Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини
У статті досліджуються етнологічно-народознавчі наукові проблеми доповнювальних елементів традиційного костюма українців Буковини: головних уборів і зачісок, поясів, взуття, прикрас. Висвітлено особливості виготовлення і вживання доповнювальних елементів народного костюма в різних етнографічних зона...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Народна творчість та етнографія |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37883 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини / Г. Кожолянко // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 1. — С. 57-66. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-37883 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Кожолянко, Г. 2012-10-24T20:13:15Z 2012-10-24T20:13:15Z 2010 Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини / Г. Кожолянко // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 1. — С. 57-66. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37883 391(477.85/.87) У статті досліджуються етнологічно-народознавчі наукові проблеми доповнювальних елементів традиційного костюма українців Буковини: головних уборів і зачісок, поясів, взуття, прикрас. Висвітлено особливості виготовлення і вживання доповнювальних елементів народного костюма в різних етнографічних зонах Буковини (Прутсько-Дністровське межиріччя, Прикарпаття, Гуцульщина). Tha article contains an ethnological investigation of the traditional folk costume’s complementary elements of the Bukovyna Ukrainians: belts, head-dresses and hair-dos, shoes and decorations. Manifested are the peculiarities of these complementary elements’ making and application in the different Bukovyna ethnographical regions (a region between the Prut and the Dnistro, Prykarpattia, Hutsulshchyna). uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія Етнос. Культура. Релігія Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини The Complementary Elements of Traditional Folk Costume of the Bukovyna Ukrainians Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини |
| spellingShingle |
Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини Кожолянко, Г. Етнос. Культура. Релігія |
| title_short |
Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини |
| title_full |
Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини |
| title_fullStr |
Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини |
| title_full_unstemmed |
Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини |
| title_sort |
доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців буковини |
| author |
Кожолянко, Г. |
| author_facet |
Кожолянко, Г. |
| topic |
Етнос. Культура. Релігія |
| topic_facet |
Етнос. Культура. Релігія |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Народна творчість та етнографія |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The Complementary Elements of Traditional Folk Costume of the Bukovyna Ukrainians |
| description |
У статті досліджуються етнологічно-народознавчі наукові проблеми доповнювальних елементів традиційного костюма українців Буковини: головних уборів і зачісок, поясів, взуття, прикрас. Висвітлено особливості виготовлення і вживання доповнювальних елементів народного костюма в різних етнографічних зонах Буковини (Прутсько-Дністровське межиріччя, Прикарпаття, Гуцульщина).
Tha article contains an ethnological investigation of the traditional folk costume’s complementary elements of the Bukovyna Ukrainians: belts, head-dresses and hair-dos, shoes and decorations. Manifested are the peculiarities of these complementary elements’ making and application in the different Bukovyna ethnographical regions (a region between the Prut and the Dnistro, Prykarpattia, Hutsulshchyna).
|
| issn |
0130-6936 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/37883 |
| citation_txt |
Доповнювальні елементи традиційного народного костюма українців Буковини / Г. Кожолянко // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 1. — С. 57-66. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kožolânkog dopovnûvalʹníelementitradicíinogonarodnogokostûmaukraíncívbukovini AT kožolânkog thecomplementaryelementsoftraditionalfolkcostumeofthebukovynaukrainians |
| first_indexed |
2025-11-25T13:42:58Z |
| last_indexed |
2025-11-25T13:42:58Z |
| _version_ |
1850515943444185088 |
| fulltext |
5757
Етнос. Культура. Релігія Етнос. Культура. Релігія
і благодійне товариство «Дружба» в Кутаїсі,
культурно-просвітницьке товариство українців
Абхазії в Сухумі, культурно-просвітницьке то-
вариство українців Південної Осетії «Вишня» в
Цхінвалі. Сформувались українські осередки в
Руставі, Зугдіді, Поті, Батумі, Телаві. З метою
координації їхньої діяльності в травні 2001 року
було створено Координаційну раду українських
товариств, яка нині об’єднує понад 20 органі-
зацій. Крім того, в Грузії діє українська школа
ім. М. Грушевського, розташована в приміщенні
однієї з тбіліських шкіл, кафедра україністики в
Тбіліському державному університеті.
Відродження українства у Вірменії почалося
1991 року. Спочатку в Єревані було відкрито не-
дільну українську школу, де вивчали українську
мову, літературу та історію України. У вересні
1991 року було створено Українське культурне
товариство «Червона калина». Згодом його пере-
реєстрували під назвою «Союз українців». На-
прикінці 1995 року засновано Благодійний фонд
«Україна», який вбачає мету своєї діяльності, се-
ред іншого, у збереженні та пропагуванні укра-
їнської культури, а також у підтримці соціально
незахищених верств українського населення, що
проживає у Вірменії. У містах Гюмрі, Ванадзор і
Раздан створено філії Фонду. Від 1997 року що-
місячно українською та вірменською мовами ви-
ходить газета «Дніпро-Славутич». Розпочав ро-
боту Культурний центр у Єревані, при якому діє
ансамбль української пісні. У Ванадзорі постав
пісенний колектив «Вербиченька». Від 2003 року
Фонд перереєстровано під назвою «Федерація
українців Вірменії “Україна”». Федерація входить
до складу Української Всесвітньої Координацій-
ної Ради, Світового конгресу українців, Союзу
національностей Республіки Вірменія.
Процес етнонаціонального відродження укра-
їнців, які проживають на території незалежних
країн Балтії, як і в інших республіках колишнього
СРСР, почався ще за лібералізації комуністично-
го правління наприкінці 1980-х років: у 1988 році
в Латвії постала низка українських громадських
об’єднань – «Дніпро», «Українська родина»,
Український молодіжний клуб, Товариство під-
тримки Руху. Упродовж останніх років виникли
регіональні українські товариства, які стають осе-
редками українського культурно-просвітницького
руху в інших містах країни. Це, зокрема, «Коб-
зар» у Вентспілсі, «Водограй» у Резекне, «Бар-
вінок» у Лієпаї.
1 Зарубіжні українці. Довідник. – К., 1991. –
С. 183, 184.
2 Там само. – С. 189, 200.
