Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Культура слова |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37142 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність / Є. Карпіловська // Культура слова. — 2011. — Вип. 74. — С. 43-51. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859985202308186112 |
|---|---|
| author | Карпіловська, Є. |
| author_facet | Карпіловська, Є. |
| citation_txt | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність / Є. Карпіловська // Культура слова. — 2011. — Вип. 74. — С. 43-51. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Культура слова |
| first_indexed | 2025-12-07T16:28:33Z |
| format | Article |
| fulltext |
Мовна норма: стале і змінне 43
ренціація і кодифікованість. Урахування цих параметрів — за-
порука адекватного осмислення реальної мовної норми, під-
става для її об’єктивної кодифікації.
Євгенія Карпіловська
НОРМА В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ
СЛОВОТВОРЕННІ: ЗРАЗОК І РЕАЛЬНІСТЬ
Слово норма, запозичене в українську мову з латини, ети-
мологи пов’язують зі словами у давньогрецькій, давньоін-
дійській, готській мовах, де вони мали значення ‘свідомість,
знання, думка’. Отже, нормою для мовців є знання про те, як
висловити думку, зразок позначення певного поняття або ре-
алії, єдино можливий або найкращий із можливих. Нормою є
також і правило, за яким мовці можуть створити нове позна-
чення. Норма, і це слушно підкреслюють українські дослідни-
ки-мовознавці, виконує й об’єднавчу роль, підтримуючи зра-
зок мови, прийнятий усіма її носіями. Водночас норма відіграє
і настановчу роль: вона радить мовцям, як краще висловити
свою думку, які засоби дібрати для кращого взаєморозуміння.
Завдяки властивості об’єднувати націю довкола кращого зраз-
ка її мови норма забезпечує стійкість мови, а отже і тяглість
культурної традиції народу. Водночас норма живої мови рухли-
ва: вона змінюється разом із мовою відповідно до нових потреб
суспільної практики.
Нехтування стійкістю норми призводить до мовного хаосу,
навіть до розпаду єдиної мови, а неврахування потреб суспіль-
ної практики спричинюється до утворення прірви між реаль-
ним станом мови і, за висловом Ю. В. Шевельова, «ідеальною»
літературною мовою, як її уявляють учені. Дискусії довкола
трактування норми, її критеріїв і чинників упровадження три-
вають постійно, проте вони закономірно загострюються в пе-
ріоди важливих соціальних зрушень, що дають поштовх до
інтенсивного розвитку мови і спричинюють необхідність ви-
творення її нового літературного взірця. Саме такий етап своєї
Культура слова №74’ 201144
історії переживає нині українська мова в статусі державної
мови незалежної України.
Норма як загальний зразок мови функціонує у своїх різно-
видах, що стосуються форми, значення або вживання різних
мовних одиниць. Словотвірна норма подає зразки творення
слів (словотворення). Часто натрапляємо й на вживання сло-
ва норма у множині: мовні (словотвірні, лексичні, орфоепічні,
правописні) норми. Множина вказує на сукупність конкрет-
них зразків норми. Щодо словотворення, то його норми є для
мовців водночас інструментом побудови слів і їх перевірки на
відповідність чинним зразкам. О. Н. Синявський підкреслю-
вав таку дієвість норми у словотворенні: «як далеко не кожне
сполучення звуків піяніна1 дає акорд, так далеко не механічно
творяться нові слова з відомих елементів. Як знаючись тільки
добре на музиці, маючи вправність у грі людина може взяти і
новий добрий акорд, так тільки глибоко й повно знаючи мову,
можна втворити нове слово, без наміру, не надумано, а цілком
натурально, «само собою».
Недаремно О. Н. Синявський сполуку само собою взяв у
лапки. Як у доброго майстра робота ніби робиться сама собою
тоді, коли він достеменно знає всі її секрети, так і мовець для
вправного творення слів повинен знати словотвірну норму, во-
лодіти «інструментом» словотворення. Вправність словотво-
рення насамперед передбачає добре знання його ресурсів або
всіх засобів, які беруть у ньому участь. Але цього замало. Для
того щоб правильно вибрати вже наявне у мові позначення або
побудувати нове, треба знати зразок, за яким його творять. Зра-
зок — це модель, правило творення від однієї одиниці іншої
за допомогою певних формальних засобів (формантів). Такі
правила побудови одних мовних одиниць на основі інших на-
зивають дериваційними, або правилами деривації. Однак і знан-
ня зразків словотворення, дериваційних правил не убезпечує
мовця від невдачі. Варто знати також, як такі зразки викорис-
товують у реальному мовленні, як вони співвідносяться з ін-
шими засобами номінації. Адже не все ми позначаємо за до-
помогою похідних слів. Наприклад, того, хто вчить, називаємо
вчителем, а того, кого вчать, — учнем. Проте того, хто лікує,
1 Зберігаємо тогочасні правописні норми оригіналу.
