Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст.
У статті розглянуто роль Європейського Союзу в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту на початку ХХІ ст. Окремо увагу приділено особливостям позиції ЄС, що базуються на різному ставленні до сторін конфлікту країн-членів Євросоюзу. Аналізуються нові спроби активізації ЄС у процесі арабо-ізраїльсь...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40635 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. / Є. Магда // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 155-166. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859607630445543424 |
|---|---|
| author | Магда, Є. |
| author_facet | Магда, Є. |
| citation_txt | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. / Є. Магда // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 155-166. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
| description | У статті розглянуто роль Європейського Союзу в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту на початку ХХІ ст. Окремо увагу приділено особливостям позиції ЄС, що базуються на різному ставленні до сторін конфлікту країн-членів Євросоюзу. Аналізуються нові спроби активізації ЄС у процесі арабо-ізраїльського врегулювання після набуття чинності Лісабонського договору та введення посади верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки.
В статье освещается роль Европейского Союза в урегулировании арабо-израильского конфликта в начале ХХІ ст. Значительное внимание уделяется особенностям позиции ЕС, базирующимся на различном отношении государств-членов Евросоюза к сторонам конфликта. Анализируются новые попытки активизации ЕС в процессе арабо-израильского урегулирования после вступления в силу Лиссабонского договора и введения должности верховного представителя ЕС по иностранным делам и политике безопасности.
The article deals with the role of the European Union in the Arab-Israeli conflict regulation at the beginning of the 21st century. Special attention is paid to the peculiarities of the EU position that are based on the different attitude to the sides of the conflict from the state-members of the EU. The new attempts of the EU role activation in the process of the Arab-Israeli conflict regulation are being analyzed especially in the context of Lisbon treaty work and the establishment of the new post of the EU’s foreign policy chief.
|
| first_indexed | 2025-11-28T06:29:22Z |
| format | Article |
| fulltext |
Євген Магда
ПОЗИЦІЯ ЄС В УРЕГУЛЮВАННІ АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО
КОНФЛІКТУ ВІД ПОЧАТКУ ХХІ ст.
У статті розглянуто роль Європейського Союзу в урегулюванні арабо-
ізраїльського конфлікту на початку ХХІ ст. Окремо увагу приділено
особливостям позиції ЄС, що базуються на різному ставленні до сторін
конфлікту країн-членів Євросоюзу. Аналізуються нові спроби активізації
ЄС у процесі арабо-ізраїльського врегулювання після набуття чинності
Лісабонського договору та введення посади верховного представника ЄС із
закордонних справ і політики безпеки.
Ключові слова: Близький Схід, Європейський Союз, арабо-ізраїльський
конфлікт, мирний процес, Лісабонський договір
Близький Схід нині уявляє собою регіон, що вносить ледь не найбільшу
дестабілізацію у світові політичні процеси. Допоки існує проблема
сприйняття на Близькому Сході держави Ізраїль як повноцінного суб’єкта
міжнародних відносин і суверенної держави, а також поки не врегульована
проблема окупації території Палестини, доти в регіоні набиратиме силу
мусульманський екстремізм, що являє собою сприятливе середовище для
розвитку різноманітних терористичних організацій.
Ізраїльсько-палестинський конфлікт залишається однією з найбільш
«гарячих точок» не лише на Близькому Сході, а й загалом у світі. З метою
вирішення арабо-ізраїльського питання останніми роками скликано чимало
міжнародних конференцій: Мадридська конференція 1991 року, конферен -
ція в Осло (Норвегія) 1993 року, конференція в Кемп-Девіді (США) 2000
року, ухвалення Квартетом міжнародних посередників (США, ЄС, ООН,
Росія) плану «Дорожня карта» у квітні 2003 р. тощо. При цьому, попри
значну кількість переговорних заходів, проблема і надалі продовжує зали -
ша тися нерозв’язаною. Рівень насильства з обох сторін не знижується, в той
час як спроби реанімувати переговорний процес після конференції в
американському Анаполісі наприкінці 2007 р. практично не дають жодних
результатів. Кожна зі сторін продовжує демонструвати неготовність віднов -
лення переговорів на базі принципу «двох держав».
Особливості позиції ЄС щодо процесу
арабо-ізраїльського врегулювання з початку 2000-х років
Досвід подолання кризових ситуацій першої половини 90-х років,
висновки після невдалих спроб одностороннього вирішення конфліктів,
призвели до формування в європейському співтоваристві думки про
звуження окремих можливостей будь-якої держави у справі конфліктного
врегулювання в умовах глобалізації та інтеграції.
Із середини 1990-х років Європейський союз, відчуваючи свою зроста -
ючу економічну й політичну роль у Середземноморському регіоні, насампе -
ред завдяки перспективам, що склалися у форматі програми Євро-Серед -
земноморського партнерства (т.зв. Барселонського процесу1), подальшому
розвиткові Спільної зовнішньої політики і безпеки ЄС та планам розши -
рення на схід і південь, у справі близькосхідного мирного процесу прагне
вийти на рівень гравця, подібного США2.
