Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу

У статті розглядається українська специфіка медійного відтворення української ідентичності, аналізуються чинники, що впливають на цей процес. In article Ukrainian specifics media play Ukrainian identity, examines factors that influence this process....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
Дата:	2010
Автор:	Кулик, В.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2010
Теми:	Політична культура
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38793
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу / В.М. Кулик // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 208-222. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859903352725307392
author	Кулик, В.М.
author_facet	Кулик, В.М.
citation_txt	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу / В.М. Кулик // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 208-222. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Збірник наукових праць "Політологічні студії"
description	У статті розглядається українська специфіка медійного відтворення української ідентичності, аналізуються чинники, що впливають на цей процес. In article Ukrainian specifics media play Ukrainian identity, examines factors that influence this process.
first_indexed	2025-12-07T15:58:09Z
format	Article
fulltext	208 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 Матеріали до засідання Круглого столу «Релігія і влада в Україні: проб-3. леми взаємовідносин». — К.: УЦЕПД ім. О. Разумкова, грудень, 2003. Паращевін М. Релігія і релігійність в Україні / За ред. С. Макеєва. — 4. К.: Інститут політики, Інститут соціології НАНУ, 2009. Церква і суспільство в Україні: проблеми взаємовідносин. Аналітична 5. доповідь УЦЕПД ім. О. Разумкова // Національна безпека і оборона. — 2000. — № 10. Релігійне навчання і виховання дітей і молоді в Україні: пози-6. ції громадян. Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу «Релігійна освіта і виховання в Україні: проблеми і шляхи розв’язання». — К.: УЦЕПД ім. О. Разумкова, 2005. Статистичні звіти Державного комітету у справах національностей 7. і релігій при Кабінеті Міністрів України за 1999 р. (станом на 1.01.2000 р.) та 2007 р. (станом на 1.01.2008 р.). Національний склад населення та його мовні ознаки за даними 8. Всеукраїнського перепису 2001 року. — К.: Державний комітет ста- тистики України, 2003. Актуальні питання міжконфесійних взаємин в Україні. Зб. наук. 9. матеріалів / за ред. В. Андрущенка, В. Бондаренка та ін. — К., 2005. Растоу Д. Переходы к демократизации: попытка динамической моде-10. ли // Полис. — 1996. — № 5. Релігійна панорама. — 2003. — № 4.11. Religions in Ukraine are represented in the contemporary regional context with an emphasis on dynamic formation of new self-iden ti fi cations of religious actors and of new identities, either combined with ethnicity or not. Correlation and interdependence of religious identifications with social, cultural, historical and economic background of regional and local communities are analysed. Key words: religion, nationality, Regionalism, Identity, Identity. Отримано 17.03.2010 УДК 373.5.016:811.161.2 В. М. Кулик РОЛЬ УКРАЇНсЬКИХ мАс-мЕДіА У тВОРЕННі НАЦіОНАЛЬНОГО істОРИЧНОГО НАРАтИВУ У статті розглядається українська специфіка медійного відтворен- ня української ідентичності, аналізуються чинники, що впливають на цей процес. Ключові слова: мас-медіа, недійний простір, маргіналізація мас- медіа, медійна селекція, ідеологічні пріоритети. Одним із найважливіших аспектів ідеологічного впливу медійного дискурсу є творення й підтримування різноманітних ідентичностей членів авдиторії, перш за все національної. З од- ного боку, мас-медіа відтворюють спільне для більшості читачів або глядачів уявлення про реальність існування національних та © Кулик В. М., 2010 209 Політична культура інших спільнот і належність кожної людини до якихось із них, з другого — підтримують і почасти накидають позитивне сприй- няття такої належності. Дієвості такого підтримування та зміц- нення сприяє потужність і водночас непомітність дискурсивних практик, у яких медіа його здійснюють. Медійний дискурс ро- бить чи не найбільший внесок у розповсюджування так званого банального націоналізму, котрий пронизує різноманітні інституції усталених націй і завдяки цьому натуралізує уявлення про націо- нальну структуру світу й безальтернативність національної іден- тифікації індивідів. Як висловився автор цього поняття Майкл Біліґ, банальний націоналізм увійшов у щоденне життя мільйонів людей саме завдяки тому, що «медіа щоденно приносять грома- дянам додому [національні] прапори», тобто публічні практики сприйняття світу в національних категоріях» [1]. Дослідники медійного творення національної ідентичності звертали увагу насамперед на утвердження чільного місця націо- нальної ідентичності в структурі ідентифікацій членів авдиторії та суспільства, здійснюване за допомогою тематичних пріоритетів медійного дискурсу й способів представляння нації та її членів. Проте водночас із таким утвердженням медіа активно впливають на, так би мовити, наповнення цієї ідентичності, тобто уявлення її носіїв про те, що саме означає членство в нації, чим вона є та чим не є. Одним з аспектів цього наповнювання є асиметрія частоти та способу представлення інших країн/націй, яка пов’язує деякі з них зі своєю міцніше, ніж інші, вказуючи таким чином місце