Мовна норма: стале і змінне 45
іменуємо лікарем, а того, кого лікують, українці називають за
допомогою запозичення з латини пацієнт або субстантивова-
ного прикметника хворий.
У мові рідко є лише один зразок для вираження певного по-
няття. Тому мовцеві важливо знати, які з них нині активні, за-
питані мовною практикою, а отже, сприймаються спільнотою
як найкращі. Наприклад, дію як сутність, або опредметнену
дію, в українській мові позначають віддієслівними іменника-
ми із суфіксами -нн(я) — сидіння, читання, -тт(я) — биття,
життя, -б(а) — боротьба, ганьба, -нин(а) — стрілянина, бі-
ганина, -ин(и) — відвідини, заручини, -еньк(и) — побігеньки,
походеньки. Матеріали «Словника української мови» в 11 томах
доводять різну міру і характер участі цих словотворчих ресур-
сів і зразків із ними в сучасному українському словотворенні:
із суфіксом -нн(я) у СУМ зафіксовано 6614 слів, з -тт(я) — 164
слова, з -б(а) — 89, -ин(и) — 52, -нин(а) — 48, з -еньк(и) —
лише 6 слів з коренями -ход-, -біг-, -сид-, -тяг-, -чуб-.
Щоправда, від деяких дієслів можна утворити іменники зі
значенням опредметненої дії за кількома зразками: ходити —
ходіння і ходьба, стріляти — стріляння, стрільба і стрілянина,
бігати — бігання і біганина, відвідати — відвідання і відвідини.
Норма прагне звільнити мову від надлишку, а тому намагається
розрізнити такі слова. Часто спільнокореневі слова з різними
суфіксами перестають бути словотвірними синонімами і позна-
чають різні ознаки однієї дії. Віддієслівні іменники із суфіксом
-нин(а) називають уже не просто опредметнену дію, а дію без-
перервну й посилену. А тому творять їх лише від тих дієслів,
які позначають дію, здатну виявлятися різною мірою. До того
ж від дієслів, у основі яких міститься тематичний голосний -а-.
Ми кажемо біганина, писанина, штовханина, але не лежани-
на, літанина чи ходинина. Якщо стріляння — це позначення
дії, пов’язаної з метанням предметів (не лише стріл!) із якогось
знаряддя (лука, вогнепальної зброї, рогатки), то військові для
називання тренувальних занять із такого прицільного метання
оберуть слово стрільба, та ще й у множині (стрíльби), що не
властиве слову стріляння. Інколи іменники з різними суфік-
сами закріплюються в різних словотвірних парадигмах, від-
так дають змогу розрізнювати омоніми — їх твірні одиниці.
Культура слова №74’ 201146
Наприклад, іменник паління позначає опредметнену дію, ви-
ражену дієсловом палити ‘знищувати вогнем’, а іменник паль-
ба — вказує на дію, виражену дієсловом палити ‘стріляти з
вогнепальної зброї’. Отже, не можна погодитися, коли в слов-
никах такі слова подають як абсолютні синоніми: читанина —
те саме, що читання.
Продуктивність певної словотвірної моделі свідчить про її
найкращу придатність для потреб мовців. Саме такі зразки з
часом і стають нормою. За такими зразками ми дійсно творимо
слова ніби «само собою», і вони швидко знаходять своє місце
в мові, приживаються в ній надовго. Деякі словотвірні моде-
лі такі продуктивні, що мовцеві варто вказати лише на твірну
основу і формант — і потрібна йому назва вже готова. До та-
ких моделей належать зразки творення прислівників від при-
кметників за допомогою суфіксів -о або -е: веселий — весело,
байдужий — байдуже. Однак мовна практика доводить, що й із
такими високопродуктивними моделями словотворення не все
просто. І від них слова мовець творить за певними правилами,
які потрібно знати, щоб не потрапити в пастку. Американський
мовознавець Б. Л. Уорф категорії слів, які мають певні правила
вибору засобів для їх творення, назвав вибірковими лексемними
категоріями. Власне кажучи, різною мірою вибірковими є всі
зразки творення слів, оскільки беззастережно у мовній прак-
тиці не реалізовано жоден із них. Щодо згаданих вище при-
слівників, то ми легко їх утворюємо від якісних прикметників.