У цьому контексті географічне розширення ЄС та його територіальне
наближення до нестабільного Близького Сходу, враженого регіональними
кризами через економічні, соціальні й безпекові причини, значно підвищує
комплекс загроз і ризиків безпосередньо для Європейського Союзу, серед
яких тероризм, нелегальна імміграція, контрабанда, поширення зброї
масового ураження тощо. Відповідно зрозумілою є позиція Європейського
союзу в підходах до безпеки регіону, орієнтована на ширший вимір, не
звужуючись до виключно військової складової3. Так, надзвичайну вагу має
істотна залежність Євросоюзу від імпорту енергоносіїв із регіону БС.
Європейські країни, за виключенням Великобританії й Норвегії, залежать
від імпорту нафти на 50%. При цьому більша частина нафтового імпорту
надходить з Близького Сходу та Північної Африки. Велика залежність
Європи від імпорту нафти наразі також значно впливає на зацікавленість
ЄС у розв’язанні арабо-ізраїльської проблеми і встановленні стабільності в
близькосхідному регіоні протягом останнього десятиліття та у перспективі.
Щодо вибудови ефективної стратегії зовнішньої політики ЄС на Близь -
кому Сході, то слід зазначити, що позиція Євросоюзу протягом довгого часу
губилася у прихованому суперництві європейських держав між собою,
зумовленому різноманітним історичним досвідом, географічним розташу -
ван ням, культурою та історичною роллю в регіоні. Більше того, можна
стверджувати, що навіть із визначенням і розвитком спільних зовнішньо -
політичних пріоритетів, позиції окремих держав Євросоюзу значно впли -
вають на загальноєвропейський курс. Розглядаючи країни Європи, очевид -
ною є «неоднорідність» їх інтересів та ступінь впливу у близькосхідному
регіоні4.
Так, південні країни ЄС (Іспанія, Португалія, Греція, Італія) мають
глибокі історичні зв’язки з арабським світом та сучасні економічні дво -
сторонні інтереси. Наприклад, Італія має міцні торговельні зв’язки з Лівією,
що надає Риму значні обсяги своєї нафти. Ситуація в Греції дещо складніша
внаслідок невирішеності кіпрського питання – помітним є охолодження
відносин з Ізраїлем в силу розвитку партнерства між Ізраїлем та Туреч -
чиною5. Проте, не маючи достатньої політичної ваги для впливу на рішення
156 Євген Магда
офіційного Брюсселю, південноєвропейські держави найчастіше підтри -
мують позиції більш впливових партнерів по ЄС.
Такі країни, як Бельгія, Люксембург, Данія, Ірландія пріоритетним ува -
жають економічний напрям, підтримуючи відповідні загальноєвропейські
ініціативи. До цієї ж групи можна віднести і Нідерланди, зазначивши їх
традиційно теплі відносини з Ізраїлем.
Франція, через своє колоніальне минуле, давні й потужні зв’язки з усіма
впливовими акторами регіону (особливо це стосується Лівану з його
християнською общиною та підтримкою іракської БААС у минулому),
завжди вирізнялася особливою самостійною позицією, найбільш лояльною
до арабів6.
Німеччина в політиці вважається найбільш проізраїльски налаштованим
членом ЄС, що традиційно пояснюється наявним комплексом історичної
провини за Голокост7. Проте останнім часом економічні міркування істотно
впливають на німецькі позиції, змушуючи їх враховувати арабські інтереси.
Велика Британія найбільше з усіх європейців пов’язана із Близьким
Сходом історично, має потужні, перевірені часом торговельні зв’язки з
Йорданією, Саудівською Аравією, Кувейтом і Оманом. Однак у політичному
плані британські позиції дедалі більше співпадали і навіть асоціювалися з
політикою Сполучених Штатів.
У контексті зазначеного вище очевидною є складність процесу досяг -
нення консолідованої позиції ЄС відносно регіону Близького Сходу загалом
та особливо арабо-ізраїльського конфлікту, навіть із запровадженням посади
спецпредставника з близькосхідного регіону, покликаною зняти усі,
принаймні, зовнішні протиріччя у цьому напрямі загальноєвропейського
зовнішньополітичного курсу. Проте, зовнішня політика Євросоюзу на
сучасному етапі не спроможна перетворити ЄС на активного і впливового
учасника близькосхідного процесу. Окремі представники європейських
країн у регіоні були малопомітними, вони не запам’ятовуються своєю
діяльністю чи заявами. Частково це відбувалося через існуючі на той час
принципи функціонування європейських політичних інститутів, що
зумовлювали часту зміну політиків на зовнішньополітичному напрямі.
Окрім того, не можна не зазначити фактора впливу США – не лише на
загальну ситуацію в регіоні Близького Сходу в конкретний період, а й прямо
та опосередковано, на позиції Євросоюзу в цьому питанні. Як підкреслюють
деякі дослідники, арабо-ізраїльський конфлікт є однією із основних зон
протиріч і конкуренції між США та ЄС.
