Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування
Досліджено закономірності інтелектуально-інформаційної сфери відродження національного господарства й виявлено тенденції її трансформаційного впливу. Визначено можливості формування умов забезпечення раціонального використання системно-універсального ресурсу у створенні економіки інтелектуального ти...
Saved in:
| Published in: | Управління економікою: теорія та практика |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут економіки промисловості НАН України
2010
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39773 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування / В.В. Микитенко, Я.І. Юрик // Управління економікою: теорія та практика: Зб. наук. пр. — Донецьк: ІЕП НАНУ, 2010. — С. 68-96. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860269046878961664 |
|---|---|
| author | Микитенко, В.В. Юрик, Я.І. |
| author_facet | Микитенко, В.В. Юрик, Я.І. |
| citation_txt | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування / В.В. Микитенко, Я.І. Юрик // Управління економікою: теорія та практика: Зб. наук. пр. — Донецьк: ІЕП НАНУ, 2010. — С. 68-96. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Управління економікою: теорія та практика |
| description | Досліджено закономірності інтелектуально-інформаційної сфери відродження національного господарства й виявлено тенденції її трансформаційного впливу. Визначено можливості формування умов забезпечення раціонального використання системно-універсального ресурсу у створенні економіки інтелектуального типу.
Исследованы закономерности интеллектуально информационной сферы возрождения национального хозяйства и выявлены тенденции ее трансформационного влияния. Определены возможности формирования условий обеспечения рационального использования системно-универсального ресурса в создании экономики интеллектуального типа.
Regularities of the intellectual information sphere of revival of the national economy are investigated, and tendencies in the influence of its transformation are revealed. The possibilities of forming the conditions for providing the rational use of a system-universal resource in the formation of the economy of intellectual type are evaluated.
|
| first_indexed | 2025-12-07T19:04:43Z |
| format | Article |
| fulltext |
В.В. Микитенко, д.е.н.,
Я.І. Юрик, к.е.н.
ТРАНСФОРМАЦІЯ ТА ТРАНСЛЯЦІЯ ПОТЕНЦІАЛІВ СИСТЕМНО-
УНІВЕРСАЛЬНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ
Досліджено закономірності інтелектуально-інформаційної сфери відродження
національного господарства й виявлено тенденції її трансформаційного впливу. Визначено
можливості формування умов забезпечення раціонального використання системно-
універсального ресурсу у створенні економіки інтелектуального типу.
Исследованы закономерности интеллектуально информационной сферы возрождения
национального хозяйства и выявлены тенденции ее трансформационного влияния. Определены
возможности формирования условий обеспечения рационального использования системно-
универсального ресурса в создании экономики интеллектуального типа.
Regularities of the intellectual information sphere of revival of the national economy are
investigated, and tendencies in the influence of its transformation are revealed. The possibilities of
forming the conditions for providing the rational use of a system-universal resource in the formation
of the economy of intellectual type are evaluated.
Для провадження активної трансформації економічної системи держави, ініціювання та
набуття нею системних ознак при переході на ендогенно спрямований шлях розвитку в
умовах глобалізації світогосподарської системи актуальне нарощення масштабів розвиненості
потенціалів системно-універсального функціонування (до складу яких входять такі потенційні
ресурси: організаційний, науковий, управлінський, трудовий, інтелектуальний та
інформаційно-методичний). При цьому саме інновативно-інноваційний та інтелектуальний
по-
© В.В. Микитенко, Я.І. Юрик, 2010
тенціали стають імперативом набуття і збереження стійкого економічного розвитку держави в
середньо- та довгостроковій перспективах. В епоху глобалізації світової економіки основа
успішного позиціонування країни, регіону чи галузі полягає в постійному інноваційному
оновленні, спрямованому на досягнення максимальної продуктивності,
конкурентоспроможності, розвитку людського капіталу. Хоча визнаним фактом є те, що
інновації стали рушійною силою розвитку всіх секторів промисловості та сфери послуг, проте
залежність темпів економічного розвитку значно сильніша від трансформаційного ресурсу –
наукової сфери. За існуючими оцінками в розвинутих країнах світу від 50 до 90% приросту
ВВП забезпечується саме завдяки впровадженню інновацій. За останнє десятиріччя
чисельність працівників інноваційної сфери у США і Західній Європі збільшилась у 2, а в
Південно-Східній Азії – у 4 рази. У Європейському Союзі частка інноваційно активних
промислових підприємств становить понад 50%. Відтак генерація нових ідей, утілюваних у
високих технологіях та інноваціях, сьогодні переважно визначає якість соціально-
економічного розвитку країн і рівень добробуту їх громадян, а від рівня інноваційної
активності, становища держави на світовому ринку наукоємної продукції безпосередньо
залежить і її національна безпека.
Суб’єкти державного управління національною економікою у програмах соціально-
економічного розвитку країни перманентно ставлять доволі амбіційні цілі – наближення
доходів українських громадян до рівня розвинутих країн, співрозмірне підвищення
продуктивності праці, завоювання нових позицій на світових ринках тощо. Проте реалізувати
їх можна лише за рахунок радикального підвищення конкурентоспроможності вітчизняного
реального сектору економіки шляхом постійного технологічного оновлення і якісного
підвищення рівня технологічного розвитку її ключових галузей і виробництв. Однак, слід
констатувати, що сьогодні маємо ситуацію, за якої заяви про перехід вітчизняної економіки до
«інноваційної моделі розвитку», «постіндустріального суспільства», «наукоємної економіки»,
«економіки знань» представлені зараз ледь не в кожній платформі економічного розвитку,
однак у дійсності ж українська економіка розвивається у прямо протилежному відносно
зазначених орієнтирів напрямі. Усе більше зростає сировинна складова економічного
зростання, за згортання власне інноваційних компонентів. Витрачаються невідтворювальні
ресурси, а відновлюваний інтелектуальний продукт усе більше мінімізується. Сучасна
українська модель економіки становить той випадок, коли виражене через ВВП економічне
зростання знаходиться в антизв’язку з економічним розвитком. При цьому задля зміни
існуючої ситуації, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в
довгостроковій перспективі, необхідно організувати процес формування узгодженого бачення
технологічного (інноваційного) майбутнього України в усіх інтересантів цього процесу:
держави, бізнесу, науки, суспільства, і спільними зусиллями реалізувати поставлені цілі.
Тобто необхідним є створення фактично відсутньої на сьогодні національної інноваційної
системи як постійно діючого механізму, який забезпечуватиме перманентний процес
технологічного оновлення.
Віддаючи належне теоретичній і практичній цінності попередніх наукових здобутків
дослідників [1-6], автори вважають, що сьогодні в межах ефективної реалізації
вищезазначеного завдання назріла необхідність актуалізувати оцінку поточних параметрів і
структури сформованих в Україні інститутів, спрямованих на підтримку інновацій.
Зокрема, необхідним є з’ясування закономірностей інтелектуально-інформаційної сфери
відродження національного господарства; вивчення тенденцій її трансформаційного впливу;
визначення можливості формування умов забезпечення раціонального використання
системно-універсального ресурсу в розбудові економіки інтелектуального типу.
