и Дервиш»; в
«Ю.», щоправда, вже немає «Сходу» як та-
кого, але чітка прив’язка розповіді до київ-
ського довкілля («святі кияни», «чепурні
киянки») і означення Бібикова та Долгору-
кова давньоперським словом «сатрап» («са-
трапи-ундіра», «сатрап-капрал»), а «би вого»
їхнього «фельфебеля» узагальненим іме-
нем легендарного ассирійського царя Сар-
данапала, — усе це корелює з висловом
«Киевский пашалык», що з турецької мови
означає: область, підвладна паші [18, 273],
акцентуючи в підтексті деспотично-то та-
літарний характер імперської влади азіат-
ського штибу.
«Юродивий» — твір-повернення, і то в
двох сенсах: Шевченкове повернення до
минулого — до власних київських вражень
давніх літ і, ширше, до нещодавно заверше-
ної миколаївської доби з метою її осмис-
лення за нових умов і на підставі здобутого
життєвого досвіду; водночас це повернення
поета до себе самого як автора «Сну» та
«Кавказу», творів, перейнятих пафосом
прямого, нещадного викриття імперської
тиранії в різних її формах та виявленнях,
на всіх рівнях — державному, громадсько-
му, духовному, національному, з гіркими
лірично-профетичними роздумами про
44 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3
долю України в контексті історіософської,
філософської, релігійно-етичної проблема-
тики. «Юродивий» демонструє подиву гід-
ний (з огляду на невеликий обсяг твору —
93 рр.) високий ступінь семантичної міст-
кості. Туге плетиво думок, почуттів, лірич-
них, сатиричних, публіцистичних дигресій,
ремінісценцій тощо оприявнюється в адек-
ватній структурі, якій притаманні розмаїт-
тя, мінливість часових, просторових, ситуа-
ційних планів, перемикання кутів зору, ін-
тонаційних регістрів; глибинна сенсова
взаємопов’язаність окремих структурних
одиниць поєднується з відносною окреміш-
ністю кожної з них. Структурі тексту
«Юродивого» суголосні його версифікацій-
ні особливості — неканонічна строфічна
будова, сполучення говірного вірша то з
роздумливою, то з ораторською, пророчою
інтонацією, семантично-емоційна та ком-
позиційна функція таких елементів, як гра-
дація, ритмічні паузи, перенесення, графіч-
ні пробіли тощо.
Перша частина тексту (рр. 1–15) може
бути розглянута в трьох планах: 1) як вступ
до твору, експозиція; 2) як компонент пое-
тичної системи, органічний складник ін-
тратекстової простороні; 3) як релятивно
автономний текст, «текст у тексті», який
має свою внутрішню семантику, художню
логіку, певні структурні ознаки. Вступна
функція цієї частини полягає в тому, що в
ній зібрані докупи історичні персонажі тво-
ру — явні (Бібиков, Долгоруков, Писарев)
та один «віртуальний» (Микола I); подано
своєрідний колективний портрет тих, котрі
«Украйну правили», структурований низ-
кою семантично однотипних, але поети-
кально різноманітних засобів сатиричної
характеристики — бурлескне переінакшен-
ня імен і прізвищ («Капрал Гаврилович
Безрукий», «Долгорукий»), оксюморонне
сло восполучення «фельдфебель-цар», мета-
форичне, з елементами суржику, знижуваль-
не обігрування військової термінології —
«капрал», «ундіра», «маршировка», пароді-
ювання чужого слова з офіціозного «висо-
чайшого» лексикону — «благосклонні пре -
бивали» (докладніше див.: Івакін Ю. [10,
255–232]). Ці засоби — в різних версіях і
модифікаціях — наявні й у подальших час-
тинах тексту («капрал п’яний», «Гаври-
лич», «сатрап-капрал», «навсегда оставсь /
Преблагосклонним», «смітничок Миколи»
тощо), отже, вибудовується сатирична па-
радигма першої частини, яка виконує
стрижневу структуротвірну функцію.
Означені тут топос Україна і мотив на-
становлених царем її правителів резонують
у рр. 31–37, докладніше характеризуючи
суть і стиль того правління: «міліони / По-
лян, дулебів і древлян [точна вказівка на
географічні межі бібиковського губерна-
торства — Київщина, Волинь, Поділля. —
Ю.Б.] / Гаврилич гнув во время оно». Лю-
дина вкрай цинічна (натяк на широковідо-
мі сучасникам «близькі» стосунки губерна-
тора з «целомудренной помощницей» —
дружиною свого помічника, хабарника
Писарева — вловлюється в Шевченковому
переказі сновиддя (запис 19 липня), Біби-
ков потурав розпусті у своєму оточенні,
сприяв творенню атмосфери моральної зде-
градованості: «чепурних киянок / Оддав
своїм профосам п’яним / У наймички са-
трап-капрал», — власне, впроваджував ти-
пово колоніальну практику взаємин із «ту-
білками».
