Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)

У статті автор досліджував процес висування кандидатів до Рад УРСР в другій половині 1950-х – 1980-х рр. Акцентувалася увага на ролі місцевих комітетів КПРС–КПУ у визначенні критеріїв для кандидатів у депутати, їх підборі та участі у виборчій кампанії. В статье автор исследовал процесс выдвижения ка...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Історія України: маловідомі імена, події, факти
Datum:	2011
1. Verfasser:	Нємов, М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schlagworte:	Студії з політичної історії України ХХ століття
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40457
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.) / М. Нємов // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2011. — Вип. 37. — С. 246-262. — Бібліогр.: 28 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859802992230793216
author	Нємов, М.
author_facet	Нємов, М.
citation_txt	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.) / М. Нємов // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2011. — Вип. 37. — С. 246-262. — Бібліогр.: 28 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історія України: маловідомі імена, події, факти
description	У статті автор досліджував процес висування кандидатів до Рад УРСР в другій половині 1950-х – 1980-х рр. Акцентувалася увага на ролі місцевих комітетів КПРС–КПУ у визначенні критеріїв для кандидатів у депутати, їх підборі та участі у виборчій кампанії. В статье автор исследовал процесс выдвижения кандидатов в Советы УССР во второй половине 1950-х – 1980-х гг. Акцентировалось внимание на роли местных партийных комитетов КПСС–КПУ в определении критериев для кандидатов депутаты, их подборе и участии в избирательной кампании. The author investigated the process of nomination of candidates to the Soviets of USSR in the second half of 1950–1980s. Focus on the role of local Party committees of the CPSU–CPU in determining the criteria for candidates for Soviets, their selection and participation in the election campaign.
first_indexed	2025-12-07T15:14:00Z
format	Article
fulltext	 Михайло Нємов Михайло НЄМОВ* Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр. ) У статті автор досліджував процес висування кандидатів до Рад УРСР в другій половині 1950-х – 1980-х рр. Акцен- тувалася увага на ролі місцевих комітетів КПРС–КПУ у визначенні критеріїв для кандидатів у депутати, їх підборі та участі у виборчій кампанії. Ключові слова: кандидат у депутати, виборчі кампанії, місцеві Ради, ідеологія виборчої кампанії. Концептуальним чинником розвитку радянського вибор чого права виступала теза В. Леніна про неприйнятність пар ламентаризму як моделі організації політичної влади. Тому впродовж тривалого часу в радянській державі відбувалася лише імітація виборчих процедур. Жорстка владна вертикаль передбачала призначення лише довірених людей на відпові дальні посади. У цій ситуації особиста відданість частіше пе реважала професійні якості. Однак наявність кількох угру пувань у Комуністичній партії, інтереси яких визначалися у відповідності до вподобань їх політичних лідерів, поступово руйнувала монолітність партії загалом, створювала переду мови для масштабної критики опонентів, що зазнали пораз ки. Виборчі процедури в такій ситуації часто використовува Based on the diaries, archival documents explores the relation- ship first secretary of the Communist Party of Ukraine Pyotr Shelest for the protection of monuments, the initia- tives of the Ukrainian intelligentsia in the areas of cul- ture, the dissident movement in Ukraine. Key words: P. Shelest, the dissident movement, protection of mon- uments. * Нємов М.М. — член правління Національної спілки краєзнавців України. Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  лися для перерозподілу владних повноважень на місцях на користь певних бюрократичних угрупувань у партії. Прогресивна роль комуністів у суспільнополітичних пе ретвореннях, що мала забезпечуватися через відповідне спря мування проведення виборчих кампаній, у творах авторів радянської доби часто доводилася на прикладі «радянізації» західноукраїнських областей. Так, роботу комуністів у ра дянських органах Закарпаття у 1946–1950 рр. досліджував І. Г. Шершун, який прагнув довести, що обрання до складу рад великої кількості комуністів демонструвало відданість тру дящих ідеям партії1. Роль жінок у формуванні міських, район них і сільських партійних, радянських і господарських орга нів західних областей УРСР у 1946–1955 рр. досліджувалася Ю. М. Трофим’як2. Труднощів підготовки та розміщення ра дянських керівників на території західноукраїнських облас тей торкався у працях Й. Д. Черниш, пояснюючи їх, у першу чергу, опором «українських буржуазних націоналістів»3. Фак тично вчені прагнули обґрунтувати необхідність переміщен ня на західноукраїнські території значної кількості комуніс тів з інших регіонів держави та прикрасити їхню роль у про веденні процесу «радянізації». А негативні явища цього про цесу завуальовувалися твердженнями про шкідливий вплив на суспільство культу особи. У працях вітчизняних вчених помітним було прагнення продемонструвати єдність партії та народу у роки відбудови народного господарства та під креслити виключну роль комуністів у цьому процесі, яка за 1 Шершун І.