Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи
У статті аналізується мовна ситуація та державна мовна політика в Україні. Виявляються кількісні характеристики комунікативної потужності української та російської мов. Пропонуються можливі шляхи досягнення консенсусної моделі мовного розвитку країни. The article deals with the analysis language sit...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Збірник наукових праць "Політологічні студії" |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38781 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи / Л.Л. Ковач // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 92-101. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-38781 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Ковач, Л.Л. 2012-11-22T14:01:33Z 2012-11-22T14:01:33Z 2010 Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи / Л.Л. Ковач // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 92-101. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. XXXX-0103 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38781 342.725(494) У статті аналізується мовна ситуація та державна мовна політика в Україні. Виявляються кількісні характеристики комунікативної потужності української та російської мов. Пропонуються можливі шляхи досягнення консенсусної моделі мовного розвитку країни. The article deals with the analysis language situation and state language policy in Ukraine. The Ukrainian and the Russian languages’ extension in a quantitative sense in the Ukraine are described. Recommendations how to make language policy more effective are given. uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Збірник наукових праць "Політологічні студії" Політичні інститути і процеси Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи |
| spellingShingle |
Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи Ковач, Л.Л. Політичні інститути і процеси |
| title_short |
Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи |
| title_full |
Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи |
| title_fullStr |
Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи |
| title_full_unstemmed |
Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи |
| title_sort |
мовна політика україни: проблеми, реалізація, перспективи |
| author |
Ковач, Л.Л. |
| author_facet |
Ковач, Л.Л. |
| topic |
Політичні інститути і процеси |
| topic_facet |
Політичні інститути і процеси |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Збірник наукових праць "Політологічні студії" |
| publisher |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| format |
Article |
| description |
У статті аналізується мовна ситуація та державна мовна політика в Україні. Виявляються кількісні характеристики комунікативної потужності української та російської мов. Пропонуються можливі шляхи досягнення консенсусної моделі мовного розвитку країни.
The article deals with the analysis language situation and state language policy in Ukraine. The Ukrainian and the Russian languages’ extension in a quantitative sense in the Ukraine are described. Recommendations how to make language policy more effective are given.
|
| issn |
XXXX-0103 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38781 |
| citation_txt |
Мовна політика України: проблеми, реалізація, перспективи / Л.Л. Ковач // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 92-101. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kovačll movnapolítikaukraíniproblemirealízacíâperspektivi |
| first_indexed |
2025-11-26T23:22:08Z |
| last_indexed |
2025-11-26T23:22:08Z |
| _version_ |
1850780071671889920 |
| fulltext |
92
Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1
УДК 342.725(494)
Л. Л. Ковач
мОВНА ПОЛітИКА УКРАЇНИ:
ПРОБЛЕмИ, РЕАЛіЗАЦіЯ, ПЕРсПЕКтИВИ
У статті аналізується мовна ситуація та державна мовна політика
в Україні. Виявляються кількісні характеристики комунікативної по-
тужності української та російської мов. Пропонуються можливі шля-
хи досягнення консенсусної моделі мовного розвитку країни.
Ключові слова: Україна, мовна ситуація, державна мовна політи-
ка, державна мова, російська мова.
В історії України мовне питання ніколи не втрачало своєї
актуальності. Визнання самого факту існування української мови
передбачало визнання українців як окремого етносу й можли-
вості допущення його власного національного проекту. Тому бо-
ротьбу за українську мову влада Російської та Австро-Угор сь кої
імперій, а потім Союзу РСР сприймала як боротьбу за самостій-
ність України.
Навіть після здобуття Україною державної незалежності
український національний проект, завдяки величезній історичній
ролі української мови в його виникненні, багато хто й далі бачить
як такий, що розвивається в нерозривному зв’язку «українська
мова — українська держава». Типова аргументація цієї ідеоло-
геми міститься, приміром, у виступі голови Комітету Верховної
Ради України з питань культури і духовності Л. Танюка на пар-
ламентських слуханнях «Про функціонування української мови
в Україні» 12 березні 2003 р. У ньому обґрунтовується безпо-
середня взаємозалежність ланок: неповноцінне функціонування
мови титульного етносу — неповноцінне функціонування куль-
тури — неповноцінне функціонування держави.
