Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.)

У статті розглядається розвиток державного будівництва ЗУНР. Характеризуються основні політичні й економічні реформи західноукраїнських урядів наприкінці 1918 — першій половині 1919 років. В статье рассматривается развитие государственного строительства ЗУНР. Характеризуются основные политические и...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Date:	2011
Main Author:	Тимченко, Р.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2011
Subjects:	Політична й соціальна історія
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40664
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.) / Р. Тимченко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 111-144. — Бібліогр.: 92 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859668774850920448
author	Тимченко, Р.
author_facet	Тимченко, Р.
citation_txt	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.) / Р. Тимченко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 111-144. — Бібліогр.: 92 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
description	У статті розглядається розвиток державного будівництва ЗУНР. Характеризуються основні політичні й економічні реформи західноукраїнських урядів наприкінці 1918 — першій половині 1919 років. В статье рассматривается развитие государственного строительства ЗУНР. Характеризуются основные политические и экономические реформы западноукраинских правительств в конце 1918 — первой половине 1919 гг. Development of state building of WUPR is examined in the article. Basic political and economic reforms of west-ukrainian governments at the end of 1918 — the first half of 1919 are characterized.
first_indexed	2025-11-30T12:30:07Z
format	Article
fulltext	Роман Тимченко Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918–червень 1919 рр.) У статті розглядається розвиток державного будівництва ЗУНР. Характеризуються основні політичні й економічні реформи західноукраїнських урядів наприкінці 1918 — першій половині 1919 років. В статье рассматривается развитие государственного строительства ЗУНР. Характеризуются основные политичес- кие и экономические реформы западноукраинских прави- тельств в конце 1918 — первой половине 1919 гг. Development of state building of WUPR is examined in the article. Basic political and economic reforms of west-ukrainian governments at the end of 1918 — the first half of 1919 are char- acterized. Перша світова війна дала поштовх руху підкорених народів за своє національне самовизначення, під яким не втримуються багатовікові імперії — Німецька, Австрійська, Турецька. У них виникають численні гуртки й національні органи управління, що вимагають повалення самодержавства й створення власних державних утворень. Австро-Угорщина, до складу якої входили західноукраїнські землі, не була виключенням у цьому відно- шенні. Чехи, словаки, словени, хорвати, серби та поляки чітко визначили мету своєї боротьби — здобуття національної неза- лежності. Маніфест цісаря Карла «До моїх вірних австрійських народів», де проголошувалася перебудова імперії на федера- тивних засадах, не увінчався успіхом і фактично закріпив роз- виток відцентрованих сил в Австро-Угорщині. Швидкий розвиток національних рухів наприкінці Першої світової війни змусив українців взятися до рішучих дій, але ситуація ускладнювалася націленістю поляків на захоплення Східної Галичини. Польські лідери, яких підтримувала імпер- ська влада, розробила план встановлення власного панування у краї й спеціально створили Польську Ліквідаційну комісію. Однак їхні плани так і не були реалізовані, оскільки українські військові на чолі з Д. Вітовським захопили владу у Львові й проголосили створення незалежної західноукраїнської держави. Новоутворена країна одразу ж зустрілася з низкою проблем: становлення власних владних органів і проведення виважених політичних і соціально-економічних реформ. Мета нашого дослідження полягає в: аналізі розвитку дер- жавного будівництва, вивченні основних політико-економічних перетворень УНРади й урядів ЗУНР від її утворення до відступу УГА за річку Збруч. Дана проблема не була залишена поза увагою дослідників. Окремі її аспекти вивчали вчені української діаспори М. Стахів, С. Шевчук та С. Ярославин1. У сучасній українській науці означені питання піднімали Б. Тищик, М. Литвин і К. Науменко, П. Гай-Нижник, С. Макарчук та інші2. Восени 1918 р. Перша світова війна підходила до завер- шення. Німеччина зазнала важких поразок на західному фронті, і постала загроза вторгнення військ Антанти до Австро-Угор- щини. Тому 15 вересня 1918 р. австрійський уряд звернувся до президента США В. Вільсона з проханням скликати окрему конференцію для обговорення миру, але отримав відмову. У такій складній ситуації розпочалася сесія австрійського парламенту. Голова Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич на засіданні 4 жовтня висловив сподівання, що імперія повинна стати союзом народів. Він наголошував, що українці втратять будь-яку надію на краще майбутнє в цій дер- жаві, якщо Австрія не поділить Галичину. Отже, українці навіть в умовах розпаду імперії та перемоги у Першій світовій війні Антанти продовжували орієнтуватися на Відень. Виконуючи вказівку імператора щодо створення національних владних органів 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд україн- ських депутатів обох палат австрійського парламенту та делегатів 112 Роман Тимченко національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспіль- ної, соціал-демократичної партій. На ньому були присутні єпис- копат Української греко-католицької церкви та посланці акаде- мічної молоді. Вони конституювалися як Українська Національна Рада. Згідно Статуту до її складу ввійшли всі українські депутати обох палат австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини й Буковини та по три представники від кожної політичної партії краю. Президентом проголосили Є. Петрушевича. Щойно створена УНРада постановила, що «ціла етногра- фічна українська область в Австро-Угорщині — а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемків- щини, північно-західна Буковина з містами Старожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — тво- рять одноцільну українську територію. Ся українська націо- нальна територія уконституовується отсим як українська держа- ва»3. Дане рішення також передбачало репрезентацію інтересів новоствореної держави на Мирній конференції. Однак утворення Української Національної Ради, проголо- шення української держави у Східній Галичині не змінили позицій галицьких політиків. У Відні вони зустрілися з головою австрійського уряду М. Гусареком й поінформували про утво- рення конституанти. Він пообіцяв провести реорганізацію влади у краї. Однак через зміну прем’єра на Г. Лямаша, який займав відверто антиукраїнські позиції, цьому не судилося відбутися. 31 жовтня з Відня до Львова повернувся парламентський посол Л. Цегельський з інформацією, що Австрія має передати владу в Галичині українцям. Офіційно про це повинні повідо- мити наступного дня. Отже, навіть у той момент, коли імперія вже майже розпалася, лідери УНРади ще вірили в прихильність цісаря до української справи. Галицькі політики не хотіли розривати зв’язку з Австрією, тоді як поляки, головні вороги західних українців, вже орієнтувалися на Антанту й знаходили там всіляку підтримку. Пізніше газета «Боротьба», орган соціал- демократичної партії, з цього приводу писала, що Є. Петрушевич і його прихильники підтримували тільки Габсбургів, а слово 113Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР «Велика Україна» навіть промовити боялися, щоб «не прогні- вати цісаря Австрії Карла, який пакував уже свої манатки, утіка- ючи з свойого цісарства»4. Фактично це відбувалося тоді, коли сусіди вже проголосили власну незалежність: 24 жовтня — Угорщина, 28 жовтня — Чехословаччина, 29 жовтня — Сербо- Хорватсько-Словенська держава. Увечері 31 жовтня члени УНРади та Військового Комітету, який був створений ще у вересні 1918 р., скликали нараду стар- шин, на якій обговорили план дій на 1 листопада. Л. Цегельський запропонував почекати рішення з Відня й не піднімати повстання. Військові на чолі з Д. Вітовським пропонували негайно захопити владу у Львові, оскільки не могли передбачити подальший хід подій. У результаті старшинами була прийнята ухвала про піднят- тя збройного повстання й перейменування Військового Комітету на Українську Генеральну Військову Команду. Від її імені був розісланий по всіх містах і повітах Східної Галичини наказ — у ніч на 1 листопада