Г. Втілення ленінських ідей державного будівництва на Закарпатті (1946–1950 рр.) // Наук. праці з історії КПРС. – Вип. 52. – К., 1972. – С. 92–99. 2 Трофим’як Ю.М. Добір і виховання керівних кадрів з активу жінок: (На матеріалах західних областей УРСР, 1946–1955 рр.) // Наук. праці з історії КПРС. – К., 1970. – Вип. 37. – С. 123–130. 3 Черниш Й.Д. КП України — організатор перемоги колгоспного ладу в західних областях УРСР // Наук. праці з історії КПРС. – К., 1976. – Вип. 17.– С. 102–114; Черныш И.Д. Осуществление ленинского коо перативного плана в западных областях УССР // Науч. труды по истории КПСС. – К., 1980. – Вып. 106. – С. 114–118.  Михайло Нємов безпечувалася збільшенням кількості комуністів у радах. По мітним також було бажання довести безумовну необхідність збільшення числа комуністів на виробництві для забезпечен ня повного виконання рішень вищих партійних органів за умови закріплення за ними ключових посад на підприєм ствах, в установах та організаціях. На відміну від творів, написаних у період правління М. С. Хрущова, праці другої половини 1960х – 1980х рр. харак теризувалися посиленням критичних зауважень на адресу розширення кількості депутатів радянських органів у період «відлиги». Автори робили спроби подати більшменш об’єк- тивну картину проведення виборів до Рад, проте не досліджу вали фактичного стану безправності місцевих органів влади, а тому навіть найкращі рекомендації по вдосконаленню діяль ності радянських органів не могли бути втіленими на практи- ці в умовах панування адміністративнокомандної системи. Публікації другої половини 1960х – першої половини 1980х рр. характеризувалися певним зростанням інтересу дослідників до вивчення діяльності рад, але успішність про ведення виборчих кампаній пов’язувалася із підтримкою широкими верствами населення політики вищого керівниц тва держави. Ці мотиви представлені у працях О. М. Зленка, О. І. Лимаренка, К. Є. Федонюка, П. О. Власкіна4, які позитив но оцінювали тенденцію на зростання впливу партії у радах на противагу необхідності зростання ролі Рад як органів на родовладдя. Безальтернативність виборів і запланованність їх результатів розглядалася як нормальне явище і поясню валася необхідністю збереження партійного керівництва сус пільством. Однак, автори практично не зверталися до механіз му підбору кандидатів у депутати всіх рівнів. Тому метою цього дослідження стало — вивчення впливу партійних ко мітетів на висунення кандидатів у депутати Рад всіх рівнів як форми контролю за українським суспільством. 4 Власкін П.О. До питання про роботу партійних організацій України з кадрами місцевих Рад (1959–1964) // Укр. істор. журн. – 1966. – С. 56–64; Федонюк К.Є., Лимаренко О.І. Місцеві Ради — організація народовладдя. – Львів, 1968. Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  Право висувати кандидатів в депутати, згідно виборчого законодавства СРЧСР–УРСР отримали місцеві організації Ко муністичної партії Радянського Союзу, професійні спілки, Всесоюзна Ленінська Спілка молоді, кооперативи та інші гро мадські організації, трудові колективи, а також збори військо вослужбовців в військових частинах. Законодавчо виключне право комуністичних структур на висування кандидатів в депутати не було закріплено. Однак, оскільки в умовах єд ності радянського суспільства всі кандидати в депутати вис тупали з єдиною програмою, то висування та реєстрація двох і більше кандидатів не мало соціальної та політичної потреби. Одна особа могла одночасно обиратися депутатом декількох Рад, однак варто зазначити, що така практика не була поши реною. Лише у 1979 р. новий Закон «Про вибори народних депутатів» закріпив, що громадянин не може, як правило, бути обраним більше як до двох рад народних депутатів5. Реально списки майбутніх кандидатів у депутати почина ли формуватися впродовж періоду, який охоплював від року до півроку до запланованого часу проведення виборів. До складу депутатів обласної Ради обов’язково обирався голова діючого облвиконкому, його перший та другий заступники. У окремих випадках замість нього до виборчих списків вклю чали прізвище осіб, які у майбутньому мала зайняти ці поса ди6. Крім того, до складу Ради планувалося обрання началь ників провідних обласних управлінь, зокрема, освіти, промис ловості та сільського господарства, голів відділів охорони здоров’я та соціального забезпечення7. Такий порядок сприяв забезпеченню сталості розвитку партійнорадянської системи управління за кількома напря мами. Перш за все, у складі Ради були представлені вищі пар 5 Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про ви бори до місцевих рад народних депутатів Української РСР». Прий нятий на десятій сесії Верховної Ради Української РСР дев’ятого скликання. – К: Політвидав,1981. – С. 10. 