своєї країни в світі. Проте не меншу роль, ніж географія, в цьому напо- внюванні відіграє історія: виділяння певних періодів та постатей як ключових для національної ідентичності водночас із замовчу- ванням інших. Медійні практики представлення минулого роблять важливий внесок у підтримування й оновлювання національного наративу — дискурсу (точніше, конвенції дискурсу) про долю й сутність нації, що пов’язує різні славні й трагічні події як віхи на шляху до сучасного стану спільноти, котру він завдяки цьому іден- тифікує. Як і геополітичні орієнтири нації, історичні пов’язання її нинішніх членів є об’єктом явного та неявного змагання між речниками різних пріоритетів, у якому медіа є водночас тереном і одним із головних учасників. Останніми десятиліттями саме ме- діа, насамперед телебачення та кіно, стали для мільйонів громадян головним джерелом історичного знання, привернувши їхню увагу до багатьох тем і подій, які раніше цікавили лише науковців, — і водночас завдяки селективності своєї уваги популяризуючи певні епізоди та відповідні їм ідентичності коштом інших [2]. У сучасній Україні центральне місце в твореному/виборю- ва ному історичному наративі посідає ставлення до її радянсько- го минулого: спрощено кажучи, тлумачення його як золотого віку 210 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 чи як пропащого часу. Від перших років незалежності легітимація останньої спиралася на засудження радянського режиму, хоч у дис- курсі постноменклатурної влади воно було далеко не таким рішу- чим, як в опозиційному націоналістичному за часів СРСР та після його розпаду. Тим часом як права опозиція вимагала радикальні- шого відкидання політичної та ідеологічної спадщини радянського ладу, комуністи й інші ліві партії виступали за повернення до того ладу та його наративу. З плином часу незалежність стала спільною платформою майже всіх політичних сил, однак це не призвело до одностайного відкидання радянської спадщини. Не лише ліві, але й пропрезидентські «центристські» партії намагаються примирити й поєднати незалежну сучасність із радянським минулим, подаю- чи його як славну чи принаймні не ганебну сторінку національ- ної історії. Відповідно до оцінки радянської доби минулого, різні політично-ідеологічні табори по-різному ставляться й до інших пе- ріодів минулого, від Київської Руси до УНР та УПА: апологети ра- дянського ладу здебільшого зберігають його означування, а супро- тивники змінюють на протилежні [3]. Медіа є одним із головних форумів, де відбувається змагання між різними версіями націо- нального минулого, що їх можна спрощено назвати радянським та націоналістичним наративами. Водночас медійний дискурс робить вирішальний внесок у перемогу радянського версії. Як і інші ідеологічні розбіжності в суспільстві, ставлення до подій минулого є предметом явного обговорення в певних медійних практиках, як-от проблемних статтях та інтерв’ю в га- зетах і документальних фільмах та ток-шоу на телебаченні. Деякі з цих продуктів, особливо телевізійні, можуть збирати досить масові авдиторії та справляти великий уплив на суспільні уяв- лення щодо обговорюваних проблем — надто що виробництво й демонстрування медійних продуктів нерідко стає відповіддю на порушення цих проблем в інших дискурсах, насамперед по- літичному. Проте в медіа для масової авдиторії такі практики по- сідають дуже невелике місце. Тому головний внесок у творення ідентичності ці медіа роблять іншими продуктами, які буцімто лише інформують або розважають, але водночас неявно втілю- ють численні припущення про історію та сучасність. Найпомітнішими з цих продуктів є газетні тексти й телевізій- ні програми, спеціально присвячені історичним подіям та діячам, але призначені не дискутувати про них, а інформувати — водночас більшою чи меншою мірою розважаючи авдиторію. Багато газет, у тім числі й виразно таблоїдних, уміщують матеріали на історичні теми з певною періодичністю та/чи з нагоди визначних дат. Часом такі матеріали представляють чітку ідеологічну позицію щодо по- дії чи діяча, зокрема коли мають на меті помістити її в свідомості читачів на місці іншої, котру автор уважає хибною. Частіше, од- 211 Політична культура нак, автори згадують спростовувані погляди лише побіжно або й не згадують узагалі, воліючи «розповідати» історії, в правдивості яких ця наративна структура та, не меншою мірою, саме розміщен- ня текстів на сторінках історії, культури або новин (а не дискусій чи коментарів) спонукають не сумніватися. Безперечно, такі інсти- туційно наділені статусом знання тексти втілюють певні ідеології, неявність яких сприяє їх некритичному засвоюванню, надто якщо різні матеріали на історичних та інших сторінках багатьох випус- ків газети вочевидь не суперечать одне одному. Читачі можуть усвідомити партикулярність і проблематичність пропонованого наративу лише в тому разі, коли мають доступ до інших дискурсів, у яких тлумачення відрізняється. Не надто помітною є й ідеологічність самого добору по- дій та постатей, про які йдеться на історичних сторінках і які складають, так би мовити, історичне наповнення національної ідентичності. Вказуючи події та людей, яких членам авдиторії та нації загалом належить пам’ятати, редактори водночас окреслю- ють пріоритетність різних історичних періодів і навіть самі межі національної історії. Аби продемонструвати відмінність утілю- ваних у різних газетах окреслень, порівняємо добір подій і осіб, про яких ішлося протягом