А от від відносних та присвійних прикметників такі прислів-
ники ніби й можливі, проте рідко потрапляють до нормативних
словників. Обмеження на їх творення зумовлені особливостя-
ми вираження ознаки у відносних і присвійних прикметниках.
У якісному прикметнику ознаку об’єкта подано узагальнено, і
тому вона втрачає зв’язок із конкретним об’єктом і перетворю-
ється на ознаку дії з ним, ознаку не лише сталої (статичної), а
й змінної (динамічної) ознаки в похідному прислівнику. Саме
з цієї причини більшість якісних прикметників — це непохідні
слова, значення яких можна встановити вже лише за допомогою
історичних і етимологічних словників. Відносний прикметник
виражає ознаку, властиву лише певному класу об’єктів. Ще
більше ознака індивідуалізована в присвійних прикметниках,
Мовна норма: стале і змінне 47
де вона може бути притаманною лише одній людині. Тому від-
носні й присвійні прикметники — це похідні слова. Білими
можуть бути і обличчя, і сукня, і стіна будинку, кам’яним же
або камінним — лише те, що зроблене з каменю або подібне
до нього. А Шевченковим означаємо лише те, що належить
Т. Г. Шевченкові, властиве йому. Автори «Теоретичної морфоло-
гії української мови» І. Р. Вихованець і К. Г. Городенська ствер-
джують, що прислівники на відміну від дієслів і прикметників
пов’язані з предметом лише опосередковано, через властиві їм
дії та якості. Як бачимо, сама природа відносних і присвійних
прикметників стримує творення від них прислівників, оскільки
виражена ними ознака безпосередньо пов’язана з конкретними
об’єктами. За похідними від них прислівниками завжди стоять
образ, ситуація, які упрозорюють їхні значення. Через це й по-
любляють всупереч нормі ці слова-«згортки» майстри україн-
ського слова. Відчутна мовцями неправильність, незвичність
таких одиниць надають їм особливої експресії, потрібної по-
етичній мові. Наприклад, у поезіях Павла Тичини прометейно
ридає в майбутнє корабель (тобто ридає, як Прометей) і дина-
мітно (як динаміт) рве думку мозок. Чимало таких прикладів
зібрано в словниках серії «Українська індивідуально-авторська
неографія». Ось лише деякі з них: гримить суремно і громо-
во/ Першопочаток чину — слово (І. Світличний), бджілок
медно улещати (І. Калинець), лише листопадово очі заплющу
(Т. Чубай).
Словотвірна норма сучасної української мови для виражен-
ня ознаки дії за її відношенням до певного об’єкта пропонує
інші зразки. Роль прислівника зі значенням ‘подібно до когось/
чогось, як хтось/щось’ може виконувати форма орудного від-
мінка іменника — об’єкта зіставлення, тобто така його фор-
ма зазнає адвербіалізації. Лист складають трикутником, а
не трикутно, і кінь летить стрілою, а не стрільно. Є й інші
зразки для творення при потребі прислівників саме від віднос-
них і присвійних прикметників. Це моделі з префіксом по- і
суфіксами -ому та -и. Наприклад, прислівники по-братньому,
по-весняному, по-геройськи та інші вже давно ввійшли до ре-
єстрів нормативних словників української мови. Сьогодні до-
слідники вказують на активізацію цих моделей словотворення
Культура слова №74’ 201148
у розмовній практиці, про що свідчить поява прислівників на
кшталт: по-соросівськи, по-бушівськи, по-пустовойтенківськи,
по-еМВееФівськи. Чи закріпляться вони в українській мові й
чи потраплять до нормативних словників — покаже час.
Отже, словотвірні моделі взаємодіють, розподіляючи у мові
між собою різні функції. Мовна практика засвідчує не лише
стійкість уже наявних словотворчих ресурсів, а й відхилення
від усталених зразків. У суперечці філософів про те, що пере-
важає у мові й забезпечує її розвиток — аналогія (зразок) чи
аномалія (виняток, відхилення від зразка), — істина, як завжди,
посередині. Мові властиве і те, і те, оскільки, за слушним твер-
дженням А. О. Білецького, аналогісти стоять «на точці зору
системи, а їх опоненти — на точці зору тексту».
