Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука
Saved in:
| Published in: | Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
|---|---|
| Date: | 2001 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української мови НАН України
2001
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38285 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука / В. Стецій // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2001. — № 7. — С. 39-45. — Бібліогр.: 3 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-38285 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Стецій, В. 2012-11-01T20:22:15Z 2012-11-01T20:22:15Z 2001 Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука / В. Стецій // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2001. — № 7. — С. 39-45. — Бібліогр.: 3 назв. — укp. XXXX-0097 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38285 uk Інститут української мови НАН України Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем Мова письменства Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука |
| spellingShingle |
Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука Стецій, В. Мова письменства |
| title_short |
Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука |
| title_full |
Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука |
| title_fullStr |
Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука |
| title_full_unstemmed |
Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука |
| title_sort |
мовотворчість і світоглядна орієнтація у. самчука |
| author |
Стецій, В. |
| author_facet |
Стецій, В. |
| topic |
Мова письменства |
| topic_facet |
Мова письменства |
| publishDate |
2001 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0097 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38285 |
| citation_txt |
Мовотворчість і світоглядна орієнтація У. Самчука / В. Стецій // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2001. — № 7. — С. 39-45. — Бібліогр.: 3 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT stecíiv movotvorčístʹísvítoglâdnaoríêntacíâusamčuka |
| first_indexed |
2025-11-24T03:21:35Z |
| last_indexed |
2025-11-24T03:21:35Z |
| _version_ |
1850839434198515712 |
| fulltext |
Вадим СТЕЦІЙ
МОВОТВОРЧІСТЬ І СВІТОГЛЯДНА ОРІЄНТАЦІЯ
У. САМЧУКА
У. Самчук належить до тих письменників, мовотворчість
яких виразно відбиває їхню світоглядну орієнтацію, ставлення
до різних суспільно-полічтичних явищ та подій в історії України
й українського народу. Його мовна особистість чітко і яскраво
виявилася в доборі й використанні мовно-виражальних засобів,
що передають оцінку мовної політики, яку проводила Росія
щодо України, а точніше до тих конкретних її виявів і наслідків,
над якими одні герої розмірковують і намагаються збагнути
їхню підступність, інші – сліпо й бездумно прийняли цю
антиукраїнську політику. Майстерність письменника
засвідчують ті прийоми й художні тропи, інші засоби, за
допомогою яких він так патріотично й життєствердно відтворив
атмосферу невимовної радості, з якою герої роману У. Самчука
“Волинь” сприйняли “українізацію” школи. Цієї ейфорії
досягнуто передусім через уведення стилістично маркованих
дієслів із значенням руху, переміщення типу женеться, гасає й
под., порівнянь як повінь, як буревій тощо, гіперизмів “Нема
перепон її шаленому маршеві; Йде мова і валить язик. Нема
ради”, які надають повідомленню динамізму й піднесеності:
“Сьогодні знов радісний і повний надій женеться
[Володько] з Петром до школи. Там остаточна “українізація”.
Читанки Курила, прикметники, дієслова. Зникли глаголи й
“прилагатільниє”, все піддається, бо йде Україна, так, як повінь,
як буревій. Нема перепон її шаленому маршеві.
Очі і ніс Ферапонта
виявляють неспокій. Усміх його
гіркий. Двадцять років учив він
Мова письменства ����
про “Степниє края, Чернозьомную полосу” і тут зненацька
Україна. Дід Дніпро, Тарас Шевченко, мова... З невідомого, з
підземелля, з туманів минулого виступає і заливає кляси,
коридори, обступає навкруги пана географа та історика
Ферапонта ненависна Україна.
Він не ходить, не сидить, не спить. Він гасає з кляси в
клясу, брязкає невинними дверима, шарпає старенького Іванова,
в якому короткі й довгі Піпіни починають балакати “мовою”.
І не видержав Ферапонт...
– Панове! Від сьогодні пічнемо викладати історію і
географію на українській мові.
Всі кляси, залі й коридори розносять нечувану вість.
Ферапонт упав! Великий малорос не видержав. Матроси і
Пушкін не помогли, зрадили. Йде мова і валить язик. Нема
ради...” (II 257-258)∗.