Не менш рішуче обстоювали ідею нерозривності україн-
ської мови та української державності політики націонал-дер-
жавницького спрямування під час нетривалого перебування при
владі у 2005 — першій половині 2006 р. Показовою у цьому пла-
ні була заява тодішнього віце-прем’єра з гуманітарних питань
В. Кириленка на прес-конференції в Івано-Франківську у березні
2006 р.: «Для нас питання державності української мови є прин-
ципово важливим. Державність української мови — це умова по-
дальшого гуманітарного розвитку українського народу і україн-
ської нації. І ми розглядаємо проблему саме так. Вона вирішена
давно. Конституція прийнята у 1996 році. Ніхто не буде в цьому
сенсі її міняти. Тому, я думаю, така позиція однозначна, і ми
захистимо цю позицію всіма можливими засобами, які є у розпо-
рядженні Української держави» [1, c. 207].
© Ковач Л. Л., 2010
93
Політичні інститути і процеси
У виступах і публікаціях науковців та громадських діячів
взаємозв’язок між українською нацією, її мовою та державніс-
тю утверджується у ще більш чіткій формі. «Доки в Україні не
утвердиться мова її народу, — наголошує Г. Удовенко, — доти
він почуватиме себе ущемленим, «нижчим» за інші нації… Не
можна здобути справжню незалежність, не відчувши потреби в
мові своєї держави» [2].
Лише мова титульного етносу, переконані Ю. Шемшученко
та В. Горбатенко, може бути ознакою українського громадянства,
здатна забезпечити нації її самобутність і гідність, інформацій-
ний суверенітет, культурну цілісність, згуртованість і єдність,
творчий потенціал і поступ.
Коли одна з мов законодавчо визнається обов’язковою
для застосування у сфері управління, освіти, інформації, пише
Л. Нагорна, країна дістає додатковий державний атрибут і про-
мовистий символ державного і національно-культурного сувере-
нітету [3, c. 240].
Питання про зв’язок між мовою і державністю стосується не
тільки самого існування нації та держави, а й характеру останньої,
відповідності її мовного законодавства демократичним стандартам.
Нині основними нормативно-правовими актами, що визна-
чають мовну політику сучасної України є: Закон України «Про
мови в Українській РСР» (1989 р.), Конституція України
(1996 р.), закони «Про національні меншини в Україні» (1992 р.),
«Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»
(1992 р.), «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.), «Про
інформацію» (1992 р.), «Про рекламу» (1996 р.), «Про видавничу
справу» (1997 р.), «Про освіту» (1996 р.), «Про місцеве самовря-
дування в Україні» (1997 р.), «Про вищу освіту» (2002 р.), «Про
правовий статус закордонних українців» (2004 р.); міжнародно-
правові акти — Рамкова Конвенція Ради Європи про захист наці-
ональних меншин (ратифікована у 1997 р.), Європейська хартія
регіональних мов та мов меншин (ратифікована у 2003 році).
Відповідно до статті 10 Конституції України державною мо-
вою в Україні є українська мова [4]. Згідно з офіційним тлума-
ченням Конституційного Суду це означає, що вона є обов’язковим
засобом спілкування на всій території України при здійсненні по-
вноважень органами державної влади та органами місцевого само-
врядування (мова актів, роботи, діловодства, документації, тощо),
а також в інших публічних сферах суспільного життя, у навчанні
дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих
державних і комунальних навчальних закладах [5, c. 109-119].
Поряд з цим в державі гарантується вільний розвиток, вико-
ристання і захист російської та інших мов національних меншин
України (положення 3 статті 10 Конституції України). Вони мо-
94
Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1
жуть використовуватися поряд з державною мовою при здійснен-
ні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами
Автономної Республіки Крим та органами місцевого самовряду-
вання у межах і в порядку, що визначається законами України.
Стаття 6 Закону України «Про звернення громадян» надає
громадянам право звертатися до органів державної влади, місце-
вого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань
громадян, посадових осіб як українською, так й іншою мовою,
прийнятною для сторін. При цьому рішення звернень та відповіді
на них оформлюються відповідно до законодавства про мови, але
можуть бути викладені у перекладі мовою спілкування заявника.
