Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2012 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40012 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках / О. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 135-150. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859952846402748416 |
|---|---|
| author | Музичко, О. |
| author_facet | Музичко, О. |
| citation_txt | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках / О. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 135-150. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| first_indexed | 2025-12-07T16:18:05Z |
| format | Article |
| fulltext |
Олександр Музичко
спІвпраця одеськиХ ІсторикІв та спІвро-
бІтникІв Інституту ІсторІї ан урср напри-
кІнцІ 1940-х – 1980-х роках
Впродовж усього часу існування історичної науки одним з най-
більш визначальних чинників її розвитку був комуникативний,
тобто мережа особистих та ділових контактів між істориками різ-
них регіонів, країн, шкіл та напрямків тощо. Інститут історії АН
УРСР був покликаний виконувати роль координуючого центру
для всіх периферійних осередків історичної науки республіки.
Тому дослідження зв’язків цього закладу з численними позаін-
ститутськими установами та істориками закономірно належить
до перспективних і ще недостатньо опрацьованих аспектів істо-
ріографії. Водночас, ці дослідження містять великий потенціал
для виявлення додаткових аспектів історії периферійних центрів,
зокрема, біографій їх представників. До загальних викликів для
історика цієї проблематики належить недостатня репрезентатив-
ність джерельної бази, яка ще не встигла відкластися в державних
архівосховищах і значною мірою перебуває в родинних чи інсти-
туційних (кафедри, ради тощо) архівах, відсутність значного ком-
плексу мемуарних джерел. Однак, саме цей виклик підвищує нау-
кове значення проблематики та необхідність започаткування
перших кроків в її вивченні.
Метою цієї статті є дослідження співпраці між одеськими істо-
риками та співробітниками Інституту історії АН УРСР у другій
половині ХХ ст., встановлення основних напрямків та фігурантів
цього співробітництва. Джерельною базою статті є архівні мате-
ріали з декількох фондів Державного архіву Одеської області
(редакційна рада Одеського тому «Історії міст та сіл УРСР»,
С. Боровой, А. Бачинський) та низки нещодавно оприлюднених
епістолярних, мемуарних та бібліографічних матеріалів. Додат-
ковими джерелами є дарчі надписи на книгах з особистих біблі -
отек В.Ващенка, З. Першиної, П. Чухрія та ін., усні свідчення.
В історіографії тема нашої статті не була предметом спеціального
135
розгляду. В біографічному контексті її лише принагідно зачипали
в публікаціях про низку одеських та київських істориків. В кон-
тексті вивчення розвитку краєзнавства на Одещині у другій по-
ловині ХХ ст. про деякі аспекти історії контактів між одеськими
істориками та співробітниками Інституту історії АН УРСР зга-
дала Н. Щербина1.
У другій половині ХХ ст. Одеса та Київ як осередки історич-
ної науки перебували на різних полюсах. В умовах існування
жорсткого централізованого та ієрархічного радянського варіанту
організації розвитку науки, одеські історики займали провінційне
становище і загалом не могли похвалитися видатними досягнен-
нями та інтенсивністю історичних студій. За цими показниками,
а також кількістю наукових видань (у другій половині ХХ ст.
одеські історики мали вкрай мало місцевих історико-наукових ви-
дань. Деякі статті з історичного змісту з’являлися на сторінках
археологічних видань. Однак, природно, що одеська школа ар-
хеологів підтримувала контакти передусім з Інститутом археоло-
гії АН УРСР) одесити суттєво поступалися також львівському та
дніпропетровському осередкам. Одесі бракувало певних нефор-
мальних осередків істориків, що були б зародками шкіл та на-
прямків. Власне, тому дуже важко говорити про виникнення в
Одесі цих типів об’єднань науковців.
Головним осередком історичних студій в Одесі був історич-
ний факультет Одеського державного університету імені І.І. Меч-
никова (далі – ОДУ). Проблематику пов’язану з історією України
тут розвивала передусім кафедра історії УРСР (у 1980-1990 рр. –
кафедра історії УРСР, історіографії та джерелознавства). Завдяки
викладанню на цій кафедрі учня М. Слабченка С. Ковбасюка,
вона мала символічний зв’язок з традиціями одеської україні-
стики періоду розквіту – школою М. Слабченка 1920-х років. Ва-
гоме місце в історичних дослідженнях належало також кафедрі
історії СРСР. Історико-партійну тематику розвивала кафедра істо-
рії КПРС.
В інших вищіх навчальних закладах історичні дослідження
були справою окремих «зірок», передусім В. Шамко в Педагогіч-
ному, С. Борового – в Кредитно-економічному (з 1966 р. – Інсти-
тут народного господарства, сучасний Одеський державний еко-
номічний університет) інститутах. Діяльність деяких талановитих
136
одеських істориків (А. Бачинський, І. Хіоні) також розгорталась
в музейних, бібліотечних та особливо архівних установах, але за-
галом ці заклади мали допоміжне значення для розвитку істо-
ричної науки.
