До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
Проаналізовано формування і розвиток ідейних засад українського та польського національних рухів у ХІХ і на початку ХХ ст. у контексті геополітичних процесів у Східній Європі. Показано, що на їх формування у цей час впливали різні суттєві чинники: міцний стереотип "історичної Польщі" як ци...
Saved in:
| Published in: | Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість |
|---|---|
| Date: | 2011 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України
2011
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37007 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті / Л. Зашкільняк // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2010-2011. — Вип. 3-4. — С. 22-41. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860013374411112448 |
|---|---|
| author | Зашкільняк, Л. |
| author_facet | Зашкільняк, Л. |
| citation_txt | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті / Л. Зашкільняк // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2010-2011. — Вип. 3-4. — С. 22-41. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість |
| description | Проаналізовано формування і розвиток ідейних засад українського та польського національних рухів у ХІХ і на початку ХХ ст. у контексті геополітичних процесів у Східній Європі. Показано, що на їх формування у цей час впливали різні суттєві чинники: міцний стереотип "історичної Польщі" як цивілізаційного досягнення поляків; національні рухи (польський та український), що увійшли в безпосередній міжнаціональний конфлікт у Галичині, де в умовах існування австро-угорських демократичних інститутів склалися сприятливі обставини для модернізації національних рухів на засадах нових ідеологій, зокрема й радикальних. Також показано, що війна, яка приховувалась за окремими актами зіткнень і конфліктів в Галичині початку ХХ ст., невдовзі зробилася явною після закінчення Першої світової війни.
In the article the Author has analyzed the forming and development of the Ukrainian and Polish national movement’s ideological foundations through the 19 and the beginning of 20th centuries in the context of the geopolitical processes in the Eastern Europe. It is argued that their forming was influenced by several important factors: the stereotype of "historical Poland" as the civilization achievement of Poles. The national movements in Galicia Where the Ukrainian-Polish relation developed to the conflict (the Ukrainian and Polish national movements in Austria-Hungary monarchy have a condition to develop under the modern ideologies including democratic and radical). The radicalization both movements assist the spreading through the villages of myths and stereotypes forming by national intellectuals of previous periods and this created a dangerous situation, which could conduct to the conflict. Modernized Ukrainian and Polish national programs included many historical survivals putting the brakes the adoption of democracy and the possibility of compromise. The author has revealed the war hidden under the separate conflicts in Galicia soon after became evident at the end of World War I.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:43:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість22
Леонід ЗашкіЛьняк
До ґенези українсько-польського конфлікту
у ХХ столітті
Проаналізовано формування і розвиток ідейних засад українського та польсько-
го національних рухів у ХіХ і на початку ХХ ст. у контексті геополітичних процесів
у Східній Європі. Показано, що на їх формування у цей час впливали різні суттєві
чинники: міцний стереотип “історичної Польщі” як цивілізаційного досягнення по-
ляків; національні рухи (польський та український), що увійшли в безпосередній між-
національний конфлікт у Галичині, де в умовах існування австро-угорських демокра-
тичних інститутів склалися сприятливі обставини для модернізації національних
рухів на засадах нових ідеологій, зокрема й радикальних. Також показано, що війна,
яка приховувалась за окремими актами зіткнень і конфліктів в Галичині початку
ХХ ст., невдовзі зробилася явною після закінчення Першої світової війни.
ключові слова: Українсько-польські відносини, український національний
рух, Галичина, історична пам’ять.
Leonid Zashkilnyak
To The origin of Ukrainian-Polish ConfliCT
in 20Th CenTUry
In the article the Author has analyzed the forming and development of the Ukrai-
nian and Polish national movement’s ideological foundations through the 19 and the
beginning of 20th centuries in the context of the geopolitical processes in the Eastern
Europe. It is argued that their forming was influenced by several important factors: the
stereotype of “historical Poland” as the civilization achievement of Poles.
The national movements in Galicia Where the Ukrainian-Polish relation devel-
oped to the conflict (the Ukrainian and Polish national movements in Austria-Hunga-
ry monarchy have a condition to develop under the modern ideologies including demo-
cratic and radical). The radicalization both movements assist the spreading through the
villages of myths and stereotypes forming by national intellectuals of previous periods
and this created a dangerous situation, which could conduct to the conflict. Modernized
Ukrainian and Polish national programs included many historical survivals putting the
brakes the adoption of democracy and the possibility of compromise.
The author has revealed the war hidden under the separate conflicts in Galicia
soon after became evident at the end of World War I.
key words: Ukrainian-polish relation, Ukrainian national movement, Galicia,
historical memory.
Українсько-польські відносини у ХХ ст. були як цілком добросусідськими
і дружніми, так і конфліктними. Останні здебільшого виникали внаслідок супе-
речностей між політичними елітами двох сусідніх народів – українського і поль-
ського – в їх намаганнях окреслити географічні та етнічні простори національно-
державного будівництва. Геополітична ситуація в регіоні Центральної та Східної
Європи, де відбувалися ці процеси в ХІХ і на початку ХХ ст., характеризувалась
невідворотним впливом і присутністю третіх сторін, що дбали за свої інтереси
в українсько-польському протистоянні. Йдеться про три імперії – Російську, Ні-
мецьку і Австрійську, правителі яких прагнули за будь-яку ціну зберегти за собою
якщо не території з різноетнічним населенням, то принаймні цивілізаційні впли-
ви на перебіг модернізаційних процесів у них.
На сьогодні написано чимало наукових і публіцистичних праць, що пре-
тендують на пояснення українсько-польських конфліктів, зокрема таких контро-
версійних, як міжетнічне протиборство в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст.,
українсько-польська війна за Галичину і Львів у 1918–1919 рр., політична бо-
ротьба в Польській Республіці міжвоєнного періоду, міжнаціональна війна в
Галичині та на Волині під час Другої світової війни. Називати всіх авторів, які
досліджували цю проблематику в Україні, Польщі, Росії, Німеччині, Франції,
Великій Британії чи США, зараз нераціонально. Однак не можна не згадати од-
нієї з недавніх великих праць українських авторів Р. Симоненка і Д. Табачника,
в якій на понад 700 сторінках фактично реанімується радянська класова версія
українсько-польських відносин і проблема єдності України: під вуаллю і при-
криттям “турботи” авторів про українську незалежність, за допомогою маніпу-
лювання на загал відомими документами пропагується думка, що всі українські
національні сили, а передусім галицько-українські, проводили “антиукраїнську”
політику, прислужувались Німеччині та Австро-Угорщині і цим “перешкоджа-
ли” “правильним” українським “революційно-визвольним силам”, операючись
на революційну Росію, добиватися справжнього об’єднання українських земель
в єдиній державі (!). Важко утриматись від іронії, читаючи численні авторські
пасажі про те, що “одвічна мрія українського народу здійснилася лише на почат-
ку Другої світової війни, коли Україна стала розвинутою промислово-аграрною
державою”, або про те, що українські націоналісти не були би націоналістами,
якщо б “не зраджували на кожному історичному повороті український народ і
неньку-Україну”1. Цинізм та прозора ідеологічна заангажованість авторських по-
зицій в умовах існування величезної кількості відомих історичних джерел та нау-
кових оцінок розглядуваних подій вражає своєю некомпетентністю й штучністю.
1 Див.: Симоненко Р., Табачник Д. Українсько-польські відносини та боротьба за єдність
України ХІХ – початок ХХ ст. Нариси / Р. Симоненко, Д. Табачник. – Київ, 2007. –
С. 698–700. Ця, з дозволу сказати “монографія”, містить величезну кількість емоційних
тверджень авторів, в яких вони наполегливо намагаються дискредитувати все українське,
а передусім український національний рух, звинувачуючи українські сили в “розвалі
самої України”; зокрема чого вартий такий пасаж: “Не маючи належної опори в народі,
Центральна Рада, а згодом Директорія намагалися втриматися [при владі] з допомогою
зовнішніх сил” (С. 638) тощо.
23До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
Шкода, що така праця з претензією на “науковість” могла вийти друком на по-
чатку другого десятиріччя ХХІ ст.
Європа в цілому і, зокрема, її Центрально-Східна частина багата на різно-
манітні конфлікти між сусідніми народами і державами в останні століття. Час-
тина цих конфліктів – постійний елемент історичної пам’яті, особливо, якщо за
ними стоять тривалі суперечності або травматичні події, як-от війни, депортації,
етнічні чистки тощо. Українсько-польське сусідство з давніх-давен не було в цьо-
му винятком. Проте із крахом тоталітарних режимів і активним творенням сучас-
ної європейської спільноти інтелектуальні середовища європейських народів на-
магаються знайти шляхи і засоби примирення історичної пам’яті, але без збитків
для наукової історії. На жаль, історія, як вся багатоманітність і невичерпність іс-
торичних фактів, завжди залишає можливість її інструментального використання
у вузьких групових інтересах. Один зі знаних європейських дослідників історич-
ної пам’яті Жорж Мінк нещодавно наголосив: “Європу наскрізь пронизують слі-
ди давніх міждержавних і міжнаціональних конфліктів. Досвід показує, що їхня
реактивація завжди можлива, попри різні форми їхнього розв’язання в минулому.
