Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період
Saved in:
| Date: | 2005 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2005
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39236 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період / О.С. Туренко // Українське релігієзнавство. — 2005. — № 34. — С. 30-40. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859722312417280000 |
|---|---|
| author | Туренко, О.С. |
| author_facet | Туренко, О.С. |
| citation_txt | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період / О.С. Туренко // Українське релігієзнавство. — 2005. — № 34. — С. 30-40. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-01T10:25:10Z |
| format | Article |
| fulltext |
30 31
безвиході. “Але та ж нестямність у вірі допомогла вижити, вистояти,
винести все, що накреслено було долею”.11
Насамкінець зазначимо, що процес осягнення релігійної віри,
попри всю його розмаїтість, містить потужний духовний потенціал, який
спонукає особистість до невпинної жаги самовизначення, до великої
внутрішньої зосередженості і душевних випробувань. І ця унікальна
життєва подорож особистості в царину духовного виводить її за межі “Я”,
дозволяє здійснити прорив в сферу Абсолютного, Божественного.
О.Туренко
* (м. Донецьк)
МІФОЛОГІЧНЕ СВІТОВІДЧУТТЯ
СТРАХУ І ЖАХУ В АНТИЧНИЙ ПЕРІОД**
Проблема місця й значення феноменів страху й жаху у
світовідчутті людини має свою довгу, але не досліджену історію в
науці. Починаючи з античної філософії, ці феномени (особливо страх)
розглядалися як відчуття, що залежать від об'єктно-суб'єктивного
сприйняття людиною явищ соціокультурного життя суспільства.
Однак самобутньої наукової гіпотези феномену та її обґрунтування
жоден з античних авторів не висунув. У Новий час в науковому обігу й
повсякденному світогляді страх постав суто як натурально-
фізіологічна (механічно-матеріалістична) реакція нервової системи
людини на зовнішню небезпеку. З періоду виділення психології в
окрему науку й під впливом досягнень експериментальної
психофізіології початку ХХ ст. така домінанта усвідомлення страху
остаточно утвердилася й домінує в сучасному західноєвропейському
світогляді.
Інше подання феноменів страху й жаху, слідом за Б.Паскалем,
обґрунтував С.Кьеркегор (Angst) і представники екзистенційної
філософії (М.Гайдеґґер, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс). Всі згадані філософи
розглядали страх як онто-психологічний феномен людського буття, що
має ключове значення в соціокультурних процесах цивілізації. Близьке
11
Песков В.М. Таежный тупик: Докум. повесть.- М.: Мол.гвардия, 1990.- С. 195.
* Туренко О.С. – кандидат філософських наук, доцент кафедри Соціальних
дисциплін Донецького інституту соціальної освіти.
** © Туренко О.С., 2005
до екзистенційного бачення місця страху в розвитку людської
культури було закладене в різних напрямках психоаналізу (З.Фройд,
О.Ранк, К.Г.Юнг), а також в соціо-психологічних теоріях Г.Лебона,
Е.Канєтті, С.Московічі. Значення феномена страху в історичному
процесі було обґрунтоване одним із засновників школи “Аналів”
Л.Февром і продовжене Ж.Делюмо, Ж.Мореном.
Радянська наука прийняла першу світоглядну позицію, тобто
розглянула страх тільки як негативну суб'єктивно-психологічну
реакцію (стан), яку можна вивчати лише в рамках вузьких
психофізіологічних досліджень. Винятком була “теорія страху”, яка
однобічно пояснювала походження релігії й стала, незважаючи на
неглибоке наукове обґрунтування, ідеологічною міфологемою
радянського атеїзму. У цілому ж, проблема соціокультурного значення
феномена страху стає в радянській науці, з політико-ідеологічних
причин, не кон’юнктурною. Однак тема страху в соціокультурному й
онто-аксіологічному контексті розроблялася російськими філософами
й культурологами (Н.Бердяєвим, Вяч. Івановим, К.Лєонтьєвим,
О.Лосєвим, Л.Шестовим) і продовжила свій розвиток у радянський
науці (М.Бахтін, П.Гайденко, П.Гуревич, Ю.Лотман). Незважаючи на
стійкий інтерес до даної теми, тільки зараз формуються нові
теоретично-методологічні підходи до розгляду страху і жаху, як
соціокультурних й онто-психологічних феноменів.