Доволі енергійна позиція американців у регіоні БС і зоні арабо-ізраїльсь -
кого конфлікту, а також відсутність визначеності щодо форм і методів участі
європейців у справі врегулювання, фактично звели нанівець європейські
зусилля. При цьому доцільно підкреслити, що Європейський Союз демон -
Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. 157
стру вав і продовжує демонструвати прагматичнішу політику щодо БС та
арабо-ізраїльського врегулювання, аніж США, оскільки євро пей ці наполя -
гають на першочерговому вирішенню регіональних криз, насамперед, в
розрізі відносин між Ізраїлем та арабськими громадами в регіоні.
З точки зору Сполучених Штатів, головний напрям політики
визначається ідеєю про те, що лише демократія принесе безпеку Близькому
Сходу, а отже і Європейському Союзу. Водночас ЄС регулярно підкреслює,
що складно внести і запровадити економічні й політичні моделі у регіоні,
який має власні історичні традиції, іншу цивілізацію, культуру, спосіб
життя, побудову суспільства.
Окрім того, якщо традиційно політичні симпатії американців належали
переважно Ізраїлю, то позиція Євросоюзу, хоча традиційно і вважається
проарабською (що пов’язують саме з енергетичною залежністю Європи),
насправді коливається між традиційно дружніми заявами відносно
палестинців і наданням Ізраїлю привілейованого статусу у відносинах з ЄС.
Як скептично зазначають арабські експерти, європейська політика багато в
чому полягає в одночасному заграванні з Ізраїлем та підкупом палестинської
автономії, причому в результаті не досягається ані визнання, ані значимість
європейських зусиль. Палестинці продовжують уважати європейську допо -
могу незначною, а ізраїльтяни звинувачують європейців у «фінансуванні
палестинського тероризму»8.
Окремим фактором тиску на політику ЄС щодо Близького Сходу в
ракурсі проблеми арабо-ізраїльського конфлікту можна вважати ставлення
населення Євросоюзу до Ізраїлю, яке більшість дослідників схильна
характеризувати більше як негативне, пояснюючи це зокрема і тим, що
близько 10% населення країн Північної Африки (Магрибу) живуть у
державах ЄС. Із них 3 млн. осіб – лише в одній Франції. У Німеччині
мешкають близько 2 млн. турок паралельно з 400 тис. етнічних курдів.
Мусульманські громади вже вийшли на етап створення власних лобі на
місцевому і загальнополітичному рівні у провідних країнах Старої Європи9.
Проте, існує позиція, що вважає таку мотивацію хибною. Так, на думку
арабських експертів, упередженість європейців щодо Ізраїлю є сумнівним.
Більше того, стверджується, що саме завоювання довіри Ізраїлю стало
необхідною умовою отримання Європою власної ролі у процесі мирного
врегулювання. І що саме заради цієї мети європейці пішли і на передачу
технологій, і на інтенсифікацію відносин та угоду про співпрацю аж до
майбутньої перспективи приєднання до ЄС10. Окрім того, не варто забувати
про наявність в ЄС і потужних єврейських та інших проізраїльських
організацій, що також активно впливають на владу і формування зовнішньої
політики ЄС до арабо-ізраїльського конфлікту і близькосхідного регіону
загалом.
158 Євген Магда
У контексті вищезазначеного, характеризуючи відносини між Євро пейсь -
ким Союзом та Ізраїлем, підкреслимо, що найвиразнішою їх струк турною
ознакою є асиметрія між політикою та економікою. З одного боку, ЄС
постійно займає у конфлікті Ізраїлю з палестинцями позицію, принци пово
відмінну від ізраїльської. Зокрема ЄС визнає ізраїльську потребу в безпеці,
але, незалежно від цього, висловлюється за створення палес тинської
держави і різко критикує ізраїльську політику будівництва поселень на
окупованих територіях. Ще у червні 1997 р. на саміті в Амстер дамі заявлено,
що ЄС підтримує «право палестинців на самовизначення, не виключаючи
можливості створення держави»11, а у березні 1999 р. на саміті в Берліні
підтверджено «тверде і необмежене право палестинців на самовизначення,
включаючи можливість створення своєї держави»12. Окрім того, європейці
продовжують заявляти, що не готові розглядати Єрусалим як столицю
Ізраїлю. Зокрема навесні 2005 р. Євросоюз наполегливо пропонував надати
палестинському лідеру М.Аббасу гарантії, згідно з якими в рамках
Палестино-ізраїльських переговорів, Єрусалим має розглядатись як столиця
двох держав – Ізраїлю та Палестини (відхилено американською стороною)13.
Через зазначені принципові розходження Ізраїль не визнає ЄС як об’єк тив -
ного і справедливого партнера в перего ворах з мирного процесу.