Історія переносить себе у теперішність, відбувається мобілізація різних дієвців
[акторів – Л. З.], постраждалих груп населення або інших знедолених груп, про
яких забули в післяконфліктних угодах або змусили мовчати. Виходячи з цієї реа-
лії, різні зацікавлені групи, політичні партії чи держави створюють собі пам’ятеві
ресурси і залучають до свого репертуару дій історизуальні стратегії для того, щоб
“повернути в ужиток” образи “болісних” минувшин у своїх поточних політичних
іграх”2. Тому дуже важливо, щоби здобутки фахових істориків у дослідженні кон-
фліктних явищ не давали підстав для таких політичних інтерпретацій.
У сучасній історіографії доволі докладно опрацьовано суспільно-політичні
передумови загострення українсько-польських відносин наприкінці ХІХ – по-
чатку ХХ ст. Нам теж доводилося про них неодноразово висловлюватись3. Тому
в цьому місці зупинимося тільки на ідейно-свідомісних передумовах формуван-
ня українсько-польських суперечностей. Залишимо також поза обрієм цього до-
слідження етносоціальні проблеми взаємин між українським селянством і поль-
ськими землевласниками на Правобережній Україні, що, як нам видається, добре
2 Мінк Ж. Вступ. Європа та її “болісні” минувшини: стратегії історизування та їх викорис-
тання в Європі / Ж. Мінк // Європа та її болісні минувшини. – Київ, 2009. – С. 37.
3 Zaszkilniak L. Geneza konfliktu polsko-ukraińskiego z lat 1918–1919 / L. Zaszkilniak // Europa
nie prowincjonalna. Przemiany na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej (Białoruś,
Litwa, Łotwa, Ukraina, wschodnie pogranicze III Rzeczypospolitej Polskiej w latach 1772–
1999) / Pod red. K. Jasiewicza. – Warszawa; London, 1999. – S. 451–460; Ejusd. Україна і
Польща у ХХ столітті: між конфронтацією і союзом / L. Zaszkilniak // Czas XX wieku – nie
tylko w polskiej perspektywie. Zbiór studiów pod redakcją Romana Wapińskiego. – Gdańsk,
2000. – S. 90–106; Ejusd. Polsko-ukraiński spór o Galicję na początku XX wieku: między świa-
domością historyczną a realiami / L. Zaszkilniak // Narody i historia / Pod red. A. Rzegockie-
go. – Kraków, 2000. – S. 156–170; Его же. Польское национальное движение в украинском
вопросе на рубеже ХIХ–ХХ веков / Л. Зашкільняк // Актуальные проблемы славянской
истории ХIХ–ХХ веков. – Москва, 2003. – С. 90–108 та ін.
Леонід Зашкільняк24
висвітлені у працях останніх років Даніеля Бовуа, Богдана Гудя, Юрія Присяжню-
ка та інших дослідників4. Тому нам залишається зосередитися, в міру можливос-
ті, на формуванні взаємних візій українців і поляків у зв’язку із завданнями, що
виникали у процесі формування модерних націй і реалізації національних інте-
ресів. На наш погляд, саме в суспільно-політичній думці українських і польських
еліт треба шукати першопричини загострення міжнаціональних суперечностей,
які у ХХ ст. вилились у гострі конфлікти.
У науковій літературі вже неодноразово наголошувалося, що після поділів
Речі Посполитої майже впродовж усього ХІХ ст. польська політична та інтелек-
туальна еліта, представлена переважно шляхтою, перебувала в полоні стереотипу
про польський характер всіх земель колишньої “Республіки Обох Націй” й глибо-
кого переконання про ідентичність “політичної нації” і польської спільноти. Це не
дивувало, оскільки з цієї “нації” походила більшість творців національної ідеоло-
гії та борців за справу незалежності. Чи не найкраще ці питання висвітлив поль-
ський історик Р. Вапіньський, з яким ми погоджуємось у більшості його оцінок5.
Він вважав, що після ліквідації Речі Посполитої відбулась ідеалізація її історич-
ного минулого, яке повинно було стати притягальним у справі формування табору
національної єдності. Річ Посполита у свідомості справжніх патріотів залишала-
ся ідеальним взірцем співжиття багатьох націй і дещо підправленим прообразом
майбутнього справедливого устрою в Центральній Європі. Тому в уявленнях про
перспективи відбудови Польської державності ці кола здебільшого оперували дер-
жавницькими категоріями “польської політичної нації” із включенням до її складу
народів колишньої Речі Посполитої. Такий підхід, що ґрунтувався на ідеалізова-
ній традиції “шляхетської демократії” і “релігійної толерантності”, які нібито були
спотворені чужоземними впливами, представлявся цілком природним. Польські
романтики (Й. Лелевель, А. Міцкевич, Г. Шмітт, Є. Морачевський, Б. Залєський,
С. Гощинський, К. Шайноха та багато інших) зробили дуже багато, щоб утверди-
ти і поширити ідеалізований образ всієї історії Польщі і поляків як втілення кра-
щих “народних” рис давнього слов’янства.
4 Див.: Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863–1864. Поляки в соціоетнічних конфліктах /
Д. Бовуа. – Київ, 1998; Гудь Б. Українці – поляки: хто винен? У пошуку першопричин
українсько-польських конфліктів першої половини ХХ століття / Б.н Гудь. – Львів, 2000;
Його ж. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ –
першої половини ХХ століття / Б. Гудь. – Львів, 2006; Присяжнюк Ю. Українське селян-
ство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ – початку
ХХ ст. / Ю. Присяжнюк. – Черкаси, 2007. Зокрема, Ю. Присяжнюк переконливо показав,
що незважаючи на тривалі намагання польських землевласників України і російської
адміністрації, особливо наприкінці ХІХ і початку ХХ ст., перетворити українських
(“малоросійських”) селян на “свій народ”, тобто полонізувати чи русифікувати, ті впер-
то зберігали свій соціоетнічний колорит, “вроджений традиціоналізм”, який виявився
значно переконливішим, ніж асиміляторські потуги з двох сторін (С. 507–516).
5 Wapiński R. Polska na styku narodów i kultur. W kręgu przeobrażeń narodowościowych i
cywilizacyjnych w XIX i XX wieku / R. Wapiński. – Gdańsk, 2002. – S. 52 passim.
25До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
Патріотична література та історіографія польського романтизму сформува-
ли уявлення “ідеологічної” вітчизни, якою була колишня Річ Посполита, а наро-
дом – політична нація Речі Посполитої, що складалася з різноетнічних елементів,
об’єднаних політичною й культурною традицією співжиття в межах одного держав-
ного організму. Один із сучасників польського романтизму подав яскравий приклад
мислення, сформованого польським романтизмом. Він писав: “Мазури, Литвини,
Русини є невідзовною цілісністю. Жодного клаптя землі не може забракнути Річ-
посполитій Польській, бо інакше цілість не буде цілою. Майже інстинктивне по-
чуття зблизило і злило в одну націю племена, що заселяли басейни Вісли, Дніпра і
Двини. Вчинила це рука Провидіння, що оберігає людство. Біда тому, хто зазіхати-
ме на цю цілість” [виділення наше – Л. З.]6. Майже в усіх історичних працях поль-
ських істориків звучала романтична ідея “кресів” – давніх земель Речі Посполи-
тої, заселених русинами-українцями, білорусами і литовцями, які представлялися
“втраченим раєм”, що необхідно повернути7. З літературних та історичних праць
міф “східних кресів” поступово перетворювався на тривкий архетип польської на-
ціональної свідомості і політичної культури останніх двох століть.
У більшості політичних документів польського визвольного руху давня Поль-
ща виступала як месіанський продовжувач і охоронець слов’янської цивілізації,
втілення демократичних ідей, захисник європейської цивілізації тощо. Зокрема
в Маніфесті Польського Демократичного Товариства (1836) йшлося про побудо-
ву незалежної демократичної Польщі – “люду” від “Одри і Карпат аж по Дніпро
і Двину, від Балтійського моря до Чорного”, яка охопить не один відлам великої
нації, але цілість у кордонах Польщі до поділів8. Ідеалізована візія Речі Посполи-
тої, навіяна романтизмом, протрималась до 60-х років ХІХ ст.
