Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Дата: | 2012 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40014 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) / В. Яремчук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 177-188. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40014 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Яремчук, В. 2013-01-07T18:50:01Z 2013-01-07T18:50:01Z 2012 Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) / В. Яремчук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 177-188. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40014 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Історія та теорія історичної науки Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) |
| spellingShingle |
Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) Яремчук, В. Історія та теорія історичної науки |
| title_short |
Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) |
| title_full |
Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) |
| title_fullStr |
Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) |
| title_full_unstemmed |
Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) |
| title_sort |
хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) |
| author |
Яремчук, В. |
| author_facet |
Яремчук, В. |
| topic |
Історія та теорія історичної науки |
| topic_facet |
Історія та теорія історичної науки |
| publishDate |
2012 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історіографічні дослідження в Україні |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0023 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40014 |
| citation_txt |
Хто писав український радянський історичний наратив? (деякі міркування про сутність українського радянського історіописання) / В. Яремчук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 177-188. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT âremčukv htopisavukraínsʹkiiradânsʹkiiístoričniinarativdeâkímírkuvannâprosutnístʹukraínsʹkogoradânsʹkogoístoríopisannâ |
| first_indexed |
2025-11-25T21:05:26Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:05:26Z |
| _version_ |
1850548074407002112 |
| fulltext |
Віталій Яремчук
Хто писав український радянський
Історичний наратив ?
Деякі міркування про сутність українського
радянського історіописання
«Только в государственной службе познаешь истину»
Козьма Прутков
Поштовхом до рефлексій про те, хто ж насправді писав
український радянський історичний наратив, стали висновки на-
справді новаторських досліджень про радянську політику
пам’яті та історіописання Сергія Єкельчика та Наталії Юсової.
Йдеться, зокрема, про ключову, слід гадати, ідею С. Єкельчика,
висловлену у його книзі «Імперія пам’яті», – тезу про важливу
роль українських діячів у формуванні сталінської історичної
уяви в республіці в умовах недостатньої артикуляції і коорди-
нованості політики у цьому питанні кремлівських ідеологів1. На-
віть більше, він стверджує, що «республіканські бюрократи й
інтелектуали, які інтерпретували туманні, зате потужні сигнали
з Кремля, постають як провідні гравці (тут і далі курсив мій –
авт.) у формуванні сталінської історичної уяви»2 (в анотації
книги, вміщеній на її обкладинці, сказано про головних гравців).
Спонукала до роздумів і теза Н. Юсової, яка передає уявлення
шановної колеги щодо способу утвердження в радянській науці
конструкту «давньоруської народності»: мовляв, вплив полі-
тико-ідеологічних чинників на усталення концепції «був опосе-
редкованим», вона сформувалася «внаслідок внутрішньої логіки
попереднього наукового розвитку»3. (В дещо більш ранній своїй
праці Н. Юсова займала поміркованішу позицію, надавши од-
накового значення в усталенні концепції як науковій, так і полі-
тичній складовій4).
Отож, питання, винесене в заголовок статті, слід деталізу-
вати наступним чином: який фактор вирішальним чином впли-
вав на зміст українського радянського історичного наративу: по-
лі тика і політичні міркування чи все таки власне наукові
177
пропозиції істориків? І, по-друге, питання про те, в чиїх руках
знаходилося перо, яке насправді писало український історич-
ний наратив, слід розглядати з перспективи центр – союзна рес-
публіка (тобто чи це були «актори» союзного центру, а чи ра-
дянської України).
Моя відповідь на перше з поставлених питань є наступною.
В історії української радянської історіографії можна виокре-
мити кілька способів (модусів) взаємодії між владою та наукою.