Спираючись на міждисциплінарне дослідження феноменів
страху й жаху, можна розкрити їх приховану онтологічну природу й
аксіологічне значення для культурно-історичного розвитку людства,
для усвідомлення й розуміння себе у світі. Сприйняття свого
внутрішнього світу людина починає із процесу філогенезу й
онтогенезу, з ранньої історії людства. Без сумніву, у первісному
світовідчуванні страх і жах грали одну із ключових ролей у
становленні перших соціокультурних феноменів (прасимволів) і
структурних компонентів колективної (міфологічної) свідомості, які
були закладені в основу розвитку ранніх цивілізацій, як у зовнішні
соціально-культурні інститути, так і внутрішні компоненти
колективного позасвідомого. Автор вже розглядав дискусійні питання
значення й місця страху у світогляді первісної людини й у період
ранніх цивілізацій Близького Сходу [Туренко О. Страх як соціально-
культурний феномен періоду ранніх цивілізацій Близького Сходу //
Сходознавство.- 2002.- №13-14. Туренко О. Значення феномена страху
в міфо-релігійному світогляді первісної людини (за аналітичною
психологією К.Г.Юнга) // Історія релігій в Україні]. Однак, для
32 33
західноєвропейського світогляду й світовідчуття основним фактором є
усвідомлення феноменів страху й жаху в період античності. Розкриттю
внутрішнього змісту, онто-психологічного значення феноменів страху
й жаху в античному світовідчуванні та їх класифікації присвячена дана
стаття.
Слід зазначити, що автор розглядає міфологію не лише як
символ або алегорію, а перш за все як емоційно забарвлене подвійне
усвідомлення феноменів світу. Сильні, некеровані афекти людини
чуттєво повставали перед її ще слабкою і не стійкою свідомістю.
Звичайно, такий акт усвідомлення своїх відчуттів викликав нову,
більш сильну хвилю захоплюючих свідомість емоцій. Одним із
можливих способів “спасіння” від афективних станів була позасвідома
проекція їх в окремі зооморфні образи міфологічного світу, що
існують незалежно від людини і керують її поведінкою.
Відтак, міфологія, як синкретична форма свідомості, була
відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій
і натхненних істот, які вважалися реальними. Проте в сучасній науці
залишилась майже непоміченою теза, про те, що перші персоніфікації
відбувалися завдяки опредмеченню окремих афектів самої людини.
Така персоніфікація створювала перші преанімістичні образи демонів і
переносила їх на реальні предмети природи, які зливалися з химерно-
жахаючими, зооморфними символами стихій та космічних сил.
Прикладом може служити індоєвропейський образ грифона у формі
Дракара та Семаргла – символів, в яких вкладене першовідчуття й
усвідомлення відношення архаїчної людини до світу.
Перші письмові згадки та характеристики феноменів Страху й
Жаху ми зустрічаємо в добутках ранніх античних авторів VIII-VI ст.
до н.е. Гомера, Гесіода те Есхіла. У Гомера ці феномени представлені
як божества (давні рудименти), які персоніфікуються з аналогічною
хаттсько-хеттською парою, що супроводжує чільних богів хетського
пантеону – Сонця й Грози. В “Іліаді” ці два божества супроводжують
бога війни Арея: і тоді ж повелів він і Страху, і Жаху коней. Впрягти, а
сам покривався зброєю полум’ям озаренною (XV;119-120).
Світовідчуття іншого давньогрецького поета – Есхіла, на
думку О.Лосєва, було пронизано жахливістю. Есхіла цікавив сам
феномен страху “як якась направленість чогось на щось, як
самодостатня музика буття, як те, що живе само собою своєрідна
процесуальна якість буття” [Лосев А.Ф. Форма – Стиль – Выражение.-
М., 1995.- С.798]. Проте, світовідчуття Есхіла спиралось на більш
глибоку історичну традицію, яку він мабуть не помічав, але
відштовхувався в своїй творчості. І хоча, відчуття страху Есхіл
зображує головним чином епічно й лірично, але в його творах
зустрічається більш архаїчні образи цього феномена. Так, в трагедії
“Семеро проти Фів” богові Фобосу, як рівнозначному богові війни
Арею служить спеціальний обряд жертвоприносини:
Так от. Завзятих сім воєначальників,
Бика забивши, кров у чорний щит злили
І, руки в ній змочивши, присягнулися
Аресу, Еніо й жахному Фобосу,
Що спрагливій крові (42-46).
