Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття

У пропонованій статті порушено проблему соціально-економічного розвитку Стародуба у другій половині XVII століття. На основі використання широкого кола джерел, насамперед архівних, автор відтворює картину ремісничого виробництва, розвиток промислів, торгівлі у цьому найбільшому в північній Чернігово...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Сiверянський лiтопис
Date:	2011
Main Author:	Пиріг, П.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 2011
Subjects:	Історія міст і сіл
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39220
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття / П. Пиріг // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 6. — С. 33-43. — Бібліогр.: 79 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860178505779642368
author	Пиріг, П.
author_facet	Пиріг, П.
citation_txt	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття / П. Пиріг // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 6. — С. 33-43. — Бібліогр.: 79 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Сiверянський лiтопис
description	У пропонованій статті порушено проблему соціально-економічного розвитку Стародуба у другій половині XVII століття. На основі використання широкого кола джерел, насамперед архівних, автор відтворює картину ремісничого виробництва, розвиток промислів, торгівлі у цьому найбільшому в північній Чернігово-Сіверщині місті, історичне минуле якого є до сьогодні малодослідженим. В предлагаемой статье поднято проблему социально-экономического развития Стародуба во второй половине XVII века. На основании использования широкого круга источников, прежде всего архивных, автор воссоздает картину ремесленного производства, развитие промыслов, торговли в этом крупнейшем в северной Чернигово-Северщине городе, историческое прошлое которого является до сегодняшнего дня малоисследованным. The proposed article examines the problem of socio-economic development of Starodub in the second half of XVII century. On the basis of a wide range of sources, especially archival, the author shows a picture of handicraft production, fisheries development, trade in the largest northern city of Chernihiv-Siverschyna, the history of which is insufficiently explored to date.
first_indexed	2025-12-07T18:01:30Z
format	Article
fulltext	Сіверянський літопис 33 УДК 94(477.51) Петро Пиріг. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СТАРОДУБА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТОЛІТТЯ У пропонованій статті порушено проблему соціально-економічного розвитку Стародуба у другій половині XVII століття. На основі використання широкого кола джерел, насамперед архівних, автор відтворює картину ремісничого виробництва, розвиток промислів, торгівлі у цьому найбільшому в північній Чернігово-Сіверщині місті, історичне минуле якого є до сьогодні малодослідженим. Ключові слова: Стародуб, Чернігово-Сіверщина, ремесла, промисли, торгівля. У другій половині ХVІІ ст. Стародуб належав до 36 населених пунктів Ліво- бережної України, які В.О. Романовський справедливо включив до списку міських поселень [1]. Про пожвавлення в ньому соціально-економічних відносин засвідчував розвиток ремесла. За даними переписних книг 1666 р., у місті проживали 974 особи міщанського стану (найбільше з усіх інших міст Чернігівщини); 334 чол. (34%) відне- сені до категорії ремісників і промислових людей. Це цінне джерело подає чисельність ремісників за спеціальностями: гончарів — шість, бондарів — вісім, чинбарів — 11, стельмахів — один, котлярів — три, ковалів — 13, музик — два, теслярів — вісім, кравців — 37, ремісників без зазначення спеціальності — 26, римарів — два, шабель- ників — два, чоботарів — 47, срібняків — один, кушнірів — шість, слюсарів — шість, склярів — один, ткачів — два, шаповалів — 28, шапкарів — три [2]. Дрібні товаровиробники з метою захисту своїх інтересів об’єднувались у цехи. Управління ними здійснювали цехмістри, а до складу їх працівників входили цехо- ві майстри, підмайстри, учні. Згідно з нормами Магдебурзького права, цехами, як правило, відав магістрат. У другій половині ХVІІ ст. у місті з’являється ряд нових цехів. Саме на цей період припадає найбільша кількість універсалів і фундушів на їх відкриття. Так, наприклад, 23 листопада 1665 р. ремісники Стародуба отримали дозвіл від полковника Леска Острянина на відкриття калачницького цеху на чолі з цехмістром, вибраним «ведлуг уподобаня всего братства». До обов’язків ремісників цеху входило строге дотримання встановлених правил. Зокрема, кожен із них мав підкорятися цехмістрові. Продукцію дозволялося випускати лише у визначені дні. Полковник зобов’язував калачників від суми, вирученої під час кожного торгу, відраховувати по копійці до міської шкатулки. У полковницькому фундуші також зазначалося, що від калачників мала надходити «помочь … церкви божой, яко и по инших околичних местах державы его царского пресветлого величества». Порушники цеху підлягали покаранню у вигляді заборони на випічку калачів, а то й жорстокішому — цехмістер мав повноваження взагалі ви- ганяти таких із цеху [3]. 2 грудня 1673 р. адміністрація м. Стародуба з наказу полковника Петра Івано- вича Рославця дозволила об’єднатися в цех місцевим олійникам, які постановили напередодні «себе порядок такий яко и по инших местах мает цех» [4]. Цех очолив цехмістер Лавр Василевич, при якому «кгарнец звычайный олейний … заставаты мает теди повинен кождій братщик прійти до помененного цехмистру и кгарнец взяты олейний» [5]. У документі вказувалося що членом зазначеного цеху мав право бути © Пиріг Петро Володимирович – доктор історичних наук, професор (м.Чернігів). 