Значна частина текстів читаються як віддзеркалення актуаль-
них рішень вищих партійних функціонерів, тобто тут історія
виступає інструментом політики і не більше. Можна навести
безліч прикладів, коли радянська історіографія чинила, як
зауважив колись добре обізнаний з реаліями праці вченого-істо-
рика в умовах сталінського режиму Олександр Оглоблин, від-
повідно до українського прислів’я: «Скачи враже як пан каже»5,
а історики перетворювалися в умовах тотального політичного
нагляду, за висловлюванням того ж таки О. Оглоблина, на «істо-
ріографічних роботів»6. Такий підхід зі зрозумілих причин про-
стежується передусім в текстах представників «історико-пар-
тійної науки», які в Україні займалися переважно історією
комуністичної партії республіки («бойового загону КПРС»), та
істориків, що вивчали історію сучасності (в радянській термі-
нології – новітнього часу). Якщо намагатися пов’язати «інстру-
менталістське» бачення радянської історіографії з ширшим
дослідницьким простором, то воно корелюється з поглядами
представників «школи тоталітаризму», яка презентує дещо
«старомодний», але все ще впливовий напрямок досліджень
історії Радянського Союзу.
Можна розглядати українське радянське історіописання і як
таке, яке не тільки потерпало від політичного втручання, але й
саме впливало на вироблення ідеологічного супроводу політич-
них ухвал в царині політики пам’яті. Існує достатньо фактоло-
гічних підтверджень активної участі радянських істориків, вклю-
чаючи й істориків радянської України, в прийнятті ідеологічних
аргументів для державних рішень. Одним із найбільш відомих з
таких є, напевне, робота цілої групи українських вчених та їхніх
московських колег над укладанням «Тез про возз’єднання Укра -
їни з Росією», «схвалених» ЦК КПРС і опублікованих на початку
178
179
1954 р.7. Не є секретом і участь українських гуманітаріїв, у тому
числі й істориків, у підготовці книги П. Шелеста «Україна наша
Радянська» (К., 1970), яка вважалася на зламі 1960-х – 1970-х рр.
відображенням офіційної позиції щодо тлумачення українського
минулого8. Такий кут зору на «кооперацію» між владою та наукою
в українській радянській історіографії когерентний з ідеями пред-
ставників т. зв. ревізіоністської школи, що виступає з критикою
«догматизму» істориків, які розглядають радянську суспільно-
політичну систему в категоріях незмінного тоталітаризму і дик-
тату Кремля щодо суспільства Радянського Союзу. Крім того,
суголосною думці про важливу роль національного істеблішменту
у виробленні політики пам’яті в республіках Радянського Союзу є
популярна у студіях прихильників «постколоніальної» теорії теза
про вагоме значення для взаємин «метрополій» та підкорених
народів залучення до колоніальної адміністрації місцевої еліти
«колоній».
Близьким до зазначеного вище є такий модус, як формування
істориками проблемного поля для використання його політи-
ками, тобто коли люди влади наповнювали історичний матеріал,
який «постачався» для них істориками, вигідними для них трак-
туваннями. У випадку історичної науки УРСР слід згадати по-
казовий приклад саме такої поведінки вчених, як залучення спів-
робітників Інституту археології АН УРСР у 1970-і – на початку
1980-х рр. до проекту обґрунтування т. зв. 1500-річного ювілею
столиці радянської України. Тоді українські археологи віднай-
шли на Старокиївській горі докази існування там поселення
останньої чверті V ст., а українські партійні ідеологи наповнили
це відкриття ідеологізованим змістом, що мав доводити високу
цивілізованість братерських східнослов’янських народів вже в
сиву давнину і викрити «нікчемність домислів буржуазних, ма-
оістських та інших фальсифікаторів історії, які намагаються при-
низити роль і рівень культури східних слов’ян, їх значення в роз-
витку світової цивілізації»9.
Можна говорити також про радянську, й українську радян-
ську зокрема, історіографію в тих її сегментах, які не були
пов’язані безпосередньо з кон’юнктурою сучасного їм політич-
ного процесу, як про автономну, хоча й політизовану науку, яка
зазнавала тиску політики та партійних функціонерів, проте
порівняно вдало боронила свою «територію», зберігаючи знач-
ною мірою академічний характер. На мою думку, вельми
успішною в цьому сенсі була діяльність кола дослідників ран-
ньомодерної історії України з наголосом на джерелознавстві, що
гуртувалися навколо професора Миколи Ковальського у Дні-
пропетровському університеті, яку в сучасній історіографії
окреслюють як школу М. Ковальського й історія активності якої
в часи найбільш несприятливі для такого роду українознавчих
гуманітарних досліджень ще чекає на серйозні спеціальні студії.
