Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України

Статтю присвячено актуальній проблемі гуманістичної трансформації методологічних підстав критичного мислення у дослідженні та викладанні історії. Наголошується на ключовій ролі ідеї свободи у теоретико-методологічному дискурсі. На прикладі конфлікту інтерпретацій, акцентується потреба розвитку навич...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки
Дата:	2010
Автор:	Горенко, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2010
Теми:	Питання методології
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40649
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 349-368. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859944473823281152
author	Горенко, О.
author_facet	Горенко, О.
citation_txt	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 349-368. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки
description	Статтю присвячено актуальній проблемі гуманістичної трансформації методологічних підстав критичного мислення у дослідженні та викладанні історії. Наголошується на ключовій ролі ідеї свободи у теоретико-методологічному дискурсі. На прикладі конфлікту інтерпретацій, акцентується потреба розвитку навичок самостійного аналізу історичних фактів і процесів як найважливішої передумови продуктивного соціального діалогу й гарантії особистої свободи громадянина. Статья посвящена актуальной проблеме гуманистической трансформации методологических оснований критического мышления в изучении и преподавании истории. Подчеркивается ключевая роль идеи свободы в теоретико-методологическом дискурсе. На примере объективной оценки существующего конфликта интерпретаций, акцентируется потребность развития навыков самостоятельного анализа исторических фактов и процессов как важнейшей предпосылки продуктивного социального диалога и гарантии личной свободы гражданина. The article deals with the problem of humanistic transformation of critical thinking methodology in history (teaching and learning aspects).The key-role of the idea of freedom in theoretic and methodological discourse is being underlined.The example to evaluate objectively the existing conflict of interpretations helps to accentuate the necessity of developing the skills to analyse historical facts and processes as an important precondition for effective social dialogue and private civil freedom guarantees.
first_indexed	2025-12-07T16:13:14Z
format	Article
fulltext	ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА КОНКУРЕНЦІЯ ЕТНОЦЕНТРИЗМУ ТА АНТРОПОЦЕНТРИЗМУ В ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ Статтю присвячено актуальній проблемі гуманістичної трансформації методологічних підстав критичного мислення у дослідженні та викладанні історії. Наголошується на ключовій ролі ідеї свободи у теоретико-методо - логічному дискурсі. На прикладі конфлікту інтерпретацій, акцентується потреба розвитку навичок самостійного аналізу історичних фактів і процесів як найважливішої передумови продуктивного соціального діалогу й гарантії особистої свободи громадянина. Ключові слова: етноцентризм, антропоцентризм, конфлікт інтер - претацій, соціальний діалог, свобода. Українська історична свідомість занадто повільно позбавляється двох своїх найулюбленіших платоністських міфів – міфу про печеру та міфу про людей-ляльок. Ми настільки звикли до фантасмагоричного паноптикуму «печерного» аналізу тіней на стіні й так призвичаїлися до того, що хтось смикає за численні мотузки (і дуже часто відверто пересмикує!), що давно лінуємося заглиблюватися у зміст абстрактних понять, які регулярно підсо - вують спільноті у вигляді яблука розбрату. З одного боку, використання етніч - них мотивів для гуртування власної отари перед черговою стрижкою з давніх- давен уважається перевіреним засобом політичного виживання корисливих пастирів. А з іншого – інколи лише народження небрехливої національної свідомості, відчуття спільної історичної долі рятує «спіль ноту» в умовах розпаду «суспільства». Уважне і поважне ставлення до тенденцій еволюції етносфери і вчасне з’ясування істинних намірів числен них політичних барабанщиків і прапороносців є важливою функцією відпо відального менеджменту соціальних процесів. Свого часу гельськомовний горянин Адам Фергюсон (1723-1816) у своїй першій і найвідомішій праці «Нариси історії громадянського суспільства» (Ferguson A. An Essey on the History of Civil Society, 1766) слушно зауважив, що жодний народ не може запозичити щось в іншого, доки не буде готовий до цього. А ще цей оригінальний шотландський філософ-мораліст наголосив, що «суспільство і натовп не так необхідні для формування індивіду, як дух суперництва і змаган ня між народами потрібні для зміцнення політичного життя в державі»1. Приміром, поціновувача теорії історії не могла не здивувати позамето - дологічна і навіть «позаісторична» гострота миттєво спалахнувшої в укра - їнському інформаційному просторі, але так само швидко згаслої дискусії щодо співвідношення етноцентризму та антропоцентризму у викладанні істо - рії. Теоретико-методологічний потенціал інтелектуального конфлікту швидко вичерпався через відверту байдужість до його реального інтелекту ального змісту. Як ще наприкінці XVI ст. написав Френсіс Бекон, «є люди, які відчу - вають захоплення від невизначеності і запаморочення й вважають, що потрап - лять у рабство, коли стануть дотримуватися якогось незмінного переконання, що істина вплине на свободу волі як у думках, так і у вчинках (…) Однак, брехня потрапляє у фавор не лише тому, що для з’ясування істини потрібно здолати труднощі і докласти зусиль; і не тому, що, коли істину віднайдено, вона накладає обмеження на думки людини; а й в силу природної, хоча й грі - хов ної любові до брехні як такої»2. Питання конфліктів «по поняттях» саме по собі є цікавим як зразок технології видобутку «політичного капіталу» без - по середньо із надр людської свідомості за допомоги вчасного підсипання солі на рани враженої національної гордості або скаліченої людської гідності. Такі лікувальні процедури є, взагалі-то, цілком легітимними з точки зору нормаль - ної незгоди з будь-якими формами виявлення неповаги до людини. Однак, спільне історичне майбутнє будь-якої політичної нації опиняється у серйозній небезпеці, коли така «шокова терапія» перетворюється на примі тив не політичне знаряддя, а доля живої людини при цьому вже мало кого турбує. Сам по собі «понятійний конфлікт», протиставлення або ж якесь взаємо - заперечення етнологічного та антропологічного підходів до вивчення людсь - кої історії й людської спільноти безсумнівно викликали б однаковий шок як в історика М. Блока, так і в етнолога й антрополога К. Леві-Строса. Також на вряд чи змогли б приховати своє щире здивування Й.Г. Гердер, Ж. Мішлє, О. Шпенглер, А. Тойнбі, К. Ясперс, не кажучи вже про М. Карамзіна, С. Солов йо ва, В. Ключевського, М. Данилевського й М. Гумільова. Штучно політизо ваний антагонізм етноцентризму і антропоцентризму дуже нагадує смертельну боротьбу «гострокінечників» і «тупокінечників», які у знамени - тій Ліліпутії Дж.