34 Сіверянський літопис лише той ремісник, котрий буде підкорятися його цехмістру і «от вшелякие повин- ности и послушенство неотдалился» [6]. На підставі листа полковника Тимофія Олексієвича від 19 квітня 1688 р. у Старо- дубі відкрився ткацький цех, цехмістром якого «учинили» Івана Жука. Всі бажаючі вступити до цеху мали внести в братську шкатулку «грошей готовех коп три воску хунты два ладану тож хунта два горелки два кгарцы четири шаги вступку и полбочки для братства пива» [7]. Зазначений цех прибрав до своїх рук монополію на заняття ткацтвом, і позацехові були позбавлені права «тиме ремеслы отнюдь бавитись кроме челяди которая незборонно через найми обиклие мает мети виживлене» [8]. Факт виникнення стародубського ткацького цеху можна пояснити насамперед тим, що в результаті поглиблення процесу поділу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства посилювалась роль ткацтва в містах, зростав попит на дешевшу його продукцію (у 1666 р. в Стародубі, як уже зазначалося, було лише два ткачі). Монополію на виробництво товарів зазначений цех зайняв, напевно, щоб відмежувати себе від дуже великої кількості конкурентів, адже ткацтво не вимагало високої кваліфікації, було одним із видів домашньої промисловості. Надання можливості займатися ремеслом челяді є свідченням застосування у ткацтві залежної праці з метою збагачення цехових майстрів. У другій половині ХVІІ ст. чітко визначився процес соціальної диференціації ремісників. Частина з них, остаточно розорившись, потрапляла в залежність до багатих ремісників, котрі експлуатували їх, використовуючи працю найманців не лише в цехах, а й за межами ремісничого виробництва. Оперуємо, наприклад, відомостями, як один із стародубських ремісників, розорившись, найнявся до Т. Кунка «за челядника як на работу кравецкую, так и на всякую дворовую и подорожную». У договорі між ними зазначалося, що челядник повинен був працювати до кінця встановленого терміну, в протилежному випадку хазяїн мав право не оплатити йому відпрацьований час [9]. У містах, а особливо у приміських селах працювало чимало ремісників, які не бажали вступати до цехів. Це були позацехові ремісники-партачі. Вони не сплачували до цехової каси внесків і не платили місту податків. У Стародубі заборонялося виготовляти продукцію тим, хто «цеху олейницкого не поеднает». Мешканцям навколишніх сіл і хуторів дозволялося виготовлення олії протягом року за умови сплати «до скринки» одного талера. Бажаючим і надалі займатися справою необхідно було сплатити внесок, який давали ремісники зазна- ченого цеху, вступаючи в його членство. До обов’язків цехмістра Степана Купрієнка входило строго слідкувати, щоб «всяк олейницким ремеслом бавячойся в повинности цеховой не был спречним». За непослух із винуватців стягувався штраф у розмірі 100 золотих [10]. У ряді українських міст цехи включали в себе майстрів різних спеціальностей, функціонуючи як багатопрофільні та багатолюдні об’єднання [11]. У Стародубі таким був музичний цех. У ньому працювали скрипалі, цимбалісти, будники. До цеху мали належати як музиканти міста, так і ті, хто проживав у селах, «не тилко до города належачих але и в маетностях». Кожен із них повинен був «до складки» давати й отримував право «судом цеховым в поточних справах» судитися. На під- ставі універсалу Івана Мазепи від 22 лютого 1705 р. зазначений цех був залучений до церкви святого Іоанна Предтечі «на спомогателство» [12]. Слід зазначити, що функціонування цехів, у рамках яких об’єднувались ремісники різноманітної спеціалізації, було типовим явищем, що мало місце в інших регіонах і країнах на певному етапі їх економічного розвитку. У джерелах є згадка про існування в Стародубі братств, у які об’єднувались ре- місники цехів. Ці організації мали чітко виражену економічну природу [13]. У другій половині ХVІІ ст. головну мету своєї діяльності вони бачили як у посиленні впливу церкви на життя цехів, так і в зміцненні становища місцевої верхівки [14]. Так, у 1669 р. бажання створити братство виявили кравці й кушніри Стародуба, «видечи не малую оскудность в старой церкви в храме Св. Николая и великій непо- рядок межы ремесниками» [15]. Бути членами створеного братства зобов’язували Сіверянський літопис 35 всіх «месних или мандровных ремесленных людей» Стародуба. Для вирішення своїх питань братчики щомісяця мали збиратись «в тот дом где укажут». Під час кожної сходки їх схиляли до сплати встановленого податку — по копійці. Членів зазначеного братства зобов’язували суворо дотримуватись установлених правил. Порушники каралися «правом братерским», із них стягувався штраф у розмірі фунта воску або ж над ними здійснювався суд (у залежності від провини). Слідкувати за всім, що відбувалось у братстві, мали його керівники. «Мандровным … и меским и селским ремесником без их позволеня жадное роботи того ремесла робить» не дозволялося [16]. Петро Рославець 18 липня 1675 р. дозволив «учинити» братство стародубським ковалям Мусію Жуку, Афанасію Чурику, Захару Даниловичу й іншим ремісникам. Полковник зобов’язував усіх членів братства, щоб «послушенства отдавали … во вше- лякех потребех небыли спречними и упорними». На винних у порушенні порядків братства накладалися стягнення: «на такового на церков божию воску фунтов десять закладаем и од ремесла отдален будет» [17]. Братства ремісників існували і в інших українських містах. Тож, як нам здається, не зовсім чітку позицію займав щодо цього питання М.