взяти владу на місцях у свої руки. Уночі команда українських воїнів зайняла казарми, усі дер- жавні установи й захопила владу у Львові5. Цього не чекали ні К. Гуйн, ні Р. Пфеффер. Заступник намісника В. Децикевич був змушений формально передати владу УНРаді, яка стала вищим законодавчим органом управління до скликання Сейму. Молодій державі довелося з самого початку зустрітися з великою кількістю проблем: націленістю поляків на віднов- лення панування у Східній Галичині, неприйнятним ставленням Антанти, розрухою, що залишилася після війни. У таких склад- них умовах галицьким українцям довелося займатися створен- ням і розбудовою своїх владних структур, проведенням реформ. Першим актом нової влади, після захоплення Східної Галичи- ни, стало видання 1 листопада двох відозв до населення, що вже наступного дня були надруковані в газеті «Діло». Перша опові- щала про утворення на українських землях Австро-Угорської монархії «української держави», визнання УНРади найвищою владою краю й закликала населення до «спокою»6. Друга відозва, яка була схожа на програмний документ, проголошувала 114 Роман Тимченко демократичні принципи нової держави (громадянську, наці- ональну й релігійна рівність), представництво національних меншин у діяльності УНРади, створення уряду. Влада закли- кала, що «все здібне до оружя українське населення має утворити ти боєві відділи, які або ввійдуть у склад української армії, або на місцях оберігатимуть спокій і порядок, особливо мають бути оберігані залізниця, почта і телєграф» й сподівалася аби населення «всі свої сили» направило на зміцнення держав- ності.7 Однак, проголосивши віротерпимість, західноукраїнська влада не закрила польських газет, які на шпальтах відверто принижували й ображали УНРаду й українців. Згодом, 5-6 листопада УНРада проголосила ще ряд декла- рацій до населення західноукраїнської республіки для роз’яс- нення перспектив майбутньої політики. Українському населен- ню проголошувалося, що в «сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожани без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед проявом закону, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосови, масам робо- чого народу»8. Передбачалося проведення виборів українського парламенту, встановлювався восьмигодинний робочий день тощо. У другій заяві «Українські вояки» висловлювалася вдяч- ність українському війську, які здобули владу у Львові й інших частинах краю9. УНРада затвердила нагородження стрільців відзнакою «За обняття Львова у власть Української Держави». У третій відозві «Під оружжя» закликалося вступати до армії всіх, «кому тілько доля Рідного краю лежить на серці, кому не байдуже щастє дітей і внуків, хто не хоче панщини, хто натомість бажає собі справедливого ладу…»10. Особливу надію покладали на залучення до війська української молоді, але сподівання влади не виправдалися. Солдати, повернувшись із фронтів Першої світової війни чи з полону, не поспішали знову 115Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР брати до рук зброю. На пропозицію приєднатися до війська вони відповідали: «Я вже три роки в плєну наголодувався, набідився, воювати мені остогидло»11. Отже, уже з перших днів УНРада намагалася залучити на свій бік якомога більше населення західноукраїнських земель. Діючи за демократичними принципами, сподівалася на порозу- міння з численними національними меншинами, які проживали у Східній Галичині. Однак головна проблема полягала в тому, що ці кроки не відповідали тогочасним реаліям. УНРада не врахувала, що поляки нізащо не погодяться з втратою цієї території. Ще напередодні повстання 29 жовтня у Львові було створе- но Центральне бюро УНРади на чолі з Р. Перфецьким та Хар- човий уряд, головою якого став С. Федак. Останній мав займа- тися забезпеченням державних, освітніх і лікувальних установ продуктами харчування12. УНРада закликала утворювати пові- тові харчові комітети, які мали б перейняти на себе функції повітових урядів, не виконувати рішень Польської ліквідаційної комісії та проголосила Легіон Січових Стрільців за основу національних збройних сил13. Крім того, йшла мова про вибори громадських комісарів і сільських прибічників Рад, що мали відбутися на зборах у громадах краю. Варто відзначити, що населення на відповідні посади обирало авторитетних людей, які добре знали проблеми краю. Ніхто не був позбавлений права вибору. Це свідчило про демократичність західноукраїнської влади. Її лідери намагалися заручитися підтримкою не лише українців, а й представників національних меншин, які стано- вили у Галичині значну кількість. Однак поляки ігнорували дані зібрання. Аби влада не перейшла до їхніх рук, українських урядовців, які працювали в державних установах, закликали виконувати обов’язки австрійців до остаточної передачі влади УНРаді. Там, де залишалися на важливих посадах працювати представники національних меншин, для нагляду за їх діяль- ністю призначали українців. Тому безпідставними вважаю звинувачення у терорі українців з боку поляків. 116 Роман Тимченко Для охорони громадського порядку створили народну міліція. У більшості випадків вона обиралася на зборах і була схожа на угрупування населення, яке не завжди виконувало доручення влади. Тому для забезпечення правопорядку в Східній Галичині залишалася діяти й колишня австрійська жандармерія. Єдиним, що зробили лідери ЗУНР, було виключення всіх антиукраїнських елементів з її складу з метою запобігання контрреволюційних дій. Згодом, 6 листопада, УНРада прийняла постанову про ство- рення Корпусу української державної жандармерії. Її очолювала команда державної жандармерії на чолі з головним комендантом П. Індишевським. У лютому 1919 р. його змінив підполковник О. Красіцький. Команда безпосередньо підпорядковувалася Державному Секретаріатові військових справ14. З метою кращої співпраці даного органу з населенням, жан- дармам давалася вказівка, що з громадянами «треба поводити ся як найкраще щоби не давати причин до не годування і завору- шень».15 Для підготовки відповідних кадрів відкрили спеціальні жандармські школи. Загалом було створено 23 відділи держав- ної жандармерії. Навесні 1919 р. вона нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових жандармів, 4000 пробних жандармів та 3000 міліціонерів16. Нарешті 9 листопада 1918 р. створено уряд — Державний Секретаріат (згодом — Рада Державних Секретарів). Головою й секретарем фінансових справ став К. Левицький, внутрішніх — Л. Цегельський, закордонних — В. Панейко, судових — С. Голу- бович, віросповідання й шкільних справ — О. Барвінський, військових — Д. Вітовський, земельних — С. Баран, торгівлі й промислу — Я. Литвинович, публічних робіт — І. Макух, праці й суспільної опіки — А. Чарнецький, здоров’я — І. Куровець, шляхів — І. Мирон, пошти й телеграфу — О. Пісецький, харчових справ — С. Федак17. Зайнявши відповідні посади державні секретарі повинні були скласти присягу на вірність західноукраїнській владі: «Я …, іменований … ЗУНР, прирікаю, що мені з тим урядом (сею службою) поручені обов’язки сповнятиму по моєму 117Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР найкращому знанню, і згідно з моєю совістю усі мої сили при- свячу для добра ЗУНР та її інтересів і скарбових доходів берег- тиму у всяких відносинах. Приказом моїх зверхників буду все безумовно послушний».18 За парламентською традицією дер- жавних секретарів привів до присяги найстарший член УНРади Ю. Романчук. У наступному «приреченні совісного сповнення обов’язків» складали державні службовці всіх рангів, включаючи комісарів сільських громад, пізніше 22 лютого було затверджено текст присяги для вчителів.19 У ЗУНР вони також прирівнювалися до рангу державних службовців, оскільки повинні були виховувати високоосвічених людей, майбутнього української держави. 13 листопада 1918 р. УНРада ухвалила «Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої австро- угорської монархії», яким визначалася назва держави — Західно- Українська Народна Республіка, герб (зображення золотого лева на синьому фоні) та її кордони: «Простір Західно-Української Народньої Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монар- хії, — то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимірією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош»20. Таким чином декларува- лося створення в Європі ще однієї незалежної держави. Вищим органом влади мали стати Установчі Збори, вибрані шляхом за- гального й таємного голосування. До часу їх скликання керівницт- во державою покладалося на УНРаду та Державний Секретаріат. Через день 15 листопада газета «Діло» опублікувала роз’яс- нення до цього закону. У ньому наголошувалося, що «сувере- ном є цілий народ. В Народній Республіці не може бути паную- чих і поневолених, упривілейованих і упосліджених. Всі горожани (громадяни — Р.