Таким чином, продовжується й деталізу-
ється подана на початку тексту характерис-
тика губернаторства Бібикова, а також гу-
бернатора Долгорукова («Чимало люду ого-
лили»), здійснюваної ним та його спомага-
чами муштри «І маршировкою, і всім» на віть
«сам фельдфебель дивувались». Викриваль-
ний пасаж переривається публіцистичним
відступом (рр. 16–30). Тим самим унаочню-
ється відзначена вище переривчастість роз-
повіді як принцип структурування тексту.
Сюжет розгортається стрибкоподібно, з роз-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3 45
ривами, ретардаціями. Сатиричний виклад
змінює гнівно-викривальний розмисел. При
цьому суттєво: Шевченків гнів наразі адре-
сований не так, або принаймні не тільки,
«Гавриличу» (оцінка його поетом уже ви-
значена), як міліонам «Полян, дулебів і
древлян», тобто українському посполитому
люду, що потверджується рядком 38 — «Вам
і байдуже».
Отже, відбувається зміна сенсових коор-
динат, об’єкта соціального й націософсько-
го розмислу й відповідно перехід до інших
стилістичних, інтонаційних планів. Гіркі
спогади про «дні фельдфебеля-царя» засту-
пає реакція на сьогодення, вибух ви кри-
вально-пророчого пафосу; викриття сто-
ронніх, ворожих Україні імперських сил —
національна самокритика, вектор гніву й
обурення тепер спрямовано не назовні —
на чужинця-колонізатора, а всередину — на
свою підколоніальну націю, на українство.
Однак (що важливо зазначити) українство
Шевченко розглядає диференційовано, при-
чім у різних емоційних регістрах. «А ми ди-
вились [на злочинні діла «безруких» і «дол-
горуких». — Ю.Б.] та мовчали, / Та мовчки
чухали чуби. / Німії, подлії раби!». Різкість
оскарження земляків-«чухраїнців» (пізні-
ший сатиричний словообраз Остапа Ви-
шні) кореспондує з тональністю вступу до
поеми «Сон» і послання «Гоголю», проте її
пом’якшує, морально виправдовує особо-
вий займенник ми, який засвідчує відчуття
поетом причетності до свого народу, отже й
до його вад і гріхів. Натомість у наступних
рядках, звертаючись до царських «підніж-
ків» з числа українського панства (знову
авторемінісценція, тепер до послання «І
мертвим, і живим»), лакеїв «Капрала п’я-
ного», до всього «суєтного, проклятого»
роду відщепенців, які здатні лише «Розпи-
нать, / А не любить» брата, — тут Шевчен-
ко підкреслено дистанціюється, вживаючи
займенник третьої особи: «Не вам, / Не
вам, в мережаній лівреї, / Донощики і фа-
рисеї, / За правду пресвятую стать / І за
свободу!» (вирізнення тут і нижче моє. —
Ю.Б.). У цьому контексті наступний опис
«Гавриличевого» справування в Україні,
що семантично перегукується з першою
частиною тексту, виконує функцію не так
інформативну, як, сказати б, аргументацій-
ну, — вона покликана потвердити слуш-
ність і обґрунтованість Шевченкових фі-
ліппік, вмотивувати їх — для національно
свідомого читача, звичайно, а не для тих,
кого поет засуджує за байдужість.
Проте самими філіппіками Шевченко не
обмежується; після емоційної кульмінації
(«О роде суєтний, проклятий, / Коли ти
видохнеш?») поетова мисль сягає в царину
міленарну: «Коли / Ми діждемося Вашинг-
тона / З новим і праведним законом? / А
діждемось-таки колись». Цей короткий,
ледь більше трьох рядків (27–30), відступ,
ускладнюючи й урізноманітнюючи струк-
туру другої частини тексту, насичує її но-
вою семантикою, значення якої виходить
за межі одного текстового фрагмента, ба ці-
лого твору; по суті, маємо недвозначну
профетично-програмову формулу, засадни-
чо важливу для розуміння політичних уяв-
лень і міленарних візій зрілого Шевченка.
Чим пояснити і як потрактувати той факт,
що її втілено із залученням реалій амери-
канської історії? Г. Грабович зауважує, що
«новий і праведний закон» Вашингтона
для Шевченка «символізує не конкретну
соціально-політичну структуру тринадця-
ти американських штатів, а сакральну сфе-
ру справедливості й свободи» [8, 166].