Нові похідні слова, що з’явилися в українській мові за роки
незалежності, засвідчують і стійке ядро її словотвірної норми,
і ті зразки, які зазнають заміни іншими, такими, що більше від-
повідають новим потребам і смакам мовців, або формуються
за участю нових словотворчих ресурсів. Перебіг цих процесів
спостерігаємо нині на прикладі віддієслівних іменників, які за-
ступають субстантивовані активні дієприкметники: мітингу-
вальник замінив мітингуючий, а протестувальник — протес-
туючий. Дію нових зразків словотворення демонструють гру-
пи похідних із кінцевою основою -залежний (наркозалежний,
політзалежний) або з початковою основою біля- (білявладний,
білянауковий). Нові слова ніби відкривають оку дослідника
мовну «магму», той «тигель», в якому плавиться матеріал для
оновлення й поповнення словникового складу мови. Проте ін-
коли пояснення потребує відсутність похідного слова, для яко-
го є зразок і приклади його втілення у мовній практиці. Так, у
розгалуженому словотвірному гнізді від прикметника мобіль-
ний у його новому значенні щодо нового типу телефонного
зв’язку — ‘який не має стаціонарного блоку живлення’ — впа-
дає в око відсутність дієслів на зразок мобілити, мобілувати.
В українській мові маємо моделі для називання дії, що поля-
гає у передаванні сигналу, повідомлення за допомогою певно-
го технічного пристрою: дзвонити, клаксонити, семафорити,
телефонувати, телетайпувати, телеграфувати. Помітно, що
відповідно до норми такі дієслова творять від основ іменників,
Мовна норма: стале і змінне 49
а не прикметників. Дієслова з таким значенням українці утво-
рюють і від назв музичних інструментів, щоправда лише від
тих, які прийнято використовувати для подання сигналів: ба-
рабанити, трубити, сурмити, трембітати, але не піанінити
чи скрипкувати.
Відсутність дієслів з основою мобіль-/мобіл-, утім, аж ніяк
не означає, що в українській мові бракує засобів для виражен-
ня поняття про таку дію. Уживаємо словосполуки подзвони-
ти (зв’язатися з кимось) по мобільному (телефону). Звертає
на себе увагу й дедалі більша активність у розмовній практиці
саме в позначенні зв’язку за допомогою мобільного телефону
дієслова набирати/набрати. СУМ ще 1974 року зафіксував
його в такому значенні стосовно стаціонарного, дротового,
телефону: набирати/набрати — ‘складати із цифр необхід-
ний для розмови по телефону сигнал’. Із поданих прикладів
з’ясовуємо й контексти уживання дієслова в цьому значенні:
набирати якийсь номер; набрати на диску телефонного апа-
рата дві цифри «07». Сьогодні часто чуємо: набери мене пізні-
ше; я наберу тебе, коли звільнюся щодо дії саме за допомогою
мобільного телефону, до того ж без сполучення з уточнюваль-
ними словами номер чи цифра. Чи закріпиться такий новий
відтінок значення дієслова набирати/набрати, чи позбудеться
воно наразі виразного розмовного забарвлення — доведе прак-
тика його вживання. В основі наявних дієслів зі значенням ‘по-
давати сигнал, надсилати повідомлення за допомогою якогось
пристрою’ лежать назви таких технічних засобів: телефон,
клаксон, семафор, телетайп, телеграф. Сама ж основа мобіл-
такого значення не має. Слова на зразок мобіла, мобіл належать
до жаргонізмів. Отже, основи в імовірних дієсловах мобілити,
мобілувати позбавлені вказівки на конкретний технічний за-
сіб, стають незрозумілими мовцям, а тому такі похідні слова й
не зафіксовані в сучасній мовній практиці.
Однак від нового запозичення — SMS — у текстах вже на-
трапляємо на дієслова есемесити, есемеснути в значенні ‘віді-
слати/надіслати есемес’. Нагадаємо, що абревіатура-вкраплен-
ня SMS (англ. Short Message Service — служба коротких пові-
домлень) в українській мові стала найменуванням коротких
повідомлень із мобільного телефону. Про це свідчить така сло-
Культура слова №74’ 201150
восполука, як відправити (надіслати) SMS. Значущість нової
реалії для української суспільної практики зумовила активне
освоєння цього запозичення, адаптування його форми до норм
української мови і творення від нього низки похідних. Похід-
ні ще відбивають конкурування способів адаптування цієї на-
зви: її транслітерування як ініціальної абревіатури СМС/смс чи
транскрибування у формі звукової абревіатури есемес, а також
появу мішаної абревіатури еСеМеС, у якій засвідчено обидва
ці способи адаптування запозичень. Аналіз текстів не дає сьо-
годні підстав стверджувати безперечну перемогу якогось із
цих варіантів. Мовна практика розподіляє варіантні новотво-
ри за різними сферами функціонування української мови. Од-
нак саме похідні дієслова демонструють перевагу її звукової
форми. Поява в розмовній мові цих дієслів, а також новотво-
рів емейлувати (мейлувати, імейлувати), мейлити (імейлити),
факсувати, факсонути, відфаксувати доводить потребу в су-
часній комунікації в уточненні каналу, технічного засобу і типу
повідомлення. Як ми вже зазначали вище, зразки для творен-
ня таких одиниць українська словотвірна норма має, щоправ-
да, здебільшого такі дієслова активно творяться на базі назв
пристроїв, що підтверджує нове дієслово факсувати. На по-
значення дії обміну певними типами повідомлень нормативні
словники засвідчують лише дієслово листуватися ‘обмінюва-
тися листами, писати один одному листи’. Отже, внутрішньо-
мовних перепон для усталення дієслів есемесити, есемеснути
немає. Справа за суспільною практикою, яка доведе потребу в
кодифікації цих новотворів.
