Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Одним з актуальних питань сучасної історичної науки є проблема формування еліт, особливо політичної. На наш погляд, без належної уваги залишилась регіональна еліта, складовою частиною якої була наукова інтелігенція, зокрема інтелігенція Півдня України. Одним из актуальных вопросов современной истори...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Культура народов Причерноморья
Date:	2006
Main Author:	Шевчук, А.В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2006
Subjects:	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/36754
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст. / А.В. Шевчук // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 93. — С. 70-75. — Бібліогр.: 25 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859594802799050752
author	Шевчук, А.В.
author_facet	Шевчук, А.В.
citation_txt	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст. / А.В. Шевчук // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 93. — С. 70-75. — Бібліогр.: 25 назв. — укp.
collection	DSpace DC
container_title	Культура народов Причерноморья
description	Одним з актуальних питань сучасної історичної науки є проблема формування еліт, особливо політичної. На наш погляд, без належної уваги залишилась регіональна еліта, складовою частиною якої була наукова інтелігенція, зокрема інтелігенція Півдня України. Одним из актуальных вопросов современной исторической науки есть проблема формирования элит, особенно политической. На наш взгляд, без надлежащего внимания осталась региональная элита, составной частью которой была научная интеллигенция, в частности интеллигенция Юга Украины.
first_indexed	2025-11-27T19:25:36Z
format	Article
fulltext	Лунёв А.В., Задавысвичка Ю.Н. БРИТАНО-ИТАЛЬЯНСКОЕ ПРОТИВОСТОЯНИЕ НА СЕВЕРОАФРИКАНСКОМ ТЕАТРЕ ВОЕННЫХ ДЕЙСТВИЙ В 1940–1941 г.г. (в современной российской и переводной литературе) 70 30. Брагадин М.–А., Указ. Соч. – С. 89 – 91, 95 – 96, 497; Черчилль У. Указ. Соч., том II. – С. 496. 31. Квечень З. Указ. Соч. – С. 21 – 22. Используемые сокращения MVSN – Национальная добровольная милиция национальной безопасности. ап – артиллерийский полк. бртбр – бронетанковая бригада. бртд – бронетанковая дивизия. гвбр – гвардейская бригада. мбр – моторизованная бригада. мд – моторизованная дивизия. мп – моторизованный полк. пбр – пехотная бригада. пд – пехотная дивизия. ПЛ – подводная лодка. пп – пехотный полк. тд – танковая дивизия. тп – танковый полк. Карта взята из монографии Головушкина В. И. и в вопросах численности войск отражает его мнение. Шевчук А.В. ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ НА РУБЕЖІ XIX – XX ст. Одним з актуальних питань сучасної історичної науки є проблема формування еліт, особливо політич- ної. За роки незалежності об’єктом значної уваги дослідників стала національна еліта українського народу, що головним чином взяла активну участь у відродженні української культури, народу, нації. Переважно це українські історики, етнографи, митці, громадські діячі. На наш погляд, без належної уваги залишилась ре- гіональна еліта, складовою частиною якої була наукова інтелігенція, зокрема інтелігенція Півдня України. Під Півднем України ми розуміємо колишню Херсонську, Катеринославську та Таврійську губернії в складі Російської імперії. Під науковою інтелігенцією – різну за своєю природою, статусом та іншими соці- альними ознаками групу людей, одним з основних видів діяльності якої є наукова діяльність, тобто це інте- лектуальна творча діяльність спрямована на одержання та використання нових наукових знань [4, с. 4]. Ос- новними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження на професійному чи аматорському рівні. Аналіз літератури з даного питання дозволяє розподілити її на дві основні групи. Перша містить основ- ні характеристики інтелігенції як соціальної групи (походження, чисельність, структуру, соціальний статус, акцентує увагу на суспільно–політичній діяльності). До другої групи належать праці, що в конкретно– історичному вимірі стосуються особистого життя, наукової, педагогічної, громадської та організаційної ді- яльності інтелігенції. Перша група робіт охоплює праці Ерман Є.К., Щетиніної Г.І., Лейкіної-Свірскої В.Р. [3, 9, 10, 24]. Всі Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 71 вони витримані в дусі так званої радянської методології. Спільними для них є розгляд наукової інтелігенції як соціальної групи в контексті своєї основної, педагогічної діяльності. Крім того, українська інтелігенція не є центром уваги, а розглядається як ілюстрація загальноімперських тенденцій. Праця Шип Н.