Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2012 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40028 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків / В. Головко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 463-482. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40028 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Головко, В. 2013-01-07T19:42:34Z 2013-01-07T19:42:34Z 2012 Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків / В. Головко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 463-482. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40028 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Концептуальні, інструментальні та проблемні виміри української історії Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків |
| spellingShingle |
Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків Головко, В. Концептуальні, інструментальні та проблемні виміри української історії |
| title_short |
Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків |
| title_full |
Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків |
| title_fullStr |
Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків |
| title_full_unstemmed |
Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків |
| title_sort |
розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі хх-ххі століть: погляд українських істориків |
| author |
Головко, В. |
| author_facet |
Головко, В. |
| topic |
Концептуальні, інструментальні та проблемні виміри української історії |
| topic_facet |
Концептуальні, інструментальні та проблемні виміри української історії |
| publishDate |
2012 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історіографічні дослідження в Україні |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0023 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40028 |
| citation_txt |
Розвиток вітчизняних фінансово-промислових груп на рубежі ХХ-ХХІ століть: погляд українських істориків / В. Головко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 463-482. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT golovkov rozvitokvítčiznânihfínansovopromislovihgrupnarubežíhhhhístolítʹpoglâdukraínsʹkihístorikív |
| first_indexed |
2025-11-27T06:22:05Z |
| last_indexed |
2025-11-27T06:22:05Z |
| _version_ |
1850801393667932160 |
| fulltext |
Володимир Головко
розвиток вІтчизняниХ фІнансово-
промисловиХ груп на рубеЖІ ХХ–ХХІ столІть:
погляд українськиХ ІсторикІв
Українська історична наука (і, насамперед, Інститут історії
України НАНУ), незважаючи на те, що природньо новітній період
за визначенням не входить в її першочергові дослідницькі пріо-
ритети, має значні наукові напрацювання по останньому двадця-
тиліттю. В той же час, в історичних дослідженнях новітнього
періоду спостерігається певний перекіс на користь робіт, присвя-
чених політичній динаміці. Щодо новітньої економічної історії, то
в цій ділянці має місце неоднорідність висвітлення у галузевому
вимірі. Наприклад, багато уваги приділено новітній аграрній істо-
рії1. Це можна пояснити, по-перше, наявністю відповідних фахів-
ців, що займалися аграрною тематикою ще за радянських часів та
продовжили її розробку за часів незалежності. По-друге, співпра-
цею істориків з іншими дослідницькими інституціями, які роз-
робляють аграрну тематику (більш докладно див. статтю дирек-
тора Інститут історії України НАН України В.Смолія2).
Системною вадою багатьох робіт є їхня слабка аналітична
складова. Можна погодитися із оцінкою С.Падалки стану дослід-
жень історії та наслідків приватизаційних процесів в Україні:
«Вітчизняна наука (за винятком окремих вчених) практично са-
моізолювалася від аналітичних оцінок процесів, що відбувалися
в сфері приватизації»3. Дану характеристику можна екстраполю-
вати і на тематику фінансово-промислових груп.
Певним компромісом, який дозволяв подавати більш-менш ком-
плексну картину економічного розвитку після 1991 року, стала спів-
праця істориків та представників інших суспільствознавчих наук.
Наприклад, досить цікавим експериментом виглядає поєднання
історичного і економічного погляду на Україну в збірнику «Десять
років незалежності України: минуле та сучасне державотворення»,
який став результатом проведення міжнародної наукової конферен-
ції в Бердянську (травень 2001 року)4. Або співробітництво істори-
ків та політологів, яке увінчалося працею до десятиліття незалеж-
ності «Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001)»5.
463
Своєрідним підсумком історичних досліджень економічної
історії в 1990-ті роки стала монографія М.Плюща «Промисло-
вість України у 80-90-і роки: люди, проблеми, уроки»6. Вона до-
сить багата на фактографічний матеріал про розвиток підпри-
ємств, на базі яких формувалися фінансово-промислові групи.
Але останні опинилися поза увагою дослідника і навіть не зга-
дуються. Крім того, в ній слабкі аналітична та концептуальна
складові – звідси багато повторів і фрагментованість тексту. На-
решті, відзначимо вузьку джерельну базу – автор використовує
переважно документи органів державної влади та публікації в
суспільно-політичній та діловій пресі.
Після 2002 року спостерігається тимчасовий спад в дослід-
женні економічної тематики. Лише в 2010 році історики почи-
нають ближ че підходити до проблеми висвітлення становлення і
розвитку великого капітал. Втім, окремої праці по історії фіна-
нсово-промислових груп – академічної статті або монографії, –
які б давали узагальнену картину з зазначеної теми серед вивче-
них автором робіт істориків на знайдено. На тлі інших робіт ви-
діляються дві – С.Падалки «Приватизація в Україні: перші під-
сумки та уроки (1991-2009)»7 та розділ «Економіка перехідної
доби (1991-2010)» Г.Касьянова у двотомній праці «Економічна
історія України: Історико-еконо мічне дослідження»8 (цей розділ
став результатом доопрацю- ван ня автором економічних сюжетів
його нарисів новітньої історії9).
Щодо тексту Г.Касьянова, то звернемо увагу, що він користу-
ється крім журналістських публікацій аналітичними звітами не-
державних центрів та міжнародних організацій, статтями та мо-
нографічними роботами закордонних дослідників, мемуарними
виданнями. Все це не тільки дало можливість більш комплексно
у порівнянні з попередниками відтворити картину розвитку еко-
номіки, але й відійти від констатуючого до аналітичного викладу,
а що головне – запропонувати нові концептуальні підходи (див.
нижче). Акцентуємо також увагу на тому, що в тексті Г.Касьянова
є параграф безпосередньо присвячений темі формуванню та роз-
витку великого капіталу в Україні.