Принагідно слід відзначити, що в українській історичній науці
1930-х – 1980-х рр. прикладів історії, відносно вільної від полі-
тики, вдається відшукати значно менше, ніж в російській радян -
ській історичній науці. Причин для такої ситуації було декілька,
проте визначальним тут був вищий рівень ідеологічного кон-
тролю над творчістю українських вчених, яких тестували не
лише на предмет узгодження їхніх текстів із загальним курсом
Кремля, але насамперед стежили за дотриманням у них акту-
альних гасел національної політики10.
Проте, за можливості різних моделей взаємин між владою та
вченими, одна річ у мене не викликає сумнівів: найважливіші
(чи, іншими словами, рамкові) офіційні твердження про україн-
ську історію (як, звичайно, й про те, що називалося «історією
СРСР» чи про історію будь якої іншої етнічної чи іншої спіль-
ності Радянського Союзу), які здобували відображення в офіцій-
ній політиці пам’яті та в працях істориків, встановлювалися
людьми влади, а не інтелектуалами. Переконливим доказом для
такої тези бачу факт відсутності у «наукових» історичних тек-
стах синтетичного характеру доби 1930-х – середини 1980-х рр.
(узагальненнях, підручниках, енциклопедіях) хоча б однієї ідеї,
яка би суперечила рамковим історичним уявленням того часу,
коли були в обігу такі праці. А такі праці завжди писалися
провідними науковцями (що надавало їм «презумпцію автори-
тетності»11) і завжди виходили великими тиражами (тобто були
розрахованими на масового читача), отож були свого роду мар-
керами «високочолої» колективної думки «загону» українських
радянських істориків, «останнім словом» української радянської
історіографії. Зазначене, а також добре відомий факт постійного
безпосереднього контролю відповідальних ідеологічних фун-
180
кціонерів над написанням історичних синтезів вченими-істори-
ками в радянській Україні зайвий раз підтверджує висловлювану
вже в літературі думку про те, що призначення узагальнень в
радянській гуманітаристиці полягало у тому, щоб закріплювати
«правильну» ідеологічну лінію, утверджувати офіційне бачення
історичних подій, витворювати один загальний і тотальний образ
історії12.
Таким чином, українським радянським історикам, які, як і в
будь-якій іншій союзній республіці, були відповідальними за на-
писання нормативних текстів з історії їхньої республіки, у цьому
процесі фактично відводилася роль «чорноробів ерудиції» (якщо
скористатися знаною метафорою Марка Блока), котрі підбирали
ретроспективну аргументацію для постулатів, що виголошу -
валися найвищим партійними функціонерами. Поза тим, вони
могли дозволити собі фрондувати, але в колі таких проблем та
тем, розробка яких не загрожувала радянським рамковим істо-
ричним уявленням, і така фронда завжди відбувалася з відома
Кремля. Приміром, у роки німецько-радянської війни задля
загравання з національними почуттями українців заохочувалася
героїзація Данила Галицького чи Петра Сагайдачного, але ніхто
не ставив під сумнів провідну вже на той час ідею офіційної по-
літики пам’яті про вікові історичні зв’язки між українським та
російським народами, а також керівну роль росіян в історії
українського та інших неросійських етносів СРСР13. У добу по-
чатків брежнєвсько-сусловського режиму, який не відразу нава-
жився на реалізацію нівеляційного курсу в національній політиці,
та водночас керівництва республікою козакофіла та провідника
поміркованої лінії в національно-культурній сфері Петра Шелеста
існувала можливість вивчати ідеологічно нейтральне козацтво,
наголошувати, не порушуючи існуючого канону, в основі своїй
російськоцентричного, на певній політичній та культурній само-
бутності українського народу14.