З іншого боку, існують добре розвинуті економічні зв’язки: Європа –
найважливіший торговельний партнер Ізраїлю. Окрім того, Ізраїль має полег -
шений доступ до внутрішнього ринку Євросоюзу, що викликає недво знач ні
звинувачення палестинської сторони стосовно «фінансування ізраїльсь кої
окупації Газа і Західного берега» і вже має прецедент у судовій практиці ЄС14.
Підсумовуючи, зазначимо, що у процесі врегулювання арабо-ізраїльсь -
кого конфлікту Європейський Союз сприймається як більш нейтральна
сторона, що не має експансіоністських намірів. Тим більш, що саме арабські
країни мають більш позитивні й глибокі відносини з ЄС, аніж США, і
перебувають у постійному діалозі з європейськими столицями. Як показує
практика, ЄС більш прогнозований і менш радикальний, аніж США, що
підвищує рівень довіри до його політики. Виходячи з цього, більш активна
і рішуча позиція Євросоюзу на Близькому Сході мала б шанси на значний
успіх і високий рівень довіри серед країн регіону. Ще 1995 року ізраїльський
прем’єр-міністр І.Рабін навіть дав зрозуміти, що цілком може собі уявити
присутність на Голанських висотах європейських і навіть німецьких
миротворчих сил. Проте ЄС виявився не готовим до такого запрошення.
Навіть серед миротворців ООН, які нині присутні на Близькому Сході, з
країн ЄС представлені лише Австрія, Польща і Словацька Республіка.
Розробка концепції Спільної зовнішньої політики й політики у галузі
безпеки ЄС, безперечно, сприяла уніфікації зовнішньополітичних орієнти -
рів європейських країн. Проте, навіть формально, до набуття чинності
Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. 159
Лісабонського договору в грудні 2009 р., ЄС на інституційному рівні не
здатен був виробити єдиний підхід до проблеми арабо-ізраїльського врегу -
лювання.
Отже, можна стверджувати лише про формування деяких загальних
тенденцій в європейській політиці щодо регіону Близького Сходу впродовж
2000-х років, а саме: у зазначений період остаточно сформувалося
прагнення ЄС активізуватись у справі мирного врегулювання в арабо-
ізраїльському конфлікті саме в ролі політичного гравця, оскільки роль
спонсора й стороннього спостерігача вже не влаштовувала європейців.
Європейський Союз і «Дорожня карта»
Новою можливістю для Євросоюзу став план «Дорожня карта» і активна
робота в рамках групи міжнародних посередників – т.зв. «Близькосхідного
квартету» в складі США, ЄС, ООН і Росії, створеного 2002 року за
ініціативи тодішнього прем’єр-міністра Іспанії Х.М. Аснара через чергову
ескалацію конфлікту, зокрема піку «інтифади Аль-Акса»15.
У червні 2002 р. президент США Дж.Буш-молодший виступив із промо -
вою, що поклала початок утілення нового плану з врегулювання арабо-
ізраїльського конфлікту, що наразі є основою міжнародних зусиль у
розв’язанні цієї проблеми.
Квартет міжнародних посередників підтримав американську ініціати ву,
розробивши під час численних зустрічей на рівні спецпредставників і міні -
стрів закордонних справ вказаних держав із залученням міністрів Єгипту,
Йорданії, Саудівської Аравії, розгорнутий план розв’язання палес тинської
проблеми, що отримав назву «Дорожня карта»16. Опубліко ваним 30 квітня
2003 р. документом фіксувалося досягнення остаточного врегулю вання
шляхом послідовного виконання основних етапів процесу протягом 3-х років:
І. Призупинення (до 31 червня 2003 р.) терору і насильства з обох боків,
виведення ізраїльських військ на позиції до початку інтифади, призупи -
нення поселенської діяльності на палестинських територіях, проведення в
Палестинській національній автономії (ПНА) політичних реформ (вклю -
чаючи розробку Конституції й проведення вільних виборів);
ІІ. Створення (до грудня 2003 р.) незалежної Палестинської держави з
тимчасовими кордонами і відповідними атрибутами, але заснованої на новій
Конституції, проведення демократичних виборів на території ПНА, скли -
кання міжнародної конференції для підтримки палестинської економіки,
початок процесу включення нової країни в число членів ООН;
ІІІ. Стабілізація (у 2004 – 2005 рр.) всіх палестинських структур влади,
встановлення постійного статусу Палестини, вирішення питань про оста точні
кордони Палестинської держави, палестинських біженців, ізраїльсь ких посе -
лень, статусу Єрусалима, нормалізації відносин Ізраїлю із Сирією, Ліваном та
160 Євген Магда
іншими арабськими країнами, скликання другої міжнародної конференції з
Близького Сходу і в підсумку створення ефективної системи безпеки для всіх
держав регіону в спільному контексті арабо-ізраїльського врегулювання17.