Чи не найбільше серед вітчизняних істориків уваги фінансово-
промисловим групам приділив С.Падалка. Власне, в своїй моно-
графії він розглядає приватизаційні процеси саме скрізь призму
464
нагромадження капіталу. Відзначимо також широту джерельної
бази – використані не тільки акти органів державної влади, але й
звіти та доповіді аналітичних центрів, матеріали ділової преси,
економічну наукову періодику тощо. В той же час, відзначимо не-
збалансованість використання джерел. Наприклад, досить інтен-
сивно використовувалося галузеве видання «Економіка АПК»,
тоді як часописи, що висвітлювали розвиток інших галузей еко-
номіки – проігноровані. Таким же чином в самій монографії у по-
рівнянні з іншим секторами національної економіки надто висока
питома вага агропромислової тематики – з 13 параграфів – чотири
присвячено саме приватизації та розвитку капіталістичних від-
носин в АПК (втім, хотілося б відзначити надзвичайно цікавий
аналітичний огляд трансформації коопераційного руху). Однак,
наприклад, металургія хоча й присутня на сторінках монографії,
але частіше в якості окремих ілюстрацій, що явно не відповідає
ролі цієї галузі в національній економіці після 1991 року.
Також спостерігається нерівність в оцінках ролі великого ка-
піталу – від констатування закономірності самої його появи та ме-
тодів формування і конструктивної його ролі на певних етапах
новітньої економічної історії до однозначного його неприйняття.
Нарешті, відзначу різнобарвність у використанні термінології при
описі розвитку великого капіталу, через що інколи складається
враження що навішуються стереотипні емоційні ярлики, замість
наукових оцінок.
Втім, сама ідеологія підготовки монографії, задекларована
С.Падалкою, символізує новий етап в дослідженні проблематики
великого капіталу – перехід від явного чи підспудного осудження
до намагання розібратися в проблемі. Зокрема автор пише: «Не-
обхідність встановлення нових цінностей розбудови державності
потребує значної кількості практичного історичного знання, з
тим, аби максимально активізувати громадську думку, допомогти
пересічному громадянину на інтелектуальному рівні збагнути
сутність сплетінь економічних, політичних, соціальних проблем,
і на цій основі сформувати власну громадянську позицію»10. До
сильних сторін роботи дослідника також можна віднести широкі
порівняльні екскурси щодо того,як проходили процеси привати-
зації у пост-соціалістичних країнах та проведення аналізу відно-
шення громадської думки до економічних перетворень у країні.
465
Перейдемо від загального огляду історичного осягнення роз-
витку великого капіталу до аналізу літератури за окремими еле-
ментами згадуваної проблематики. Особливу увагу звернемо на
такі аспекти:
● дослідження проведення та оцінка суспільної ефективності
приватизації;
● вивчення істориками виникнення та оцінка діяльності нових
бізнесових та владних еліт в Україні;
● виклад історіївеликих бізнес-структур.
Приватизація
Питання перебігу та суперечливості приватизаційних процесів
та їх наслідків – одне з найбільш досліджених істориками. Адже
описуючи суспільно-політичні та соціально-економічні процеси
в країні після 1991 року, важко оминути проблему трансформації
прав власності.
Насамперед звернемо увагу на термінологічні аспекти. Зазви-
чай в роботах істориків відсутня рефлексія над термінологією в
контексті приватизації. Втім, з цього правила є й виключення. Зо-
крема, в колективній монографії «Україна на зламі історичних
епох (формування виробничих відносин в аграрному секторі еко-
номіки сучасної України (1991-2000 рр.)» дослідник Н.Мигрин
запропонував розрізняти зміст понять «роздержавлення» та «при-
ватизація». Він зауважував, «роздержавлення передбачало лікві-
дацію монополії держави на власність в усіх галузях народного
господарства»11 і таким чином не зводиться до передачі прав у
приватні руки. Однак, це смислове розмежування ще може пі-
дійти до перших років перетворень (тобто 1990-1991 роки), коли
Україні ще знаходилася на роздоріжжі – чи буде вона разом з
СРСР йти шляхом державного капіталізму, чи піде по шляху лі-
беральних реформ. Але з 1992 року, коли розпочала набирати
темпи лібералізація економічної практики, між роздержавленням
та приватизацією можна ставити знак рівності.
Соціально-економічні перетворення в промисловості Україні
1990-х років оцінювалися однозначно негативно вже в перших
істо ричних працях. В той же час відзначимо, що ці праці радше де-
монструють загальне розчарування суспільства, ніж сугубо науко-
вий підхід. При цьому, свідомо чи несвідомо дослідники притри-
466
мувалися скоріше консервативних поглядів і у відповідному світлі
трактували ситуацію. Так чи інакше, історики фіксували погіршен -
ня ситуації і причинами цього називали поміж іншого безвідпові-
дальні дії самих промисловців. Наприклад, вказували на моно-
польне підвищення цін промисловими підприємствами, які все ще
залишалися в державній власності: «Користуючись монопольним
становищем і продовжуючи «розкрутку цін», ряд керівників під-
приємства металургійної, коксохімічної промисловості в 1992 році
вдалися до безпідставного завищення цін на продукцію». В свою
чергу, «підвищення цін на метал впливало на зростання цін про-
дукції, зокрема, машинобудування, провокувало інфляцію та інші
не гативні соціально-економічні процеси»12. При цьому, вказува-
лося, що це недоліки державного регулювання, відповідно, пози-
тив но оцінювалося пряме державне втручання, що суперечило
самому духу ліберальних реформ. Тоді як тези про необхідність при -
скорення економічних реформ, якщо й були, то швидше для фор -
мальності або як необхідність озвучення позиції офіційної влади.
Відзначимо, що найбільш деструктивні тенденції як раз мали
місце у відносно короткий період (в три-чотири роки), коли на
політичному рівні було вже прийнято рішення про перехід країни
до капіталістичних відносин, але реальні кроки з впровадження
реформ затягувалися. Реальна приватизація великих промисло-
вих підприємств розпочалася лише з середини 1990-х років і
йшла до 2004 року. Звернемо увагу на думку С.Кульчицького про
те, що аналізуючи приватизаційні процеси також «не можна за-
бувати про постійну боротьбу навколо ринкових реформ між ви-
конавчою і законодавчою владами. Верховна Рада кількох скли-
кань ставилася до ринкових реформ з упередженням і влаштувала
приватизаційним процесам справжню обструкцію. Жодна з про-
грам приватизації не була нею затверджена. Й досі законодавство
не захищає достатнім чином відносини власності»13.