На ґрунті розвинутої польської незалежницької політичної думки та ідеоло-
гії перших двох третин ХІХ ст. русько-українське селянство Галичини, Волині і
Правобережної України, де польські землевласники були абсолютною більшістю
майнового стану, не представлялося їм ані політичною силою, ані тим паче на-
цією, а лише “соціальною масою” без чітких етнічних рис або “молодшими бра-
тами”, які обов’язково повинні “притулитися” до відродженої Польщі. Більшість
шляхетських революціонерів та консерваторів цього часу залишалися глибоко пе-
реконаними в тому, що селяни-русини неодмінно будуть польськими патріотами
вслід за своїми панами на засадах патерналізму. Ще на початку 60-х років ХІХ ст.
знаний польський землевласник і політичний діяч Галичини Леон Сапєга ідиліч-
но відзначав: “Національне питання в селян не має жодного значення. Вони не
сприймають виразу “поляк” і “русин”, [інакше] як тільки різницю обряду, що по-
ляк ходить до костелу, а русин – до церкви. Не розуміють також неприязні одно-
6 Wapiński R. Historia polskiej myśli politycznej XIX i XX wieku. – S. 50.
7 Beauvois D. Mit “Kresów Wschodnich”, czyli jak mu położyć kres / D. Beauvois // Polskie
mity polityczne XIX i XX wieku. – Wrocław, 1994. – S. 93–105.
8 Towarzystwo Demokratyczne Polskie. Dokumenty i pisma / Wyboru dokonał i wstępem za-
opatrzył B. Baczko. – Warszawa, 1954. – S. 89, 93.
Леонід Зашкільняк26
го обряду до іншого. На великі свята поляк із задоволенням ходить до церкви, як
русин – до костела”9.
Проте це нехтування іншою етнічною індивідуальністю селянина-русина
жорстоко помстилося польським революціонерам під час визвольних повстань
1830–1831, 1846, 1848, 1863–1864 років, коли ці селяни здебільшого через соці-
альну і етнічну ворожість не підтримали своїх панів, а навіть допомагали цариз-
му їх придушувати.
Увесь цей час польська еліта, що прагнула формувати політичну націю, не за-
уважувала народження сусідньої русько-української. Але треба згадати, що з укра-
їнським питанням польські політичні еліти зіткнулися ще в середині ХІХ ст., коли
виявилися марними спроби польських шляхетських революціонерів привернути
українське селянство Правобережної України на бік польського національного руху;
селянство виявило “нерозуміння” цілей “панської” революції10. Соціальна прірва,
що роз’єднувала українське селянство і польських землевласників-шляхту в той
час, значно поглибилась унаслідок зародження іта поступового розвитку україн-
ського національного руху, появі якого сприяли і самі поляки (Кирило-Мефодіївське
братство, В. Антонович, Т. Рильський та ін.).
Вихідні позиції перших українських інтелектуалів були іншими. За спону-
кою романтизму вони щойно “відкрили” для себе новий “русько-козацький” на-
род, який рішуче відрізнявся і від поляків, і від московитів-росіян. Це відкриття,
що спиралося на призабуту літературу XVI–XVIII ст. та ще більш давню, щойно
впроваджувану до обігу літописну традицію князівського періоду, фактично розпо-
чалося з публікації у 1798 р. поеми-травесті І. Котляревського “Енеїда”. На серед-
ину ХVIII ст. українська еліта – аристократія і шляхта – мала за собою тривалий і
складний період еволюції. Його етапи визначалися перебуванням українських зе-
мель у складі тих чи тих держав: від Давньої України-Русі з її князівськими і бо-
ярськими родами українсько-руська середньовічна еліта пройшла тривалий шлях
асиміляції у Великому князівстві Литовському, Королівстві Польському і Речі
Посполитій, а тоді в Російській імперії та імперії Габсбурґів. Переломним періо-
дом відбудови нової української еліти стала Козацька революція ХVII ст., що ви-
творила з козацької верхівки і частини шляхти упривілейовану суспільну групу,
яка постійно апелювала до традиційних “козацьких привілеїв” Гетьманщини, що
проіснувала до другої половини XVIII ст. Проте російські імператори, передусім
Пьотр І та Єкатерина ІІ, вжили заходів для ліквідації Гетьманщини і Запоріжжя
та інтеграції української аристократії і шляхти в російський імперський істебліш-
мент. У результаті всіх цих складних процесів виникла своєрідна дихотомічна са-
мосвідомість української еліти, яка коливалася між участю у творенні російської
9 Цит. за: Wapiński R. Polska na styku narodów i kultur. W kręgu przeobrażeń narodowościo-
wych i cywilizacyjnych w XIX i XX wieku. – S. 52–53.
10 Докладніше див.: Гудь Б. Українці – поляки: Хто винен? У пошуку першопричин
українсько-польських конфліктів першої половини ХХ століття. – С. 35–64.
27До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
імперії і збереженням традиційних рис автономії України-Малоросії в її складі.
Ця свідомість одержала назву “малоросійської” ідентичності11.
Ранні національні уявлення цього перехідного періоду, яким стала перша по-
ловина ХІХ ст., найповніше відображено в найпопулярнішій анонімній праці “Іс-
торія Русів”, приписуваній архиєпископові Г. Кониському. Вона виникла напри-
кінці XVIII – початку ХІХ ст. у середовищі патріотично налаштованої української
шляхти і відображала дихотомію “малоросійської ідентичності”, описуючи вига-
дану, “особливу” історію України, але в рамках історії “загальноросійської”12. Тим
не менше, в тогочасних умовах “Історія Русів” подавала картину історичного роз-
витку України або “південно-руських” земель від найдавніших часів до другої по-
ловини XVIII ст. не як території, а як народу (“нації”) і держави, була політичним
маніфестом, який обґрунтовував право українсько-руського народу на самостійну
історію, а значить і державність. Твір був надзвичайно популярним серед шлях-
ти колишньої Гетьманщини: у 20-х роках ХІХ ст. він поширювався в рукописах,
а німецький мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль, який відвідав “Малоросію” 1841 р.,
спостеріг велику популярність “Історії Русів”, рукопис якої був майже в кожному
маєтку, та відзначав, що вона написана в дуже антиросійському та опозиційному
(щодо політичного устрою імперії) тоні і ніколи не буде опублікованою13.
Всіляко ідеалізуючи козацтво, фантазуючи щодо його численних героїчних
подвигів, автор (автори) “Історії Русів” презентував найбільш повну картину то-
гочасних уявлень української еліти про Україну та її сусідів у “білоцерківському
універсалі” Богдана Хмельницького 1648 р., який він вигадав. У ньому він вживає
новий термін “Україна Малоросійська по обох сторонах ріки Дніпра”, розшифрову-
ючи його територіальні рамки. Варто навести цілу цитату з цього твору: “…Істин-
ні і прадавні землі і провінції Сарматські, альбо Козацькі, наші Руські, од Подоля,
Волиня і Волох посполу і аж до самого Вільня і Смоленська, довгі і обширні гра-
ниці свої імущії, а саме: землю Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку,
Подільську, Волинську, Перемишлівську, Мстиславську, Вітебську, Полоцьку”14.
Проте в першій половині ХІХ ст. було досягнуто значних успіхів у вивченні
етнографії, фольклору та історії ширших верств українського народу, насамперед
селянства, що дозволило утвердити думку про відмінність його народної мови і
культури як від польського, так і від великоросійського. Етнографічні і мовознавчі
11 Див.: Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії Украї-
ни / З. Когут. – Київ, 2004. – С. 89–92 та ін.
12 “Історія Русів” як пам’ятка української історіографії та самосвідомості еліти набула по-
пулярності вже у 20-ті роки ХІХ ст., поширюючись у рукописних варіантах, але вперше
була надрукована 1846 р. у Москві знаним славістом О. Бодянським. З того часу її до-
слідженню було присвячено величезну кількість спеціальних праць і публіцистики, але
авторство залишається під питанням. Див.: Кравченко В. Нариси з української історіо-
графії епохи національного відродження (друга половина XVIII – середина ХІХ ст. / В.
Кравченко. – Харків, 1996. – С. 128–200.
13 Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. –
С. 73.
14 Там само. – С. 111.
Леонід Зашкільняк28
дослідження братів Якова і Олександра Марковичів, Д. Бантиш-Каменського, О. Бо-
дянського, І. Срезневського, М. Маркевича і багатьох інших дали змогу російсько-
му літераторові М. Полєвому 1830 р. у рецензії на книжку Д. Бантиш-Каменського
“Історія Малої Росії” висловити думку про самостійність українського історич-
ного процесу на підставі виокремлення національних особливостей українсько-
го народу15. Для поширення цієї ідеї були підготовлені сприятливі умови працями
багатьох романтиків. Водночас термін “Малоросія” втрачає свою привабливість і
все частіше заміняється терміном “Україна” з метою відокремити Росію від Ма-
лоросії і показати самостійність малоросійського/українського народу та його ми-
нулого. Проте й надалі національна назва і самоназва народу залишалася неуста-
леною; паралельно вживали терміни “Україна”, “Малоросія”, “Південна Русь”,
“Південно-Західна Росія” тощо.