Попри загальний «наздоганяючий» темп історичної науки в
Одесі, низці місцевих істориків, передусім-україністів та краєз-
навців, завдяки власній наполегливості та талантам, а іноді й
сприятливому збігу обставин, вдалося досягти значного рівня та
набути відомості, авторитет та зв’язки поза межами міста. Маємо
на увазі передусім С. Борового, А. Бачинського, З. Першину,
П. Каришковського (значною мірою він був археологом). Захист
дисертацій у провідних наукових центрах, фаховий доробок,
харизма, виводили їх на провідні місця в дослідницькій ієрархії
міста та навіть республіки, забезпечувало високу ступінь вну-
трішньої та зовнішньої незалежності та авторитету. У випадку
З. Першиної до цього долучалося високе адміністративне стано-
вище (посада декана та зав. кафедрою) та партійні зв’язки, а у
випадку С. Борового – надзвичано високий фаховий та мовний
рівень, ореол одного з найдосвідченіших одеських вчених «старої
школи». Таким чином, хоча саме столичний Київ і, зокрема,
Інститут історії АН УРСР, в першу чергу приваблював своїм ста-
тусом та потенціалом одеситів, останні в свою чергу могли ви-
кликати певний інтерес з боку киян, які, на відміну від своїх про-
вніціних колег, були зорієнтовані не на краєзнавство, а на
концептуальні, загальноукраїнські студії, що охоплювали й істо-
рію Південної України.
Ще однією важливою обставиною та передумовою співпраці
між одеськими істориками та співробітниками Інституту історії
АН УРСР були одеські сторінки в біографії деяких киян. Пере-
дусім йдеться про уродженця Одеси О. Потєхіна, вихованця
одеської середньої школи, а згодом й одеського вчителя, А. Бара-
боя, уродженця Одеси, вихованця історичного факультету ОДУ
ім. І.І. Мечникова С. Кульчицького (його вчителями були С.Ков-
басюк та З. Першина), співробітника Одеського історико-краєз-
навчого музею К. Мартьянова, випускників істфаку ОДУ І. Гур-
жія, С. Зарембу, М. Лещенко. Після переїзду до Києва вони не
розірвали стосунків з одеситами, часто були своєрідними «зв’яз-
ковими» між Одесою та київськими академічними структурами.
137
Особиста складова зв’язків між одеськими та київськими
істориками заслуговує на першочергову згадку. Як свідчить ли-
стування між С. Ковбасюком та І. Гуржієм, А. Бачинським та
В. Голобуцьким, С. Боровим та Ю. Меженко і А. Введенським,
Ф. Петрунем та Ю. Меженко, взаємини між цими науковцями
відзначалися тривалістю та взаємоповагою. Зокрема, про це свід-
чать форми звертання один до обного «дорогой», «многоуважае-
мій» тощо. В особовому архіві С. Борового відклалися листи до
нього від співробітників Інституту історії АН УРСР І. Гуржія,
В. Голобуцького, В. Сарбея, в яких кияни засвідчували повагу
одеському історику як одному з найавторитетніших істориків.
У зв’язку з 70-ним ювілеєм С. Боровой отримав офіційне приві-
тання від Інституту історії АН СРСР за підписом директора
О. Касименка та редакції «Українського історичного журналу».
Свою повагу до одеситів кияни висловлювали в дарчих надписах
на своїх книгах: І. Гуржій – В. Ващенку, К. Стецюк – З.Першиної,
М. Лященко – П. Чухрію тощо.
Як і природно для науковців, їх зближували не лише приватні
моменти, але спільність наукових інтересів – спеціальні історичні
дисципліни, книгознавство, історико-економічна проблематика,
історія козацтва. У цих взаєминах не відчувається, так би мовити,
однобічного руху, покровительства киян над провінціалами-оде-
ситами, хоча В. Голобуцький і називав себе «помічником та по-
кровителем» А. Бачинського. Кияни дякували одеситам за випи-
ски з архівних одеських джерел, виписками з літератури та
джерел тощо. Особливо багато пов’язувало С. Кульчицького та
А. Бачинського. Попри невелику різницю у віці, С. Кульчицький
вважає А. Бачинського одним зі своїх вчителів2.
Листування між одеситами та киянами відбиває складні та су-
перечливі обставини існування науковців в умовах радянської дій-
сності. Так, у листі 1963 р. до А. Бачинського В. Голобуцький
радив не посилатися на часопис 1914 р. «Україна» «ввиду одиоз-
ности этого издания»3.