перших трьох місяців 2008 року на присвячених історії сторінках двох масових газет: «Хронографі» в «Сегодня» та «Історії» в «Газеті по-українськи» (ГПУ). Попри певні відмінності в тематичних пріоритетах і стилях, редактори обох сторінок намагаються зробити тексти привабливими для масової авдиторії, тому по змозі вибирають «незаяложені» теми й подають цікаві подробиці важливих подій. Цими сторінками обидві газети — кожна по-своєму — творять зрозумілий для мас образ національної та світової історії. Головною різницею між цими двома образами є не форма представлення подій, а зміст того, що пропонується вважати історією. В обох газетах історичні сторінки наповнені статтями про минуле не тільки України, а й інших країн. Однак співвідношен- ня чисельності матеріалів про різні країни, яке неявно вказує на важливість і/або цікавість їхньої історії — та, в певному сенсі, сучасності, — дуже відрізняється (див. табл. 1). В «ГПУ» понад половину текстів присвячено Україні, а серед решти приблизно половину становлять тексти про країни Заходу, третину — про (неукраїнську частину) СРСР, і всього кілька — про інші части- ни світу. «Сегодня» про ті частини взагалі майже не згадує, про Захід пише значно рідше, ніж про СРСР та Росію, а головне — тексти на українські теми становлять тут менш як п’яту частину від загальної кількості. Тобто творений у цій газеті образ дореч- ної для читачів історії не просто не обмежується Україною, а й відводить їй доволі скромне місце, що контрастує з пріоритетом 212 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 українських матеріалів на всіх інших сторінках, крім хіба тих, де йдеться про культуру. Дуже різне місце посідає в двох творених історіях і Росія: в «ГПУ» її немає взагалі (крім продовження доль, що почалися в Радянському Союзі), а в «Сегодня» їй присвяче- но майже чверть усіх текстів — стільки само, як і СРСР. Мало того, якщо на Заході газета воліє бачити передусім винаходи й курйози, то СРСР та Росія цікаві їй радше митцями, науковцями й державними діячами, котрих вона ще й представляє з більшою повагою та близькістю, ніж осіб з інших частин світу, справами яких вона пропонує читачам цікавитися, але не перейматися. Таблиця 1 Співвідношення кількості матеріалів про різні країни на сторін- ці «Історія» «Газети по-українськи» та сторінці «Хронограф» газети «Сегодня» (у відсотках від загальної чисельності текстів на цих сторінках протягом січня-березня 2008 року) Україна Захід СРСР + Росія Інші ГПУ 53,2 24,5 16,0 6,3 Сегодня 18,6 32,6 46,5 2,3 Але ці два образи минулого відрізняються не тільки гео- графічним розподілом чужоземного, а й хронологічним розподі- лом українського: переважним зосередженням на цілком різних періодах, які таким чином стають визначальними епохами від- повідних версій національної історії та ідентичності. Як показує табл. 2, «Сегодня» не лише мало пише про українську історію, а й локалізує її головно в періодах царської та радянської влади, тобто часах належності України до Росії, що постають не про- сто як легітимна, а як головна частина національного минулого, легітимізуючи й саму ту належність. Цей ефект посилюється за- вдяки доборові представлюваних осіб та аспектів їх діяльності: в «Хронографі» взагалі немає відверто антиросійських чи анти- радянських постатей, а сумнівних під цим оглядом персонажів знейтралізовано далеким від ідеологічних суперечок наголосом, скажімо, на місцях мешкання (Лесю Українку) чи споруджених пам’ятниках (Шевченка). Ба більше, для деяких персонажів (при- міром, співака Алєксандра Вєртінського чи Пушкінової «музи» Анни Кєрн) зв’язок з Україною постає лише як факт біографії, цілком сумісний із культурною та політичною російськістю. «ГПУ» теж присвячує радянським часам майже половину з тих матеріалів, де йдеться про Україну, хоча деякі персонажі цих часів (наприклад, Володимир Сосюра або Петро Шелест) постають не стільки функціонерами радянського режиму, скіль- ки жертвами його боротьби проти самостійності чи навіть са- мого розвитку української нації. Проте не менше уваги ця га- зета приділяє періодам, міцно пов’язуваним у суспільній свідо- 213 Політична культура мості з боротьбою проти російсько-радянського панування над Україною: насамперед Визвольним змаганням 1917-1921 років, а також УПА та Гетьманщині. Навіть у дореволюційній добі вона бачить не тільки підросійську Україну, а й підавстрійську, і в них обох виділяє людей виразно української ідентичності (зокрема, Володимира Антоновича та Івана Пулюя), в такий спосіб тлума- чачи ті часи радше як чужинське панування над Україною, ніж легітимний зв’язок одного народу з іншим. Можна зробити ви- сновок, що «Сегодня» втілює радянський наратив спільної історії Росії та України, до того ж у досить радикально русоцентричній версії, де українського взагалі залишається небагато. Натомість «ГПУ» замінює його заснованим на схемі Грушевського націона- лістичним наративом, важливе місце в якому посідає боротьба проти російського поневолення. Втім, у перетворюваному образі національного минулого ця газета зберігає чимало радянських рис. Головний редактор «ГПУ» Володимир Рубан пояснив таке поєднання нового та звичного, з одного боку, потребою балансу між різними темами й смаками та, з другого, бажанням не лише «йти за читачем», а часом ризикувати й «іти трохи попереду» в напрямку ідеологічних пріоритетів керівництва редакції (що їх Рубан схильний сприймати як пріоритети розвитку