3 Трибуна. – 1991. – № 8. – С. 15, 16.
4 Українці в Австралії. Матеріали до історії посе-
лення українців в Австралії. – Мельбурн, 1966. –
С. 821.
5 Encyclopedia of Ukraine… – Vol. 1. – P. 138.
(продовження буде.)
Георгій Кожолянко
ДОПОВНЮВА лЬНІ Е лЕМЕНТИ ТРА ДИЦІЙНОГО
Н А РОДНОГО КОСТЮМ А У К РА їНЦІВ БУ КОВИНИ
У статті досліджуються етнологічно-народознавчі наукові проблеми доповнювальних елементів традиційного
костюма українців Буковини: головних уборів і зачісок, поясів, взуття, прикрас. Висвітлено особливості виготовлен-
ня і вживання доповнювальних елементів народного костюма в різних етнографічних зонах Буковини (Прутсько-
Дністровське межиріччя, Прикарпаття, Гуцульщина).
Ключові слова: традиційний народний костюм, доповнювальні елементи, пояс, шапка, вінок, хустка, рушник,
чоботи, черевики, браслети, кільця.
Tha article contains an ethnological investigation of the traditional folk costume’s complementary elements of the Bukovyna
Ukrainians: belts, head-dresses and hair-dos, shoes and decorations. Manifested are the peculiarities of these complementary
elements’ making and application in the different Bukovyna ethnographical regions (a region between the Prut and the Dnistro,
Prykarpattia, Hutsulshchyna).
Keywords: traditional folk costume, complementary elements, belt, cap, chaplet, shawl, towel, knee-boots, boots, bangles, rings.
УДК 391(477.85/.87)
5858
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 1/2010
Дослідження народного одягу україн-
ців Буковини почалися від другої половини
ХІХ ст. (праці етнографів Г. Купчанка [12;
13], Р. Ф. Кайндля [6; 38], В. Шухевича [37]).
У ХХ ст. досліджували традиційне вбрання
буковинців О. Кульчицька [11], В. Наулко [20;
21], Я. Прилипко [28; 29], Т. Бушина [2],
М. Костишина [9; 10], Я. Кожолянко [7; 8],
Т. Ніколаєва [24; 25; 26], К. Матейко [14–17].
Окремі аспекти досліджуваної теми розробля-
лись етнографами (праці Г. Стельмащук [1; 31,
32], О. Федорчук [33]) на початку ХХІ ст.
Проте дослідження доповнювальних елементів
традиційного одягу українців із буковинським
регіональним аспектом проведено ще не було.
Доповнювальними елементами традицій-
ного народного костюма українців Буковини
були пояси, головні убори, взуття та прикраси.
Термін «пояс» має східнослов’янське похо-
дження. У Буковинському краї трапляються
й місцеві назви, зокрема чоловічих поясів –
окравка, кравка, байор, кінга, бав’янка, че-
рес, баюр і жіночих – байор, байорок, баяр,
попружка і т. д. [21, 256].
У народній ноші кінця ХІХ – першої по-
ловини ХХ ст. пояс виконував кілька функцій.
Ним підтримували одяг на стані; він зміцню-
вав м’язи середньої частини тіла при важкій
фізичній праці і, нарешті, служив прикрасою.
Чоловіки в гірській і частково в передгірній
зонах за поясом носили різні речі особистого
вжитку – люльку, ніж і т. п.
Ширина чоловічих поясів була більша, ніж у
жіночих, і коливалась у межах 10–20 см при до-
вжині 2,2–2,5 м, а жіночих – 4–8 см при до-
вжині 2,5–3,5 м [35. – Ф. ОДВ, інв. № 1279,
1280, 1391–1394, 1399]. За характером компо-
зиції малюнка розрізняли пояси поздовжні, попе-
речні, клітинкові [10, 54]. Буденні пояси прикра-
шали поздовжніми або поперечними смугами, а
святкові умовно поділяли на три частини, середня
з яких була ширша, а дві крайні – вужчі [35. –
Ф. ОДВ, інв. № 1122, 1128]. Причому орнамен-
тація середнього поля відрізнялася від крайніх
використанням різних геометричних фігур у ком-
позиції. Характерною рисою орнаментики буко-
винських поясів є їхня поліхромність. Для поясів
українців рівнинної й частково передгірної зон
характерним є поєднання червоного і чорного ко-
льору в святкових поясах. Використання значної
кількості різнокольорових ниток характерне для
гуцульських поясів, як святкових, так і буденних.
Спосіб їхньої орнаментації, де ламані, хвилепо-
дібні лінії, ромби, трикутники в певному порядку
чергуються по всій довжині пояса, трапляється
в сусідній Молдавії [36, 26–27].
Пояси українців передгірної зони у першій-
половині ХХ ст. зазнали змін як у розмірах,
так і в орнаментиці. Вони стали коротшими, а
ширина поясів для обох статей – майже одна-
ковою. Для їхнього оздоблення почали широко
використовувати стилізовані рослинні мотиви,
які мали багато спільних рис із малюнком ки-
лимів того часу. Пояси першої половини ХХ ст.
за технікою виконання дістали назву «забира-
ні пояси» [35. – Ф. ОДВ, інв. № 1037]. У цей
час ткали пояси за розміром окружності стану.
Такі пояси застібували на гачки або шпильки.
Своєрідність поясів передгірної та рівнин-
ної зон Буковини полягала в тому, що часто
малюнок на кінцях пояса був різний, що да-
вало селянам можливість імітувати наявність
двох поясів. Подібна практика композиції поя-
сів траплялася в цей час і в Молдавії [27, 109].
У буковинських поясах поєднувалися геоме-
тричний і стилізований рослинний орнамен-
ти [35. – Ф. ОДВ, інв. № 1037].
На Буковинській Гуцульщині здавна відо-
мий широкий шкіряний пояс – черес [34. –
Ф. 12669–111–2389], який був невід’ємною
частиною традиційної ноші чоловіків-
гуцулів [37, 127]. Ширина гуцульського череса
дорівнювала 30–45 см. Виготовляли його зі
шкіри, прошитої у верхній частині тонким ремін-
чиком. Застібався він трьома-шістьома пряжка-
ми. Черес завжди асоціювався із заможністю
селянина, був предметом його гордості й досто-
їнства [3, 58]. Він був також елементом щоденно-
го одягу, але буденний черес – дещо вужчий від
святкового. Як доповнювальний елемент буден-
ної народної ноші черес побутував і в передгірній
місцевості.
