Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939)
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2012 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40008 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) / С. Козак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 59-68. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860089255259275264 |
|---|---|
| author | Козак, С. |
| author_facet | Козак, С. |
| citation_txt | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) / С. Козак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 59-68. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| first_indexed | 2025-12-07T17:21:52Z |
| format | Article |
| fulltext |
Стефан Козак
український науковий Інститут
у варшавІ (1930-1939)
Порушуючи проблему утворення у Варшаві в 1930 році Україн-
ського Наукового Інституту, варто насамперед вказати на кілька
істотних фактів, контекст та передумови, які супроводжували цю
подію. Немає сумнівів, що тут велике значення мала, все ще жива в
українській свідомості, ідея заснування українського університетту
у Львові, починаючи від першої половини XIX століття, подальше
посилення намагань та (процедуральних) дій, зокрема, на зламі XIX
й XX століть, увінчане утворенням кількох українських кафедр у
Львівському університеті. Однак після перемоги у польсько-україн-
ській війні керівництво Університету Яна Казимира зліквідувало ці
кафедри, тим самим загостривши конфлікт, й власне кажучи, спро-
вокувавши війну українців Галичини за свій університет.
Що гірше, було заборонено навчатися у цьому університеті укра їн -
ській молоді1. Зрозуміло, що саме це розпалило конфлікт, але закли ки
інтелігенції й українських публіцистів „Нація без університету” змо-
білізувала український професорський склад до заснування у Льво ві
Таємного Українського Університету. Власне так керівництво Львівсь-
кого Університету, фактично з власної волі, спровокувало наступну
конфліктогенну проблему, упоратися з якою не могло ще довго2.
Спробу політичного розв’язання питання українського універси-
тету у Львові здійснила Українська Парламентарна Група у Сеймі Ре -
чі Посполитої, яка уже в листопаді 1922 р., зголошуючи проект укра -
їнської автономії (для суспільності, що знаходилася у межах II Речі
По сполитої), одним із найважливіших постулатів визнала потребу зас-
нування українського університету у Львові. Уряд навіть виявив за-
цікавленість, проте не погодився на його розміщення у столиці Гали -
чини, вказавши на Луцьк або Станіслав. Однак мінливість політич ної
ситуації, часті зміни уряду, відтак і політики в стосунку до укра їнської
меншини вплинули на те, що проект не був реалізований3.
Але ідея залишилася й надалі живою, також і серед поляків із
кола людей науки й політики, зацікавлених нормалізацією польсько-
українських стосунків, як наприклад – що варто відмітити – профе-
со ри Варшавського Університету Марсель Хандельсман, Оскар
59
Галецкі, Станіслав Слоньскі, Станіслав Шобер, Вітольд Дорошевскі,
Юзеф Голомбек, а також відомі публічні особи, такі як Тадеуш Го-
лувко, Леон Васілевскі, Януш Єнджеєвіч, Генрик Юзефскі. То влас -
не вони, наголошуючи на важливості справи, підтримували Україн-
ську Парламентарну Групу у її діяльності на благо університету, а
також незабаром спільно підтримали проект Державного Центру
Української Народної Республіки в еміграції у Польщі у справі зас-
нування дослідницького інституту у Варшаві, який займатиметься
проблематикою широко трактованих українознавчих студій4.
Цього разу рішення влади Речі Посполитої було невідкладним,
бо 7 лютого 1930 року на підставі розпорядження Ради Міністрів
„При Міністрі Релігійних Віровизнань та Народної Освіти” утворе но
Український Науковий Інститут, метою якого було „навчання у сфе рі
господарчого житття, культури та історії українського народу, під-
го товка до наукової праці, а також до державно-адміністративної”5.
Безперечно на такий поспіх вплинуло багато чинників – крім
згаданих вище, істотне значення мали процеси й події, що відбу-
валися у Радянському Союзі, особливо – у Радянській Україні: по-
силення сталінівського терору, підвищена русифікація, арешти і
судові процеси української інтелігенції, які влучно окреслені „Роз-
стріляним Відродженням”, почалася масова винищувальна колек-
тивізація, яка викликала голодомор. Військова й цивільна петлю-
рівська еміграція у Польщі, яка налічувала понад 40 тисяч осіб, на
чолі з тодішнім Державним Центром Української Народної Респуб -
ліки, приглядалася цьому з-за кордону й була в нелегкій ситуації.