Є. Слабченко, зазначаючи, що існування цехової організації ремесла в Україні в другій половині ХVІІ ст. було зумовлено відокремленням ремісників від братств [18]. Цехам надавалися певні пільги. Як засвідчує лист полковника Семена Івановича від 22 травня 1684 р., ковалям Стародуба дозволялося в осінній час «осип пашенній з козаков из тяглих людей в волости стародубовской всей брать». Для збирання «тоей з волости осыпи» вони повинні були використати «мерочку себе з ратуше старо- дубовской» [19]. А полковники Петро Рославець і Григорій Карпович дозволяли ковалям цеху Івана Мусійовича збирати колоду з «товариства и с посполства». Ста- родубський війт повинен був простежити, щоб ніхто з останніх не був «спротивним» «тим ремесникам» [20]. Разом з тим у другій половині ХVІІ ст. окреслився процес залучення цехових царським урядом та гетьманською адміністрацією до всілякого роду робіт, що не мають відношення до їх спеціальності. Ремісників ковальського цеху в Стародубі, як зазначається в листі полковника Григорія Карповича від 7 квітня 1679 р., залучали до «отправованю робот разных» «на потребу войсковую» [21]. За свідченням старо- дубського полковника Семена Івановича від 22 травня 1684 р., місцевих ремісників ковальського цеху використовували «около роботи войсковое» [22]. Залучення цехових ремісників до різноманітних безкоштовних робіт часто про- вокувало конфлікти всередині цехів. Адже ремісники-міщани й козаки мали не- однаковий статус у суспільстві. Козаки підкорялися іншому відомству, іншим було й їхнє становище. Як привілейований стан вони звільнялися від загальноміських повинностей. Ці моменти створювали плутанину в питаннях юридичного становища цехів та встановлення повинностей для ремісників. Значно погіршувалося становище цехових учнів. Вони потрапляли в повну залеж- ність від своїх майстрів. Останні не лише навчали їх ремесла, а й використовували у своєму господарстві як слуг. Тривалість робочого дня учнів становила 16–18 годин. Жили вони впроголодь, одягалися в лахміття. У зв’язку з цим учні все частіше й частіше самовільно покидали майстерні своїх майстрів і втікали до інших майстрів [23]. У Стародубі, наприклад, у 1693 р. втік від свого майстра-чоботаря Я. Корнєєв, захопивши з собою 80 пар «волок ременных и лоз на подошвы». Документи зафіксували випадки втеч у Чернігівському і Ніжинському полках [24]. Цікаво, що дія законів направлена вже на захист втікачів; повернення їх на свої попередні місця не передбачалося [25], хоч у цехові статути і вносився пункт про розшук біженців і компенсації ними збитків, завданих своїм майстрам [26]. Важливе місце в соціально-економічному житті Стародуба належало промислам. Значну роль відігравав борошномельний промисел. Як правило, він був прерогативою заможних людей. Чимало млинів належало козацькій старшині й сотникам. 36 Сіверянський літопис Ще в 1657 р. наказний стародубський полковник Яцько Обуйноженко дозволив зайняти на річці Кості поблизу села Рогозина плотину й побудувати на ній млин Петру Рославцю [27], який після очолення стародубського полковницького уряду став одним із крупних власників млинів. Важливе місце в борошномельному підприємництві займав Тимофій Олексіє- вич. Ставши стародубським полковником, він зразу ж заходився будувати млини. Універсалом наказного полковника Михайла Рубця від 8 липня 1677 р. дозволялося «Юхиму Павловичу, мелникови старотопалскому, млин на старом займище, нежей села Манюков, на речци Манюковци, с таким докладом будовати, же того млина не- хто инший, тилко сам его милость пан полковник мает быти кгосподарем а он Юхим, мелником» [28]. На річці Глинці Олексієвич мав млин поблизу с. Тарасівки [29]. А в с. Мишківка він володів млином спільно з Васком Микитичем. У с. Бобрик (По- гарська сотня) полковник мав млин «з двором, полем и пожнями». На річці Бабинці йому належали млини «Маслин» (дві частини) і «Корестелевский», а також млин на р. Ваблі й «Невструевский» млин, куплений ним «зо всеми приналежностями» [30]. Майже всі зазначені млини Т. Олексієвича успадкував згодом його син Іван. На ранг полковникові були надані млин — вешняк на р. Унечі «об 1 коле мучном» і млин в м. Погарі на річці Судості «о 2 колах мучних» [31]. Осавул Стародубського полку Д. Турчиненко в 1669 р. отримав дозвіл від Петра Рославця на будівництво млина на річці Сичні (поблизу села Гарцева). Значне місце в борошномельному промислі зайняли «значний товариш войско- вий» Михайло Рославець та почепський сотник Лук’ян Рославець (Стародубський полк). У спадкове користування гетьман Іван Мазепа підтвердив їм шість млинів на річках Усі, Кості, Псі, Немолодві [32]. 18 млинів у Стародубському полку належало монастирям. За підрахунками О.С. Компан, це становило 9,9% їх загальної кількості [33]. У Чернігові переписні книги 1666 р. зафіксували сім, у Ніжині — два, Мені — один, Сосниці — один, Нових Млинах — один монастирські млини. Мали млини й міщани. На Стародубщині вони були власниками 118 млинів (64,4% всіх млинів, які тут функціонували) [34]. За даними переписних книг 1666 р., в Острі міщанам належало 14, у Мені — 10, Сосниці — 11, Батурині — сім, Нових Млинах — сім, Козельці — шість, Носівці — чотири, Борзні — чотири, Ніжині — п’ять, Седневі — три, Чернігові — два, Любечі — два, Кобижчі — два, Конотопі — два млини. “На росходи меские» Стародуба на підставі універсалів Дем’яна Ігнатовича від 21 квітня 1668 р., Івана Самойловича від 21 червня 1672 р. [35] й Івана Мазепи від 3 жовтня 1687 р. давались млини на річці Бабинці поблизу міста з двома борошняними колами (це був так званий «меский млин») [36], в селі Газукові (Язуках, Газуцкові) на річці Ваблі (Габлі) (з одним борошняним колом), Шаршовицький млин на річці Росусі (два борошняних кола), в селі Артюшках (із одним колом) і, нарешті, в селі Вистрикові (Кострикові) [37] одне жорно [38]. Третю частину «мелницкого» (це була так звана «войсковая мерочка» або ж «часть войсковая») [39] передбачалося відби- рати «на потребу мескую» [40]. Збирання з млинів «належитих пожитков» входило до обов’язків міського війта «зо всеми майстратовими» [41]. Cлід зазначити, що стародубський війт Ісаак Ярмолович Дерев’янко мав три млини на річці Десні (під селом Дем’янками в урочищі Гумнич і в селі Понурівка). Навіть після залишення війтівського уряду І. Мазепа не віддаляв його від «войскових розмеров» [42]. У ролі власників млинів виступали козаки. В Стародубському полку їм належало 33 млини, що