5959
Етнос. Культура. Релігія Етнос. Культура. Релігія
У першій половині ХХ ст. удосконалила-
ся орнаментація широкого шкіряного пояса-
череса, а також подібних до нього за кроєм і
формою поясів із тканини, обшитих цятками,
лелітками. У чересі обов’язково розміщува-
ли одну-дві кишені для різних речей [35. –
Ф. ОДВ, інв. № 1063].
Від 20-х років ХХ ст. як святковий чолові-
чий пояс у гуцулів побутував пояс із тканини
(бав’янка) завширшки 8–10 см, яку застібали
збоку на гачки. Довжина його сягала 80–100 см.
Усе поле бав’янки було розшите різнокольоровим
бісером переважно світлих тонів із рослинним і
стилізованим рослинним орнаментом.
Серед доповнювальних елементів народної
ноші важливе місце посідають головні убори.
Вони певною мірою відображають соціальне
становище людей і змінюються залежно від
їхнього віку й сімейного стану, також вони тіс-
но пов’язані із засічками та іншими елементами
традиційного одягу.
Розрізняють чоловічі, жіночі та дівочі головні
убори.
Чоловіки влітку покривали голову
солом’яними або фетровими шапками – ка-
пелюхами, стрівками, брилями. Хлопці
прикрашали їх стрічками й кодами, пір’ям
павича [3, 58], півня, качура, а також кови-
лою [18. – 1984. – Т. 4. – С. 18].
Солом’яні брилі плели технікою косичка, кі-
сочка. Стрічки соломи накладали одна на одну
й закріплювали нитками. Краї капелюха були
загнуті доверху. Притримували його на голові за
допомогою стрічки, яку зав’язували під підборід-
дям. Особливо барвисто прикрашали фетро-
ві капелюхи. У рівнинній і передгірній зонах,
окрім пір’я павича і дзеркалець, практикували
оздоблення квітами, які мали вигляд ромбопо-
дібної фігури з двома зрізаними протилежними
кутами. Усе поле квітки покривали бісером [35. –
Ф. ПР, інв. № 36]. Для оздоблення капелюха
використовували п’ять таких квіток.
Іншою прикрасою, і не лише в українців, але
й у румунів та болгар України, був ґердан. Ґер-
данами прикрашали шию, зап’ястя, а також
головні убори українців. При виготовленні ґер-
данів використовували бісер різного кольору,
з якого викладали геометричні або рослинні
орнаменти [35. – Ф. ПР, інв. № 29, 30].
На Буковинській Гуцульщині літнім головним
убором чоловіків, поряд із солом’яними бриля-
ми, була шапка-кресаня – давньогуцульська
(«старовіцька») фетрова шапка із загнутими
доверху крисами [18. – 1987. – Т. 1. – С. 12].
Майже всюди в Буковинському краї взим-
ку чоловіки покривали голову гостроверхою
шапкою зі шкури вівці – кучмою – сірого або
чорного кольору [35. – Ф. ОДВ, інв. № 1328].
Кучми сірого кольору носили переважно молоді
чоловіки та хлопці. Для її виготовлення бра-
ли одну шкуру молодого ягняти, а внутрішню
сторону обшивали хутром кози. Під час носін-
ня кучми хлопці загинали гостроверхий кінець
набік, а чоловіки старшого віку вгинали його
всередину. Такі самі способи носіння шапки-
кучми побутували і в інших регіонах Украї-
ни [21, 260].
У гірській і частково передгірній зонах краю
мали поширення низькі круглі шапки-капузи,
що їх виготовляли зі шкури кози, вівці, вов-
ка [18. – 1987. – Т. 1. – С. 13–14]. У гірській
зоні траплялися й шапки-клепані. Їх шили з
червоного або синього сукна, із внутрішнього
боку підшивали овчину, а зверху по краю при-
шивали хутро лисиці [13, 60; 37, 137]. Кінці
хутряного обрамлення спускали на вуха і при
потребі зав’язували під підборіддям.
Залежно від віку чоловіки змінювали зачіс-
ку. Хлопці й молоді чоловіки у рівнинній зоні
мали коротку стрижку, а на території закор-
донної (Руської) Буковини – Хотинщини –
«круглу» стрижку (під горшок, під макітру),
що була характерна і для інших регіонів Украї-
ни [23, 170, 176, 182; 12, 71, 73; 26, 69]. У всіх
зонах Буковини чоловіки старшого віку носили
коротко стрижене волосся на чолі і довге волос-
ся, яке спадало на плечі. На голові волосся роз-
діляли пробором, змащували салом і закладали
за вуха [12, с. 71–80; 18. – 1987. – Т. 1. – С. 15].
Найбільш поважні в селі чоловіки старшого
віку заплітали волосся ззаду в косичку. Тради-
6060
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 1/2010
ція носити довге волосся в чоловіків збереглася
до середини 60-х років ХХ ст.
Особливою різноманітністю відзначалися
дівочі й жіночі зачіски. Давньою дівочою зачіскою
було довге розпущене волосся, прикрашене живи-
ми або штучними квітами, стрічками. Від початку
ХІХ ст. поширення набуло заплітання волосся в
одну або дві коси. Волосся вкладали в коси двома
способами – гедзе і воронка.
Дівчата-гуцулки вплітали в коси яскраві
різнокольорові нитки теплих тонів, які спус-
калися над висками і ззаду голови китицями-
бовтицями, бовтичками. Часто такі бовтич-
ки зав’язували навколо голови на розпущене
волосся.
Поширеною зачіскою в жінок у рівнинній
та передгірній місцевостях краю була кирпа.
Її вкладали ввечері в суботу, і вона зберіга-
лася впродовж тижня. Помивши голову, роз-
чесавши волосся і розділивши його пробором
на дві частини, жінки плели дві коси, почи-
наючи з боків голови від висків. Коси вкла-
дали на голову навколо скрученої в трубочку
маленької хустинки, кінці якої мали звисати
ззаду голови. При укладанні кирпи кінці цієї
хустини піднімали і зав’язували разом з укла-
деними косами. Коси прикріплювали за допо-
могою шпильок – шпанглів, шпандлів [18. –
1984. – Т. 2. – С. 19].