Перші результати приватизації в промисловості негативно оці-
нив історик М.Плющ вже в 1996 році: «Здійснення приватизації
і роздержавлення, перші кроки до ринкової економіки мали стати
засобами зміцнення української економіки, засобами виходу із
кризи. Однак економічного ефекту від того, що значна частина
підприємств змінила власників, не було одержано. Нові власники
часто позбавлені почуття відповідальності, не дбають про тех-
467
нічне переозброєння виробництва, більше уваги приділяють тур-
ботам про заробітну плату. В ході приватизаційних процесів, по-
рушувалося законодавство, були спроби приватизувати об’єкти,
які не підлягали приватизації»14.
В наведеному уривку віддзеркалений розповсюджений в гро-
мадській думці стереотип про те, що начебто в великій кількості
випадків, після приватизації нові власники не тільки не бажали роз-
вивати підприємства, але й навпаки навмисно виводили основні
фонди (простіше, різали на металолом), і в цьому вбачався злий
умисел. Такий підхід відверто порушує принцип історизму – до-
слідник проігнорував реальний стан речей на той час. Закриття ча-
стини промислових потужностей в великій мірі було закономірним
процесом, більше того, з точки зору економічної доцільності заста-
ріли потужності мали виводитися більш прискореними темпами.
Для порівняння у Східній Німеччині, де ситуація зі станом основ-
них фондів була кращою, з кінця 1990-го до середини 1994 року
років було закрито 25% великих підприємств через їх застарілість15.
На рубежі 1990-х – 2000-х років в історичній літературі сфор-
мувався однозначно негативний погляд на приватизаційні процеси.
Суть цього підходу відображена в наступній тезі: «Держава й сус-
пільство збіднили на величезні суми майнового капіталу. Своєю
чергою, нові власники, які безкоштовно одержали (якщо вислови-
тись точніше, то розкрали) цей капітал, здебільшого не вміли і не
знали як ним по господарські розпорядитися. Проголосивши себе
підприємцями, вони не підготували програм ефективного викори-
стання зазначеного капіталу»16. При зовнішній вірогідності цієї
тези, при більш детальному аналізі можна побачити підміну по-
нять: а чи держава та суспільство на той час були власниками (ре-
альними, а не номінальними) цього майна? Формальне визнання
власності на підприємства колишнього СРСР новітньою україн-
ською державою не було підкріплено ані інституційно, ані, навіть,
психологічно. А про українське суспільство в якості власника на
засоби в виробництва навіть за соціалізму можна говорити досить
умовно, тим більше це не відповідає дійсності після 1991 року.
Своєрідним підсумком історичних досліджень приватизацій-
них процесів в 1990-х роках можна вважати тематичний розділ в
монографії М.Плюща «Промисловість України у 80-90-і роки:
люди, проблеми, уроки». Дослідник досить емоційно, не аргу-
468
ментуючи наполягав, що в Україні «було обрано гірший в історії
варіант роздержавлення і приватизації»17. На його думку основні
прорахунки та негативні наслідки приватизації такі:
● низький економічний ефект для держави («купуючи підпри-
ємство, новий господар не брав на себе зобов’язань щодо май-
бутнього цього об’єкту»);
● практика заниження вартості державного майна, що підля-
гало приватизації, та тіньова приватизація;
● утискування прав трудових колективів;
● розчленування та втрата високотехнологічних підприємств
в результаті повільної корпоратизації;
● в цілому, недоліки в ході її проведення привели до шкоди на-
родним і національним інтересам18.
Основними бенефіцарами приватизації, на думку М.Плюща,
стали директора підприємств. При цьому він вказував на неод-
нозначний характер методів отримання власності. По-перше, «ке-
рівники підприємств винайшли різні варіанти викупу кращої ча-
стини державної власності за безцінь орендними колективами».
По-друге, використання інвестиційних компаній, які скуповували
приватизаційні та компенсаційні сертифікати для придбання па-
кетів акцій підприємств. По-третє, «директорський корпус з до-
помогою різних хитрих ходів чиновників-юристів відкладав на
потім сплату податків у державний і пенсійний фонди, фонд Чор-
нобиля і посилено готувався до приватизації…Виношувалася
проста, але вигідна ідея – оголошувати підприємства банкротами
і таким чином швидко позбавлятися від численних акціонерів, а
потім вигідно продати ці підприємства, як правило за безцінь»19.
Дискусійним є спостереження М.Плюща, що «домогтися ваго-
мих економічних успіхів на приватизованих поспіхом об’єктах
майже ніхто з директорів так і не зміг, хоча приватизовані підпри-
ємства і працювали краще державних». При визначенні причин
цього дослідник обмежується лише поверховим судженням про
«старі методи керівництва» і «не готовність працювати по-но-
вому»20. Хоча далі самий наводить приклади успішних трансфор-
мацій. Тут також можна згадати слова відомого політика Володи-
мира Горбуліна: «В промисловості була ціла плеяда блискучих
директорів практично в будь-якій галузі народного господарства.
Частина з них зуміла трансформуватися в складних процесах пе-
469
рехідного періоду в ринкову економіку, і вони вже сьогодні є пред-
ставниками самого сучасного ринкового менеджменту»21.
Втім, відзначимо, що аналітична частина роботи М.Плюща за-
кінчується приблизно 1998 роком, а далі автор обмежується пе-
реважно переліком подій. Тоді як саме з цього року процеси роз-
державлення знову активізувалися і мали суттєву відмінність від
попереднього періоду – саме в подальшу п’ятирічку були прива-
тизовані найзначніші промислові підприємства і рушійною силою
цього був новий бізнес-клас.