Не сиділи безчинно генерали й штабні офіцери Симона Петлюри,
які визнавали, що ситуація в Україні, яка набирала рис громадян-
ської війни, може несподівано перейти у повстанські заворушення6.
Отож Центр був непогано зорієнтований у тому, що відбувалося,
мав безпосередні контакти, інформацію; польські урядові та вій-
ськові чинники не могли перебільшувати цієї ситуації, аналізували
її, бачили, що діється не лише в Україні й у Радянському Союзі,
але й у Німеччині. Звідси такий поспіх із заснуванням Українського
Наукового Інституту; отож невипадково у 3 і 6 параграфах згада-
ного Розпорядження Ради Міністрів читаємо, що Інститут:
а) “готує доповіді польською або українською мовою, які за
згодою відповідної влади можуть виголошуватися у академічних
або інших вищих школах, товариствах та наукових установах;
60
б) готує систематичні курси українською мовою у Варшаві та
інших містах Речі Посполитої;
в) видає науковий орган і друкує або оригінальні (власні)
наукові праці, або переклади на українську мову наукових праць
і підручників […].
В Інституті будуть засновані такі відділи:
а) українського господарського та суспільного життя;
б) української політичної історії, а також історії української
культури та її сучасного стану (мова, література, духовні течії);
с) історії церкви.
У міру потреби Міністерство Релігійних Віровизнань і На-
родної Освіти може сформувати нові відділи”7.
Як бачимо, у Розпорядженні від 7 лютого 1930 р. у справі зас-
нування Інституту, підписаного прем’єром Казимиром Бартлем та
міністром Релігійних Віровизнань і Народної Освіти Славомиром
Червінським, сформульовані цілі та завдання носять конкретний,
можна сказати, цільовий характер, зумовлений актуальним станом
справ як суспільних, політичних, так і геостратегічних. Безумовно
ця ситуація вплинула на те, що у наступному номері “Щоденника
Устав”, тобто у № 4, поз. 54 від 13 березня 1930 р., у Розпоряд-
женні Міністра Релігійних Віровизнань і Народної Освіти опуб-
ліковано представлений раніше урядові Статут Українського Нау-
кового Інституту, у якому визначено правові та організаційні
принципи діяльності установи, а також її завдання та цілі.
Так Інститут міг розпочати реалізацію власних статутних зав-
дань, а найважливіші з них, сформульовані уже раніше у цито-
ваваному лютневому Розпорядженні і повторені у Статуті, вио-
кремлюють наступне:
- науковий аналіз актуального суспільно-політичного і госпо-
дарчого життя України;
- дослідження різних аспектів і течій політичної історії народу;
- аналіз явищ культури, її історії, перебігу, особливо звертаючи
увагу на її сучасний стан, беручи до уваги рідну мову, літературу,
філософію, суспільну думку, інтелектуальні течії й духовні праг-
нення;
- уважно дослідити історію церкви та її сучасний стан8.
Це надзвичайно цікаві, важливі проблеми та амбітні цілі,
які Інститут реалізував із величезним успіхом, передусім у своїх
61
видавничих серіях, лекціях, рефератах (виступах), курсах україно-
знавства, у дискусіях і конференціях, які організовувалися не
тільки у Варшаві, але й у всій Польщі.
Легко зробити висновок, що Державний Центр Української На-
родної Республіки зобов’язав Інститут не лише всесторонньо до-
сліджувати проблематику й тодішні процеси у Радянській Україні,
але й проводити роботу щодо майбутнього устрою незалежної дер-
жави й підготовки майбутніх наукових, політично-адміністратив-
них кадрів для реституційної Української Народної Республіки.
З метою базової організації Інституту й подальшого керівниц-
тва його діяльністю Міністерство Релігійних Віровизнань і На-
родної Освіти створило Наукову Колегію. Її директором обрали
професора Олександра Лотоцького9 (загальне управління, зов-
нішня репрезентація, одночасно – керівництво кафедрою історії
права і духовних течій); науковим секретарем – професора Ро-
мана Смаль-Стоцького (редакція праць Інституту, канцелярія, гос-
подарські справи, а також керівництво кафедрою філології); ке-
рівником кафедри економічних наук став професор Валентин
Садовський, а кафедри літератури – професор Богдан Лепкий. На-
звані професори – люди авторитетні, з поважним науковим до-
робком, вони одночасно були науково-дидактичними працівни-
ками Варшавського та Ягелонського університетів. Це була
водночас репрезентативна керівнича колегія установи, що стано-
вило гідне партнерство у стосунках Інституту з польськими та за-
кордонними установами і науковими осередками, зокрема Праги,
Берліна, Парижа чи Софії10.