А. є пер- шою спробою історико–соціологічного аналізу української інтелігенції [21]. Вона видана у 1991 році і міс- тить у собі поряд з цікавим фактичним матеріалом застарілі підходи його аналізу. Заслуговує на увагу мо- нографія Г.А.Касьянова, який зробив вдалу спробу об’єктивно дослідити соціальний портрет української інтелігенції на зламі століть, в тому числі її соціальну природу, фахову структуру, територіальний та націо- нальний склад [7]. До другої групи можна віднести великий масив літератури, що складається з ювілейних видань вищих учбових закладів [6,12], публікацій з історії науки та техніки [8,15], біографічних нарисів [19]. Не зважаючи на велику кількість літератури з різних аспектів даної теми, до цього часу залишаються не виділені та не обґрунтовані етапи формування. Джерельна база статті складається з видань, відомчих розпоряджень Міністерства народної просвіти, даних Першого всезагального перепису населення Російської імперії 1897 року. Метою даної розвідки є спроба виділити на основі літератури, опублікованих та архівних фондів етапи формування наукової інтелігенції Півдня України, а також спроба піддати аналізу їх зміст. В історії формування наукової інтелігенції на Півдні України доцільно виділити такі етапи. Перший етап охоплює початок – середину XIX століття і характеризується появою наукової інтеліген- ції на Півдні України. Другий етап охоплює період з 1965 р. до кінця XX ст. і пов’язаний становленням наукової інтелігенції як соціальної групи. Третій етап триває з початку XX ст. до 1917 року. Він характеризується збільшенням чисельності нау- кової інтелігенції, поступальний розвиток якої був перерваний подіями 1917 року. Отже переходимо до аналізу формування інтелігенції на кожному етапі. Змістом першого етапу було зародження наукової інтелігенції. На цьому етапі наукова інтелігенція в першу чергу включає викладачів заснованого у 1817 році Рішельєвського ліцею – Г.К. Бруна, М.Д. Кудряв- цева, Я.А. Петровського, В.В. Петровського, В.Н. Юргевича. Інтелігенцію, що була пов’язана з діяльністю Одеського археологічного музею заснованому у 1825 р. та Одеського товариства історії та старожитностей, що було відкрито у 1839 р.. З останнім пов’язана діяльність Д. І. Княжевича, І. О. Стемпковського, М. С. Воронцова, О. І. Левшина, М. Н. Мурзакевича, М. І. Надеждіна та ін. Незначна кількість наукової інтеліге- нції Півдня України на початку – середині XIX ст., у порівнянні з Центральною та Східною Україною, по- яснюється досить пізньою колонізацією краю, що почалася лише у кінці XVIII століття і продовжувалась у першій половині XIX століття. Відповідно, на Півдні України не було жодного вузу, який би став об’єднуючим центром та джерелом поповнення цієї категорії населення. Другий етап – становлення наукової інтелігенції на Півдні України – пов’язаний з особливостями соці- ально–економічного розвитку Російської імперії у пореформену добу. З 1861 року капіталізм почав утвер- джуватися як пануюча соціально–економічна система. На Півдні України швидше ніж в інших регіонах ім- перії спостерігається процес утвердження капіталістичних відносин. Це потребувало використання у про- мисловості машин нового покоління, нових способів ведення господарства, нових підходів у сільському го- сподарстві, розширення підготовки спеціалістів, а відповідно нових вимог до організації науки та освіти. До 1861 року в Україні існували лише два вузи – Харківський та Київський університети. За час свого існування вони випустили біля 4300 осіб [23, с. 56]. Цього було замало в нових соціально–економічних умовах. На основі Рішельєвського ліцею 1865 року в Одесі було відкрито Новоросійський університет, який згодом стає центром наукового життя півдня України, навколо якого формується наукова інтелігенція. Дру- гим таким центром стає Катеринославське вище гірниче училище, відкрите у 1899 році. Перехідний характер економіки країни на рубежі XIX – XX століть зумовлював своєрідність соціальної структури, ознакою якої було поєднання рештків станового поділу та формування нових соціальних груп індустріального суспільства. Однією з соціальних груп, що з’являється в цей час, була наукова інтелігенція. Можна стверджувати, що становлення наукової інтелігенції в Південному регіоні збігається зі станов- ленням капіталістичних відносин. Інтелігенція Російської імперії, України в цей час істотно відрізняється від інтелігенції