План «Дорожня карта» передбачав «міжнародний контроль» за його
виконанням, який мали здійснювати ЄС, США, Росія та ООН. Урегулю -
вання процесу розподілялося на три етапи, в результаті завершення яких на
Західному березі Йордану і в Секторі Гази до 2005 р. мала бути утворена
незалежна держава Палестина.
У кінцевому підсумку, «Дорожня карта» не спрацювала, хоча в грудні
2003 р. ізраїльський представник І.Бейлі й колишній міністр інформації
ПНА Я.А.Раббо заявили в Женеві (Швейцарія) про досягнуту домовленість
перегляду концепції всієї «Дорожньої карти» з метою її практичного
втілення в життя18.
Палестинці ухвалили рішення фактично відмовитися від свого права на
повернення в обмін майже на всю територію Західного берега р. Йордан.
Ізраїль, своєю чергою, змушений був протягом короткого часу демонтувати
деякі зі своїх великих поселень, зокрема Аріель, а натомість віддати палес -
тинцям частину своєї. Окрім того, палестинці, у разі реалізації «Дорожньої
карти», отримали б право називати східний Єрусалим своєю територією, а
ізраїльтянам залишився б суверенітет над Стіною Плачу в Старому Місті.
Іншу неформальну домовленість досягнуто між колишнім головою ізра -
їльсь кої служби контррозвідки «Шин Бейт» А.Аялоном і колишнім представ -
ником ООН в Єрусалимі С.Нусейбехом. Нею передбачено повер нення до кор -
донів 1967 року, відкритий статус Єрусалима і відмову палес тинців від пре тен -
зій на право власних будинків, залишених при створенні Ізраїлю 1948 року.
Тим не менш територіальні ізраїльсько-палестинські суперечності виявилися
невіддільними від багатьох політичних обставин, найважливішою з яких був
фактор ХАМАСу, що означав прихід до влади в ПНА ісламських радикалів19.
У рамках виконання «Дорожньої карти» Європейський Союз виступав за
термінове призупинення Ізраїлем будівництва нових поселень без будь-яких
попередніх умов. США продовжували дотримуватися традиційної позиції,
яка полягала в тому, що поселення – основна перешкода для миру, але
заморожувати їх будівництво поки не зупинилися теракти з палестинської
сторони, недоцільно. Отже, неузгодження позицій між учасниками квартету
також не сприяло успішній реалізації плану «Дорожня карта».
На думку багатьох близькосхідних дослідників, ледь не єдиним конку -
рент ним результатом реалізації «Дорожньої карти» став прихід до влади в
Палестинській національній автономії екстремістського ісламського руху
ХАМАС. У результаті кардинальним чином змінилася вся система ізра -
їльсько-палестинських відносин. Саме «Дорожня карта» вимагала від палес -
тинців проведення відкритих і чесних виборів. Завдяки частковій реалізації
Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. 161
цього документа до влади в ПНА прийшли сили, що не визнають само право
держави Ізраїль на існування за будь-яких його кордонів, а весь переговор -
ний процес виявився відкинутим на десятиліття назад, в епоху, що переду -
вала не лише угодам в Осло (1993), а й Мадридської конференції (1991)20.
Слабка участь ЄС в реалізації «Дорожньої карти» стала результатом
неузгодженої політики між самими країнами у рамках Євросоюзу. Показово,
що 2004 року представник із зовнішньої політики Європейського Союзу
Х.Солана визнав, що ЄС ніколи не відіграватиме вирішальної ролі у
врегулюванні близькосхідного конфлікту. Кажучи про потенціал Євросоюзу,
Х.Солана підкреслив, що безпосередній внесок ЄС у процес містився у
підтримці й проведенні переговорних форумів і підтримки переговорних
ініціатив, таких, як Європейсько-середземноморська конференція, сприяння
реалізації плану «Теннета-Мітчелла» і плану «Дорожня карта», а також
робота в рамках «близькосхідного квартету»21.
Позиція ЄС щодо арабо-ізраїльського конфлікту
після прийняття Лісабонського договору
З набуттям 1 грудня 2009 р. чинності Лісабонського договору про
реформу принципів функціонування Європейського Союзу позиція ЄС
щодо Близького Сходу загалом та арабо-ізраїльського конфлікту зокрема
набула дещо іншої тональності. Пов’язано це з тим, що від цього часу в ЄС
відбулося створення єдиної координаційної посади у зовнішньополітичній
галузі – Верховного представника Європейського Союзу із закордонних
справ і політики безпеки, що отримав у підпорядкування створювану нову
зовнішньополітичну й дипломатичну інституцію – Європейську службу
зовнішніх дій. Таким формальним головою зовнішньої політики ЄС з
початку 2010 р. обрано британську баронесу К.Ештон.
Невдовзі після свого обрання на посаду К.Ештон зазначила, що, з її
погляду, Близький Схід – це головний пріоритет міжнародної політики
Євросоюзу. На підтвердження сказаного, протягом 14-18 березня 2010 р.