Невипадково польські професори, які співпрацювали з Інсти-
тутом, завжди охоче брали участь у роботі комісії, семінарах,
спільних дослідженнях, випускали у видавничій серії установи
свої праці (Праці Українського Наукового Інституту у Варшаві),
для прикладу наведемо дві найвагоміші й до сьогодні, випробо-
вані часом: Українська політика князя Адама Чарториського
перед початком Кримської війни Марселя Гандельсмана (Вар-
шава, 1937) та робота Леона Васілевского, Українське питання
як міжнародна проблема (Варшава, 1934). Цікавим є той факт,
що обидва автори досліджували українську проблему у міжна-
родному контексті й хоча періоди їхніх зацікавлень різні, обидвоє
дійшли висновку, що завдяки „міжнародній коньюнктурі”
62
українці зможуть у своїй боротьбі використати „історичну мить”
для забезпечення собі кращого майбутнього і „40-мільйонний
український народ знайде своє місце серед суверенних держав”11.
Пророчі слова міністра Леона Василевського викликають
подив і пошану. Відмітимо, що позиції з’явилися у серії Комісії з
питань дослідження польсько-української проблематики; це була
активно працююча і вельми чисельна Комісія (кілька десятків
членів), до керівничого грона якої в секції історії входили профе-
сори Варшавського університету Марсель Гандельсман, Оскар
Галецкі, Олександр Лотоцький, Мирон Кордуба, а до секції мо-
вознавчо-філологічної – також професори Варшавського універ-
ситетуту – Станіслав Слоньскі, Станіслав Шобер, Роман Смаль-
Стоцький. Варто відзначити, що позатим Комісія видавала
французькою мовою „Bulletin de la Commission pour l’etude des
problems polono-ukrainiens”, впроваджуючи у міжнародний обіг
польсько-українську та найновішу українську проблематику12.
Важливою рисою й доповненням характеристики напрямку
мислення й діяльності Інституту, а також згадуваної Комісії є
листи, адресовані до її майбутніх членів:
“З давніх часів Польський Народ є сусідом Українського Народу.
Протягом століть народи мали багато спільного у своїй історії.
Наукові осягнення і висвітлення взаємних стосунків Поль-
ського й Українського Народів протягом тих століть, відносин і
державних, літературних, культурних, релігійних та економічних
взаємовпливів є завданням, актуальним на сьогодні.
Оскільки лише через висвітлення й опрацювання цієї історії,
згідної з історичною правдою, наші суспільства можуть дійти
взаємопорозуміння й розуміння одне одного, до взаємної спів-
праці, зближення й приязні.
Щодо викладеного вище, Український Науковий Інститут вва-
жав за свій обов’язок створити польсько-українську комісію при
Українському Науковому Інституті для дослідження польсько-
української історії”13.
Це дуже важлива програмна декларація, яку Інститут і Комісії
послідовно реалізували, провівши, а також ініціювавши та про-
координувавши дослідницьку видавничу, узагальнюючу та орга-
нізаційну діяльність. Як ми вже згадували, інші Комісії керува-
лися схожою прагматикою і правилами.
63
З точки зору дослідника історії України, надзвичайно велике зна-
чення мала Комісія у справі дослідження історії народницького руху
в Україні, якою керували професори Олександр Лотоцький і Василь
Біднов, бо у кількох її видавничих серіях з’явилося кільканадцять
важливих книжок, серед них – ґрунтовне двотомне видання збір-
ника Мазепа, надзвичайно важлива Кореспонденція Київської гро-
мади з М. Драгомановим 1870-1895 років у серії Архів Михайла Дра-
гоманова, Гетьман Пилип Орлик. Нарис політичної діяльності
(Бориса Крупницького), Щоденник гетьмана Пилипа Орлика (Івана
Токажевського-Карашевича), нарешті двотомний Нарис історії Ук -
ра їни (1932-1933) авторства Дмитра Дорошенка. Варто зазначити,
що автори цих публікацій у своїх дослідженнях опиралися на ма-
теріали німецьких, шведських, французьких і австрійських архівів.
Надзвичайно цікаву дослідницьку і видавничу програму, реа-
лізовану у кількох серіях (і поза ними) запропонувала Комісія для
перекладу на українську мову Святого Письма і літургійних книг.