Т.) без ріжниці мови, віри, стану, пола є рівні, вільні горожани». Вказувалося й на інші демократичні принципи нової держави — доступність отримання освіти, пра- во на працю та користування природними багатствами краю.21 118 Роман Тимченко Отже, «Тимчасовий закон», який фактично став конститу- цією ЗУНР, проголошував демократизм, народовладдя, рівність усіх громадян перед законом, що притаманно більшості сучас- них європейських конституцій. Варто детальніше зупинитися на офіційній назві новоутворе- ної країни. Так у маніфесті, виголошеному УНРадою 19 жовтня, зазначалося про утворення «української держави», ця ж назва була продубльована у відозві до населення 1 листопада 1918 р. Очевидно, це пов’язано з існуванням держави з однойменною на- звою в Наддніпрянській Україні, до того ж гетьман П. Скоропад- ський пообіцяв матеріальну й військову допомогу галичанам. Таким чином, західноукраїнські політики намагалися підкреслити історичну єдність обох гілок українства й не виключали об’єдна- ння з Великою Україною. Коли ж антигетьманські настрої насе- лення посилилися, становище П. Скоропадського дедалі важчало, а галицьким лідерам стали відомі плани Українського Національ- ного Союзу про початок протигетьманського повстання, вони ви- рішили проголосити створення «Західно-Української Народної Республіки», що було значно демократичніше й ближче до біль- шості населення України, а ніж гетьманат «Українська Держава». Загалом, утворена ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв. км території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреї, 2% угорців, румунів та інші. За конфесіями поділ був таким: 62 % — греко-католики, 18 — римо-католики, 13 — іудеї, 6 — православні. Переважна більшість населення проживала в селах, займаючись сільським господарством22. Влада будь-якої держави спирається на провладні органи міс- цевої адміністрації. Тому для більшої інформативності стану справ у повітах, забезпечення підтримки усіх верств населення краю Р. Перфецький запропонував розширити представництво УНРади. 15 листопада був прийнятий закон «Про доповнення складу Української Національної Ради відпоручиками повітових і міських організацій». Відповідно до нього встановлювалася кво- та: Львів — 4 особи, Чернівці — 2, Станіслав — 2, Бережани — 1, Золочів — 1, Борислав — 1, Дрогобич — 1, Перемишль — 1, Коло- 119Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР мия — 1, Самбір — 1, Стрий — 1, Тернопіль — 1, Ярослав — 1. У ре- зультаті УНРада збільшила свою чисельність на 70 осіб23. Вибори планувалося провести 22–26 листопада, що врешті сталося. 16 листопада був прийнятий «Закон про тимчасову адміні- страцію областей Західно-Української Народної Республіки», за яким місцеві органи управління ЗУНР підпорядковувалися Дер- жавному Секретаріату у Львові як найвищій державній інстан- ції24. Цей документ продовжив дію законів Австро-Угорської ім- перії, якщо вони не суперечили державності ЗУНР. Усі урядовці залишалися на власних посадах до прийняття відповідних рішень, але вони мали скласти присягу «чесно служити українській дер- жаві». Адміністративні установи переходили в підпорядкування РДС. Замість цісарських старост вводилися посади державних по- вітових комісарів, яких призначав державний секретар внутріш- ніх справ. Повітові комісари призначали громадських комісарів, які не були обрані населенням, або затверджували існуючих. За законом повітовий комісар оголошувався найвищим орга- ном громадської й державної виконавчої влади в повіті. Він зо- бов’язувався займатися реалізацією розпоряджень УНРади та Державного Секретаріату, затвердженням міських і сільських ко- місарів, організацією охорони громадського порядку25. Особлива роль покладалася на врегулювання міжнаціональних конфліктів: «Поучити народ, щоби прихильно відносився до жидів і німець- ких колоністів та не допускав до погромів, бо викликання без- ладдя лежить в інтересі ворогів і приготування до насильств по- винні бути на місці здавлені»26. А в умовах війни державний повітовий комісар мав забезпечити мобілізацію населення в по- віті. Передбачалося брати до армії чоловіків 1901 р. народження, а в прикордонних східних повітах 1893–1901 р.н. Це пов’язано з тим, що свого часу австрійська влада не забирала там населення до війська. Для проведення мобілізації створювалася асеретун- кова комісія. Кожного місяця комісари мали надсилати до Державного Се- кретаріату звіт доходів і видатків свого повіту. З метою рівно- мірного забезпечення кожного повіту нафтою й сіллю вимага- 120 Роман Тимченко лося також подавати обсяги місячних потреб на дані товари. Крім того, повітові комісари інвентаризували все майно, зали- шене австро-угорським військом, державних і краєвих фунда- цій, державних лісів та нафтових копалень. До їхніх обов’язків також входило і забезпечення лікування населення. Кожного де- сятого дня місяця комісари повинні повідомляти про політичне і адміністративне становище в повіті27. Цього ж дня 16 листопада 1918 р. було видано розпоряд- ження Державного Секретаріату «Про державну адміністра- цію», яке конкретизувало дії закону, зокрема, встановлювало обов’язки державних повітових комісарів: берегти інтереси української державності, приймати присягу службовців, за- тверджувати рішення адміністрації повітових областей тощо. Фактично УНРада в умовах протистояння з поляками за два тижні прийняла важливі рішення щодо організації державної та місцевої влади. Варто зауважити, що галицькі лідери пере- дбачали стати оплотом української державності на місцях за ра- хунок державних комісарів. Однак це не завжди вдавалося. Деякі з них, зокрема С. Вітик, користуючись свої привілейова- ним становищем, діяли у власних, а не державних інтересах. Такі вчинки завдавали не тільки шкоди розвитку ЗУНР, але й відвертали населення від нової влади. 21 листопада ухвалено закон про судівництво, яким встано- влювалися повітовий, окружний і вищий суди ЗУНР, а також пе- редбачалося утворення Найвищого Державного Суду у Львові. Рішенням Державного Секретаріату юстиції створили 12 судо- вих округів, які поділялися на 130 судових повітів. Вони мали комплектуватися з місцевого населення. На відповідних поса- дах могли залишатися колишні працівники при умові, якщо складуть відповідну присягу на вірність ЗУНР. Незважаючи на те, що в Австрійській імперії серед українців було багато суддів, все-таки відчувався брак кваліфікованих кадрів у цій сфері. Тому в лютому 1919 р. УНРада прийняли закон «Про скоро- чення підготовчої судівської служби». Термін стажування кан- дидатів став два місяці замість трьох.28 121Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР З моменту проголошення закону всі вироки проголошува- лися від імені ЗУНР. Запроваджувався принцип гласності, від- критості, а судове засідання проводилося українською мовою. Обвинувачуваний мав право на захист. Для цього створено Па- лату адвокатів і введено офіційну назву «адвокат»29. 1 березня прийняли рішення «Про тимчасову організацію нотарів», що передбачало утворення нотаріальної служби. Певні труднощі виникли при формуванні прокуратури, оскільки ці посади в більшості випадків займали поляки. Через війну ця служба так і залишилася повністю несформованою. Війна з Польщею вимагала створення сильної, чітко органі- зованої армії. Тому 13 листопада розпорядженням Державного Секретаріату військових справ затверджено організаційну структуру військових сил ЗУНР. Вона базувалася на територі- альному принципі комплектування. Державу поділили на три частини — військові області: А — Львів, Б — Тернопіль, В — Станіслав та 12 військових округів. Кожну з них очолював вій- ськовий комендант, який займався мобілізацією, лікуванням поранених, боротьбою з дезертирством та іншими деструктив- ними елементами30. Відбулися зміни і в командуванні галицьких військ. Їх очо- лив генерал-хорунжий М. Омелянович-Павленко, що прибув із Наддніпрянщини для допомоги разом з полковником Є. Миш- ківським, який став начальником штабу31. Це значно посилило війська ЗУНР, бо достатньої кількості власних командних ка- дрів галичани не мали. Упродовж грудня 1918 — січня 1919 рр. завершилося реформування західноукраїнського війська, зокрема поділено армію на корпуси та бригади. Державному Секрета- ріату військових справ підпорядковувалися окружні та повітові військові