У гірській місцевості Буковинського краю
жінки вплітали в коси різнокольорові вовняні
нитки (уплітки, заплітки), що значно по-
товщувало косу. Коси закручували кільцями
над вухами, починаючи від надлобної частини
і закінчуючи потилицею. Заплетені в такий
спосіб коси були основою для одягання жіночих
головних уборів – рушника чи хустки.
Головні убори дівчат на Буковині досить
різноманітні, яскраві й різнобарвні. Найти-
повішими дівочими головними уборами були
карабуля, дьорданик, коди, коробка, капе-
люшиння, вінок, а також квіти.
Карабуля мала вигляд корони з підви-
щеною центральною (передньою) частиною.
На картонну основу, обтягнуту чорною або
червоною тканиною, нашивали штучні квіти
різних кольорів. Ззаду на спину від основи
карабулі спускались яскраві стрічки світлих
відтінків, дві крайні з яких зазвичай розмі-
щували спереду на грудях. Довжина стрічок
була 80–100 см. У селах верхнього Буковин-
ського Попруття, для яких характерна моно-
хромна вишивка чорними нитками, домінував в
оздобленні карабулі теж чорний колір, навіть
дві передні стрічки дівчата носили тут чорного
кольору [18. – 1984. – Т. 2. – С. 20–21].
У деяких селах рівнинної та передгірної зон
обов’язковою складовою карабулі була ковила,
пучок якої прикріплювали з тильного боку цьо-
го головного убору. Карабуля мала поширення
в українських селах верхнього Буковинського
Попруття, припрутських селах передгір’я, част-
ково – у селах Буковинського Поділля.
Дьорданик – головний убір дівчат перед-
гірної зони Буковинського краю. За формою
він подібний до карабулі, але центральну
частину дьорданика заповнювали квітами, і
головний убір мав вигляд шапки із закритим
верхом. На картонну основу при виготовленні
цього головного убору закріплювали смуж-
ками різнокольоровий бісер – малі йордани-
ки – із малюнком геометричного орнаменту.
Спереду головний убір прикрашали кількома
великими квітами з контрастними відносно
інших квітів дьорданика кольорами. Вну-
трішній простір основи дьорданика над головою
заповнювали дрібними штучними квітами, на-
низаними на нитки. Ззаду до дьорданика при-
шивали вузькі різнокольорові стрічки – коди.
В одному головному уборі нараховували до
25 стрічок, які накладали одна на одну ряда-
ми [18. – 1985. – Т. 1. – С. 14]. У 20–30-х
роках ХХ ст. цей дівочий головний убір замі-
нив вінок зі стрічками.
Окремим видом дівочих головних уборів у де-
яких українських селах рівнинної зони (Топорів-
ці, Мамаївці) були коди, які складалися з двох
частин – коробки і заквітчаних штучними кві-
тами власне кодів. Доповнювали головний убір
стрічки – кодинки, які прикріплювали до нього
так само, як до карабулі, або до волосся трохи
нижче основи головного убору, стрічки додатко-
6161
Етнос. Культура. Релігія Етнос. Культура. Релігія
во прикріплювали над вухами. Окремо в кодову
коробку вставляли 80–100 стебел ковили (боже
тіло), які, розпушуючись на теплому повітрі,
прикривали конусоподібну основу і надавали го-
ловному убору досить екзотичного вигляду. На
волоссі дівчини, ніби сонячна куля, трималася
ковила.
Побутував на Буковині такий дівочий го-
ловний убір, як коробка. Вона за конструкці-
єю подібна до кодів, але додатково до штуч-
них квітів, які прикрашали головний убір, до
нижнього краю основи пришивали монети, які
звисали по всьому убору. Верхній край основи
прикрашали пір’ям павича. Цей головний убір
був поширений у передгірній зоні краю.
Коробку, як і коди, використовували як весіль-
ний головний убір до другої половини ХХ ст. [21,
264]. В історико-етнографічній літературі кінця
ХІХ – початку ХХ ст. коробка як головний убір
дівчат трапляється під назвою «карабуля», що
вказує на більш пізнє виникнення назви «короб-
ка» стосовно головного убору та про певну моди-
фікацію карабулі в першій половині ХХ ст.
Весільними головними уборами, які ввій-
шли в широкий ужиток від початку ХХ ст.,
були вінок і капелюшиння.
Вінок складався з двох частин – коробки і
власне вінка. До закріпленої на голові вузької
картонної смужки-коробки прикріплювали ві-
нок. Передньою частиною вінок спускали низь-
ко на лоб, а верхню його частину піднімали трохи
над задньою частиною коробки. Зверху вінок
заповнювали штучними квітами і сухозлоттю.
Додатково його оздоблювали кольоровою тка-
ниною, монетами, маленькими дзеркальцями та
ін. Використовували такий головний убір для
прикрашання голови молодої в селах як рівнин-
ної, так і передгірної місцевостей.
Капелюшиння за формою подібне до кара-
булі. Для його виготовлення використовували
нанизані на тасьму монети (марки), великі мо-
нети (шустки) і шовкові китички. В окремих
селах капелюшиння прикрашали декількома
пучками ковили. Побутування капелюшиння
засвідчене в селах рівнинної місцевості верх-
нього Буковинського Поділля, інколи цей го-
ловний убір трапляється в передгірній зоні сіл
Вашковецького куща.
На Буковинському Поділлі поширеним ді-
вочим головним убором у ХІХ – першій по-
ловині ХХ ст. був вінок зі штучних квітів, до
якого прикріплювали спущені на спину стріч-
ки. Їх могли прикріплювати також до коміра
верхнього плечового одягу, а вінок на голову
одягали окремо.
Весільним головним убором гуцулок Бу-
ковинської Гуцульщини був вінок зі штучних
квітів, а обов’язковим доповненням до нього –
різнокольорові вовняні нитки-поплітки, а
також стрічки-політки, які спадали від вінка
на спину. Весільний головний убір із чільцем
трапляється в сусідніх з Івано-Франківщиною
гуцульських селах.