Свіфта оголосили один одному війну з приводу методології розбивання яєць. Насправді вдосконалення фундаментальних світоглядних підстав укра - їнсь кого історіописання та, відповідно, викладання історії можливе лише у площині вельми прозаїчного наближення до історичної правди, нормальної наукової істини. Істина не встановлюється голосуваннями й корпоратив ними домовленостями. Історична пам’ять, що не відповідає історичній істині, а є результатом подвійної перегонки за подвійними стандартами таємничих лабораторій загадкових інститутів, ще нічого путнього не підказала народам у критичні періоди їх національного становлення. Такі глибинні явища, як етноцентризм або антропоцентризм духовного світу людини насправді ніхто не здатний ані скасувати, ані призначити. Може йтися виключно про те, на - скільки обрані світоглядні орієнтири і вибудувані на їх основі методологічні 350 Олег Горенко підходи наближають чи віддаляють від реального розуміння історичного процесу. Якщо вважати головним завданням методології історичної науки вироблення адекватного інструментарію якісного тлумачення конкретних історичних подій і глибинних історичних процесів, то в умовах будь-яких пара дигмальних змін для початку варто було б, принаймні, з’ясувати реаль - ний теоретичний та емпіричний зміст як українського етноцентризму, так і українського антропоцентризму, а також прослідкувати неповторні історичні варіанти їх оригінального сполучення. На жаль, багато теоретико-методо ло - гічних суперечок починається і закінчу ється переважно з розрахунку на те, що навіть коли «срібні ложечки» швидко знайдуться, «осадок» все одно залишиться. Коли реальний зміст поняття, факту або процесу залишається осторонь, реального пізнання не відбувається, а хвороба софістичної інтер - пре тації може стати хронічною. У цьому сенсі мимоволі згадується, як у своїй відомій праці «Конфлікт інтерпретацій: Нарис про герменевтику» Поль Рікер пропонував свій варіант «онтології розуміння», аналогічний до гайдеггерівсь - кого. Таку онтологію він назвав «коротким шляхом» тому, що вона, «відмовляючись від дебатів про метод, одразу переноситься в план онтології кінцевого буття. У цю онтологію не занурюються поступово, поглиблюючи методологічні можливості тлумачення історії (…) – туди переносяться раптово, різким поворотом проблематики (…) герменевтична проблематика стає галуззю аналітики того буття, Dasein, що існує розуміючи»3. У ситуації «термінового пізнання» врахування реального теоретичного змісту проблеми стає ще більш нагальним завданням. За іншого підходу збагнути суть «повороту проблематики» просто неможливо. Поворот від етноцентризму до антропоцентризму є варіантом повернення до ЛЮДИНИ, тим самим політично розрекламованим кроком «назустріч людям» і, водночас, спробою вчергове «почути кожного». Це є цілком легітимна спроба збагачення історіософського мислення за рахунок посилення соціального виміру. Однак у цьому сенсі завжди варто добре пам’ятати застереження Фернана Броделя про те, що «суспільство огортає нас, пронизує нас, орієнтує все наше життя своєю розпорошеною повсюдною реальністю, яку ми відчуваємо ледь не більше, аніж повітря, яким дихаємо. (…) А тоді чи не надто часто історик покладається на позірність, коли ретроспективно бачить перед собою лише індивідів, чию відповідальність він може зважувати на свій розсуд? Насправді його завдання не просто виявити «людину» – формула, якою не раз наду - живали, – а розпізнати соціальні групи різної величини, що були взаємо - пов’язаними одна з одною»4. Тобто, з одного боку, у нашому випадку йдеться про те, як не загубити відчуття і розуміння сукупності характеристик (у тому числі й етнічних) «множини множин» соціального буття, а з іншого, як у цьому плюралістичному мареві соціальних зв’язків і функцій попередити «розчинення» живої людини з її реальними буттєвими проблемами, Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 351 нагальними матеріальними і духовно-культурними потребами. Як у цьому багатоманітті не лише почути, а й уважно роздивитися «кожного», оскільки саме з цих «кожних» і складаються етноси, нації, народи, держави тощо. Недостатнє врахування особливостей «взаємопереливу» колективізму й персоналізму у площині міжетнічної комунікації є небезпечною як для зрілих європейських демократій (перспектива розколу Бельгії), так і для «недо - зрілих» азіатських (криваві міжетнічні сутички у Киргизії). Попри значне різноманіття підходів, найбільш поширене тлумачення поняття «етноцентризм» характеризується двома основним аспектами. «Етноцентризм» – це, по-перше, міжетнічне сприйняття, що полягає у схильності оцінювати явища навколишнього світу через призму традицій і норм своєї етнічної групи, що вважається еталоном; а по-друге, це наявність упередженості або недовіри щодо сторонніх, які можуть побутувати всередині соціальної групи або за її межами. Уважається, що сам термін «етноцентризм» запроваджений соціальним еволюціоністом, професором соціальних і політичних наук Єльського університету Уільямом Самнером у праці «Народні звичаї» (1906). Дослідник зокрема наголосив, що існує різка відмінність між відносинами всередині етнічної групи і міжгруповими відносинами. Якщо всередині групи панує солідарність, то у відносинах між групами переважають підозрілість і ворожнеча. Етноцентризм відбиває і водночас відтворює єдність етнічної групи перед викликами зовнішнього світу. Не менш суттєвим є зв’язок етноцентризму із соціальними стерео - типами, що засвоюються під час соціалізації і включення до того чи іншого соціокультурного середовища. Важливим фактором формування етно - центриз му є націоналізм (ідеологія у цілому). Як і етнічну самосвідомість, етноцентризм не можна розглядати у відриві від історії й соціально- економічного стану відповідних етносів. Міжетнічні стосунки залежать від ступеня інтенсивності й спрямованості культурних контактів, що можуть бути не лише ворожими, а й дружніми5. Давно є визнаним той факт, що етноцентричне бачення світу має глибоке коріння в людській історії. Ще в часи античності греки поділяли всі народи на греків і варварів. У творах Геродота варвар описаний як чужорідний і огидний, неосвічений, незграбний, тупий, відлюдний. За оцінкою «батька історії», варвар є улесливим, лякливим, сповненим невгамовних пристрастей, свавільним, страшним, жорстоким, невірним, жадібним. Приблизно в анало - гічний спосіб китайці оцінювали гунів, а римляни – германців. Таке ставлен - ня до чужинців можна зустріти в історії найрізноманітніших народів світу – в ескімосів на Півночі, південноафриканської народності банту, народу сан у Південно-Східній Азії, народу мундуруку в Південній Америці. Серйозне дослідження етноцентризму здійснив Д.Кемпбелл. Більшість культурних антропологів сходяться у думці, що етноцентризм властивий тією чи іншою 352 Олег Горенко мірою будь-якій культурі. У багатьох із них вважається, що дивитися на світ через призму своєї культури є природним, і що це має як позитивні, так і негативні моменти. Позитив полягає у можливості підсвідомо відділити носіїв чужої культури від своєї, одну етнокультурну групу від іншої. Тобто, відчути й оцінити власну культурну своєрідність. Негативна сторона полягає у свідомому прагненні ізолювати одних людей від інших, сформувати принизливе ставлення однієї культури до іншої. Як наслідок, значення етноцентризму для процесу міжкультурної комунікації вченими оцінюється неоднозначно. Досить значна група дослідників уважає, що етноцентризм у цілому є негативним явищем, яке часом межує навіть із расизмом. Ця оцінка етноцентризму ґрунтується на проявах тенденції несприйняття всіх чужих етнічних груп у сполученні із завищеною оцінкою власної групи. Однак при цьому зауважується, що як будь-яке соціально-психологічне явище, етноцен - тризм не може розглядатися виключно негативно. Хоча етноцентризм ство - рює перепони для міжкультурної комунікації, але одночасно він виконує корисну для групи функцію підтримання ідентичності і навіть збереження цілісності й специфічності групи6. Розмірковуючи над проблемою етноцент - ризму у процесі культурного поступу людства в третьому розділі своєї праці «Раса та історія» Клод Леві-Строс зауважує, що «різноманіття культур рідко поставало перед тим, чим воно є, – природного феномена, народженого з прямих або непрямих відносин між суспільствами. У ньому бачили швидше щось жахливе, скандальне. За таких обставин прогрес пізнання полягав не стільки у розсіюванні цієї ілюзії на користь більш точного бачення, скільки у прийнятті цього різноманіття і пошуку засобів підпорядкування йому»7. Вступ до своєї знаменитої «Структурної антропології» (1958), К.Леві-Строс назвав просто: «Історія та етнологія». З його погляду, усвідомлення методологічного взаємозв’язку і відмінностей цих дисциплін є надзвичайно важливим для вироблення власного бачення загальнокультурного змісту життєдіяльності людської спільноти. Як наголошує автор, «етнологи, навіть ті, які оголошують себе противниками історичного методу, сприйняли основну тезу істориків буквально». Проблему відносин між етнологічними науками та історією К.