всього україн ського суспільства), сподіваючись на готовість більшості авдиторії зрозуміти й підтримати пропоновані зміни [4]. Таблиця 2 Співвідношення кількості матеріалів про різні періоди української історії на сторінці «Історія» «Газети по-українськи» та сто- рінці «Хронограф» газети «Сегодня» (у відсотках від загальної чисельності присвячених Україні текстів на цих сторінках про- тягом січня-березня 2008 року) Шляхта та козацтво Російська та Австро- Угорська імперії УНР та УПА УРСР ГПУ 8,0 16,0 32,0 44,0 Сегодня 0 57,3 0 43,7 Іншою важливою практикою, що нею газети формують пев- ний образ минулого, є тексти (статті, нариси, інтерв’ю тощо), які розповідають не так про самі історичні події, як про долі людей на тлі подій, що їх, відповідно, автори можуть не аналізувати або на- віть докладно не описувати, а лише згадувати — втілюючи, однак, при цьому певні припущення про їхню суть і вплив. У таблоїдах одним із головних типів текстів є «історії» про видатних або ж пересічних, але в чомусь незвичайних людей. У багатьох та- ких історіях минулого немає: вони представляють одну недавню незвичайну подію з життя невідомої людини чи нинішній етап життя відомої. Проте якщо йдеться про життя й здобутки певної 214 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 людини в цілому, найчастіше з нагоди її ювілею або смерті, то розповідь більшою чи меншою мірою стосується також минуло- го — але не дуже далекого, бо в більшості випадків обмеженого життям, яке ще триває або щойно скінчилося. Ще частіше розпо- відають про відомих або, на думку авторів та редакції, незаслуже- но забутих осіб «якісні» видання, зосереджуючись, однак, не на приватному житті, яким насамперед цікавляться таблоїди, а на професійних здобутках, що роблять тих людей вартими уваги. На відміну від розповідей про події та діячів давніших епох, тексти про сучасні людські долі постають не стільки як історія, скільки як пам’ять: представлені особи або самі діляться спогада- ми про пережите, або ж про їхні життя розповідає хтось близький чи принаймні обізнаний. Відповідно, автори пропонують ставити- ся до своїх героїв із захопленням, повагою чи бодай співчуттям, і це прихильне ставлення певною мірою переноситься й на ре- жим, за якого вони жили — хіба що його зображено як джерело страждань тих людей. А оскільки тексти про незвичайних людей частіше зосереджуються на їхніх здобутках, аніж на стражданнях, то радянська доба, на тлі якої представлені долі більшості з них, постає в таких розповідях радше привабливою. Може здатися, що цей ефект зумовлений лише властивістю людської пам’яті збері- гати й висловлювати передусім добре, — проте, на мою думку, він є також наслідком медійної селекції, яка дозволяє пам’ятати головно тих, кому було не надто погано. Адже навіть видання, що в багатьох інших практиках недвозначно засуджують радянський режим, у текстах про людські долі частіше пишуть про загалом успішних (хоч, може, й не повністю зреалізованих) за того режи- му письменників чи конструкторів, аніж про дисидентів чи «роз- куркулених» селян, котрих він знищив або прирік на страждання. Звісно, в текстах про видатних людей за означенням має йтися головно про тих, що досягли якихось успіхів, — одначе в більшості видань таке зведення пам’яті про попередні покоління до яскравих доль успішних особистостей не компенсується постійними прак- тиками представлення досвіду менш успішних людей, що водночас показало би менш привабливі аспекти ладу, за якого вони жили. Втім, це стосується не лише минулого, а й теперішнього. Легітимацію радянського ладу через стимулювання пам’яті про видатних людей, які жили та творили за його умов, здійсню- ють не тільки ліві чи проросійські видання й не тільки таблоїди, схильні нормалізувати майже все, про що пишуть. В деяких га- зетах ця легітимація співіснує з досить критичним представлен- ням радянського режиму на інших сторінках, зокрема історич- них, що призводить до взаємодії в одному виданні радянського та націоналістичного наративів минулого. Приміром, у «якісному» й загалом ліберально та прозахідно налаштованому тижневику 215 Політична культура «Дзеркало тижня» можна помітити суттєву відмінність між сто- рінкою «Архіваріус», спеціально присвяченою історії, та матеріа- лами про видатних людей минулого, публікованими на різних сторінках секції «Людина». Укладач «Архіваріуса» здебільшого запрошує до співпраці фахових істориків, тож друковані на цій сторінці тексти загалом утілюють панівний нині в українській іс- торичній науці погляд на ту чи іншу подію та ієрархію важливості різних подій національного минулого — погляд, набагато ближчий до націоналістичного наративу, ніж до радянського. Натомість у матеріалах про визначних науковців, митців та громадсько- політичних діячів переважає позитивне представлення радянсько- го ладу завдяки позитивному представленню радянського досвіду тих людей. Утім, проблематизаційний або й виразно полемічний характер багатьох матеріалів на історичні теми дає підстави споді- ватися, що в цій «якісній» газеті взаємодія двох наративів вмож- ливлює пошук компромісного тлумачення, на якому ґрунтувалася б ідентичність більшості громадян незалежної України. Натомість у таблоїдах поєднання безоцінкових «історій» людей дуже різних позицій і досвідів сприяє радше нормалізації відповідних їм ідео- логій та суспільних практик як, у принципі, однаково прийнятних частин минулого, не вартих жодного нормативного