В роботах історика Г.Касьянова суперечливість процесу прива-
тизації показано більш рельєфно. Він констатує, що від отримання
власності фактично було усунуто населення країни. В той же час
дослідник показує боротьбу між консерваторами – «лівими» (і тут
він слушно відзначає, що значну їх частини складало прагматичне
промислово-аграрне лобі, які переслідувало власні матеріальні ін-
тереси) та реформістські налаштованими силами, які відстоювали
більш цивілізовані форми бізнесу і володіння власністю. І саме
уповільнення приватизації, з одного боку, тягнуло економіку у
кризу, а з іншого надавало можливість тіньового накопичення пер-
вісного капіталу. Дослідник наводить перелік зловживань при при-
ватизації: як й М.Плющ, основними бенефіцарами приватизації він
називає керівників підприємств (хоча в інших частинах тексту до-
слідник змальовує ширше коло тих, отримував зиск).
В цілому, Г.Касьянов негативно оцінює результати приватиза-
ції: «Приватизація перетворилася на найнаочнішій приклад
українського варіанта державного капіталізму, за якого вона не
тільки стає засобом збагачення державних чиновників, а й при-
зводить до зрощення держави з приватним бізнесом та їх неле-
гальної взаємодії. Вона призвела до створення досить вузького
прошарку великих власників, який монопольно володіє та розпо-
ряджається найприбутковішою частиною власності. Мрія про
створення «середнього класу» за рахунок рівномірного розподілу
державної власності так і залишилася мрією»22. В то же час він
обережно зазначає про позитивність легалізації цієї власності в
умовах посилення ролі ринкових механізмів.
Не шкодує чорних кольорів при оцінці приватизації і С.Падалка:
«Приватизаційний процес в Україні, що тривав протягом 1994-
2004 рр., у свідомості переважної більшості громадян України спра-
470
ведливо асоціювався, насамперед, як антисуспільне, антиукраїн-
ське і злочинне явище, яке характеризувалося великою несправед-
ливістю, непрозорістю, корумпованістю виключно в інтересах кри-
мінально-кланових структур та окремих осіб, наближених до
влади»23. Втім, загальний аналіз тексту монографії С.Падалки по-
казує, що наведена однозначно негативна теза – це радше данина
чи-то поступка історіографічній традицій та громадській думці.
Тоді як в інших місцях автор подає набагато складніший малюнок.
Падалка пропонує наступну періодизацію приватизаційних
процесів:
1) Початковий період 1992-1994 років, коли приватизація від-
бувалася під тиском частини «червоних директорів», тоді як їх
протистояли чиновники галузевих міністерств, що намагалися
зберегти свій вплив на підприємства. Звернемо увагу на заува-
ження С.Падалки, що приватизацією на 99% займалися старі «ко-
муністичні кадри»: «ті, хто будували комунізм, апріорі були не
здатні провести приватизацію з мінімальними матеріальними та
моральними втратами для суспільства»24.
2) Період компромісу 1994-1998 років між ФПГ і владою (в особі
президента Л.Кучми), в результаті якого політична лояльність ве-
ликого бізнесу обмінювалися на привабливі промислові активи.
3) 1998-2004 роки – приватизація на вимогу ФПГ, або «за-
мовна приватизація», яка стало можливою внаслідок складання
клієнтських відносин між урядовцями та великим бізнесом.
4) Після 2004 року – період зниження темпів приватизації та
одночасних спроби реприватизації та легалізації раніш здобутої
власності.
В той же час, можна погодитися з такою оцінкою дослідника:
«Стихійний, практично безконтрольний з боку суспільства, розви-
ток приватизаційних процесів в Україні призвів до розробки та реа-
лізації механізмів незаконного збагачення і привласнення держав-
ної власності під псевдо гаслами типу: «забезпечення соціальної
справедливості» тощо. Водночас це зробило нових власників держ-
майна заручниками високих посадових осіб держави»25.
Бізнесові та владні еліти
В перших роботах істориків, в яких підводилися підсумки по-
чаткового етапу розвитку України після отримання незалежності,
471
давалася однозначно негативна оцінка новому підприємницькому
прошарку та й в цілому відходу від соціалістичного ладу. «Вер-
ховенська, поза волею народу, абсолютизація відмінного від со-
ціалізму способу виробництва, як і належало чекати, крайнє по-
ляризувала суспільство, де мізерна меншість (становить близько
1%) населення компрадорської, а більше – доморощеною спеку-
лятивної буржуазії (себе вони величають діловими людьми) впро-
довж самого короткого часу стала багатою та надбагатою. Їх су-
проводжує вишуканий антураж розкоші, іномарки машин, вони
обзавелися без оглядки вже персональними охоронниками і на-
віть службами безпечності», - відзначалося в колективній моно-
графії «Україна незалежна: час випробувань, сподівань»26.
Відзначимо, що вже з погляду 2002 року М.Плющ вказував,
що в промисловості основний зиск від приватизації отримав ди-
ректорський корпус. Принаймні нового бізнес-класу в 1990-х
роках дослідник не бачив. Зокрема, аналізуючи результати роз-
державлення він пише, «…Виявилося, що підприємства прива-
тизовані їх керівниками і зміна цього керівництва в найближчі
часи нереальна»27. Щодо ж ролі паростків нового бізнес-класу в
першій половині 1990-х років, то дослідник оцінює її негативно:
«У спробах домогтися стабілізації економіки негативну роль ві-
дігравали численні комерційні структури та керівники ряду малих
підприємств. Останні нерідко виникали на базі державних під-
приємств, уміло використовували своє становище і перехоплю-
вали дефіцитні товари, «накручуючи ціни». Він них не відставали
численні комерційні структури, які користувалися безконтроль-
ністю і невпинно завищували ціни на товари та «заробляли» ве-
ликі суми на перепродаванні»28. А далі автор взагалі зневажливо
пише про підприємців: «…новий середній клас формувався у на-
півкримінальному середовищі і в силу обмеженості світогляду,
прагнення отримати все відразу і любою ціною, звичайно ж не
міг заповнити вакуум, що утворився (через зникнення «радян-
ського середнього класу» - В.Г.)»29.