Леві-Строс сформулював так: «або ж наші науки (етнологічні. – О.Г.) розглядають явища у діахронічному вимірі, тобто у часовій послідовності, і неспроможні творити на їх основі історію, або ж вони намагаються наслідувати історика і тоді їм не вдається вловлювати їх вимір у часі. Спроба відтворити минуле, що є неспроможною піднятися до історії, чи бажання створити історію сьогодення без минулого, внутрішній конфлікт в етнології, з одного боку, та в етнографії, з іншого, – така, принаймні дилема, що на неї, певна річ , наштовхуються ці науки…». Автор уважає, що одним із основних дослідницьких завдань як для етнографії, так і для історії є розкриття «суті усвідомлених і неусвідомлених процесів, перетворених на Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 353 конкретний, індивідуальний або ж колективний досвід, завдяки якому люди, що не мали інституції, набувають її або шляхом створення, або завдяки трансформації раніше існуючих інституцій. Або ж одержують ззовні»8. Розмірковуючи над відмінностями етнографічного та історичного методів, дослідник підкреслює, що «доводиться мати справу із системами уявлень, різними для кожного члена групи, що у своїй сукупності відріз - няються від уявлень дослідника. Найкраще дослідження з етнографії ніколи не перетворить читача на тубільця». Як він пише далі, «все що вдається зробити історику й етнографу, і все, що їх можна попросити зробити, – це розширити особистий досвід до обширів загального досвіду або ще узагальненішого, який тим самим стає доступним людям іншої країни чи іншого часу як власний досвід. Вони досягають цього за однакових умов: праця, вимогливість, симпатія, об’єктивність». На глибоке переконання К.Леві-Строса, «знаменитий вислів Маркса: «Люди творять власну історію, але не знають, що вони її творять» підтверджує у першій частині історію, а в другій – етнологію. Водночас із цього випливає, що обидва шляхи непорушно поєднані між собою»9. Отже, Л.М.Гумільов безперечно мав рацію, коли наголошував, що «соціальна й етнічна історія не підмінюють одна одну, а доповнюють наше уявлення стосовно процесів, що відбува - ються на поверхні Землі, де сполучаються «історія природи й історія людей»10. Тобто, у широкому гуманітарному дискурсі наукова проблема синтезу етноорієнтованого й антропоцентричного типів наукового мислен - ня давно не є методологічною дивиною, а тим більше предметом політичної конфронтації. Хворобою є не етнічна самосвідомість як така, а етнічна зацикленість, некритична етнічна самозакоханість і професійна етнічна агресивність. Для тих, хто не лише не знає, а й не хоче знати, що й він теж своїми словами і своїми вчинками «творить історію» це дуже часто перетворюється на серйозну психологічну проблему, що набуває обрисів класичного комплексу неповноцінності, який здатний розвинутися до стадії маніакального психозу і спроб матеріалізації небезпечного міфу. Попри те, що на зміну гносеологічному монізму приходять принципи «методологічної доповнюваності», «комунікативної методології», «пізнавального плюра - лізму», досить непросто утверджується розуміння необхідності синтезу філософсько-теоретичних підходів і методів. Поглиблення взаєморозуміння між різними науковими напрямами на основі багаторівневого дослідження та інтерпретації складних суспільних явищ і процесів усе ще залишається надзвичайно актуальним завданням. Великою мірою, уся зовнішня політика – це напружений конкурентний діалог етноцентристів на основі спільного розуміння (або нерозуміння) гуманістичної перспективи антропоцентризму. Антропоцентризм – це необхідний спільний знаменник, однак такий, що жодною мірою не підміняє 354 Олег Горенко собою плюралістичний етноцентризм міжнародних зв’язків, не скасовує стратегічного завдання «єдності у багатоманітті». Між іншим, допустимі параметри етноцентризму та антропоцентризму достатньо чітко прописані в українській Конституції. По-перше, відповідно до ст. 11 «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Тобто прагматична модель «державного етноцентризму» не скасовується, а має цілком зрозумілу гуманістичну спрямованість і юридичне закріплення у правовій нормі прямої дії. По-друге, у цій же Конституції весь Розділ ІІ («Права, свободи та обов’язки людини і громадянина») є настільки «антропо - центричним» і настільки гармонізованим з потребами представників усіх етносів, що, як то кажуть, далі вже нікуди. Однак, коли протягом багатьох років відбувається послідовне і всебічне плюндрування Основного закону, то й існуюча модель міжетнічної комунікації й соціальної взаємодії даватиме постійні збої. Тож, з нашого погляду, питання полягає лише у тому, чи українська історична наука шляхом узагальнення свого і чужого досвіду сприятиме поверненню державного мислення у раціональне русло, тобто до повноцінної наукової істини, чи вона обслуговуватиме чиїсь вузькопартійні інтереси. Аналогічне комплексне тлумачення співвідношень системності й спонтанності еволюції етнічних і соціально-структурних процесів цілком прийнятне і для оцінки наших «національно-визвольних євроінтеграційних змагань». Адже сама ідея європейської інтеграції за своїм глибинним змістом є ні що інше, як пошук раціонального синтезу плюралістичного етноцен триз - му та економічно обґрунтованого та юридично збалансованого антропоцен - тризму. Тобто, у методологічному плані йдеться лише про варіанти сполу - чення холізму та редукціонізму в тлумаченні спільного минулого, сьогодення і майбутнього. Між іншим, моральні підстави такого тлумачення давно окрес - лені світовою спільнотою, що пережила страхіття масового самознищення. Україна пишається тим, що є співзасновницею Організації Об’єднаних Націй. Однак просто пишатися замало, варто хоча б інколи згадувати й про безпосередні зобов’язання, що випливають на підставі цієї міжнародно- правової реальності. Приміром, «Загальну декларацію прав людини», 60-ліття якої всі українські політики і чиновники гучно відзначали зовсім недавно. Між іншим, у п. 2 ст. 26 цього знаменного документа прямо сказано: «Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморо - зумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами…». І у цьому випадку «історична освіта», безумовно, не є якимось винятком. Більше того, саме історична освіта (а значить і наука історія) відіграє чи не найвідповідальнішу роль у справі утвердження згаданих вище Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 355 загальнолюдських гуманістичних цінностей на фундаментальній підставі наукової істинності. Організація освітнього процесу в ціннісній системі координат реального гуманізму ураз дезавуює безглузду суперечку етно - центристів і антропоцентристів. Така суперечка відразу втрачає будь-який епістемологічний та практично-прикладний сенс, оскільки з точки зору інтересів збереження міжнаціонального миру і налагодження продуктивного соціального діалогу в суспільстві стає цілком очевидною її шкідливість. Саме фантастичний примітивізм громадської та індивідуальної правосвідомості, псевдореволюційні кроки у напрямі її руйнації шляхом генерування правового нігілізму завжди і є головним джерелом поширення зневаги до найвищих гуманістичних ідеалів. Історія, що нівелює цінність людського життя і цінність людської творчості на рідній землі, це лише історія підступної брехні. А брехня, якою б послідовною, софістично досконалою вона не була, невідворотно вбиває довіру до історичної науки, істориків і, у загальному підсумку, співгромадян і самої ідеї національної державності. Єдино прийнятна «політика в царині історичної пам’яті» – це не політика «промивання мізків», не політика формування чергового правильного (у сенсі офіційної влади) варіанту. Єдино прийнятна політика – це формування здатності об’єктивного самостійного сприйняття і критичного осмислення історії без знищення краси і ницості людських учинків, перекручення логіки інтерпретації, хитромудрого замовчування суттєвих структурних елементів наукової проблеми, а виключно в інтересах пошуку істини на межові питання людської екзистенції. З точки зору гармонізації інтересів спільноти та індивіда, найраціональніша стратегія у царині соціальної пам’яті – це, по- перше, раціональна топологія наявного ресурсу історичної інформації, усіх без винятку її сегментів; по-друге, створення колективних та індивідуальних розумових передумов для максимально ефективної переплавки пам’яті у досвід (тобто з’ясування глибинних каузальних зв’язків); і, по-третє, послі - довна селекція досвіду. Йдеться, звісно, не про корисливу «селекцію» в інтересах ідеологічно-пропагадистського застосування, а про селекцію з метою чесного екзистенційного використання отриманих результатів осмис - лення історії, своєчасного вироблення філософії життя, адекватної актуаль - ним життєвим реаліям. Адже, як невтомно доводили Дж.