оцінювання з боку нащадків. Наслідком цього, гадаю, може стати не компроміс, а ідентифікаційна дезорієнтація й аномія. Телебачення представляє минуле в своїх специфічних жан- рах. У новинах чи не єдиним легітимним приводом для матері- алів на теми історії є більш чи менш «круглі» дати. Проте ре- дактори українських теленовин більшість дат просто ігнорують, згадуючи насамперед ті, що їх відзначають політики, нерідко збурюючи цими відзначеннями суспільні пристрасті (як-от ро- ковини більшовицької революції чи створення УПА). Втім, по- деколи певні канали звертають увагу на дати, що інакше могли б залишитися для глядачів непоміченими. Приміром, на початку березня 2008 року «Інтер» аж тричі розповідав у новинах про чергову річницю від дня смерті та похорону Сталіна (зокрема й у підсумковому недільному випуску, що вийшов в ефір у день народження Шевченка, якому присвятили сюжети кілька інших каналів). Утім, новинні сюжети були не єдиним способом теле- візійного відзначання цієї річниці: «Інтер» показав також кілька документальних фільмів про Сталіна та його дітей. Саме доку- ментальні й художні фільми є головними телевізійними жанрами для творення історичної свідомості авдиторії. На зміну документальним фільмам пропагандистсько-про- світ ницького спрямування, що їх за успадкованою від радянських часів традицією продукували на початках незалежності державні та невеликі приватні студії, останніми роками прийшли більш 216 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 сенсаціоналістські, драматичні й видовищні стрічки виробництва самих телеканалів чи нових продакшн-компаній. Тематика й сти- лістика перших робила їх не дуже цікавими для масової авдиторії, тож зорієнтовані на прибуток незалежні канали — на відміну від фінансованого з бюджету Першого національного — ставили й досі ставлять їх хіба що вночі: аби виконати вимоги ліцензій, що зазвичай вимагають певної частки «культурологічних» програм. Натомість фільми другого типу дедалі частіше потрапляють у денний чи навіть праймовий ефір, особливо на СТБ та «Інтері», що зламали поширений серед українських телевізійників стерео- тип документального кіно як нерейтингового жанру. Зміна сти- лістики супроводжується зміною тематичних пріоритетів, досить подібною до тієї, що відбулася в масовій пресі. Спрощено кажу- чи, замість «відкривати» глядачам невідомі внаслідок радянських замовчувань і фальсифікацій періоди історії України (зокрема репресії більшовицького режиму та боротьбу проти нього), те- левізійники заходилися приваблювати їх цікавими подробицями добре відомих епох, насамперед радянської та пострадянської. Хронологічна й психологічна близькість цих епох робить демон- стрування подробиць легшим (завдяки доступності учасників/ свідків, документів та відеоматеріалів) і водночас прийнятнішим для великої частини авдиторії. Не менш істотним чинником є ідеологічні пріоритети ро- сійських виробників і телеменеджерів, продукти яких українські канали активно показують і продають їм свої. За президентства Путіна російське телебачення стало важливим чинником творен- ня національної ідентичності й ностальгії за радянськими часами. Тому воно воліє розповідати про радянські здобутки та загадки, але не про незалежницькі змагання чи підрадянські страждання українців. Ці пріоритети істотно впливають і на теми та під- ходи присвячених минулому програм українських телеканалів. Ринкова непартитетність сумісних і несумісних із панівним у Росії історичним наративом продуктів (за відсутності державних механізмів її компенсування) суттєво посприяла маргіналізації спроб деяких українських каналів, зокрема «1+1», творити при- вабливі документальні фільми на основі незалежницького тлу- мачення історії, хай і вирозумілого до радянської доби як неви- лучної частини минулого. Обмежені українським ринком і, отже, здебільшого неприбуткові фільми про суперечливі моменти іс- торичної свідомості громадян України на перейнятому передусім прибутками телебаченні були дуже нечисленними, та й показува- ли їх здебільшого близько чи після опівночі. Цей самий чинник великою мірою визначав і теми та тлу- мачення художніх фільмів про події минулого. Тимчасом як від- родження російського кіно від кінця 1990-х років ознаменува- 217 Політична культура лося дедалі більшою кількістю фільмів на історичну тематику, започатковане в перші роки незалежності кінематографічне «пе- реписування» української історії з переходом каналів і студій на ринкові засади зійшло нанівець. Українські телевізійники не лише не намагалися представити в нових фільмах відповідну не- залежницькому дискурсові версію історії, а й не обмежували обіг старої, радянської версії. Впродовж першого десятиліття неза- лежності вони активно показували стрічки радянського вироб- ництва, зокрема й ті, що відверто вороже тлумачили українські незалежницькі прагнення часів Гетьманщини, УНР, УПА тощо. А від початку 2000-х в українському ефірі з’явилися нові росій- ські фільми, що часом теж були ворожими до української са- мостійницької боротьби, але здебільшого просто ігнорували її, представляючи російські змагання та здобутки, нерідко за участю українців, котрих ця участь робила по суті частиною росіян. Нарешті, коли за кілька років українські виробники почали творити власні художні фільми, вони теж не вважали невідповід- ність незалежницькому наративові підставою відмовлятися від ринково перспективних тем зі спільної історії українців і