Як було зазначено в науковій праці [9], ключовою, синтезованою проблемою переходу
української економіки від сировинного до інноваційного типу є невмотивованість основних
суб’єктів інноваційного процесу. Зокрема, недостатня мотивація розробника інноваційних
знань полягає в: недостатньому захисті інтелектуальних прав розробників та винахідників
(недостатня матеріальна зацікавленість автора інноваційної розробки у практичній
імплементації свого дослідження; низька капіталізація наукових результатів; значні витрати,
пов’язані з патентуванням в Україні й за кордоном; невизначеність правового режиму
інтелектуальної власності, створеної за рахунок державного бюджету); фрагментарній
орієнтації на потреби економіки (недостатня інформація про ринки збуту; незначні обсяги
державного замовлення на розробку інноваційного продукту; неефективність введення в
господарський оборот результатів інтелектуальної діяльності); слабкій ресурсній (фінансовій)
забезпеченості інноваційних розробок (використання основної частини коштів не на
дослідження і розробку нових технологій, а на придбання машин та устаткування); «старінні»
кадрів у сфері розробки інноваційних знань (відплив за кордон молодих спеціалістів;
недостатньо активне залучення висококваліфікованих іноземних спеціалістів у сфері науки й
освіти); низькій частці наукової складової в діяльності ВНЗ.
Зауважимо, що кризові явища почали виявлятися в науковій підсистемі держави ще на
початку 80-х років, про що свідчать оцінки, виконані за статистичними даними Держкомстату
СРСР та УРСР періоду 1971-1988 рр.1
У той же час протягом XI (1981-1985 рр.) та XII (1986- 1990 рр.) п’ятирічок у структурі
науково-технічного потенціалу можна було спостерігати значні, і зауважимо, слабо керовані
1 Зауважимо, що за кадровою складовою питома вага Української РСР у всесоюзному науково-
технічному потенціалі у 80-х роках становила приблизно 11,3% при питомій вазі республіки за
чисельністю населення – 18,0%, за виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції –
17,2 та 18,6% відповідно, за виробництвом національного доходу – 16,6%. Серед виконавців наукових
та науково-технічних робіт налічувалося близько 700 тис. осіб, із них працювали: а) у наукових
організаціях Академії наук УРСР – 64,7 тис. осіб (9,2%); б) у МО УРСР – 75 тис. (10,7%); в) у наукових
організаціях міністерств та відомств, які виконували наукові дослідження, проектні, проектно-
конструкторські, технологічні та інші роботи – 337 тис. осіб (48,2%); г) на підприємствах (в
об’єднаннях) різних галузей (внутрішні науково-дослідні лабораторії, конструкторські, техноло-гічні,
дослідно-експериментальні підрозділи, зайняті розробкою, доведенням і впровадженням науково-
технічних нововведень у виробництво) – 223,4 тис. осіб (31,9%). Отже, переважна більшість потенціалу
(до 80%), якщо оцінювати за чисельністю зайнятих, знаходилась у галузевому та заводському секторах
науково-технічної діяльності.
зміни. Так, здійснювалось укрупнення й розукрупнення відповідно галузевих та заводських
науково-технічних центрів. Крім того, значну частину галузевих науково-технічних
організацій було передано підприємствам та об’єднанням. Також важливо відзначити, що
розміщений на території Української РСР науково-технічний потенціал був розосереджений
за численними союзними й республіканськими міністерствами та відомствами. Число
останніх становило понад 70 (із них 55 союзних і 16 республіканських), а загальна кількість
наукових організацій – 702, у тому числі у промисловості 196 (27,9%), у сільському
господарстві – 149 (21,2%), у сфері охорони здоров’я, освіти та культури – 121 (17,2%). У
республіці, по суті, не було єдиного органу, який би здійснював управління розвитком та
функціонуванням потенціалу. Раді Міністрів Української РСР через республіканські
міністерства та відомства підвідомчими були лише до 28% від загальної чисельності
працівників, занятих у сфері науки та техніки. Крім того, зауважимо, що у складі власного
республіканського потенціалу, якщо не враховувати Академію наук УРСР, знаходилися в
основному наукові організації, що не відігравали провідної ролі в розвитку науки та техніки
(це були наукові організації міністерств культури, торгівлі, легкої промисловості тощо).
Наукові ж організації, задіяні у провідних галузях матеріального виробництва (промисловість,
транспорт, сільське господарство та ін.), були підзвітними союзним міністерствам та
відомствам. У цьому зв’язку виникають питання, а чи можна було за такої розосередженості
наукових організацій, підпорядкованих переважно союзним міністерствам та відомствам,
ефективно управляти науково-технічним прогресом у республіці; а чи можна було взагалі за
такої залежності говорити про економічну суверенність республіки?
Надзвичайно важливим чинником формування й нарощення науково-технічного
потенціалу є масштабність і розвиненість матеріально-технічної бази й озброєність творчої
праці. За цими параметрами в межах аналізованого періоду відзначено суттєве відставання. До
двох третин науково-технічних організацій не мали жодної дослідно-експериментальної бази,
у зв’язку з чим на довгі роки розтягувалася розробка, доведення, перевірка й матеріалізація у
виробництві високоефективних науково-технічних ідей. Особливо гостро відчувалася нестача
наукових приладів, дослідних стендів, технічних засобів наукового пошуку та проектування
нової техніки (на одного зайнятого їх припадало тоді у країні у 3-4 рази менше, ніж у
високорозвинутих державах)2.
За результатами дослідження встановлено також, що ефективність функціонування
науково-технічного потенціалу республіки за останні роки аналізованого періоду
знижувалась. Якщо у 1976-1979 рр. за рік створювалося по 801 зразку нових типів машин,
устаткування, приладів і засобів автоматизації, то у 1986 р. їх було – 700, у 1987 р. – 724, у
1988 р. – 598 зразків. Спостерігається зниження технічного рівня нових типів машин та
устаткування. Так, якщо у 1976-1980 рр. із загального числа нових типів машин та
устаткування, апаратів, приладів та засобів автоматизації 18,1% були вище рівня кращих
вітчизняних та іноземних зразків, то в 1987 р. цей показник знизився до 7,5%, у 1988 р. –
7,0%. Сповільнилося створення автоматизованих систем управління. У середньому за 1976-
1980 рр. кількість АСУ й оброблення інформації становила 82 од., у 1987 р. – 69, у 1988 р. – 65
од.
2 Протягом тривалого періоду не поліпшувалася видова структура наукової та науково-технічної
діяльності. Неодноразово проводилися, так би мовити, «вольові», під час нічим не обґрунтовані,
«перетасовки» у структурі галузевого та заводського науково-технічного потенціалу. Були послаблені
зусилля з розвитку фундаментальних досліджень і підготовки до впровадження нових і новітніх
технологій. Якщо по Союзу в цілому фундаментальні дослідження в загальному науково-технічному
комплексі займали до 7%, у США – 12%, то в УРСР, за оцінками дослідників того періоду, вони
займали дещо більше 6%. Важливо підкреслити, що умови розвитку фундаментальних досліджень в
УРСР за останні роки аналізованого періоду суттєво погіршилися. Знизилася матеріальна
зацікавленість працівників так само, як і престижність виконання фундаментальних досліджень. Певну
негативну роль тут відіграли прорахунки та формально-бюрократичні підходи, які були допущені у
процесі підготовки й упровадження у 1987-1988 рр. нової системи фінансування і господарювання в
наукових установах та організаціях АН УРСР.
У республіці спостерігалося старіння промислово-виробничих основних фондів. Ступінь
зносу останніх у 1980 р. становив 37,4%, у 1987 р. – 45, у 1988 р. – 46,1%. У металургійному
комплексі знос основних виробничих засобів (ОВЗ) становив 57,1%, у машинобудівному
комплексі – 43,3%. Хоча дещо підвищився коефіцієнт вибуття виробничих основних фондів із
1,8% у 1980 р. до 2,9% у 1988 р., проте у складі цих фондів ще велика питома вага фізично та
морально застарілої техніки. Це призводило до зниження показника фондовіддачі. Згідно зі
статистичними даними того періоду вплив науково-технічного прогресу на зростання
ефективності виробництва в Українській РСР виражався такими цифрами (табл. 1). Як
бачимо, вплив науково-технічного прогресу на зростання ефективності виробництва в
Українській РСР не значний. Він ніби завмер на рівні, що склався на початку 70-х років.