Справді, навряд чи Шевченко взорувався
конкретно на американську соціально-
політичну модель, наразі «закон» для нього
не юридичне поняття, а екзистенційна ка-
тегорія, і з огляду на це дослідник почасти
має рацію. Однак лише почасти. Не слід іг-
норувати й конкретно-історичний зміст
Шевченкового посилання на Вашингтона,
цілковито обмежуючи його, відповідно до
46 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3
концепції Г. Грабовича, межами міфу. Неві-
домо, якими джерелами користувався Шев-
ченко, вдовольняючи свій інтерес до куль-
тури, науки, історії Америки, але що такий
інтерес — піонерський для української лі-
тератури — був, сумнівів не викликає. У
широчезному спектрі Шевченкових істо-
ричних і літературних зацікавленостей аме-
риканська проблематика посідала певне
місце, про це свідчать хоч би згадки про
В. Ірвінга та Б. Франкліна в повістях «Ху-
дожник» і «Прогулка с удовольствием и не
без морали». Що ж до ймення Джорджа Ва-
шингтона, то воно для Шевченка й справді
було символом, але не так абстрактно-
сакральним, як уповні реальним у політич-
ному сенсі, так само як «новий і праведний
закон» — Декларація незалежності США —
вабив його антиколоніальним духом, під-
живлював мрію про свою «хату», свою
правду, силу й волю, про майбутню неза-
лежну українську державу. Тут доречно
буде згадати, що за два десятиліття перед
тим О. Пушкін у статті «Джон Теннер» по-
клав початок антиамериканському струме-
ню в російській суспільній свідомості й лі-
тературі, завваживши в Америці «демокра-
тию в ее отвратительном цинизме, в ее жес-
токих предрассудках, в ее нестерпимом
тиранстве» [4, 435]. Пізніше Гоголь у «Ви-
браних місцях із листування з друзями»,
нібито переказуючи якусь свою особисту
розмову з Пушкіним, назве Сполучені
Штати «мертвечиною»; «новому і правед-
ному закону» Вашингтона, як його ще че-
рез десятиліття означить Шевченко, Гоголь
протиставить ідею «полномощного монар-
ха» [5, 40]. Маємо наочно два ментальні по-
люси — підантиколоніальний та імпер-
ський!
Ясна річ, моральну запоруку та реальну
силу для втілення цієї мрії Шевченко все-
таки шукає не в Америці, а навколо себе, у
своєму народові. Поет не втрачає віри, і в
рр. 39–61 «Ю.» розгортається героїчна,
хоча й не здійснена («Більш нічого не ви-
кроїлось»), драма зудару людської гідності
з тупою силою та ницістю. Попри всю не-
привабливість суспільної атмосфери, ягня-
че мовчання земляків, їхню байдужість, на-
ціональне недокрів’я, похиленість перед
чужинецькою владою, «Найшовсь-таки
якийсь проява, / Якийсь дурний оригінал,
/ Що в морду затопив капрала, / Та ще й у
церкві». З подальших рядків дізнаємося,
що наслідком цього вчинку для «святого
лицаря» стала каторга. Думка про викорис-
тання в поемі такого сюжетного повороту
виникла в Шевченка водночас із самим її
задумом. Уже в записі 19 липня він згадує
два відомі йому подібні випадки: один —
прилюдний, у церкві, під час обідні, ляпас,
що його дістав од котрогось із своїх підле-
глих Писарев, після чого «из Киева переве-
ден был в Вологду [насправді — до Петро-
заводська Олонецької губернії. — Ю.Б.]
гражданским губернатором», другий —
«происшествие в Оренбургской сатрапии»,
коли рядовий Скобелєв дав ляпаса коман-
дирові роти; розлогу розповідь про цей
учинок солдата зі співчутливим комента-
рем щодо «бедного», «благородного» Ско-
белєва, покараного шпіцрутенами та від-
правленого в арештантські роти, містить
раніший, 8 липня, запис у Щоденнику.
Якщо випадок із Писаревим Шевченко ще
не пов’язує безпосередньо із задумом пое-
ми (радше це додатковий штрих до харак-
теристики Писарева), то на «происшествии
в Оренбургской сатрапии» він вибудовує
конкретний план: «Не присоединить ли его
как яркий эпизод к «Сатрапу и Дервишу?».
Однак в основу відповідного епізоду в
«Ю.» покладено якраз історію з Писаре-
вим, щоправда, суттєво трансформовану:
ляпас «переадресовано» Бібикову, і таке
підвищення рангу зганьбленого владця на-
дає вчинкові не названого автором «проя-
ви» загальноімперського розголосу («цар-
ство все оголосив»), а епізодові осібної зна-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3 47
чущості, недарма в справу визнав за потріб-
не втрутитися сам «фельдфебель», який
особисто «Послав на каторгу» винуватця,
«А до побитого старого / Сатрапа «навсег-
да оставсь / Преблагосклонним».