росіян. Тож у цих продуктах українська ідентичність або не фігурувала взагалі, або поставала цілком сумісною з російською та радян- ською. Приміром, показаний навесні 2007 року на «1+1» міні- серіал «Смерть шпишунам!» представляв діяльність радянської контррозвідницької структури СМЕРШ на території України, яку він (на відміну від раніших фільмів українських виробників) виразно ідентифікував. Проте не лише українських націоналістів, відверто ворожих радянському режимові та СМЕРШеві як його дієвому знаряддю, а й пересічних українців, що намагалися ви- жити поміж різними збройними силами, автори не показали (маю на увазі носіїв саме цієї ідентичності, а не просто прізвищ або ак- центу). Крім радянських людей різних національностей, у фільмі діяли тільки німці, до яких ті люди одностайно ставляться як до ворогів. «Мода на радянське ретро», що її цей фільм продемон- стрував і певною мірою простимулював, робить великий внесок у нормалізацію радянського минулого та радянського ладу, зо- крема й серед молодих поколінь українців. Такою нормалізацією телевізійний кінопоказ підважує дієвість незалежницького істо- ричного наративу не менше, ніж практичною відсутністю фільмів на центральні для цього наративу теми. Ще одним важливим засобом медійного впливу на істо- ричну свідомість авдиторії є відзначення святкових і пам’ятних днів, яке встановлює перелік та ієрархію важливості таких днів, а отже, й ідеологій, що їх ці дні унаочнюють. Медійне відзначення свят і днів скорботи охоплює різноманітні практики, що їх можна звести до двох категорій. З одного боку, в такі дні з’являються 218 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 присвячені їм спеціальні продукти: від згадок у регулярних ка- лендарях до розлогих інтерв’ю в газетах та від новинних сюжетів до художніх фільмів на телебаченні. З другого, з нагоди особливо важливих днів медіа ладні змінювати загальну структуру свого дискурсу. Газети нерідко вміщують над логотипами гасла, а те- леканали особливим чином оздоблюють студії. А головне, медіа можуть наповнити шпальти чи ефір спеціальними продуктами, радикально зменшивши таким чином частку інших, або й узагалі відмовитися від деяких із них як невідповідних відзначуваному дню. Поєднання цих елементів робить випуск газети чи ефір те- леканалу в святкові або скорботні дні не схожим на звичайні, що сприяє сприйняттю серед авдиторії самих цих днів як особливих, надто якщо незвичайними стають усі медіа, що діють у певній спільноті — ідентичність якої таке солідарне відзначення водно- час підтримує, а несолідарне підважує та зрештою змінює. Як перехідне суспільство, Україна перебуває в процесі пере- окреслення цього й інших елементів ідентичності, коли різні гру- пи мають дуже різні уявлення та беруть участь у різних, більш чи менш усталених практиках. Якщо говорити про календар, то дві основні суперечності стосуються змагання/поєднання світських і релігійних свят з одного боку та радянського й націоналістичного наративів історії з другого. В першому випадку медіа, як і велика частина еліт і всього суспільства, намагаються просто поєднати атеїстичне старе з релігійним (насамперед православним) новим, тобто відзначати й світські, й церковні свята, часто в ті самі дні, не вважаючи, що для деяких людей це може бути неприйнятним. Утім, це поєднання непаритетне: жодне релігійне свято не є для медійників (тобто, як вони гадають, для більшості авдиторії) та- ким важливим, аби вимагати суттєвої зміни структури дискурсу, зокрема вилучення невідповідних елементів. Тому медіа намага- ються звести відзначення навіть найбільших християнських свят до публікації спеціальних продуктів, не відмовляючись при цьо- му від усіх інших, зокрема й відверто розважальних та, за релі- гійними мірками, блюзнірських. Майже всі телеканали вводять у випуски новин святкові сюжети чи студійні тексти, деякі показу- ють один-два документальних та/чи художніх фільми, але тіль- ки Перший національний на головні православні свята транслює богослужіння, вже бодай через це значно зменшуючи присутність інших програм і маркуючи ці дні як незвичайні. Водночас важли- ві світські свята, як-от Новий рік чи День перемоги, телебачення відзначає наповненням ефіру багатьма святковими продуктами, що радикально змінює структуру мовлення. Доброю ілюстрацією щороку стає ефір перших днів січня, в яких телевізійники бачать перш за все не різдвяні свята, а (після) новорічні — власне, канікули, довгі вихідні. Та й будь-які інші 219 Політична культура вихідні дні, коли глядачі, за припущенням телеменеджерів, мають багато часу й бажають передусім розважатися, визначають струк- туру телевізійного дискурсу більше, ніж головні християнські свята, які також можуть припадати на ці дні, але вимагають зов- сім інакшої поведінки. Поєднуючи в ефірі різдвяні та новорічні (чи якісь інші релігійні та світські) елементи, телебачення не тіль- ки відбиває ту обставину, що в самому суспільстві, за формулою Отара Довженка, «українець ще не зовсім народився, а радянська людина — не зовсім померла», а й ігнорує (як уважають менедже- ри, рекламно незначущі) бажання тієї частини авдиторії, для якої «6 і 7 січня — не просто вихідні» [5]. Таким чином воно підтри- мує перевагу «радянської людини» над релігійним (чи принаймні чутливим до національних традицій і вірувань співвітчизників) «українцем». Це саме стосується й переважної більшості газет — тільки що їхнє відзначення світських свят не може