Додатковий прибуток, отриманий за рахунок упровадження нової техніки у промисловості за
своєю абсолютною величиною за останні роки (1986-1988 рр.) «заморозився» на рівні 900-
1000 млн. руб. на рік і в жодному з аналізованих 18 років (1971-1988 рр.) він не перевищував
1% національного доходу. Кількість вивільнених працівників відносно до витрат на
впровадження нової техніки зменшується з кожним аналізованим періодом. Щодо 1970 р.
показник «вивільнення чисельності працівників» погіршився майже на 30%.
Нині стан наукової сфери України є не менш складним. Кризові явища, які почали
виявлятися в науковій системі ще на початку 80-х років, сьогодні набули масштабного
характеру, а проблеми української науки в період проведення реформ суттєво загострилися.
Проте у багатьох зберігається надія на швид-
Таблиця 1
Вплив НТП на зростання ефективності виробництва
в Українській РСР
Роки
Показники 1971-
1975
1976-
1980
1981-
1985
1986-
1988
Відношення приросту прибутку від
упровадження заходів із нової техніки у
промисловості до розміру виробленого
національного доходу, % 0,83 0,87 0,99 1,00
Кількість відносно вивільнених працівників
на 1 млн. затрат на впровадження нової
техніки, осіб 102 81 67 73
кий кінець кризи і завершення структурної перебудови економіки, після чого все стане на свої
місця. На жаль, для подібного оптимізму немає підстав. Про це, зокрема, свідчить не лише
стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науки, а перш за все – фактична
відсутність державної інноваційної політики. Різке зниження асигнувань на науку [10] у
поєднанні з прагненням перемістити передбачені для неї бюджетні кошти в інші галузі та
сфери супроводжувалося появою різноманітних пропозицій щодо реформування НДДКР3.
Науковий потенціал України сьогодні об'єднує 1378 підприємств та організацій (табл. 2).
Інституціональній структурі науки притаманний цілий ряд особливостей, який відрізняє нашу
державу від розвинутих країн світу.
3 Слід зазначити, що для багатьох із них типовим було зменшення ролі основних факторів розвитку
наукового потенціалу (зокрема: державної підтримки, попиту з боку наукоємного сектору економіки,
забезпечення вчених необхідними інформаційними ресурсами тощо) і перебільшена увага до другорядних
для перехідного періоду організаційних форм (венчурне фінансування наукоємних технологій, розширення
технопарків тощо). Як правило, не враховується, можливо, найважливіше – те, що розвиток наукового
потенціалу є суттєво інерційним процесом, який охоплює одночасно кілька поколінь і включає навчання в
середній та вищій школах, підготовку наукових кадрів в аспірантурі, накопичення знань та основних
фондів, формування наукових шкіл і розширення інформаційної бази. Відхилення від установленого
процесу в будь-якій із ланок формування потенціалу науки буде даватися взнаки протягом тривалого
періоду часу. Очевидно, реформування сфери науки необхідне, але воно має бути дуже добре підготовлено,
щоб не погіршити і без того вкрай складну ситуацію.
Так, основу наукового сектору утворюють самостійні науково-дослідні організації,
відокремлені від виробництва й освіти. Якщо на початку 90-х років їх питома вага становила
до 40%, то сьогодні їх частка в загальній сукупності організацій вітчизняного науково-
технічного комплексу перевищує 50%. Разом із тим на сьогоднішній день занепокоєння
викликає зниження кількості конструкторських та проектно-пошукових організацій, а також
украй низький потенціал заводського наукового сектору (табл. 2, 3). В останньому
спостерігається і значне скорочення організацій і суттєве зменшення чисельності зайнятих у
ньому [10]4.
Таблиця 2
Організації, які виконували наукові та науково-технічні
роботи, за секторами науки, од.*
Сектори
науки 1991 1995 2000 2004 2005 2007 2008 2008 до
1991, %
Академічний 290 270 306 384 378 365 360 124,1
Галузевий 804 906 939 870 884 789 764 95,0
ВНЗ 146 150 160 168 172 178 182 124,7
Заводський 104 127 85 83 76 72 72 69,2
Усього 1344 1453 1490 1505 1510 1404 1378 102,5
*Розраховано й узагальнено за даними робіт [7, 8].
Таблиця 3
Динаміка структури наукових організацій за типами*
Тип організацій
Одиниці
вимірюв
ання
1991 1995 1998 2000 2004
од. 1344 1453 1518 1490 1487Наукові організації, що
виконують наукові та
науково-технічні роботи % 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0
од. 502 680 784 821 818Науково-дослідні
організації % 37,4 46,9 51,6 55,1 55,0
од. 358 300 274 207 208Конструкторські
організації % 26,6 20,6 18,1 13,9 14,0
од. 88 57 53 57 60Проектні та проектно-
пошукові організації % 6,5 3,9 3,5 3,8 4,0
од. 146 150 158 160 168
Вищі навчальні заклади
% 10,9 10,3 10,4 10,7 11,2
од. 17 16 11 16 16Дослідні заводи, що не
випускають продукцію
на сторону % 1,3 1,1 0,7 1,1 1,1
од. 104 127 97 85 92Науково-дослідні та
конструкторські
підрозділи на
промислових
підприємствах % 7,7 8,7 6,4 5,7 6,2
од. 129 123 141 144 134Інші самостійні
організації % 9,6 8,5 9,3 9,7 9,0
* В офіційній статистиці подані дані лише до 2004 р. Однак, за оцінками експертів НАН України, ситуація в цій
сфері лише погіршилась.
4 З огляду на зазначене можна констатувати, що в Україні недостатньо розвинута фірмова
(корпоративна) наука. А, як показує досвід розвинутих країн, саме науково-технічні лабораторії
великих промислових компаній володіють явними перевагами на ринках інноваційної продукції.
Йдеться про можливість сконцентрувати ресурси на розробці науково-технічних продуктів, які
користуються попитом, виконувати ширший спектр досліджень і відбір на їх основі перспективних
розробок. І хоча саме ці інституціональні одиниці є надзвичайно важливим сегментом науково-
технічної складової сучасної економіки, у країні за роки реформ частка промислових підприємств, що
займалася виконанням досліджень і розробок, знизилась із 7,7 до 6,2% (див. табл. 3).
Іншою особливістю інституціональної моделі української науки є дуже слабка
«присутність» вищої школи. Частка ВНЗ, що виконують дослідження і розробки, склала у 2008 р.
13,2%. Із 1991 по 2008 р. кількість ВНЗ, зайнятих науковою діяльністю, зросла лише на 36 од.
Сьогодні наукову діяльність веде лише половина українських ВНЗ 3-4 рівнів акредитації.
Структура витрат на дослідження та розробки України за джерелами фінансування й
соціально-економічними цілями дещо «унікальна» (табл. 4).
Таблиця 4
Джерела фінансування наукових та науково-технічних робіт, тис. грн.
Показники 1995 2000 2005 2007 2008
Держбюджет 244896,1 614513,5 1711174,5 2815425,2 3909777,6
% до загального
обсягу фінансування 37,6 30,0 33,2 45,8 48,7
Кошти місцевих
бюджетів н.д. н.д. 26473,6 22476,1 39923,1
% до загального
обсягу фінансування 0,0 0,0 0,5 0,4 0,5
Позабюджетні фонди 53925,2 18582,4 24937,6 18273,4 38143,5
% до загального
обсягу фінансування 8,3 0,9 0,5 0,3 0,5
Власні кошти 14582,5 61294,6 338484,8 521078,7 592523,9
% до загального
обсягу фінансування 2,2 3,0 6,6 8,5 7,4
Кошти замовників:
підприємств, організацій
України 233375,9 785788,4 1680100,3 1725742,8 2072199,8
% до загального
обсягу фінансування 35,8 38,4 32,6 28,1 25,8
іноземних держав 101916,3 477079,1 1258037,9 978702,2 1254902,1
% до загального
обсягу фінансування 15,6 23,3 24,4 15,9 15,6
Інші джерела 3266 89081 121191,1 67532,9 117288,9
% до загального
обсягу фінансування 0,5 4,4 2,3 1,1 1,5
Усього 651962 2046339 5160399,8 6149231,3 8024758,9
*Розраховано й узагальнено за даними робіт [7, 8].