У статті 6 Закону України «Про національні меншини в
Україні» держава гарантує всім національним меншинам право на
національно-культурну автономію: користування і навчання рідною
мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах
або через національні культурні товариства, розвиток національних
культурних традицій, використання національної символіки, відзна-
чення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення
потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створен-
ня національних культурних і навчальних закладів та будь яку іншу
діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
У статті 7 цього ж Закону також зазначається, що держава
вживає заходи для підготовки педагогічних, культурно-про світ ни-
ць ких та інших національних кадрів через мережу навчальних за-
кладів. Державні органи на основі міждержавних угод сприяють
національним меншинам у підготовці спеціалістів в інших країнах.
Стаття 8 надає можливість національним меншинам ви-
користовувати їхню мову поряд з українською мовою в роботі
державних органів, громадських об’єднань, а також підприємств,
установ і організацій, розташованих у місцях, де вони становлять
більшість населення [6, c. 362-363].
У статті 13 Конституції зазначається також про опікування
України національно-культурними та мовними потребами укра-
їнців, які проживають за межами держави (в процесі законотво-
рення після ухвалення Конституції в 1996 р. вони поіменовані як
«закордонні українці»).
Про обов’язок держави забезпечувати рівні конституційні
права своїх громадян і не допускати будь-яких привілеїв чи об-
межень, у тому числі за мовними ознаками, говориться в статтях
3, 24 та 53 Основного закону.
Відповідальними державними інституціями за реалізацію
мовного законодавства в Україні є: Міністерство культури і
туризму України (Сектор мовної політики), Державний комі-
тет України у справах національностей та релігій (Департамент
етнополітики та європейської інтеграції), Державний комітет
95
Політичні інститути і процеси
України з питань телебачення і радіомовлення, Конституційний
Суд України та суди загальної юрисдикції, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини.
Головним конфліктопровокуючим чинником мовної ситуації
в Україні залишається питання статусу російської мови, яка не є
державною, проте має історично обумовлені сильні соціальні по-
зиції та підтримку: рідною її вважає 29,6% жителів України [7].
Виключно російською мовою в сім’ї спілкується 28% грома-
дян, переважно російською, але зрідка й українською — 14,3%,
змішаною, в якій вживаються як українські, так і російські слова
— 19,7%, переважно українською, але зрідка й російською — 8,7%,
виключно українською — 29%.
Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське
населення України. Щодо урбаністичного середовища, більш-
менш повноцінним україномовним міським населенням відзна-
чається лише Західний регіон. У великих містах Сходу, Півдня,
частково Центру України домінуючою є мова колишньої метро-
полії, тобто російська. Навіть у столиці держави — Києві мовою
міського побуту й досі залишається російська мова (вживання
вдома переважно російської, але зрідка й української характерне
для 32% киян, водночас майже чверть (24%) столичних мешкан-
ців спілкується виключно російською мовою) [8, c. 66, 67, 68].
Тут не йдеться, звичайно, про якість вельми сумнівної з погляду
нормативності цієї дуже «мало» російської мови, а лише про її
явне кількісне переважання над будь-якими різновидами україн-
ської, особливо, ж над українською літературною мовою.
Порівняно краще ситуація з розширенням сфери вживання
української мови виглядає в системі освіти. Так, у 1991/92 на-
вчальному році в Україні працювали 21 044 загальноосвітні
школи. 74% (15 538 шкіл) від їх загальної кількості станови-
ли ті, в яких навчання здійснювалося українською мовою, 16%
(3 364 школи) — російською. Поміж 6 835 331 учня загальноос-
вітніх шкіл частка тих, хто навчалися в закладах з українською
мовою навчання, становила 51% (3 516 056 учнів), з російською
— 47,8% (3 267 950 учнів) [9, c. 56-57].
Через п’ятнадцять років співвідношення помітно змінилося. У
2006/07 навчальному році в державі функціонувало 20 249 загаль-
ноосвітні навчальні заклади. Серед них з українською мовою на-
вчання — 83,74% (16 958 шкіл), російською — 6,18% (1 253 школи).