впливати на суспільство такою мірою, як телевізійне, насамперед через успад- ковану від радянських часів відсутність випусків у вихідні, яка переносить газетне відзначення на попередні дні, а у святкові по- силює залежність медійної авдиторії від телебачення. Ще відчутнішу перевагу медіа надають радянським святам над антирадянськими, зокрема відповідними націоналістичному наративові української історії. Тут вони не демонструють такого еклектичного підходу, як щодо релігійного й світського кален- дарів, сприймаючи дві історичні моделі та їхні головні свята як не цілком чи й узагалі не сумісні. Деякі видання відзначають лише одні й ігнорують — або згадують із протилежним ідеоло- гічним «знаком» — інші. Скажімо, 23 лютого 2008 року «Газета по-українськи» навіть не згадала про День захисника Вітчизни, що його президент Кучма запровадив наприкінці 1990-х на місці Дня радянської армії. Натомість «Сегодня» вмістила присвяче- ний цьому святу розлогий матеріал на другій сторінці, додат- ково позначивши його важливість рубрикою «Новина дня» та анонсом на першій сторінці [6]. Водночас наприкінці листопада 2007-го вона зігнорувала День пам’яті жертв голодомору та по- літичних репресій, що за президентства Ющенка набув набагато більшого, ніж доти, значення для держави й суспільства. А от «ГПУ» відзначила його відразу кількома матеріалами — не лише на історичній сторінці, але й на шпальтах про людські долі й на- віть про головні новини [7]. Проте деякі радянські за походженням свята, як-от 8 березня чи 9 травня, антирадянськи налаштовані газети теж відзначають: напевно, редактори вважають, що для більшості їхньої авдиторії вони вже мають загальнолюдське значення. Скажімо, напередод- ні 8 березня 2008 року «ГПУ» відзначила майбутнє свято цілою низкою матеріалів, що розповідали про історію його виникнення 220 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 та про нинішні подарунки для різних груп жінок (тексти другого типу неявно вказували на чинність свята в усьому суспільстві) [8]. Від святкового набору, який запропонувала «Сегодня», до- бірка «ГПУ» відрізнялася лише відсутністю спеціального приві- тання читачкам від редакції. Але й без того спосіб відзначання цього дня робив його набагато важливішим за виразно «націо- нальні», відповідні націоналістичному наративові (крім хіба що Дня жертв Голодомору). Посилення ролі нерадянських дат у дис- курсі влади та медіа після Помаранчевої революції не привело до притлумлення радянських, що їх націоналісти разом зі своїми опонентами й далі свідомо чи несвідомо визнають і підтримують як ідеологічно нейтральні та спільні для всього суспільства [9]. Але особливо явним є панування радянських свят на теле- баченні, де майже немає ідеологічного плюралізму: всі канали орієнтуються на гаданого пересічного глядача, в якому вони ба- чать і своїми практиками плекають «радянську людину». Тому виразно антирадянські дати вони по суті ігнорують, згадуючи про них хіба що в новинних сюжетах, але залишаючи незмінною невідповідну цим дням структуру дискурсу. Найкричущішим прикладом такого ігнорування до останнього часу залишалося мовлення в поминальні дні за жертвами Голодомору, в якому не тільки майже не було програм про саму цю трагедію, а й пе- реважали розраховані на недільні смаки авдиторії розважальні продукти. Лише у відповідь на чітку вимогу Національної ради з питань телебачення й радіомовлення телевізійники 2007 року зрештою почали утримуватися від розваг у ці та інші скорботні дні [10], хоч майже не доповнюючи цього «негативного» марку- вання представленням причин скорботи. Єдиним нерадянським світським святом, який українські телеканали відзначають суттє- вою зміною звичного репертуару, є День незалежності, що його вони наповнюють програмами про різні періоди національної іс- торії та різні аспекти національної культури, [11] роблячи по суті резервацією відсутньої в інші дні виразної українськості (чимось на кшталт «жіночого дня» 8 березня, коли жінкам намагаються за один раз віддати все те, чого позбавляють протягом року). Зате в радянські свята телеканали ставлять в ефір стільки радянських чи нових (переважно російських), але ідеологічно су- голосних їм продуктів, що не дають глядачам змоги не помітити цих днів чи витлумачити їх з урахуванням незалежницьких змін. Найяскравіше демонструє цю анахронічну радянськість ефір пер- ших днів травня, коли український уряд, як і на початку січня, влаштовує громадянам довгі вихідні, а телебачення наповнює їх святкуванням спершу Дня солідарності трудящих, а потім — Дня перемоги, в якому й досі знаходиться місце навіть давнім фільмам про боротьбу добрих чекістів із поганими бандерівцями на захід- 221 Політична культура ній Україні одразу по війні [12]. Потужні практики підтримуван- ня радянської версії минулого водночас творять контекст, у якому зростає ймовірність відповідного їй сприйняття теперішнього. Підсумовуючи, варто наголосити, що українську специфіку медійного (від)творення національної ідентичності членів авди- торії зумовлюють не тільки недавність незалежності держави й радикальна відмінність між поглядами різних людей у суспіль- стві, політикумі та журналістському середовищі, а й залежність україн ського медійного ринку від російського, ідеологічні пріори- тети якого українські мовники, отже, великою мірою наслідують. Хоча низка газетних і телевізійних практик, зокрема новинних, утверджує чільне місце національної