Листи А. Введенського (у середині 1940-х – першій половині
1960-х – професора Київського університету ім. Т. Шевченка та -
співробітника Інституту історії АН УРСР у 1952 – 1956 рр.) до
С. Борового від 1948 – 1963 рр., містять цінну інформацію з істо-
рії академічної установи та деяких з її співробітників. Ініціато-
138
ром знайомства між С. Боровим та А. Введенським у 1946 р., під
час перебування одесита у Києві з метою організації захисту кан-
дидатської дисертації свого підопічного, був саме киянин. С. Бо-
ровой згадував, що А.Введенський запропонував йому свою
дружбу, адже вважав, що вони є єдиними на той момент в Україні
професорами – спеціалістами з історії СРСР. «И мы действи-
тельно в какой-то мере долгие годы «дружили», хотя типологи-
чески были очень разные люди», – зазначав С. Боровой4. Нато-
мість А. Введенський в одному з листів називав С. Борового,
«самым близким одесским ученым-другом».
У 1957 р. киянин характеризував одеського коллегу як «уче-
ного отшельника за своим письменным столом по возне со своей
рукописью, коею переворачиваете в Тришкин кафтан и обратно».
У 1958 р., вихваляючи монографію С. Борового, А. Введенський
розвинув цю думку: «Я очень рад, что Одесский рак-отшельник
чудесно служит народу, своей замкнутой жизнью, дает такое
творчество своим умным, упорным трудом, что всякий историк,
из настоящих, а не маргариновых историков, – от души громко
аплодируют!»5. У 1961 р. А. Введенський писав С. Боровому:
«Вы меня всегда радуете своей широтой своего замкнуто-от-
шельнического творчества. Живете по возможности без людей,
но целиком для людей. И беседуете с людьми на темы от Адама
и до наших дней… Вы в одном отношении совсем не современ-
ный историк, такую широту научных интересов умели иметь
только историки прошлого, как, например, Р.Ю. Виппер. Одно
слово – молодец, не на наш современный образец, людей узких,
как узкая щелка. Чудесный Вы человек!»6. Хоча С. Боровой брав
у лапки слово «дружба» щодо своїх стосунків з київським коле-
гою і був лаконічно-стриманим у своїх листах, той, навпаки, у
своїх листах до одесита вдавався до докладного та відвертого
опису життя університету та інституту, специфіки взаємин між
колегами.
Зокрема, викликає інтерес мотивування А. Введенським у
1952 р. свого бажання влаштуватися за сумісництвом в Інсти-
туті історії: на його думку, у такому разі перед ним відкриються
можливості для публікації своїх праць, адже з цим «стало очень
скудно»7. Також важливою є згадка А. Введенським у листі
від 5 лютого 1957 р. про прийом першим секретарем ЦК КПУ
139
О. Кириченко делегації українських істориків у складі Рубача,
Супруненка, Гуслистого, Бойка, Білоусова, Введенського. Обго-
ворювалися питання про заснування українського історичного
журналу, виписка іноземної літератури, зокрема, діаспорної
(«буржуазно-націоналістичної»), про організацію української асо-
ціації істориків як передумови прийняття до міжнародної, про
з’їзди українських істориків. Історики підіймали питання про не-
придатність О. Касименка як директора Інституту історії8.
Тема особистих стосунків, критика порядків в Інституті істо-
рії посідає у листах А. Введенського провідне місце. А. Введен-
ський позиціонував себе я ображена «нацменшість», що підда-
ється утискам з боку націоналістичного угруповання в Інституті
на чолі з директором О. Касименко, який був об’ктом найгострі-
шої критики. «Діставалося» від нього й, на його думку, однодум-
цям директора. З цього приводу він писав, що в Інституті історії
«прочно занимаю доску антипочета за критику книг Касименко и
Шевченко»9.
Загальну атмосферу в Інституті він зображував таким чином:
«идет вонь и внутренняя борьба: директор ловкими маневрами
сокрушил всех критиков своей бездарной мазни-книги. Отдел ар-
хеографии, коим заведует Рубач, Касименко ликвидирует для
того, чтобы Рубача сбросить с зава, Лосю партбюро Института,
находящееся в жилетном кармане у Касима, вынесено решение
снять с зава отдела капитализма, за то, что в программе по исто-
рии Украины рекомендовал свою книгу о Столыпине, где есть
фраза о М. Грушевском и т.д.»10. Критиці А. Введенський піддав
процесс підготовки та остаточний текст відомого двохтомника
«Історії України» 1955-1957 рр.11
Якщо у 1955 р. він критикував процесс підготовки видання
за млявість («идет в ЦК обсуждение ІІ т. истории Украины по
типу чтения 12 евангелий. Тягучка моторошная и польза ника-
кой. Надо не макетировать, а печатать книгу – и время покажет,
что к чему»), то у 1957 р. другий том видання він назвав опере-
ткою, адже, «в главе о Брестком мире пропустили Троцкого и
везде умолчали о Каменеве, Зиновьеве, Бухарине – не повора-
чивается язык осудить по заслугам эту шайку. Вот конъюнктур-
щики!». З приводу рішення К. Гуслистого захищати докторську
за сукупністю своїх праць: «это входит в моду, засидевшиеся в
140
кандидатах и уже не могущие писать монографий идут на увен-
чание обомшавелых работ докторской короной»12. Саме помс -
тою за цю критику А. Введенський пояснював своє звільнення
з Інституту.