Про причини неможливості для істориків тоталітарної доби
в СРСР вийти за межі політично зумовлених приписів можна
висновувати з добре відомої на сьогодні інформації з ділянки со-
ціальної історії історичної науки в Радянському Союзі та його
національних утвореннях, зокрема з історії умов, в яких їм до-
водилося займатися дослідженнями. Починаючи з 1930-х рр.
181
відступи від «партійної лінії» були просто неможливими через
загрозу фізичних репресій, у післясталінські часи – більш ви-
тончених методів силового впливу (стримування кар’єрного
росту, використання засобів психологічного тиску, звільнення
з наукових установ, позбавлення можливостей працювати за
фахом і встановлення абсолютних заборон на професію для най-
більш непокірних тощо). Від «стихійної» творчості вчених утри-
мувала також багаторівнева цензура текстів. Відтак радянські
історики першого плану (чиїми руками, власне, й писався ра-
дян ський історичний наратив), наприклад такі сеньйори радян-
ської історіографії, як Борис Греков15, керувались у своїй твор-
чості насамперед принципом: «Чого хоче Сталін (Хрущов,
Брежнєв еtс.)?» (по іншому вони не стали б радянською науко-
вою елітою).
А тепер що до відповіді на друге питання, поставлене на по-
чатку статті. На мій погляд, рамкові ідеї політики пам’яті, а від-
так й історичного наративу, в Україні починаючи з 1930-х рр.
також творилися завжди Кремлем (певна річ, що тут ідеться не
тільки про радянську політичну верхівку, але й представників
інтелектуального істеблішменту, насамперед про провідних мо-
сковських та ленінградських істориків, які також взаємодіяли з
кремлівськими ідеологами) і ніколи українською республікан-
ською партійною та науковою елітою. На такий висновок на-
штовхує відсутність якихось самостійних рішень республікан-
ського політичного керівництва чи запроваджених в офіційний
обіг ініціатив інтелектуалів республіки в царині ставлення до
минулого, які б знаходилися поза контекстом політики пам’яті
союзного керівництва. Поза тим, звичайно, що Москва інколи
могла з тактичних міркувань дозволити найвищим посадовцям та
провідним вченим і діячам культури УРСР нібито самостійну гру
на полі національної історичної спадщини (зокрема, багато при-
кладів своєрідного «національного активізму» радянських україн-
ців наводять С. Єкельчик та автор цієї статті у згадуваних вище
працях). Однак, по-перше, це робилося тільки тоді, коли така по-
ведінка не суперечила стратегічним проектам Кремля, зокрема, й
проекту побудови спільної радянської ідентичності та його істо-
ріографічної підпори – великого наративу спільної історії народів
СРСР. По-друге, «московські бояри» завжди контролювали про-
182
цес залучення українців до вироблення офіційного бачення їхн-
ього минулого16, вдаючись, у разі необхідності, до демонстра-
тивно жорстких методів дисциплінування. Так сталося під час
ідеологічної кампанії післявоєнних років, коли з подачі Кремля
відбувалося показове шмагання науковців Інституту історії
України АН УРСР, які були авторами опублікованих під час війни
цілком лояльних та адекватних ідеологічній ситуації тих років
узагальнень з українського минулого. Аналогічною була кампанія
«пацифікації» 1972–1973 рр., коли, серед інших, на цапа відбу-
вала за «помилки» та «перекручення» в «ідеологічній роботі»
попереднього періоду було призначено керівника республіки,
який дозволив собі невинні репліки про її (республіки) історичну
специфіку, що в умовах посилення репресивних методів націо-
нальної політики в радянській Україні початку 1970-х рр. тягнули
ледь не на ідеологічний кримінал.