ідентичності, спрямованої саме на Україну як країну та спільноту, в багатьох інших ця краї- на/спільнота постає нерозривно пов’язаною з Росією або навіть належною до неї. Водночас медійний дискурс є тереном змагання між радянським і націоналістичним наративами української істо- рії, яке відбувається не лише поміж різними виданнями та кана- лами, а й, так би мовити, всередині багатьох із них. На перебіг цього змагання суттєво впливають імпортовані з Росії чи розрахо- вані на російський ринок продукти, що заповнюють більшу час- тину українського телеефіру, особливо в прайм-тайм. Вони явно або неявно стверджують минулу й сучасну належність України до спільного з Росією культурного та політичного простору, під- важуючи творене в інших медійних практиках та інших суспіль- них інституціях уявлення про відмінність чи навіть протиборство двох країн. Пануванню таких продуктів і, відповідно, активному втіленню проросійських уявлень та ідентичностей не стала на за- ваді й Помаранчева революція, що привела до нової суспільно- політичної ситуації в країні та трохи інакшої політики влади щодо Росії з одного боку та націотворчої діяльності медіа із другого. Список використаних джерел: Billig M. Banal nationalism. — London, 1995. — P. 94.1. Baer A. Consuming history and memory through mass media products 2. // European Journal of Cultural Studies. — 2001. — Vol. 4. — No. 4. — P. 491-501; Hesling W. The past as story: The narrative structure of historical films // European Journal of Cultural Studies. — 2001. — Vol. 4. — No. 2. — P. 189-205. Див., наприклад: Гриневич В. Міть війни та війна мітів // Критика. 3. — 2005. — Ч. 5. — С. 2-8; Портнов А. Упражнения с историей по- украински (Заметки об исторических сюжетах общественно-по ли ти- ческих дебатов в постсоветской Украине) // Ab Imperio. — 2007. — № 3. — C. 93-138. Інтерв’ю з Володимиром Рубаном, 13.06.2008.4. Довженко О. Merry Christmas, радянський народе! // Телекритика. 5. — 9.01.2007. — Режим доступу: http://www.telekritika.kiev.ua/ articles/158/0/8375/rizdvo_od_2007/. 222 Збірник наукових праць «Політологічні студії». — 2010. — Випуск 1 Соломко И., Смертенко Е., Кошиль А. А у Вас какое звание? // 6. Сегодня. — 23.02.2008. — С. 2. Чебанюк О. «Людей не ховали — сил не було» // ГПУ. — 24.11.2007. 7. — С. 13; Павленко Н. «Сидить чоловік і їсть кота. Прямо з шерстю» // Там само. — С. 14; Перевозіна О. На виставці про Великий Голод люди говорять пошепки // Там само. — С. 3. Цалик С. У Російській імперії Жіночий день відзначали 23 лютого 8. // ГПУ. — 7.03.2008. — С. 25; О. П. Прем’єрка полетіла до Брюсселя з донькою // Там само. — С. 4; Поп О. Ліцеїсткам на 8 Березня да- рують золото і косметику // Там само. — С. 6. Про цю практику в «допомаранчевих» медіа див.: Кулик В. Україна, 9. яку нам вибирають // Критика. — 2002. — Ч. 5. — С. 10. Ганжа Л. Біда навчить // Телекритика. — 11.12.2007. — Режим до-10. ступу: http://www.telekritika.ua/media-rinok/regulyuvannya/nacrada/ 2007-12-11/35439. Кокотюха А. Бандерівці у серпні // Телекритика. — 29.08.2006. — 11. Режим доступу: http://www.telekritika.kiev.ua/articles/131/0/ 7696/ kinoprem'eri_u_den_nezalezhnosti. Чечеринда Є. Наші» чи «німці»? // Українська правда. — 8.05.2007. 12. — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2007/5/8/ 58455. htm. In article Ukrainian specifics media play Ukrainian identity, examines factors that influence this process. Key words: mass media, marginalization media, media selection, ideological priorities. Отримано 08.03.2010
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-38793
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0103
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T15:58:09Z
publishDate	2010
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
record_format	dspace
spelling	Кулик, В.М. 2012-11-22T14:42:01Z 2012-11-22T14:42:01Z 2010 Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу / В.М. Кулик // Збірник наукових праць "Політологічні студії". — 2010. — Вип. 1. — С. 208-222. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. XXXX-0103 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38793 373.5.016:811.161.2 У статті розглядається українська специфіка медійного відтворення української ідентичності, аналізуються чинники, що впливають на цей процес. In article Ukrainian specifics media play Ukrainian identity, examines factors that influence this process. uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Збірник наукових праць "Політологічні студії" Політична культура Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу Article published earlier
spellingShingle	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу Кулик, В.М. Політична культура
title	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу
title_full	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу
title_fullStr	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу
title_full_unstemmed	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу
title_short	Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу
title_sort	роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу
topic	Політична культура
topic_facet	Політична культура
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/38793
work_keys_str_mv	AT kulikvm rolʹukraínsʹkihmasmedíautvorennínacíonalʹnogoístoričnogonarativu

Роль українських мас-медіа у творенні національного історичного наративу

Репозитарії

Схожі ресурси