Національні погляди та особисті симпатії А. Введенського
чітко помітні в його докладному описі скандального обговорення
докторської дисертації видатного українського історика Ф. Шев-
ченка у 1960 р. В інтерпретації А. Введенського, одна група істо-
риків (Голобуцький, Бойко, Рубач, Гуслистий, Рознер, Марахов,
Супруненко, Дядиченко), до якої він зарахував й себе, намагалась
«вскрыть Грушевщину, Дорошенкивщину, Томашивщину», а
інші, яких він зневажливо називав «лакеями шеф-повара», молоді
кандидати Симоненко, Сташевський, Кулінич та «учено-безтол-
кові дами Стецюк, Стахович, Компан, Лола, герой Радянського
союзу Клоков, но в науке не герой, и прочая мелкая шавка – на-
чисто отрицали национализм». А. Введенський робив висновок,
що «гибридизация марксизма с буржуазным украинским нацио-
нализмом не пройдет»13. Таким чином, одеський коллега отриму-
вав лише однобічне та емоційне уявлення про події в провідному
історико-науковому центрі республіки.
Мереживо особистих зв’язків, серед іншого, зумовило суто ро-
бочі напрямки у співпраці одеських істориків та співробітників
Інституту історії. До науково-методичного напрямку цієї спів-
праці слід віднести доволі часті візити І. Гуржія, В. Сарбея та
С. Кульчицького до Одеси з метою участі в державних екзамена-
ційних комісіях при ОДУ ім. І.І. Мечникова. Натомість А. Бачин-
ський був членом Археографічної комісії і Бюро наукової Ради з
проблем історичної науки (секція давньої і нової історії) Академії
наук України. У 1988 р. історик стажувався в Інституті історії.
З. Першина багато років належала до членів республіканської
наукової ради з проблеми «Основні закономірності вітчизняної
історії дожовтневого періоду».
У 1960-х–1970-х рр. вчена Рада ОДУ була гостинним місцем для
захисту дисертацій одеських та київських істориків. В Одеській
Раді кандидатські дисертації захистили співробітники Інституту
історії Т. Вронська, Я. Дзира, О. Лисенко, Т. Першина, Ю. Рима-
ренко14. Декілька позитивних рецензій на дисертації своїх колег з
Інституту (І. Бойка та С. Кульчицького) подав С. Боровой.
141
У Вченій Раді Інституту свою кандидатську дисертацію «Гер-
цен і слов’янське питання» у 1953 р. захистила З. Першина. ЇЇ
опонентами були А. Введенський та Ф. Шевченко. Під час захи-
сту докторської дисертації З. Першиної у 1977 р. у Вченій раді
Київського дежравного університету одним з її опонентів був
Ф. Лось. Під час захисту кандидатських дисертацій А. Бачин-
ським (1969) та В. Ващенко (1972) серед опонентів були відпо-
відно В. Дядиченко та І. Слабєєв.
Низка праць одеських істориків були відрецензовані чи зга-
дані у статтях співробітників Інституту історії (А. Введенський,
А. Санцевич та ін.) на сторінках «Українського історичного жур-
налу» та «Историографии истории УССР» (1987). 8–9 грудня 1958 р.
в ОДУ відбулося обговорення другого тому «Історії УРСР»
за участі представників авторського колективу П. Загорський,
П. Стоян, Г. Шевчук та одеських істориків – представників вищих
та середніх навчальних закладів, архіву, історико-краєзнавчого
музею. В обговоренні взяли участь й викладачі Кам’янець-
Подільського університету. Одесити висловили цілий спектр
зауважень до авторів видання. Втім, з позиції сучасного стану
історичної науки, більшість з цих зауважень виглядають надума-
ними та заідеологізованими15.
Значно більш змістовними та справді науковими були «робочі»
рецензії С. Борового 1975 р. на академічні видання: перший роз-
діл третього тому «Історії УРСР», «Розклад феодально-кріпо-
сницької системи України в першій половині ХІХ ст.» та перший
том «Історії економічної думки Української РСР». В обох рецен-
зіях окрім суто фактичних зауважень (наприклад, він не пого-
дився з окресленням економічних поглядів А. Скальковського як
реакційних), історик зосередився на методологічних проблемах.
У перший з цих рецензій С. Боровой, зокрема, дорікнув авторам
за занадто велику увагу до розвитку російської економічної
думки, що фактично призвело до «розчиненню» в ній україн-
ської16.