відбувся перший візит нового верховного комісара із зовнішньої політики й
політики безпеки ЄС на Близький Схід, де вона відвідала Єгипет, Ліван,
Йорданію та Ізраїль.
У Каїрі (Єгипет) на засіданні Ліги арабських держав К.Ештон заявила,
що Євросоюз готовий активізувати свою роль на Близькому Сході й пояс -
нила, що ЄС підтримає створення палестинської держави з погодженими
змінами кордонів 1967 року і перетворенням Єрусалима на столицю двох
держав. За словами К.Ештон, Європейський Союз також готовий здійснити
допомогу палестинцям у разі просування на шляху створення двох держав
для двох народів і обдумати подальші політичні, фінансові й безпекові
гарантії22.
162 Євген Магда
Саме фінансові гарантії були питанням, що найбільше зацікавило керів -
ництво всіх чотирьох ключових країн арабо-ізраїльського врегулювання.
Зокрема прем’єр-міністр Лівану С.Харірі зазначив, що відновлення країни
після війни 2006 року відбувається повільно; король Йорданії Абдалла
Другий висловив жаль щодо поведінки ізраїльської влади, що продовжує
забудову Східного Єрусалима. Також в Єгипті, Лівані та Йорданії на різних
рівнях К.Ештон почула від своїх співрозмовників, що масована фінансова
допомога Євросоюзу допоможе уникнути політичної дестабілізації й
небезпеки переходу влади до рук ісламських екстремістів.
По приїзді до Ізраїлю К.Ештон зустрілася з президентом Ш.Пересом і
виступила на спільній прес-конференції з міністром закордонних справ
А.Ліберманом. Під час зустрічей з ними вона сказала, що її візитом перед -
бачено підтримку мирного процесу і поглиблення двосторонніх відносин з
Ізраїлем та Євросоюзом, особливо в економіці, для чого в делегації з боку
ЄС був присутній численний штат економістів.
Під час свого близькосхідного турне К.Ештон отримала дозвіл на відві -
ду вання Сектора Газа, що перебуває під контролем радикального ісламсь -
кого руху ХАМАС. Європейський Союз надав і продовжує надавати значну
фінансову допомогу на відновлення Сектора, тому, за словами К.Ештон, вона
бажала на місці ознайомитися з тим, як використовуються виділені кошти23.
Загалом, варто зазначити, що ЄС, надаючи допомогу палестинській
стороні, концентрує свої зусилля саме на Секторі Газа. На це вказують і
підсумкові положення наради глав МЗС 27 країн ЄС, що відбулась у грудні
2009 р. У них особливо підкреслювалось, що Євросоюз «ніколи не визнає
анексію Єрусалима». Важливо також, що Брюссель висунув до Ізраїлю
вимоги відкрити прикордонні переходи Сектора Газа. Очевидно, що на тлі
нових спроб урегулювати арабо-ізраїльський конфлікт з боку адміністрації
Б.Обами і контрзаходів керівництва Ізраїлю, що призвели до різкого
погіршення американо-ізраїльських політичних відносин, ЄС прагнутиме
знайти власні важелі впливу на розвиток ситуації24.
Варто зазначити, що результати першого близькосхідного турне керів -
ника європейської дипломатії оцінюють доволі скептично навіть представ -
ники зацікавлених сторін. І якщо арабські експерти критикують К.Ештон
за відсутність прогресу і невідповідність практичних зусиль європейців
деклараціям25, то ізраїльські дослідники набагато жорсткіші у своїх оцінках.
На їхню думку, Верховний представник ЄС фактично провалила перший
відповідальний тест на відповідність своїй посаді, яким для неї став
близькосхідний вояж у березні 2010 р.26. На думку ізраїльтян, К.Ештон в
ролі друга і головного спонсора палестинців проголосила набір кліше, що
вже став традиційним для представників ЄС: важливість відносин між
Європою та арабським світом; небезпека ядерної програми Ірану та важли -
Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. 163
вість і невідкладність мирного процесу, причому з наголосом на недовіру до
уряду Нетаньягу й «потуранням арабським диктаторам»27. Отже, незважа -
ючи на протилежні позиції, обидві конфліктуючі сторони зійшлись у
висновку, що візит пані Ештон підтвердив фактичне повернення Євросоюзу
до його традиційної ролі: риторичні заяви за відсутності практичних дій.
Висновки
Аналізуючи підсумки останніх міжнародних переговорів найвищого
рівня щодо палестино-ізраїльського врегулювання, можна констатувати
фактичне безсилля міжнародного співтовариства і відсутність практичних
важелів впливу на ворогуючі сторони28. Напруженість ситуації не дає
можливості сподіватися на вироблення швидкого рішення і взагалі ставить
під сумнів імовірність процесу мирного врегулювання. Тим більше, що
наразі розстановка сил у регіоні Близького Сходу значно змінилась, і арабо-
ізраїльське протистояння, що традиційно вважалося основним вогнищем
конфлікту в регіоні, перетворилося на одне з багатьох проблемних питань,
тісно пов’язаних між собою і таких, що несуть потенційну загрозу
глобального характеру – ситуація навколо Ірану, війна в Іраку, зростання
«конфліктного потенціалу» на території Африканського рогу тощо.