Більш складну і більш адекватну картину становлення під-
приємницького класу подає Г.Касьянов. Він, відштовхуючись від
поглядів західного економіста А.Аслунда, вважає, що в 1990-х
роках, в період первісного нагромадження капіталу, провідну роль
в економіці зайняли «рантьє», що мали «доступ до експорту про-
472
мислової і сільськогосподарської продукції, а також енергоносіїв
(нафти і газу), доступ до державних кредитів і дотацій». До цієї
групи дослідник відніс «все ті ж «червоні директори», верхівка
комсомольської номенклатури, частково нові підприємці, що ді-
стали доступ до державної власності через приватизацію, влас-
ники посередницьких фірм (які особливо процвітали в енерге-
тиці, торгівлі промисловою та сільськогосподарською
сировиною), банкіри (…), державні чиновники та, нарешті, кри-
мінальні елементи, що захопили той або інший сегмент «кон-
трольованої» державою економіки»30.
В кінці 1990-х років частина «рантьє» «дозріла до певного ва-
ріанту ринкової економіки». Як результат – сформувався держав-
ний капіталізм з елементами вільного ринку. В цих умовах і від-
булося формування більш цивілізованих олігархічних структур. А
вже на початку 2000-х років бізнес-групи, ставши на ноги, значно
посилили вплив на владу, який послабився через події «помаран-
чевої революції», викликаною в тому числі невдоволенням се-
реднього і малого бізнесу розвиток ситуації в країні. Г.Касьянов
подає таке «українське» визначення слова «олігархи» - «це багаті,
люди, незаконність багатства яких була поза сумнівом»31.
Нарешті, щодо ситуації після 2010 року, Г.Касьянов відзначає:
«…консолідація і зосередження влади відбулася за наявності по-
тужних фінансово-промислових груп, які мають безпосереднє
представництво у владі. З одного боку, це надає відповідні мобі-
лізаційні можливості для реалізації антикризових заходів, з дру-
гого – доводить до граничної межі концентрацію влади і капіталу,
коли інтереси великого бізнесу не будуть обмежені нічим крім,
внутрішньої конкурентної боротьби та тиску ззовні (з боку) між-
народних фінансових інститутів»32.
При тому що описана концепція Г.Касьянова це значний крок
вперед в осягненні ролі великого капіталу, все ж таки вон6а ви-
ходить з різкого протиставлення інтересів суспільства та капіталу.
Тоді як піднесення останнього співпадало з покращення добро-
буту більшості населення (хоча й не в такому масштабі і темпі,
як сподівалися), і навпаки важкі часи для фінансово-промисло-
вих груп означали й важкі часи для широких верств населення
(знову ж таки з більшою скрутою). Крім того, в цій концепції
тільки зафіксована, але не розкрита гостра боротьба, яка велася
473
вітчизняним бізнесом з бюрократичними структурами (тобто теза
про злиття влади та бізнесу дещо перебільшена), між самими
ФПГ та проблеми їх утвердженням в світовій економіці.
Дослідник С.Падалка, розмірковуючи над початковим етапом
формування класу великих власників, акцентує увагу на щільних
зв’язках між старою радянською номенклатурою та новою бізне-
совою та владною елітами. Більше того, він називає «червоний
директорат» «інкубатором» для олігархів33. Дослідник наводить
такі джерела формування нової бізнесової еліти:
● колишні комсомольські працівники;
● представники наукової еліти;
● представники господарських структур, які займали дрібні
посади;
● «кронпринци», успішні сини не менш успішних батьків (чо-
мусь в цю категорію попав й Р.Ахметов, що виріс в бідній шах-
тарській родині).
На думку С.Падалки, протягом 1990-х років склалася олігар-
хічна система, яка формувалася з двох груп економічно-фінансо-
вих інтересів – «корумпованих чиновників і власників капіталів».
При цьому політичною опорою процесу створення олігархії на-
звана «партія влади» - «аморфне і ідеологічному плані, нефор-
мальне об’єднання, яке включало до свого складу стару комуні-
стичну номенклатуру, технократію та частину нової національної
еліти». Однак вже з початку 2000-х років «великий капітал…пі-
дім’яв під себе державну бюрократію. Вона була перетворена на
платного агента капіталу у державній владі34.
Історія бізнес-структур
На початку 1990-х років дослідники звертали увагу з одного
боку, на відсутність конкуренції та засилля монополій в проми-
словості, а з іншого, що новий – капіталістичний лад – проявляє
себе переважно у посередницькій діяльності. В залежності від
ідеологічної позиції того чи іншого автора «діставалося» або пер-
шим, або другим. В колективній монографії «Україна незалежна:
час випробувань, сподівань» автор розділу «Історіософія державо-
творення і прагматика дійсності» обурювався: «З 100 тисяч дію-
чих в Україні комерційних нових формувань абсолютна більшість,
що становлять 70%, здійснюють тільки торгівельно-посередницьку
474
діяльність і, природно, жодною мірою з виробництвом продукції
не зв’язані. Між тим, вони зареєстровані у державних інстанціях як
«виробничі» об’єднання. Таке загальнодержавне ошуканство є
справжньою рекетирською акцією проти державовладдя»35.
В той же час, ставилося питання і про неефективність дій дер-
жавної влади в цілому і окремих її гілок зокрема, що унеможли-
влювало легальний шлях розвитку ФПГ. Наприклад, про негативну
роль лівих сил в Верховній Раді, що заблокували законодавче за-
безпечення діяльності ФПГ і тим самим загнали їх у тінь, писав й
С.Кульчицький. Він так охарактеризував провал розгляду у парла-
менті відповідного законопроекту: «Цим було перекрито шляхи для
реалізації прозорої схеми приватизації великої промисловості.
Замість ФПГ стали створюватися не регульовані законом монопо-
лістичні об’єднання. Використовуючи зв’язки з представниками
виконавчої і законодавчої влади, вони забезпечували собі надпри-
бутки, а державі завдавали величезних збитків»36.