Комісію очолив архиєпископ Варшавський і митрополит Поль-
ський Дионізій, заступником став О. Лотоцький, а секретарями –
професори – спочатку В. Біднов, потім – Д. Дорошенко, а кіль-
канадцять членів Комісії, визначних спеціалістів, працювало у
двох філіалах: у Луцьку – під керівництвом єпископа Полікарпа
та в Кременці під протекторатом архієпископа Олексія і керів-
ництвом професора М. Кобрина. Результати роботи викликають
повагу, для прикладу назвемо бодай кілька з опублікованих пози-
цій: Псалтир, Літургія св. Івана Золотоустого, Літургія св. Ва-
силія Великого, Апостольські історії, Апостольські листи, Ака-
фісти, Літургія св. Григорія Діалога, Панахида, Оktocheos14.
Пам’ятною подією Інституту, як щодо концепції, так і реалі-
зації було повне видання творів Тараса Шевченка у 16-ти томах.
Уперше виданням творів поета на відзначення його 75 річниці
смерті зайнялося гроно видатних філологів, літературознавців,
гуманістів з-поза Наддніпрянської України, яке репрезентувало
академічне й літературне середовище Варшави, Кракова, Львова,
Праги і Берліна. Очолив спеціальну комісію О. Лотоцький, се-
кретарем обрано Р. Смаль-Стоцького, редактором – відомого шев-
ченкознавця П. Зайцева, а також – у ролі головного редактора –
А. Петренка. Варто згадати, що у гроні співпрацівників були ві-
домі учені, як наприклад, Д. Чижевський, Д. Антонович, І. Балей,
64
Д. Дорошенко, Л. Білецький, В. Сімович, М. Кордуба, Б. Лепкий,
С. Смаль-Стоцький, Є. Маланюк. Із запланованих шістнадцяти
томів творів поета вийшло друком тринадцять, разом із кореспо-
нденцією, щоденником, перекладами його творів іноземними мо-
вами, у тому числі польською. Окремий том (XIII) присвячений
зв’язкам Шевченка з поляками, автором якого був П. Зайцев, на-
томість усе видання розпочиналося літературною біографією
Т. Шевченка цього ж автора (Т. І)15. Треба підкреслити, що зразок
цього видання є гідним подиву й на сьогоднішній день16.
Немає сумнівів, що цей задум зробив великий крок у шевчен-
кознавстві. Слушно звертають увагу на те, що видавничий проект
повного зібрання поезій мав на меті „зберегти і передати наступ-
ним поколінням його справдній візерунок не тільки у повній ча-
рівності естетичної форми його творів, а й у глибині громадян-
ської думки”; то власне Тарас Шевченко – підкреслюють автори
видання – через „артизм своєї творчості та її глибокий народний і
вселюдський ідейний зміст високо підніс українську літературу”17.
Власне на ці проблеми звернув увагу Степан Смаль-Стоцький у
видатній книжці Тарас Шевченко – інтерпретації, яка вийшла дру-
ком у серії Інституту в 1935 році. У цій же серії вийшла ґрунтовна
праця Д. Чижевського – Філософія Григорія Сковороди (1934) та Ко-
стянтина Чеховича Олександр Потебня – український мислитель і
лінгвіст (1931). У контексті таких вагомих досягнень не можна не
згадати видання геніального перекладу Пана Тадеуша А. Міцкевича
пера визначного українського поета Максима Рильського (1934), за
який він отримав звання почесного доктора (honoris causa) Ягел-
лонського університету. Усі названі видання випробовані часом і є
тривалим здобутком української й польської культури18.
Належить також пам’ятати, що Інститут однаковою мірою звер-
тався до проблем сучасності, бо завданням установи було уважне
відстеження проблематики і актуальних справ, що відбувалися у
той час в Україні та у всьому Радянському Союзі, а їхнє досліджен -
ня та систематичне висвітлення мало – зважаючи на існуючу ситу -
ацію – передусім практичне значення19. Тут йдеться головним чи -
ном про політику Москви щодо України, Великий Голод (Голодо-
мор), русифікацію, арешти, депортації, розстріли, російсько-поль-
сько-українські стосунки у контексті війни з більшовиками, а також
наслідки ленінівсько-сталінівської політики денаціоналізації.