попереднього періоду, оскільки набуває рис перехідного трансформаційного суспільства – від традиційного до індустріального. Її діяльність сприяє модернізації суспільства, оскільки є джерелом на- укового, освітнього, суспільного прогресу. Формування наукової інтелігенції Півдня України відбувається з чотирьох основних джерел. У Новоро- сійському університеті на першому етапі його існування це відбувається за рахунок викладачів Рішельєвсь- кого ліцею та запрошення професорсько-викладацького складу з інших вузів імперії: Петербурзького, Мос- ковського, Київського, Харківського, Казанського університетів. Іншим джерелом поповнення було вихо- вання університетом своїх наукових та викладацьких кадрів. Формування професорсько–викладацького складу Катеринославського вищого гірничого училища відбувалося в основному за рахунок технічної інте- лігенції: інженерів гірничої справи, технологів, електриків, що у майбутньому стали відомими науковцями. Визначити чисельність наукової інтелігенції усієї Російської імперії, а особливо Півдня України у дру- гий період її розвитку досить важко. По-перше не існувало чітких критеріїв відношення до цієї соціальної групи. По-друге, підрахунок цієї категорії населення ніколи спеціально не проводився, вона не фігурує в жодних переписах як самостійна одиниця. По-третє – її чисельність ніколи не залишалася статичною, а по- стійно коливалася. Як правило, у науковій літературі до наукової інтелігенції відносять професорів універ- ситетів, вищих училищ, Академії наук, відомих діячів громадського життя, державних чи земських службо- Шевчук А.В. ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ НА РУБЕЖІ XIX – XX ст. 72 вців, що одночасно займалися наукою. Згідно першого всеросійського перепису населення Російської імперії 1897 року в Росії нараховувалося 725 955 чоловік інтелігенції, серед яких 368 441 складали службовці (0,29% від загального населення краї- ни), 94 000 осіб були зайняті в сфері матеріального виробництва (0,07%), 262 654 чоловік працювали в га- лузі науки, мистецтва, просвіти, охорони здоров’я (0,20%) [3, с. 14]. За такої умови, поза увагою дослідників залишається значна кількість наукової інтелігенції. На нашу думку до цієї соціальної групи необхідно відносити членів наукових товариств – людей інтелігентних про- фесій, що мали вищу освіту. За фахом це переважно працівники освіти, охорони здоров’я, інженери та тех- нологи, юристи, хіміки, агрономи, географи, етнографи, чиновники, що на аматорському чи професійному рівні займалися наукою. Найвідомішими на Півдні України були Товариство природодослідників при Но- воросійському університеті, Катеринославське наукове товариство, Кримське товариство природодослідни- ків і любителів природи, Миколаївське товариство любителів природи та інші. Вважаємо, що наукова інтелігенція не вичерпується тільки дипломованими кадрами, що розглянуті ви- ще. Ця соціальна група має бути доповнена багатьма представниками пов’язаних з наукою професій: біблі- отекарями, робітниками музеїв, видавництв, наукових станцій, обсерваторій, ботанічних садів, наукових журналів. Всеросійський перепис населення 1897 року не дозволяє отримати об’єктивних даних щодо чисельнос- ті наукової інтелігенції. Науковці не були виділені в окрему соціальну групу, а розглядалися разом з літера- торами. У Катеринославській губернії таких нараховувалося 300, Таврійській – 477, Херсонській – 1 143 особи (без сімей, чоловічої та жіночої статі) [18, с. III]. Ми вважаємо, що певна кількість науковців іденти- фікувала себе за основним видом заняття (переважно як лікарів, службовців, викладачів, інженерів) і тому ввійшли до інших категорій населення. За даними перепису більша частина наукової інтелігенції концентрувалася в Херсонській губернії. Останнє пояснюється наявністю тут Новоросійського університету, який був на час перепису єдиним нау- ковим та освітнім центром на Півдні не тільки України, а й всієї Російської імперії. Протягом 1865 – 1890 років в університеті працювало 143 особи (під час визначення кількості наукової інтелігенції, ми маємо ус- відомлювати, що поняття вчений та викладач не тотожні один одному) [12]. Чисельність викладацького складу постійно змінювалась. Професори, що виходили на пенсію автоматично виводилися зі штату, але бажаючі працювати і надалі – ставали позаштатними викладачами. Поширеною практикою тогочасної системи вищої освіти був вільний перехід професорів з одного уні- верситету до іншого. Такі переходи часто спостерігаються під час вивчення біографій викладачів Новоро- сійського університету. Значна кількість науковців не раз змінювала місце своєї роботи. Крім того, не слід забувати про такі чинники, що впливали на кількісний склад, як хвороби, смертність. Згідно підрахунків Щетиніної Г.