Як вже вище відзначалося, перший системний опис історії віт-
чизняних ФПГ дав Г.Касьянов. В своїх нарисах новітньої історії
України, він акцентує надмірну увагу на президентському указі
1995 року про фінансово-промислові групи, називаючи його «важ-
ливою, хоч і досить суперечливою з погляду результатів новацією».
Під останнім розумілося наступне: «Як показали подальші події,
державна підтримка ФПГ справді створила сприятливі умови для
формування та легалізації великого капіталу, але водночас стала
солідним прикриттям для формування потужних груп інтересів/
впливу у їхній тіньовій діяльності»37. Однак, насправді, на даний
указ парламентом було накладено вето, після чого був прийнятий
закон «Про промислово-фінансові групи», який скоріше унемож-
ливив створення великих корпоративних структур. Власне, як раз
і стало проблемою відсутність законодавчого забезпечення взає-
мовідносин влади та великого бізнесу, що привело до їх тінізації.
Примітно, в картині економічного розвитку України після 1995
року, яку змалював Г.Касьянов, ФПГ випадають на п’ять років.
Він їх згадує вже у зв’язку з тим, що з початку 2000-х років роз-
почався «поступовий вихід з тіні окремих секторів діяльності фі-
нансово-промислових груп з одночасним завершенням їхнього
формування». При цьому дослідник наводить комплекс факторів,
що сприяли даному процесу: поліпшення зовнішньоекономічної
475
кон’юнктури, зростання внутрішнього попиту, урядові заходи.
Г.Касьянов акцентує увагу на тому, що великій бізнес все більше
працював за ринковими принципами, і наводить слушне спосте-
реження, що в той же час через нього посилювався пресинг на се-
редній бізнес. Цікавим також є спостереження дослідника, що «на-
ціональною специфікою» ринкової діяльності великого капіталу
була потреба підтримання неформальних відносин з владою38.
Г.Касьянов наводить стислий огляд історії провідних вітчизня-
них ФПГ: «Інтерпайпа», «Систем кепітал менеджмент», групи
«Приват», «Індустріального союзу Донбаса», групи братів Суркі-
сів, групи «Укрсіб» О.Ярославського. В «Нарисах» він відзначає,
що «фактично всі великі стартові капітали, що з часом обросли по-
тужними активами у вигляді заводів, шахт, транспортних систем,
банків, офшорних фірм тощо, мали безпосередній або опосеред-
кований стосунок до посередницьких операцій з енергоносіями»39.
Відзначимо, спокійний, не обвинувачуваний стиль викладу Г.Кась -
янова. Втім, діяльність ФПГ він оцінює в цілому негативно, вважа -
ючи, що вони «ускладнювали можливості для більш чесної конкурен-
ції, іноземних інвестицій, створювали сприятливі умови для коруп -
ції»40. Також вказаний дослідник повторює тиражовану тезу про
такий недолік великого бізнесу як залежність (з контексту виходить,
що її могли, але не хотіли зменшити) від зовнішніх чинників. Тим
самим ігнорується особливості роботи базових галузей – гірничо-
металургійної та хімічної. По-перше, їх потужності значно переви-
щують обсяги українського ринку, тому залежність від зовнішніх
ринків є природньою. По друге, в усьому світі для згаданих галузей
характерна циклічність спадів і піднесень (саме тому вартість акцій
металургійних компаній на світових фондових ринках в середньому
є меншою, ніж,наприклад, енергетичних компаній або банків).
Г.Касьянов дещо поверхово описує розвиток великого капіталу
в 2005-2010 роках (очевидно, це пояснюється тим, що це не було
основним предметом його дослідження). Але ж саме цей період
став роками найбільшої конкуренції між ФПГ в середині країни.
Про це дослідник побіжно згадує лише в контексті неоднозна-
чності наслідків реприватизаційних спроб уряду Ю.Тимошенко.
Суть поглядів та оцінок Г.Касьянова великого капіталу в України
зосереджений в наступній тезі: «Чи не найкритичнішою пробле-
мою української економіки залишається злиття влади і бізнесу в хи-
476
мерний конгломерат, в якому бізнес здобуває прямий доступ до
влади, а влада перетворюється на бізнес. Ідеться не про класичні
форми лобіювання бізнес-інтересів через владні інституції (хоча й
це не можна оминути), а про пряме зрощення цих двох складових,
яке спочатку сприяло швидкій концентрації і збереженню основ-
них виробничих фондів і активів, але так само швидко перетворило
корупцію на системний чинник економіки. Тепер воно вже спотво-
рює економічні механізми, створює сприятливе середовище для мо-
нополій та олігополій, душить малий і середній бізнес, негативно
позначається на фінансовій системі, вбиває конкуренцію та іннова-
ційний розвиток»41. За логікою дослідника, українська економіка
мала була трансформуватися від великої державної власності до
дрібної приватної. З погляду глобальних процесів та економічних
закономірностей розвитку сучасного виробництва (вимагає фіна-
нсових та промислової консолідації) це виглядає досить утопічним.
В монографічному дослідженні С.Падалки безпосередньо ФПГ
присвячений окремий параграф, однак в різних частинах роботи їм
також приділяється увага (в тому числі описані деякі сюжети при
приватизації окремих великих або ліквідних підприємств та їх роз-
поділу між бізнес-структурами). Впадає в вічі різниця між описом
цього спеціального параграфу та іншими пасажами. На відміну від
останніх параграф «Фінансово-промислові групи і економічні інте-
реси та політичні цілі» витриманий в нейтральному тоні, перелі-
чені економічні фактори, які з одного боку підштовхнули до утво-
рення ФПГ, а з другого боку – наведено перелік економічних та
соціальних проблем, які вирішувалися цими новими структурами.
Зокрема, проблеми формування в ринкових умовах механізму ці-
ноутворення і взаєморозрахунків, стримування інфляції, утримання
збиткових підприємств (а значить й трудових колективів), віднов-
лення старих виробничих зв’язків, нарощування експорту тощо42.