Попит на науково-технічну продукцію формується переважно за рахунок держави, яка
має компенсувати низьку інвестиційну активність бізнесу, а також недостатню ефективність
податкових, законодавчих та інших інструментів підтримки наукової та інноваційної
діяльності. На відміну від країн із розвинутою ринковою економікою, у яких 60-75% витрат на
науку фінансує приватний сектор, більш-менш співрозмірні «відсотки» забезпечуються
бюджетом. При цьому залежність науки від бюджету останніми роками навіть посилюється
(табл. 4).
Вітчизняна наукова система лише незначною мірою зорієнтована на потреби економіки
та суспільства. За даними 2008 р., на соціальні цілі припадало 4,6% загального обсягу
внутрішніх витрат на дослідження та розробки. Мало ресурсів спрямовувалося на підтримку
наукоємних галузей: на виробництво машин та устаткування – 4,5%, на виробництво
транспортних засобів, а також виробництво електричного, електронного й оптичного
устаткування – по 11,1%. Незначні кошти витрачаються на дослідження та розробки у сфері
охорони здоров’я (3,8% від загального обсягу внутрішніх витрат), що суперечить
загальносвітовим тенденціям, оскільки практично всім розвинутим країнам вдалося домогтися
суттєвої зміни структури видатків на користь саме цього напряму. Ефективність їх зусиль
підтверджується збільшенням тривалості й поліпшенням якості життя населення.
Таким чином, підсумовуючи вищенаведені викладки, можна зазначити, що збереження в
Україні невисоких порівняно із країнами-лідерами світової економіки масштабів
фінансування досліджень і розробок [10] не дозволяє забезпечити необхідне поліпшення
матеріально-технічного та кадрового забезпечення дослідницького процесу. У державі поки
ще не спостерігається поліпшення умов для закріплення в науці професійних кадрів. За
опитуваннями у США, у 2008 р. професія вченого була однією з найпрестижніших із всього
спектра можливої професійної реалізації: 56% населення назвали цю професію дуже
престижною, 25% – досить престижною; 20% – престижною. Водночас в Україні її
престижність різко впала. В офіційній статистиці знаходимо підтвердження цьому факту.
Зокрема про низький суспільний статус наукової діяльності в Україні свідчить щорічне
зменшення кількості випускників вищих навчальних закладів, що поступають на роботу до
наукових організацій. У 2008 р. лише 0,4% молодих спеціалістів, які отримали дипломи
магістра, спеціаліста, бакалавра та молодшого спеціаліста, були прийняті на роботу до
наукових установ.
Але це не останнє свідчення зниження привабливості професії вченого. Існуюча
ситуація у сфері підготовки та діяльності кадрів вищої кваліфікації теж яскраво його
засвідчує. Так, для підготовки наукових кадрів в Україні діє аспірантура, докторантура, а
також самостійна робота спеціалістів із написання дисертацій без відриву від виробництва
(здобувачі). Основними ж формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників
вищої кваліфікації є аспірантура та докторантура. Підготовка кандидатів і докторів наук
здійснюється вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та
науково-дослідними інститутами (табл. 5)5.
Таблиця 5
Основні показники діяльності аспірантур та докторантур
в Україні
Аспірантура ДокторантураНауково-дослідні інститути 1990 2008 1991 2008
Кількість закладів на кінець року 173 276 49 92
Кількість здобувачів на кінець року 4648 5347 142 289
Прийом за рік 1398 1604 62 105
Випуск за рік 1144 1220 21 77
У тому числі із захистом дисертацій 126 105 4 9
Вищі навчальні заклади аспірантура докторантура
1990 2008 1991 2008
Кількість закладів на кінець року 118 245 44 157
Кількість здобувачів на кінець року 8726 27997 361 1187
Прийом за рік 2764 8585 141 426
Випуск за рік 2233 6123 102 347
У тому числі із захистом дисертацій 458 1518 33 84
Усього аспірантура докторантура
1990 2008 1991 2008
Кількість закладів на кінець року 291 521 93 249
Кількість здобувачів на кінець року 13374 33344 503 1476
Прийом за рік 4162 10189 203 531
Випуск за рік 3377 7343 123 424
У тому числі із захистом дисертацій 584 1623 37 93
*Розраховано й узагальнено за даними робіт [7, 8].
Понад половину закладів, що мають аспірантуру, зосереджено в науково-дослідних
інститутах (53%). Однак 84% аспірантів навчається у ВНЗ, так на один заклад припадає 114
аспірантів (у науково-дослідних інститутах – 19 осіб). Випуск з аспірантури за рік (станом на
2008 р.) – 7343 особи (83,4% – ВНЗ і 16,6% – науково-дослідні інститути) (табл. 5). Кількість
аспірантів за галузями наук у 2008 р. така: природничі – 23,3; технічні – 19,3; гуманітарні –
11,4; суспільні – 40,4% (у 1990 р. відповідно: 33,7; 39,6; 7,8 і 22,9%). Що стосується закладів,
які мали докторантуру, то їх кількість за аналізований період зросла з 93 до 249, або у 2,7 раза.
Розподіл осіб, які навчаються в докторантурі, значною мірою спрямований на підготовку
докторів у галузі суспільних наук – 40,5% (переважно економічних), а також технічних наук –
17,1% від загальної чисельності докторантів, що позитивно мало би відбиватися на рівні
науково-технічних розробок, їх обґрунтуванні та розвитку економічної науки. Та й у цілому
аналіз статистичних даних щодо факту стрімкого зростання аспірантур та докторантур в
5 Після набуття державою незалежності спостерігається стрімкий розвиток мережі наукових закладів, що
здійснюють підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації. Так, у 2008 р. 521 заклад України мав аспірантуру.
Порівняно з 1990 р. їх кількість зросла майже в 2 рази. У науково-дослідних інститутах це зростання становило 1,6 раза,
у ВНЗ – 2,1 раза. Річний прийом до аспірантури становив 10189 осіб (84,3% – ВНЗ, 15,7% – НДІ). Усього – 40%
наукових організацій мали аспірантуру (у 1990 р. – 21,7%). Спостерігається зростання кількості аспірантів (за 18 років у
2,5 раза). У середньому на один заклад припадає 64 аспіранти.
Україні, а також кількості тих, хто навчається в них, мав би демонструвати зростання обсягів
наукових досліджень і розширення фронту наукових та науково-технічних робіт6. За
аналізований період зростає кількість докторів та кандидатів наук (за всіма практично
спеціальностями), зайнятих в економіці України. Виникає питання, чому це відповідним
чином не позначається на зростанні кількості дослідників із науковими ступенями в українській
науці (табл. 6).