Обов’язковою складовою весільного вінка
на Буковині був барвінок – барвінковий вінок.
Листочки барвінку нашивали на тасьму чер-
воного кольору або на вербову кору, зверху їх
фарбували золотистою фарбою. Одягали його
під традиційний весільний вінок таким чином,
щоби з-під нього виступали краї барвінкового
вінка [18. – 1983. – Т. 3. – С. 5–6].
Традиційним головним убором жінок були
рушники, намітки, перемітки [12, 60; 13,
71, 73, 76]. Рушник – це полотнище прямо-
кутної форми тридільного поділу із тканим
узором на краях, які додатково оздоблювали
вишивкою кольоровими нитками або бісером.
Техніка орнаменту була комплексна. Тут по-
єднувались і рослинні, і геометричні узори.
Як правило, для рушників була характерна
поліхромна вишивка, вишивка кольоровими
нитками та бісером яскравих кольорів [18. –
1984. – Т. 2. – С. 22]. Щоправда, в окремих
українських селах Буковинського Поділля
(Мусорівка, Самушин) побутували рушники
з тканими й вишитими смугами тільки черво-
ного, червоно-оранжевого та червоно-жовтого
кольорів [35. – Ф. ОДВ, інв. № 1067, 1068].
Існувало кілька способів зав’язування руш-
ника на голові. Спільним для більшості з них
було обмотування полотнища кілька разів на-
вколо голови. До того ж кінці головного убору
6262
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 1/2010
вільно спадали, один – на плечі, а другий – на
груди. Для зручності пов’язування рушника в
середній його частині до країв пришивали дві
стрічки із цього самого полотна.
Особливу увагу приділяли доповнюваль-
ним елементам рушника, оскільки завдя-
ки їм головний убір набував належної форми.
Насамперед це були ті елементи, які одягали
під рушник. До них належать фес, фис, та-
рілка (тарільчик), мисочка і коробка. Фис
мав вигляд шапочки у формі зрізаного конуса,
виготовленої з картону й обтягнутої червоною
тканиною. За своєю формою фис нагадує чо-
ловічий головний убір – шапку магерку [19,
173], в українців – шоломок [19, 100–101], у
росіян – шолом. Основне призначення фиса
полягає в тому, щоби надати правильної фор-
ми зачісці під головним убором. Крім того, фис
часто використовували як жіночий буденний го-
ловний убір [18. – 1983. – Т. 3. – С. 22].
Іншим доповнювальним елементом руш-
ника була мисочка-тарільчик. Виготовляли її
зі скручених стебел соломи або з вичесаного
волосся у формі тарілки. Цю форму одягали
поверх зачіски.
Коробка мала форму циліндра, виготовлено-
го з картону, її закріплювали на тімені. Підні-
маючись над волоссям, вона надавала особливої
форми головному убору. Додатковими елемента-
ми при зав’язуванні рушника могли бути хустки,
стрічки, квіти, покривала тощо.
У другій половині ХІХ – першій половині
ХХ ст. на Буковинському Поділлі були поши-
рені рушникові головні убори перемітки, які
відрізнялися від рушника своєю формою, спо-
собом пов’язування, доповнювальними еле-
ментами. Цей головний убір утворювали: влас-
не перемітка, кичка і забір. Перемітка своєю
чергою складалася з пальців, вуха і основи.
Основа мала вигляд прямокутного домоткано-
го полотнища білого кольору завдовжки близь-
ко 2 м і завширшки до 0,5 м. Полотнище по
ширині складали у вісім складок так, що утво-
рювалась довга складчаста стрічка. Краї осно-
ви обшивали вузькою шерстяною смужкою
тканини контрастного кольору (пальцями).
Один кінець перемітки закінчувався окремо
вишитою домотканою орнаментованою тка-
ниною червоного кольору (вухом), який скла-
дали вдвоє і пришивали до основи перемітки.
Такою самою орнаментованою тканиною був і
забір [18. – 1987. – Т. 2. – С. 15].
Доповнювальним елементом перемітки,
який надавав головному убору округлої форми,
була кичка – обруч, виготовлений на міцній
картонній основі й обтягнутий грубими лля-
ними нитками. У ХІХ – на початку ХХ ст.
кичка була поширена не тільки в рівнинній зоні
Буковини, але й на Поділлі [31, 86] та в Бес-
сарабії [22, 50].
При пов’язуванні перемітки одну зі скла-
док основи розкладали і утворену форму одя-
гали на голову, а решту частини перемітки
обв’язували навколо голови. Забір, прикріпле-
ний до кінця перемітки шпильками, розміщу-
вали на потилиці.
Окрім рушникових головних уборів, у кінці
ХІХ та першій половині ХХ ст. набували по-
ширення кольорові хустки (фустки) фабрич-
ного виробництва. До середини 30-х років
ХХ ст. в рівнинній і передгірній місцевостях
краю їх використовували як буденний головний
убір, а на Гуцульщині – і як святковий. Існу-
ють кілька способів пов’язування хустки на-
вколо голови – підкривання, під бороду, на
тім’ю. У деяких місцевостях Буковинського
краю побутував спосіб пов’язування на голо-
ву двох хусток. Він траплявся як на Буковин-
ському Поділлі, так і на Гуцульщині. Полягав
цей спосіб у тому, що одну хустку зав’язували
навколо голови, а другу, складену в кілька ша-
рів, укладали зверху першої так, щоби вона
охоплювала підборіддя знизу і зав’язувалася
вузликом на тімені. Цікаво, що такий самий
спосіб пов’язування хусток траплявся і в селах
Східної Галичини та в Білорусії [19, 171].
За взуття буковинцям слугували постоли,
личаки, чоботи, черевики, дерев’янки. За техні-
кою виготовлення тут, на Буковині, побутувало
зшите, плетене, стягнене та видовбане взуття.