6 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 32, спр. 5305, арк. 245. 7 Там само, спр. 3352, арк. 81.  Михайло Нємов тійні функціонери, які відповідали за розвиток найбільш важ ливих галузей виробництва та культури. Отримуючи вказів ки «по партійній лінії», вони сприяли прийняттю Радами відповідних рішень на місцевому рівні. Це прийняття відбу валося в умовах, коли переважна більшість депутатів Ради були в тій чи іншій мірі підлеглими місцевого партійного ке рівництва або безпосередньо працювали також і у партійних органах. Виконання рішень правлячої партії в рамках партій ної дисципліни, як правило, не виходило за межі міжвідомчої субординації, а їх підготовка передбачала попереднє обгово рення між особами, що були зацікавлені у втіленні рішення в життя та можливими його опонентами. Таким чином, пери петії під килимової боротьби у лавах партії не виносилися на загальне обговорення, що перетворювало депутатів на ста тистів, які мали своєчасно проголосувати за заздалегідь під готовлені рішення. З іншого боку, в системі відбору кандидатів до складу Рад закладалося протиріччя. Адже не вирішувалися чимало проб лемних питань місцевого значення, які пов’язувалися із еко номічним та етносоціальним розвитком. Частина з них не перебувала у сфері інтересів вищих ешелонів влади або ж вони протестували проти їх вирішення. В УРСР, зокрема, проб лема повернення кримськотатарського народу до місць свого постійного проживання, створення виробництв із замкну тим циклом. Цю тезу підтверджувала практика прийняття рішень місцевими Радами в умовах послаблення тиску систе ми вже впродовж років «перебудови», коли саме Ради стали ініціаторами розгляду багатьох проблемних питань. Відбір кандидатів у депутати на рубежі 1950х рр., який проводився в межах відповідної кадрової політики, певною мірою мав свої особливості у порівнянні із наступними ро ками. У цей час, за висловом В. Юрчука, до складу партійних та радянських органів могли потрапити особи, які не прой шли достатньої школи ідейного виховання порівняно із стар шим поколінням мешканців СРСР. Вчений наголошував на посиленні ідеологічного тиску політичних супротивників СРСР, успішному впливові буржуазної ідеології на тимчасо Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  во окупованій території8. Отже, вищі та місцеві керівники партійнодержавних органів вважали за необхідне посилен ня уваги партійних органів по перешкоджанню обранню до складу рад осіб, які були на окупуваній нацистами території. Якщо була потреба у обрані такої людини, то ретельно пере вірялися всі деталі життя кандидата в депутати, якщо він пе ребував на окупованій території. Можливо саме тому серед архівних матеріалів найбільш детально представлена доку ментація, що стосувалася організації та проведення перших двох повоєнних виборів у 1947 та 1950 рр. Тоді особливо рев но організаційнотехнічні питання виборів розглядалися на засіданнях обкомів із прискіпливим аналізом ситуації та виз наченням можливих ризиків і зберігалися у вигляді окремих справ по кожному засіданню. До ризиків відносилася, наприк лад, можливість зриву виборів через недостатню підготовку матеріальної бази та внаслідок посилення абсентеїзму9. Впродовж 1950х – першої половини 1980х рр. увага пар тійних органів до забезпечення проведення виборчих кампа ній певною мірою була зменшена. Вироблені критерії підбо ру кандидатур залишалися незмінними, а можливість зриву виборчих кампаній суттєво скоротилася, в тому числі й за рахунок посилення контролю за суспільними настроями з боку органів держбезпеки. У документах зафіксовано якісні критерії підбору кандида тів у депутати. Так, до обласних рад рекомендувалося обира ти секретарів обкомів, завідуючих відділами обкомів, секрета рів міськкомів та райкомів, голів та заступників облвиконко мів, секретарів та завідувачів відділами облвиконкомів, голів та секретарів райвиконкомів, голів сільських рад, директорів промислових підприємств, директорів радгоспів, МТС та голів колгоспів. Крім того, зверталася увага на можливість вису 8 Юрчук В. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного господарства (1949–1952 рр.) – К., 1965. – С. 149–150. 9 Див. напр.: Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО), ф. Р1335, оп. 18, спр. 144; спр. 224; Державний архів Херсонської об ласті, ф. Р1979, оп. 6, спр. 151.  