Кількість докторів наук, які працюють у науці, у період із 1991 по 2008 р. збільшилась
лише на 32%, а загалом в економіці – на 65%. Водночас чисельність кандидатів наук, які
працюють у науці, у період із 1991 по 2008 р. зменшилася на 61,5%, тоді як в економіці в
цілому в період із 1995 по 2008 р. відбулося
їх зростання практично на 35%. Останнє свідчить про суттєве
Таблиця 6
Частка докторів та кандидатів наук, які працюють у науці,
порівняно з їх загальною кількістю в економіці України, %
Доктори наук Кандидати наук
1995 2008 1995 2008Галузі науки ∑ в еконо-
міці, осіб
% у
науці
∑ в еконо-
міці, осіб
% у
науці
∑ в еконо-
міці, осіб
% у
науці
∑ в еконо-
міці, осіб
% у
науці
Фізико-математичні 1510 46,3 1881 55,3 6955 32,4 7228 36,2
Хімічні 401 54,9 403 45,2 2949 45,7 2659 34,2
Біологічні 659 38,4 731 47,3 3710 33,2 4055 35,6
Геологічні 215 65,1 201 93,5 833 66,0 727 82,1
Сільськогосподарські 358 76,8 448 60,3 2738 82,6 3019 54,1
Географічні 83 30,1 121 9,1 379 18,7 625 5,9
Медичні 1933 33,2 2509 29,3 7156 26,1 10309 17,7
Фармацевтичні 90 27,8 101 13,9 327 24,2 474 14,8
Ветеринарні 91 29,7 113 22,1 370 49,7 622 23,2
Усього природничі 5340 43,1 6508 43,1 25417 38,7 29718 31,2
Технічні 2545 43,4 3346 25,0 19210 48,4 19284 21,2
Історичні 366 23,2 499 11,2 1675 16,7 3095 8,3
Філологічні 283 20,5 469 12,2 2252 8,2 4120 4,4
Мистецтвознавство 45 75,6 80 21,3 243 41,6 587 14,5
Усього гуманітарні 694 25,5 1048 12,4 4170 13,5 7802 6,7
Економічні 596 30,9 1104 19,3 4176 17,9 8483 8,5
Філософські 245 13,1 359 9,5 1338 5,4 1884 5,8
Юридичні 129 18,6 290 9,3 706 6,5 2768 5,2
Педагогічні 132 25,0 405 20,5 2014 11,9 4371 5,9
Психологічні 33 30,3 95 17,9 203 33,0 1085 10,0
Соціологічні 29 100,0 68 41,2 90 73,3 272 22,8
Політичні 6 200,0 94 50,0 50 38,0 477 26,8
Усього суспільні 1170 28,2 2415 19,5 8577 15,1 19340 8,4
Усього 9759 42,0 13423 33,2 57610 39,7 77763 22,0
*Розраховано й узагальнено за даними робіт [7, 8].
6 Проте насправді в ці роки, як було показано раніше, відбувалося прямо протилежне – загальний
обсяг фінансування науки в Україні скоротився майже втричі, настільки ж скоротилася чисельність
виконавців наукових і науково-технічних робіт.
зниження зацікавленості спеціалістів із науковими ступенями працювати в наукових
установах. Переважна частина поповнення фахівців із вищою науковою кваліфікацією в
Україні не йде в науку. Якщо на початку досліджуваного періоду доктори-науковці складали
близько половини їх загальної кількості в економіці (41,8%), то у 2008 р. – уже практично
тільки третину (33,5%). Аналогічна картина спостерігається і з кандидатами наук: у 1995 р.
40% кандидатів наук працювало в науці, а в 2008 р. – лише 22%. Відтак професія науковця
перестала в нашій країні бути однією з найпрестижніших.
За аналізований період відзначено істотне зростання кількості докторів – фізиків і
математиків, які працюють у науці (із 46,3 до 55,3%), та їх частки в економіці. При цьому в
загальній кількості науковців цього напряму отримано помірне збільшення. Така ситуація є
ознакою того, що часи, коли фахівці такого рівня даної спеціальності масово переходили чи то
в політику, чи в інші галузі економіки, не маючи можливості самореалізуватися в науці,
минули. Водночас попит на таких спеціалістів поза межами науки незначний. Тривожнішим є
становище з кандидатами наук даного профілю: їх загальна кількість за аналізований період
майже не змінилася, хоч частка працюючих у науці дещо зросла. У результаті окреслені
тенденції можуть бути свідченням формування застою в даній галузі науки. Ще більш виразно
це відчувається в секторі технічних наук, де за стабілізації загальної кількості кандидатів наук
істотно падає і їх частка, і частка докторів у науці (із 48,4 до 21,2% та з 43,4 до 25%
відповідно). Таким чином, за останнє десятиліття в кадровому потенціалі науки відбулися
досить істотні загальні структурні зміни (рис. 3а): зросла частка докторів природничих наук і
зменшилася – технічних. Частка докторів гуманітарних та суспільних наук лишилася
практично незмінною.
Дещо інші тенденції можна побачити в динаміці загальної кількості докторів наук, що
працюють в економіці. Як видно з рис. 3б, при деякому зростанні всіх складових [8] тут за
досліджуваний період спостерігаємо незначне зменшення часток
докторів природничих наук (із 55,3 до 48,5%), технічних наук
а б
Рис. 3. Порівняння динаміки докторів у науці (а) і загальної чисельності докторів (б)
за галузями наук*
(із 25,9 до 24,9%), практично не змінювалася частка докторів гуманітарних наук (із 7,7 до
7,8%), але помітно збільшилася – суспільних наук (з 11 до 18,1%). Порівняння на рис. 3 а та б
дозволяє зробити висновок, що нове поповнення докторів суспільних наук, як правило, не
залишається в науці, а віддає перевагу прикладному використанню своєї кваліфікації або
викладанню у ВНЗ.
Більш разючі відмінності можна відзначити, простеживши динаміку кандидатів наук
(табл. 6, рис. 4 а і б).
За аналізований період спостерігається відносно незначне зростання загальної кількості
кандидатів технічних та природничих наук. Так, останні мають приріст чисельності близько
17%, але їх частка в загальній кількості зменшилася з 44,1 до 38,2%; у секторі технічних наук
зростання становить лише 0,4%, у загальній же кількості їх частка зменшилась із 33,2 до
24,8% (табл. 6, рис. 4а).
Водночас чисельність кандидатів гуманітарних наук зросла на 87,1% і їх питома вага в
загальній чисельності збільшилася з 7,2 до 10%. Ще істотніші зміни спостерігаємо в
чисельності кандидатів суспільних наук: приріст склав 2,3 раза (126,6%), а зростання їх частки
відбулося з 14,9 до 25%.
Зовсім інші тенденції в динаміці кандидатів наук, які працюють у науці (рис. 4б). Як
було встановлено раніше, протягом аналізованого періоду спостерігалося падіння кількості
кандидатів наук, які фахово займаються науковими дослідженнями: їх загальна кількість
зменшилася на 25,3% [10]. Особливо помітне скорочення кількості зайнятих спостерігалося в
секторі технічних наук: кількість кандидатів-науковців тут скоротилася більше, ніж удвічі,
при цьому якщо на початку аналізованого періоду вони складали 38,6% загальної кількості, то
на кінець – уже тільки 22%. При незначному зменшенні абсолютної кількості кандидатів-
науковців природничого спрямування (на 5,8%) їх частка в українській науці порівняно з
іншими спеціальностями навіть збільшилася – із 43 до 54,3%. Усе це можна трактувати не
інакше як тривожне продовження тенденції згортання наукового потенціалу природничих і
технічних наук в Україні.
Рис. 4. Порівняння динаміки загальної чисельності кандидатів наук (а)
та кандидатів у науці (б) за галузями наук
Показово, що, попри відзначене зростання загальної кількості кандидатів гуманітарних
наук в економіці України (87,1%), їх кількість у наукових установах не те, що не зросла, а
навіть зменшилася на 7,1%. Суттєве зростання загальної кількості кандидатів наук ми
спостерігали і серед науковців-суспільствознавців (126,6%), тоді як у науці їх кількість зросла
лише на 19,8%. Отже, гуманітарії та суспільствознавці після захисту кандидатських
дисертацій здебільшого не залишаються в науці.