Постоли (сирівці, вироб’яки, морщен-
ки) [34. – Ф. 25329–ІІІ–16142, 3079–ІІІ–50]
6363
Етнос. Культура. Релігія Етнос. Культура. Релігія
були як чоловічим, так і жіночим взуттям. Вони є
давньослов’янським взуттям, відомим ще від часів
курганних поховань І тис. [3, 38]. Постоли були
поширеним взуттям серед молдаван, румунів,
болгар [4, 105; 5, 240; 30, 108]. Виготовляли їх із
телячої або свинячої шкіри морщенням – стягу-
ванням носка (писка) і п’яти. Стягування здійсню-
вали двома вузенькими ремінчиками, вирізаними
з тієї самої шкіри, що й постоли. Один ремінчик
стягував носок, а другий – п’яту. Перед постолів
був загострений і, що особливо характерно для
гуцульських постолів, – загнутий догори – «за-
каблучений». Висота п’яти була різна, залежно від
того, до чого взували постоли – до онуч, капців
чи штуців. Давнішим видом постолів-морщенок
були такі, які можна було міняти з лівої на пра-
ву ногу і навпаки. Називали їх старовіцькими.
У 20-х роках ХХ ст. в гірській зоні Буковини на-
були значного поширення постоли з ремінцями й
пряжками, завдяки яким вони утримувалися на
ногах [18. – 1987. – Т. 1. – С. 16].
Шите взуття, порівняно зі стягнутим, харак-
теризується складністю крою, різноманітністю
конструктивних елементів, а тому – міцністю
та зручністю. Воно було дороге, і не кожен міг
його придбати. Тому завжди шите взуття було
мірилом заможності селянина. Пара чобіт часто
служила господарю впродовж усього його жит-
тя, оскільки взував він їх тільки на свята.
На території Буковини в ХІХ – на початку
ХX ст. існувало декілька типів чобіт, які по-
бутували серед українців. До кінця ХІХ ст. у
всіх місцевостях краю носили чоботи, які були
пошиті «на пряму колодку». Такий чобіт мож-
на було взувати як на праву, так і на ліву ногу.
Давнім різновидом чоловічих і жіночих
чобіт були калавирі, які також побутували в
ХІХ ст. в усіх етнографічних зонах Буковини.
Відмінною їх рисою була форма халяви: спере-
ду – низька, як у високих черевиків, а ззаду –
значно вища. Траплялися в Буковинському
краї і калавирі, у яких халява із зовнішнього
боку була висока, а з внутрішнього – низька
[35. – Ф. ОДВ, інв. № 778].
Побутували на Буковині також чоботи з
твердими халявами чорного або брунатного ко-
льору [35. – Ф. ОДВ, інв. № 605, 1080, 1081,
1103]. Носили їх як чоловіки, так і жінки.
Суто чоловічими були рісовані чоботи і
лидер камаші. У рісованих чоботах нижня
частина халяви була м’яка і закладена в по-
стійні складки. Лидер камаші з’явились у краї
в 20–30-х роках ХХ ст. Вони мали вигляд
черевиків із халявами, які відокремлювались
від нижньої частини. Широко побутували такі
чоботи в передгірній зоні краю [18. – 1983. –
Т. 2. – С. 7].
Відомі на Буковині жіночі чоботи чорнобрив-
ці, які мали жовті халяви й чорні передки. Часто
халяви підкочували на третину їхньої довжини.
Жіночі черевики мали високі напівхаляви з
боковим розрізом, який застібувався на ґудзи-
ки. На одному черевику було 20–26 ґудзиків
[35. – Ф. ОДВ, інв. № 276]. Траплялися че-
ревики з розрізом спереду, що їх, як правило,
зав’язували шнурками [35. – Ф. ОДВ, інв.
№ 616]. Для жіночих черевиків було харак-
терне прикрашання аплікацією з кольорової
шкіри, а також вирізання і виколювання по
шкірі. Вони були на високих, завужених до-
низу підборах – обцасах. Жіночі черевики,
як і чоботи, часто виготовляли комбінованими,
використовуючи при цьому шкіру контрастних
тонів, переважно чорного, жовтого та зеленого
кольору. Подібні чоботи й черевики побутува-
ли і в інших регіонах України [26, 74–75] та в
Молдавії [18. – 1983. – Т. 2. – С. 8–9].
Від середини 20-х років ХХ ст. в рівнин-
ній і передгірній зонах значне поширення мало
плетене взуття – солом’янки, а також видовбане
з дерева – дерев’янки, довбанки. Проте вже
від середини 40-х років ХХ ст. це взуття по-
чало виходити з ужитку.
Важливим доповнювальним елементом жі-
ночого й чоловічого костюмів були прикраси.
Залежно від місця розміщення на одязі їх по-
діляли на кілька видів – нагрудні, нашийні,
наручні, вушні, головні й поясні. Серед україн-
ців Буковини найбільшого поширення набули
нашийні та нагрудні оздоби. До них належать
скляні перли – цятки, вівсюрки, ґердани,
басми, грусталі, маниство, гармузи, мосяж-
6464
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 1/2010
ні та срібні медалі й монети – салби або згар-
ди, коралі [18. – 1983. – Т. 2. – С. 9].
Вівсюрки, басми, ґердани були скляними
чоловічими нагрудними прикрасами. Виготов-
ляли їх із нанизаного на нитки різнокольоро-
вого бісеру. Вівсюрик мав форму п’ятикутника
з витягнутою верхньою частиною. Орнамент
із білого, червоного, зеленого, жовтого та си-
нього бісеру наносили в стилізованій рослин-
ній манері [35. – Ф. ПР, інв. № 31, 34]. При-
кріплювали його на кептарі спереду з лівого
боку. Побутував вівсюрик в українських селах
рівнинної та частково передгірної зон.
Басма була нагрудною прикрасою як чоловіків,
так і жінок рівнинної та передгірної зон Буковин-
ського краю. Вона мала вигляд довгої стрічки з на-
низаним кольоровим бісером, кінці якої з’єднували
і при одяганні на шию спускали вниз по нагрудній
частині сорочки. У місці з’єднання кінців басмо-
вої стрічки закріплювали невеличке дзеркальце
[35. – Ф. ПР, інв. № 42, 54].