Дослідник виділяє три етапи в розвитку вітчизняних ФПГ:
1)Розподіл сфер впливу між «старим управлінським корпу-
сом» та «новими підприємцями».
2) Досягнення конкуруючими групами консенсусу і розробка
ефективної форми співпраці.
3) Боротьба за переділ власності, в результаті якого «нові під-
приємці» здобули контроль за промисловістю і важелі впливу на
виконавчу владу43.
477
В свій роботі С.Падалка не розглядає історію тих чи інших
великих бізнес-структур. Можна сказати, що він подає статичну
картинку, яким був великий капітал на різних етапах свого станов-
лення. Зокрема, на початку особлива увага приділена підприєм-
ствам та організаціям, які входили до російських ФПГ. Однак по-
дальшого розгляду цього сюжету немає. Потім побіжно розглянуто
регіональні аспекти формування вітчизняних ФПГ. Нарешті, він
подає великій капітал за критерієм управляючих компаній, які дали
назву тим чи іншим фінансово-промисловим конгломератам. Також
окрема увага приділена інноваційно-інвестиційній та благодійній
діяльності українського великого капіталу, їх мас-медійним акти-
вам. Однак, варто відзначити, що ці аспекти висвітлені пунктирно,
без докладного аналізу та порівнянь.
Висновки
Результати аналізу історіографії становлення та розвитку ве-
ликого капіталу в новітній Україні показують дефіцит комплекс-
них досліджень. Системний погляд на дану проблему подається
лише в декількох працях (Г.Касьянов, С.Падалка).
Що стосується окремих аспектів вказаної проблематики, то
відносно вивченою є тема приватизаційних процесів та частково
початковий етап формування підприємницького класу. Однак і тут
спостерігається недостатність осмисленого та неупереджено по-
даного фактографічного матеріалу.
В цілому, в працях спостерігаються такі недоліки.
По-перше, як це не дивно, ігнорується базовий принцип істо-
ричних досліджень – історизм. Суперечливі соціально-економічні
процеси, які привели до формування вітчизняних ФПГ, розгля-
даються в більшості з проаналізованих праць не стільки із кон-
тексту тогочасної конкретно-історичної ситуації, скільки з пев-
них морально-етичних чи-то ідеологічних позицій або, навіть,
побутових стереотипів. Тому не випадково негативні оцінки
мають надто емоційний характер. Частково, це обумовлено тим,
що важко дистанціюватися від недавніх подій, коли начебто «на-
родна» власність (якою вона на справді не була) перейшла до рук
невеликої групи людей. Однак якщо поглянути на досвід країн
Центральної та Східної Європи і пострадянських республік, то
всюди проходив подібний процес – десь з меншою кримінальною
складовою, десь з більшою, і в жодній країні населення не стало
478
новим власником. Але в більш благополучних країнах діяли інші
компенсаційні фактори, яких за визначенням не було у України
(не говорячи вже про руйнування традиції підприємництва).
Тут ми виходимо на другий недолік – ігнорування світових
тенденцій та глобального контексту розвитку вітчизняного вели-
кого капіталу. Оскільки Україна має відносно відкриту економіку,
то постійно треба звертати увагу, як глобальні процеси відобра-
жалися на країні. Крім того, треба виходити з того, що з самого
початку великій капітал працював на світових ринках і критерієм
його успішності \ не успішності були міжнародні досягнення, а
внутрішній ринок виступав як другорядний. Нарешті, оцінюючі
ефективність дій великого капіталу треба порівнювати його і з ра-
дянськими часами та умовами, і з аналогічними структурами в
країнах з перехідною економікою.
По-третє, вузькість інтерпретацій. Вітчизняним дослідникам
здається, що в Україні соціально-економічні трансформації від-
бувалися за «найгіршими» сценаріями і що та модель відносин
бізнес-влада, яка склалася найбільш небезпечна і т.д. З цим важко
погодитися. Дійсно, у порівнянні з розвинутими західними краї-
нами українська практика досить ущербна, однак на фоні альтер-
нативних варіантів, які демонструють пострадянські країни, вона
має ряд безумовних переваг. Зокрема, в Україні традиційно збе-
рігалася конкуренція між ФПГ, в тому числі в кулуарах влади, і це
є фундаментом демократичного розвитку. Тоді як в тій же Росії
відбувається одержавлення фінансово-промислових груп при
згортанні демократичних свобод. В Білорусі взагалі не варто
вести мову як про ФПГ, так і про демократію. Крім того, варто
звернути увагу, що ті вітчизняні ФПГ, які вижили на сьогодніш-
ній день тому, що сповідували більш цивілізований підхід і до ве-
дення бізнесу, і до відносин зі суспільством та владою. Відпо-
відно, розгортання їх критики – лише уповільнює їх подальший
розвиток в інтересах суспільства. В цілому, для робіт істориків
характерна емоційність оцінок та інколи згущення фарб при ви-
світленні економічних процесів та дій великого капіталу.
По-четверте, ігнорування галузевих особливостей та еконо-
мічних закономірностей. Історики в більшості ігнорують той ас-
пект, що галузі на базі яких виникли вітчизняні ФПГ визначають
сильні та слабкі сторони останніх, та навіть змушують їх шукати
479
важелі впливу на владу. Все врахування обмежується лише згад-
ками про зношеність основних фондів та високу енергоємність.
Досить поверховими є негативні оцінки низьких капіталовкла-
день ФПГ в технологічну модернізацію. Для початку для цього
треба мати кошти: коли вони були зароблені, тоді почалися капі-
тальні ремонти та заходи щодо технологічного переозброєння.
Однак лише тоді, коли були побудовані більш-менш прозорі упра-
влінські структури, тоді ФПГ почали залучати відносно дешеві
кошти на світових фінансових ринках і саме тоді розпочалася реа-
лізація амбіційних модернізаційних програм. Крім того, не варто
забувати, що частину обладнання промислових підприємств варто
було просто здати на металобрухт ще на початку 1990-х років. До
того ж історики мало використовували публікації економістів,
промисловців та й спеціалізованої преси. Звідси в текстах
з’являються фактографічні помилки або поверхово висвітлю-
ються суперечливі процеси в реальному секторі економіки.