Михайло Нємов нення кандидатур передових бригадирів, ланкових та заві дуючих фермами. До складу обласних Рад також могли бути обрані лікарі, вчителі, наукові працівники, військовослуж бовці, працівники КДБ, МВС та судовопрокурорських орга нів, редактори газет, профспілкові працівники. Причому, вар то наголосити, що рівень їх освіти практично не брався до уваги. Уважно придивлялися до послужного списку із вив ченням особливостей біографії для формування уявлень про рівень відданості особи «справі побудови комунізму»10. Варто вказати на те, що саме критерії підбору майбутніх депутатів відводили більшості з них роль статистів, оскільки рівень політичної освіти переважної більшості з них зали шався низьким. Політична свідомість багатьох депутатів не виходила поза межі буденного рівня, а її теоретичний рівень мали лише одиниці. Тому прийняття рішень відбувалося шляхом закулісних переговорів, а не через відкрите обгово рення на засіданнях. Підбір кандидатів у депутати здійснювався у обласних комітетах КПУ відповідно до списку рекомендованих посад, що визначався рішенням ЦК КПУ. На рівні області могли бути внесені зміни чи доповнення до списків осіб, рекомендова них до участі у виборах на підставі особистих та ділових якос тей. ЦК КПУ регулював склад списків вже на основі соціально демографічних характеристик бажаного кандидата11. Під час підготовки до виборів в 1950 р. створювався лише загальний список якісного складу всіх обласних рад УРСР з зазначенням трьох категорій — робітники, селяни та служ бовці. У практику підготовки списків кандидатів поступово було внесено так звані «чорні списки» осіб, яких не бажано було висувати на посаду депутата повторно. Причинами для цього було недбале ставлення до виконання службових обо в’язків, в тому числі й занадто не виважене ставлення до під леглих, а також пияцтво, подружні зради та, рідше, розпуста. У окремих випадках до такого списку можна було потрапити 10 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 46, спр. 3352, арк. 31. 11 Там само, спр. 3353, арк. 29; спр. 3357, арк. 215; спр. 5305, арк. 45. Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  через виявлення органами держбезпеки родичів, що постійно проживали за кордоном12. Загальні критерії підбору кандидатів у депутати були нас тупними: відсутність притягнення до кримінальної відпові дальності чи засуджених родичів, чи таких, які постійно про живали за кордоном. Кандидат не повинен був мати стягнень за місцем роботи. У 1960х рр. в інформації щодо майбутнього складу Рад виділялися лише категорії робітників, колгоспників та служ бовців. Протягом 1970х рр. обкоми у доповідних записках наводили кількісні та відсоткові показники кількості робіт ників, колгоспників, жінок, безпартійних, осіб, віком до 24 років, осіб, віком 25–29 років, членів ВЛКСМ13. Дані про якісний склад майбутніх кандидатів, які надхо дили до ЦК КПУ, залишалися безособовими. Показників дот римувалися стосовно кількості та співвідношення робітни ків, селян та службовців, а також жінок і чоловіків. У абсолют ній більшості випадків дві третини депутатів Рад будьякого рівня мали становити робітники і селяни. Іншу частину скла дали представники партійної номенклатури, радянські пра цівники та представники інтелектуальної праці14. Попри розуміння факту існування тотального контролю партійних органів за проведенням виборчих кампаній до Рад, досить ускладненою залишається оцінка соціального складу категорії «службовці». Документи, присвячені висвітленню соціального складу Рад не дають можливості оцінити пред ставництво в Радах партійних та радянських працівників, працівників силових та правоохоронних структур, праців ників освіти та культури, оскільки всі вони об’єднувалися в категорію «службовці». До представників партійних струк тур відносилися секретарі комітетів КПУ різних рівнів, вклю чаючи секретарів партосередків на підприємствах. Катего рія силових та правоохоронних структур включала керівний 12 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 46, спр. 5305, арк. 45–51. 13 ДАЗО, ф. Р1335, оп. 18, спр. 224, арк. 54; спр. 642, арк. 23, 34. 14 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 32, спр. 623, арк. 13.  Михайло Нємов склад судових органів та прокуратури, органів державної безпеки. Також сюди включалися керівники відділів юстиції та управлінь МВС при облвиконкомах, оскільки фактично і функціонально вони були значно більш пов’язані з відповід ними вищестоящими органами, аніж із структурами місцевої виконавчої влади. До даної категорії також умовно були вклю чені військовослужбовці15. Широке представництво жінокдепутатів в Радах не від дзеркалювало реальної ролі жінки в суспільнополітичному житті, а значною мірою штучно підтримувалося рознаряд ками вищих партійних і державних органів — своєрідними, не закріпленими в законі квотами, що коливалися в межах 30 відсотків. Але роль їх була суто формальна: висловлювати од ностайну підтримку політики партії. Можна припустити, що визначення кількості жінок у ра дянських органах виходило із демографічної ситуації, що склалася після завершення бойових дій в роки другої світо вої війни. Значні втрати серед чоловічого населення призве ли до збільшення числа жінок у радах. Частково підтверджує це припущення той факт, що вже на рубежі 1990х рр. пред ставництво жінок у цих органах поступово зменшилося. Заз начаючи малий відсоток жінок серед депутатів Верховної Ра ди України, деякі автори намагаються роздивитися своєрідну «компенсацію» у тому, що важливим чинником розвитку де мократичного суспільства є надання населенню можливості вирішувати питання повсякденного життя через органи міс цевого самоврядування, які є найбільш близькі до населення. А там відсоток обраних жінок — набагато більший, ніж на вищому рівні16. Але при цьому не наголошується на реальній 15 Молдавська Т.