У процесі дослідження було відзначено, що в різних напрямах гуманітарних та
суспільних наук кадрова складова змінюється по-різному. Якщо, наприклад, у філологічній
науці за аналізований період число докторів наук майже не змінилося, то в історичній науці їх
стало на 34,1% — менше, а в мистецтвознавстві – наполовину (табл. 7). Найбільшу частку
докторів-суспільствознавців у наукових організаціях, як на початку аналізованого періоду, так
і на кінець становили економісти. Зокрема на початку досліджуваного періоду ця частка
становила 57,8%. Разом із тим, попри те, що кількість щорічних захистів докторських
дисертацій з економічних наук за аналізований період подвоїлась, частка ця не зросла, а навіть
зменшилася – у 2008 р. економісти становили вже 46,8% серед докторів суспільствознавців.
Отже, хоча загальна кількість докторів економічних наук в економіці України зросла більш,
ніж у два рази, це не привело до якісного підвищення кадрового потенціалу наукових закладів
економічного профілю.
Дані табл. 8 демонструють зміни на кінець досліджуваного періоду в докторському корпусі
природничих галузей української науки вбік посилення частки докторів фізико-математичних,
біологічних та медичних дисциплін (їх питома вага серед докторів природничого сектору
української науки зросла із 37% до майже 43%) при доволі стабільній їх кількості в решті
напрямів.
Ще більш виразно «розстановка акцентів» простежується при аналізі динаміки
чисельності кандидатів наук: у 1995 р. фізики, математики, біологи та медики складали в сумі
54,3% усіх кандидатів-природознавців, а у 2008 р. – уже 63%. На жаль, наведена статистика
свідчить не стільки про бурхливий розви-
Таблиця 7
Динаміка чисельності фахівців вищої кваліфікації за напрямом підготовки (гуманітарні та
суспільні науки)
Напрями 1995 2000 2005 2006 2007 2008 2008 до
1995, %
Гуманітарні науки
Доктори наук
історичні 85 72 46 47 55 56 - 34,1
філологічні 58 49 65 56 55 57 -1,7
мистецтвознавство 34 31 21 19 19 17 - 50
Кандидати наук
історичні 279 261 224 226 242 257 -7,9
філологічні 184 171 190 171 173 182 -1,1
мистецтвознавство 101 121 66 67 84 85 -15,8
Суспільні науки
Доктори наук
економічні 184 195 196 188 198 213 +15,8
філософські 32 28 29 29 32 34 +6,3
юридичні 24 34 32 29 26 27 +12,5
педагогічні 33 106 53 66 78 83 +151,5
психологічні 10 23 14 15 17 17 +70,0
соціологічні 29 37 25 28 28 28 -3,4
політичні 12 9 34 36 42 47 +291,7
Кандидати наук
економічні 748 564 667 640 678 722 -3,5
філософські 72 56 98 105 109 110 +52,8
юридичні 46 97 121 108 146 144 +213,0
педагогічні 239 345 220 235 274 260 +8,8
психологічні 67 73 84 93 104 108 +61,2
соціологічні 66 55 66 62 60 62 -6,1
політичні 19 39 93 98 121 128 573,7
*Розраховано й узагальнено за даними робіт [7, 8].
Таблиця 8
Динаміка чисельності фахівців вищої кваліфікації
за напрямом підготовки (природничі науки)
Напрями 1995 2000 2005 2006 2007 2008 2008 до
1995, %
Доктори наук
фізико-математичні 699 672 976 1001 1030 1041 +48,9
% до всього природничих 30,3 30,2 36,5 36,8 37,0 37,1 -
хімічні 220 204 191 187 186 182 -17,3
% до всього природничих 9,5 9,2 7,1 6,9 6,7 6,5 -
біологічні 253 260 330 336 349 346 +36,8
% до всього природничих 11,0 11,7 12,3 12,4 12,5 12,3 -
геологічні 140 115 182 185 188 188 +34,3
% до всього природничих 6,1 5,2 6,8 6,8 6,8 6,7 -
сільськогосподарські 275 262 262 267 270 265 -3,6
% до всього природничих 11,9 11,8 9,8 9,8 9,7 9,4 -
географічні 25 14 13 12 11 11 -56,0
% до всього природничих 1,1 0,6 0,5 0,4 0,4 0,4 -
медичні 642 656 678 689 720 735 +14,5
% до всього природничих 27,8 29,5 25,3 25,4 25,9 26,2 -
фармацевтичні 25 13 21 16 6 14 -44,0
% до всього природничих 1,1 0,6 0,8 0,6 0,2 0,5 -
ветеринарні 27 29 23 24 25 25 -7,4
% до всього природничих 1,2 1,3 0,9 0,9 0,9 0,9 -
Кандидати наук
фізико-математичні 2250 1927 2709 2609 2610 2620 +48,9
% до всього природничих 22,9 23,3 29,3 28,3 28,4 28,3 -
хімічні 1347 961 907 919 919 909 -17,3
% до всього природничих 13,7 11,6 9,8 10,0 10,0 9,8 -
біологічні 1231 1099 1387 1408 1452 1442 +36,8
% до всього природничих 12,5 13,3 15,0 15,3 15,8 15,6 -
геологічні 550 398 590 579 589 597 +34,3
% до всього природничих 5,6 4,8 6,4 6,3 6,4 6,4
сільськогосподарські 2262 1806 1644 1654 1608 1632 -3,6
% до всього природничих 23,0 21,8 17,8 18,0 17,5 17,6 -
географічні 71 44 33 34 34 37 -56,0
% до всього природничих 0,7 0,5 0,4 0,4 0,4 0,4 -
медичні 1867 1844 1745 1786 1797 1822 +14,5
% до всього природничих 19,0 22,3 18,8 19,4 19,6 19,6 -
фармацевтичні 79 78 114 90 42 70 -44,0
% до всього природничих 0,8 0,9 1,2 1,0 0,5 0,8 -
ветеринарні 184 128 129 133 134 144 -7,4
% до всього природничих 1,9 1,5 1,4 1,4 1,5 1,6 -
*Розраховано й узагальнено за даними робіт [7, 8].
ток цих галузей науки, скільки про більш стрімкий занепад розвитку інших спеціальностей:
сільськогосподарських, хімічних, географічних, фармацевтичних. Зауважимо, що всі
вищенаведені дані характеризують не просто активність науковців у підготовці та захисті
відповідних дисертаційних робіт і їх власні вподобання щодо вибору місця роботи. Власне
вони є безпосереднім відображенням об’єктивної реальності, яка спостерігається в українській
науці, результативності досліджень у різних її галузях.
Як зазначалося, за кількістю наукових фахівців вищої кваліфікації, що припадає на душу
населення, наша країна не суттєво поступається розвиненим країнам Європи [5]. Разом із тим
динаміка частки докторантів та аспірантів складається не на користь наук інноваційного
спрямування, особливо підготовки кадрів для матеріальної сфери виробництва. Частка
докторантів та аспірантів, зайнятих вивченням фізико-математичних, а також технічних наук,
знижується порівняно з підготовкою кадрів для економічних, педагогічних наук високої
кваліфікації, особливо докторів наук. Певною мірою така тенденція позначається на
продукуванні знань у вигляді відповідних наукових і науково-технічних розробок. Аналіз
табл. 9 свідчить, що частка розробок технологічного змісту як носіїв нових знань, у загальній
їх кількості протягом 1991-2008 рр., різко зменшується. Значна їх кількість належить до
категорії інших напрямів наукових досліджень, в основному призначених для створення
нових видів продуктів, виробів і послуг.