команди. Генеральний штаб Української Галицької армії здійснював планування та керівництво військовими опе- раціями, його доручення виконувала Начальна Команда Га- лицької армії. У новій армії відчувався брак українських стар- шин, тому чимало офіцерських посад займали вихідці з УНР або австрійці, угорці, чехи. Це, з одного боку, піднімало бойову 122 Роман Тимченко міць УГА. З іншого, дало можливість полякам звинувачувати українців в очах Антанти, що вони використовують колишніх військових з армій Четверного союзу. Таким чином, у львівський період існування ЗУНР галиць- ким політикам вдалося реформувати основні засади української державності та почати формування власної армії. Це свідчить про її високу освіченість і обізнаність з правовою системою пе- редових європейських держав. На жаль, це робилося в умовах відступу українських військ з стратегічно важливих центрів — Львова і Перешля. Хоча лідери УНРади не втрачали надії на справедливе вирішення галицької справи і швидке повернення до власної столиці — стародавнього міста Лева. Після захоплення Львова польськими військами уряд ЗУНР переїхав спочатку до Золочева, а потім до Тернополя. Наприкінці грудня політичне керівництво ЗУНР перебралося до Станісла- вова, оскільки Тернопіль був дуже віддалений від лінії фронту, що ускладнювало інформування влади про хід військових дій. У грудні 1918 р. голова Державного Секретаріату К. Левиць- кий подав у відставку. Своє рішення він мотивував виснажені- стю й перевтомою від заняття політичним життям. Виконую- чим обов’язки голови став С. Голубович, який у січні де-юре очолив новий уряд. Для покращення якості управління й зменшення кількості державних секретарів, які не завжди були присутні на засідан- нях уряду, вирішили скоротити його штат. Так ліквідували по- сади секретарів з охорони здоров’я, суспільної опіки та праці. С. Голубович став головою й одночасно державним секретарем фінансів, торгівлі й промисловості. В. Панейко очолив секре- таріат зовнішніх справ, І. Макух — внутрішніх справ, А. Арти- мович — освіти і віросповідань,О. Бурачинський — судочин- ства, І. Мартинець — земельних справ, І. Мирон — шляхів, пошти і телеграфу, М. Козакевич — публічних робіт і гірниц- тва32. Через відбуття В. Панейка на Паризьку мирну конферен- цію, його функції виконував Л. Цегельський, а згодом М. Ло- зинський. 123Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР 4 січня 1919 р., УНРада постановила, що обирає з-поміж себе Виділ, до якого входить 9 членів й Президент Української Національної Ради. Його скликає Президент, а в разі відсутно- сті — найстарший за віком представник33. Президентом обрано Є. Петрушевича, заступниками Л. Бачинського, С. Вітика, О. Поповича, А. Шмигельського. До компетенції Виділу входило призначення уряду, його чле- нів і вищих цивільних службовців, затвердження й публікація законів, оголошення амністії, репрезентації держави на міжна- родній арені. Виділ мав функціонувати до обрання нового пар- ламенту, постанови приймалися більшістю голосів, де у ви- падку рівності переважав голос президента34. На рішення про утворення Виділу вплинув невдалий перебіг війни з Польщею, адже не всі члени УНРади могли прибути на її засідання через воєнні дії на території Східної Галичини. Хоча фактично і в Українській Національній Раді й в утвореному Виділі вагоме слово залишалося за Є. Петрушевичем, авторитет якого був без- заперечний. Для покращення діяльності УНРади була створена низка комісій — військова, земельна, законодавча, технічної від- будови, фінансова, закордонних справ, суспільної опіки 4 січня прийняли рішення про спосіб оприлюднення законів і розпорядків ЗУНР. Вони підлягали публікації в спеціальному «Вістнику законів і розпорядків». Перші підписувалися Прези- дентом УНРади і одним з членів Виділу, а другі представником Державного Секретаріату й набували чинності через вісім днів, якщо не було особливого рішення з даного приводу. Цього ж дня був прийнятий «Закон про недоторканість чле- нів Української Національної Ради»: «Члена Української На- ціональної Ради не можна без її згоди в’язнити ані потягати до одвічальності за кари гідні вчинки в часі, коли сесія триває, хиба що приловить ся його на гарячім вчинку». УНРада мала право і звільнити свого члена з-під варти на час тривання сесії, навіть якщо він був засуджений35. Отже, цей закон свідчить про беззаперечну владу УНРади на території ЗУНР і про підвлад- ність їй судової системи краю. З іншого боку, прийняття такого 124 Роман Тимченко рішення не виключало, що галицькі політики, користуючись власним становищем, займалися протиправними діями. На мою думку, тільки відсутність значної кількості високоосвічених і політично підкованих людей дозволяла засудженим політикам відвідувати засідання УНРади. Пізніше, 10 лютого, підписали «Закон про добове члена Української Національної Ради»36. Члени УНРади отримували по 50 крон за перебування на засіданнях. Вони мали право без- коштовного проїзду на залізницях, а в разі їх відсутності отри- мували по 2 крони за кожен проїханий кілометр. Як бачимо, уже в період існування ЗУНР існувала оплата за відрядження та певні привілеї галицьких політиків у сфері транспорту. У листопаді 1918 р. УНРада доручила Державному Секрета- ріату вжити необхідних заходів щодо об’єднання українських зе- мель в одну державу. У результаті переговорів представники УНР і ЗУНР уклали й підписали у Фастові 1 грудня 1918 р. перед- вступний договір про злуку обох держав. У цьому документі на- голошувалося: «Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну Велику державу з Українською Народньою Республікою — значить, заяв- ляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а нато- місць увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку»37. На сесії УНРади 3 січня 1919 р. в Станіславові відбулася рати- фікація Фастівської угоди. У рішенні наголошувалося: «Україн- ська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Україн- ського народу проголошує торжественно зєдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки і Української На- родної Республіки»38. Були затверджені й інші положення, які об- говорювалися 1 грудня 1918 р. у Фастові. Законодавча влада в Галичині до Установчих зборів мала належати УНРаді, а цивіль- на й військова адміністрація — Державному Секретаріатові39. 22 січня 1919 р. відбулася історична подія в житті українців — століттями роз’єднані Галичина й Наддніпрянщина об’єдналися в одну державу. Л. Цегельський оприлюднив грамоту УНРади, 125Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР ухвалену 3 січня в Станіславові, і передав її В. Винниченку. Ф. Швець ознайомив присутніх з Універсалом Директорії про об’єднання УНР та ЗУНР: «Од нині воєдино зливаються сто- літтями одірвані одна від одної частини єдиної України — За- хідно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна… Однині є незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ укра- їнський, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську…»40. За умовами цього акту ЗУНР стала частиною УНР і отримала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР), а державний секретар закордонних справ ЗОУНР Л. Цегель- ський ставав першим заступником міністра закордонних справ УНР. З ним мали узгоджуватися всі рішення щодо взаємовід- носин України з Польщею, Румунією та Чехословаччиною41. 23 січня 1919 р. Трудовий Конгрес майже одноголосно рати- фікував Акт злуки, надавши йому формальної легітимації. У ре- зультаті гострого обговорення 28 січня 1919 р. був ухвалений закон про форму української влади: «З огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового Конгресу має бути верховною вла- стю і видавати закони, необхідні для оборони Республики, при- чім ці закони передаються на затвердження найблизчій сесії Трудового Конгресу»42. Також була вироблена резолюція, за якою влада передавалася до рук Малого Конгресу в складі 41 особи, а управління в межах Галичини, Буковини та Угорсь- кої України залишили місцевим органам43. 9 лютого Державний Секретаріат прийняв рішення вимагати двох місць галичанам у складі Директорії і кількох міністерсь- ких «портфелів», але реалізувати його не вдалося через незаці- кавленість наддніпрянської влади. Лише 12 березня 1919 р. Є. Петрушевич увійшов до Директорії як представник Гали- чини44. Пізніше даний орган вже ніколи не збирався в повному 126 Роман Тимченко складі, бо частина її членів на чолі з С. Петлюрою опинилася в Рівному, а Є. Петрушевич й О. Андрієвський самостійно зай- малися державними справами в Станіславові. Отже, проведені заходи не утворили нової держави, а тільки намітили шлях до її заснування. Здійснити це мали Установчі Збори, час і спосіб скликання яких визначав уряд. ЗУНР стала називатися Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР). Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. УНРада отримала формальну змогу впливати на політичне життя Над- дніпрянщини через свого представника в Директорії. Навпаки, влада останньої не розповсюджувалася на західноукраїнські землі45. Хоча формально обидві частини й об’єдналися в одне ціле, але кожна продовжувала проводити власний політичний курс. Наддніпрянці вели виснажливу боротьбу з більшовиками, а галичани оборонялися від поляків. Директорія не оголосила війни Польщі, хоча державний секретар М. Лозинський гово- рив, що вся УНР перебуває в стані війни з поляками, оскільки останні зайняли західні області Наддніпрянщини46. Не менш важливим вектором внутрішньої політики був еко- номічний. Не викликає сумніву, що без проведення належних соціально-економічних реформ не можливе нормальне функціо- нування держави і, тим більше, підтримка влади населенням. Для покращення фінансової ситуації галицькі політики реор- ганізували Крайову дирекцію скарбу, у складі яких перебували Скарбова сторожа, Скарбова митниця, Державний касир і Дер- жавний контролер, яким став О. Саєвич. Головна організація знаходилася в Тернополі, а осередки діяли і в інших містах (Дирекції скарбів округів). Державні контролери повинні були стежити за розподілом коштів по зарплатах службовців та на- глядати за діяльністю державних комісарів. Згодом, 3 грудня 1918 р., Державний Секретаріат фінансів під- порядкував Дирекцію скарбів округів владі повітових комісаріа- тів, у Станіславові розпочалася реформація його структури. Це міністерство поділили на кілька відділів47. Діяли секції без- посередніх податків та державних монополій48. Об’єднаному 127Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР Державному Секретаріатові фінансів та торгівлі підлягали також митні уряди, так звана скарбова сторожа та уряди мір і ваги. Особова ж секція відала призначеннями на посади служ- бовців усіх підпорядкованих органів.49 Для запровадження жорсткого регулювання у сфері еконо- міки й поповнення державної скарбниці було монополізовано продаж зерна, хлібопекарських виробів, великої і малої рогатої худоби, свиней, картоплі, шкіри, цигарок, спирту, соди, цукру, сірників, а також встановлено мито і монопольні оплати з про- дажу тютюнових виробів, солі, цукру і пороху. Зокрема, роз- порядок Державного Секретаріату фінансів від 1 грудня 1918 р. забороняв без дозволу продавати тютюнові вироби. Концесія терміном на три місяці в місцевостях з населенням понад де- сять тисяч мешканців коштувала підприємцеві 500 крон, від п’яти до десяти тисяч — 400 крон, в інших — по 300 крон. Тільки за тютюн уряд хотів отримати близько 100 млн крон річного доходу50. 15 квітня встановлювалася державна монопо- лія на заготівлю хліба і фуражу, тверді ціни на сільськогоспо- дарські товари та вилучення лишків продукції. З метою ефек- тивного впровадження в життя даної постанови створили при харчових управах продовольчі загони під командуванням воєн- них старшин. Вони повинні були об’їхати всі двори і села до- тичного округу та вилучати, за винятком необхідного мінімуму, усі залишки продуктів.51 Норма необхідного продовольства для держави дорівнювала половині пайка стрільця польової армії, а решту збіжжя вилучали за певну плату.52 Однак ціни на про- дукти, встановлені воєнною управою часто були дуже низь- кими, що звісно викликало незадоволення. Багато промислових товарів взагалі не потрапляло до продажу, а йшло на потреби УГА. Крім того, на селян встановлювалася підводна повин- ність, що зобов’язувала їх перевозити військо разом з фуражем. Часто воєнна влада зловживала становищем і використовувала свої права без стратегічних потреб. Тому 16 березня Держав- ний Секретаріат військових справ змушений був регламенту- вати підводну повинність та встановити умови її оплати. 128 Роман Тимченко Загалом централізація економіки проводилася з метою забез- печення усім необхідним армії і населення. Восени 1918 р. за- хідноукраїнська влада одержавила всі склади та запаси продо- вольчих і товарів першої необхідності, а колишнім власникам виплатила компенсацію53. Отже, тепер населення отримало можливість продавати свої товари через відкриті державні ма- газини. Незважаючи на це, уже взимку відчувалася нестача хар- чів, особливо борошна і цукру, оскільки через Галичину прохо- див нескінченний потік колишніх військовополонених, яких треба було нагодувати, а також грабежі та чиленні захворю- вання. Тому навесні 1919 р. уряд ЗУНР змушений був піти на принциповий крок — введення двох пісних днів, який пере- дбачав заборону продажу і вживання м’яса в середу і п’ятницю. Порушників чекав або штраф до 5 тисяч гривень, або арешт до 6 місяців.54 Аби зменшити витрати зерна, влада не дозволяла випікання хлібу без обов’язкового вмісту різноманітних домі- шок, частіше картоплі та цукру55. 21 лютого 1919 р. була прийнята постанова Державного Секре- таріату землеробства і внутрішніх справ про примусовий обробі- ток землі. «Всі грунти, пригожі для рільничої культури мають бути управлені і нікому не вільно лишати придатного до культури грунту облогом».56 Землі, які залишили поміщики або селяни, дер- жава через спеціальні повітові чи громадські комісії передавала орендарям для обробітку. Вони, у свою чергу, сплачували відповід- ний чинш. Передбачалося покарання у вигляді арешту до шести місяців і штрафу до 50 тисяч крон тим, хто переховував пригожі для обробітку землі, насіння, живий і мертвий інвентар.57 Такий вимушений захід був направлений, у першу чергу, на відбудову сільського господарства після Першої світової війни, так і для за- безпечення населення, особливо армії, продовольством. Ці заходи так і не принесли бажаного результату, оскільки час збирання вро- жаю припав на відступ УГА за Збруч до Наддінпрянщини. Незважаючи на недосконалий політико-правовий характер об’єднання, Директорія надавала значу фінансову допомогу Східній Галичині. Взимку для налагодження товарообміну між 129Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР Галичиною й Наддніпрянщиною було призначено Р. Трохименка «головноуповноваженим для постачання», якого вимагав Дер- жавний Секретаріат58. Крім того 16 січня на «перешивку вузько- колійних рейкових шляхів Галичини» виділено 5 млн гривень, а постановою Ради Міністрів 22 лютого ще 10 млн59. Цього ж мі- сяця для галичан через УНРаду було передано 7 млн. карбованців на продовольчі справи. А 13 лютого уряд УНР прийняв поста- нову про асигнування 22 мільйонів гривень для видачі допомоги українським культурним організаціям Галичини60. У кінці лю- того для держсекретаріату шляхів Галичини надано 17 млн гри- вень на експлуатацію залізниць, заготівлю палива й металу61. 13 березня 1919 р. Рада Народних Міністрів прийняла постанову про асигнування в розпорядження Ради державних секретарів ЗУНР 80 млн гривень на видачу певним категоріям державних службовців одноразової допомоги у зв’язку з дорожнечею62. 15 березня ухвалено низку законів, які також передбачали фінансову допомогу ЗОУНР. Зокрема, про надання 500 млн. гривень на відновлення помешкань і будівель, зруйнованих по- передньою війною, про асигнування в розпорядження Ради Се- кретарів одноразово 130 млн гривень і, починаючи з 1 квітня 1919 р., по 30 млн гривень щомісяця на видачу пайків родинам мобілізованих стрільців. За повідомленням газети «Нове життя» станом на 1 березня 1919 р. до Галичини прибуло 123 вагони борошна, 14 — збіжжя, 123 — цукру і 10 — з іншими продуктами. Лише за тиждень від 1 по 8 березня доставлено 262 вагони збіжжя, муки та цукру, з них 76 вагонів частково розділені між повітовими управами, а 168 ще залишилися на залізницях63. Наступного тижня з Над- дніпрянщини надійшло ще 193 вагони харчів. З 16 по 23 березня 1919 р. урядом УНР передано «збіжа, муки і цукру 114 вагонів; в магазинах зложено — 84 ваг., спеці- альних військових транспортів пройшло по 23 марта — 181 ва- гонів. Позаяк до 16 березня населенню передано — 490 ваг., то загальна кількість ввезених до Галичини харчів ріжного рода досягне — 1168 вагонів або — 11.685.000 клг.»64, — повідом- 130 Роман Тимченко ляло «Нове життя» від 3 квітня 1919 р. Газета «Република» заз- начила, що до Галичини з Наддніпрянщини на початок квітня надійшло 1243 вагони продукції. Серед них 730 цукру, 213 бо- рошна, 223 збіжжя й 127 інших продуктів65. Крім того, було асигновано низку цільових розпоряджень: для відродження товариства «Сільський господар» (2 млн гри- вень), для українського шкільництва й Національного музею у Львові (1 млн гривень) та відкрито кредит у розмірі 40 млн гри- вень для продовольчих операцій у Галичині, Буковині й Холм- щині. Проте весною митний кордон між республіками так і не був ліквідований. З наказу Головного Отамана морському міністру М. Білін- ському виділено 11 млн гривень для формування в Коломиї з га- личан окремого морського полку66. Для потреб Галицької армії управлінням начальника постачання впродовж першої половини 1919 р. видано 274 млн 68 тис. гривень67. 