Варто згадати, що в архаїчний період давньогрецьке слово
“космос” означало “військову шеренгу, ряд” і тільки з часом воно було
переосмислене як “порядок”, “упорядкований світ”, “світопорядок”.
Виходячи зі сказаного, можна припустити, що живий і гармонійно
впорядкований космос стародавніх греків символічно був
представлений в образі строго структурованої військової шеренги, де в
центрі або спереду перебувала колісниця чільного бога (обранця богів
та Долі на землі – героя), якого супроводжували його постійні
атрибути, певні сили, демони – Страх і Жах. Вони символізували не
лише відчуття присутності Смерті й випробування богів, але й щось
значно ширше. Страх і Жах усвідомлювались як охоронці
впорядкованого, структурно-обмеженого “ряду” у його вищих
космічних межах. Сама ж битва в архаїчному суспільстві розглядалася
як “божественний жереб”, виклик Долі, де два космоси-ряди
організують щось нове, ще неіснуюче в соціумі, але це нове не
повинне порушувати Єдиний, гармонійно впорядкований, Космос.
Саме для збереження Вищої цілісності служать демони-боги Страх і
Жах, що охороняють шлях у потойбічне, яке існує за межами Космосу.
В “Теогонії” Гесіода можна знайти логічне продовження
висловленому припущенню. Давньогрецький поет пояснює
походження богів Страху й Сум'яття: «Киферея, Щитодробителю
Аресу Страх народила й Сум’яття, Жах, що вносять у густі фаланги
мужів-ратоборців».
Цікавим тут є той факт, що матір'ю богів Страху (Фобоса),
Сум'яття (яке можна трактувати як одне із вторинних властивостей
сприйняття стародавнім греком бога Жаху-Деймоса) і їхньої сестри
Гармонії була богиня любові Афродіта. Поєднання персоніфікованих
почуттів любові, страху, жаху й гармонії в єдиний родовий ряд
здається, на перший погляд, неприродно ірраціональним. Проте
34 35
ірраціональний характер цього об’єднання може бути з’ясованим
завдяки дослідженням та ідеям К.Г.Юнга й О.Лосєва.
На їхню думку, будь-яка міфологічна система має свої ранні
шари історичного розвитку, які беруть початок від афективної, першо-
единої, хаотично-жіночої природи Великої Матері (в концепції Юнга
колективного позасвідомого) й обов'язково мають своє продовження у
відомих нам міфологічних зразках й амбівалентних символах
культури. О.Лосєв пише: “Афективний, преанімізм, що становив
колись величезну епоху в історії людського світогляду, і надалі ніколи
не зникав. Навіть у ті часи, коли він поступився місцем пластичному
антропоморфізму, він усе ще залишався у вигляді дуже частих
рудиментів, а в Римі навіть прогресував” [Лосев А.Ф. Мифология
греков и римлян.- М., 1996.- С.73].
Таким чином, боги Страх і Жах, ймовірно, були давніми
анімістичними демонами, що виступали як “раптово діюча сила, про
яку людині нічого невідомо” [Там само.– М., 1996.- С.72] і яку, за
аналітичною психологією К.Юнга, можна визначити як сильний
афект, нуминозное почуття зустрічі з архетипом колективного
позасвідомого. Швейцарський психоаналітик зауважує: “з давніх пір
емоція розуміється як одержимість, і тому ще сьогодні кажуть, що
хтось скипів, розлютувався і одержимий або чортом, або якимсь злим
духом, наче дехто подібний в нього проникнув” [Юнг К.Г.
Божественный ребенок. Аналитическая психология и воспитания.– М.,
1997.- С.294]. Певно, сильні емоції представлялися архаїчній людині
(так і сучасникам) преанімістичними демонами у безликій,
амбівалентній привабливо-лякаючій формі. Це – “миттєво виникаюча
й миттєве зникаюча страшна й фатальна сила, про яку людина не має
ніякого подання, що не може назвати на ім’я, і з якою не можна
вступити ні в яке спілкування” [Лосев А.Ф. Мифология греков и
римлян.– С.69].
Саме такими якостями для раціональної свідомості
характеризується сильний, незрозумілий, безпредметний афект страху
або жаху, що охоплює людину перед всією величчю Універсума в
момент інтуїтивного усвідомлення себе у світі. Такий стан в
міфологічній свідомості визначається як присутність могутнього
демона, якого спочатку зв'язують із більш давньою й могутньою
персоніфікацією світу – Великою Жахаючою Матір'ю, і тільки згодом.