Зазначені міркування, як на мене, підважують висновки С. Єкель-
чика та Н. Юсової. Не на користь поглядів шановних колег свід-
чить й сам фактичний матеріал, яким вони диспонують. Якщо б
місцеві бюрократи та інтелектуали були провідними гравцями у
формуванні меморативної політики в республіці, як твердить
канадський історик, то чому в Україні утвердився безперечно
російськоцентричний17 (хоча у ньому віддавалася данина й
національній специфіці) історичний наратив, а не насичене
національною міфологією бачення української історії (яке було
власти вим, наприклад, навіть для марксистської української
історіографії доби 1920-х рр.18, коли більшовизм ще не опанував
ситуацію, зокрема не підпорядкував собі процеси духовного
життя, в Україні19), і саме тоді, коли в сталінській політиці пам’яті
було остаточно визначено пріоритетність російського шовінізму
та месіанізму над інтернаціоналізмом та класовим підходом – у
післявоєнний період20 (раніше ж курс вождя стосовно ставлення
до історії відзначався ідеологічною непевністю та туманністю, а
в період вкрай важкої для Кремля ситуації 1941–1943 рр. й како-
фонією ідеологічних гасел)? Чому навіть у період труднощів по-
чаткових етапів війни так і не було реалізовано проект запровад-
ження в шкільне викладання в Україні курсу національної історії,
який, за припущенням С. Єкельчика, існував і навіть був підтри-
маний вищими українськими партійними функціонерами21? Якщо
183
«головну роль у підготуванні» визначального для подальшої ра-
дян ської політики пам’яті політичного тексту – «Тез про 300-річ -
чя возз’єднання України з Росією (1654–1954)» «відіграли україн-
ські історики», то чому до роботи над «Тезами» залучалися
реномовані московські історики (Лев Черепнін, Анна Панкратова,
Михаїл Тихоміров та ін.), а автором фінальної їх версії був про-
відний співробітник сталінського Агітпропу, хоча й українець з
походження, Андрій Лихолат22? Одним словом, погоджуючись з
критикою С. Єкельчиком погляду на політику сталінізму в Україні
як на переможну тоталітарну диктатуру, яка залякала українську
громадськість і нав’язала їй свої тоталітарні задуми, підтримуючи
слушність його тези про слабку координованість ідеологічного
кур су сталінізму в УРСР, вважаю перебільшенням іншу крайність
– твердження про вагомий вплив республіканських бюрократів та
інтелектуалів на розвиток і зміни офіційної політики пам’яті в ра-
дянській Україні.
Сумніваюсь, виходячи також зі змісту її монографії, в пра-
вильності й тези Н. Юсової про насамперед наукове походження
концепції «давньоруської народності». Сама авторка зазначає
про те, що ні в 1930 р. (коли було опубліковано працю Миколи
Рубінштейна, в якій вперше в радянській історіографії було
окреслено контури концепції), ні в 1945 р. (коли була оприлюд-
нена монографія Владіміра Мавродіна з її викладом) ця інте-
лектуальна конструкція, яка пояснювала витоки східнослов’ян-
ських народів, не набула академічної легітимації23 (а будь-яка
концепція стає такою після її визнання спеціалістами) через від-
сутність виразного політичного замовлення. Воно з’явилося на
початку 1950-х років і тоді ж лише концепція перетворилася в
обов’язкове знан ня. По-друге, за своїм ідеологічним наванта-
женням названа радянська побудова є релевантною загальному
спрямуванню сталінського переписування історії Росії та СРСР,
а якщо історикам невідомі прямі вказівки Сталіна чи його по-
плічників з приводу багатьох практик, які здійснювалися в СРСР
(в даному разі дослідники не мають відомостей про безпосе-
реднє втручання функціонерів у процес вироблення концепції
«давньоруської народності»), то це не є вагомим доказом на ко-
ристь їхньої непричетності до таких дій. Наприклад, серйозні
дослідники не ставлять під сумнів безпосереднє розв’язування
184
Сталіним голодомору 1932–1933 років в Україні, хоча науков-
цям невідомі (ймовірно поки що) прямі накази більшовицького
тирана чи кого-небудь із його оточення про відповідні акції.