Дві головні метафоричні домінанти ви-
значають семантичну вагу цієї частини тек-
сту для цілого твору. Найперше — слово
«юродивий», яким Шевченко замінює (на-
певно, як семантично місткішим) попере-
дні назвиська героя — «проява», «дурний
оригінал». Назагал це поняття трапляється
і в інших, раніших Шевченкових творах,
причім, зауважмо, в різних естетичних та
поетикальних, здебільшого метафоричних,
функціях: то як засіб негативної оцінки со-
ціально та морально чужих, ворожих пое-
тові людей («діти юродиві» в посланні «І
мертвим, і живим» й у вірші «П.С.»), ін-
шим разом задля підкреслення — з відтін-
ком самоіронії — химерності ситуації, умов-
ності обраної жанрової форми («таке тіль-
ко / Сниться юродивим / Та п’яницям». —
«Сон — У всякого своя доля»). Засадничо
важливим є введення Шевченком означен-
ня «юродивий» з метою акцентуації моти-
ву дивакуватості людини (персонажа, лі-
ричного героя, автора), «виломленості» її зі
стереотипізованої, змасовленої свідомості
загалу («Чигрине, Чигрине», «N.N. — Мені
тринадцятий минало»). У «Юродивому» це
слово вживається в двох із перерахованих
варіантів: у першому — для характеристи-
ки царських і «капралових» посіпак і в тре-
тьому, додатково героїзованому ситуацій-
ним контекстом, екстремальними обстави-
нами, котрі вмотивовують включення його
поетом в один семантичний ряд із такими
означеннями, як «святий лицар», «святий».
Притому Шевченко зближує, зіштовхує в
одному реченні обидва супротиставні тлу-
мачення: «А ви — юродиві — тим часом, /
Поки нездужає капрал, / Ви огласили юро-
дивим / Святого лицаря», що підсилює ху-
дожній ефект, оприявнюючи полісемантич-
ність поняття «юродивий» як різносуб-
стратного концепту. Це видається, перекон-
ливо, на контентному рівні потверджує
зафіксоване копією О. Кониського з авто-
графа авторське походження назви «Юро-
дивий», яке свого часу деякі дослідники
вважали сумнівним (І. Айзеншток) або гі-
потетичним (Є. Кирилюк).
З огляду на наведений щойно приклад
багатовекторного тлумачення Шевчен-
ком слова «юродивий» варто повернутися
до питання про семантичну роль у «Ю.»
особових займенників першої (ми) і тре-
тьої (ви) особи множини. Згадаймо, що в
рр. 16–30 Шевченко вживає ці займенники
в диференціювальній функції, означуючи в
такий спосіб засадничу межу між «німим»
рабством упослідженого посполитого люду
й добровільним лакейством змалоросійще-
ного панства, а також і своє ставлення (за-
галом негативне, але із суттєвими мораль-
ними нюансами) до обох явищ. Привертає,
однак, увагу той факт, що від рядка 31 «ми»
зникає, залишається тільки «ви», отже, те-
пер цей займенник стосується не тільки —
як раніше — чітко окресленого соціального
шару, а широкого кола людності. Попри те
що «проява», «юродивий», ясна річ, навряд
чи з панського середовища вийшов, радше
все-таки з простих людей, з народу, Шев-
ченко каже: «меж вами / Найшовсь-таки»
[вирізнення моє. — Ю.Б.], тобто, по суті,
покладає провину за трагічну долю «свято-
го лицаря» (так само й отих безталанних
«чепурних киянок», що їх «Гаврилич» від-
дав на поталу «профосам п’яним») на за-
гал, ціле суспільство, на «байдуже», упо-
корене українство як таке. Відповідно про-
блема людської байдужості набуває як
націософського (у дусі національної само-
критики), так і загальнолюдського, екзис-
тенційного сенсу. Це питання в розвитку
поетичної та громадянської мислі Шевчен-
ка, треба визнати, достоту труднé для по-
трактування, воно потребує відмови від
48 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3
спрощеного й «сплощеного» розуміння на-
родності мистця, подолання інерції соціо-
логічного, квазіпатріотичного підходу, але
ухилитися від такого потрактування —
означало б не зрозуміти ні глибинного зміс-
ту твору, ні діалектичної, нетривіальної по-
зиції автора.
Сказане безпосередньо дотичне й до дру-
гої семантичної домінанти розглядуваної
частини тексту — антиномії «козак — сви-
нопаси» («міліон свинопасів»). Радянське
шевченкознавство воліло по змозі оминати
цю, з класового погляду вельми незручну,
формулу; навіть Ю. Івакін, значно менше
від багатьох своїх колег інфікований віру-
сом ідеологізованого мислення, — навіть
він, хоч і визнає, що мотив «козак — свино-
паси» є «наскрізним для громадянської по-
езії Шевченка», коментує його мимобіжно,
вочевидь обережно [10, 235]. Критика й пу-
бліцистика націонал-радикального ґатунку
(Д. Донцов) перетлумачувала Шевченкову
антиномію «козак — свинопаси» на двопо-
діл суто становий, завужено соціологічний —
«панський — плебейський». Натомість
Шев ченко ні в «Юродивому», ані, властиво,
деінде для подібної інтерпретаціїї підстав не
дає. Його антиномія «козак — свинопаси», а
також аналогічні їй «юродивий — «ви» або
«святий лицар — раби» належать (що й по-
казує наведений вище аналіз «займеннико-
вої проблеми») іншому вимірові — духо-
вному, етичному; з огляду на це шляхетним
«козаком» може бути якийсь невідомий
«проява» з посполитого люду, тоді як «сви-
нопасом» — не тільки правдивий свинопас
чи гречкосій, а й губернатор або навіть сам
«фельдфебель». Пізніше, зауважмо, свою
позицію щодо цього вточнив і Д. Донцов,
визнавши, що в Шевченка не йдеться «про
соціально-класові різниці, а про різниці
духа» [6, 248].