У цій просторій цитаті через засоби персоніфікації “йде
Україна”, “йде мова”, “валить язик” і виразні порівняння
України з “дідом Дніпром”, “Тарасом Шевченком” відчуваємо
силу, натиск, енергію, яка протистоїть заскорублій “кам’яній
душі” “великого малороса”, що врешті-решт не витримала,
“упала” і поступилася “ненависній Україні” з її “мовою”.
Перші кроки України як держави, “українізація” окрилюють
героя роману “Волинь” Володька, коли він потрапляє в місто і
наочно бачить наслідки цього великодержавного акту.
Користуючись гіперболізованою лексикою публіцистичного
стилю, автор досягає характеру урочистості і душевного
піднесення героя, які виражені в тропах, наведених нижче:
”Як радісно, як просторо. Володько аж надто проймається
живою, бадьорою атмосферою міста. Написи, барви, мова. Все
ріднє, все своє. Де зникла Росія, її городовики, її мова? Де
взялася так швидко незнана, забута Україна?” [ІІ, 295].
Новою соціальною якістю також пройняті епітети “жива,
бадьора атмосфера міста” у цілковитому всенародному
∗ Самчук У. Волинь: Роман у З-х т. – Торонто: Друкарня “Київ”, 1969.
– Т.1, Ч.І: Куди тече та річка. – 324с.; Т.II, Ч.І: Війна і Революція. –
398с.; Т.IIІ, Ч.IIІ.: Батько і син. – 396 с.
сприйнятті “незнаної, забутої України”.
Радянську Україну Улас Самчук порівнює з
трагічновідомим “Ґе-Пе-У”, де природному бажанню українців
говорити рідною мовою протистоїть поліцейне “...какая там
мова! Ґаварі не панятном”. Цікавою є абревіатура “Ґе-Пе-У” з
фонетичного погляду, хоч сама загальна назва вже збільшує
сугестивність атмосфери жаху і людиноненависництва.
Голосний звук у, глухий і задумливий, несе в собі щось сумне,
колоритно-дике, виступає символом безнадійності. Про його
“мрачность” писали багато дослідників. Б. Кітерман, зокрема
зазначав: “... одні звуки, наприклад, голосні, викликають у нас
враження, уявлення чогось похмурого, сумного - такі голосні о і,
головним чином, у, при вимові яких резонуючі порожними рота
підсилюють низькі обертони, – інші звуки викликають у нас
відчуття протилежного характеру – більш світлого, ясного,
відкритого...” [Цит. за В. Шкловським, 1990, 47].
І.Г. Чередниченко у зв’язку з цим писав: “...спостереження
над вiршованими асонацiями дозволяють зауважити, що в
бiльшостi випадкiв… у надає мовi характеру страху i жаху ”
[Чередниченко, 1962, 138].
Абревіатура “Ґе-Пе-У” складена проти законів української
мови, і ця протизаконність нав’язувалася в Україні
русифікаторами. “Неологізми (новотвори), – зауважує
В. Чапленко, – як продукти індивідуальної словотворчості
можуть засвоюватися тільки тоді, як вони проходять через
певний, так би мовити, апарат соціяльного подіяння, – з наказу
влади через державний апарат, через церковні організації,
школу, підручники, загальновизнану авторитетну пресу тощо.
Без таких соціяльних умов новотвори залишаються
мертвонародженими” [Чапленко, 1959, 20].
Приголосний ґ в абревіатурі “Ґе-Пе-У” теж зіграв злий жарт
в утаємниченні цієї організації: на початку 30-х років він був
“заарештований”, “знищений” і назавжди вилучений з фонетики
української мови звичайно ж з відома і через подання цього
органу. Причиною такого акту була все та ж русифікація
української мови більшовиками.
Оскільки герої роману У. Самчука “Волинь” переважно
селяни, цікавим є його погляд на так звану “сільську лексику”,
або розмовно-побутову лексику селян, яка представлена тут
досить широко та повно, і на ній яскраво відчутний вплив
російської мови, що виявився насамперед у жаргонізації
української мови селян.