І. Обласні ради депутатів у системі владних відносин радянського суспільства у 1947–1990 рр.: (На прикладі південних областей УРСР). – Дис. … канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2010. – С. 96. 16 Верес К.М. Участь жінок України в суспільнополітичних процесах в умовах незалежності // Українське суспільство. Друга половина ХХ століття. Історія та сучасність. – К.: Інт історії НАН України, 2002. – С. 242. Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  наповненості владних повноважень і можливості здійснення прийнятих рішень. Причому, недоцільно вести мову про ціле спрямовану гендерну політику. Справа полягає у здатності виконувати управлінські обов’язки. Число депутатів в Радах досліджуваного періоду колива лось від 70 до 350 осіб, що залежало від змін положень про вибори, які регламентували кількість депутатів залежно від кількості населення адміністративної одиниці. Процеси змі ни меж адміністративних одиниць призводили до відповід них змін у кількості депутатів. Незмінним залишалися лише пропорції представництва окремих категорій населення17. Загальна кількість виборців з 1947 р. по 1985 р. збільши лася в 1,6 рази — від 21,5 млн. до 36,5 млн. осіб. Збільшувала ся і загальна чисельність депутатів. Якщо кількість депутатів Верховної Ради 2–8 скликань становила в межах 415–469 осіб, то в 9–10 скликаннях їх чисельність зросла до 570–650 осіб. Загалом же їх кількість зросла з 1947 по 1985й рр. на 235 осіб, або в 1,5 рази. Причому чисельність депутатів зростала більш прискореними темпами порівняно із зростанням — чисель ності населення. Віковий ценз переважної кількості депутатів становив 30–40 років. Проте поступово кількість таких обранців змен шувалася. За даними згадуваних донецьких учених чисель ність депутатів Верховної Ради 2–10го скликань 30–39 річ ного віку скоротилася з 29,8% до 15,5%, або на 14,3%, 40–49 років з 46,9% до 30,9%, або на 16%. Поповнення молоддю було незначним, її частка у Верховній Раді УРСР зростала з кожним новим скликанням менше, ніж на один відсоток. Водночас з 2го по 10е скликання з 13,3% до 38,3%, або на 24,8%, зросла кількість депутатів, яким було за 50 років. Депутатський кор пус кожного скликання зазнавав більшого чи меншого онов 17 Положення про вибори до обласних, районних, міських, сільських і селищних Ради депутатів трудящих. Затвердженне Указом Пре зидії Верховної Ради Української РСР від 3 жовтня 1950 р. Зі зміна ми, внесеними Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 12 липня 1951 р. – К.: Київ. кн. фабрика, 1951.  Михайло Нємов лення. Зокрема, у Верховній Раді 2го скликання новообрані депутати становили понад 85%. У наступні скликання в се редньому вперше обиралися 50–60% депутатів18. Аналіз документів щодо організації та проведення виборів свідчить про суттєве спрощення порядку висунення пот рібних правлячій партії осіб кандидатами у депутати через відповідні дії трудових колективів, коли рішення приймало ся формально на зборах із завчасно підготовленим порядком розгляду питань. У період 1947–1950х рр. повторно депу татські мандати отримували переважно представники робіт ників та селян. У 1970–1980х рр. спостерігається тенденція до повторного обрання переважно представників владних структур. Радянське законодавство не регламентувало кіль кості присутніх на зборах, яка б вважалася достатньою для висунення кандидата у народні депутати. У той же час доку менти свідчать про непоодинокі випадки відмов трудових колективів підтримати висунення певних кандидатів, які своєю поведінкою протиставляли себе іншим працівникам19. Сталість законодавчої бази та певна прогнозованість під бору кандидатур на посади депутатів створювали небезпеку формалізації у роботі радянських органів. Цей аспект політич ної підготовки виборчих кампаній можна розглядати у двох аспектах з точки зору забезпечення сталості радянської сис теми. З одного боку, високий рівень визначеності законодав ства щодо проведення виборів забезпечував посилення впли ву партії на місцях шляхом висунення і підтримки вигідних кандидатів, а з іншого ця визначеність формувала у населення певною мірою скептичне ставлення до радянських органів, як установ повністю підпорядкованих партійним структурам. Непрозорість процесу підбору кандидатів у депутати пе ретворилася на норму у радянському суспільстві, коли біль шість покірливо сприймала всі рішення, які спускалися «з гори», а факт висунення підкреслював особливу «довіру» пар 18 Кравченко В., Титаренко Ю. Державотворення в Україні: Історія та сучасність. – Донецьк, 1998. – С. 17–19. 