Локк, Д.Г’юм, Ф.Гайєк і багато інших мислителів, саме це і є найважливішою передумовою успіху в історичній конкуренції людських спільнот. У своєму знаменитому есе «Про свободу» Джон Стюарт Мілль, один із фундаторів неодноразово підданої анафемі ідеології лібералізму і, водночас, один із найяскравіших проповідників інтелектуальної свободи, безперечно має рацію, коли акцентує увагу на особливій ролі людського розуму в справі вироблення розумної поведінки. Як наголошує цей оригінальний філософ, логік та економіст, розумна поведінка є можливою завдяки здатності виправ - 356 Олег Горенко ляти помилки шляхом дискусій і досвіду. При цьому слушно підкреслюється, що одного досвіду недостатньо. Необхідні дискусії для того, щоб показати, як саме потрібно тлумачити досвід. Хибні ідеї і практика поволі поступаються фактам і доказам, але ці факти і докази спочатку треба представити. Дж.С.Мілль зокрема зауважує, що «на світі багато істин, значення яких осягається лише у просторі власного досвіду. Однак багато з них розумілися б краще і глибше відбивалися б у душі, якби людина частіше чула як з приводу них сперечаються ті, хто на них розуміється». Філософ уважає фатальним (з точки зору небезпеки повторення старих помилок), поширене прагнення не думати про речі, які стали безсумнівними. Для характеристики такого явища він користується цікавим висловом «глибокий сон оприлюд - неної думки». Разом з тим, автор спеціально наголошує на серйозності питання коректного ведення дискусії, на актуальності методології «чесної суперечки». Дж.С.Мілль зокрема глибоко переконаний, що «найбільш непо - ряд ним є викривлення протилежної думки, приховування фактів, викорис - тан ня софізмів». При цьому чесна позиція представників панівної думки партії більшості відіграє, з його погляду, особливо важливу роль. Представ - ники більшості мають надавати можливість вислуховувати нові думки. Той, хто ніколи не ставив себе на місце того, хто думає інакше, не передбачав його заперечень, по суті не знає по-справжньому і своєї доктрини. За відсутності суперечки забуваються не лише основи доктрини, але часто й саме її значення. Разом з тим, у загальнометодологічному плані видається особливо важливим нагадування саме з вуст переконаного ліберала про «моду спро стування противника, шляхом вказування на слабкі сторони його теорії й помилки практики без обґрунтування власних істин». Як спеціально наголо шується, «однієї лише негативної критики недостатньо для кінцевого результату». Кожній людині необхідно створювати умови, щоб «реалізовувати свої думки власним коштом». Потрібно надавати «можливість розвиватися будь-якому характеру, окрім такого, який є небезпечним для інших»11. У цьому сенсі завжди корисно уважніше придивлятися, а наскільки ж думки запеклих опо - нен тів є насправді «новими», наскільки непримиренні антагоністи готові реа - лі зовувати свої думки «власним коштом» і наскільки, у підсумку, це є безпеч - ним для інших. Тож справжній лібералізм теж має свої «золоті правила», корисливе політичне ігнорування яких здатне перетворити будь-яку техноло - гічно розвинену цивілізацію на пісчаний кар’єр зі своїми власними пихатими генералами, біснуватими єфрейторами і безпринципними маркітантками. Просто «заштовхнути» Україну до Європи замало. Значно важливіше заздалегідь передбачити, як саме відбудеться європейська легітимація українського громадянина. За будь-якого варіанту європейського майбут - нього, потрібно вчитися бути європейцями. І формальне членство в ЄС є у цій справі далеко не найголовнішою передумовою успіху. Завдяки одному Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 357 лише формальному членству в ЄС ще ніде громадяни не перетворилися на «стовідсоткових європейців» і не опинилися ураз у благодатному просторі «європейських стандартів життя». «Стовідсоткових європейців» узагалі, мабуть, не існує, оскільки німці залишаються німцями, французи – францу - зами, а угорці й словаки – угорцями й словаками. Ті країни, яким нещодавно вдалося повністю реалізувати свої євроінтеграційні амбіції, провадять рутин - ну роботу з виховання європейської ідентичності. В основі такої робо ти – виховання адекватного особистого розуміння принципів демократії. Розділ VI багатостраждальної Конституції ЄС фіксує базові засади європейської демократії (він, до речі, так і називається «Демократичне життя союзу»). Найперший принцип цього європейського співжиття – це принцип демократичної рівності. Згідно зі ст. 44, усі громадяни ЄС «дістають однакову увагу від інституцій Союзу». Отже, громадяни залишаються рівними у своїх правах за будь-якої національної конфігурації «етноцентризму» або «антропо - центризму». Рівність у правах є чітко зрозумілим правовим запобіжником перетворення цілком законної національної гідності у небезпечні форми національного егоїзму та етнічної самозакоханості. Так само це є серйозним попередженням і для тих «антропоцентристів», які загрузають у не менш небезпечному егоїзмі своїх вузьких соціальних груп і кланів. У цьому сенсі в наступній ст. 45 («Прин цип представницької демократії») Конституція ЄС закликає дотримуватися прозорості в діях влади, стверджуючи, що «рішення належить приймати якомога відкритіше та ближче до громадян» (п. 3). Відповідно до ст. 46 («Принцип учасницької демократії»), «інституціям Союзу належить підтри мувати відкритий, прозорий та регулярний діалог із представницькими об’єднаннями та громадянським суспільством» (п. 2). У сенсі зміцнення і розвитку громадянського суспільства на європейських теренах симптома тичною видається ст. 49 європейської Конституції («Прозорість діяльності інституцій Союзу»). У ній прямо зазначається: 1. Щоб сприяти доброму врядуванню та забезпечити участь грома - дянського суспільства, інституції, органи та агенції Союзу працюють у найвідкритіший спосіб. 2. Європейський Парламент, так само як Рада Міністрів, проводить свої засідання прилюдно, коли розглядає та ухвалює законодавчі пропозиції. 3. Кожен громадянин Союзу, кожна фізична чи юридична особа, що на території держави-члена перебуває чи має місце перебування, зазначене в установчих документах, має, згідно з умовами, закладеними в Частині ІІІ, право доступу до документів інституцій, органів та агенцій Союзу, вико - наних у будь-якій формі. 4. Європейський закон закладає загальні принципи та межі здійснення права на доступ до таких документів з огляду на суспільні чи приватні інтереси. 358 Олег Горенко 5. Згідно з європейським законом, зазначеним у частині четвертій, кожній інституції, органові чи агенції, зазначеним у частині третій, належить визначити у своїх правилах процедури окремі положення про доступ до своїх документів. Тож, якщо якась країна щиро претендує на членство в ЄС (чи, при най - мні, щиро декларує подібне прагнення), вона має, безперечно, враховувати згадані вище принципи у своєму внутрішньому політичному житті й державному управлінні. Інакше невідворотно формується функціональна несумісність, що переконливо засвідчує відсутність у цієї країни реальних євроінтеграційних намірів і доводить її схильність до суто риторичного, пропагандистського використання євроінтеграційного курсу, тобто конста - тує остаточне перетворення продуктивної європейської ідеї на міф. Великою мірою, формалізація відносин з ЄС є справою другорядною порівняно із завданням досягнення якісно нового рівня зрілості внутрішніх соціальних зв’язків, нової якості демократичної взаємодії самих українських громадян. Довіра між громадянами і державою є найсуттєвішою ознакою історичної істинності, нефальшивості славнозвісного «суспільного договору». Саме від рівня соціальної взаємодії й довіри і залежить ступінь історичного реалізму української національної державності. Важливою складовою конституційного ладу є державний лад. Державний лад України являє собою основи організації та діяльності Української держави. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то державний лад іноді може визначатись як будівництво держави (державне будівництво), або її устрій, діяльність. Згідно з Конституцією України, основними принципами державного ладу України є принцип суверенності та незалежності держави; принцип демократизму держави; принцип соціальної й правової держави; принцип унітарності (єдності, соборності) держави; принцип республіканської форми правління тощо12. Принцип демократизму держави характеризує насамперед взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Першочергове значення у становленні та функціонуванні держави має порядок формування органів державної влади шляхом вільних, демократичних виборів. Не менш важливою складовою конституційного устрою України є її суспільний лад, який визначає характер державного ладу та інших інститутів конституційного ладу. Суспільний лад України науковці визначають як організацію і діяльність її суспільства, передбачені й гарантовані Конституцією України. За своєю суттю суспільний лад України являє собою передбачений Конституцією та іншими законами України певний тип суспільних відносин – організаційних і функціональ - них, зумовлених внутрішніми і зовнішніми чинниками: політичними, економічними, соціальними, культурними (духовними), історичними, націо - нальними тощо. Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 359 Загальновизнаним фактом є те, що нагальною потребою сьогодення є формування громадянського, структурованого суспільства як основної скла - до вої суспільного ладу України, що є незалежним від держави і, своєю чер - гою, впливає на розвиток держави. Принцип демократизму суспільства полягає у незалежності влади народу і його участі у здійсненні влади. Одним із ключових принципів суспільного ладу визнається принцип плюралізму, багатоманітності у політичній, економічній та ідеологічній сферах суспіль - ного життя. І зокрема ідеологічний плюралізм передбачає багатоманітність ідеологій, заборону на визнання жодної ідеології державною. Держава гаран - тує на конституційному рівні свободу суспільної діяльності та орієнтована на узгодження принципу етнічної багатоманітності із завданням збереження політичної єдності українського народу. Це передбачає конституційне визнан - ня всіх етносів, що населяють Україну. Достатньо згадати преамбулу Консти - ту ції України, де зазначається, що Верховна Рада України приймає Конститу - цію – Основний Закон України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей13. Тож, цілком очевидно, що українська конфі - гу рація «етноцентризму» і «антропоцентризму» давно окреслена і зафіксо - вана законодавчо. Однак, враховуючи специфічний український вакуум правового мислення, ця раціональна конфігурація не справляє належного впливу на суспільну свідо мість. У цьому випадку доречно згадати міркування Т.Парсонса щодо дина міки процесу інституціалізації. Як відомо, першою стадією у парсонівській концепції вважається «стабілізація ціннісно- нормативного комплексу, що зумовлює закріплення нормативних зразків дії». Лише після цього реально розпочинається друга стадія – «генералізація нормативних моделей дії і виникнення інститутів»14. Тобто, треба розуміти, що коли раптом розплив чатим, розбалансованим виявиться стартовий «ціннісно-нормативний комплекс», то такими ж хиткими і непевними будуть і всі наступні «нормативні моделі», а відтак і самі інститути. Для посттоталітарної трансформації української суспільної свідомості подібне зауваження виглядає достатньо принциповим. В умовах надзвичай - ної поширеності зручного громадянського рабства і політичного холуйства завжди існує величезна спокуса «одержавити» (або й узагалі приватизувати) суспільний лад за допомогою необмежених можливостей дисциплінованого державного ладу. За роки української незалежності встояти перед цією спокусою не змогла жодна політична сила. Однак націонал-демократам такі спроби не вдалися, оскільки замість державного ладу вони пішли наполег - ливо витворювати систему державного безладу. Це залишало певні шанси для демократичної еволюції суспільного ладу, однак, водночас, нищило реальне матеріальне підґрунтя української демократії, заганяло українську свободу в боргову яму, економічну невизначеність і невідворотно наближало грандіозну економічну катастрофу. У цьому сенсі вельми непереконливо 360 Олег Горенко виглядає будь-яка бурхлива політична активність, спрямована на реанімацію смертного вироку для української економіки у вигляді занадто оригінальних «газових контрактів». Чи є «етноцентричним» і «антропоцентричним» завзя - тий протест проти скасування «газового» варіанту Версальської системи? І чи пристойно бити по руках тих, хто прагне якось видряпатися з фінансово- економічної прірви? Для більшості громадян й без того стає все менш зрозумілим, у чому ж, власне, полягає сакральний соціальний сенс українсь - кої демократії та української національної державності. Дається взнаки брак історичного досвіду продуктивного соціального діалогу й рабські атавізми українського протогромадянського суспільства. У цьому сенсі брак прагма - тизму загальної моделі українського історичного досвіду стає особливо очевидним. Відчувається гострий дефіцит системного узагальнення світової і вітчизняної практики ефективного державного будівництва. Бракує комп - лекс ного, всебічного аналізу сьогодення у поєднанні з комплексним, всебіч - ним аналі зом минулого. Тому немає необхідної якісної бази для порівняння (а значить нормальній людині складно зробити загальносуспільні висновки щодо відповідності або невідповідності актуальної національної стратегії). Звідси, мабуть, національне майбутнє все частіше інтерпретується кожним на власний розсуд, як майбутнє персональне. Адже не вистачає загально - доступ ної, системної, багатоаспектної, міждисциплінарної аналітики, що на виході здатна «підсвітити» і зробити зрозумілими орієнтири суспільного поступу. До того ж, недостатньо обачний вибір на користь «накопичувальної» (або «банківської» у термінології Пауло Фрейре15) системи освіти, серце ви - ною якої, як підсумок, визначено чергову рятівну формулу «незалежного тесту ван ня», вже встиг суттєво нівелювати епістемологічну цінність індиві - ду ального творчого мислення, педагогічну вартісність самостійного пошуку оптималь ного рішення. Адже навіщо ламати голову в пошуках власного рішення, коли тобі люб’язно пропонується кілька готових варіантів чужих? Однак, це видається вельми сумнівним способом подолання традиційного рабства духу на шляху утвердження української свободи. Насправді це є найкращий спосіб творення знайомого варіанту суспільства «людей-ляльок», гоголівського царства «мертвих душ». Самовіддано апелюючи до епістемоло - гіч них глибин грецької демократії, не варто забувати, що, як зауважував Анрі Валлон, «рабство було санкціоновано у греків самим фактом свого існування, законом і суспільною думкою». Ця ідея червоною ниткою пройшла через усі ста лінські підручники з історії стародавнього світу. Мудрий Аристотель, приміром, узагалі виключав рабів з будь-якого суспільства як непридатних для щастя і до «життя, влаштованого згідно із власним баченням майбут - нього». Від раба вимагалися таланти і вправність у виконанні обов’язків. Потрібно було також, щоб він був вірним і мовчазним. Щодо гідності у власному сенсі цього слова, то для раба вона заперечувалася в принципі16. Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 361 Сучасний моральний занепад і в центрі, і на місцях – це плід застарілого рабства духу «спільноти вільновідпущеників», закомутованої у систему рабсь- кої взаємозалежності авторитарно-кланових соціальних мереж, що ховаються під оболонкою примарної партійної солідарності. Звичне «корупційне заруч - ництво» закритих акціонерних товариств української демократії залишається, на жаль, найпоширенішим регулятором її системних зв’язків. За підсумками багатовікових «національно-визвольних змагань» підкилимно вже давно легітимувався згадуваний А.Валлоном штат обслуги за межами домівки, цей «натовп рабів, що складають почет хазяїна і йдуть позаду та попереду нього, хоча би вихід і не вважався урочистим». Однак, найнебезпечнішими є раби, які слугують знаряддям підкупу і партійних інтриг. Як і за часи античності, хазяїн тримає їх при собі, щоб за їхнього посередництва роздавати «грошові подарунки» й «дружні привітання». Спритний слуга й досі повідомляє на вухо хазяїну імена тих, кого він надибує у цій благородній справі. Саме цей «натовп друзів» здавна винаймали й доручали рабові складати їхній список17. З огляду на суперечливий соціально-психологічний досвід людства потрібно завжди враховувати, що як «етноцентризм», так і «антропоцентризм» відданого холопа дорівнюють нулю. Адже насправді «понад усе» для нього завжди було і буде лише одне – безкомпромісний «хазяїноцентризм». Така орієнтація залишається незмінною навіть після того, як випадає нагода зробити кар’єру й самому стати «хазяїном», оскільки «хазяїноцентризм» зафіксовано як ключовий принцип соціальної взаємодії в умовах раптової свободи від реального нагляду з боку держави. «Хазяїноцентризм» – єдиний спосіб порятунку забезпеченої екзистенції в умовах відсутності чітко сформульованих загальносуспільних інтересів і механізмів їх реалізації. Історична правда не може бути в усіх однаковою, але спільним, функці - онально об’єднуючим може бути індивідуальний спосіб критичного (і, най - головніше, самокритичного) сприйняття історичних процесів. Реалізм в оцін - ці самого себе – шлях до кращого розуміння іншого. Дуже непросто навчи тися знаходити себе в інших і не піддаватися пропагандистській «закинутості у повсякдення». Усебічний «пропагандизм» для дуже багатьох перетворився на єдиний спосіб суспільної легітимації, єдиний спосіб доведення своєї значи - мості й кар’єрного зростання. Найпростіше в’їхати у кращу індивідуальну екзистенцію за спиною того чи іншого пам’ятника. У ситуації кожного нового експерименту з історичною пам’яттю методоло гічно цікавим залишається ста - ре запитання «Чи запеклі конфлікти в українському гуманітарному просторі є результатом деградації суспільного інтелекту, чи вони є наслідком його занадто стрімкого розвитку?». Тобто, чи безглузді суперечки є результатом мало грамотності й звичайної невихованості, чи вони кимось ретельно проду - муються та інспіруються, щоб відволікти громадян від критичного осмис лення об’єктивної реаль ності. Зрозуміло, що у парадигмі семіотичних півня чих боїв 362 Олег Горенко завжди зростає спокуса адміністративних заборон «фальсифі ка цій історії, що шкодять інтересам рідної держави». Однак, мабуть, варто зважа ти й на те, що завжди знайдеться той, хто розтлумачить чергові заборони як мовчазне заохо - чення до «фальсифікацій історії, що шкодять іншій держа ві» або «фальсифі - кацій історії, що йдуть на користь рідній державі». Щира патріо тич на фантазія завжди була багатою і різноманітною в художньому відтво рен ні. Доречним видається нагадати застереження Дж.С.Мілля про те, що «тому, хто дозволяє світу обирати для нього план життя, не потрібно ніяких здіб - ностей, окрім мавпування». Як наголосив філософ, «той, хто обрав план сам, використовує всі свої здібності: спостережливість, щоб бачити; міркування, щоб передбачати; активність, щоб збирати матеріал для рішення; вміння розрізняти, щоб наважитись; а коли зважився – твердість і самоконтроль, щоб не змінити рішення». З погляду переконаного поборника людської свободи, «в реальності важливим є не лише вчинок, а й те, як він здійснюється, оскільки з того, що створюється людиною, яка правильно використовує розум, вдоско - налюючи і прикрашаючи життя, найважли ві шим, звісно, є вона сама». Навряд чи варто вважати таке міркування затя тим егоїзмом. Адже роблячи себе нормальною людиною, ми насправді робимо величезну послугу іншим. Однак легкого шляху в цій справі не буває. У цьому сенсі важко не погодитися з висновком філософа про те, що «теорія, що стверджує, що правда завжди переможе, – одна з приємних вигадок»18. Тож звісно, значно зручніше поклас - тися на чергову готову правду, що пропонується у джентльменському наборі кимось укладених «тестів». Однак, що це дасть для творення вільної людини, яка у реальному житті не матиме готових відповідей, що гарантуватимуть свободу та успіх. І на скільки це взагалі безпечно. Адже рабовласники завжди надзвичайно охоче звільняють рабів від обтяжливої необхідності обміркову - вати свої дії, а тим більше від потреби обґрунтовувати свої істини. В умовах абсолютно непрацездатної масової правосвідомості й загаль ного морального занепаду перенесення приватизації демократичних інсти ту тів із центру на місця не нівелює небезпеку витворення «національного анти-світу» на чолі з великими і дрібними пройдисвітами. Як слушно застерігає у вступі до своєї ґрунтовної «Політичної теорії» Ю.Габермас, суто націоналіс тична концепція народу (des «Volkes») не лише не відповідає вимогам культурної й світоглядної гетерогенності населення, а також індиві дуалізмові конституції правової держави. Така модель міфологізації народу взагалі суперечить ком - плексному характеру структури функціонально диференційо ваного суспіль - ства19. Паростки «чапаєвської націоналізації» історичної свідомості в умовах цілковитої релятивізації моральних засад за принципом «Жила бы страна род - ная – і нету других забот!» (Тобто «Україна – юбер аллес!») ми можемо угле - діти, перегорнувши деякі українські підручники з історії. Нікого вже особливо не дивують непоодинокі геніальні оцінки історич ної корисності фашистських Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 363 окупантів як «третьої сили», що давала певний шанс на реа лі зацію кінцевої мети національно-визвольної боротьби: здобуття незалежної держави. У подіб - них висловлюваннях вражає не стільки цілком очевидна оригі нальність (з по - гляду нормального германіста) історич ного тлумачення змісту самого понят - тя «незалежна держава» у контексті східної політики Рейху. Таке тлумачення дуже здивувало б нацистське керів ництво. Головна пікантність у тому, що подібні світоглядні орієнтири вклада ють ся у голови юних українців найбільш заповзятими українськими європеїс тами й патенто ва ними демократами. Коли такою є ціннісна основа історії України, то у кож ного психічно нормального громадянина, хоч трохи зіпсованого гуманіс тичним пафосом конвенцій ООН і Ради Європи, може виникнути цілком логічне запитання «А чи готова сама Україна до випробу вання на людяність?». Адже непроста українська історія знає такі оригінальні варіанти «україно центризму», коли на завершаль ному етапі світової бійні запеклі оборонці інтере сів етносу з благословення та за сприяння своїх душпастирів по крап линах збирали дорогоцінний український генофонд й терміново гуртували його під чужою орудою, щоб за схемою одноразового використання кинути під колеса тих ворожих танків, що квапилися зламати огорожі європейських концтаборів, де вже не один рік плюндрувалася інша частина українського генофонду. Окрім того, в результаті такого оригіналь ного «україноцентризму» ще й вивільнялося кілька додатко - вих фашистських рушниць для того, щоб поцілити якомога більше тих носіїв українського генофонду, які у лавах Анти гітлерівської коаліції відважно штурмували атлантичне узбережжя окупованої Європи, також сподіваючись якомога швидше розтрощити огорожу Бухен вальда, де разом з іншими євро - пейсь кими генофондами