становило 18% від всієї їх кількості [43]. (Для порівняння: в Острі, за свідченням переписних книг 1666 р., козаки мали вісім, у Чернігові — чотири, Седневі — чотири, Батурині — п’ять, Мглині, Козельці, Сосниці — по два млини). Так, наприклад, козак Шептаківської сотні «обиватель Кистерский» Фома Миро- нович мав млин в одне жорно на річці Ворі поблизу Кулинина Городища. Спорудив він його власним коштом «и накладом и працею». Мироновичу дозволялося «с того млина всякий розмер … одбирать и пожитковать». А полковник Петро Рославець, підтверджуючи 25 січня 1669 р. права власника на зазначений млин, враховуючи Сіверянський літопис 37 заслуги козака, надав йому можливість, «аби вперед при своей части мелницкой и скарбовой ввесь розмер собе одбирал и спокойне пожитковал» [44] . Утримання млинів було дуже важкою, трудомісткою справою, яка вимагала багато зусиль, витрат. І тому в джерелах зустрічаються факти, коли окремі особи володіли не всім млином, а лише певною його частиною, переважно третьою. Серед таких власників у документах згадуються стародубські бунчукові товариші Федір Ширай і Василь Романович, козак Ятченко (Стародубський полк) [45] й ін. У винокурному промислі Стародуба міцні позиції займала насамперед старшина. У господарстві Т. Олексієвича, наприклад, наприкінці ХVII століття працювала ви- нокурня на шість котлів, а його зятя Е. Ферензбаха — на три [46] . У Петра Рославця в 1670-х роках у місті Брянську російські власті конфіскували вісім пивних котлів і одинадцять горілчаних [47]. Стародуб був одним із постачальників спиртних напоїв для потреб царського двору. Так, міщанин Іван Тарасов у 1683 р. виготовив 80 бочок горілки й прийняв зобов’язання поставити її в казну [48]. Неодноразово здійснював поставки «вина» в Москву старо- дубський полковник Петро Рославець. У листі від 29 листопада 1674 р., адресованому боярину Матвєєву, він зазначав, що «мы мимо великого государя кабака никуды не будем отпускати вина» [49]. Напевно, спиртні напої із Стародуба та інших українських міст були високої якості й користувались у Москві великим попитом. Наприкінці 1660-х років Олексій Ми- хайлович розпорядився із «малоросиіских городов дву члвк винокуров добрых при- слати для винного куренья, а жить им на Москве до ншего великого гдря указу» [50]. На Стародубщині мав місце розвиток гутного промислу. Протягом другої поло- вини ХVII ст. чисельність гут на території Стародубського, а також Чернігівського й Ніжинського полків зросла до двадцяти. Функціонували вони, зокрема, на берегах Снову і його приток. На гутах використовувалась наймана робоча сила, у ролі якої виступали й селяни [51], відбуваючи «всякую подданническую роботизну». Виробничий процес здійсню- вався на основі чітко визначеної спеціалізації праці. Тут можна було зустріти склярів, «оболонників», гончарів, ковалів, осмальників, шулерів (кочегарів), а також майстрів багатьох інших спеціальностей. І це дає підстави вважати гути зазначеного періоду підприємствами мануфактурного типу на ранній стадії їх розвитку [52]. У другій половині ХVII ст. на Чернігівщині було розповсюджене добування по- ташу, незамінного у виробництві селітри, скла, фарб, мила, парфюмерії. Цей процес здійснювався в спеціальних заводах — будах. У Стародубському полку великі гути належали гетьману Івану Самойловичу, Петру Рославцю. Буду поблизу села Понурівки мав полковник М. Миклашевський. Інколи декілька власників налагоджували поташне виробництво спільними зусил- лями. Так, наприклад, згаданий М. Миклашевський, генеральний осавул А. Гамалія та стародубський війт (одночасно багатий купець) С. Ширай отримали в 1691 р. від гетьмана дозвіл, «обискавши в пущах способныя на то положенія, завести буды и робити в них поташ або шмальцуг» [53]. Із поташним виробництвом було зв’язане й духовенство. Багато буд мав, зокрема, Лазар Баранович [54]. Тісний зв’язок із гутним промислом та добуванням поташу мало селітроваріння. На Чернігівщині найбільше селітри видобували в Стародубському й Ніжинському полках. Цей промисел зосереджувався в руках старшини, багатих козаків, міщан, а також селян. На селітроварнях у другій половині ХVII ст. застосовувалася наймана й залежна праця. Селітру широко використовували у процесі виробництва пороху. Почесне місце в справі розвитку цього промислу належало Петру Рославцю, який під час пол- ковництва в Стародубі «умислне для порохового дела з Литвы, з городка Кричева зискал в Почеп и усталіовал в Почепе жити» майстра Микиту, котрого разом із спадкоємцями називали Пороховниками. Всі вони «належали до войсковой служби и власти сотницкой і були звільнені від різноманітних посполитих повинностей». У Почепській і Мглинській сотнях існували й місцеві «пороховники», котрі, напевно, виділились із стрільців, які проживали в цих краях. Виготовлену в Мглинській сот- 38 Сіверянський літопис ні продукцію використовували як для потреб артилерії Стародубського полку, так і для генеральної артилерії [55]. У другій половині ХVII ст. на Лівобережжі значних темпів розвитку набувало металургійне виробництво, що було викликано гострою необхідністю в задоволенні потреб господарства того часу й війська залізом. Виготовляли його, як правило, в руднях. Зосереджувались ці підприємства переважно в Сіверщині. Саме тут були малородючі землі, обробіток яких для засіву хлібом не приносив бажаних результа- тів. Крім того, в краї було багато боліт із покладами руди — головної сировини для виготовлення заліза [56] й виробів із нього [57]. У другій половині ХVII ст. на Чернігівщині функціонувала 31 рудня (загалом на Лівобережжі, за підрахунками П.К. Федоренка, в ХVII - ХVIII ст. було 97 рудень). У Стародубському полку їх нараховувалось 11 (35,5%), у Чернігівському — 16 (51,6%), у Ніжинському — 4 (12,9%). 