Страх і Жах переносяться, як атрибути олімпійців, у раціонально-
пояснювану сферу їхньої присутності – супроводжувати бога війни
Арея на полі бою.
Якщо з’являється потреба, то олімпійці вдаються за
допомогою до демонів Страху й Жаху. Наприклад, розпалюють
ворожнечу й війну між троянцями й данайцями:
Їх збуджує Арей, а данаєв Паллада Афіна,
Жах насильницький, Страх і неситна сказом Звада
(“Іліада” IV, 439-440).
Ними може управляти не тільки бог війни Арей, але й інші
боги Олімпу, Афіна й Аполлон (“Іліада” XV, 325-326). У цих випадках
Гомер говорить про Страх і Жах як атрибуту верховного бога
стародавніх греків – Зевса:
Лайливим обладунком вона ополчалася до лайки жалюгідної.
Кинула біля персей егид, бахромою кошлатий,
Страшний очам, разючим Жахом весь оточений:
Там і Розбрат, і Могутність, і трепет, що біжать, Погоня,
Там і глава Горгони – чудовиська страшний образ,
Страшна, грізна, знамення Бога всесильного Зевса!
(“Іліада” V, 737-743)
Панування Афіни над божествами патріархального пантеону й
сферою чоловічої діяльності (війною), свідчить про рудименти
матріархального періоду давньогрецької міфології. Вірогідно,
партеногене народження й статус богині-діви (далекий від функцій
материнства, охоронниці роду та традицій родючості) надавали їй
право панувати й використовувати неконтрольовані й жахливі
атрибути свого батька – Страх та Жах. Інша справа Афродіта – мати
зазначених демонів. Діти богині любові не служать своїй матері.
Очевидно, не кожному богові дозволялося використовувати могутні
атрибути, а тільки тим, хто володів цим сакрально-таємним правом.
Тут ми повертаємося до питання про родовий взаємозв'язок страху,
жаху, любові й гармонії, тобто неприборканості батька – бога війни,
Арея.
Безмежність вольового початку Арея, нескінченне прагнення
до руйнування було обмежено його протилежністю – любов'ю. Їхній
незаконний (у рамках патріархального права) зв'язок призвів до
народження наступної протилежності – Фобоса, Деймоса й Гармонії.
На думку О.Лосєва, Афродіта – богиня хнотична, древніша за Зевса,
яка володіє космічними функціями й наповнює усім світом любов'ю
[Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. / Гл. ред. С.А.Токарев.-
М., 1997., Т.1.- С.132]. Зевс – символ патріархального порядку у світі,
36 37
що передував пануванню матріархату й усвідомлювався стародавніми
греками класичної епохи як період тератоморфних чудовиськ, хаосу й
жаху. Найдавніший образ Афродіти внутрішньо поєднував у собі
якості її пізнього коханого – Арея – його родової, близнечної частини
(у трактуванні К.Г.Юнга вічно нерозлучна пара архетипів Аніма й
Анімус). Їхні взаємини координуються законом взаємного руху
назустріч і переливанням в іншу, раніше не існуючу якість –
enautiodrovia.
Таким чином, перед нами одна з пізніх проекцій Великої
Жахаючої Матері, прародительки всього світу, Космосу. Однією з
головних її якостей була позасвідомість вольових дій – народження
нових, ще не існуючих компонентів хаотичного світу. Амбівалентна
богиня, як передродове колективне позасвідоме, водночас сіяла
нуминозні феномени світосприймання світу: любов, народження,
страх невизначеності перед волею Долі та жах смерті. Преанімістичні
демони Страх і Жах являють собою персоніфіковані абстрактні явища,
породжені Єдиною, ще нерозщепленою свідомо-патріархальною
природою любові й неприборканості, з метою впорядкувати хаотично
існуючий світ – гармонізувати його.
Гармонія є основною якістю Космосу, де раніш хаотично-
розчинені неупорядковані частини, оформляються в єдиних межах
міри. У цьому випадку гармонія несе в собі дві крайності – жах, хаос,
неприборканість, з одного боку, а з іншого – любов, надію й красу.
Але феномени Страху й Жаху не тільки є внутрішніми компонентами
Гармонії, які можуть переходити у свою протилежність, змінюючи
конкретно-чуттєві образи. Ці два демони, афективні сили і начала, що
панують над світовідчуванням людини, як їхньої протилежності, є
стримуючими компонентами Цілого та живого Космосу, які не дають
розійтися, розвалитися єдиній шерензі, упорядкованому ряду,
обгороджуючи його окремі частки від первісного хаосу.