Найвищим рівнем співробітництва між одеськими істориками
та співробітниками Інституту історії була наукова співпраця у ви-
даннях та спільних наукових проектах. Щоправда, в даному разі
це співробітництво нагадує однобічний рух. З огляду на вище
зазначені провінційні риси розвитку історичної науки в Одесі,
142
не дивно, що співробітники Інституту історії не взяли жодної уча-
сті у нечисленних та спорадичних одеських виданнях (принагідно
зауважимо, що зараз ситуація дещо змінилася в кращий бік, пе-
редусім завдяки виданню за ініціативи професора кафедри історії
України ОНУ ім. І. Мечникова, доктора історичних наук, О. Ба-
чинської періодичної збірки наукових статей «Чорноморська ми-
нувщина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України Нау-
ково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України
НАН України». Головним редактором видання є директор Інсти-
туту історії В. Смолій, до редколегії входять три співробітники
Інституту). Натомість одеські історики, здебільшого профе-
сорсько викладацький склад ОДУ, взяли активну участь у нау-
ково-видавничих проектах Інституту історії. Україністи (А. Ба-
чинський, З. Першина та ін.) взяли участь у таких київських
археографічних та енциклопедичних виданнях як «Великий Жов-
тень і громадянська війна на Україні» (1987), «Радянська енци-
клопедія історії України» (1969-1972), «Отмена крепостного
права на Украине: Сб. документов и материалов». (1961). Най-
більшим досягнененням серед одеських істориків відзначилась
З. Першина, яка написала декілька параграфів (про робітничий
та студентський рухи наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.) для
4 та 5 томів «Истории Украинской ССР».
Згадки про деякі проекти, що зрештою не були реалізовані,
можна знайти у листуванні. Так, у листі до С. Борового від 10 лип -
ня 1947 р. М. Петровський ділився планами про видання статті
одеського історика про єврейські хроніки часів Б. Хмельницького
у «Наукових записках» Інституту історії та радив видати хроніки
в уривках, вилучивши всі легендарні, перебільшені описи вбивств
тощо. Таким чином, існувала реальна перспектива, що відоме ви-
дання С. Борового, що не змогло побачити світ у 1936 р., зрештою
було б видане у післявоєнний період завдяки сприянню Інституту.
Однак подальша хвиля боротьби з космополітами, звичайно, уне-
можливила ці плани («Єврейські хроніки» з передмовою та в пе-
рекладі С. Борового були видані в Ієрусалімі у 1999 р. лише після
смерті історика)17.
Впродовж радянського періоду існування «Українського істо-
рич ного журналу» одеські історики були серед найактивніших ав-
то рів цього видання. Впродовж кінця 1950-х – першої половини
143
1980-х років 46 авторів з Одеси оприлюднили приблизно півтори
сотні статей. Цей показник є одним з найвищих у географії авто-
рів журналу. Серед найбільш активних одеситів слід назвати
С. Борового, З. Першину, П. Воробея, П. Чухрія, С. Мельника.
Одеські автори представляли такі заклади як ОДУ (З. Пер-
шина, А. Бачинський, В. Ващенко, Н. Калюжко, П. Воробей та
ін.), Одеський кредитно-економічний (С. Боровой, С. Мельник),
та Педагогічний (В. Шамко) інститути, Державний архів Одесь-
кої області (І. Хіоні). Здебільшого статті одеситів були присвячені
питанням історичної україністики та краєзнавства кінця ХVIII –
початку ХХ ст., іноді в джерелознавчій чи історіографічній перс-
пективі. Звично для радянської історіографії переважали такі
теми як революційний рух, історія партії, соціально-економічний
розвиток. До виключень слід віднести статті К. Петряєва, С. Аппа -
това, Д. Урсу, присвячені світовій історії нового та новітнього
часу, та М. Дихана – славістиці. У широкій загальнорадянській
перспективі працював Н. Якупов.
Не завжди публікація на сторінках провідного республікан-
ського видання приносила лише інтелектуальне задоволення. Так,
у листі до В. Голобуцького А. Бачинський повідомляв, що йому
вдалося «протолкнуть» свою замітку до «Українського історич-
ного журналу». Однак, за його словами, видавці так «порізали»
текст статті, що її складно упізнати. З посилань були вилучені по-
кликання А. Бачинського на праці В. Голобуцького18.
Серед найрезонансніших та найцінніших для науки публіка-
цій, попри їх невеликий обсяг, назвемо замітку С. Борового,
С. Ковбасюка, З. Першиної, про час заснування Одеси19 та ре-
цензію С. Борового на статтю О. Лугової. У першій зі згаданих ста-
тей, на наш погляд, абсолютно справедливо, зверталася увага на
такий аспект, на нині, на жаль, найчастіше ігнорований, як роль
на род них мас у заснуванні міст, зокрема, Одеси. Автори наголо-
шували на обмеженості підходу, згідно з яким засновники міста
шукалися виключно серед адміністраторів. Рецензія С. Борового
сприяла актуалізації в українській радянській історіографії важли-
вого питання про колоніальний статус України у складі Російської
імперії. На жаль, суспільно-політична ситуація 1970-х рр. уне-
можливила подальший розвиток цієї полеміки, витриманої С. Бо-
ровим у суто науковому, а не лайливо-пропагандистському, стилі.