На Буковинській Гуцульщині значного по-
ширення набули чоловічі нагрудні прикраси
ґердани. Виготовляли їх із різнокольорового
бісеру у вигляді широкої довгої стрічки, краї
якої були з’єднані і утворювали в нижній час-
тині ґердана прямокутник. Жіночі ґердани мали
вигляд вузької стрічки з нанизаним різнокольо-
ровим бісером, викладеним геометричним, а від
20-х років ХХ ст. – і рослинним орнаментом.
Довжина стрічки дорівнювала об’єму шиї.
У всіх етнографічних зонах краю були поши-
реними цятки, пацьорки, блискавки, гарму-
зи, грусталі – нашийні прикраси ремісничого
або фабричного виробництва. Побутували та-
кож нашийні оздоби – коралі, яких набирали
по 5–8 рядків в одну прикрасу [35. – Ф. ПР,
інв. № 42, 54].
Досить давньою традиційною прикрасою
українців були згарди, які побутували на Бу-
ковинській Гуцульщині, та салби – характерна
прикраса жінок і дівчат рівнинної та передгірної
місцевостей Буковинського краю. Згарди – це
нанизані на ланцюжок хрестики [25, 70; 2, 114],
а салби – нашиті в кілька рядів на однотонний
оксамит монети – дукати, шустки. В одній
прикрасі могло бути від 9–10 до 45–50 монет
[35. – Ф. ПР, інв. № 39, 41].
Поширеним видом були прикраси, що їх но-
сили на вухах, – ковтки, когутки; вони по-
бутували ще від давньослов’янських часів.
Наручні прикраси – браслети і кіль-
ця – не мали широкого розповсюдження
на території рівнинної та передгірної місце-
востей. Тільки в Карпатах гуцулки носили
шкіряні і срібні кільця, а зап’ястя прикра-
шали латунними браслетами – рикесами.
У деяких селах передгірної та рівнинної зон
жінки тільки на свята одягали кільця, які, як
правило, були виготовлені з міді, рідше – зі
срібла або золота.
Для чоловічого костюма жителів гірської
зони краю характерні такі доповнювальні його
елементи, як шкіряна сумка – тобівка, пали-
ця або топірець, а також люлька [2, 114]. Ціка-
во, що палиця та люлька в ХІХ – першій по-
ловині ХХ ст. були також складовою жіночого
одягу [18. – 1983. – Т. 2. – С. 11].
Своєрідним доповненням до традиційної
ноші була вишита в кутах хустина квадратної
форми, розміром 30 см х 30 см, виготовлена з
домотканого полотна, – ширінка [2, 20, 21].
Вона була обов’язковою складовою святкового
одягу юнаків і дівчат, а також весільного костю-
ма молодого – у передгірній зоні, молодят – у
рівнинній місцевості краю. Ширінку за один кі-
нець тримали в руці або закладали за пояс.
Дитячий одяг тісно пов’язаний із жіночим та
чоловічим. Кожний елемент традиційного дитячо-
го костюма мав чимало спільного в крої, орнамен-
тиці, спосо бах носіння з відповідними складовими
чоловічого й жіночого костюмів. Дитяча ноша для
дівчаток складалася із сорочки, що була універ-
сальним як натільним, так і верхнім одягом до
10–12-річного віку, а також горботки, кептаря та
кожуха. Доповнювальними елементами були по-
яси, головні убори та взуття. У хлопчиків костюм
був подібний до чоловічого. Він складався із со-
рочки, штанів-портяниць, кептаря, кожуха, по-
яса, головних уборів – кресані, капузи, клепані, а
також взуття – постолів, дерев’янок та довбанок.
Улітку діти ходили босоніж. Розрізняли дівчачий і
6565
Етнос. Культура. Релігія Етнос. Культура. Релігія
хлопчачий одяг для дітей 8–10-річного віку. Від-
мінною рисою дівчачих головних уборів було те,
що дівчата прикрашали голову тільки квітами,
стрічками, деколи – бовтичками. Такі головні
убори, як карабуля, коди, дьорданик, дівчата но-
сили тільки по досягненні повноліття.
Зі змінами в чоловічому й жіночому народ-
ному строї Буковини в 20–30-х роках ХХ ст.
відбулися зміни і в дитячому одязі, зокрема в
крої, оздобленні, прикрасах тощо. Проте ще
тривалий час в період капіталістичного розви-
тку краю дитячий одяг залишався незмінним і,
порівняно з одягом дорослих, був досить бід-
ним в орнаментації і прикрасах. Часто дітям пе-
решивали зношений одяг дорослих.
Отже, серед доповнювальних елементів
народного костюма українців Буковинського
краю були ткані вовняні пояси – байорки, ко-
ланики, пояси зі шкіри – череси (у чоловіків).
Доповнювали чоловічий одяг шапки – кучми,
крисані, клепані, капузи і т. п. У жінок до-
повненням до народної ноші були різноманітні
головні убори – карабулі, коди, трава, руш-
ник, намітка, перемітка. Взуттям, як у жінок,
так і в чоловіків, були постоли, плетенки із со-
ломи, чоботи, черевики, дерев’яні довбанки та
дерев’янки. Багатими й різноманітними були
прикраси – вівсюрки, басми, ґердани, згарди,
салби, намисто. Доповнювали як чоловічий, так
і жіночий народні костюми палиця або топірець,
ширінка, люлька. Наукові дослідження засвід-
чили, що на теренах Буковини відмічено значне
видове розмаїття доповнювальних елементів
традиційного костюма українців: у межиріччі
Прута та Дністра (рівнинна зона), Прикарпатті
та Буковинській Гуцульщині.
1. Білан М., Стельмащук Г. Український стрій. –
Л., 2000.
2. Бушина Т. І. Декоративно-прикладне мистецтво
Радянської Буковини. – К., 1986.
3. Горинь Г. Й. Шкіряні промисли західних облас-
тей України. – К., 1986.
4. Зеленчук В. С. Молдавский национальный кос-
тюм. – Кишинёв, 1985.
5. Зеленчук В. Одежда населения Молдавии XV–
XIX вв. // Древняя одежда народов Восточной
Европы. – М., 1986.
6. Кайндль Р. Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народ-
ні перекази, описані Др. Раймундом Фрідріхом
Кайндлем. – Чернівці, 2000 [Відень, 1894 (ні-
мецькою мовою)].