Поміж 4 668 968 учнів загальноосвітніх шкіл частка тих, хто навча-
лися в закладах з українською мовою навчання, становила 72,55%
(3 387 758 учнів), з російською — 9,46% (442 038 учнів) [10].
Разом з цим, є серйозні підстави говорити про завищеність
офіційних статистичних даних (адже для того, щоб оголосити
школу україномовною за статусом, не обов’язково, щоб усі дис-
96
Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1
ципліни в ній викладалися українською мовою), з другого боку,
не секрет, що в багатьох «українізованих школах» як учні, так і
вчителі на перервах, в учительській, під час різних позаурочних
заходів нерідко переходять на спілкування російською мовою,
що є прямим порушенням положення про єдиний мовний режим
школи. Особливо незадовільним є стан функціонування украї-
номовної освіти в Автономній Республіці Крим (АРК) де майже
91% школярів навчаються російською мовою 3% кримськотатар-
ською і тільки 6% — українською [11].
У таких же галузях, як сфера приватного підприємництва,
спорт, книговидавництво, засоби масової інформації (особливо
друковані), кінематограф наявний факт не просто повільного впро-
вадження української мови, а помітного переважання російської.
На початку 2006 р. Українська Гельсінська спілка з прав
людини оприлюднила інформацію, яку їй вдалося зібрати щодо
власників та засновників 10 провідних вітчизняних недержавних
телерадіокомпаній. Ознайомлення з цими відомостями переконує
в тому, що маємо не просто системну експансію, а домінування
закордонного капіталу в українському телевізійному просторі.
Українська мова переважає лише в мовленні УТ-1 та держав-
них обласних телерадіокомпаній (за даними Держкомтеларадіо
України, в 2005 р. частка української мови в обсязі місцевого теле-
мовлення державних телерадіоорганізацій становила 87,7%, росій-
ської — 11,6%). Але їх аудиторія є незначною. У 2006 році частка
державних мовників у національному аудіовізуальному просторі
складала лише 4%. У східних же та південних регіонах країни до-
мінуючою є російська мова: так, в м. Севастополі частка місцевих
російськомовних програм становила 72,3%, в Криму — 53,8%, на
Донеччині — 32,2%, Луганщині — 30%, Одещині — 28,6% [12].
Функціонування української мови також ускладнюється від-
сутністю механізмів контролю за дотриманням мовного законодав-
ства та будь-яких санкцій за його порушення. Стаття 6. Закону
«Про мови в Українській РСР» з одного боку, вимагає від служ-
бових осіб володіння українською і російською мовами, а в разі
необхідності — також іншою національною мовою в обсязі, необ-
хідному для виконання службових обов’язків, але з другого боку,
ця ж стаття застерігає, що «незнання громадянами української або
російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на
роботу». Лише після влаштування на роботу така особа має оволо-
діти мовою функціонування органу або організації, де вона працює.
Проте конкретного терміну для цього Закон не встановлює.
В Україні російська мова має сильну зовнішню підтримку.
Прагнення зберегти за російською мовою попередні обсяги функ-
ціонування на пострадянському просторі, відновити їх належить
до пріоритетів сучасної мовної політики Російської Федерації.
97
Політичні інститути і процеси
Так, у прийнятій урядом РФ у липні 1996 р. Федеральній ці-
льовій програмі «Російська мова» міститься, зокрема, таке по-
ложення: «У зв’язку з розвитком процесів міжнаціональної та
міждержавної інтеграції тепер необхідно забезпечити на загаль-
нодержавному рівні підтримку російській мові як потужного
соціального чинника консолідації країн СНД та за їх межами».
Констатуючи, що російська мова вже стала другою державною (в
Білорусі) або офіційною мовою в (Казахстані), провідні російські
соціолінгвісти приходять до висновку, «що таким чином, поряд
з утворенням єдиного економічного простору відбуваються про-
цеси організації єдиного мовного простору [13, c. 12].