Соціальний сенс історії з ляпасом для
Шевченка криється не просто в зударі
представників різних соціальних сил, поет
особливо наголошує на факті покарання
юродивого імперською системою, пред-
ставленою наразі зв’язкою губернатор —
цар, і (прецінь, заледве не головно) мо-
ральної безкарності «потерпілого» владця:
«пропало, / Як на собаці», і всю «драму /
Глухими, темними задами / На смітник ви-
несли», ніби нічого й не було.
Цей мотив переводить хід Шевченкової
поетичної мислі в нове річище, лірично-
публіцистичне (рр. 61–72). Метафоричний
«смітник», на якому поховали неприємний
для влади конфлікт, переформатовується в
реальний «смітничок Миколи» — столицю
імперії, куди поет повертається з далеких її
околиць, «з тюрми, з неволі». Структура
цієї частини тексту відбиває душевне
сум’яття автора, зіткнення контроверсій-
них почуттів і настроїв; вимальовується —
у дусі барокового консептизму — картина
химерна, сливе сюрреалістична: у Шевчен-
ковій уяві провідна «зоря ясная», символ
волі, надії, творчості горить «Огнем неви-
димим, святим, / Животворящим», але го-
рить вона над велетенською купою гною —
«смітничком Миколи», і з того гною «Вста-
ють стовпом <…> / Його безбожнії діла…».
Наболіла, змучена своїми й людськими
стражданнями поетова душа потребує від-
пруження, Шевченко вибухає гнівною ін-
вективою навздогін небіжчикові («Хоча ле-
жачого й не б’ють» — скаже він через дея-
кий час із аналогічного приводу): «Безбож-
ний царю! Творче зла! / Правди гонителю
жестокий! / Чого накоїв на землі?».
Цар уникнув земного суду, від нього те-
пер запізно жадати відповіді, й Шевченко
шукає її в Судді Небесного, до Нього звер-
таючи свої гризливі запитання. Але його
запитання не звучать, як годилося б, сми-
ренним молінням, це радше нечувано зух-
валі закиди Всевидящому Окові, що «ди-
вилося звисока» на злочини земних царів
(«Як сотнями в кайданах гнали / В Сибір
невольників святих, / Як мордовали, роз-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3 49
пинали / І вішали…»), дивилося — «І не
осліпло!». Страхітливі для вірного христи-
янина думки закрадаються в душу, загро-
жують підважити віру в Найвище милосер-
дя і Найвищу силу: «Око, око! / Не дуже
бачиш Ти глибоко! / Ти спиш в кіоті, а
царі…».
Рядки, що про них ідеться (73–82), з по-
гляду богословської проблеми теодицеї
належать у Шевченковій спадщині до най-
складніших для інтерпретації. На самій
цій проблемі тут не будемо зупинятися,
стосовно Шевченка її, в широкому теоло-
гічному та філософсько-етичному плані
або в окремих аспектах, розглянуто в чис-
ленних, щоправда, доволі розмаїтих, часом
полемічних за підходом і тлумаченням,
працях (з авторів назвемо таких, як В. Бар-
ка, І. Дзюба, О. Забужко, С. Козак, Г. Кос-
тельник, В. Мокрий, Є. Нахлік, М. Павлюк,
В. Пахаренко, Є.-Ю. Пеленський, Л. Плющ,
С. Росовецький, Л. Рудницький, Є. Сверс-
тюк, В. Смілянська, Д. Чижевський, Ю. Ше-
вельов, В. Яременко та ін.). Обмежимося
лишень коротким зіставленням наведеного
вище уривку з аналогічними місцями в ін-
ших Шевченкових творах. Якщо, примі-
ром, у поемі «Кавказ» мотив, що його при-
йнято означувати як виїмково богоборчий
(«Коли одпочити / Ляжеш, Боже, утомле-
ний? / І нам даси жити!»), врівноважуєть-
ся, значною мірою і нейтралізується моти-
вом протилежної, молитовно-смиренної то-
нальності, а гнівні поетові нарікання й
оскарження адресовано, по суті, не так са-
мому Богові, як Його псевдослужителям і
кривотлумачам; якщо у вірші «Як умру, то
поховайте» знаменита декларація «…а до
того / Я не знаю Бога» начебто (на думку
деяких дослідників) надається до множин-
них інтерпретацій, у кожному разі є
об’єктом полеміки, то звернені до Бога сло-
ва в «Юродивому» для такої множинності
не дають жодних підстав, за своєю гостро-
тою й очевидною однозначністю вони, по
суті, не мають собі рівних у Шевченковій
поезії. Поверхова, схильна до кон’юнк тур-
ності думка потрактовує їх як беззастереж-
не свідчення поетового «войовничого атеїз-
му», що свого часу й робилося. З інших за-
сад виходить мисль аналітична, неупере-
джена. Дражливий фрагмент з «Юродивого»
потребує прочитання і розгляду не ви їм-
ково-ізо льо ваного від інших Шевченкових
розмислів і медитацій подібного плану, а в
їхній взаємопов’язаності в межах цілісного
й разом ієрархічного «тексту» як одного зі
складників контроверсійної системи поето-
вих релігійно-філософських, екзистен цій-
но-етичних поглядів, емоційних, незрідка
суперечливих реакцій на вияви споконвіч-
ного світового протистояння добра та зла.