65
У цій, гідній подиву, діяльності Інституту треба відмітити ще
один аспект – публіцистичний доробок серій: правничої та істо-
рії Церкви. Власне у цих двох серіях видані найцінніші праці про-
фесора О. Лотоцького, як наприклад, Українські джерела цер-
ковного права (1931), що характеризується досконалим знанням
пам’яток українського письменництва, особливо тих його на-
прямків, течій, які стосувалися юридичного устрою Церкви та ка-
нонічних елементів, що формувалися на межі православних, про-
тестантських і католицьких дискусій та полемік.
Друга позиція – це вагома двотомна праця під назвою Авто-
кефалія (Т. I. – 1935, T. II - 1938) – важлива і актуальна тоді, так
як і сьогодні, власне з уваги на порушену проблематику і тривалі
екуменічні дискусії. Бо питання автокефалії Української Правос-
лавної Церкви стало предметом не лише поважних внутрішньо-
церковних дискусій, але й міжнародною проблемою, гостро ви-
мальовуючись у контексті цього православно-католицького
діалогу, а також конфлікту російського патріарха з екуменічним
патріархом. Представляючи історію автокефалії, О. Лотоцький ба-
гаторазово відзначав історію цього конфлікту, особливо між Мо-
сквою та Києвом. Невипадково ж у своїй попередній диплома-
тичній місії20, як і у праці Автокефалія та інших публікаціях, у
яких порушено це питання (н-д, Церковно-правні основи автоке-
фалії, Автокефалія Української Православної Церкви та єдність
християнської Церкви) учений арґументував, що автокефалія
Української Православної Церкви, увінчена патріархатом і її по-
вернення до лона екуменічного патріарха у Константинополі має
історичні важелі, канонічні та екуменічні підстави й пояснення.
Варто при цьому занотувати, що питання автокефалії та патріар-
хату О. Лотоцький порушує й у своїй праці Симон Петлюра (1936),
у якій широко представляє цікаву для нас проблематику у контексті
Петлюри та уряду Української Народної Республіки. Позатим багато
цікавого матеріалу, який безпосередньо чи опосередковано стосуєть -
ся обговорюваної проблематики, показаний на багатому тлі україн -
ського культурного, релігійного, суспільно-політичного життя, читач
знайде у ґрунтовних спогадах О. Лотоцького Сторінки з минулого21.
Детальні уваги, присвячені вище О. Лотоцькому як творцеві й
директорові Інституту, є тут цілком виправданими. Бажання на-
близити постать цього заслуженого українського вченого, полі-
тика й дипломата, великого речника українсько-польського поро-
66
зуміння та співпраці випливає із переконання, що О. Лотоцький
без сумніву заслуговує на те, щоб його пам’ятали нащадки, особ-
ливо з уваги на його величезний науковий доробок і значення та
роль, яку він відіграв в українському державно-політичному, нау-
ковому та релігійному житті, у формуванні тривалих підвалин
польсько-українських стосунків у XX столітті.
Підсумовуючи, варто підкреслити, що на основі представлен-
ного огляду діяльності Інституту видно, що у межах його органі-
заційної, публіцистичної діяльності та дослідницької проблема-
тики, зроблено дуже багато. Пригадаймо ще раз, що відповідно до
Статуту Інституту у його діяльності ключовими були:
1. Розбудова установи та дослідницької майстерні.
2. Науково-організаційні та навчальні ініціативи.
3. Науково-дослідницька та просвітницька робота.
Однаковою мірою ця наукових осередків, розпочавши понадча-
сове дослідження над спільним майбутнім і сучасним.діяльність,
як і тематика досліджень і публікованих праць (54 томи протягом
десяти років) показують, що Український Науковий Інститут у Вар-
шаві виконував важливу роль в ініціюванні та проведенні наукових
досліджень, що стосуються історії права, економіки, літератури,
мови, культури, Церкви, політичної й філософської думки в Україні,
а також польсько-українських відносин та польських й українських.
1 В. Мудрий, Змагання за український університет. – Львів – Нью-
Йорк, 1999; В. Качмар, За український університет у Львові. – Львів, 1999.
2 Див. M. Syrnyk, Ukraińcy w Polsce (1918-1939). Oświata i szkolnic-
two. Wrocław, 1996; J. Tomaszewski, Ojczyzna nie tylko Polaków. Mniej-
szości narodowe w Polsce w latach 1919-1939. Warszawa, 1985; A. Choj-
nowski, Koncepcje polityki narodowosciowej rządów polskich w latach
1921-1939. Warszawa, 1979.