знемагав і закатований український генофонд. Чи не правда, цікава історична картинка українського етноцентризму у виконанні богообра них патріотів української державності? У цьому сенсі можна лише нагадати слова одного з цікавих пропо відників українського націоналізму Юрія Липи про те, що «забава в марно тратство крови – це один із найбільших злочинів щодо своєї раси. Легкодухи, може, думають, що не несуть відповідальности, коли легкодушно закликають до марнотратства крови. Однак це є найцінніше з усіх цінностей України, і нема пробачення тим, що викликали безцільне для раси і Провидіння пролиття крови»20. Сучасні практичні варіанти українського етноцентризму також викли - кають чимало запитань. Ураховуючи визначення «етноцентризму» як моделі нехай і егоїстичної, але все ж групової солідарності, хочеться запитати – де ж ця славнозвісна солідарність українського етносу епохи державної незалеж - ності? У чому вона виявилася протягом абсолютного політичного домінуван - ня етнічно свідомих лідерів? Може у терміновому будівництві персональних маєтків для окремих видатних патріотів і етнографічних заповідників для привидів «моєї нації» (під час того, як ця сама «нація» поволі забуває, що 364 Олег Горенко таке якісна питна вода, якісні продукти харчування і якісні ліки)? Послу - говуючися новими «спрощеннями» історичної реальності, мільйони колиш - ніх бідних громадян багатої країни давно перетворилися на бідних громадян бідної країни. Попри сакраментальну вимогу ст. 3 Статуту Ради Європи – «визнати принципи верховенства права й здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією»21. Унаслідок зовсім свіжих персоналізованих тлумачень і українського «етноцентризму», і українського «антропоцентризму» мільйони «незалежних» українських громадян, ніби якийсь багатоголовий «привид комунізму», блукають Євро - пою і зголошуються виконувати будь-яку роботу, аби гарантувати бодай якесь майбутнє своїм нащадкам на теренах нахабної й безсоромної пострадянської псевдодемократії. Українські «остарбайтери» знову вдосконалюють свою рабську генетику попід чужими тинами. Схоластична конкуренція глобаль - ного антропоцентризму і локального етноцентризму виявилась дуже зручним знаряддям дегуманізації соціального спілкування під гуманістичними гасла - ми. І при цьому на теренах лялькової держави-привида вже мало-хто зважає як на кволий антропоцентризм, так і на безглуздо фашизований етно центризм. Закоханих в ідеали Рейху «етноцентристів» мало б давно заціка вити, чому ж це раптом ніхто з їхніх запеклих противників так і не використав повною мірою наявний в анналах історії доказовий масив свідчень і документів? Чому ніхто по-справжньому не прагне назавжди відсунути най завзятіших «етно - цен трис тів» на маргінес національної політичної історії? А все пояснюється дуже просто – адже немає більш зручних фігур для того, щоб розколювати і ослаблювати вразливу пострадянську свідомість, немає більш кращого стимулу для русифікації, немає кращого засобу для посилення сумнівів у моральній зрілості української демократії й кращого знаряддя ескалації міжетнічного протистояння. Українізація тоталітаризму – чудовий запобіж - ник проти раціоналізації української демократії, проти реальної українізації демократії. Це той тромб, що дає можливість постійно тримати українську національну державність у небезпечному передінсультному стані. Моральна убогість української демократії, давно кастрованої потужними напівпідпіль - ними синдикатами потребує такого стану суспільної свідомості, коли у людей немає іншого вибору, окрім вибору між двома типами тоталіта ризму. Наполегливо обстоюючи святість родоводу української національної ідеї від Розенбергів, Канарісів і Гіммлерів, радикальні українські етноцен трис ти завжди радісно вітають дуже своєчасний зустрічний рух з боку життєрадісних сталіністів. Як говорить українська народна мудрість – «Навіки zusammen!». З нашого погляду, як у теоретичній, так і практичній площині діалектика «антропоцентризму» й «етноцентризму» вписується у цілісну картину адап - та ції як постійно діючого фактора історичного процесу. Як слушно наголо сив відомий російський історик Ю.О.Поляков, проблема адаптації має пріоритет не Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 365 значення для історичної науки, оскільки вона завжди була суттєвою і неві д’єм- ною складовою історичного процесу. Зазначаючи дивовижну багатоманіт - ність проблем адаптації, автор ділить їх на дві групи: природно-виробничу і соціально-етнічну. У першому випадку мається на увазі пристосування людини до умов, що змінюються внаслідок природної або гомогенної зміни клімату або переміщення у нове середовище проживання. Відповідно до змін природних умов змінюється виробнича діяльність людини, а відповідно до його виробничої діяльності, знову змінюються умови життя. Соціально- етнічна адаптація, з погляду Ю.О. Полякова, означає пристосування окремої людини або людської спільноти до змін соціальної або етнічної ситуації внаслідок революцій або еволюції, війн, завоювань, міграцій тощо. Як підкреслює дослідник, «адаптація тривала впродовж усієї історії людства, відрізнялася свідомим характером дій від адаптаціоґенезу, що тривав і триває повсякчасно у живій природі»22. Поняття «соціально-етнічна адаптація» відбиває природну методологічну взаємозалежність антропоцентризму і етноцентризму, роль розвинутого антропоцентризму як «завершеного» варі - анту колективного егоїзму етносів, що змушені уживатися на спільній терито - рії. З нашого погляду, подібні міркування є ні чим іншим, як запізнілою пострадянською рецепцією ключової ідеї європейської раціональності, талано - вито оспіваної Ф. Гайєком на сторінках знаменитої «Конституції свободи» (хоча ключова ідея «селекції досвіду» й досі акцентується занадто невиразно). Однак найголовніше, що така рецепція раціоналістичного світогляду хоча й повільно але все ж розпочалася. Це породжує надію на раціоналізацію соціальної взаємодії збентежених спадкоємців незбагненної радянської імперії. Адже, як слушно зазначають українські соціальні філософи, «аналіз суспільних процесів в Україні свідчить, що розмов про розбудову незалежної держави, про реформи було багато, а раціональних дій в цьому напрямі – дуже мало. Як результат історична творчість, навіть інтелігенції, була пригні - чена. Глибинна потреба народу – відбудова надійних ціннісно-етичних орієн - ти рів життя, залишалася незадоволеною»23. Як нам видається, філософська пропозиція щодо «бачення політичної, економічної, соціальної і культурної проблематики крізь призму української регіональної цивілізації»24, всупереч явно завищеній оцінці власної цивілізаційної зрілості, цілком відповідає загальноприйнятій світовій практиці врахування національних інтересів, що нікуди не зникають у просторі міжнародної конкуренції. Уведення дискусії у цивілізаційне русло знімає надмірну конфронтаційність «антропоцентризму» та «етноцентризму». Адже будь-яка «українська філософія існування» або «українська філософія виживання» взагалі стає нонсенсом, коли оминає людину, концентрується виключно на існуванні й виживанні держави. Однак, і «українська людина» стає беззахисною, коли ця філософія починає ігнору - вати ідею української державності, а тим більше коли вона мовчки освячує її 366 Олег Горенко безсоромне пограбування. Згадуючи про те, як у своїй знаменитій праці «Призначення України» Юрій Липа гірко бідкався з приводу «безґрунтовності інтелігенції», яку не допускали до урядів, «відмежовували всіма силами не тільки від мас, але взагалі від реального життя», мимоволі замислюєшся й над тим, а наскільки сама українська інтелігенція схильна до існування у просторі реального життя. Наскільки вона готова до такого непростого існування й визнання справедливості знаменитих слів Пітагора – «людина є мірилом речей»? Залишається величезною історичною загадкою, як саме оспіваному Юрієм Липою «моральному консерватизму українського життя» у сучасній українській екзистенції вдається так елегантно співіснувати із «крадіжом й крутійством» і різного роду ганебними «взаємними претензіями на обман»? Що ж це за людина виявилася «мірилом усіх речей» у щасливу добу реальної української незалежності? Тобто, що за «антропоцентризм» у загальному підсумку народився з лона споконвічного українського «етноцен - тризму»? І чи можна його ще якось вилікувати? У цьому сенсі стає ще більш очевидним, що на кожному історичному етапі, за кожної зміни внутрішніх цивілізаційних характеристик і зміни «градусу агресивності» глобального середовища діалектика етноцентризму та антропоцентризму набуває як нових епістемологічних обрисів, так і якісно нового морального змісту. Найголовнішим у ситуації подібної духовно-культурної динаміки стає нове відчуття і нове осмислення нерозривності їх історичного взаємозв’язку. 1 Эванс-Причард Э. История антропологической мысли/Пер. с англ. – М., 2003. – С. 36-37. 