П’яте, остання за переліком, але не остання за значимістю.
Жорстке протиставлення (свідоме або несвідоме) в дослідженнях
інтересів суспільства та великого бізнесу – контрпродуктивне. Ве-
ликій бізнес є основою господарської діяльності в розвинутих
країнах, а перерозподіл його прибутків і усуспільнення власності
відбувається через ринок цінних паперів. Кожен може купити собі
«частку» найбільших корпорацій. Відповідно, для українського
суспільства і держави більш плідним буде не акцентування уваги
на несправедливості в 1990-х роках, а підштовхування бізнесу до
цивілізованих шляхів розвитку. Причому це вигідно і самому ве-
ликому бізнесу – інакше він не зможе вижити в умовах глобаль-
ної конкуренції, і соціуму – це тільки підвищить його добробут.
1 Наприклад, див. Українське село у 20-90 роках ХХ століття. – К.,
1998; Соціально-економічні проблеми реформ у агропромисловому
комплексі України (1991-1998 роки). – К., 1998; Україна на зламі істо-
ричних епох (формування виробничих відносин в аграрному секторі
економіки сучасної України (1991-2000 рр.). – К., 2000; Історія україн-
ського селянства. – К., 2006. – Т.2.
2 Смолій В.А. Актуальні проблеми розвитку історичної науки в су-
часних умовах // Соціально-економічні перетворення в сучасній
Україні. – К., 2001. – С.5-6, 8.
480
3 Падалка С. С. Приватизація в Україні: перші підсумки та уроки
(1991-2009). – К., 2010. – С.41.
4 Десять років незалежності України: минуле та сучасне державо-
творення: Наук.збірник. – К., 2003.
5 Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001). – К., 2001.
6 Плющ М. Промисловість України у 80-90-і роки: люди, проблеми,
уроки. – К.,2002.
7 Падалка С. С. Вказ. пр.
8 Економіка перехідної доби (1991-2010) // Економічна історія
України: Історико-економічне дослідження. – К., 2011. – Т.2.
9 Касьянов Г. Україна 1991-2007: нариси новітньої історії. – К.,2008.
10 Падалка С. Вказ. праця. С.5.
11Україна на зламі історичних епох (формування виробничих від-
носин в аграрному секторі економіки сучасної України (1991-2000 рр.).
– К., 2000. – С.249.
12 Україна незалежна: час випробувань, сподівань. – К., 1993. – С.77.
13 Кульчицький С. Закономірності державотворчого процесу. Вказ
пр. С.115-116.
14 Плющ М. Проблеми економічного розвитку і переходу до ринко-
вих відносин // Незалежність України: історичні витоки та перспек-
тиви. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 5-ій річ-
ниці незалежності України. – К., 1997. – С.137-138.
15 Пивоваров с. Постприватизационное развитие предприятий, ком-
плексов, отраслей. – СПб, 2004. – С.24-25.
16 Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001). – К., 2001.
– С.219. Зазначимо,що ця робота (точніше її економічній розділ) був
цікавою, але невдалою спробою вписати новітню економічну історію
Україна в загальносвітовий контекст (див. розділ Перетворення ди-
рективної економіки в ринкову). Українські сюжети так і залишилися
«відірваними» від глобальних сюжетів.
17 Плющ М. Промисловість України у 80-90-і роки: люди, проблеми,
уроки. – К.,2002. – С.188.
18 Там само. С.178.
19 Там само. С.188.
20 Там само. С.188-189.
21 Горбулин В. Без права на покаяние. – Харьков, 2009. – С.341.
22 Касьянов Г. Економіка перехідної доби (1991-2010) // Економічна іс -
торія України: Історико-економічне дослідження. – К., 2011. – Т.2. – С.538.
481
23 Падалка С. Вказ.пр. С.22.
24 Там само. С.24.
25 Там само. С.33.
26 Україна незалежна: час випробувань, сподівань. – К., 1993. – С.23.
27 Плющ М. Промисловість України у 80-90-і роки: люди, проблеми,
уроки. – К.,2002. – С.188. Втім, як показав подальший перебіг подій,
зміна керівництва або втрата ними новонабутої власності відбувалася до-
сить активно. А розмах рейдерських захоплень промпідприємств і уста-
нов після 2004 року в великій мірі був спровокованою саме намаганням
нового бізнес-класу перерозподілити власність на свою користь, а пере-
думовою цьому послужила низька ефективність роботи цих підприємств.
28 Плющ М. Промисловість України у 80-90-і роки: люди, проблеми,
уроки. – К.,2002. – С.53-54.
29 Плющ М. Промисловість України у 80-90-і роки: люди, проблеми,
уроки. – К.,2002. – С.242.
30 Касьянов Г. Економіка перехідної доби (1991-2010) // Економічна іс -
торія України: Історико-економічне дослідження. – К., 2011. – Т.2. – С.533.
31 Касьянов Г. Україна 1991-2007: нариси новітньої історії. –
К.,2008.- С.187.
32 Касьянов Г. Економіка перехідної доби (1991-2010) //Економічна істо -
рія України: Історико-економічне дослідження. – К., 2011. – Т.2. – С.560.
33 Падалка С. Вказ. праця. С.54.
34 Там само. С.55
35 Україна незалежна: час випробувань, сподівань. – К., 1993. – С.23.
36 Кульчицький С. Закономірності державотворчого процесу. Вказ
пр. С.115.
37 Касьянов Г.Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. – К.,
2008. – С.149.
38 Касьянов Г. Економіка перехідної доби (1991-2010) // Економічна
історія України: Історико-економічне дослідження. – К., 2011. – Т.2. – С.549.
39 Касьянов Г.Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. – К.,
2008. – С.73.
40 Там само. С.552.
41 Там само. С.522.
42 Падалка С. Вказ. пр. С.267.
43 Там само.
482
|