144
Додатковим фактом в історії співробітництва одеських істо-
риків з «Українським історичним журналом» є конференція чи-
тачів цього журналу, що відбулася 9 грудня 1958 р. на історич-
ному факультеті ОДУ. Учасниками конференції були не лише
викладачі вищих навчальних заклажів Одеси, але й архіву, музеїв,
бібліотек та шкіл. На початку зібрання була заслухана доповідь
відповідального секретаря редакції Г. Шевчука. Учасники зіб-
рання зосередилися не лише на позитивних аспектах функціону-
вання видання, але й на проблемах. Разом з суто штампованими
ідеологемами про необхідність подальшої боротьби з українським
буржуазним націоналізмом, героїчної діяльності Комуністичної
партії, були висловлені досить змістовні побажання збільшити
увагу до Півдня України, покращити яскравість мови, працювати
в контексті найголовнішого завдання – підготовки «Історії
УРСР». З. Першина наголосила, що журнал має перетворитися
на науково-координуючий центр істориків України. Всі учасники
зборів висловили побажання аби журнал перетворився на щомі-
сячне видання20.
Апогеєм співпраці одеських істориків та співробітників Ін-
ституту історії слід визнати процес написання та видання тому
«Історії міст та сіл Української РСР», присвяченого Одеській об-
ласті у 1960-х – 1970-х рр. (зазначимо, що А. Бачинський взяв
участь також у складанні тома про Кіровоградську область). Після
прийняття рішення ЦК Компартії України у 1962 р. про започат-
кування проекту, для керівництва підготовкою видання було ство-
рено головну редакційну колегію на чолі з П. Троньком. Було
створено окремий відділ історії міст і сіл під керівництвом О. Па-
расунька, а згодом І. Слабєєва. Головна редакція Української Ра-
дянської Енциклопедії була покликана здійснювати наукове ре-
дагування усіх томів.
Влітку 1962 р. Одеській обласний комітет Компартії України і
обласний виконавчий комітет створили обласну редколегію ви-
дання. Окрім партійних чинів (головою редколегії було призна-
чено секретаря обласного комітету КП України Л. Гладку), ос-
новне ядро авторського колективу склали викладачі одеських
університетів та інститутів, зокрема, ОДУ ім. І. Мечникова (А.
Бачинський (секретар), З. Першина, П. Воробей, С. Ковбасюк,
П. Некрасов, П. Каришковський, П. Чухрій та ін.), Одеського пе-
145
дагогічного (С. Мельник), Медичного (М. Дихан) та Кредитно-
економічного інститутів (С. Боровой) та ін.21 Велику роль у під-
готовці видання відіграли працівники музеїв, бібліотек та Дер-
жавного архіву Одеської області (директор І. Хіоні, наукови
співробітник Л. Латишева та ін.)22, шкіл, краєзнавці та ін. Під ке-
рівництвом обласної редколегії працювало 25 районних комісій
та близько 350 робочих груп, які підготували первинні матеріали
для нарисів і довідок про історію населених пунктів.
До листопада 1963 р. було підготовлено перелік орієнтованих
тем, фото населених пунктів, визначних споруд, пам’ятників, а
також фото видатних діячів науки і культури героїв Радянського
союзу, і героїв Соціалістичної праці для ілюстрування тому.
У липні 1965 р. перший варіант тому «Одеська область» було на-
дано на розгляд Головної редакційної колегії УРСР. Після ре-
цензування том було повернено обласній редколегії для корін-
ного доопрацювання. В листопаді 1967 р. члени редколегії і
представники Інституту історії АН УРСР рекомендували до
друку, том «Одеська область». У 1969 р. том «Історії міст і сіл
Української РСР», присвячений історії 62 міст, районних центрів,
селищних і сільських рад Одеської області, було надруковано на-
кладом 15 тис. примірників. У 1978 р. тим самим накладом було
надруковано друге, російськомовне, видання тому «Історії міст і
сіл України. Одеська область». У порівнянні з першим виданням
помітно збільшився обсяг книги і значно розширилася джерельна
база – список використаних джерел та літератури налічував
понад 2,6 тис. найменувань. Поліпшилось поліграфічне оформ-
лення тому, суттєво оновлено і урізноманітнено ілюстративний
матеріал.
На всіх етапах підготовки видання між одеськими авторами
та співробітниками Інституту історії, що координували проект,
підтримувався тісний взаємозв’язок. В остаточному варіанті
одеського тому зазначалося, що «методичну допомогу та рецен-
зування здійснювали наукові співробітники відділу історії міст і
сіл Інституту історії АН УРСР Ю.О. Курносов, О.А. Парсунько,
консультацію по добору ілюстрованих матеріалів здійснював
Г.П. Кривдін»23. Старший науковий співробітник відділу історії
міст і сіл УРСР Ю. Курносов був вказаний як член редколегії
одеського тому.