“Жаргонізація поневоленої мови, – наголошує В. Чапленко, –
це переходовий етап до повної асиміляції, він болючий і
негативно позначається на свідомості асимільованого, що її,
таку переходову свідомість, О. Потебня назвав “мерзостью
запустенія” (гидота запустіння). Зразки такого “запустіння” –
мова тих українських селян, що побували в царській армії,
“салдатська мова” [Чапленко, 1959, 27]. Пор.: “Порадошні”,
“оконом” (І, 94); “ … і слова “нідзя” сказати”, “…десять років у
графа… за льокая служив”; “годинник уже давно “не
дєйствував” (І, 101); “Пізнав “родіну” (І, 307); “гапонець” (І,
308); “аблокат” (ІІ, 14); “горудія” стріляють” (ІІ, 30); “ошалон
плєнних привезли” (ІІ, 31); “вінтовку” (ІІ, 70); “казети”
[часописи] (ІІІ, 10); “Всю “керасіну” випалиш” (ІІІ, 130);
“скубент” (ІІІ, 165) та ін.
Царська Росія не допускала української літературної мови
до вжитку в школі, у церкві, у науці, у державному апараті, але
насильно “накинути” російську мову малоосвіченим селянським
верствам для повсякденного спілкування не могла.
Зовсім іншим було становище української мови на
Галичині, яка входила до складу конституційної Австро-
Угорської імперії, і це не пройшло повз увагу У. Самчука. У
роки Першої світової війни дорогами України мандрувало
багато втікачів, яких війна змусила зніматися з рідних місць: “в
ті дні шляхами потягнули на схід перші валки “галiціянів” (ІІ,
57). Письменник кількома епітетами описує цих нещасних
людей, яких війна прогнала далеко від рідної домівки: “Сухі,
спокійні, з впалими очима, у солом’яних капелюхах, чоловіки.
Тихі, байдужі жінки” (ІІ, 57). Дивною волинянам здається і їхня
мова, передана автором із збереженням південно-західного
діалекту в дитячо-наївній оцінці допитливого головного героя
роману Володька, який цьому явищу знаходить виправдання,
порівнявши мову місцевих селян: “[Матвій]… поважно розважає
з “ґаздою”. Це старший, жилавий, високий чоловік, що дивно
вимовляє літеру “с”. У нього виходить вона м’яко, аж свище.
Він каже: – Я сі находив… Я сі наробив… Дивно.
Володько дивується, що говорить зовсім по-нашому, от
тільки кілька таких дивацьких змін. Але що там дивуватись. Ось
навіть тилявчани деякі слова інакше, ніж дерманці,
вимовляють… А то ж “австріяки” (ІІ, 58).
Володькові дуже захотілось “бігти на черешню” з дівчиною-
однолітком, яку про себе він називає “австріячкою”. Він ще
ніколи не розмовляв з людьми з австрійського царства. Хлопця-
підлітка цікавить все і, звичайно ж, “про школу”. Виявляється,
що в них немає “ґруп”, а є “кляси” і навчаються вони “руською”
мовою. Дивно Володьку, що і в Австрії “по руськи”, його навіть
охоплює погорда за те, що “руський язик” первий”. Він починає
допитуватись у дівчини про програмний матеріал, що вивчається
у школі: “Яка читанка? Чи “Сєятєль” книга друга? Ні… А чи
знає вона “Дєдушка Федот”, - стіхотворенія таке… “Пісьмецо от
унука получіл Федот...?” Ні? А “Стрекоза і муравей”? Це басня
Крилова... Або Пушкіна “Люблю тєбя Петра твореньє”? Також
ні?... Ну, а що ж вона знає?” (ІІ,60) І тут школяр-“учєнік”
Володько довідується, що на Ґаличині, яка знаходиться під
протекторатом Австро-Угорщини, в школі вивчається “мова
рідня, слово ріднє”... Це Вороб...-Ха-ха-ха! Як, як? Мова рідня?
Як це ти казала? – реготить Володько, аж за ягоди забув... То це
ж не по руські! Де ж це по руські? Це ж по мужицьки, по
простому, по хахляцьки!... То вас так вчать? О, у нас ні! У нас
по “настоящему”...
“Ґород чудний, ґород древній,
Ти вмєстіл в свої конци...
І посади, і деревні,
І палати, і дворци...
Зрозуміла? Це ж по рускому. Так говорять у Росії, там десь,
отуди... Хм... Росія... То вона, мабуть, зовсім і не знає, що то
Росія...
– Ти кажеш Рóсія... Не Рóсія, а Росія. Ох то государство...
Велике государство” (ІІ, 60).
Володько навіть не чув таких поетів, як Ворбкевич,
Шевченко. Для нього руські поети – це Пушкін, Лермонтов,
Кольцов та ін.