Роздуми про норму в сучасному українському словотворен-
ні зайвий раз доводять справедливість такого твердження: доки
живе норма, живе й мова як виразник свідомості народу, як
скарбниця і показник рівня його духовної культури. Проте як
мова водночас стійка і рухлива, так і норма не повинна ставати
на заваді її розвитку, має змінюватися з часом, відповідати на
нові пізнавальні й комунікативні потреби спільноти і задоволь-
няти нові її смаки й уподобання. Осмислювати зміни, зокрема
в словотвірній нормі, шліфувати нові зразки словотворення по-
кликані професіонали-мовознавці. Невідкладне їхнє завдання
полягає нині у втіленні корпусу норм з урахуванням тих змін,
Мовна норма: стале і змінне 51
які відбулися від часу виходу п’ятитомної «Сучасної україн-
ської літературної мови» (1969-1973 рр.) та «Словотвору сучас-
ної української літературної мови» 1979 р., у новій академічній
граматиці української мови, а також у нових українських слов-
никах і редакції українського правопису. Саме такі фундамен-
тальні праці мають подати той взірець української літературної
мови, якого варто дотримуватися всім, хто нею послуговується.
Галина Сюта
ЛІТЕРАТУРНА НОРМА VS НОРМА ПОЕТИЧНА
Зміст і специфіка базових лінгвістичних понять часто най-
повніше розкривається в опозиціях, які дають змогу диферен-
ціювати зіставлювані категорії за актуальними для дослідників
параметрами. Сучасні лінгвістичні теорії, наукові парадигми
спираються на зіставлення літературна мова — діалекти, лі-
тературна мова — розмовна мова, літературна мова — пое-
тична мова тощо. До таких універсальних опозицій є підстави
зарахувати термінологічну кореляцію літературна норма —
поетична норма.
У метамові сучасної лінгвостилістики словосполучення по-
етична норма традиційно функціонує як поняття теорії поетич-
ної мови, рідше актуалізується в контексті історії літературної
мови. І в цьому, очевидно, полягає один із теоретичних «недо-
глядів» стилістики. Адже при коректному введенні у сучасну
наукову парадигму цей термін може стати тим синтезувальним
із погляду вивчення часових, просторових, етнокультурних,
ідіостильових особливостей художнього дискурсу поняттям,
яке претендуватиме на статус одиниці виміру історії поетич-
ної (художньої) та — ширше — літературної мови: «Пробле-
ма творчості письменника як критерію літературної норми є
складовою частиною ширшої проблеми — значення художніх
творів для розвитку літературної мови» (М. М. Пилинський).
Одним із перших до обґрунтування категорійного статусу
поетичної норми та її відмежування від норми літературної
звернувся Р. О. Будагов. Він наголошував, що нетотожність цих
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-37142 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0201-419X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:28:33Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут української мови НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Карпіловська, Є. 2012-09-07T11:51:26Z 2012-09-07T11:51:26Z 2011 Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність / Є. Карпіловська // Культура слова. — 2011. — Вип. 74. — С. 43-51. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37142 uk Інститут української мови НАН України Культура слова Мовна норма: стале і змінне Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність Article published earlier |
| spellingShingle | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність Карпіловська, Є. Мовна норма: стале і змінне |
| title | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність |
| title_full | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність |
| title_fullStr | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність |
| title_full_unstemmed | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність |
| title_short | Норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність |
| title_sort | норма в сучасному українському словотворенні: зразок і реальність |
| topic | Мовна норма: стале і змінне |
| topic_facet | Мовна норма: стале і змінне |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37142 |
| work_keys_str_mv | AT karpílovsʹkaê normavsučasnomuukraínsʹkomuslovotvorennízrazokírealʹnístʹ |