У цілому співвідношення між технологічними та «іншими» напрямами науково-
технічних розробок склалося майже стабільним і не на користь створення нової техніки та
технологій. Далеко не домінуючу роль цих розробок відіграють нові технології, особливо
винаходи як інновації, що, по суті, мають бути основою революційних технологічних
перетворень і втілень нових знань у виробництво (кількість розробок у галузі нової техніки й
технології зменшилася порівняно з 1991 р. у
3 рази).
Таблиця 9
Структура виконаних науково-технічних робіт в Україні,
% до загальної кількості
Новий вид техніки 1991 1995 2000 2003 2005 2007 2008
Зі створення нових видів
виробів н.д. н.д. н.д. 8,98 9,86 13,56 14,08
Із них: створення нових видів
техніки і технологій 41,10 40,85 18,02 13,70 14,40 16,91 17,76
Роботи, у яких використано
винаходи 8,29 5,59 2,61 1,26 1,25 3,35 3,20
Матеріалів н.д. н.д. 2,87 1,57 1,88 2,39 2,40
Сортів рослин і порід
тварин н.д. н.д. 1,31 0,79 1,25 1,28 0,96
Методів теорій н.д. н.д. 5,74 4,09 8,45 13,88 13,44
Інші 58,90 59,15 70,76 79,84 70,42 56,78 56,96
*Розраховано й узагальнено за даними робіт [7, 8].
В Україні щорічно випускається більше 7 тис. осіб, які закінчили аспірантуру й
докторантуру. Майже 75% із них працевлаштовуються в закладах освіти. Однак якість їх
підготовки погіршується. Як свідчить статистика, протягом терміну, відведеного для
підготовки дисертаційного дослідження, захищається лише 22% аспірантів і докторантів. Ще
30% випускників захищається протягом 1-3 років після закінчення аспірантури й
докторантури. У сукупності з іншими причинами це призводить до старіння вітчизняного
наукового кадрового потенціалу7.
Водночас механізми подолання геронтократизації науки добре відомі у світовій
практиці. Так, наприклад, американський професор незалежно від наукових та викладацьких
заслуг після досягнення пенсійного віку, зазвичай, поступається своїм місцем молодим, в
Україні ж професорські й академічні посади носять де-факто довічний характер. Інноватор у
70 років звучить, здавалося б, як абсурд, але для України це типове явище. Необхідність
установлення на рівні трудового законодавства вікових обмежень на зайняття керівних посад
у науково-інноваційній сфері є очевидною. Необхідними є дієві, ефективні програми,
спрямовані на підтримку талановитої молоді, залучення молодих учених до «проривних»
галузей.
Звідки ж взяти інноваційно орієнтованих кадрів за загального дефіциту новаторів?
Іншого місця, якщо не розглядати ексклюзивного сценарію залучення іноземних спеціалістів,
ніж «студентська лава» не існує. Отже, постановка завдання переходу на інноваційні рейки
розвитку тісно пов’язана з модернізацією освітянської сфери. Сьогодні знання у ВНЗ даються
самі по собі, поза їх виробничого практичного застосування. Включення вищої освіти в
7 За даними Держкомстату України, у 2008 р. серед кандидатів наук частка дослідників старше
60 років становила 30%, серед докторів наук – 60%. У 2008 р. середній вік дослідників становив 43,4
року, у тому числі кандидатів наук – 48 років, докторів наук – 62 роки. Така статистика свідчить, що
молодь у науку не йде. Основна причина полягає у слабкому фінансуванні науки та низькій заробітній
платі українських учених. Утім добре відомо, що переважна більшість великих відкриттів та винаходів
була здійснена їх авторами до досягнення ними 40-річного віку. Про яку інноваційну динаміку може
йти мова, якщо 88,6% докторів наук в Україні знаходяться у вікових межах старше 50 років? Місія
здійснення нововведень в інноваційному процесі виявляється покладена на пенсіонерів. Збій
відбувається на першій же дослідницькій стадії.
інтегрований інноваційний процес може бути здійснено через імплементовану систему
корпоративних ВНЗ і відродження в модернізованому вигляді механізмів цільового навчання.
Доцільно використовувати досвід зарубіжних країн, уповноваживши на розробку професійних
освітянських стандартів професійні корпорації та інші спеціалізовані некомерційні організації.
Причому успішне здійснення наукової та науково-технічної діяльності й отримання
результатів на високому рівні значною мірою залежать від стану матеріально технічної бази.
Особливо це стосується організацій, які працюють у галузі технічних та природничих наук.
Останніми роками наукові установи України не в змозі утримувати на належному рівні наявну
матеріально-технічну базу, не говорячи вже про можливості її подальшого розвитку. Парк
приладів та машин оновлюється повільно, що призводить до накопичення застарілих
технічних засобів. У результаті рівень техноозброєності в цій сфері є низьким, зменшується
вартість машин та устаткування в постійних цінах. Навіть великі наукові організації
недостатньо добре озброєні спеціалізованою дослідницькою технікою, вимірювальними
приладами, лабораторним устаткуванням, що перешкоджає не лише отриманню проривних
результатів, але і здійсненню поточної дослідницької діяльності. За даними Держкомстату,
власні будинки та приміщення для здійснення науково-технічної діяльності мали 66%
наукових організацій. Із загальної площі робочих приміщень наукових організацій понад
третина потребує капітального ремонту, а частка таких приміщень для досліджень становить
50%. Більшість організацій узагалі не має своїх приміщень і дослідних баз. Водночас багато
наукових установ в умовах нестачі фінансових ресурсів змушені здавати приміщення в оренду
(до 12% загальної площі власних приміщень наукових організацій).
Питання оновлення матеріально-технічної бази науки сьогодні виходить на перший
план. Про це свідчать результати опитування тих науковців, які покинули Україну і працюють
у наукових закладах інших держав світу. Основним мотивом їх виїзду за кордон була
відсутність в Україні сучасної наукової інфраструктури. Необхідною є також організована
система забезпечення розробників матеріалами та комплектуючими. Що найменше має бути
зведений каталог промислової продукції, в тому числі й тієї, що регулярно імпортується, а
також підприємств, які постачають замовлену за каталогом продукцію в найкоротші терміни.
Виконавцям НДДКР мають бути надані правові преференції на придбання матеріалів та
комплектуючих на готівковий розрахунок без тендерів та обмежень. Назріла і потреба в
коригуванні податкового законодавства (виконавці НДДКР придбають матеріали за
роздрібними цінами, а заводи – за оптовими). Актуальним є запровадження системи продажу
в розстрочку виконавцям НДДКР виробничого та наукового устаткування.
Доцільно зауважити, що одним із мотиваційно стримуючих факторів щодо потенційного
розробника інноваційних знань є відсутність законодавчо закріпленого механізму роялті,
тобто компенсації за використання патенту, авторського права, природних ресурсів та інших
видів власності, яка б виплачувалась у вигляді відсотка від вартості проданих товарів та
послуг, при виробництві яких використовувалися дані патенти, авторські права тощо. Не
отримуючи достатньої компенсації, автор інноваційної розробки матеріально незацікавлений
у практичній імплементації свого дослідження. Довготривалість же застосування
запропонованого ним нововведення взагалі суперечить його інтересам. Чим довше буде
застосовуватися на практиці винахід, тим пізніше виявляться потрібними чергові послуги
дослідника. Необхідно таким чином усунути прогалини у відповідному законодавстві.