І. на основі звітів міністерства та документів університетів з 1881 по 1904 роки кількість штат- них та позаштатних викладачів Новоросійського університету збільшувалась. Так якщо у 1881 році кіль- кість штатних працівників складала 41, а позаштатних 8 осіб, у 1894 році – 51 і 28 особи, то у 1904 році кі- лькість працівників сягала 71 та 47 відповідно, що разом складало 118 осіб [25, с. 168]. В процесі визначен- ня кількості наукової інтелігенції, що працювала у вузах, має велике значення той факт, що Новоросійський університет був єдиним у регіоні і виключається можливість включення одного й того ж науковця до різних педагогічних колективів. З відкриттям у 1899 році Катеринославського вищого гірничого училища на Півдні України з’являється ще один освітній та науковий центр, але вже технічного профілю. Професорсько-викладацький склад учи- лища у 1899 році був досить невеликий – 3 професора, 6 викладачів, 1 асистент [5, с. 61]. Про поступовий ріст кількості викладацького складу учбового закладу свідчить те, що згідно “Тимчасових правил про управління Катеринославського гірничого інституту” (КВГВ у 1912 році було перейменоване у КГІ) перед- бачалося мати 18 професорів, 4 доцентів, 18 лаборантів [1, с. 4–5]. На Півдні України у другій половині XIX ст. існувала велика кількість наукових товариств, що ставали регіональними осередками науки: Товариство сільського господарства південної Росії в Одесі (1828 р.), Одеське товариство лікарів (1849 р.), Товариство природодослідників при Новоросійському університеті (1869р.) [2], Одеське товариство історії та старожитностей (1839р.), Одеське товариство інженерів і техніків (1864 р.), Одеське та Катеринославське відділення Російського технічного товариства. Велике значення в науковому житті країни відігравали губернські вчені архівні комісії та музеї великих міст Півдня України: Сімферополя, Одеси, Херсона, Катеринослава. До найважливіших наукових музеїв Півдня України належали Одеський археологічний музей (1825 р.), музей старожитностей заснований Таврійською вченою архівною комісією (1887 р.), природничо– історичний музей Таврійського земства (1899 р.), Херсонський губернський археологічний музей (1898 р.), Херсонський природничо-історичний музей (1897 р.), музей старожитностей Катеринославської губернії (1902 р.). Музеї були своєрідною формою наукових установ, робота яких передбачала зберігання пам'яток, їх наукове вивчення, систематизацію. Персонал музеїв був нечисленним, але з ними була пов’язана діяль- ність відомих вчених, просвітителів, суспільних діячів. За висловлюванням дослідника історії музеїв Д.І. Равиковича, історія музеїв – це частина російської науки та культури [16]. Діяльність Одеського міського музею старожитностей пов’язана з Одеським товариством історії та ста- рожитностей – найстаршим науковим історичним товариством на Україні, яке отримало право здійснювати археологічні дослідження у Північному Причорномор’ї. Чисельність товариства у 1888 році складала 102 особи [21, с.350]. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 73 Велике значення для сільського господарства регіону мали ентомологічні станції (бюро) при губернсь- ких земських управах. Така станція була відкрита у Сімферополі в 1894 р., Херсоні у 1897 р. Персонал ста- нцій складався з декількох працівників, але серед них були такі визначні вчені як С.О.Мокржецький, Й.К.Пачоський, Г.Л. Скадовский. Складовою частиною наукової інтелігенції були земські статисти. Характерно, що наукова інтелігенція Півдня України ніколи не відчувала себе як окрему ізольовану, ві- дірвану від центру регіональну еліту. Науковці Півдня були складовою частиною наукової інтелігенції всієї Російської імперії, частиною загальноєвропейської науки, водночас більшість науковців не відчувала себе українською інтелігенцією. Про це свідчить динаміка і структура відповідних зв’язків з колегами з Київсь- кого, Харківського, Петербурзького університетів, провідними європейськими науковцями. Українська на- укова інтелігенція стала частиною світової наукової еліти. Отже, в ході другого етапу відбувається становлення наукової інтелігенції як соціальної групи, спосте- рігається різке збільшення її кількості. В першу чергу це відбувається за рахунок вчених вузів, наукових то- вариств