15 рудень (48,4%) належало старшині, 5 (16,1%) — мо- настирям, по дві (6,5%) — козакам, міщанам, шляхті, польським емігрантам. Детальніші відомості про рудні Стародубського полку містить подана нижче таблиця. Таблиця 1 [58] Рудні Стародубщини другої половини ХVII ст. та їх власники Рудня Власники Вепринська Старшина Кривушинська Старшина Набутовська Відомостей немає с. Почепська Рудня с. Руденька Козаки Рудня поблизу с. Сверж Монастирі Халеєвська Старшина с. Шуморовська Рудня Старшина Щербиницька Невідомо Уваровська Польські емігранти Унецька Польські емігранти Утримувати рудню було досить складно. І тому в джерелах знаходимо відомості про спільні володіння цими підприємствами. Наприклад, руднею на річці Королівці під Унуковичами «уживали» Юрій Мазуренко (“рудник Халеєвський») зі своєю бра- товою Агафією Афанасовою: Юрію належало дві частини, Агафії — «часть третяя». 28 червня 1693 р. цю рудню «з млинками, ку ней прислушаючими, сеножатми, дво- рами, огородами» купив у них за 300 талерів литовських стародубський полковник Михайло Миклашевський [59]. Із добуванням заліза тісно зв’язаний мідноплавильний промисел. У Стародубі Петро Рославець організував виробництво гармат. Майстрів такої справи було за- мало, й цінувались вони, як кажуть, на вагу золота. Ливарник гармат у Стародубі користувався різноманітними пільгами, наданими полковником за його мистецтво. Власне в Росії знаменитий майстер Мартьян Осипов «лил двенатцать пищалей дли- ною по аршину по три вершка ядром по две гривенки да пушку верховую складную … полупудовую». І Пушкарський приказ отримав від царя винагороду: «портище сукна кармазину мерою пять аршин» [60]. Завдяки сприятливим для цього умовам, у Стародубському полку значного роз- витку набув промисел, зв’язаний із виробництвом конопляного прядива, що мало не лише місцеве застосування, а й користувалося широким попитом на ринку. До важливих каталізаторів соціально-економічного розвитку Стародуба належала торгівля. Як правило, це було справою купців — місцевих і приїжджих. У грамоті місту 1620 р. зазначалося про наявність у ньому двох гостиних дворів, у тому числі особливого, виділеного «на предместе для московских купцов» [61]. Переписні книги 1666 р. зареєстрували в Стародубі 107 дворів торгових людей. Це становило 11,7% усього населення міста. Вищий «оклад» платили 80 чоловік, а Сіверянський літопис 39 середній і нижній — по 12 чол., а саме: 34 чол. платили «оклад» в дві копи, 46 чол. — одну копу, 12 чол. — 1/2 копи, 9 чол. — один золотий, 3 чол. — 1/2 золотого. У середовищі купецтва виникала певна спеціалізація. Згідно з переписними книгами 1666 р., у Стародубі було 15 кабатчиків, два торговці кіньми, два «харчовых человека», два тютюнники, два лавочники, один гончар, один хомутник, один торго- вець хлібом, один взуттєвик, також 12 коробейників, 13 торговців сіллю й 55 осіб без зазначення торговельної спеціалізації — просто торгові люди [62]. 21 червня 1672 р. стародубські купці отримали від гетьмана Івана Самойловича свободу торгівлі для свого міста: «Всех купцов места … Стародубского, на разних торгах ярморках в державе нашого реименту розними товарами гандлюючих, од вшеляких митцев и отбираня индукти цале увольняемо». Пізніше, уже ХVІІІ ст., серед купців Стародуба чітко визначилася тенденція зо- середження в їхніх руках монополії на торгівлю воском, конопляним волокном та іншими видами продукції. Велику роботу здійснював у цьому напрямку в 1715 р. полковник Журавко [63]. Місто жваво підтримувало торгові зв’язки з Росією. Великим попитом корис- тувалась там, зокрема, українська горілка, яку в достатній кількості вивозили й зі Стародуба. Так, у 1674 р. стародубський полковник Петро Рославець звертався до Артамона Матвєєва з пропозицією провезти горілку в столицю: «Естли изволит милость ваша подрядную нам дати на вино, на колко сами милость ваша изволите ведер, а у нас вино в готовности пребывает, и свидітелствуем, что и доброе» [64]. Інколи царський уряд звертався до українських гетьманів із проханням, а то й з наказом присилати в Москву спиртні напої для потреб царського двору. Зокрема, в 1671 р. такий наказ отримував І. Самойлович: доставити 20000 відер «самого доброго, пінного, без пригару вина». Є підстави вважати, що саме це вино привезли в Москву глухівські купці на 187 возах в 192 бочках і 26 бочечках. У 1663 р. 155 бочок, наповнених горілкою, доставив у Москву стародубський підрядчик С. Потапов [65]. Стародуб був одним із важливих постачальників горілки до царських шинків не лише Москви, а й інших міст Росії. Так, у 1663 р. стародубський полковник Петро Рославець відправив свого челядника А. Кузьменка в м. Смоленськ із 30 підводами, навантаженими бочками з горілкою, з проханням до місцевого воєводи прийняти товар без будь-якої «обиды и перешкоды» для потреб царського шинку. На знак вдячності Рославець передав воєводі дорогу зброю й обіцяв «отслужить» [66]. Проте торговці горілчаними виробами далеко не завжди здавали свою продук- цію на кухлеві двори. Порушуючи пункти Глухівських і Коломацьких статей, вони нелегально торгували нею в російських містах. У 1676 р. виявилось, що люди, які приїхали зі Стародуба, а також із Ніжина, Почепа й Глухова до Москви, проживаючи на посольському дворі, займались таємним розпродажем горілки вроздріб [67]. Стародубські жителі, скупивши в 1685 р. велику партію горілки в обивателів містечок, розташованих поблизу Стародуба, також збиралися везти її на розпродаж у Москву. А стародубський купець Т. Тарасевич закупив для перепродажу в 1689 р. 109 бочок горілки у відомого знатного купця м. Стародуба С. Ширая [68]. Продаж горілки, а також тютюну, воску, меду був монополією царя й казни. Вільно торгувати ними заборонялось. Торгівля перебувала під постійним контролем адміністрації. Про це засвідчує, зокрема, той факт, що в 1693 р. полковник Стародуб- ського полку до складу магістратського суду ввів свого осавула. В компетенцію його повноважень входило виявлення всіляких непорозумінь з приводу торгівлі. Він відав також справами конфіскації майна за безмитну торгівлю й вирішення непорозумінь у питаннях про терміни сплати боргів тощо [69]. У другій половині ХVII ст. в Стародубі було чимало прасолів — людей, які, за свідченням джерел, купували в місті товари вітчизняного або ж імпортного вироб- ництва, а потім у навколишніх селах перепродавали їх по ціні, звичайно ж, вищій, ніж платили самі. У 1666 р. в місті налічувалось 13 торговців сіллю: соляників, коло- мийців, чумаків. 