146
З огляду на архівні матеріали, з одеситами тісно співпрацювала
низка інших співробітників Інституту. Згідно рішення Інституту, за
одеською редколегією, як і за іншими, були закріплені провідні
науковці Інституту з завданням надавати наукову і науково-орга-
нізаційну допомогу обласним редколегіям в їх роботі. За Одесь-
кою областю був закріплений вже відомий одеситам по обговорен-
ню «УІЖ» старший науковий співробітник, кандидат історичних
наук, Г. Шевчук та молодший науковий співробітник, кандидат
історичних наук, Ю. Гамрецький. У 1965 р. рукопис нарису про
Одесу рецензували наукові співробітники Інституту Л. Олійник,
Р. Єсипенко та І. Слабєєв. Голова Головної редакційної колегії
П. Тронько в листах до Л. Гладкої звертався з порадами та рекомен-
даціями щодо написання нарисів, роботи районних комісій, термі-
нів виконання завдань, які були покладені на обласну редколегію.
Головним чином, редколегія намагалася виконати коорди-
нуючу та методичну функції. З цією метою в області, зокрема, в
Одесу, було надіслано «Методичні вказівки для авторських ко-
лективів, комісій та редакційних колегій, рецензентів та редакто-
рів томів «Історії міст і сіл Української РСР», «редакційні наста-
нови авторам і редакторам нарисів та довідок до «Історії міст і
сіл Української РСР» та список всіх дисертацій з питань історії,
етнології і культури України, захищені в СРСР у післявоєнні роки.
Зміст основних зауважень та пропозицій членів головної
редколегії помітний на прикладі листів та відгуків О. Парасунько,
Ю. Курносова та ін. Так. О. Парасунько зауважував, що співвід-
ношення між радянським та дорадянським періодами у нарисах
про історію міст і сіл Одеської області не має бути формалізова-
ним. На його думку, все мав визначати конкретно-історичний ма-
теріал, що був зібраний авторами: якщо нарис містив багато
даних про прояви класової боротьби тощо на дореволюційний час
можна було відвести до 40 % тексту. Водночас, він вважав недо-
цільним доручати писати характеристики районів одній особі по
всій області, бо це призводить до певного трафарету у написнні
рукописів, закликав уникати вузькоспеціальної термінології, не-
зрозумілої для масового читача.
Увагу одеських істориків звертали також на необхідність за-
документування кожного історичного факту, особливо новітньої
доби, про що вони часто забували, уважного комплектування
147
фотоматеріалів. Авторів нарисів про культурний розвиток кри-
тикували за довідково-статистичний характер, зведення розмови
про культуру до кількісних показників, цифр, «знелюднення»
історії, тобто ігнорування видатних представників в історії міст та
сіл області. Головна редколегія суворо дотримувалася своїх
вимог. У грудні 1968 р. до редакції надійшов рукопис одеського
тому, який мав 3297 сторінок машинопису, 132 авторських ар-
куши. З 74 нарисів 25 виявилися задовільними, 38 вимагали до-
корінного дооопрацювання, 11 були настільки слабкими, що їх
довелося перевести на довідки24.
Підсумки роботи краєзнавців України було підбито на Всесо-
юзній науковій конференції «Про досвід написання історії міст і
сіл, фабрик і заводів, колгоспів і радгоспів СРСР», що відбулась
у Києві в травні 1972 р. У ній взяла участь і представницька де-
легація Одеської області, що складалася з 12 осіб – авторів і ке-
рівників обласної редколегії. На конференції опубліковані томи
«Історії міст і сіл Української РСР» і взагалі проект дістали ви-
соку оцінку провідних фахівців.
У 1980-х рр. одеські історики також взяли участь у масштаб-
ному проекті «Звід пам’яток історії і культури Української РСР»,
що був започаткований співробітниками відділу історико-краєзна-
вчих досліджень Інституту історії АН УРСР спільно з науковцями
Інституту археології АН УРСР, працівниками Міністерства куль-
тури і Держбуду УРСР. Однак цей проект так і не було завершено.
Отже, співробітництво між одеськими істориками та співробіт-
никами Інституту історії АН УРСР становить класичний приклад
взаємодії наукового центру та периферїї, в якій центр виступав як
генератор ідей та методологічних настанов, а периферія – як реци-
пієнт та виконавець цих імпульсів. Головним внеском одеських істо-
риків в розвиток Інституту слід визнати поглиблення досліджень
Північного Причорномор’я, особливо кінця XVIII – початку ХХ ст.
Попри панування у наукових контактах та доробку тогочасних ідео-
логем, досліджене співробітництво надає приклади справді висо-
кого фахового аналізу, передусім у статтях С. Борового. Проаналі-
зоване співробітництво утворило міцний фундамент для сучасного
пожвавлення співпраці між новітніми генераціями одеських істо-
риків та академічною елітою історичної науки України у принци-
пово інших суспільно-політичних та наукових умовах.