У ситуації невідворотності зла, кривди,
людських страждань «доведений до грані
божевілля панетичний розум породжує
убивчий сумнів (для Шевченка — віддано-
го вірника — це вершина болю), виливає
його у запитання-оскарження, а криштале-
во чиста душа не дозволяє приховати ці
страшні запитання від людей, себе і тим
паче адресата» [16, 91] (вирізнення автора.
— Ю.Б.). Ці оскарження, однак, не є абсо-
лютними й остаточними, в кінцевому під-
сумку вони постають у ракурсі проблеми
теодицеї — виправдання Бога, богоборчий
монолог, зосібна в «Юродивому», витлума-
чено як труднúй пошук діалогу з Богом за-
ради осягнення Його, ще не осягненої пое-
том, правди. Подібно до того як прагнув її
осягнути старозавітний Іов: «Вчуй же, я
буду говорити; питатиму Тебе — навчай
мене» (Іов; 42, 4).
Перехід до заключної частини тексту
(рр. 83–93) відбувається стрімко: попере-
дню фразу — вже не звернене до Бога запи-
тання, а прямий, ще й із легким відтінком
прихованої іронії, докір — не завершено,
властиво, обірвано: «Ти спиш в кіоті, а
царі…». Й одразу: «Та цур їм, тим царям по-
ганим!». Враження розриву, однак, позірне.
50 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3
Три крапки вказують на незавершеність
граматичну, але водночас на семантичну
тяглість. Її маркує наскрізний, ключовий
словообраз кайдани; він у передостанній та
фінальній частинах тексту повторюється
тричі в різних контекстах і відповідно в різ-
них сенсових аспектах — спершу (р. 75) як
гіркий докір «всевидящому окові», потім
(р. 84) на означення idee fixe самодержавно-
тоталітарного менталітету царів («Нехай
верзуться їм кайдани»), нарешті (р. 93) як
знак і символ занапащеної «святої волі»;
тим самим структурно поєднуються дві
частини тексту й акцентується нерозділь-
ність, органічне поєднання небесного та
земного, релігійно-етичного і соціального
начал у Шевченковому поетичному роз-
мислі.
Останні одинадцять рядків «Юродиво-
го» можна означити як фінал лише умовно,
у суто технічному сенсі. З погляду семан-
тичного це якщо й фінал, то, так би мовити,
проміжний, відкритий, що маніфестує за-
кінчення вступу до твору й разом його не-
завершеність; тобто це, по суті, початок,
або, точніше, перехід до початку основної
епічної, вочевидь із виразним ліричним
компонентом, розповіді, яка, знаємо, так і
не реалізувалася. Подібного роду відкриті
фінали в поетології, зокрема в герменевти-
ці, зазвичай привертають увагу тим, що
криють у собі евентуальну множинність,
варіативність моделювання подальшого
розвитку поетичного задуму. У Шевченко-
вому «Юродивому» маємо цілком інший
випадок, тут-бо з достеменною чіткістю
означено семантичний вектор намисленої
ліро-епічної розповіді: поет підводить рис-
ку під вступною частиною тексту, щоб «на-
далі» обґрунтувати своє адресоване «Без-
божному цареві» обвинувачення в «без-
божних ділах», вивести «На світ», «Із тьми,
із смрада, із неволі / Царям і людям напо-
каз» закутих у кайдани, гнаних у Сибір
«невольників святих». Висновок, що тут
ідеться про декабристів й, отже, що саме їм
Шевченко, найімовірніше, збирався при-
святити поему (а такий висновок практич-
но загальновизнаний у шевченкознавстві),
спирається на факти й чинники двох рів-
нів — контекстуального, пов’язаного з біо-
графічними та літературними обставина-
ми, й інтратекстуального.
Декабристський мотив супроводжував
Шевченка сливе протягом усього його сві-
домого життя. У 30-і рр. в Петербурзі
пам’ять про події та людей 14 грудня 1825 р.