Сьогодні панує невизначеність правового режиму інтелектуальної власності, створеної
за рахунок коштів державного бюджету. У зв’язку з цим необхідно уточнити права
розробників щодо використання результатів інтелектуальної власності й закріпити їх у
відповідному законодавстві. Патентне право може існувати лише за підтримки держави:
правова охорона винаходів є обов’язком держави, спрямованим на підтримку інноваційної
діяльності. Крім того, в Україні існує і вагома частка витрат, що пов’язана з патентуванням і,
особливо, міжнародним патентуванням винаходів і нововведень. Суттєву частину цих витрат
має взяти на себе держава шляхом створення і наділення дієвими функціями спеціального
державного органу, який би забезпечував підтримку вітчизняних розробників інноваційних
рішень у міжнародному патентуванні їх винаходів. Крім того, вважаємо, що конститутивно-
ключовим фактором інноваційної динаміки є інформаційне забезпечення інноваційної
діяльності. Відтак інформаційне суспільство є не просто метафорою, а реальним механізмом
просування передових винаходів та розробок. У зв’язку з цим є необхідним наділення
державних органів управління реальним сектором функцією інформаційного забезпечення
інноваційної діяльності.
Висновки. Таким чином, ще раз наголосимо на тому, що реформування сфери науки є
об’єктивною реальністю, але воно має бути дуже добре підготовлено, щоб не погіршити й без
того вкрай складну ситуацію. Це реформування ускладнюють такі причини: 1) відсутність
сформульованих цілей соціально-економічного розвитку, військово-політичної доктрини та
довгострокової промислової політики, що ускладнює вибір пріоритетів і неможливість
здійснення реальної науково-технічної політики на початковому етапі перехідного періоду; 2)
складність аналізу процесів, що відбуваються у сфері НДДКР, зокрема через відсутність
відповідних аналогів у світовій історії, а також недостатнього знання довгострокових
тенденцій розвитку вітчизняної науки; 3) неповнота інформації про зміни в кадровому
потенціалі й матеріально-технічній базі науки, а також про якісні зрушення в мережі науково-
дослідницьких організацій України, що об’єктивно ускладнює переатестацію наукових
організацій у цілому; 4) обмеженість наявних у держави фінансових ресурсів. Якщо існуючий
підхід до фінансування науки збережеться, то вже в найближчі роки представникам старших
поколінь учених практично нікому буде передавати свій досвід. Результати дослідження
засвідчили існування тривожної тенденції в динаміці кадрового потенціалу української науки,
а саме старіння наукових кадрів, зменшення у її складі частки найбільш продуктивних вікових
груп від 30 до 50 років. Відхід спеціалістів старших вікових когорт, які розпочали свою
діяльність у 50-ті чи на початку 60-х років, навіть на початку 70-х років, може виявитися
роковим для вітчизняної науки та техніки. Приводом для деякого оптимізму можна б було
вважати зростання останніми роками в наукових колективах групи науковців віком до 29
років. Проте отримані нами результати засвідчують, що переважна більшість здобувачів
наукових ступенів після захисту дисертацій не лишається в науці, зводить цей оптимізм
нанівець.
Література
1. Малицкий Б.А. Формирование возрастной структуры научных кадров на основе
метода фазового баланса / Б.А. Малицкий. – К.: ИКАН АН УССР, 1979. – 28 с.
2. Маліцький Б. Перспективи приведення фінансування науки у відповідність із
законодавством та потребами інноваційної моделі розвитку економіки / Б. Маліцький,
І. Бєлкін, О. Попович та ін. // Наука і наукознавство. – 2003. – № 4. – С. 29-40.
3. Попович А.С. Сравнительный анализ динамики составляющих кадрового потенциала
науки ряда стран СНГ / А.С. Попович // Наука та наукознавство. – 2004. – № 3. – С. 92-100.
4. Потенціал національної промисловості: цілі та механізми ефективного розвитку /
Ю.В. Кіндзерський, М.М. Якубовський, І.О. Галиця та ін.; НАН України, Ін-т еконономіки та
прогнозування. – К., 2009. – 928 с.
5. Федулова Л.І. Технологічний розвиток економіки України / Л.І. Федулова / НАН
України, Ін-т економіки та прогнозування. – К., 2006. – 628 с.
6. Алимов О.М. Стратегічний потенціал – сукупні можливості національної економіки
по досягненню цілей збалансованого розвитку / О.М. Алимов, В.В. Микитенко // Продуктивні
сили України. Науково-теоретичний економічний журнал. – К.: РВПС України НАН України.
– 2006. – № 1. – С. 135-151.
7. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: стат. зб. / Державний комітет статистики
України / О.І. Білоконь. – К., 2008. – 365 с.
8. Статистичний щорічник України за 2008 рік. – К.: Державний комітет статистики
України, 2008. – 570 с.
9. Юрик Я.І. Конститутивно-ключові перешкоди інноваційному зростанню економіки
України / Я.І. Юрик, Д.О. Микитенко // Перспективні питання світової науки – 2008: зб. наук.
статей: у 3 т. Т. 2. Економічні науки. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2008. – С. 13-21.
10. Алимов О.М. Структурно-динамічна оцінка потенціалу інноваційних та
організаційно-економічних змін / О.М. Алимов, Я.І. Юрик // Економіка промисловості. Наук.-
практ. журнал. – К.: ІЕП НАН України. – 2010. – № 2 (48).
Надійшла до редакції 21.06.2010 р.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-39773 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2221-1187 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T19:04:43Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут економіки промисловості НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Микитенко, В.В. Юрик, Я.І. 2012-12-24T19:25:54Z 2012-12-24T19:25:54Z 2010 Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування / В.В. Микитенко, Я.І. Юрик // Управління економікою: теорія та практика: Зб. наук. пр. — Донецьк: ІЕП НАНУ, 2010. — С. 68-96. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 2221-1187 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39773 Досліджено закономірності інтелектуально-інформаційної сфери відродження національного господарства й виявлено тенденції її трансформаційного впливу. Визначено можливості формування умов забезпечення раціонального використання системно-універсального ресурсу у створенні економіки інтелектуального типу. Исследованы закономерности интеллектуально информационной сферы возрождения национального хозяйства и выявлены тенденции ее трансформационного влияния. Определены возможности формирования условий обеспечения рационального использования системно-универсального ресурса в создании экономики интеллектуального типа. Regularities of the intellectual information sphere of revival of the national economy are investigated, and tendencies in the influence of its transformation are revealed. The possibilities of forming the conditions for providing the rational use of a system-universal resource in the formation of the economy of intellectual type are evaluated. uk Інститут економіки промисловості НАН України Управління економікою: теорія та практика Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування Трансформация и трансляция потенциалов системно-универсального функционирования Transformation and translation of potentialsof a system universal functioning Article published earlier |
| spellingShingle | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування Микитенко, В.В. Юрик, Я.І. |
| title | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування |
| title_alt | Трансформация и трансляция потенциалов системно-универсального функционирования Transformation and translation of potentialsof a system universal functioning |
| title_full | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування |
| title_fullStr | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування |
| title_full_unstemmed | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування |
| title_short | Трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування |
| title_sort | трансформація та трансляція потенціалів системно-універсального функціонування |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/39773 |
| work_keys_str_mv | AT mikitenkovv transformacíâtatranslâcíâpotencíalívsistemnouníversalʹnogofunkcíonuvannâ AT ûrikâí transformacíâtatranslâcíâpotencíalívsistemnouníversalʹnogofunkcíonuvannâ AT mikitenkovv transformaciâitranslâciâpotencialovsistemnouniversalʹnogofunkcionirovaniâ AT ûrikâí transformaciâitranslâciâpotencialovsistemnouniversalʹnogofunkcionirovaniâ AT mikitenkovv transformationandtranslationofpotentialsofasystemuniversalfunctioning AT ûrikâí transformationandtranslationofpotentialsofasystemuniversalfunctioning |