Нагромаджені на середину ХІХ ст. знання та уявлення про Україну та україн-
ців знайшли концентроване відображення в першому політичному документі нової
української еліти – “Законі Божому: книзі буття українського народу”, написано-
му як програма “Українсько-Слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія”,
більш відомого як Кирило-Мефодіївське братство, і приписуваного авторству істо-
рика Миколи Костомарова. У спогадах М. Костомаров пише, що романтичні ідеї
“слов’янської взаємності”, що на той час активно поширювалися на всьому кон-
тиненті, поєдналися в поглядах його однодумців із наміром створення у майбут-
ньому демократичної слов’янської федерації, “подібно до древніх грецьких респу-
блік або Сполучених Штатів Америки”16. “Закон Божий” не просто дає уявлення
про географічний простір Східної Європи та його політичне наповнення і напи-
саний за біблійним взірцем для поширення серед широких верств населення, але
й, що найголовніше, висуває на перший план ідею самостійного і рівноправного
українського народу серед інших слов’янських народів.
Ідеалізована картина українського козацтва, змальована в цьому документі, до-
повнена своєрідним нереалізованим у минулому проектом створення “трьох Річей
Посполитих” – української, польської та російської, – який зазнав поразки внаслідок
перемоги “панів” над козаками. Але “не вмерла Україна”, вона збудить Польщу –
бо “не пам’ятуєть зла і любить сестру свою так, якби нічого не було між ними”, а
далі – “озветься до всіх своїх братів слов’ян” і утвориться “союз слов’янський”, в
якому Україна буде “Річчю Посполитою”. Як бачимо, тут присутні цілком прозо-
рі аналогії до Речі Посполитої, а не до російської імперії.
Ідея єдиного українського народу, відображена в цьому документі, ставила на
перший план не державний чинник, а етнокультурні, соціальні та релігійні прикме-
ти, апелюючи передусім до романтичного образу особливого “народного духу”. На
середину ХІХ ст. ця народна/національна ідея опанувала нечисленну нову патріо-
тичну “малоросійську” інтелігенцію, яка змінила орієнтацію на “великоросійську
15 Кравченко В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження
(друга половина XVIII – середина ХІХ ст. – С. 254–255.
16 Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография / Николай Костомаров. –
Киев, 1990. – С. 474.
29До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
державність” орієнтацією на “українську ідентичність”. Особливо яскраво це відо-
бразилося в житті та творчості поета і пророка Тараса Шевченка, де національні,
соціальні і релігійні мотиви переплавилися в оригінальну романтичну ідеологію
новочасного українства. Так, українська національна ідея формувалася вже не як
аристократична, а як “народна”, селянська.
Покоління, представлене іменами Михайла Максимовича, Миколи Косто-
марова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка та багатьох інших культурних
діячів, спромоглося в середині і другій половині ХІХ ст. сформувати ідею нової
української національної ідентичності з опорою на “простий народ” – селянство
і міщан. Вони перейняли від малоросійської аристократії і шляхти естафету фор-
мування нового бачення політичної нації, яка би включала в себе майнові верстви,
духовенство, селянство, міщан, інтелігенцію. Проте консервативна на той час “ма-
лоросійська традиція” з дихотомічною орієнтацією одночасно на особливий шлях
українських вищих верств і російську державність, залишилася важким тягарем у
самосвідомості старої української еліти, яка хоча й не швидко, але інтегрувалася
у великоросійський культурний простір.
Українсько-руська еліта Галичини в першій половині ХІХ ст. була представ-
лена переважно греко-католицьким духовенством, оскільки і шляхта, і міщанство
складалися здебільшого з польських, австрійських, єврейських та іншоетнічних
елементів. Натомість потужним стимулом для пожвавлення української суспільно-
політичної думки було проникнення в Галичину просвітницьких і романтичних ідей
з Німеччини, Австрії, Чехії, Сербії та Хорватії, а також вплив польського національ-
но руху17. Ці ідеї знайшли відгук у середовищі молодих галицьких семінаристів,
вихідців із сіл – Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича та
їх однодумців, що у 30-х роках ХІХ ст. одержали назву “Руської трійці”. Оскільки
уявлення про окремішність русько-українського народу в Галичині були вже в по-
передні часи засвідчені низкою творів (Я. Юзефович, В. Компанієвич, Д. Зубриць-
кий та ін.18), то діячі ”Руської трійці” насамперед зацікавились етнографічними
особливостями галицьких русинів. Ознайомлюючись із тодішньою літературою
слов’янських народів і порівнюючи її з іншими народами, студіюючи джерела з
давньої історії Русі, вони прийшли до висновку про єдність галицьких русинів із
“малоросами” в російській імперії та їх глибоке закорінення в Київській державі.
Листування з багатьма українськими, російськими, чеськими, польськими та дія-
чами інших слов’янських народів переконала молодих галичан у потребі докласти
зусиль для культурного “пробудження” руського народу в Галичині. Наслідком цьо-
го стала поява 1837 р. у Буді (Угорщина) альманаху “Русалка Дністрова”, в якому
були висловлені романтичні ідеї, подібні до київських кирило-мефодіїївців. Саме в
Галичині 1848 р. українські (русинські) діячі вперше виступили з політичною про-
грамою національного руху, домагаючись поділу провінції (Королівства Галичини
17 Див.: “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України. – Київ,
1987. – С. 7–27.
18 Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.) / М. Марчен-
ко. – Київ, 1959. – С. 182–185.
Леонід Зашкільняк30
і Лодомерії) на українську та польську частини19, що свідчило про рішуче непри-
йняття ними польської візії майбутнього цього регіону Європи.
Політика російського самодержавства була однаково спрямована на те, щоб
не допустити в імперії ні “польського бунту”, ні “українського сепаратизму”. Тому
соціальні і культурні кроки царизму у другій половині ХІХ ст. мали за мету рішу-
че обмеження суспільної позиції й ідейного впливу польської власності в україн-
ських землях, а також недопущення розширення українського національного ру-
ху20. Якщо в першому випадку (з поляками) царизм зумів домогтися певних успіхів,
прив’язавши їх в Україні до імперії за допомогою “захисту” від селянських погро-
мів, то у другому (з українцями) асиміляційні зусилля зіткнулися із впертим опо-
ром національного руху, що зростав, із чіткими соціальними рисами. У підсумку,
не маючи сприятливих умов для розвитку української національної культури в Ро-
сії, натрапляючи на гостре неприйняття “малоросійського сепаратизму” царською
адміністрацією, діячі українського руху (українські громади) були змушені шукати
можливостей для легальної культурницької діяльності в конституційній Австро-
Угорщині (з 1867 р.). Саме в Галичині, де у другій половині ХІХ ст. перетнулися
національні інтереси українців та поляків і де існували можливості для легальної
політичної діяльності, проходило формування та кристалізація національних полі-
тичних програм обох народів. На цей процес величезний вплив мали взаємні сто-
сунки між поляками та українцями в коронному краю Галичина і Лодомерія.
Після невдалих спроб відродження Речі Посполитої під час національних по-
встань консервативні кола польської аристократії і шляхти задовольнилися своїм
становищем провідної нації в Галичині, обравши шлях співпраці з Віднем і по-
ступового відродження польської держави під скіпетром Габсбурґів. При цьому в
політичній думці польських консерваторів переважали ліберальні тенденції, що
поширилися у другій половині століття на ґрунті філософії та світогляду позити-
візму. Лоялісти-консерватори, як краківські, так і варшавські, не ставили на пер-
ший план досягнення повної незалежності Польщі й поляків, а швидше виступали
за збереження і розвиток польської нації, піддаючи критиці шляхетську револю-
ційність, яка не принесла очікуваних результатів у боротьбі за незалежність. Їхній
ідеал полягав у “можливості брати участь у світовій цивілізації й розвивати влас-
ну культуру”, що було досяжним у суспільстві, в якому є умови для розвитку всіх
19 Див.: Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ
століття / Я. Грицак. – Київ. 2000. – С. 4–54, 65–73 та ін.; Zaszkilniak L. Geneza kon-
fliktu polsko-ukraińskiego z lat 1918–1919. – S. 451–460; Zaszkilniak L. Stosunki polsko
-ukraińskie na przełomie XIX i XX wieku. Zarys problematyki / L. Zaszkilniak // Biuletyn
Ukrainoznawczy. – Przemyśl, 2000 (2002). – Nr 6. – S. 34–47 та ін.
20 Соціально-політичні аспекти взаємовідносин поляків, українців і росіян в Україні
ХIX ст. останнім часом ґрунтовно представили французький історик Даніель Бовуа і
російський Олексій Міллер – Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863–1914. Поляки в
соціо-етнічних конфліктах / Д. Бовуа. – Київ, 1998; Миллер А. “Украинский вопрос” в
политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.) / Алексей
Миллер. – Санкт-Петербург, 2000.