та музеїв. Третій етап охоплює період початку XX ст. – 1917 рік і характеризується поступовим набуттям рис єв- ропейської інтелігенції, як інтелігенції розвинутого індустріального суспільства. Збільшення чисельності наукової інтелігенції пов’язано з відкриттям на початку XX ст. у найбільших містах Півдня України науко- вих товариств, члени яких були представниками різних професій, соціальних груп. Найбільшими та найголовнішими були Катеринославське наукове товариство (1901 р.), Науково– технічне товариство при Катеринославському гірничому інституті (1912 р.), Кримський гірничий клуб (Кримсько-Кавказький гірничий клуб), Кримське товариство природодослідників та любителів природи (1910 р.), Миколаївське товариство любителів природи (1908 р.). Голова Катеринославського наукового то- вариства Курилов В.В. досить коротко але ємко висловився з приводу мети товариства та членства в ньому: “Провинциальное общество должно служить науке. Работать в таком обществе призван был всякий, кто то- лько желал с наукой иметь общение” [9, с. 1369] Чисельних склад наукових товариств не залишався постійним. На їх склад впливали політичні, еконо- мічні, особисті чинники. Збільшення вартості щорічного членського внеску у Новоросійському товаристві природодослідників у 1873 році до 10 крб., наприклад, зменшило кількість його членів. Такі роки як 1905, 1912, 1913, 1917 найбільше вплинули на діяльність та чисельність товариств [20, с.76]. Відомо, що кількість членів Кримського гірничого клубу зменшилась з 527 у 1905 році до 416 у 1907 році. У Катеринославському науковому товаристві з 450 у кінці 1904 року до 145 у кінці 1907 року [20, с. 76]. У 1913 році чисельність Новоросійського товариства природодослідників складала 365 членів, Кримсь- ко–кавказького гірничого клубу – 346 членів, Кримського товариства природодослідників та любителів природи – 248 членів, Катеринославського наукового товариства – 293 члени, Миколаївського товариства любителів природи – 172 члени [20, с. 77]. В процесі підрахунку кількості наукової інтелігенції, необхідно пам’ятати, що певну частину членів цих товариств складали викладачі вузів. Так, більшу частину членів Новоросійського товариства природо- дослідників складали професори Новоросійського університету, а Катеринославського наукового товарист- ва відповідно викладачі Катеринославського вищого гірничого училища. Що стосується Катеринослава, то у 1912 році в місті було відкрито Науково–технічне товариство при Катеринославському гірничому інсти- туті. Викладачі училища майже повним штатом вступили до нового товариства, залишаючись при цьому членами Катеринославського наукового товариства. Аналіз чисельного складу товариств свідчить, що певну частину їх членів становили мешканці інших великих міст Південної України, інших регіонів України, імперії. Так, наприклад, членами Кримського то- вариства природодослідників та любителів природи крім власне кримчан були вчені Одеси, Петрограду, Москви, інших міст України та Росії, Бессарабії, Кавказу. Чисельність мешканців інших територій серед членів товариств теж коливалась і складала від 16 до 35 відсотків [20, с. 85]. Крім того, на Півдні України діяли Севастопольська біологічна станція, Миколаївська станція шовко- водства, метереологічна станція в Ялті, Одеська зоологічна станція, Херсонське дослідне поле, Катеринос- лавська дослідна станція, Катеринославська контрольно–насінницька станція, Одеська виноробна станція. Ці установи були своєрідним епіцентром діяльності порівняно численних груп науковців-аматорів. Аналізуючи вищезазначене та підсумовуючи кількісні показники, ми дійшли до висновку, що наукова інтелігенція Півдня України в кінці XIX – початку XX століть складала біля 1000 осіб, серед яких біля 100 чоловік займалися наукою на професійному рівні. Для регіону з населенням 6 318 886 чоловік це становило лише 0,018 відсотка, що не відповідало стандартам індустріального суспільства. Так, в кінці XIX століття у Німеччині питома вага науковців була майже у 2,5 рази більше [17, с. 35]. Аналіз третього етапу дозволяє стверджувати, що інтелігенція Півдня України набуває рис модернової європейської інтелігенції. Це проявляється в свідомій громадській позиції інтелігенції, відношенню до осві- ти, науки не тільки як до способу передачі накопиченого досвіду, але й джерела нових знань, розумінні пе- редовою інтелігенцією необхідності виховання нових національних лідерів, пошуку альтернатив розвитку суспільства, впливу на формування загальнодержавного курсу через входження у політичну сферу суспіль- ства через органи державної влади та земського самоврядування. На всіх етапах свого розвитку інтелігенція мала високий соціальний статус. Так у 1913 р. ординарний професор вузу отримував біля 6000 крб, екстраординарний – 3500 – 4300 крб. [22, с. 239] Отже, процес формування наукової інтелігенції Півдня України на рубежі XIX – ст. пройшов три етапи. Перший охоплює період початку – середини XIX ст. і характеризується зародженням інтелігенції. Він Шевчук А.В. ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ НА РУБЕЖІ XIX – XX ст. 74 пов’язаний з викладачами Рішельєвського музею, Одеським археологічним музеєм, членами Одеського то- вариства історії та старожитностей. Другий етап охоплює період з 1865 р. до кінця XIX. Він в свою чергу пов’язаний з відкриттям 1865 р. Новоросійського університету та 1899 р. Катеринославського вищого гірничого училища. Ці учбові заклади стають центрами наукового життя Південного регіону, навколо яких відбувається процес формування нау- кової інтелігенції як соціальної групи. Етап характеризується зростання чисельності наукової інтелігенції як за рахунок вчених, що працювали у вузах, так і за рахунок членів аматорських наукових товариств, які кон- центруються головним чином в Одесі. Крім того, наукова інтелігенція поповнюється за рахунок персоналу музеїв, губернських вчених архівних комісій, що були відкриті у всіх великих містах Півдня України, а та- кож за рахунок науково–дослідних станцій, полів, бюро. Інтелігенція другого етапу набуває рис перехідно- го суспільства. Третій етап, що тривав з початку XX ст. до 1917 року, характеризується збільшенням чисельності нау- кової інтелігенції в основному за рахунок аматорських наукових товариств, що були відкриті в Одесі, Кате- ринославі, Миколаєві, Сімферополі. Інтелігенцію третього етапу можна вважати такою, що набула рис мо- дернового суспільства. Подальший її розвиток був перервами революційними подіями 1917 року. Аналіз кількісних показників дозволяє зробити висновок, що чисельність наукової інтелігенції Півдня України на рубежі XIX – XX ст. становила біля 1000 осіб, більшість з яких становили аматори. Вважаємо, що для населення регіону та нових умов соціально–економічного розвитку це замало і не відповідає вимо- гам капіталістичного суспільства початку XX ст. Така кількість інтелігенції, а особливо фахової, не змогла забезпечити належний науковий прогрес країни. Наукова інтелігенція Півдня України середини XIX – початку XX ст., на наш погляд, потребує подаль- шого вивчення. Зокрема питання її соціальної природи, що характеризувала її як соціальну групу та визна- чала всі сфери життєдіяльності. Джерела та література 1. Временные правила об управлении Екатеринославским горным институтом. – Спб. – 1912. – 28с. 2. Державний архів Одеської області. – Ф. 45, оп. 7, спр. 55. 3. Ерман Л.К. Интеллигенция в первой русской революции. – М: Наука, 1966. – 240 с. 4. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”. За станом на 10 березня 2005 р. / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парламентське вид-во, 2005. – 36 с. 5. Известия Екатеринославского горного института им. Артема–Сергеева. – Екатеринослав, 1924. – Т. 14, ч. 1. – 251 с. 6. Історія Одеського університету за 100 років / Відповідальний редактор О.І. Юрженко. – К.: Вид–во Київського університету, 1968. – 423 с. 7. Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі XIX – XX ст. Соціально – політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 176 с. 8. Коновець О.Ф. Українська наука як феномен культури: нариси історії від найдавніших часів до першої третини XX століття. – К.: МІЛП, 2000. – 277 с. 9. Курилов В.В. Почвенные исследования Екатерининской губернии, настоящее их положение и их зада- чи по отношению к местному краю // Вестник Екатеринославского земства. – Екатеринослав, 1904. – С. 25–31. 10. Лейкина – Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине XIX века. – М.: Мысль, 1971. – 368 с. 11. Лейкина – Свирская В.Р. Русская интеллигенция в 1900 – 1917 годах.– М.: Мысль, 1981. – 285 с. 12. Маркевич А.И. Двадцатипятилетие Императорского Новороссийского университета. – Одесса, 1890. – 734 + ХС с. 13. Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX столітті. – К.: вид-во Київського ун-ту, 1972. – 240 с. 14. Оноприенко В.М., Щербань Т.А. Становление высшего технического образования на Украине. – К.: Наукова думка, 1990. – 137 с. 15. Онопрієнко В.