19 ДАЗО, ф. Р1335, оп. 18, спр. 487, арк. 57. Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  тії до певної людини20. В 1950х рр. ЦК КПУ розсилав по облас них комітетах КПУ списки щодо бажаного якісного складу обласних рад, куди включалися такі характеристики, як поса да або рід занять, вік, стать, партійність. Поіменні списки ко ригувалися вкрай рідко, у виключних випадках. Зазвичай, це робилося з метою не допустити в обласні Ради депутатами осіб, що проявили себе як неактивні, малоініціативні, або посадовців обласного та районного рівнів, що допускали зло вживання, або не справлялися з посадовими обов’язками. Тут також можна стверджувати про те, що поле радянсь кого законодавства забезпечувало можливість для проведен ня «підкилимної» боротьби між різними родинноземляць кими угрупуваннями в партії в рамках здійснення кадрової політики. Існування можливості висунення «своїх» канди датів від виробничих колективів та збереження пропорцій ності представництва від різних регіонів забезпечувало мож ливість реалізації владних та кадрових інтересів для клік та різного роду угрупувань у партійному середовищі. Підтвер дженням подібних суджень можуть стати архівні матеріали, в яких фіксувалися спроби партійних відділів «просунути» певних кандидатів без згоди та відома трудового колективу, де вони працювали. У випадку виявлення таких порушень на вищому рівні висунута таким чином особа назавжди втра чала можливість стати депутатом21. Практика бездумного розпорядження власним голосом під час голосування у раді ставала звичною «платою» за ви сунення на депутатську посаду. Ручне керування волевияв ленням відбувалося «зверху» — з місцевого комітету партії, а тому часто розглядалося у якості вияву виваженої держав ної політики22. 20 Рукописний відділ Запорізького відділення Інту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського (далі – РВ ЗВІУАД), ф. 8, оп. 12, спр. 66, арк. 1; спр. 103, арк. 10. 21 ДАЗО, ф. Р1335, оп. 18, спр. 487, арк. 57. 22 РВ ЗВІУАД , ф. 8, оп. 12, спр. 89, арк. 16; спр. 94, арк. 7; спр. 36, арк. 8; оп. 5, спр. 201, арк. 16.  Михайло Нємов Водночас регіональні еліти виступали у якості чинника розмивання монолітності пануючої партії. Виходячи зі своїх вузько корпоративних інтересів, їх представники виступали захисниками місцевих інтересів. У сучасних наукових дослід женнях підкреслюється факт існування наприклад «україн ської політичної еліти». Її представники допомогли отримати найвищу посаду у державі М. С. Хрущову, а пізніше у власних інтересах сприяли позбавленню його влади. Кадрові перемі щення для радянських лідерів ставали одним із засобів підви щення свого впливу на місцях, а система виборів дозволяла впродовж визначеного у законодавстві часу вжити актив них дій до забезпечення кадрових ротацій. С. В. Кульчицький зазначав, що з перемогою М. Хрущова українська політична еліта діставала істотну перевагу над управлінською елітою інших регіонів країни. Адже кадри, які новий вождь знав особисто і міг покластися на них, походили здебільшого з України. В Москву зліталися на високі посади українські діячі. За законами номенклатури, кожний з них тягнув «своїх»23. Можна також стверджувати, що на процес організації ви борчих кампаній на місцях певний вплив справила практика М. С. Хрущова переставляти кадри з місця та місце з метою уникнення їх соціалізації та зменшення рівня корупції. У цей час на перше місце висувалися представники господарсько управлінського апарату на противагу функціонерам пар тійної і радянської номенклатури24. М. С. Хрущов примусив ХХІІ з’їзд КПРС схвалити зміни в статуті партії, згідно з якими на кожних чергових виборах 23 Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956–1964) / С. В. Кульчицький // Укр. істор. журн. – 1998. – № 2. – С. 111–112. 24 Мохов В.П. Региональная политическая элита России (1945–1991 гг.): Монография / В. П. Мохов – Пермь: Перм. кн. издво, 2003. – С. 91; Його ж. Номенклатурная организация власти: функциональные пределы. / В. П. Мохов // Наукові праці істор. фту Запорізького держ. унту. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – Вип. ХХІІІ: Політична еліта в історії України. – С. 48. Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  склад ЦК і його президії мав оновлюватися не менше як на чверть, ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обко мів — на третину, окружкомів, міськкомів і райкомів — на половину. При цьому члени керівних парторганів повинні були обиратися не більше як на три скликання підряд. Наступним кроком у лібералізації політичної системи країни мала стати третя Конституція СРСР, розробка якої розпочалася у квітні 1962 р., коли сесія Верховної Ради СРСР затвердила склад відповідної комісії. Впродовж дворічної роботи комісії було внесено ряд змістовних пропозицій, спря мованих на розвиток демократичних начал у політичному житті країни. Зокрема, головним напрямком розвитку полі тичної системи визначалось розгортання демократії. В документі була детально викладена система функціону вання рад усіх рівнів. Як реальний центр влади поставала Верховна Рада СРСР. Більш широкими повноваженнями для впливу на державне і культурне життя мали бути наділені виконавчі комітети, постійні комісії рад. Новаційно вигляда ли положення про обов’язкову ротацію кадрів керівних пар тійних і радянських працівників після перебування на відпо відних посадах протягом трьох термінів підряд. У проекті на зивались нові громадськополітичні інститути та інструмен ти впливу: система народного контролю, звітність держав них діячів перед населенням, всенародне обговорення най важливіших законопроектів, галузеві наради трудящих та ін. Передбачалась ротація депутатського корпусу, регламен тація діяльності сесій. Проект надавав союзним республікам право налагоджувати не лише економічні і культурні, а й дип ломатичні стосунки з зарубіжними країнами, мати республі канські військові формування. У нову Конституцію мали ввійти статті про особисту власність громадян і особисте підсобне господарство колгоспників, про дрібне приватне господарство. Значна частина цих прогресивних пропозицій не увійш ли в остаточний проект Конституції, який обговорювався влітку 1964 р. Тобто, консервативні тенденції запроектовані впливовою вищою та місцевою партійною елітою перемог  Михайло Нємов ли. У проекті домінуючим залишалося положення про керів ну і спрямовуючу роль КПРС і зростання її ролі в ході будів ництва комунізму; про марксизмленінізм як ідеологічну основу суспільного і державного ладу СРСР та ін. Така ситуація спричинила ряд заходів по «самозахисту» партійних та радянських працівників, які виражалися у праг ненні «протягнути своїх» кандидатів на повторний термін для посилення власних позицій у Радах. Сформувався своє рідний кодекс місцевої номенклатури, який полягав у взаєм ному захисті інтересів її представників25. Слід зазначити, що цей захист супроводжувався прагнен ням уникнути розповсюдження інформації про негідні чи злочинні дії місцевих керівників, у тому числі й зі складу депу татського корпусу. Цю інформацію, як правило прагнули приховати принаймні на рівні району чи області, розглядаю чи їх на засіданнях райкомів чи обкомів. Це, у свою чергу не сприяло підвищенню ділових та моральних якостей праців ників. Але система віднайшла й спосіб протистояти цьому. Так, уже з середини 1950х рр., поширилася практика початко вого призначення на керівну посаду в управлінських струк турах облвиконкому в період між скликаннями, а вже потім — обрання депутатом обласної ради. У 1950–1960х рр. оновлення виконавчоуправлінських структур обласних рад кожної каденції складало в середньому 30–40%. Починаючи з середини 1970х рр., процеси оновлен ня керівного складу стають ще менш динамічними. Це відбу вається на фоні збільшення кількості відділів та управлінь, керівниками яких, зазвичай, призначалися особи, які до того не займали керівних посад в виконавчоуправлінських струк турах, тому в 1970 х рр. ці процеси були менш помітними. Однак уже з початку 1980х рр. і до 1990 р. кадровий склад 25 Белоногов Ю.Г. Конфликты интересов внутри региональной номен клатуры 1960х годов: к постановке проблемы // Анналы научной теории развития общества. Пермь: ПГТУЗУИЭП, 2006. – Вып. 2. – С. 95. Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня…  виконавчоуправлінських структур рад депутатів фактично не оновлювався26. Таким чином, наступ М. С. Хрущова на регіональні управ лінські еліти приніс для держави посилення місцевого кері вництва, що виразилося у створенні потужних родиннозем ляцьких угрупувань вже у 1970–1980х рр., оскільки «хрущов ські» норми ліквідовували професійний статус партійної ка р’єри, що загрожувало стабільності всієї партійної номенкла тури. У більшості випадків кількість представників партійної номенклатури становила близько 10% від загального складу ради, що дозволяло здійснювати контроль за прийняттям найбільш важливих рішень. Але підносячи роль та значення так званої радянської інтелігенції часто поза увагою зали шався той факт, що певна кількість високоосвічених людей перебувала у статусі партійної номенклатури. Протиставлен ня радянських інтелектуалів зарубіжним не вичерпувало відповіді на питання про роль інтелігенції у суспільстві27. Після відсторонення М. С. Хрущова від влади ХХІІІ з’їзд КПРС (березень–квітень 1966 р.) знову перейменував прези дію ЦК в політбюро, відновив посаду генерального секрета ря ЦК і вилучив із статуту обмеження попереднього з’їзду у заміщенні посад. Замість конкретних обмежень декларативно проголошувалася необхідність систематичного оновлення складу парторганів при забезпеченні наступності керівниц тва. Це об’єктивно сприяло різкому зростанню кар’єризму у лавах партії. Утворювався прошарок комуністів, які переш коджали просуванню по службовій драбині представникам молоді через страх перед можливістю втратити власну поса ду. Вивченням людини, яку планували призначити на керів ну посаду, мав займатися колектив28. 