31До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
індивідуальностей21. Відповідно до такого ліберального підходу консерватори із
розумінням поставилися до українського питання, відмовившись від зневажливо-
го ставлення до русинів-українців як до “гілки” польської (чи російської) нації і
визнаючи їхнє право на рівноправне трактування в суспільстві. Друкований орган
польських консерваторів у Росії – тижневик “Край”, редагований Е. Пільтцем, –
у 80-х роках ХІХ ст. багато і з симпатією писав про галицьких русинів, друкував
матеріали їхнього вже тоді добре знаного публіциста і вченого Івана Франка, під-
тримував вимогу рівноправності поляків та українців у Галичині, намагався пе-
реконати краківських консерваторів (“станьчиків”) піти на серйозні уступки укра-
їнцям22.
Краківські консерватори (С. Тарновський, Ю. Шуйський, М. Бобжинський)
спочатку також доброзичливо ставилися до українців Галичини, були згідні навіть
дещо “ущільнитися” у владному істеблішменті провінції при збереженні провідних
важелів за польською аристократією і шляхтою, вважаючи, що українці, позбав-
лені власної соціально-політичної еліти, ще “не дозріли” до вирішальної участі в
політичних справах23. Займаючи щодо українців патерналістські позиції, вони ро-
били кроки у сприянні їхньому культурному піднесенню, прагнучи водночас зро-
бити українців союзниками, а в перспективі – учасниками будівництва сильної
федеративної польсько-литовсько-української держави, яка б могла протистояти
як Росії, так і Німеччині. Наслідком таких розрахунків стала угода “нової ери” в
українсько-польських стосунках (1890–1894), укладена за наполяганням діячів ки-
ївської Старої Громади між польськими консерваторами й українськими “народо-
вцями” в Галичині. Київські громадівці (В. Антонович, О. Кониський та ін.) зумі-
ли таємно домовитися з галицькими польськими консерваторами про створення у
краї певних умов для підготовки українських освічених кадрів, розвитку наукового
й мистецького життя, допущення українців до участі в управлінні краєм24.
“Нова ера” відіграла важливу роль в активізації українського національного
руху в Галичині і його переходу від культурницьких до політичних вимог, формуван-
ня національних політичних програм. Перші українські політичні партії, що вини-
кли в Галичині у 90-х роках ХІХ ст. (Русько-українська радикальна партія (РУРП),
Українська соціал-демократична партія, Українська національно-демократична
партія), включили до своїх програм політичні вимоги, зокрема, надання українцям
рівних із поляками прав в управлінні краєм і, в перспективі, поділ краю на укра-
21 Погодин А. Главные течения польской политической мысли (1863–1907) / А. Погодин. –
Санкт-Петербург, 1912. – С. 386–394.
22 Kmiecik Z. “Kraj” za czasów redaktorstwa Erazma Piltza / Z. Kmiecik. – Warszawa, 1969. –
S. 258–268.
23 Feldman W. Stronnictwa i programy polityczne w Galicyi 1846–1906 / W. Feldman. – Kra-
ków, 1907. – T. 1. – S. 176–208.
24 Докладніше див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр. / І. Чорновол. –
Львів, 2000; Зашкільняк Л. Львів як центр формування української науки (друга поло-
вина ХІХ ст.) / Л. Зашкільняк // Lwów. Miasto, społeczeństwo, kultura / Рod red. H.W. Ża-
lińskiego i K. Karolczaka. – Kraków, 1998. – T. 2.
Леонід Зашкільняк32
їнську і польську частину25. За задумом українських політиків, ці кроки повинні
були стати етапами на шляху до створення незалежної української державності в
тій чи іншій її формі. Ідеологічні підстави для такого питання вже були на той час:
у 1895 р. молодий український радикал Ю. Бачинський на основі марксистського
аналізу становища українців у двох імперіях (Росії й Австро-Угорщині) опублі-
кував книгу “Україна irredenta”, в якій обґрунтував думку про те, що “політична
самостійність Україні є sine qua non політичного й культурного розвитку, умовою
взагалі – її існування”26.
Так, на кінець ХІХ ст. український національний рух у Галичині швидко
прогресував і увійшов в якісно новий етап, метою якого були консолідація націо-
нальних сил різної соціальної орієнтації і висунення ідеї створення самостійної
української держави, яка б об’єднала українців імперій Габсбурґів і Романових.
На початку ХХ ст., з урахуванням приниженого становища українців в обох ім-
періях, слабкої політизації основної частини населення (переважно селянського),
невелика чисельність національно свідомої інтелігенції така програма видавала-
ся фантастично нереальною, що дало привід видатному українському мислителю
Іванові Франку, що перейшов на позиції національної демократії, написати стат-
тю з символічною назвою “Поза межами можливого” (1900). Власне слабкі сторо-
ни українського національного руху змусили його лідерів у Галичині покладатися
на розширення демократичних інститутів Австро-Угорщини, щоб дозволили “під-
тягнути” українське суспільство до рівня інших європейських народів, розвинути
його соціальну структуру, залучити до політичного життя селянство. Домогтися
цього вони прагнули легальними методами, спираючись на конституційні права
народів імперії. Реалізація такої програми дозволила б покінчити з домінуванням
поляків у політичних і соціально-економічних сферах краю, перетворити україн-
ців з об’єкта на суб’єкт політики. Очевидно, що такі плани йшли врозріз із намі-
рами польських політичних еліт, які розглядали Галичину як неподільний центр
відновлення у майбутньому польської державності.
На кінець ХІХ ст. у Галичині ясно окреслилися два протилежні й протидію-
чі національні табори – сильніший і впливовіший польський та український, що
бурхливо розвивався, але не мав великого досвіду в політичних іграх. Для обох
Галичина стала своєрідним “П’ємонтом”, покликаним реалізувати національні
прагнення. Нова ситуація, що характеризувалася поступовим розширенням учас-
ті в політичному житті демократичних верств населення обох національностей, –
робітників, селян, міщан, інтелігенції – вимагала від ідеологів обох рухів рішучих
кроків з метою модернізації національних програм.
25 Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ – початку ХХ ст. / О. Су-
хий. – Львів, 1997. – С. 46–66; Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-
політичного руху (XIX ст. – 1939 р.) / М. Кугутяк. – Івано-Франківськ, 1993. – С. 89–97.
26 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали / Упо-
ряд. Тарас Гунчак, Роман Сольчаник // Сучасність, 1983. – Т. 1. – С. 26–34; Грицак Я.
“Молоді” радикали в суспільно-політичному житті Галичини / Ярослав Грицак // Запи-
ски Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Праці історико-філософської секції. – Львів,
1991. – Т. 222. – С. 79.
33До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
Молоде покоління поляків, що прийшло в суспільно-політичне життя у 70–
80-х роках ХІХ ст., захопилося ідеями соціалізму і марксизму, що відкрили нову й
актуальну для цілого регіону Центральної і Східної Європи перспективу розв’язання
національного і соціального питань із наголосом на другому. Соціальне питання, яке
загострилося, зокрема у зв’язку з розвитком індустріалізму і потребами демокра-
тизації політичної сфери суспільного життя, неодмінно заторкувало й національні
справи. Тривалі дискусії з національного питання в польському соціалістичному
русі спричинили його розкол на дві течії – “патріотичну” й “інтернаціональну”,
представлені згодом відповідно Польською соціалістичною партією (ППС) і Соціал-
демократією Королівства Польського і Литви (СДКПіЛ). “Патріоти” ставили на
перше місце завоювання незалежності Польщі, а тоді – проведення “соціальної
революції”; “інтернаціоналісти” вважали незалежність застарілим гаслом, ігнору-
ючи його демократичний зміст. У теоретичних дискусіях польських і російських
соціалістів, для яких національне питання теж мало неабияке практичне значен-
ня (дискусії відбувалися переважно в еміґрації), активну участь брав також укра-
їнський мислитель М. Драгоманов, що користувався високим авторитетом у мо-
лодих соціалістів обох націй27. Повз його увагу не пройшло прагнення польських
соціалістів включити до програми соціалістичної партії вимогу відновлення “істо-
ричної Польщі” і намагання у зв’язку з цим долучити український демократичний
рух до вирішення питань відбудови польської державності. Він виступив із рішу-
чою критикою “польської великодержавності” (а також і російської), що супере-
чила як демократії, так і соціалізму. Справжні інтереси демократії, вважав вчений,
вимагають забуття усіх “старих уній і державних кордонів”, які могли б лише по-
діляти, а не об’єднувати народи; тому він радив полякам потурбуватися про “де-
мократичний соціалізм” у Польщі, а українцям – у своєму домі; в іншому випад-
ку розмови про демократію і поступ залишаться порожнім звуком28.