7. Кожолянко Я. Буковинський традиційний
одяг. – Чернівці, Саскатун, 1994.
8. Кожолянко Я. І. Традиційний народний одяг
українців Північної Буковини // НТЕ. –
1988. – № 5.
9. Костишина М. В. Український народний кос-
тюм Північної Буковини: традиції і сучас-
ність. – Чернівці, 1996.
10. Костишина М. В. Художнє оформлення буко-
винського народного костюма гірських місце-
востей // НТЕ. – 1975. – № 4.
11. Кульчицька О. Л. Народний одяг західних об-
ластей УРСР. – К., 1956.
12. Купчанко Г. Наша родина. – Ведень, 1897.
13. Купчанко Г. Некоторые историко-
географические сведения о Буковине. –
К., 1875.
14. Матейко К. Головні убори українських селян
до початку ХХ ст. // НТЕ. – 1973. – № 3.
15. Матейко К. И. Локальные особенности одежды
гуцулов конца ХІХ – начала ХХ вв. // Карпат-
ский сборник. – М., 1975.
16. Матейко К. Український народний одяг. –
К., 1977.
17. Матейко К. Український народний одяг. Етно-
графічний словник. – К., 1996.
18. Матеріали етнографічної експедиції Черні-
вецького національного університету ім. Юрія
Федьковича (зберігаються в етнографічному
музеї ЧНУ).
19. Молчанова Л. А. Материальная культура бело-
русов. – Минск, 1968.
20. Наулко В. І. Етнокультурні зв’язки в народно-
му одязі // НТЕ. – 1969. – № 5.
21. Наулко В. И. Развитие межэтнических связей
на Украине. – К., 1975.
22. Нестеровский П. А. Бессарабские русины.
Историко-этнографический очерк. – Варша-
ва, 1905.
23. Нестеровский П. А. На севере Бессарабии.
Путевые очерки. – Варшава, 1910.
24. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. –
К., 1996.
25. Ніколаєва Т. А., Кара-Васильєва Т. В. Особли-
вості народного вбрання та вишивки Україн-
ського Прикарпаття. Особливості народного
вбрання українського населення Прикарпат-
тя // НТЕ. – 1988. – № 3.
26. Николаева Т. А. Украинская народная одежда.
Среднее Поднестровье. – К., 1987.
6666
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 1/2010
27. Постолаки Е. А. Молдавское народное ткаче-
ство. – Кишинёв, 1987.
28. Прилипко Я. П. З народного одягу Чернівець-
кої області // НТЕ. – 1960. – № 1.
29. Прилипко Я. Етнокультурні зв’язки болгар
і східних слов’ян (на матеріалах одягу). –
К., 1964.
30. Румыния. Из сокровищницы традиционного
костюма. – Бухарест, 1978.
31. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори дівчат
на Поділлі у ХІХ – на початку ХХ ст. // Тези
доповідей 6-ї Вінницької обласної історико-
краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1987.
32. Стельмащук Г. Традиційні головні убори
українців. – К., 1993.
33. Федорчук О. Українські народні прикраси з
бісеру. – Л., 2007.
34. Фонди Чернівецького краєзнавчого музею.
35. Фонди Чернівецького музею народної архітек-
тури та побуту.
36. Шарануца С. Н. Орнаменте популаре молдове-
нешть. – Кишинеу, 1984.
37. Шухевич В. Гуцульщина. – Л., 1899. –
Т. І. – Ч. 1.
38. Kaindl R. F., Monastеrski A. Die Ruthenen in der
Bukowina. – Czernowitz, 1889–1890. – Bd. I–II.
К А лЕН Д А РНІ СВяТА , ОБРя ДИ, ПІСНІ
ҐОРлИ Ч ЧИНИ (лЕМК ІВЩИН А)
ярослав Бодак
У статті подано фольклорні записи, що відображають пісенну традицію лемків, та їхній аналіз. Зразки щедрівок,
колядок, весняних ігор, купальських пісень виявляють регіональні особливості українських обрядових святкувань.
Також порушуються проблеми річного фольклорного й церковного обрядових кіл.
Ключові слова: свято, обряд, гра.
The author offers to consideration the folkloristic records which represent a song tradition of Lemkys and their analysis.
The examples of shchedrivkas, koliadkas, vernal games and Kupala songs manifest the regional features of the Ukrainian ritual
celebrations. Also the questions of the cyclic folkloric and Church ceremonial rituals are affected.
Keywords: holiday, ritual, game.
У круговерті життя давньої Лемківщини
можна умовно виділити три основні періоди:
зимовий, весняний і літньо-осінній.
Після напруженої та виснажливої праці в
літньо-осінню пору зимовий період був часом
відносного спокою в житті селян. Пізньої осе-
ні і взимку чоловіки виготовляли й ремонту-
вали сільськогосподарський інвентар, готува-
ли зерно для майбутньої сівби, жінки пряли,
шили, вишивали.
Головним осереддям громадського життя в
цей час були вечіркы 1 (вечорниці), або прядкы,
де не лише працювали, але й влаштовували
різні забави, розваги, звучало багато пісень
різних жанрів, особливо морально-виховного
змісту. Вечорниці були своєрідним клубом,
де молодь могла заприязнитися, повчитися в
старших, почути новини.
Найважливішим святом зимового циклу
було Різдво, з яким пов’язано багато народних
звичаїв та вірувань. Йому передував суворий
чотиритижневий різдвяний піст.
Ще перед постом, у кінці жовтня – на
початку листопада, починалися прядкы (ве-
чорниці), які тривали до останнього дня по-
сту. На них у велику простору хату сходилося
20–30 прядильниць, які в складчину купу-
вали нафту для освітлення приміщення і ви-
конували кожна свою роботу до пізнього ве-
чора, а часом аж до ночі. Дівчата й молодиці
пряли льон, коноплі, вовну, хлопці й молоді
чоловіки, які приходили пізніше, лагодили
кінську збрую, плели кошики, шили взуття,
одежу тощо.
Вечорниці також відвідували старші чо-
ловіки й жінки, які повчали молодих, розпо-
відали різну бувальщину про напади татар,
УДК 39(477.83/.86)
|