У роботі Державної думи Російської Федерації, рідше — уря-
дових структур (МЗС та інших), у діяльності певних політичних
сил час від часу відбувається пожвавлення інтересу до мовної ситу-
ації в Україні з протестами проти «дискримінації російської мови
та російськомовного населення» — від заяв з цілком конкретного
приводу (наприклад, протест МЗС Російської Федерації у трав-
ні 1996 р. проти рішення міськради Львова про перейменування
вулиць Пушкіна і Лермонтова на вулиці Гене ра ла Чупринки і
Генерала Дудаєва) до заяв загальнішого порядку: протест Держдуми
у жовт ні 1998 р. проти закріплення в новій Конституції Автономної
Республіки Крим тільки україн ської мови як державної (нота МЗС
від 28 січня 2000 р. та заява Уповноваженого з прав людини в
РФ «Про витіснення російської мови з повсякденного вжитку в
Україні» у зв’язку з рішенням Конституційного Суду України від
14 грудня 1999 р.); заяви про потребу надати російській мові в
Україні статус офіційної та доцільність українсько-російської дво-
мовності на загальнодержавному рівні голови Держдуми Г. Селез-
ньо ва (у вересні 1998 р.), віце-прем’єр-міністра В. Христенка (в
лип ні 2001 р.), посла РФ в Україні В. Черномирдіна (у січні
2002 р.), хвиля заяв з приводу рішення Національної Ради з пи-
тань телебачення і радіомовлення навесні 2004 р. щодо державної
мови на загальнонаціональних каналах, та необхідності приведення
трансляції зарубіжних програм у відповідність з нормами націо-
нального законодавства (жовтень 2008 р.) [14].
Офіційні органи РФ зверталися зі скаргами на нібито по-
рушення мовних прав росіян в Україні до відповідних органів
ОБСЄ. Відвідавши протягом 1999-2000 рр. з метою перевірки
різні регіони України, зокрема Крим і м. Львів, верховний ко-
місар ОБСЄ у справах національних меншин М. Ван дер Стул
прийшов до висновку про безпідставність цих скарг, заявивши
разом з тим про наявність проблем із забезпеченням культурно-
мовних прав українців у РФ, де немає україномовних шкіл і
друкованих видань [15, c. 453-454]. На цьому наголошують і самі
українські організації. Так, у спільній заяві Об’єднання українців
98
Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1
Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців
в Російській Федерації стверджується, що «… в Росії спостеріга-
ється політизація всього комплексу питань, які стосуються укра-
їнської гуманітарної сфери. Після 2004 р. проти України фактич-
но ведеться інформаційна війна, частиною якої стала зачистка
українського гуманітарного простору» [16, c. 29].
Безперечно, ідеальним було б досягнення гармонійної зба-
лансованості мовних прав нації (держави) й мовних прав особи
(громадянина). Проте такого паритету, на жаль, світовий досвід
поки що не може продемонструвати [17, c. 453]. Адже реалізація
мовної політики, спрямованої на збереження чи зміну статусу
однієї мови завжди передбачає одночасний вплив і на інші мови,
сфера функціонування яких, як правило, звужується. Це яскраво
виявляється, наприклад, у ситуації вибору батьками мови на-
вчання для своїх дітей, коли альтернатива включає протилежні
варіанти: рідна мова як цінність і мова більш ширшої комунікації
як умова життєвого успіху, кар’єри, бізнесу, доступу до світових
інформаційних ресурсів. Як показує практика, при всій важли-
вості морально-етичних і гуманістичних цінностей, вибір робить-
ся на користь більш потужнішої мови.
В силу особливостей української ситуації, коли українська
мова — мова титульної нації не є повноприсутньою у суспільно-
му житті, запровадження російської мови як другої державної
неминуче призведе до занепаду української мови, поступового
витіснення її з усіх сфер публічного життя, остаточної втрати
народом України відчуття спільності: державної, національної,
культурної, тощо.
Питання про дві загальнодержавні мови не може стояти й з
інших причин: 1) росіяни в жодному з регіонів України (окрім
Автономної Республіки Крим) не становлять більшості населен-
ня; 2) крім росіян громадянами України є представники й ін-
ших етнічних груп зі своїми мовами, які, особливо в західних
регіонах, становлять значний відсоток (угорці, румуни, білоруси,
поляки, молдавани та ін.); їхні інтереси теж мають бути взяті до
уваги; 3) «російськомовність» в Україні — не тотожна російській
етнічній ідентичності, а є наслідком політики денаціоналізації та
русифікації попередніх режимів.