Отож, попри неординарність, сміливість та, відповідно, інте-
лектуальну привабливість тези про рівноправну з політиками
роль гуманітаріїв у формуванні ідейного каркасу радянського, в
т. ч. українського радянського, історичного наративу, насправді
вони були все таки задіяними у стратегіях людей влади, хоча по-
декуди така субординація виглядала як незалежна від політики
наукова позиція.
Таким чином, український радянський історичний наратив за
великим рахунком, в дійсності писався саме московськими ідео-
логами, а не їхніми київськими колегами чи представниками
українського радянського історіографічного середовища. Останні,
зрозуміло, залучалися до вироблення офіційної історичної док-
трини як експерти, пропонували на ідеологічний ринок свої по-
гляди та ідеї, писали (але не були авторами в нормальному розу-
мінні цього слова!) радянські тексти з історії України, інколи
навіть виходили поза межі встановлених Кремлем ідеологічних
лімітів (однак такі кроки зазвичай жорстко зупинялись), але за
їхньою спиною безперечно знаходилися найвищі партійні фун-
кціонери, які встановлювали ідеологічні орієнтири та часто «зі
скрипом», але все ж домагались їх запровадження в історичний
наратив.
1 Єкельчик С. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в ра-
дянській історичній уяві. – К.: Критика, 2008. – С. 22 – 23, 34.
2 Там само. – С. 22.
3 Юсова Н. „Давньоруська народність”: зародження і становлення
концепції в радянській історичній науці (1930-ті – перша половина
1940-х рр.): Монографія. – К.: ВД „Стилос”, 2006. – С. 22, 325.
4 Юсова Н. Ідейна і термінологічна генеалогія поняття „давньо-
руська народність”// Український історичний журнал. – 2006. – № 4. –
С. 121.
5 Оглоблин О. Академічна свобода й історична наука в СССР//
Український історик. – 1997. – № 1 – № 4. – С. 170.
185
6 Його ж. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. –
Ню-Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобод України, 1963. –
С. 23.
7 Про підготовку цього документу див.: Єкельчик С. Вказ. праця. –
С. 256 – 257.
8 Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післяста-
лінської доби. – Острог: Вид-во Національного університету
«Острозька академія», 2009. – С. 90 – 92.
9 Центральний державний архів громадських об’єднань України,
ф. 1, оп. 25, спр. 1679, арк. 8.
10 Натомість, мені не відомо, що хоча б одного російського істо-
рика репресували чи цькували у період 1930-х – 1980-х років за
«російський великодержавний шовінізм», хоча гасло про потребу його
поборювати ніколи офіційно не було вилучено з радянського ідеоло-
гічного дискурсу, а в період хрущовської десталінізації навіть спеці-
ально наголошувалося на необхідності «повернення до ленінських при-
нципів національної політики» та ставилося «відповідальне завдання»
перед суспільствознавцями «боротися на два фронти – проти велико-
державного шовінізму та місцевого націоналізму» (Див.: ХХ съезд Ком-
мунистической партии Советского Союза. 14 – 25 февраля 1956 года.
Стенографический отчет. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. 1. – С. 624;
Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Роз-
пад. – Львів: ЛКУ, 2005. – С. 289 – 291).
11 Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти // Кри-
тика. – 2001. – Ч. 12. – С. 13
12 Грабович Г. Вказ. праця. – С. 11 – 15; Калакура Я. Українська істо-
ріографія. – К.: Генеза, 2004. – С. 359 – 360.