148
1 Щербина Н.Ф. Розвиток історичного краєзнавства на Одещині
(1944 - 1991 рр.) /Дисер. на здобуття наук. ступеня канд. Істор. наук. –
07.00.01. – Історія України. – Одеса, 2006; Щербина Н.Ф. Історія на-
писання “Історії міст і сіл Української РСР. Одеська область” як дже-
рело вивчення історичного краєзнавства // Матеріали Всеукраїнської
науково-практичної конференції “Сучасний соціокультурний простір.
– Ч. 1. – К., 2004. – С. 135-137.
2 Кульчицький С.В. Мій Бачинський // Анатолій Діомидович Ба-
чинський. До 75-річчя з дня народження (біографічні матеріали) /Упо-
рядники: Бачинська О.А., Левченко Г.С., Новікова Л.В., Хмарський
В.М. – Одеса, 2008. – С. 87-92.
3 Анатолій Діомидович Бачинський. До 75-річчя з дня народження
(біографічні матеріали) /Упорядники: Бачинська О.А., Левченко Г.С.,
Новікова Л.В., Хмарський В.М. – Одеса, 2008. – С. 187.
4 Боровой Саул Воспоминания. – М.: Иерусалим, 1993. – С. 220.
5 Державний архів Одеської області (ДАОО). – Ф. Р-7400. – Оп. 1.
– Спр. 6. – Арк. 14-15.
6 Там само. – Арк. 27.
7 Там само. – Арк. 9.
8 Там само. – Арк. 31.
9 Там само. – Арк. 71-72.
10 Там само. – Арк. 29-30.
11 Історія Української РСР: В 2 т. – Т. 1 / Редкол.: О. К. Касименко
(голов. ред.) та ін. / АН УРСР. Ін-т історії. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955.
– 906 с.; Історія Української РСР: В 2 т. – Т. 2 / Редкол.: М. І. Супру-
ненко (голов. ред.) та ін. / АН УРСР. Ін-т історії. – К., Вид-во АН УРСР,
1957. – 779 с.
12 ДАОО. – Ф. Р-7400. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 47.
13 Там само. – Арк. 74.
14 Вчені Інституту історії України. Біобібліографічний довідник. –
Серія Українські історики. – В. 1. – К., 1998.
15 Український історичний журнал. – 1959. - № 3. – С. 155-157.
16 ДАОО. – Ф. Р-7400. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 128-133, 134-142.
17 Державний архів Одеської області. – Ф. Р-7400. – Оп. 1. – Спр. 6. –
Арк. 87.
149
18 Анатолій Діомидович Бачинський. До 75-річчя з дня народження
(біографічні матеріали) /Упорядники: Бачинська О.А., Левченко Г.С.,
Новікова Л.В., Хмарський В.М. – Одеса, 2008. – С. 189.
19 Александров П. Хто заснував Одесу? // Український історичний
журнал. – 1966. – № 6. – С. 104-107; Боровой С., Ковбасюк С., Пер-
шина З. З приводу замітки про заснування Одеси // Український
історичний журнал. – 1966. – № 9. – С. 158; Боровой С.Я. До питання
про становище України в період капіталізму // УІЖ. – 1967. – № 8. –
С. 115-121.
20 Український історичний журнал. – 1959. – № 3. – С. 165.
21 ДАОО. – Ф. 7386. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 29-32; Спр. 3. –
Арк. 16-18.
22 Хіоні І. Участь Одеського облдержархіву в написанні «Історії міст
і сіл УРСР» // Архіви України. – 1975. – № 3. – С. 54-57.
23 Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. – К., 1969. –
С. 907.
24 ДАОО. – Ф. Р-7386. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 10-12, 25, 42-43, 51;
ДАОО. – Ф. Р-7386. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 9-18.
150
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40012 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0023 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:18:05Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Музичко, О. 2013-01-07T18:44:39Z 2013-01-07T18:44:39Z 2012 Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках / О. Музичко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 135-150. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40012 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках Article published earlier |
| spellingShingle | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках Музичко, О. Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| title | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках |
| title_full | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках |
| title_fullStr | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках |
| title_full_unstemmed | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках |
| title_short | Співпраця одеських істориків та співробітників Інституту історії АН УРСР наприкінці 1940-х–1980-х роках |
| title_sort | співпраця одеських істориків та співробітників інституту історії ан урср наприкінці 1940-х–1980-х роках |
| topic | Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| topic_facet | Інститут історії України НАН України та проблеми інституціональної історіографії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40012 |
| work_keys_str_mv | AT muzičkoo spívpracâodesʹkihístorikívtaspívrobítnikívínstitutuístorííanursrnaprikíncí1940h1980hrokah |