“Ой, ні... пробувала сперечатися дівчина... То може росій-
ські... Я не знаю... Може то московські... А звідки я знаю... Я в
Рóсії не вчилася... Я знаю наші, руські, або українські...” (ІІ, 61).
У цій цитаті з роману У. Самчука привертають нашу увагу
кілька моментів. Треба звернути увагу на те, що діалог ведеться
між школярами-підлітками, які ще не “заангажовані” “високим”
поняттям “мовна політика” держави.
Ця цитата також є відповіддю У. Самчука на процес
“русифікації” українського населення царською Росією, яка
спочатку була частково відхилена більшовиками (Ленін
наголошував на “добровільності” вивчення російської мови). І
вже цілком цитата виправдовує процес “українізації”
українського суспільства в 20-х – поч. 30-х років ХХ ст. На
позначення української мови Володько вживає епітети
шовіністичного напрямку, вихоплені із школи, де навчання
ведеться “великодержавною” мовою: “мужицька”, “проста”,
“хахлацька”. Ці епітети розкривають поняття психологічної
сфери в мовній політиці Росії і стосуються цілого народу
України. Ну, і основне – “мовна політика” Австро-Угорщини
(швидше всього через “конституційність” держави) разюче
відрізняється від “мовної політики” царської Росії, пізніше
СРСР, хоч би уже тим, що в Австро-Угорщині українська мова
зазнавала тиску в двомовному плані, але офіційно дозволялося
викладання української мови в навчальних закладах, Росія цієї
двомовності не допускала, ігноруючи і забороняючи українську
мову часто спеціальними “великодержавними указами”.
Доводиться головному героєві роману У. Самчука
“Волинь” Володькові виступати і на оборону України та
української мови перед більшовицьким агітатором Сергієм
Корнійчуком, своїм односельцем.
Він – “матрос Балтійської фльоти”, зросійщений у царській
армії, починає відверто знущатися з рідної української мови, бо
розум його затьмарений “переконливими” більшовицькими
ідеями, які витруїли все національне: “Сергій пригадує про
“залізяку на пузяку, геп!” Це, мовляв “мова” зі “самопер попер
до мордописні” (ІІ, 256). Штучний каламбур на позначення
української мови, особливо образливий з вуст вже колишнього
українця, “зараженого страшним трунком зловонної ідеї”,
примітивний за формою і позбавленой змісту, викликав сміх у
односельчан. Володько повстає проти наруги над рідною мовою
з боку більшовика, але він ще хлопець, семінарист, і в нього
немає ще тієї сили, щоб протистояти такому глуму.
“І Володько починає гарячково шукати відповіді на пекучі
питання. Починає від себе і того вогнища, коло котрого
зав`язалось і розрослось його життя. Починає згадувати кожний
виразніший мент свого короткого життєвого шляху, починаючи
від того цвіркуна в печі, що навів його і батька на розмову про
Росію і рускість... Так. Вони були рускі... “Не такі рускі... Не
кацапи... Нi.
Ненастоящі... А хахли, люди, простий народ...”Але
українці? Ні. Українцями вони ніколи не були, тому яка жура,
що честь і шана того імені топчеться. Але як тільки їх свідомість
приняла цю нову назву, коли відчули її близькість, вони
зненацька оберталися “до фронту” іншою, незнаною, новою
стороною і на обличчі їх родились: самоповага, гострота зору в
майбутнє, гордість того, що належать вони до цього
обновленого, воскреслого з небуття народу” (ІІ, 454-457).
У. Самчук, використавши форму діалогізованого монологу
розповідно-переконувального типу про “самоповагу, гостроту
зору в майбутнє, гордість того, що належать вони цього
обновленого, воскреслого з небуття народу”, утверджує
пробудження нацiонально-патрiотичної свiдомостi українцiв і
ставить її вище над нацiональним нiгiлiзмом українських селян,
що пройшли бiльшовицьку виучку в царськiй армії і стали
зрусифiкованими українцями, певним морально-психологiчним
типом переродженцiв.
1. Чапленко В. Дещо про мову: Збірка статей. – Нью-Йорк,
1959.
2. Чередниченко I.Г. Нариси з загальної стилiстики сучасної
української мови. – К., 1962.
3. Шкловский В.Б. Гамбургский счет: Статьи –
воспоминания – эссе (1914-1933). – М., 1990.
|