26 Молдавська Т.І. Обласні ради депутатів у системі владних відносин радянського суспільства у 1947–1990 рр. – С. 126. 27 Добрускін М.Є. Радянська інтелігенція і націоналістичні фальсифі катори // Укр. істор. журн. – 1974. – № 2. – С. 22–29. 28 Кандренков А.А. Ключевое звено партийного руководства / А. А. Канд ренков. – М., 1976.  У результаті планомірного проведення виборчих кам паній зазнавав змін національний склад депутатського кор пусу, де спостерігалася чітка тенденція зменшення питомої ваги депутатівукраїнців і збільшення кількості депутатів російської національності. Збільшувалася серед депутатів і кількість представників інших національностей. Практика висунення потрібних людей на депутатські посади створю вала передумови для руйнування національних політичних еліт, оскільки перспективні керівники місцевого рівня за сприятливих обставин у радянській системі через деякий час обов’язково перетворювалися на «московську політичну елі ту» через відповідну зміну місця роботи. В статье автор исследовал процесс выдвижения кандидатов в Советы УССР во второй половине 1950-х – 1980-х гг. Акцентировалось внимание на роли местных партий- ных комитетов КПСС–КПУ в определении критериев для кандидатов депутаты, их подборе и участии в из- бирательной кампании. Ключевые слова: кандидат у депутаты, избирательные кампа- нии, местные Советы, идеология избирательной кам- пании. The author investigated the process of nomination of candidates to the Soviets of USSR in the second half of 1950–1980s. Focus on the role of local Party committees of the CPSU– CPU in determining the criteria for candidates for Soviets, their selection and participation in the election campaign. Key words: candidate for deputies, electoral campaigns, local councils, the ideology of the campaign.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40457
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0012
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T15:14:00Z
publishDate	2011
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Нємов, М. 2013-01-16T20:00:14Z 2013-01-16T20:00:14Z 2011 Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.) / М. Нємов // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2011. — Вип. 37. — С. 246-262. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. XXXX-0012 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40457 У статті автор досліджував процес висування кандидатів до Рад УРСР в другій половині 1950-х – 1980-х рр. Акцентувалася увага на ролі місцевих комітетів КПРС–КПУ у визначенні критеріїв для кандидатів у депутати, їх підборі та участі у виборчій кампанії. В статье автор исследовал процесс выдвижения кандидатов в Советы УССР во второй половине 1950-х – 1980-х гг. Акцентировалось внимание на роли местных партийных комитетов КПСС–КПУ в определении критериев для кандидатов депутаты, их подборе и участии в избирательной кампании. The author investigated the process of nomination of candidates to the Soviets of USSR in the second half of 1950–1980s. Focus on the role of local Party committees of the CPSU–CPU in determining the criteria for candidates for Soviets, their selection and participation in the election campaign. uk Інститут історії України НАН України Історія України: маловідомі імена, події, факти Студії з політичної історії України ХХ століття Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.) Article published earlier
spellingShingle	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.) Нємов, М. Студії з політичної історії України ХХ століття
title	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)
title_full	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)
title_fullStr	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)
title_full_unstemmed	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)
title_short	Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)
title_sort	висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в урср як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)
topic	Студії з політичної історії України ХХ століття
topic_facet	Студії з політичної історії України ХХ століття
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40457
work_keys_str_mv	AT nêmovm visuvannâkandidatívdoraddeputatívtrudâŝihríznogorívnâvursrâkodinízmetodívkontrolûzaukraínsʹkimsuspílʹstvomdrugapolovina1950h1980hrr

Висування кандидатів до рад депутатів трудящих різного рівня в УРСР як один із методів контролю за українським суспільством (друга половина 1950-х – 1980-х рр.)

Institution

Ähnliche Einträge