25 березня була прий- нята постанова про асигнування 200 тис. гривень Державному Секретаріату ЗОУНР на інформаційну просвітню роботу в армії Західного фронту. За згодою урядів УНР і ЗОУНР до Станісла- вова й Тернополя було евакуйовано Експедицію Заготовок Дер- жавних паперів і Відділ Державного Банку зі скарбовими цінно- стями, що сприяло інтеграції фінансових систем обох республік. Хоча місцеве населення так і не мало змоги залишати свої вклади в Державному Банку. З метою швидкого злиття фінансових структур і зближення УНР і ЗОУНР 4 квітня було прийнято закон про запровадження в обіг гривень. Відповідно до нього встано- влювалося, що гривня дорівнювала вартості однієї австрійської крони, а карбованець двох. Проте це не змогло зупинити інфля- ції й місцева влада Тернополя, Збаража, Сокаля самостійно по- чала друкувати гроші на звичайному обгортковому матеріалі. Гострою для ЗУНР залишалася земельна проблема. Біль- шість орних земель, пасовищ, водойм і лісів належали церкві та поміщикам, а інші вважалися дрібно земельними. Вирішення даного питання в умовах війни з Польщею і розрухи господар- ства, нестачі продуктів стало особливо актуальним і вимагало 131Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР від керманичів ЗУНР швидких, безпомилкових дій. З цією метою на січневій сесії УНРади була створена земельна комісія, до складу якої ввійшли С. Вітик, А. Шмігельський, П. Шеке- рик-Доників, Т. Старух, Л. Петрушевич, С. Онишкевич та інші. Дана організація прийняла ряд резолюцій стосовно проведення весняно-польових робіт, регламентування умов оренди землі. 30 січня на засіданні Державного Секретаріату земельних справ з метою юридичного супроводу земельної реформи було створено правничу комісію з 15 осіб на чолі з М. Мартинцем, на засіданні якої обговорено прийнятий 8 січня земельний закон Директорії. Галицьким лідерам не сподобалася реформа, здій- снена в Наддніпрянській Україні. Вона не відповідала розвитку й традиціям західноукраїнських земель. Тому було вирішено готувати власний закон для Західної області УНР. 4 лютого на засіданні УНРади С. Голубович виклав наступні положення аграрної комісії: «1) Вивласнення більшої посілости через ви- куп; 2) узнається приватну власність; 3) буде установлено міні- мум непозбувальне; 4) право наслідства і обтяження буде обмежене; 5) більші лісні комплекси стануть державною влас- ністю; 6) набувати землю мають право безземельні й малозе- мельні; 7) заплата за землю наступить дорогою індемнізації»68. На тому ж засіданні обговорили законопроекти про відбудову зруйнованих осель, купівлю й продаж тютюну. У своєму ви- ступі депутат-селянин М. Королюк наголосив на недопустимос- ті насильних реквізицій збіжжя на селі, мобілізації до війська вчителів народних шкіл, а Є. Петрушевич запропонував кама- сацію грунтів. 10 лютого правничу комісію розширили до 25 осіб, а на- ступного дня обговорили проект земельного закону ще раз. Де- путат С. Данилевич пропонував схожий на радянський варіант проект, де землю передавали в колективне користування, якою розпоряджалися земельні ради вибрані місцевим населенням. Більшість же учасників відстоювала приватну власність, однак думки розділилися щодо максимальної її кількості. Одні про- понували 50, другі — 80–100 моргів. 132 Роман Тимченко Гостро постало питання про передачу землі найбіднішим се- лянам. О. Чайківський і А. Онищук запропонували її конфіска- цію у великих власників, а не викуп. Цю ідею підтримали со- ціал-демократи. У той час член радикальної партії П. Шекерик- Доників висловив своє бачення, де пропонував аби селяни ви- купали свою землю, оскільки «знаємо, що доки не заплатимо, доти нашою не буде»69. 3–7 березня відбулося чергове засідання земельної комісії, де М. Шаповал наполягав на прийнятті закону схожого з над- дніпрянським, однак його погляди не підтримали галицькі політики. У результаті тривалого обговорення були прийняті «Основи земельного закону». Закінчувався документ наступ- ними словами: «Наділення вивласненого землею має наступити аж по закінченню війни і по повороті жовнірів з фронту і по- лону». Для остаточного перетворення «Основ» у справжній закон була обрана субкомісія на чолі з Л. Бачинським. Проект неодноразово обговорювався на засіданнях політичних партій. 22 березня на спеціальному зібрання з цього приводу Л. Бачин- ський захищав проект земельного закону в Галичині, бо, за його словами, він відображав волю галицького селянства. Дискусії, відсутність кардинальних рішень у економічній сфері шкодили західноукраїнській державності. Колишній се- кретар військових справ Д. Вітовський на засіданні УНРади 27 березня заявив, що «Національна Рада дотепер нічого не дала ані робітникам. Ані селянам, тому викликала незадоволення. Вона повинна розв’язатися, проголосивши восьмигодинний ро- бочий день праці для робітників, … порішивши, що земля ве- ликих власників переходить у власність селян…»70 Нарешті 3 квітня проект земельного закону розглянуло засі- дання УНРади, а 14 квітня його ухвалили71. А. Горбачевський зазначив, що він «є ви слідом взаємного порозуміння, компро- місу всіх партій, які може з забезпеченням партійних інтересів згодилися для загального добра на деякі уступки»72. За законом панська й церковна земля мала бути конфіскована в земельний фонд ЗОУНР, яким до часу поділу між селянством 133Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР мали управляти обласна, повітові та громадські земельні комі- сії. Земля поміщиків, менша за встановлену норму, не підлягала конфіскації до скликання Сойму. Таким чином, даний закон ві- дрізнявся від законів Центральної Ради й Директорії, де конфі- скації підлягали всі великі землеволодіння. Ліси ж переходили під управління повітів, а вода — громад. У першу чергу передбачалося наділення землею жовнірів- рільників ЗОУНР, що «в її обороні проливали свою кров, або наслідком війни иншим чином стали неспосібними до праці, вдовиці і сироти по них, як також инші жертви сеї або все- світньої війни та прочих безземельних і малоземельних ріль- ників».73 Даний розподіл відкладався на невизначений термін і не міг розпочатися «перед закінченням війни і поворотом жов- нірів до бранців домів». Селяни, що були незадоволені повільним просування вирі- шення земельної реформи почали самочинно ділити землю. Ця політика іноді підтримувалася стрільцями УГА.74 Місцевій вла- ді УНРада надала право ув’язнювати на 6 місяців або штра- фувати на суму 10 тисяч крон за самовільне захоплення земель, однак і це не дало позитивного результату. Така нетерплячість пов’язана з важким становищем селянства, що потерпало від військових дій, безкінечних ревізій та голоду. Зокрема, про це свідчить лист с. Бортники Тлумацького повіту до газети «Рес- публіканець»: «Біля нас крайна біда. Нема що їсти, нема що і де засіяти і не маємо гроший на закупно харчів».75 Аналогічні скарги надходили зі Зборівського, Тернопільського та інших повітів. Отже, земельний закон був надзвичайно прогресивним. Селяни могли отримати землю, вільно користуватися водой- мами та пасовищами. З іншого боку, треба сказати про його по- ловинчастість, оскільки не підлягали конфіскації всі помі- щицькі землеволодіння й відкладалася на невизначений термін дата його впровадження. Так, галицькі політики дбали про своїх воїнів, що проливали кров за рідну землю, їхні сім’ї, але це не подобалося цивільному населенню. Адже отримавши землю, 134 Роман Тимченко вони могли приєднатися до активних борців за українську дер- жавність і допомагати продуктами харчування. Поряд з цим лідери ЗУНР не поспішали проводити й рефор- мування промисловості. Вони так і не наважилися націоналізува- ти підприємства, шахти та нафтові родовища, хоча й взяли їх під контроль Державного Секретаріату з публічних робіт. Під облік потрапили й усі приватні запаси будівельних матеріалів необхід- них для відновлення краю, а також ліси. Тепер за вирубку у при- ватних власників держава платила певне відшкодування, а сім’ям військових і бідним відпускала дерево безкоштовно. 