Отже, розгляд питання арабо-ізраїльського протистояння перейшов в
інший вимір, він потребує пошуків вирішення у набагато ширшому
регіональному контексті, що несе в собі додаткове навантаження для всіх
учасників процесів урегулювання.
У цій ситуації, щоб мати можливість впливати на розвиток подій,
міжнародним гравцям потрібно докорінно переглянути власні позиції щодо
близькосхідного конфлікту. Європейський союз, отримавши новий імпульс
до розвитку зовнішньополітичної складової у вигляді положень Лісабонсь -
кого договору, має всі необхідні можливості для посилення своєї геополітич -
ної ваги через вироблення нової стратегії для Близького Сходу та передусім
активізацію участі в арабо-ізраїльському врегулюванні. Утрата цієї нагоди
зокрема через відсутність консолідованої позиції всередині ЄС щодо
проблем Близького Сходу і невиразність пропозицій загрожує Брюсселю
подальшим відстороненням від реального процесу ухвалення рішень
світового масштабу.
1 Орлик В., Рукомеда Р. Близькосхідний вимір зовнішньої політики ЄС // Близький
Схід: міжнародна безпека, регіональні відносини иа перспективи для України. – К., 2008.
– С.168-171.
2 Мансуров П. Проблемы и перспективы отношений ЕС с Израилем // Востоковед-
ный сборник (выпуск пятый) / Институт востоковеденья РАН. – Москва, 2003. – С.178.
164 Євген Магда
3 Полсен Т. Сложные отношения.// Международная политика. – Выпуск № 7. – Июль
1999. – http://www.deutschebotschaft-moskau.ru/ru/bibliothek/internationale-politik / 1999-
07/article03.html.
4 Зыкова О.А. Отношения Европейского Союза и Израиля в контексте арабо-из-
раильского конфликта // Востоковедный сборник. – Вып. 5. – М., 2003. – C.168.
5 Altunisik M. The Turkish-israeli rapprochement in the post-cold war era. // «Middle east-
ern studies». – L., 2000. – № 2. – Vol. 36. – Р. 191.
6 Кузнецов Д.В. Арабо-израильский конфликт и Франция: внешняя политика и об-
щест венное мнение в период президентства Ф. Миттерана (1981-1995 гг.). – Благо -
вещенск, 2005. – С. 171.
7 Шелест А., Синовец П. Позиции США и ЕС относительно решения кризисных си-
туаций на Ближнем Востоке: сотрудничество и разногласия // Востоковедный сборник
(выпуск седьмой) / Институт востоковеденья РАН. – М., 2006. - С. 218.
8 Choukri Fishere E. Taxing the Israeli Occupation // Project Syndicate. – 2010. – 17. 03.
9 Moss K. Europe, the Mediterranean and the Middle East // MERIA. – 2000. – № 1. –
Р. 82.
10 Мансуров П. Проблемы и перспективы отношений ЕС с Израилем // Востоковед-
ный сборник (выпуск пятый) / Институт востоковеденья РАН. – Москва, 2003. – С.179.
11 Sala I.M. Comment 1’Europe peut faire pression sur Israel // Le Monde Diplomatique.
1998. – № 532.
12 Полсен Т. Указ соч.
13 США разрушили надежды палестинцев на раздел Иерусалима. 1 мая 2005г.
http://www.obozrevatel.com/news/2005/5/1/10621.htm.
14 Европейский суд: Оккупированные территории не являются частью Израиля //
Deutsche Welle, 25.02.2010 http://www.dw-world.de/dw/article/0,,5286848,00.html.
15 Мамед-заде П.Н. Интифада «Аль-Акса»: некоторые итоги 4-летнего палестинского
восстания // http://www.iimes.ru/rus/stat/2004/27-10-04.htm.
16 Панкратьев В. П. Палестино-израильский конфликт или куда ведет «дорожная
карта» http://www.vostokoved.ru/articles/2-articles/35.
17 Эпштейн А. Почему провалилась «дорожная карта»? О причинах прошлых дип-
лома тических неудач и возможных новых инициативах в целях снижения остроты па-
лестино-израильского конфликта. – М., 2006. – С. 37–41.
18 Білан В. Близькосхідний мирний процес: відчайдушні спроби дипломатії // Дзер -
ка ло тижня. – 2010. – 20- 26 березня.
19 Юрченко В.П. Военно-политическая составляющая отношений государств Ближ-
него Востока и Северной Африки с США и Западной Европой// Современный ислам-
ский восток и страны Запада. – М., 2004. – С.54-57.
20 Мирский Г. После Арафата // Россия в глобальной политике. – № 6. – Декабрь, 2004.
– С. 66.