2 Бэкон Ф. Опыты или наставления нравственные и политические / Бэкон Ф. Сочине - ния в двух томах. Изд. 2-е, испр. и доп. – Т. 2. – М., 1978. – С. 354. 3 Рикёр П. Конфликт интерпретаций: Очерки о герменевтике. – М., 1995. – С. 7-8. 4 Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. У 3-х т. – Т. 2. Ігри обміну / Пер . з фр. – К., 1997. – С. 388. 5 Этноцентризм – http://philosophy.wideworld.ru/dictionary/25/45/. 6 Див. Грушевицкая Т.Г., Попков В.Д., Садохин А.П. Основы межкультурной комму - ни кации: Учеб. для вузов. - М., 2002. - 352с. 7 Леви-Стросс К. Раса и история. Раздел 3. Этноцентризм. – http://www.pravaya.ru/ks/17504. 8 Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з фр. – К., 2000. – С. 8-9; 12. 9 Там само. – С. 4-25; 31. 10 Гумилев Л.Н. Конец и вновь начало / Свод. № 2. Международный альманах. – М., 1994. – С. 91. 11 Милль Джон Стюарт. О свободе // Милль Дж. О свободе / Пер. с англ. // Наука и жизнь. – 1993. – № 11. – С. 10–15; № 12. – С. 21–26. - http://humanities.edu.ru/db/msg/ 41201 12 Конституція України. Текст Основного Закону з офіційними тлумаченнями Консти - туційного Суду / Огляд і комент. В.Ф.Погорілка та В.Л.Федоренка; упор. офіц. текстів В.Г.Рубан. – К., 2006. – С. 104. Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України 367 13 Там само. – С. 109-111. 14 Див. Островская Е.А. (младшая). Конценции институционализации в германской теоретической социологии второй половины ХХ века // Вестник РУДН, серия Социология, 2003, №1(4). – С. 96-113. – (Електронний ресурс) // Режим доступу до матеріалу: http://ecsocman.edu.ru/images/pubs/2004/11/17/0000183877/Ostrovskaya.doc 15 Фрейре П. Педагогіка пригноблених / Пер. з англ. – К., 2003. – С. 53-68. 16 Валлон А. История рабства в античном мире. – Смоленск, 2005. – С. 267; 272. 17 Там само. – С. 393. 18 Милль Дж.С. – Указ. соч. 19 Habermas J. Politische Theorie [Philosophische Texte. Studienausgabe in fünf Bänden, Band 4]. – Frankfurt am Maine, 2009. – S. 11. 20 Липа Ю. Призначення України. Частина 4. - http://www.ukrcenter.com/library/ read.asp?id=60&page=9#text_top 21 Статут Ради Європи (Лондон, 5 травня 1949 року). [Офіційний переклад] // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. – К., 2000. – С. 13. 22 Поляков Ю.А. Историческая наука: люди и проблемы. – М., 1999. – С. 40-41. 23 Андрущенко В.П., Губерський Л.В., Михальченко М.І. Соціальна філософія. Істо рія, теорія, методологія: Підр. для вищ. навч. закл. – Вид. 3-є, випр.. та доп. – К., 2006. – С. 608. 24 Там само. – С. 618. Статья посвящена актуальной проблеме гуманистической трансфор - мации методологических оснований критического мышления в изучении и преподавании истории. Подчеркивается ключевая роль идеи свободы в теоретико-методологическом дискурсе. На примере объективной оценки существующего конфликта интерпретаций, акцентируется потребность развития навыков самостоятельного анализа исторических фактов и процесов как важнейшей предпосылки продуктивного социального диалога и гарантии личной свободы гражданина. Ключевые слова: етноцентризм, антропоцентризм, конфликт интерпретаций, социальный диалог, свобода. The article deals with the problem of humanistic transformation of critical thinking methodology in history (teaching and learning aspects).The key-role of the idea of freedom in theoretic and methodological discourse is being underlined.The example to evaluate objectively the existing conflict of interpretations helps to accentuate the necessity of developing the skills to analyse historical facts and processes as an important precondition for effective social dialogue and private civil freedom guarantees. Key words: ethnocentrism, anthropocentrism, conflict of interpretations, social dialogue, freedom. 368 Олег Горенко
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40649
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0020
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:13:14Z
publishDate	2010
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Горенко, О. 2013-01-20T20:11:38Z 2013-01-20T20:11:38Z 2010 Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 19. — С. 349-368. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. XXXX-0020 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40649 Статтю присвячено актуальній проблемі гуманістичної трансформації методологічних підстав критичного мислення у дослідженні та викладанні історії. Наголошується на ключовій ролі ідеї свободи у теоретико-методологічному дискурсі. На прикладі конфлікту інтерпретацій, акцентується потреба розвитку навичок самостійного аналізу історичних фактів і процесів як найважливішої передумови продуктивного соціального діалогу й гарантії особистої свободи громадянина. Статья посвящена актуальной проблеме гуманистической трансформации методологических оснований критического мышления в изучении и преподавании истории. Подчеркивается ключевая роль идеи свободы в теоретико-методологическом дискурсе. На примере объективной оценки существующего конфликта интерпретаций, акцентируется потребность развития навыков самостоятельного анализа исторических фактов и процессов как важнейшей предпосылки продуктивного социального диалога и гарантии личной свободы гражданина. The article deals with the problem of humanistic transformation of critical thinking methodology in history (teaching and learning aspects).The key-role of the idea of freedom in theoretic and methodological discourse is being underlined.The example to evaluate objectively the existing conflict of interpretations helps to accentuate the necessity of developing the skills to analyse historical facts and processes as an important precondition for effective social dialogue and private civil freedom guarantees. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки Питання методології Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України Historical and methodological ethotcentrism and anthropocentrism competition in European integration of Ukraine Article published earlier
spellingShingle	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України Горенко, О. Питання методології
title	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України
title_alt	Historical and methodological ethotcentrism and anthropocentrism competition in European integration of Ukraine
title_full	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України
title_fullStr	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України
title_full_unstemmed	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України
title_short	Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України
title_sort	історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції україни
topic	Питання методології
topic_facet	Питання методології
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40649
work_keys_str_mv	AT gorenkoo ístorikometodologíčnakonkurencíâetnocentrizmutaantropocentrizmuvêvroíntegracííukraíni AT gorenkoo historicalandmethodologicalethotcentrismandanthropocentrismcompetitionineuropeanintegrationofukraine

Історико-методологічна конкуренція етноцентризму та антропоцентризму в євроінтеграції України

Репозитарії

Схожі ресурси