була ще зовсім свіжою, живою, витала в
суспільній атмосфері, її, зокрема, зберігали
люди старшої генерації з Шевченкового
оточення (К. Брюллов, М. Маркевич, Ф. Тол-
стой); 1838 р., бувши студентом Академії
мистецтв, Шевченко намалював портрет
М.О. Луніна — брата в перших декабриста
М.С. Луніна. Тоді ж він познайомився з
творчістю К. Рилєєва, романтичний вплив
якої відчутний у поемі «Тризна» та надру-
кованому уривку з драми «Никита Гайдай»,
особливо захоплювала Шевченка поема Ри-
лєєва «Войнаровський». Пізніше, у 40-і рр.,
поет тривалий час гостював у Яготині, в
маєтку М. Рєпніна-Волконського, рідного
брата декабриста С. Волконського, зустрі-
чався в Миргороді з П. Шершевицьким, си-
ном декабриста, у ці ж роки спілкувався з
О. Капністом, колишнім членом «Союзу
благоденства». У дозасланнєвий період де-
кабристські ремінісценції відбилися в
поемі-комедії «Сон — У всякого своя доля»
(1844) та містерії «Великий льох» (1845) —
у цьому творі Шевченко вперше вжив сло-
во «декабрист». Кульмінація декабрист-
ських зацікавлень Шевченка пов’язана з
його перебуванням у Нижньому Новгороді
1857 р. після заслання: записи в Щоденни-
ку — захоплені характеристики декабриста
І. Анненкова (16 жовтня 1857 р.), коментар
(3 листопада 1857 р.) до Герценової «Поляр-
ной звезды», на обкладинці якої розміщено
портрети п’ятьох страчених декабристів, зна-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3 51
йомство з О. Муравйовим, одним із засно-
вників «Союзу порятунку» і членом «Союзу
благоденства», колишнім сибірським заслан-
цем, а з 1856 р. нижньогородським військо-
вим губернатором (до речі, саме завдяки
його втручанню Шевченкові дозволили до
завершення поліційних формальностей пе-
ребувати в Нижньому Новгороді й не повер-
татися до Оренбурга). Звернімо увагу, що
саме на нижньогородський період припадає
написання поеми «Неофіти», де відчутні від-
далені декабрист ські алюзії («в Сибір / Чи
теє, в Скіфію…»), та «Ю.».
Такий контекст декабристської теми в
«Юродивому». Щодо безпосередньо тексту
останньої частини (рр. 85–93), то тут се-
мантичне «декабристське поле» формуєть-
ся в простороні структурного «каркасу»
(«арматури», за К. Леві-Строссом), що його
становлять три підставові образно-асо ціа-
тивні домінанти: а) узагальнений топос
Сибіру та Байкалу — «А я полину на Си-
бір / Аж за Байкал»; б) похмуро-роман ти-
зовані прикмети каторжного ландшафту —
«гори», «вертепи темнії», «нори / Без дна
глибокії» (авторемінісценція до відповід-
ної картини в поемі «Сон — У всякого своя
доля» — «пустиня», «тісна домовина», «но-
ри»); в) озна чення «Споборники святої
волі» (трохи вище — «невольники святі»),
яке змістом і тональністю кореспондує з
величальними характеристиками декаб -
ри стів у згаданих щоденникових записах
16 жовтня — «один из первозванных наших
апостолов!» (про І. Анненкова) та 3 листо-
пада — «наши апостолы-мученики», «вели-
комученики», «Первые русские благовес-
тители свободы».
Одне слово, з певністю можемо сказати,
що фіналом «Юродивого» було подано на
початок епічної поеми про декабристів, і то
подано ґрунтовно як вислід давніх зацікав-
лень, із чітким усвідомленням мети й пое-
тичного задуму. Проте свій задум Шевчен-
ко не здійснив. Природне запитання —
чому? На нього шевченкознавство одно-
значної відповіді не дає, існують різні
версії, які варті бодай короткого розгляду,
бо сливе кожна з них містить певне раціо-
нальне зерно, та водночас для кожної існу-
ють контраргументи. Петербург, столична
колотнеча, вир громадського та літератур-
ного життя, нові творчі задуми? Життьові
турботи, особисті переживання й негараз-
ди, погіршання стану здоров’я? Усе так,
проте згадаймо, що в останні петербурзькі
роки Шевченко написав поему «Марія» і
десятки віршів, при цьому жодного твору
не полишено незакінченим; ба більше,
Шевченко в цей час повертається до дея-
ких давніх своїх поезій, створює нові ре-
дакції — «Невольник», «Відьма» (ранні ре-
дакції «Сліпий», «Осика»), «Лічу в неволі
дні і ночі». Відчуття поетом недостатнього
знання предмета, брак науково-історичних
відомостей? І це могло бути, але ж хіба не
знаємо (хоча би з прикладу поем «Гайдама-
ки» та «Єретик»), як умів Шевченко швид-
ко й глибоко опановувати потрібний, на-
віть і мало йому знайомий історичний ма-
теріал? Кінець миколаївської доби, а з ним
і зміна духовних пріоритетів у суспільстві,
певне пригасання інтересу опінії до дека-
бристської теми? Нехай і так, але все ж
«Юродивий» — це не просто локальне за-
судження однієї царевінчаної персони та її
прісних, а присуд самодержавному тоталі-
тетові як системі, й нові суспільні тенден-
ції (важко уявити, аби Шевченко цього не
розумів) жодною мірою не заступали, пого-
тів не перекреслювали того, що зроблено
було «первозванными нашими апостола-
ми». Нарешті — обережність, до якої схи-
ляв Шевченка обачливий П. Куліш, про-
читавши «Неофітів» (у листі від 20 січня
1858 р. він писав поетові: «Не годиться на-
поминать доброму синові [мається на увазі
Олександр I. — Ю.Б.] про ледачого батька». —
Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. —
С. 102)? Так, подібна обережність була не
52 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 3
для Шевченка, про що переконливо свід-
чать політичні мотиви й антицаристська
наставленість його поезії вже нової, олек-
сандрівської доби («Я не нездужаю, нівро-
ку», «Во Іудеї во дні они», «Подражаніє Іє-
зекіїлю», «Осія. Глава XIV», «Хоча лежа-
чого й не б’ють», «О люди! люди небора-
ки!», «Бували войни й військовії свари»).