І. Історія української науки XIX – XX століть. – К.: Либідь, 1998. – 302 с. 16. Паульсен Фр. Германские университеты Фр. Паульсена, проф. Берлинскаго университета / Фр. Пауль- сен. – Спб.: Изд. ред. журн. Образование, 1904. – 413 с. 17. Первая всеобщая перепись населения Росийской империи 1897 г. Общий свод по империи результатов разработки I всеобщей переписи населения произведенной 28 января 1897 г. – Спб., 1905. – Т. 1. – 1263 с. 18. Професори Одеського (Новоросійського) університету: біогр. словник в 4–х томах. – Одеса.: Астро- принт, 2000. 19. Равикович Д.А. Музеи местного края во второй половине XIX – начале XX веков (1861–1917 гг.) // Очерки истории музейного дела в России. Вып. 2. М.: Сов. Россия. 1960. – с. 145–223. 20. Савчук В.С. Историко–научный анализ деятельности естественнонаучных обществ Юга Украины, Крыма и Бессарабии: вторая половина XIX – начало XX в.: Дис... д-ра істор. наук: 07.00.07, 07.00.01 / Днепропетровск, 1996. – 450 с. 21. Хмарський В.М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії та старожитностей у 1883– 1891 рр. // Збірник праць молодих вчених і аспірантів. – К., 2001. – Вип. 7. – 616 с. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 75 22. Центр. держ. арх. вищих органів держ. влади і держ. упр-ня України. Ф. 2717, оп. 1, спр. 166. 23. Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (XIX ст.). Историко-социологический очерк. / АН УССР. Ин–т истории Украины. – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с. 24. Штаты Императорских Российских университетов. / Сборник постановлений по Министерству народ- ного просвещения.– СПб.: Тип. Т-ва “Обществ. польза”, 1893. – Т. IX: 1884 г. 25. Щетинина Г.И. Университеты в России и устав 1884 года. – М.: Наука, 1976. – 315 с. Слинкин Ю.М. "АССОЦИАЦИЯ БРАТЬЕВ–МУСУЛЬМАН" И ИСЛАМИЗМ В АФГАНИСТАНЕ Международный терроризм, получивший в публикациях последних лет образное наименование "чумы XXI века", зачастую, в сознании многих людей ассоциируется только с терроризмом, в основе которого ле- жит идеология и практика исламизма. Такая категоричность в целом противоречит действительности. Од- нако с середины 90-х годов ХХ века в мире, как отмечает российский исследователь Ю.Г. Романченко, "на- блюдается новый феномен: активность светских террористических групп падает, в то время как деятель- ность исламских террористических групп возрастает…" [1] Религиозный экстремизм в конце ХХ – начале XXI в. во многом связан с исламским фундаментализ- мом, который "привлекает политически неграмотные слои населения беднейших стран и маргиналов в раз- витых государствах мнимой простотой разрешения их проблем путем возврата в прошлое к исламскому "золотому веку", традиционализму и уходу в шариат" [2]. Наиболее влиятельной исламской фундаментали- стской организацией на протяжении десятилетий, начиная с 20-х гг. ХХ в., остается возникшая в Египте "Ассоциация братьев–мусульман", активность которой в последней четверти ушедшего столетия приобрела международный размах. Ее влияние прослеживается в создании и деятельности большинства исламистских организаций, в том числе тех, которые возникли на афганской почве и получили "известность" сначала в связи с затяжной гражданской войной в этой стране, а затем и за счет прямой и косвенной причастности к громким террористическим акциям последних лет. Афганистан, находившаяся после Второй мировой войны в списке беднейших стран мира, не мог избе- жать влияния идеологии "Ассоциации братьев-мусульман", апеллировавшей в первую очередь к обездо- ленным слоям населения. Однако широкое распространение в Афганистане идеологии "Ассоциации брать- ев-мусульман" датируется 60-ми гг. ХХ в., когда в стране происходит формирование и организационное становление ряда движений и партий различного толка и наряду с левым экстремизмом появляется правый, представленный консервативно-клерикальными кругами. Их участие в общественно-политической жизни не было чем-то новым, ведь еще в начале века "староафганцы" боролись за незыблемость средневековых традиций Ислама и изоляцию страны от внешнего мира, а в 20-х гг. ХХ в. духовными авторитетами велась активная оппозиционная деятельность против реформаторских усилий эмира Амануллы. Политическая активность консервативно-клерикальных кругов, и, в особенности, религиозных деяте- лей, приобрела общенациональный, массовый характер после принятия в 1964 г. новой конституции стра- ны. Особое внимание уделялось пропаганде и обоснованию универсальности "исламского пути развития" (в противовес позициям демократических сил) и преимуществ Ислама как "самой прогрессивной религии ми- ра". Эта пропаганда осуществлялась как через средства массовой информации, так и с помощью практики проведения конференций в разных районах страны. Одновременно с усилением участия духовенства в политической жизни страны правые силы начали расширять и активизировать контакты с зарубежными исламскими кругами. В июне 1966 г. группа афган- ских религиозных деятелей направилась с визитами в Иран и Саудовскую Аравию. В свою очередь, в Аф- ганистан одна за одной стали прибывать делегации "братьев-мусульман", которые делились опытом борьбы с "врагами Ислама". Необходимо отметить, что контакты с зарубежными экстремистами определенные афганские круги ус- тановили сразу же после основания в 1928 г. "Ассоциации братьев-мусульман". Во многом это "заслуга" семьи Моджаддеди и лично Мухаммада Садека Моджаддеди, который в 1929 г. был назначен афганским послом в Египте и вскоре после приезда в Каир познакомился с основателем "братства" Хасаном аль-Банна, став его близким другом и убежденным приверженцем. Верность идеологии и практике "братства" демон- стрировали и некоторые другие члены семьи Моджаддеди (Себгатулла и Харун). Прибыв в 1948 г. в Каир для учебы в университете "Аль-Азхар", они стали активными участниками деятельности организации, в том числе подготовки покушения на Гамаля Абдель Насера. После ареста всех участников заговора члены се- мьи Моджаддеди были выдворены из страны. Возвратившись в Афганистан, Себгатулла Моджаддеди занялся пропагандой идей "братства" среди аф- ганской общественности, а также привлекал на свою сторону видных и пользовавшихся авторитетом кле- рикальных деятелей. С. Моджаддеди принял участие в подготовке покушения на членов советской прави- тельственной делегации, которая находилась в Кабуле. Он был арестован и осужден на четыре с половиной года тюрьмы, после чего на два года был выслан из страны. Впоследствии афганские фундаменталисты еще на раз напоминали о себе, и практически каждое внут- риполитическое событие сопровождалось той или иной реакцией с их стороны. Однако вплоть до середины 60-х гг. ХХ в., когда начались процессы по консолидации различных политических сил и течений, они ос- тавались организационно неоформленными. Идейным вдохновителем исламистского движения стал возвратившийся в 1966 г. в Афганистан Му- хаммад Садек Моджаддеди. Он занимался педагогической и пропагандистской деятельностью и постепенно
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-36754
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1562-0808
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-27T19:25:36Z
publishDate	2006
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
record_format	dspace
spelling	Шевчук, А.В. 2012-08-02T17:15:41Z 2012-08-02T17:15:41Z 2006 Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст. / А.В. Шевчук // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 93. — С. 70-75. — Бібліогр.: 25 назв. — укp. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/36754 Одним з актуальних питань сучасної історичної науки є проблема формування еліт, особливо політичної. На наш погляд, без належної уваги залишилась регіональна еліта, складовою частиною якої була наукова інтелігенція, зокрема інтелігенція Півдня України. Одним из актуальных вопросов современной исторической науки есть проблема формирования элит, особенно политической. На наш взгляд, без надлежащего внимания осталась региональная элита, составной частью которой была научная интеллигенция, в частности интеллигенция Юга Украины. uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Культура народов Причерноморья Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст. Article published earlier
spellingShingle	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст. Шевчук, А.В. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
title	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.
title_full	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.
title_fullStr	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.
title_full_unstemmed	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.
title_short	Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.
title_sort	етапи формування наукової інтелігенції півдня україни на рубежі хіх-хх ст.
topic	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/36754
work_keys_str_mv	AT ševčukav etapiformuvannânaukovoííntelígencíípívdnâukraíninarubežíhíhhhst

Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Institution

Similar Items