Великодержавні позиції, що їх відстоювали польські соціалісти, посилаючись
на культурну (і політичну) “нерозвинутість” народів колишньої Речі Посполитої,
ставили т. зв. “неісторичні” народи в залежність від “історичних” і були нічим ін-
шим, як відголоском шляхетської ідеології. Але такі позиції здавалися їм достат-
ньо “модернізованими” завдяки обіцянкам створення в майбутній Польщі – феде-
рації трьох рівноправних народів – поляків, литовців і українців. Саме така вимо-
га увійшла до програми ППС 1893 р.29.
27 Докладніше про це див.: Зашкільняк Л. М. Драгоманов, соціалізм і польський соціа-
лістичний рух / Л. Зашкільняк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість,
державність. Вип. 9: Історичні студії на пошану Феодосія Стеблія / НАН України, Ін-т
українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2001. – С. 420–436; Круглашов А. Драма
інтелектуала: Політичні ідеї Михайла Драгоманова / А. Круглашов. – Чернівці, 2000. –
С. 220–325.
28 Драгоманов М. Українські громадівці перед польським соціалізмом і польським
патріотизмом / М. Драгоманов // Громада. – Женева, 1882. – № 5. – С. 232–237, 240–
241.
29 Mazowiecki M. [Kulczycki L.]. Historia ruchu socyalistycznego w zaborze rosyjskim /
L. Kulczycki. – Kraków, 1903. – S. 292–305.
Леонід Зашкільняк34
Розвиток польсько-українських відносин у Галичині показав, що співпраця
на засадах підпорядкування інтересів однієї нації інтересам іншої не має перспек-
тив. Тісне співробітництво польських та українських соціалістів у 70–80-х роках
ХІХ ст. невдовзі закінчилося повним розривом унаслідок небажання поляків ви-
знати прагнення українців до самостійної державності. Галичина стала тим міс-
цем й “експериментальним полігоном”, на якому пройшла випробування концеп-
ція “нерівного шлюбу” між поляками та українцями: крах “нової ери” знаменував
кінець ілюзій про “демократизм” “історичної Польщі” та носіїв її ідеології. Вису-
нення українцями гасла створення незалежної України на території колишніх кре-
сів Речі Посполитої перетворило їх у запеклих “ворогів” польської державності.
Мало хто з польських політиків був згідний поступитися галицьким П’ємонтом.
Це знайшло відображення в різкому зростанні націоналістичних настроїв у сере-
довищі польського політикуму. “Українська небезпека” стала реальним постра-
хом, який викликав тривогу за майбутнє Польщі, народжував прагнення за будь-
яку ціну зберегти польський вплив у Галичині.
У таких умовах у 90-х роках ХІХ ст. у Галичині поширилася ідеологія поль-
ських національних демократів – ендеків, спочатку прозваних “вшехполяками”.
Цей політичний напрям утворився у 1887 р. зі створенням у Швейцарії “Ліги Поль-
ської”. Засновники ліги, зокрема письменник З. Мілковський, ставили завдання на-
громадити сили і засоби для майбутнього національного повстання, вирішуючи на-
ціональне питання в дусі документів повстанської демократії (“федерація Польщі,
Литви і Русі-України”). Однак молоді ендеки з Королівства Польського – Я. Л. По-
плавський і Р. Дмовський – невдовзі заснували таємну “Лігу Народову” та пере-
несли центр діяльності в Галичину. Поступово сформувалася ідеологія ендеків,
в якій під прикриттям “дієвого” патріотизму приховувалися елементи крайнього
націоналізму і шовіністичного ставлення до інших народів, зокрема українців. Її
квінтесенцією була думка, висловлена невідомим автором на сторінках друковано-
го органу партії “Пшеґльонд Вшехпольскі” у 1901 р. Він, зокрема, писав, що не-
залежність – це найвища цінність і для її досягнення не так суттєво, чи буде вона
досягнута “з втратами для свободи народів і поступу, для цивілізації та соціаль-
ної справедливості, для всіх тих прекрасних речей, що самі собою представляють
велику вартість, але для нас мають невелике значення порівняно з тим більшим,
чим є Польща”30. В ідеологічній доктрині, заснованій на подібних постулатах, не
могло залишатися місця для толерантного ставлення до інших народів; навпаки,
вони розглядалися як суперники або вороги польської незалежності.
Ідеологи ендеків Р. Дмовський і З. Баліцький майже відразу виявили воро-
же ставлення до українців та українського національного руху в Галичині, вважа-
ючи її доменом польських державних інтересів на підставі “вищості” польської
культури і нації порівняно з “нижчою”, “біднішою і лінивішою”, “не розвиненою
політично” українською. Р. Дмовський, зокрема, писав, що українці не створили
такої “політичної індивідуальності”, яка може бути виплекана тільки “століття-
ми державності”, а “інтелектуальна культура русинської інтелігенції надзвичайно
30 Przegląd Wszechpolski. – 1901. – T. 10. – S. 580–581.
35До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
низька”, і тільки за допомогою польської культури український народ зможе “при-
лучитися до європейської цивілізації”. Боротьбу українців за рівні права з поляка-
ми в Галичині ендеки вважали замахом на “історичні права” Польщі, “польський
стан посідання”. На цій підставі робився висновок про неминучість у майбутньому
приєднання українських земель до незалежної польської держави31. Створивши у
1896 р. партію Стронніцтво Демократично-Народове (демократично-національну
партію), ендеки остаточно стали на шлях війни з українцями, відмовившись від
будь-яких поступок на користь останніх. “Нас зовсім не повинно турбувати, подо-
бається це русинам [українцям – Л. З.] чи ні; єдиною вказівкою для нас повинен
бути національний інтерес, – писав той же “Пшеґльонд Вшехпольскі” в 1901 р. –
У нашій політиці ми тепер зовсім не повинні зважати на національні прагнення
русинів”32. За таких ідейних підстав партії з її діяльності зовсім “випаровувався”
“демократизм”, а національна програма перетворювалася на націоналістичну із
значним шовіністичним нашаруванням.
Войовничо-націоналістичні ідеї ендеків потрапили на сприятливий ґрунт
польської суспільності Галичини, для якої українські вимоги рівноправності ви-
глядали замахом на “історичні права” поляків і “польську власність”, “чужоземною
інтригою” Берліна або Відня. Ці ідеї швидко поширилися серед більшості поль-
ських галицьких політиків – від консерваторів до демократів і людовців. Про це,
крім іншого, свідчило листування двох відомих діячів польського людового (се-
лянського) руху початку ХХ ст.: Я. Стапіньський у листі до К. Лєваковського пи-
сав, що “молодь і міську інтелігенцію [Галичини] деморалізували “вшехполяки”
та інші псевдопатріотичні блазні”33. Однак ці “блазні” досить швидко опанували
настрої політиків і програми польських політичних партій Галичини, які тоді фор-
мувалися. Практично всі польські політичні угруповання піддалися впливу ідей
“історичних прав”. Тільки певна частина консерваторів (переважно краківських)
зберігала менш-більш помірковане ставлення до українців, але радше не з інте-
ресу, а з прив’язаності до урядової політики Відня, який не бажав розпалювання
українсько-польського конфлікту перед обличчям загострення міжнародних від-
носин в Європі і назрівання війни з Росією. Сучасник й активна постать тогочас-
них подій І. Франко в 1897 р. писав, що українське питання стало випробувальним
каменем на демократичність для всіх польських програм і партій, і що більшість
польських партій не витримали випробування, оскільки не уявляли собі майбут-
ньої Польщі без земель Русі та Литви34.
Переломним моментом у розвитку українсько-польського протистояння в Гали-
чині стали т. зв. “баденівські” (від прізвища польського графа К. Бадені – намісника
31 Skrzycki B. [Dmowski R.]. Listy Warszawiaka w Galicji / R. Dmowski // Przegląd Wszech-
polski. – Lwów, 1897. – Nr 8, 9, 12; Dmowski R. Myśli nowoczasnego Polaka / R. Dmow-
ski. – Londyn, 1953. – S. 57 i in.
32 Przegląd Wszechpolski. – 1901. – T. 15. – S. 371.
33 Listy Jana Stapińskiego z lat 1895–1928 / Opr. J. Albin i J.R. Szaflik. – Wrocław etc., 1977. –
S. 92.
34 Франко І. Поляки і русини / І. Франко // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Київ, 1980. –
Т. 46. – Кн. 2. – С. 321–322.
Леонід Зашкільняк36
Галичини й австрійського прем’єра) вибори до Державної ради (рейхсрату, віден-
ського парламенту) в лютому–березні 1897 р. Тоді дійшло до кривавих сутичок
свідомого українського селянства з польською адміністрацією краю, яка намага-
лася не допустити обрання українських кандидатів у депутати (посли). Події про-
демонстрували бажання влади керувати краєм, не зважаючи на український чин-
ник. Ідеологічну сторону сутичок було в березні 1897 р. емоційно відображено в
письмовому протесті українських депутатів під час перших засідань рейхсрату.