Який висновок випливає з наведених
міркувань? Мабуть, той, що шýканої одно-
значної відповіді на запитання, чому Шев-
ченко не продовжив і не дописав «Юроди-
вого», — немає. Важить радше не одна якась
причина, а весь комплекс, уся сув’язь як
об’єктивних обставин і чинників, так і пое-
тових емоцій, настроїв, духовних інтенцій.
Та, найголовніше: є в Шевченковій спад-
щині, ширше — в українській літературі
твір, дарма що йому не судилося вписатися
в широкий авторів задум, але достоту само-
стійний і самодостатній з політичного, сві-
тоглядного та художнього поглядів. Це
«Юродивий» — один із правдивих шедев-
рів громадянської лірики Шевченка.
1. Повне зібрання творів Т. Шевченка у 12 т. — К.
2001. — Т. 2.
2. Поезії Тараса Шевченка. — Л., 1902.
3. Гоголь Н. Собр. Соч.: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6.
4. Пушкин А. Полное собрание сочинений: В 10 т. —
М., 1958. — Т. 7.
5. Дзюба І. Тарас Шевченко. — К., 2005.
6. Донцов Д. Геополітичні та ідеологічні праці. — Л.,
2001. — Т. 1.
7. Донцов Д. Дух нашої давнини. 2-ге вид. — Дрого-
бич, 1991.
8. Грабович Г. Поет як міфотворець: Семантика сим-
волів у творчості Тараса Шевченка. — К., 1998.
9. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. — Нью-Йорк;
Париж; Мюнхен, 1955.
10. Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: По-
езії 1847–1861 рр. — К., 1968.
11. Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові
твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1.
12. Кирилюк Є. Пушкін і Шевченко // Рад. літерату-
рознавство. — 1949. — № 12.
13. Мещерський М. До джерел поезії Шевченка «Юро-
дивий» // Рад. літературознавство. — 1962. — № 6.
14. Нахлік Є. Доля — Los — Судьба: Шевченко і поль-
ські та російські романтики. — Л., 2003.
15. Ненадкевич Є. Творчість Т.Г. Шевченка після за-
слання (1857–1858). — К., 1956.
16. Пахаренко В. Начерк Шевченкової етики. — Чер-
каси, 2007.
17. Смілянська В. Шевченкознавчі розмисли: Зб.
наук. праць. — К., 2005.
18. Фасмер М. Этимологический словарь русского
языка: В 4 т. — М., 1987. — Т. 3.
19. Чамата Н. Ритміка Т.Г. Шевченка. — К., 1974.
20. Шерех Ю. 1860 рік у творчості Тараса Шевчен-
ка // Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. — К.,
1998.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-3451 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:31:13Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Барабаш, Ю.Я. 2009-07-07T12:45:38Z 2009-07-07T12:45:38Z 2009 "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) / Ю. Я. Барабаш // Вісн. НАН України. — 2009. — № 3. — С. 40-52. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/3451 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Спадщина "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) Article published earlier |
| spellingShingle | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) Барабаш, Ю.Я. Спадщина |
| title | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) |
| title_full | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) |
| title_fullStr | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) |
| title_full_unstemmed | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) |
| title_short | "З тюрми, з неволi..." ("Юродивий" Тараса Шевченка) |
| title_sort | "з тюрми, з неволi..." ("юродивий" тараса шевченка) |
| topic | Спадщина |
| topic_facet | Спадщина |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/3451 |
| work_keys_str_mv | AT barabašûâ ztûrmiznevoliûrodiviitarasaševčenka |