Зрештою, феномени Страху й Жаху оберігають Космос,
людську свідомість від своєї ж внутрішньої якості та об'єднуються в
єдине, нерозривно нерозчинене ціле, коли дві основні протилежності
зливаються в “мегаточку” – в “Усе”. Це – ім'я бога Пана, що так само
як і Афродіта має архаїчні коріння, уводячи людину в стан
безпричинної паніки, втрати вольового контролю над своєю
свідомістю й діями. Він панує опівдні, в момент завмирання дня, коли
час і простір неначе зникають, втрачають свої грані розпізнання,
здобуваючи стан абсолютної повноти зупиненого, застиглого буття у
світовідчуванні людини. У такий момент свідомість втрачає свою
просторово-часову установку, психо-культурні бар'єри сприйняття
світу руйнуються й людина повертається у свій минулий позасвідомий
стан інтуїтивних-тваринних імпульсів, головним складовим
компонентом яких є почуття страху, що змушує діяти людину у двох
імпульсивно-афективних планах (втеча або агресія, які несуть
психологічну розрядку й можуть “повернути” свідомості втрачену
структурну рівновагу). Бог Пан з’являвся не тільки в мирний час, але й
у періоди війн, зберігаючи всі свої онто-психологічні якості, властиві
міфологічному світовідчуванню.
Описання раціонально непоясненої, безпредметної паніки у
формі лютої, звіриної агресії, ми зустрічаємо в “Історії” К.Тацита.
Римський історик розповідав про “безпричинний страх”, що охопив
римську армію Фабія Валента та призвів до різанини мирних,
безвинних жителів галльського міста Диводура [Тацит К. Анналы.
Малые произведения. История.- М., 2001.- С.559]. Геродот розповідає
про іншу лінію поведінки – безпричинну панічну втечу: “Отут
персами опанував такий страх, що вони кинулися бігти й зупинилися
тільки стадіях в 60 [від міста]” (тобто, втеча тривало близько 11 км.)
[Геродот. История.- М., 1999.- С. 302].
Нарешті, феномени Страх та Жах у світовідчутті давнього
грека виступали модусами і символами протистояння людини, як
свідомої істоти, перед Долею. Ця Космічна Сила підкоряє собі
людину, примушує душу тремтіти. Перед її поглядом людина ціпеніє і
перетворюється у річ, камінь, який ще “бачить життя”. Волею Долі
кожен епічний герой чи цар стає оголено-відкритим, його
раціонально-упорядкований, передбачений світ руйнується перед її
ірраціональною, сліпою силою, яка водночас є випадковою і
необхідною.
Людина відчувала “terror fati” перед передвічною безодньою та
темним образом Жінки-Долі, що залишалася в античній міфології в
архаїчних образах богинь Ананке, Мойри. Вони виступали в
амбівалентній формі Долі-Згубниці, Долі-Помсти або Долі-
Родительниці, Долі-Коханки. Потойбічний гул непередбаченої й
невідвортньої Долі, яку не можна умилостивити будь-якими жертвами
і не побороти опором, предстала перед свідомістю та світовідчуттям
людина античності. Вона титанічно й мужньо сприймала
ірраціональну волю Долі з єдиним бажанням перервати жахливе
відчуття всеохоплюючого Страху, здолати його через релігійно-
містичні ритуали та катарсичне мистецтво.
38 39
В період еллінізму відчуття страху перед силою Долі
позасвідомо трансформувалась в релігійно-етичні вчення (епікуреїзм,
стоїцизм тощо), які пропагували методи протистояння Долі та
подолання відчуття жаху перед її ірраціональної силою. В подальшому
архаїчно-античний Страх та Жах Долі поєднувався з іудео-
християнським концептом “страху Божого”, що віддавав рішення за
життя і смерть людини на волю Господа.
Зазначені подання про страх і жах зберігали свій внутрішній
зміст у світовідчуванні й світогляді наступного періоду античності.