40 Сіверянський літопис У Лівобережній Україні існувала широко розгалужена система ярмаркової тор- гівлі. Швидке зростання ярмарків намітилось у другій половині ХVII ст. — у період, коли значно зріс суспільний поділ праці [70]. Лише в 1665 р. ярмарки щорічно діяли в 21 місті Лівобережжя [71]. На Чернігівщині функціонувало понад 90 ярмарків, 27 із яких було в Стародубському полку. У Стародубі два ярмарки діяли протягом року від двох до трьох тижнів кожен. Один із них (так званий Збірний) відбувався на другому тижні Великого посту, а інший — на десятий тиждень після Воскресіння Христова [72]. Торгували на них як місцеві, так і приїжджі купці. Для останніх, як уже зазначалося, відкривали гостині двори. Один із них був влаштований спеціально для московських купців. У Стародубі проживали також німецькі купці, про що свідчило існування там Німецької вулиці, яка проходила за міським валом [73]. Слід зазначити, що Стародуб мав тісні торгові зв’язки з містами Росії. Важли- ве місце в торгівлі з ними займав поташ. Головним його поставником стали буди М. Миклашевського, Петра Рославця та ін. Зі Стародубщини у великій кількості поставляли в Росію прядиво. Монополія на торгівлю цим товаром зосереджувалась у руках знатних купців Шираїв і Скоруп [74]. Так, Яків Ширай (стародубський війт) у 1704 р. реалізував у Москві 1526 пудів пряжі. А в 1714 р. її вивозили, крім до Москви (54883 пуди), в Архангельськ (4000 пудів) і Петербург (18598 пудів) [75]. Взагалі стародубські купці були частими гостями столиці Росії. Спільно з купцями Батурина, Глухова, Коропа, Ніжина та Сосниці вони, як засвідчують «Книги Москов- ской Большой таможни» (історики справедливо вважають їх основним джерелом для дослідження процесу зміцнення торгових відносин [76]), у 1693 - 1694 рр. привезли туди товарів на суму 8973 руб. 7 алтин 3 деньги, що становило більше 44% від вартості товарів, привезених усіма купцями Лівобережжя. У свою чергу російські купці приїздили в лівобережні міста, у тому числі й до Стародуба. Місцеве населення інколи наймалось до них челядниками. Так, напри- клад, у серпні 1655 р. житель Новгорода-Сіверського Степан Демидович наймався фурманом до Лаврика Москаля, котрого підвозив із Стародуба в Шептаки. Там він продав Лаврику свого коня за 18 золотих, а сам, «взявши кулбаку и лямец з Шептаков пешо пошол до Новгородка (Новгорода-Сіверського. — П.П.)» [77]. За свідченням джерел, на Лівобережжя приїздили білоруські купці. Торгових людей з Білорусії можна було зустріти і в Стародубі. Документи зафіксували такий цікавий випадок. Одного разу піддані мозирського старости Халецького найнялися фурманами під час Збірного ярмарку в Стародубі. Микита Михайлов — «капитон великороссійскых городов», — приїхавши в місто, наполягав на тому, щоб їх заарештували. Однак карети мали лише «по нем Павлу (Павлу Федоровичу — боржнику Микити Михайлова, котро- му він «виноват» 82 з гаком золотих. — П.П.)» поручників. Виявилося, що таких було тільки четверо: Іван Старик, Іван Васильович Салоський, Дорошко Данилов та Іван Максимов. Микита Михайлов відібрав у них коней «з хомутами и санми», а їх самих, «поодиравши в едних рубашках в туремном вязеню покынул в Стародубове, которие сидели в турме недель пятнадцать». 15 серпня 1700 р. Тимофій Олексієвич, полковий обозний Дмитро Зурман та стародубський війт Ширай скаржились гетьманові Івану Мазепі на неправомірні дії М. Михайлова, котрий, «поносячы не поеднократне мало не всем полкам нашим турбацию» завдавав [78]. У Стародубі пересікалися такі важливі торгові шляхи: Чернігів — Мена –Ропськ — Топаль — Мглинськ — Рославль — Смоленськ; Київ — Чернігів — Новгород-Сівер- ський — Калуга — Москва. Від міста простягався тракт до Глухова. Від нього йшов також великий водний шлях на захід: Стародуб — Сполиця — Гродно — Ковно — Юрбург — Копаниця — Кенігсберг [79]. 1. Романовский В.А. Развитие городов Левобережной Украины после воссоедине- ния с Россией (во второй половине ХVII века) // Воссоединение Украины с Россией. Сборник статей. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. — С.397. (Далі: Развитие городов ...) 2. Див.: Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Львів: Світ, 1990. — С. 199-200. Сіверянський літопис 41 Швидько А.К. Значение воссоединения Украины с Россией для экономического развития городов Левобережной Украины: Учебное пособие. — Днепропетровск, 1985. — С. 48-49. (Далі: Значение воссоединения …). 3. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського. Інститут рукописів. — Ф.І. — Спр. 54518 (Лаз, 33). — Арк. 185, 185 (зв.). (Далі: НБУ. ІР). 4. Там само. — Ф.І. — Спр. 54520 (Лаз, 33). — Арк. 187. 5. Там само. — Арк. 187 (зв.). 6. Там само. 7. Там само. — Спр. 54519 (Лаз 33). — Арк. 186. 8. Там само. 9. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХVІІ ст. — К.: Наукова думка, 1986. — С.103. 10. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 54532 (Лаз 33). — Арк. 200, 200 (зв.). 11. Акты исторические, собранные и изданные Археографическою Комиссиею. — СПб: В типографии ІІ-го Отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1842. — Т. ІV. — С. 289. 12. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 54521 (Лаз 33). — Арк. 188, 188 (зв.). 13. Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до миро- вой войны. — Часть первая. Хозяйство Гетманщины в ХVII - ХVIIІ столетиях. — Том второй. Судьбы фабрики и промышленности. — Одесса: Государственное издательство Украины, 1922. — С. VIІ. (Далі: Организация хозяйства Украины …). 14. Борисенко В.Й. Вказ. праця. — С. 100. 15. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 54529 (Лаз 33). — Арк. 196. 16. Там само. — Арк. 196, 197, 198. 17. Там само. — Спр. 54533 (Лаз 33). — Арк. 201 (зв.). 18. Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины … — С. 30. 19. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 54525 (Лаз 33). — Арк. 194, 194 (зв.). 20. Там само. — Арк. 192, 192 (зв.). 21. Там само. 22. Там само. — Спр. 54527 (Лаз 33). — Арк. 194. 23. Див.: Кулаковський В.М. Ремесло і цехова система в містах і містечках Ліво- бережної України ХVIIІ ст. // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. — К.: Наукова думка, 1980. — Випуск 14. — С. 58. Цехова книга бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів м. Кам’янця-Подільського. — С.31-32. Швидько А.К. Значение воссоединения… — С. 55. 24. Див.: Борисенко В.Й. Вказ. праця. — С. 103, 104. 25. Актовая книга Стародубовского городового уряда 1693 года / Под. ред. В.Л. Модзалевского. — Чернигов: Типография Г.М. Веселой, 1914. — С. 86. 26. Див.: Борисенко В.Й. Вказ. праця. — С. 104. 27. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. — К.: Типография К.Н. Милевского, 1888. — Т.І. Полк Стародубский. — С. 315. (Далі: Описание старой Малороссии). 28. Статья В. Модзалевского «Тимофей Алексеевич — полковник стародубский (1676-1689)» // НБУ. ІР. — Ф.ХІІ. — Спр. 38. — Арк. 116, 137. 29. Там само. — Арк. 115 (зв.). 30. Там само. — Арк. 116 (зв.). 31. Там само. — Арк. 118 (зв.). 32. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 50937 (Лаз 63). — Арк. 71 (зв.) — 72. 33. Компан О.С. Міста України в другій половині ХVІІ ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 245. (Далі: Міста України…) 34. Там само. 35. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 54485 (Лаз 33). — Арк. 26; Спр. 54513 (Лаз 33). — Арк. 154; Спр. 54522 (Лаз 33). — Арк. 89-89 (зв.). Ф. VІІІ. — Спр. 1672 (ун. 124). — без нумерації. 42 Сіверянський літопис 36. Там само. — Ф.І. — Спр. 54513 (Лаз 33). — Арк. 154. Спр. 54516а (Лаз 33). — Арк. 170 (зв.); Спр. 54522 (Лаз 33). — Арк. 89. 37. Там само. — Спр. 54511 (Лаз 33). — Арк. 150 (зв.). 38. Там само. — Спр. 54516а (Лаз 33). — Арк. 169 (зв.), 170 (зв.); Спр. 54511 (Лаз 33). — Арк. 150, 150 (зв.). 39. Там само. — Спр. 54511 (Лаз 33). — Арк. 150 (зв.). 40. Там само. — Спр. 54516а (Лаз 33). — Арк. 170. Спр. 54522 (Лаз 33). — Арк. 89 (зв.). 41. Там само. — Спр. 54511 (Лаз 33). — Арк. 150 (зв.). 42. Там само. — Ф.VІІІ. — Спр. 1444 (ун. 117). — Арк. 1. 43. Див.: Компан О.С. Міста України… — С. 245. 44. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 50663 (Лаз 61). — Арк. 9. 45. Там само. — Спр. 54513 (Лаз 33). — Арк. 154, 154 (зв.). 46. Див.: Борисенко В.Й. Вказ. праця. — С. 119. 47. Там само. 48. Див.: Компан О.С. Міста України… — С. 252. 49. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою Комиссиею. — СПб: Типография М. Эттингера, 1879. — Т. ХІ. — 673-674. (Далі: АЮЗР). 50. Рукописи Нежинской Городской Думы // Труды Черниговского предваритель- ного комитета по устройству ХІV археологического съезда в г. Чернигове. — Чернигов: Типография Губернского Земства, 1908. — С. 124. 51. Центральний державний історичний архів України (м. Київ). — Ф. 1471. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 161 (зв.). (Далі: ЦДІА України). Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. — К.: Типография К.Н. Милев- ского, 1893. — Т.ІІ. Полк Нежинский. — С. 218. 52. Рожанківський В.Ф. Українське художнє скло. — К., 1959. — С. 37-38. Компан О.С. Міста України… — С. 275. 53. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. — Т.І. — С. 439. Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины. — С. 151. 54. АЮРЗ. — СПб, 1875. — Т. VІІІ. — С. 58. 55. Див.: Модзалевский В.Л. Судьба Малороссийских пушкарей // Труды Чер- ниговской Губернской Ученой Архивной Комиссии. — Чернигов: Типография Г.М. Веселой, 1915. — Выпуск ХІ. — С.17-18. 56. Модзалевский В.Л. Гуты Черниговской губернии // НБУ. ІР. — Ф. Х. — Спр. 4468-4469. — Арк. 7 (зв.), 8. 57. АЮЗР. — СПб: В типографии Эдуарда Праца, 1867. — Т. V. — С. 6. 58. Складено по: Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка. 1729- 1730 гг. Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии. — Чернигов: Типография Губернского Земства, 1909. — Вып. ІІІ. — С. 77, 90, 221, 227, 475. Генеральне слідство про маєтності Стародубського полку // Український архів. — У Київі: З друкарні Всеукраїнської Академії наук, 1929. — Том перший. — С. 4, 12, 404, 416. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. — Т.І. — С. 226, 307. Материалы по истории СССР. — М.: Изд-во АН СССР, 1957. — Том V. Документы по истории ХVІІІ века. — С. 131-134. (Далі: Материалы…) Сборник Харьковского историко-филологического общества. — Харьков, 1902. — Т. ХІІІ. — С. 303, 307. Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в ХVІІ-ХVІІІ вв. — М.: Изд-во АН СССР, 1960. — С. 157-256. 59. Материалы … — С. 133-134. 60. Див.: Азбука и скоропись ХVІІ века для наглядного изучения. — М.: Типогра- фия В. Готье, 1875. — С. 60. 61. Див.: Ковальский Н.П. Источниковедение истории украинско-русских связей (ХVІ - первая половина ХVІІ в.): Учеб. пособие. — Днепропетровск; ДГУ, 1985. — С. 14. Сіверянський літопис 43 62. Див.: Романовский В.А. Развитие городов… — С.399. 63. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 54485 (Лаз 33). — Арк. 26. Див.: Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины… — Том третий. Очерки торговли и торгового капитализма. — Одесса: Государственное издательство Украины, 1923. — С. 85. 64. АЮРЗ. — Т. ХІ. — С. 673. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. — Т. І. — С. 16. 65. Борисенко В.Й. Вказ. праця. — С. 154, 156. 66. Там само. — С. 153. 67. Там само. — С. 154. 68. Там само. — С. 156-157. 69. Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины… — Ч. І. — Т. ІІІ. — С. 22. 70. Скубицкий Т. История Украины. Глава ІІІ. Украина после крестьянской войны. Борьба феодально-старшинских групп за закрепощение крестьянства в 60-80-ых гг. ХVІІ ст. // НБУ. ІР. — Ф. Х. — Спр. 3987. — Арк. 19. 71. Див.: Кафенгауз Б.Б. Экономические связи Украины и России в конце ХVІІ — начале ХVІІІ столетия // Воссоединение Украины с Россией. Сборник статей. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. — С. 421. 72. ЦДІА України. — Ф. 2020. — Оп. 1. — Спр. 102. — Арк. 4 (зв.). 73. НБУ. ІР. — Ф.І. — Спр. 50675 (Лаз 61). — Арк. 25. Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1873. — Т. VІІ. — С. 23. 74. Компан О.С. Міста України… — С. 349. 75. Тищенко М. Нариси історії зовнішньої торгівлі Стародубщини у ХVІІІ ст. — С. 329, 340. 76. Книги Московской Большой таможни. 1693-1694 гг. Новгородская, Астра- ханская, Малороссийская // Труды Государственного исторического музея. — М., 1961. — Выпуск 38. — С. 77-86. Мельник Л.Г. Торговельні зв’язки Києва і міст Лівобережної та Слобідської Укра- їни з Москвою наприкінці ХVІІ ст. // Український історичний журнал. — 1979. — № 5. — С. 97. 77. ЦДІА України. — Ф. 1767. — Оп. 1 — Спр. 1. — Арк. 6. 78. НБУ. ІР. — Ф.ІІ. — Спр. 18451. — Арк. 1-5. 79. Слабченко М.Е. Организация хозяйства Украины… — Ч. І. — Т. ІІІ. — С. 62-64. Пирог П.В. Социально-экономическое развитие Стародуба во второй половине XVII века В предлагаемой статье поднято проблему социально-экономического развития Стародуба во второй половине XVII века. На основании использования широкого круга источников, прежде всего архивных, автор воссоздает картину ремесленного производства, развитие промыслов, торговли в этом крупнейшем в северной Черниго- во-Северщине городе, историческое прошлое которого является до сегодняшнего дня малоисследованным. Ключевые слова: Стародуб, Чернигово-Северщина, ремесла, промыслы, торговля. Pyrig P. Socio-economic development of Starodub in the second half of XVII century The proposed article examines the problem of socio-economic development of Starodub in the second half of XVII century. On the basis of a wide range of sources, especially archival, the author shows a picture of handicraft production, fisheries development, trade in the largest northern city of Chernihiv-Siverschyna, the history of which is insufficiently explored to date. Keywords: Starodub, Chernigiv-Siverschyna, crafts, fishing, trade.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-39220
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0055
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:01:30Z
publishDate	2011
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
record_format	dspace
spelling	Пиріг, П. 2012-12-10T20:59:53Z 2012-12-10T20:59:53Z 2011 Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття / П. Пиріг // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 6. — С. 33-43. — Бібліогр.: 79 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39220 94(477.51) У пропонованій статті порушено проблему соціально-економічного розвитку Стародуба у другій половині XVII століття. На основі використання широкого кола джерел, насамперед архівних, автор відтворює картину ремісничого виробництва, розвиток промислів, торгівлі у цьому найбільшому в північній Чернігово-Сіверщині місті, історичне минуле якого є до сьогодні малодослідженим. В предлагаемой статье поднято проблему социально-экономического развития Стародуба во второй половине XVII века. На основании использования широкого круга источников, прежде всего архивных, автор воссоздает картину ремесленного производства, развитие промыслов, торговли в этом крупнейшем в северной Чернигово-Северщине городе, историческое прошлое которого является до сегодняшнего дня малоисследованным. The proposed article examines the problem of socio-economic development of Starodub in the second half of XVII century. On the basis of a wide range of sources, especially archival, the author shows a picture of handicraft production, fisheries development, trade in the largest northern city of Chernihiv-Siverschyna, the history of which is insufficiently explored to date. uk Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Історія міст і сіл Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття Социально-экономическое развитие Стародуба во второй половине XVII века Socio-economic development of Starodub in the second half of XVII century Article published earlier
spellingShingle	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття Пиріг, П. Історія міст і сіл
title	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття
title_alt	Социально-экономическое развитие Стародуба во второй половине XVII века Socio-economic development of Starodub in the second half of XVII century
title_full	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття
title_fullStr	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття
title_full_unstemmed	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття
title_short	Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття
title_sort	соціально-економічний розвиток стародуба в другій половині хvіі століття
topic	Історія міст і сіл
topic_facet	Історія міст і сіл
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39220
work_keys_str_mv	AT pirígp socíalʹnoekonomíčniirozvitokstarodubavdrugíipoloviníhvíístolíttâ AT pirígp socialʹnoékonomičeskoerazvitiestarodubavovtoroipolovinexviiveka AT pirígp socioeconomicdevelopmentofstarodubinthesecondhalfofxviicentury

Соціально-економічний розвиток Стародуба в другій половині ХVІІ століття

Institution

Similar Items