3 Там само. Див. також: R. Torzecki, Kwestia ukraińska w Polsce w la-
tach 1923-1929. Kraków, 1989.
4 R. Potocki. Idea restytucji Ukraińskiej Republiki Ludowej (1920-
1939). Lublin, 1999; R. Potocki. Polityka państwa polskiego wobec zagad-
nienia ukraińskiego w latach 1930-1939. Lublin, 2003; Див. також: Wars-
zawskie Zeszyty Ukrainoznawcze., pod red. S. Kozaka, Warszawa 1996,
t.3, присвячений багатьом проблемам представленим у статті.
5 Розпорядження Ради Міністрів від 7 лютого 1930 р. у справі Укра -
їн ського Наукового Інституту // „Dziennik Ustaw”. – 1930. – №3. – poz. 28.
67
6 R. Potocki, Idea restytucji..., s. 208.
7 „Dziennik Ustaw”. – 1930. - № 3. – poz. 28. – S. 65.
8 Там само, № 4. – poz. 54. – S. 105.
9 Див.: S. Kozak, Ołeksandr Łotoćkyj – uczony, dyplomata i polityk //
S. Kozak, Z dziejów Ukrainy. Religia. Kultura. Myśl społeczna. - Warszawa
- 2006. – S. 326-338; а також том, присвячений О. Лотоцькому, Лицар
праці і обов’язк, Торонто, 1983
10 Див.: Pięć lat istnienia Ukraińskiego Instytutu Naukowego w Wars-
zawi (13.III.1930 – 13.III.1935). – Warszawa. – 1935. – S. 4.
11 L. Wasilewski, Kwestia ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe.
– Warszawa.- 1934. – S. 142-143.
12 Див.: Pięć lat istnienia..., S. 4-22.
13 Із власного архіву.
14 Див.: Pięć lat istnienia..., S. 12-13, а також Sprawozdanie Ukraiń -
skiego Instytutu Naukowego (1935-1939). – Warszawa. – 1939. – S. 12-13.
15 Pięć lat istnienia..., S. 9.
16 Поезії до 1843 р. – Т. II; Поезії 1843-1847: Т. III; Поезії 1847-1857:
Т. IV; Поезії 1857-1861: Т. V; Назар Стодоля. Драматичний твір: Т. VI;
Повісті: Художник, Наймичка, Варнак: T. VII; Княгиня, Музыкант, Не-
счастный, Капитанша: Т.VIII; Близнецы, Прогулка: Т. IX; Щоденник –
Т. X; Листи – Т. XI; Шевченко – художник: Т. XII. Наступні томи по-
винні були містити переклади, бібліографію, коментарі.
17 Pięć lat istnienia..., S. 8.
18 Це підкреслювали у цитованих вище працях М. Сирник, А. Хой-
новскі, Р. Потоцкі, С. Козак.
19 Варто згадати, наприклад, бодай кілька праць: І. Сірополко Освіта
на Совєтській Україні (1934); Р. Смаль-Стоцький Українська мова в Со-
вєтській Україні (1936); В. Садовський Національна політика Совєтів
на Україні (1937). Під редакцією В. Садовського з’явилося кілька ви-
дань під назвою Сучасні проблеми економіки України (1931, 1936). До
сьогодні витримала пробу часу книжка О. Доценка Зимовий похід
(6.XII.1919 – 6.V.1920) (1932) та підготована генералами С. Петлюри –
В. Сальським і П. Шандруком – публікація: Українсько-московська
війна 1920 року. Оперативні матеріали Штабу Армії УНР (1933) та ін.
20 Цей період своєї дипломатичної діяльності О. Лотоцький описав
у цікавих спогадах В Царгороді, Варшава, 1939.
21 Ці надзвичайно важливі для дослідника української історії спо-
гади вийшли друком у серії „Праці Українського Наукового Інституту”
у 1932-1934 роках.
68
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40008 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0023 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:21:52Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Козак, С. 2013-01-07T18:28:45Z 2013-01-07T18:28:45Z 2012 Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) / С. Козак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 59-68. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40008 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) Article published earlier |
| spellingShingle | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) Козак, С. Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| title | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) |
| title_full | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) |
| title_fullStr | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) |
| title_full_unstemmed | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) |
| title_short | Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939) |
| title_sort | український науковий інститут у варшаві (1930–1939) |
| topic | Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| topic_facet | Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40008 |
| work_keys_str_mv | AT kozaks ukraínsʹkiinaukoviiínstitutuvaršaví19301939 |