Соціологічне дослідження «Вибір України», проведене фір-
мою «Ukrainian sociology service» спільно з Інститутом соціології
НАН України в жовтні 2006 р., і дослідження мовних практик
«Омнібус — 2007», проведене цим же Інститутом та службою
«Соціс» у травні 2007 р. за авторизованою методикою (обидва
під керівництвом М. Шульги та О. Вишняка), свідчать, що чинну
нині модель правового регулювання мовних відносин в країні, за
якою «українська мова — єдина державна, інші вільно викорис-
99
Політичні інститути і процеси
товуються», цілком схвалює більше половини громадян (53,6%),
загалом схвалює — 72,6% і не схвалює зовсім — 20,4%.
Статус української мови як державної повністю підтримує
94,5% населення Західної України, 88,2% — Центральної України
і Північного Сходу, 63,6% — Півдня і Південного Сходу та 40,2%
— громадян Донбасу і Криму. Визнання української мови як
єдиної державної хоч і різною мірою, але спостерігається серед
усіх етнічних спільнот України. Тільки в Криму, Донецькій і
Луганській областях, де російська етнічна група або переважає,
або становить значну частину населення, проти української мови
як єдиної державної виступає дещо більше громадян (46,1%), ніж
підтримує такий варіант вирішення мовного питання (40,2%).
Ідею про надання російській мові статусу другої держав-
ної повністю підтримує 30,8% громадян України, повністю чи
в основному — 48,7%; проти цього виступає — 28,3% громадян,
повністю чи в основному — 40,0%. За надання російській мові
статусу другої державної висловлюється 10,3% громадян Західної
України, 52,4% Центральної України, 30,2% Північного Сходу.
Протилежна ситуація на Півдні та Південному Сході, де цей
варіант підтримує 65,2% громадян, не підтримує — 25,2%. У
Донецькій області та Криму ці показники становлять 90,5% та
4,6%, відповідно [18, c. 144, 145, 146].
Отже, надання державного статусу російській мові неминуче
розкололо б Україну на Захід, Центр та Північний Схід, з одно-
го боку, та Південний Схід — з іншого. Крім цього це означало б
обов’язкове вивчення і володіння державними службовцями росій-
ської мови навіть у Західній Україні, де цією мовою користується
близько 2% населення. «На тлі недавньої історії «радянізації» цієї
частини України російськомовними «комісарами» й «енкаведис-
тами» із початком Другої світової війни і по її завершенні, пише
В. Хмелько, — нав’язування російської мови як другої державної
більшістю жителів Західної України не може не сприйматися як
насилля і як образа української державності» [19, c. 8].
Україна має цілеспрямовано й послідовно проводити в життя
вже обрану нею мовну політику з її пріоритетним напрямком —
виконанням 10-ї статті Конституції. Адже нація тільки тоді може
бути повністю функціональною, коли її базова функціональна
сфера — мова — виконує усі належні їй функції. З часом гострота
полеміки навколо статусу російської мови в Україні поступово
зменшуватиметься. Головне, «не бити по нервах», не збільшувати
рефлективну силу опору «форсуванням того, що легко прийде
само собою… » [20, c. 178].
Список використаних джерел:
Майборода О., Панчук М. Мовне та політико-ідеологічне протистоян-1.
ня в Україні: причини, чинники, прояви // Мовна ситуація в Україні:
100
Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1
між конфліктом і консенсусом. — К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН
України, 2008, — 398 с.
Виступ Г. Удовенка на конгресі російських організацій у Києві // 2.
http:www.rius.kiev.ua/kongres/dop-yc.
Нагорна Л. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей 3.
політичної лінгвістики. — К.: Світогляд, 2005. — 315 с.
Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради 4.
України 28 червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997. — 80 с.
Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. №10-5.
ри/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата
України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції
України щодо застосування державної мови органами державної
влади, органами місцевого самоврядування та використання її у на-
вчальному процесі в навчальних закладах України (справа про за-
стосування української мови) // Офіційний вісник України. — 2000.