13 З приводу позірної непослідовності політики пам’яті найвищого
політичного керівництва Радянського Союзу років німецько-радянської
війни, одночасної пропаганди історії російського та неросійських на-
родів СРСР відомий дослідник сталінізму Дейвід Бранденбергер ви-
словився вельми іронічно: «Чи можна сказати, що пропаганда була у
той період дійсно різноманітною? Адже на одну випущену тим чи
іншим видавництвом біографію видатного діяча неросійської націо-
нальності припадало декілька десятків книг, присвячених Олександру
Невському, Суворову чи Кутузову. Кожному новому українському ро-
ману доводилося витримувати конкуренцію відразу з трьома Толстими
– не тільки з Олексієм Миколайовичем, але також зі Львом Микола -
186
йовичем та навіть з Олексієм Костянтиновичем [...]» (Бранденбергер
Д. Л. Национал-большевизм. Сталинская массовая культура и формиро-
вание русского национального самосознания (1931–1956) [Електронний
ресурс]. – СПб.: Академический проект, Издательство ДНК, 2009. –
416 с. – Режим доступу до кн.: http://www.litmir.net/br/?b=129294&p=46
(останнє відвідування 16. 02. 2012 ).
14 Див.: Яремчук В. П. Історична наука в УРСР у “добу Шелеста”//
Український історичний журнал. – 2008. – № 3. – С. 149 – 162.
15 Див.: Формозов А.А. Русские археологи в период тоталитаризма.
Историографические очерки. – М.: Знак, 2004. – С. 181.
16 У цьому зв’язку промовистим є, наприклад, відверте висловлю-
вання провідного вченого Інституту історії України АН УРСР у кінці
1930-х - на початку 1950-х рр. Костя Гуслистого на одній з нарад у ЦК
КП(б)У, яке свідчить про «нормальність» для тодішніх українських
істориків такого стану речей: «Поки не порадишся з московськими
істориками, не знаєш, де стати» (У лещатах тоталітаризму: Перше
двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.):
Зб. док. і мат.: У двох част./ Упоряд. Грищенко Т. Т., Мазур В. М., Пиріг
Р. Я., Рубльов О. С. – К.: Інститут історії України НАНУ; Центральний
державний архів громадських об’єднань України , 1996. – Ч. ІІ. (1944 –
1956 рр.). – С. 57).
17 С. Єкельчик, приміром, слушно зазначає, що «українську націо-
нальну пам’ять [після прийняття «Тез про 300-річчя возз’єднання
України з Росією (1654 – 1954)»] можна було плекати лише в ім-
перських межах російського кермування» (Див.: Єкельчик С. Вказ.
праця. – С. 258.). Однак тут же пише, що «Тези», мовляв, «повертали
українському народові роль історичного дієвця» (Там само), з чим не
можна погодитися. Швидше, «Тези» 1954 р. узаконювали за україн-
ською історією підпорядковану роль в інтегральному зв’язку з росій-
ською, відводячи для українців місце сліпого кошеняти, який усім
своїм здобуткам завдячував «великому російському народові». До-
кладну аргументацію такого трактування «Тез» 1954 р. див.: Яремчук
В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. …
– С. 36–49.
18 Див. наприклад: Яремчук В. «Націонал-комуністичні» концепції
в професійній історичній думці радянської України// Історія – мен-
тальність – ідентичність. Випуск ІV: Історична пам’ять українців і
поляків у період формування національної свідомості в ХІХ – першій
187
половині ХХ століття: колективна монографія/ За ред. Л. Зашкільняка,
Й. Пісулінської, П. Сєрженги. – Львів: ПАІС, 2011. – С. 322–329.
19 А С. Єкельчик також акцентує на тому, що більшість українських
інтелектуалів сталінської доби належали до покоління 1920-х рр. (Див.:
Єкельчик С. Вказ. праця. – С. 23).
20 С. Єкельчик пише про небачене у радянському офіційному ди-
скурсі звеличування росіян як важливу ідеологічну зміну післявоєн-
ного часу на с. 153 – 155 своєї монографії.
21 Див.: Єкельчик С. Вказ. праця. – С. 79–80. Сам Автор припускає,
що «може, Москва потопила його одним телефонним дзвінком» (Там
само. – С. 80).
22 Див.: Там само. – С. 256–257.
23 Юсова Н. „Давньоруська народність”: зародження і становлення
концепції в радянській історичній науці (1930-ті – перша половина
1940-х рр.): Монографія … – С. 178, 316.
188
|