21 Кушнир. П.Т. Международные принципы ближневосточного урегулирования// Вос-
токоведный сборник. – М., 2004 - № 6 – С. 17-18.
Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. 165
22 Speech by HR Catherine Ashton, at the League of Arab States A Commitment to Peace
– the European Union and the Middle East Cairo, 15 March 2010 //
www.consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/docs/pressdata/EN/foraff/113352.pdf.
23 Choukri Fishere E. Op. cit.
24 Білан В. Вказ. праця.
25 Baabood A. What an effective Arab strategy for the EU should look like // EUROPE’S
WORLD - SPRING 2010 - #14. P.144-150.
26 Rubin B. Ashton’s Ashes: How Europe’s Foreign Minister Repeats the Middle East’s
Biggest Cliche and Why She’s Wrong // 24 March 2010, http://www.gloria-center.org/glo-
ria/#Israel-Palestinian-Issues.
27 Ottolenghi E. Analysis: Baroness Ashton fails first big Arab test // 18.03.2010 - THE
JEWISH CHRONICLE ONLINE http://www.thejc.com/news/world-news/29675.
28 Карасова Т. К вопросу о результатах московской встречи «квартета» ближне -
восточных посредников // Новое восточное обозрение, 29.03.2010 http://www.journal-
neo.com/php/content.php?id=714.
В статье освещается роль Европейского Союза в урегулировании арабо-
израильского конфликта в начале ХХІ ст. Значительное внимание уделя-
ется особенностям позиции ЕС, базирующимся на различном отношении
государств-членов Евросоюза к сторонам конфликта. Анализируются
новые попытки активизации ЕС в процессе арабо-израильского урегулиро-
вания после вступления в силу Лиссабонского договора и введения должно-
сти верховного представителя ЕС по иностранным делам и политике бе-
зопасности.
Ключевые слова: Ближний Восток, Европейский Союз, арабо-израиль-
ский конфликт, мирный процесс, Лиссабонский договор.
The article deals with the role of the European Union in the Arab-Israeli con-
flict regulation at the beginning of the 21st century. Special attention is paid to the
peculiarities of the EU position that are based on the different attitude to the sides
of the conflict from the state-members of the EU. The new attempts of the EU role
activation in the process of the Arab-Israeli conflict regulation are being ana-
lyzed especially in the context of Lisbon treaty work and the establishment of the
new post of the EU’s foreign policy chief.
Key words: Middle East, European Union, Arab-Israel conflict, pease
process, Lisbon treaty.
166 Євген Магда
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40635 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0020 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T06:29:22Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Магда, Є. 2013-01-20T19:20:43Z 2013-01-20T19:20:43Z 2010 Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. / Є. Магда // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 155-166. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40635 У статті розглянуто роль Європейського Союзу в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту на початку ХХІ ст. Окремо увагу приділено особливостям позиції ЄС, що базуються на різному ставленні до сторін конфлікту країн-членів Євросоюзу. Аналізуються нові спроби активізації ЄС у процесі арабо-ізраїльського врегулювання після набуття чинності Лісабонського договору та введення посади верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки. В статье освещается роль Европейского Союза в урегулировании арабо-израильского конфликта в начале ХХІ ст. Значительное внимание уделяется особенностям позиции ЕС, базирующимся на различном отношении государств-членов Евросоюза к сторонам конфликта. Анализируются новые попытки активизации ЕС в процессе арабо-израильского урегулирования после вступления в силу Лиссабонского договора и введения должности верховного представителя ЕС по иностранным делам и политике безопасности. The article deals with the role of the European Union in the Arab-Israeli conflict regulation at the beginning of the 21st century. Special attention is paid to the peculiarities of the EU position that are based on the different attitude to the sides of the conflict from the state-members of the EU. The new attempts of the EU role activation in the process of the Arab-Israeli conflict regulation are being analyzed especially in the context of Lisbon treaty work and the establishment of the new post of the EU’s foreign policy chief. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки Проблеми всесвітньої історії і міжнародних відносин Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. The position of the EU in the Arab-Israeli settlement conflict starting from the early XXI century Article published earlier |
| spellingShingle | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. Магда, Є. Проблеми всесвітньої історії і міжнародних відносин |
| title | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. |
| title_alt | The position of the EU in the Arab-Israeli settlement conflict starting from the early XXI century |
| title_full | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. |
| title_fullStr | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. |
| title_full_unstemmed | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. |
| title_short | Позиція ЄС в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ХХІ ст. |
| title_sort | позиція єс в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту від початку ххі ст. |
| topic | Проблеми всесвітньої історії і міжнародних відносин |
| topic_facet | Проблеми всесвітньої історії і міжнародних відносин |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40635 |
| work_keys_str_mv | AT magdaê pozicíâêsvuregulûvanníaraboízraílʹsʹkogokonflíktuvídpočatkuhhíst AT magdaê thepositionoftheeuinthearabisraelisettlementconflictstartingfromtheearlyxxicentury |