Подібних до давньогрецького Фобоса й Деймосу богів ми зустрічаємо
в давньоримському пантеоні. Так, від бога Terrorа, пов'язаного з
війною, залежала, за переконаннями римлян, доля бою. Плутарх
свідчить, що засновник Риму Тезей, перш, ніж вступити до бою з
амазонками, приніс жертву цьому богові: "Нарешті, Тезей, принісши,
дотримуючись оракула, жертву Страхові, напав на ворогів” [Плутарх
Избранные жизнеописания. В 2-х т.- Том I.- М., 1990.- С.46]. Такої ж
традиції дотримувався і Олександр Македонський. Зі слів Плутарха,
коли полководець готувався до битви з Дарієм при Гавгамелах, то
“робив перед своїм наметом якісь таємні священні обряди й приносив
жертви богові Фобосу” [Там само.- Том II.-С.394]. В римських
жрецьких книгах (indigitamenta) Блідість і Страх виступають, як сили
глибинних суспільних зворушень [Хейзинга Й Homo ludens. В тени
завтрашнего дня – М., 1992.- С.159-160].
Персоніфікацію почуттів страху й жаху, як відгомонів
найдавніших архаїчних уявлень, можна зустріти в “Метаморфозах”
Овідія: З дому вийшла. При ней Ридання спутником було Смертний
Жах, і Страх, та Божевілля з испуганим ликом (IV, 483-484).
Виходячи зі сказаного, можна виділити приблизну
класифікацію феноменів Страху й Жаху в період античності:
§ у світорозумінні й світовідчуванні стародавніх греків
Страх і Жах являли собою одухотворених істот, що мають
самостійну природу демонів-богів;
§ Страх і Жах не тільки супроводжували свого батька – бога
війни Арея, але й були атрибутами головних олімпійців
(Зевса, Аполлона, Афіни), у функції яких входило
збереження свідомо впорядкованого, патріархально-
структурного Космосу. Іншим олімпійським богам, які
могли порушити гармонію Космосу, ці атрибути не
довірялися. Так само Страх і Жах, як атрибути могутності
богів, не довірялися давньогрецьким царям, на відміну від
царів (фараонів) ранніх цивілізацій Близького Сходу;
§ демони Страху і Жаху мають давні преанімістичні коріння
першосприйняття людиною світу. З цим пов’язані архаїчні
форми міфології, які характеризуються хаотично-жіночим
початком Великої Жахаючої матері (колективним
позасвідомим людства);
§ феномени Страху і Жаху включені у внутрішню і
зовнішню структуру гармонійно влаштованого, живого
Космосу. Вони відіграють потрійну функцію, виступаючи
крайніми протилежностями доброго, позитивного, межами
пізнаного й окультуреного світу, що зберігають його
цілісність у гармонійній боротьбі протилежностей. І
нарешті, вартовими, що руйнують повне злиття внутрішніх
протилежностей Космосу в Єдину мегаточку – ущільнення
існуючих компонентів світу “в Усе”, тобто феномени не
дають зворотньому поверненню світу в первинний хаос,
Ніщо;
§ феномени Страху і Жаху виступали модусами
світовідчуття античної людини перед першо-єдиною,
передвічною жіночістю – Долею, Космічною Силою,
жахаюча воля якої постійно височила над життям всього
соціуму. Доля як ірраціональна сила руйнувала та
підкоряла розумний світ людини й відкривала перед нею
Ніщо.
Звичайно, подане бачення та класифікація феноменів страху та
жаху в античний період не є остаточною. Автор спирався в своєму
дослідженні лише на літературні джерела, де простежується факт
персоніфікації феноменів, що вивчаються. Але за межею такого
аналізу, залишився глибинний пласт схованих світовідчуттів людини
античності, який ще потребує свого дослідження.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-39236 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0032 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T10:25:10Z |
| publishDate | 2005 |
| publisher | Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Туренко, О.С. 2012-12-11T13:48:52Z 2012-12-11T13:48:52Z 2005 Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період / О.С. Туренко // Українське релігієзнавство. — 2005. — № 34. — С. 30-40. — укр. XXXX-0032 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39236 uk Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України Філософія релігії Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період Article published earlier |
| spellingShingle | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період Туренко, О.С. Філософія релігії |
| title | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період |
| title_full | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період |
| title_fullStr | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період |
| title_full_unstemmed | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період |
| title_short | Міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період |
| title_sort | міфологічне світовідчуття страху і жаху в античний період |
| topic | Філософія релігії |
| topic_facet | Філософія релігії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39236 |
| work_keys_str_mv | AT turenkoos mífologíčnesvítovídčuttâstrahuížahuvantičniiperíod |