— № 4. — Ст. 125. — С. 109-119.
Закон України «Про національні меншини в Україні» // Закони 6.
України. — Т. 3. — К., 1996. — С. 362-363.
Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського пе-7.
репису населення 2001 р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/
general/language.
Шульга О. Функціонування української і російської мов в Україні та 8.
її регіонах // Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсу-
сом. — К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. — 398 с.
Розраховано за даними: Чілачава Р., Пилипенко Т. Пріоритети та 9.
стратегія реалізації державної політики у сфері міжнаціональних від-
носин // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному сус-
пільстві. — К.: Фонд «Європа ХХІ», 2002. — 312 с.
Розраховано за даними: Інформація про стан імплементації положень 10.
Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин
в Україні //http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/ article?art_
id=52713.
Крим вимагає скасувати наказ про навчання українською мовою // 11.
http://www.osvita-ua.net/news/929/
Гнатюк С. Там само.12.
Солнцев В., Михальченко В. Языковые проблемы в Российской 13.
Федерации и мировой опыт решения языковых проблем // Социо-
лингвистические проблемы в разных регионах мира: Материалы
международной конференции. — М., 1996.
МИД России обеспокоен отключением российских каналов в 14.
Украине. — Карасин. — УНИАН, 31 октября 2008 г.
Курас І. Етнополітологія. Перші кроки становлення. — К.: Ґенеза, 15.
2004. — 736 с.
Гуманитарный аспект украинско-российских отношений // Націо-16.
наль на безпека і оборона. — 2009. — №4.
Курас І. Там само.17.
Вишняк О. Ставлення українських громадян до питання про статус 18.
мов у державі // Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консен-
сусом. — К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. — 398 с.
101
Політичні інститути і процеси
Хмелько В. Из-за чего политикам удается раскалывать Украину // 19.
Зеркало недели. — 2006. — № 24.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: Т-во 20.
«Знання» України, 1991. — 240 с.
The article deals with the analysis language situation and state language
policy in Ukraine. The Ukrainian and the Russian languages’ extension in
a quantitative sense in the Ukraine are described. Recommendations how
to make language policy more effective are given.
Key words: Ukraine, language situation, state language policy, state
language, Russian language.
Отримано 06.02.2010
УДК 321.01
О. В. Горбняк
ПОЛітИЧНИЙ РИЗИК тА ЙОГО ФАКтОРИ
В статті проаналізовано сутність ризиків, які сьогодні виступають
важливим аспектом суспільного життя. Визначено основні фактори
ризику на основі аналізу політичної, економічної, соціальної політи-
ки в умовах зміни відносин системи зі світом.
Ключові слова: ризик, політичний ризик, невизначеність, факто-
ри ризику, “іритація”.
В сучасному суспільстві неможливо дистанціюватися
від ризиків, оскільки саме суспільство є генератором ризиків.
Виробництво багатства супроводжується виробництвом ризиків,
що розуміються як систематична взаємодія суспільства з загро-
зами та небезпеками, які породжуються процесом модернізації.
Сучасні політичні ризики не обмежені в часі і просторі, їх вироб-
ництво легітимне і постійне, що призводить до універсалізації,
глобалізації та інституалізації.
Таким чином, “ризик може бути визначений як систематич-
на взаємодія суспільства з загрозами та небезпеками, спричине-
ними процесом модернізації. Ризики, на відмінну від небезпек
минулих епох, є наслідком загрожуючої сили модернізації і по-
роджують почуття невпевненості та страху” [8, с. 21].
Специфіка сучасного ризику полягає в тому, що “небезпечна
реальність прихована від сприйняття”, оскільки на рівні буден-
ної свідомості небезпека може не сприйматися. Таким чином,
експерти монополізують право на визначення об’єму ризиків та
ступеня їх вірогідності.
Однак німецький дослідник У. Бек заперечує наукову моно-
полію на раціональність подібних суджень в суспільстві ризиків.
Він стверджує, що не існує абсолютних авторитетів у сфері екс-
пертного знання ризикогенних процесів та ситуацій. Так в умовах
© Горбняк О. В., 2010
|