У протесті стверджувалося, що крайові власті Галичини поставили український
народ перед альтернативним вибором: або українці визнають польську державну
ідею і будуть мовчати, або повинні загинути35.
Український національний рух Галичини на початку ХХ ст. був зовсім іншим,
ніж це було кілька років тому: політично структурований (діяли чотири політич-
ні партії), організований в численних громадських товариствах і кооперативах,
значною мірою національно ідентифікований (впливова раніше течія галицьких
москвофілів фактично втратила вплив на селянство36). Не знаходячи розуміння в
польської сторони, українські політичні лідери обрали тактику масового тиску на
львівські і віденські власті, влаштовуючи численні мітинги, віча та збори, на яких
приймалися петиції і заяви з вимогами розширення прав українців в управлінні
краєм, створення українського університету тощо. Особливо впливовим чинником
руху став добре організований загальний страйк сільськогосподарських робітни-
ків, який у 1902 р. охопив майже всі поміщицькі маєтки Східної Галичини і про-
ходив не лише під соціальними, а й національними гаслами37. Саме він був тою
подією, що сильно налякала польську правлячу еліту, показавши швидке зростан-
ня соціальної бази українського національного руху.
За таких умов націоналістична програма ендеків одержала додатковий аргу-
мент на користь необхідності протидії українським “зазіханням” як у Галичині,
так і в підросійській Україні. Переломне й далекосяжне значення для кристаліза-
ції польської національної програми мав “всепольський з’їзд (віче) політиків” у
Львові у травні 1903 р., про який практично не згадує сучасна польська історіо-
графія. Проте він зіграв дуже важливу роль у формуванні національної свідомос-
ті і політизації дій польських політичних кіл напередодні Першої світової війни.
Ініціатива скликання з’їзду вийшла з польських галицьких політичних кіл, стри-
вожених зростанням активності українського руху й загостренням міжнародної
ситуації, яка містила загрозу воєнного конфлікту між центральними державами і
Росією. Перед обличчям багатьох загроз, що виникали у зв’язку з невизначеніс-
тю подальшої долі імперій, які зіткнулися з бурхливим зростанням демократич-
них рухів, польська інтелігенція прагнула досягти національної єдності головних
політичних сил у дусі ендецького гасла “єдності нації”. Ще восени 1902 р. було
35 Діло. – 1897. – 1 квітня.
36 Докладніше див.: Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція (середина ХІХ ст. –
1914 р.) / С. Макарчук // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів,
1997. – Вип. 32. – С. 82–98.
37 Михальський Ю. Польські політичні партії та українське питання в Галичині на почат-
ку ХХ століття (1902–1914) / Ю. Михальський. – Львів, 2002. – С. 62–70.
37До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
створено тимчасовий комітет з’їзду, який пропагував ідеї захисту політичних прав
поляків, їх національних досягнень і “віри батьків”38.
На з’їзд до Львова у травні наступного року прибуло близько 800 делега-
тів польських політичних партій і громадських організацій з Австро-Угорщини,
Росії та Німеччини. Тільки краківські консерватори (під тиском Відня) і соціал-
демократи (у зв’язку з “панським” характером з’їзду) відмовились брати участь у
його роботі. Треба зауважити, що організатори форуму напередодні його відкрит-
тя взяли участь у мітингу (вічу) в м. Жовкві (неподалік Львова) 24 травня 1903 р.
на ознаменування 300-річчя заснування цього міста. На мітингу вони виступали
з промовами про “історичні заслуги” поляків у розвитку галицьких земель. Од-
нак віче було зірване протестами українців, які вимагали припинення антиукра-
їнських виступів, і після зіткнень між його учасниками – українцями і поляками –
припинене жандармами39.
Сам з’їзд відкрився у Львові 31 травня і тривав два дні. Головним його підсум-
ком стало проголошення Галичини “польським П’ємонтом”, а також об’єднання
всіх політичних сил під гаслами відродження Польщі і (sic!) захисту “польського
стану посідання” на всіх територіях, де проживали поляки. У його матеріалах в
обережній формі (через небажання подразнювати Відень) містилися антинімецькі
випади і, водночас, лояльні оцінки Росії. Фактично, учасники з’їзду прийняли ен-
децьку орієнтацію та національну програму, в якій, окрім іншого, Галичина про-
голошувалася центром відбудови незалежної Польщі. Остання обставина означа-
ла, по суті, відкрите проголошення війни українцям.
Українські політики підняли рукавичку, що їм кинули поляки. 15–16 серп-
ня 1903 р. вони скликали у Львові конфіденційну нараду українських депутатів
віденського парламенту, галицького і буковинського крайових сеймів, щоб обго-
ворити становище українців в Австро-Угорщині і зайняти позицію щодо поль-
ського “наступу” в Галичині. На нараді було констатовано, що Відень продовжує
трактувати українців як “другорядний народ” монархії і віддає їх під “ляське па-
нування”. У зв’язку з цим було ухвалено, по-перше, надалі розвивати національні
сили, вимагаючи захисту своїх прав у Відні; по-друге, не йти на жодні компромі-
си й угоди з поляками, орієнтуючись на німців і Німеччину; по-третє, добивати-
ся перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу з автономними пра-
вами народів, а не територій (значить добиватися поділу Галичини на українську
і польську частини); по-четверте, провести реформування виборчих законів із ви-
борів до австрійського парламенту і крайових сеймів (ліквідувати застарілу й не-
демократичну т. зв. куріальну систему); по-п’яте, домагатися якомога швидшого
задоволення економічних і культурних потреб українців Галичини40. Рішення на-
38 Там само. – С. 71 і наступні.
39 Докл. про з’їзд див.: Михальський Ю. Польські політичні партії та українське питання
в Галичині на початку ХХ століття (1902–1914). – С. 69–80.
40 Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 146. – Оп. 8. –
Спр. 214. – Арк. 105–107.
Леонід Зашкільняк38
ради було вручене українською делегацією у вигляді петиції наміснику Галичи-
ни графу А. Потоцькому.
Оцінюючи українську “відповідь”, можна стверджувати, що вона була спро-
бою запозичення і копіювання польської ідеї створення основ незалежної держав-
ності під скіпетром Габсбурґів. Ситуація у краї, яка і без того характеризувалася
ескалацією напруження в українсько-польських стосунках, зазнала подальшого за-
гострення. Фактичний стан неоголошеної війни між українцями і поляками тривав
до початку світового конфлікту. Далекоглядні спостерігачі того часу з острахом
вдивлялися у майбутнє. Відомий польський публіцист та соціолог В. Фельдман у
1907 р. писав: “Уже впродовж десяти років наш край [Галичина – Л. З.] все більш
відчайдушно скочується по похилій серед шалених емоцій з обох сторін. До чого
це призведе?”41. ХХ ст. дало відповідь на це риторичне запитання, залишивши су-
часним і прийдешнім поколінням безліч взаємних звинувачень і претензій42.
Наслідком зусиль ендеків з поширення нової національної ідеології було
проникнення її положень у програми та діяльність польських політичних партій
і організацій. Перш за все ендеки на своєму з’їзді в жовтні 1903 р. ухвалили про-
граму партії (СДН), в якій йшлося про входження у майбутню незалежну Польщу
всіх земель, де тільки проживали поляки43. Далі їм вдалося відколоти від галиць-
ких консерваторів частину т. зв. “подоляків” (східно-галицьких консерваторів),
які на початку 1904 р. утворили Національно-демократичну партію (Стронніцтво
народово-демократичне), лідери якої однозначно оголосили, що “край не хоче но-
вого курсу в руському питанні”44. У липні 1903 р. пройшов перший з’їзд Польської
народної партії (Польського стронніцтва людового, ПСЛ). У програмній декларації
ПСЛ, поряд із демократичними соціальними положеннями, знайшлося місце для
націоналістичних ідей ендеків про Галичину як “вітчизну поляків”, “захист прав
польської нації” і “територіальних підстав буття”; українцям пропонувалося одер-
жати “рівні права” з поляками у майбутній незалежній польській державі45.
41 Feldman W. Stronnictwa i programy polityczne w Galicji 1848–1906 / W. Feldman. – Kra-
ków, 1907. – T. 2. – S. 361.
42 Серед найбільш гострих проблем українсько-польських стосунків у ХХ ст. досі
залишаються українсько-польська війна 1918–1919 рр. та її наслідки, становище
українців у Польській державі міжвоєнного періоду, нарешті, фактично нова українсько-
польська війна 1942–1947 рр., мало відома читацькому загалу і науковцям, але не менш
кривава, депортації українського і польського населення 1944–1947 рр. Див. напр.:
Polska – Ukraina: Trudne pytania / Materiały seminariów polsko-ukraińskich. – Warszawa,
1997–2003. – T. 1–9.
43 Михальський Ю. Польські політичні партії та українське питання в Галичині на почат-
ку ХХ століття (1902–1914). – С. 82.
44 Там само. – С. 83.
45 Див. доклад.: Zaszkilniak L. Polski ruch ludowy i kwestia ukraińska w Galicji w końcu XIX
i na początku XX wieku (do 1914 r.) / L. Zaszkilniak // Wieś – Chłopi – Ruch Ludowy – Pań-
stwo. Księga Pamiątkowa Profesora Józefa Ryszarda Szaflika / Pod red. A. Kołodziejczyka. –
Warszawa, 1996. – S. 61–67.
39До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
Вплив нової націоналістичної ідеології позначився на програмі та діяльно-
сті Польської демократичної партії (ПДП) у Галичині. Польські соціалісти (ППС і
Польська соціалістична партія Галичини і Сілезії, ППСД), хоча й декларували свою
прихильність до демократичних ідей і соціалізму, тим не менше в українському
питанні також піддалися великодержавним тенденціям, віддавши дань концепту
“історичній Польщі”. Особливо цікавими були в той час погляди одного з провід-
них ідеологів ППС Леона Василевського, який виявив чималий інтерес до україн-
ців та історичних вимірів українського питання. На початку ХХ ст. він опубліку-
вав декілька великих праць на цю тему. Попри симпатії до українців та співчуття
їхнім визвольним змаганням Л. Василевський в політичній діяльності, зокрема в
період світової війни, висловлювався про Галичину як невід’ємну частину майбут-
ньої незалежної Польщі46. У практичній політичній діяльності соціалісти робили
все можливе, аби не допустити розвитку самостійного українського демократич-
ного руху. І. Франко, який в минулому багато і плідно співпрацював з польськими
демократами, в 1898 р., виступаючи на з’їзді українських радикалів (РУРП), з гір-
котою констатував: “…Повинні визнати, що так як тепер стоїть справа – польські
соціал-демократи [ППСД – Л. З.] є нашими найтяжчими ворогами. [Вони] зрива-
ють нам віча, переслідують наших робітників, відволікають молодіж, котра в нас
бачить одні непослідовности, а у них – послідовности…”47.
Зауважити принципові відмінності в постановці національного питання, пе-
редусім українського, в ідеології провідних польських політичних партій того
часу досить складно. Цей факт відзначали багато уважних аналітиків епохи, серед
яких був і галичанин В. Фельдман, і варшав’янин Е. Пільтц. Останній у 1903 р. з
сумом писав, що новітній польський націоналізм “копає прірву між поляками та
іншими народами”, “дає нові приклади і провадить до реалізації принципу “мета
виправдовує засоби”48.
Отже, представлена картина ідейного розвитку польського та українського
національного рухів у ХІХ і на початку ХХ ст. свідчить, що на їх формування в
модерний час значний вплив, серед інших, мали такі суттєві чинники. По-перше,
утверджений у попередній період міцний стереотип “історичної Польщі” як циві-
лізаційного досягнення поляків, що годиться для укладання відносин з українця-
ми в новий і новітній час, став невід’ємною частиною всіх національних програм
польських політиків і незмінно провадив до державно-політичного націоналізму,
або великодержавності. Українська національна ідеологія та національний рух
формувалися в умовах постійного протистояння як з російською великодержав-
ністю, так і польськими патерналістськими претензіями, і тому були змушені по-
стійно апелювати насамперед до етнічного чинника, що в підсумку провадило до
наголосу на протиставленні як полякам, так і росіянам, породжувало радикальний
46 Зашкільняк Л. Українське питання в працях і діяльності Леона Василевського / Л. За-
шкільняк // Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість / Польсько-
українські студії. – Київ, 1993. – Т. 1. – С. 139–147.
47 Грицак Я. “Молоді” радикали в суспільно-політичному житті Галичини. – С. 100.
48 Scriptor [Piltz E.] Nasze stronnictwa skrajne / E. Piltz. – Kraków, 1903. – S. 269.
Леонід Зашкільняк40
націоналізм. Зіткнення націоналізмів неможливо було уникнути за умови неба-
жання кожної зі сторін до компромісу і цим воно відкривало шлях для втручання
третіх зацікавлених сторін.
По-друге, обидва національні рухи – польський та український – увійшли в
безпосередній міжнаціональний конфлікт у Галичині, де в умовах існування австро-
угорських демократичних інститутів склалися сприятливі обставини для модерні-
зації національних рухів на засадах нових ідеологій, зокрема й радикальних. Така
радикалізація сприяла різкому поширенню серед широких верств населення, пе-
редусім селянства, національних міфів і стереотипів, витворених національною
інтелігенцією в попередній період, створювала небезпечну ситуацію, в якій сто-
сунки між ними легко могли перерости у збройний конфлікт. Модернізація поль-
ської та української національних програм, на складання яких переважно вплива-
ли в обох випадках національні демократи і соціалісти, пішла шляхом зменшення
демократичних компонентів та посилення націоналістичних, які видавалися за
вияв “щирого патріотизму” й “вірності заповіту батьків”, служили реальним ін-
струментом революційної мобілізації мас для відбудови національної державнос-
ті. Проте зіткнення національно-державницьких доктрин українців і поляків, ви-
творених майже повністю на історичних аргументах, не віщувало нічого доброго
для майбутнього їхніх взаємин; воно вирішальним чином відсувало демократич-
ні компоненти національних програм на другий план, підпорядковуючи їх націо-
нальним, а значить у підсумку – конфронтаційним. Війна, що приховувалась за
окремими актами зіткнень і конфліктів у Галичині початку ХХ ст., невдовзі зро-
билася явною після закінчення Першої світової війни.
І цей українсько-польський досвід повинен послужити серйозним уроком для
політиків і суспільств, що прагнуть використовувати історичне мислення та істо-
ричну пам’ять у справі конструювання майбутнього: таке конструювання загрожує
втратою зв’язку із сучасністю, породжує ілюзії (або примари) незмінності світу.
Це також і важлива пересторога для фахових істориків, які є водночас і творцями,
і руйнівниками історичних міфів – милих серцю, але ворожих розуму.
41До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-37007 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2223-120X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:43:14Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Зашкільняк, Л. 2012-08-29T19:50:18Z 2012-08-29T19:50:18Z 2011 До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті / Л. Зашкільняк // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2010-2011. — Вип. 3-4. — С. 22-41. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. 2223-120X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37007 Проаналізовано формування і розвиток ідейних засад українського та польського національних рухів у ХІХ і на початку ХХ ст. у контексті геополітичних процесів у Східній Європі. Показано, що на їх формування у цей час впливали різні суттєві чинники: міцний стереотип "історичної Польщі" як цивілізаційного досягнення поляків; національні рухи (польський та український), що увійшли в безпосередній міжнаціональний конфлікт у Галичині, де в умовах існування австро-угорських демократичних інститутів склалися сприятливі обставини для модернізації національних рухів на засадах нових ідеологій, зокрема й радикальних. Також показано, що війна, яка приховувалась за окремими актами зіткнень і конфліктів в Галичині початку ХХ ст., невдовзі зробилася явною після закінчення Першої світової війни. In the article the Author has analyzed the forming and development of the Ukrainian and Polish national movement’s ideological foundations through the 19 and the beginning of 20th centuries in the context of the geopolitical processes in the Eastern Europe. It is argued that their forming was influenced by several important factors: the stereotype of "historical Poland" as the civilization achievement of Poles. The national movements in Galicia Where the Ukrainian-Polish relation developed to the conflict (the Ukrainian and Polish national movements in Austria-Hungary monarchy have a condition to develop under the modern ideologies including democratic and radical). The radicalization both movements assist the spreading through the villages of myths and stereotypes forming by national intellectuals of previous periods and this created a dangerous situation, which could conduct to the conflict. Modernized Ukrainian and Polish national programs included many historical survivals putting the brakes the adoption of democracy and the possibility of compromise. The author has revealed the war hidden under the separate conflicts in Galicia soon after became evident at the end of World War I. uk Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість Студії До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті To the Origin of Ukrainian-Polish Conflict in 20th Century Article published earlier |
| spellingShingle | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті Зашкільняк, Л. Студії |
| title | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті |
| title_alt | To the Origin of Ukrainian-Polish Conflict in 20th Century |
| title_full | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті |
| title_fullStr | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті |
| title_full_unstemmed | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті |
| title_short | До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті |
| title_sort | до ґенези українсько-польського конфлікту у хх столітті |
| topic | Студії |
| topic_facet | Студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37007 |
| work_keys_str_mv | AT zaškílʹnâkl dogeneziukraínsʹkopolʹsʹkogokonflíktuuhhstolíttí AT zaškílʹnâkl totheoriginofukrainianpolishconflictin20thcentury |