12 квітня юридично був оформлений перехід на 8 годинний робочий день76. Цього ж дня УНРада прийняла постанову про святкування Пер- шого травня як дня міжнародної солідарності трудящих77. Загалом, дані реформи були проведені надто пізно і уряд ЗОУНР втратив дорогоцінний час, а соціальна напруга зростала, про що свідчить діяльність опозиційного УНРаді Селянсько-робітни- чого союзу (СРС). Союз виступав за організацію робітників і селян у Ради, переобрання уряду й введення до УНРади пред- ставників СРС. УНРада змушена була прийняти низку вимог опозиції: проголошення земельного закону, встановлення 8-го- динного робочого дня, вибори до сейму. Лише після квітневого Дрогобицького повстання робітників УНРада повела рішучу бо- ротьбу з опозиції. Весною 1919 р. галицький уряд провів ряд важливих реформ для підвищення власного рейтингу серед населення. 9 березня було звільнено всіх інтернованих римо-католицьких священ- ників. Наступного дня Виділ УНРади оголосив амністію полі- тичним в’язням засудженим до 1 листопада 1918 р. за державну зраду, образу імператора, бунтарство, шпіонаж, участь у таєм- них товариствах.78 8 квітня був прийнятий закон про громадян- ство: «Особи, як в часі оповіщення сього закону мають право своїни в одній з громад Західної Области Української Народної Республіки є горожанами (громадянами — Р.Т.) Української Народної Республіки». Громадяни Наддніпрянської України ставали також громадянами ЗОУНР. Служити ж у державних 135Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР установах дозволялося лише після прийняття відповідної при- сяги. «Чужинці», які не бажали жити в новій державі, мали право покинути територію ЗУНР79. Урядом ЗОУНР також були прийняті «Закон про скликання Сойму Західно-Української Народної Республіки» (15 квітня 1919 р.) та «Про вибори (виборчу ординацію) до Сойму ЗОУНР»80. Вони стосувалися лише галицьких земель і не вра- ховували загальні інтереси України. Законом передбачалося за- гальне, без статевої різниці, безпосереднє, таємне, пропорційне виборче право для громадян держави, якім виповнилося 20 ро- ків. Послом (депутатом — Р.Т.) міг бути громадянин держави, який досяг 28-річного віку. Позбавлялися виборчого права пси- хічнохворі, кримінальні злочинці та особи, які раніше були за- суджені за виступи проти виборчої свободи. Цікавим є останній пункт закону. У виборах не мали права брати участь громадяни, які більше двох разів були засуджені за пияцтво протягом остан- ніх двох років. Очевидно, алкоголізм став гострою проблемою ще в роки Української революції 1917–1921рр. Передбачалося, що в результаті червневих виборів буде сформований Сойм у складі 226 послів — 160 українців, 33 по- ляків, 27 євреїв і 6 німців. Для національних меншин повинні створити виборчі округи. Швидкий відступ УГА під натиском поляків завадив реалі- зувати дану реформу. До того ж, 9 червня 1919 р. сталася важ- лива подія, яка вплинула на подальший розвиток державної влади ЗУНР і на відносини з УНР. Перебуваючи в Заліщиках, Є. Петрушевич отримав важливий документ, у якому зазнача- лося: «З огляду на вагу хвилі й на небезпеку, яка грозить Вітчизні, для скріплення й одностайності державної влади Президія Виділу Укр. Національної Ради Західної Области Української Народної Республіки і Державний Секретаріат по- становляють отсим надати право виконувати всю військову і ци- вільну владу, яку доси на основі конституції виконував Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат д-рови Евгенови Петрушевичу як уповновласненому диктаторові»81. 136 Олена Бойко Є. Петрушевич створив уряд Головноуповноваженого Дикта- тора, який фактично виконував функції міністрів. С. Голубович став головноуповноваженим внутрішніх справ, І. Мирон — шляхів, С. Витвицький — закордонних справ, отаман К. Доле- жаль — директором військової канцелярії. 10 червня 1919 р. Диктатор Є. Петрушевич провів зміни в Начальній Команді армії. Генерал М. Омелянович-Павленко був звільнений, а головнокомандувачем призначено генерала О. Грекова. Наддніпрянці звинувачували щойно утворену Диктатуру в нелегітимності прийняття цього рішення. Адже за нього мали проголосувати вісім державних секретарів ЗОУНР. Соціал-де- мократа С. Вітика цікавило, хто може її відкликати82. У відпо- відь Є. Петрушевич констатував, що, приймаючи Диктатуру, обумовив її функціонування. У разі покращення становища За- хідної області УНР вона буде ліквідована. Виділ і Державний Секретаріат продовжують існувати, але їх діяльність «завішена» та «після дотичного закону веде і заступає Президію Виділу У.Н.Ради лише сам президент У.Н.Ради»83. 15 червня 1919 р. від проводу ЗОУНР до уряду УНР надій- шло повідомлення про призначення Є. Петрушевича диктато- ром84. Через день на засіданні Ради Міністрів було вирішено вимагати від Директорії виклику Є. Петрушевича для пояснень у цій справі85. Оскільки наддніпрянське керівництво вважало, що з припиненням існування УНРади й Державного Секрета- ріату влада формально перейшла до уряду УНР, то Кабінет Міністрів 25 червня прийняв постанову про призначення пред- ставників урядових органів у Галичині й переведення грошо- вого асигнування через Головне командування Армії УНР. 27 червня 1919 р. С. Петлюра направив телеграму Є. Петру- шевичу із запрошенням на засідання Директорії до Кам’янця- Подільського86. Диктатор відповів, що через становище на фронті й приїзд місії Антанти не може прибути до Кам’янця. Він телеграфував: «Якщо лиш мій виїзд стане можливим радо приїду, щоби поло- жити конець без основним і для обох сторін шкідним непоро- 137Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР зумінням»87. Напевно, він не хотів іти на компроміс із С. Пет- люрою або ж не виключав свого арешту. У відповідь на проголошення Є. Петрушевича Диктатором, 4 липня 1919 р. в складі уряду УНР був утворений керівний орган у справах Галичини. «Відповідно до актів 3 і 22 січня 1919 року про злуку Української Народної Республики з Гали- чиною, в складі Міністерства Української Народньої Респуб- ліки утворити Міністерство Західної Области (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною». Воно мало складатися з міністра та його помічника й чотирьох департа- ментів: фінансового, товарообміну, комунікацій та військового постачання. На чолі міністерства став галицький діяч С. Вітик88. У той же час Є. Петрушевича було позбавлено членства в Ди- ректорії. Колишній старшина УСС І. Сіяк хотів заарештувати Диктатора за допомогою залізничного куреня. Проти нього вис- лали одну з військових частин ЗОУНР, і він був змушений повер- нутися до Кам’янця. Прибувши до міста, І. Сіяк перейменував «Залізничну Сотню» на «Залізничну дивізію» й переманив до неї галицьку старшинську школу. 23 липня НКГА звернулася до шта- бу Дієвої армії з вимогою видати І. Сіяка для військового суду як дезертира89. Проте його було визнано народним героєм і відмов- лено в передачі як громадянина УНР. І. Сіяк, довідавшись про це рішення Ради Міністрів, намагався арештувати ще й все команду- вання НКГА в Кам’янці. Та цього також не вдалося зробити. Коли ж галичани вирішили його схопити, він змушений був втікати90. Проголошення Диктатури українським політикумом було сприйняте неоднозначно. Галичани захищали Є. Петрушевича, і цей політичний акт вважали законним. Зокрема, М. Лозин- ський, аналізуючи постанову від 9 червня, відзначив, що «наука державного права признає стан найвисшої державної конечно- сти, в якім той, хто має владу, має моральне право вийти поза межі закона, коли сього вимагає оборона держави»91. Тому ціл- ком зрозуміло, чому Є. Петрушевич став Диктатором. Таким чином, наддніпрянські діячі та галицькі соціал-демо- крати негативно оцінили щойно утворену диктатуру Є. Петру- 138 Роман Тимченко шевича. У той же час 7 травня вступив у дію «Закон про зміни в персональному складі Директорії», коли С. Петлюра фактично перебрав на себе диктаторські повноваження.92 Кінець весни-початок літа 1919 р. відзначився погіршенням політичної й військової ситуації для українських республік. Широ- комасштабний наступ — поляків і більшовиків — змусили Галиць- ку й Наддніпрянську армії відступити аж до Збруча. А українській владі, оточеній з усіх боків ворогами, не маючи зовнішньої під- тримки, потрібно було рятувати українську державність. У ре- зультаті переговорів з С. Петлюрою 14 липня 1919 р. Є. Пет- рушевич остаточно вирішив перевести за Збруч війська та уряд. Отже, утворена в результаті листопадової революції ЗУНР за своєю сутністю була демократичною республікою. У державі існував поділ на законодавчу, виконавчу та судову влади. Чис- ленні закони, прийняті політиками ЗУНР, свідчили про їхню глибоку обізнаність з правом провідних європейських держав і були спрямовані на панування принципів демократизму, рівно- сті, забезпеченні прав і свобод громадян. Звісно, що в умовах війни з Польщею не вдалося втілити всі законопроекти в життя. Галицькі політики не були позбавлені певних недоліків, що іноді заважало цілеспрямованому дер- жавному будівництву. Незважаючи на це, становлення держав- ності ЗУНР у складних воєнно-політичних обставинах заслу- говує тільки на позитивні оцінки. Економічна політика уряду ЗУНР головним чином була спрямована на забезпечення продовольством і фінансами Галицької армії, яка вела тяжкі бойові дії проти поляків. Ве- лику роботу Державний Секретаріат зробив і для покращення становища робітників та селян. У той же час керівництву ЗУНР притаманне певне коло недоліків. Земельний закон, який необхідно було обговорити й швидко прийняти, розроблявся досить повільно й залишився незавершеним. Крім того, поси- лювало соціальне напруження і монополія держави на пред- мети харчування, що не давала можливості покращення май- нового становище населення. 139Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР Акт злуки, який мав би змінити організаційну структуру за- хідноукраїнської держави, залишився лише декларацією. Хоча ЗУНР і стала областю УНР, однак наддніпрянський уряд не мав ніякого впливу на землі Східної Галичини, не були створені за- гальнонаціональні органи влади. Швидше це нагадувало кон- федеративне об’єднання. Однак не можна зменшувати тієї ролі, яку відіграв Акт соборності в історії України. Адже він засвід- чив про споконвічне прагнення українців жити в одній неза- лежній державі. 1 Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівниц- тва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. — Т. 2–5. — Скрентон,1958-1960; Шевчук С. Пора сказати правду про наші виз- вольні змагання добитися волі для Галицької землі, 1918–1939. — То- ронто, 1965; Ярославин С. Визвольна боротьба на Західноукраїнських землях у 1918-1923 роках. — Філадельфія, 1956. 2 Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918– 1923 рр.). Історія держави і права. — Львів, 2005; Литвин М. Р, Нау- менко К.Є. Історія ЗУНР. — Львів, 1995; Макарчук С. А. Українська республіка галичан: нариси про ЗУНР. — Львів,1997; Гай-Нижник П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотво- рення (1917-1920 рр.). — К., 2010. 3 Діло. — 1918. — 22 жовтня. 4 Боротьба. — 1919. — 29 жовтня 5 Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО). — Ф.1. — Оп.52. — Спр.2859. — Арк.14-15. 6 Діло. — 1918. — 2 листопада 7 Там само 8 Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали: в 5 т. / Кер. роботи і відп. ред. О. Ю. Карпенко. — Т. 1. — Івано-Франківськ, 2001. — С.336. 9 Діло. — 1918. — 6 листопада 10 Україна (Жовква). — 1918. — 16 листопада 140 Роман Тимченко 11 Солдатенко В., Савчук Б. Галицька армія у Наддніпрянській Україні. — К., 2004. — С.31. 12 Діло. — 1918. — 30 жовтня 13 Українське слово. — 1918. — 30 жовтня; Діло. — 1918. — 31 жовтня 14 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923... — Т. 2. — Івано-Франківськ, 2001. — С.22 15 ДАЛО. — Ф.1259. — Оп.1. — Спр.1. — Арк.2. 16 Футулуйчук Д. Жандармерія ЗУНР: до історіографії проблеми // Зб. навч.-метод. матеріалів і наук. ст. Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки. — Луцьк, 2003. — Вип. 8. — С. 114–118. 17 Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові). — Ф. 309. — Оп.1. — Спр.1871. — Арк.17. 18 Там само. — ф.581. — Оп.1. — Спр.206. — Арк.32. 19 Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Україн- ської Народної Республіки. — 1919. — Вип.3. — 2 марта. — С. 20–21. 20 Центральний державний архів вищих органів влади та упра- вління України (далі — ЦДАВО України). — Ф.2192. — Оп.2. — Спр.3. — Арк. 35. 21 Діло. — 1918. — 15 листопада. 22 Литвин М., Науменко К. Вказ. праця. — С. 75. 23 Діло. — 1918. — 18 листопада 24 ЦДІА України у Львові. — Ф.581. — Оп.1. — Спр.96. — Арк.12. 25 Там само . — Спр. 146. — Арк. 48–48 зв. 26 Там само. 27 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923... — Т. 2. — С. 43–44. 28 Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Україн- ської Народної Республіки. — 1919. — Вип. 4. — 17 марта. — С. 27–28. 29 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923... — Т. 2. — С.132. 141Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР 30 Діло. — 1918. — 16 листопада. 31 ЦДІА України у Львові. — Ф.309. — Оп.1. — Спр.1871. — Арк.81. 32 Нове життя. — 1919. — 7 січня. 33 ЦДАВО України. — Ф.2192. — Оп.2. — Спр.3. — Арк.1зв. 34 Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Україн- ської Народної Республіки. — 1919. — Вип.1. — 31 січня. — С.2-3. 35 Там само. — С.3. 36 Там само. — Вип.3. — 2 марта. — С.7. 37 Винниченко В. Відродження нації : В 3 ч.. — К.; Відень,1920. — Ч. 3. — С.154-156. 38 ЦДАВО України. — Ф.2192. — Оп.2. — Спр.3. — Арк.1. 39 ЦДІА України у Львові. — Ф.760. — Оп.1. — СПр.17. — Арк. 2–3. 40 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Рес- публіки. Листопад 1918 — листопад 1920 рр: Документи і матеріали: у 2 т., 3 ч. — К., 2006. — Т. 2. — С.441. 41 Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Укра- їні пов’язані з Першим листопада 1918 р. — Л., 2003. — С.251. 42 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Рес- публіки… — Т. 2. — С. 467. 43 Христюк П. Замітки й матеріали до історії української револю- ції. 1917–1920 рр.: У 4 т. — Т. 4. — Відень,1922. — С. 66. 44 ЦДАВО України. — Ф.1065. — Оп.1. — Спр.38. — Арк.3. 45 ЦДІА України у Львові. — Ф.581. — Оп.1. — Спр.118. — Арк.1 46 Лозинський М. Галичина в роках 1918–1920. — Нью-Йорк, 1970. — С.72. 47 Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Дер- жавним Секретаріятом Зах. Укр. Нар. Републики. — Станиславів, 1918. — С. 11. 48 Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української На- родної Републики. — С. 38. 142 Роман Тимченко 49 Ярославин С. Вказ праця. — С. 118. 50 Павлишин О. Фінансова система та грошовий обіг у Західно- Українській Народній Республіці. — С. 347. 51 Вістник Державного секретаріату військових справ. — 1919. — Вип.10. — С.5. 52 Там само 53 Тищик Б.Й. Вказ праця. — С.253 54 Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Укра- їнської Народної Республіки. — 1919. — Вип.8. — 30 цвітня. — С. 57. 55 Західно-Українська Народна Республіка1918–1923… — Т. 2. — С. 341–342. 56 Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Україн- ської Народної Республіки. — 1919. — Вип.3. — 2 марта. — С.18. 57 Там само. — С.19. 58 ДАЛО. — Ф.257. — Оп.1. — Спр.36. — Арк.9зв.-10. 59 ЦДАВО України. –Ф.1065. — Оп.1. — Спр.282. — Арк.1-4. 60 Вістник державних законів для всіх земель Української Народ- ної Республіки. — 1919. — 2 березня. — Вип. 12. — С.96. 61 ЦДАВО України. — Ф.1065. — Оп.1. — Спр.271. — Арк.1. 62 Там само. — Спр.267. — Арк.1. 63 Західно-Українська Народна Республіка1918–1923… — Т. 3., Кн. 1. — С. 79, 81. 64 Там само. — С.89. 65 Република. — 1919. — 10 квітня. 66 ДАЛО. — Ф.257. — Оп.1. — Спр.158. — Арк.10. 67 ЦДАВО України. — Ф,1065. — Оп.1. — Спр.66. — Арк.3. 68 Західно-Українська Народна Республіка1918–1923… — Т.2. — С.195. 69 Західно-Українська Народна Республіка: Ілюстрована історія. До 90-річчя утворення. — Львів, Івано-Франківськ, 2008. — С. 198. 70 Република. — 1919. — 29 березня 143Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР 71 Нове життя. — 1919. — 3 люте. 72 Західно-Українська Народна Республіка: Ілюстрована історія. До 90-річчя утворення. — Львів, Івано-Франківськ, 2008. — С.200. 73 Західно-Українська Народна Республіка1918–1923… — Т.2. — С.351. 74 Васюта І.К. Галицько-волинське село між світовими війнами: монографія. — Львів,2010. — С.154. 75 Республіканець. — 1919. — 17 квітня. 76 Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Укра- їнської Народної Республіки. — 1919. — Вип.8. — 30 цвітня. — С.59. 77 Там само. — 1919. — Вип.8. — 30 цвітня. — С.63. 78 Републіка. — 1919. — 16 марта. 79 Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Укра- їнської Народної Республіки. — 1919. — Вип.9. — 5 мая. — С.69. 80 ЦДІА України у Львові. — Ф.581. — Оп.1. — Спр.96. — Арк. 15–19. 81 ЦДАВО України. — Ф.2192. — Оп.1. — Спр.1. — Арк.13. 82 Там само. — Ф.3933. — Оп.1. — Спр.17. — Арк.5. 83 Український козак. — 1919. — 27 червня. 84 ЦДАВО України. — Ф.1065. — Оп.1. — Спр.11. — Арк.25. 85 Там само. — Спр.14. — Арк.148. 86 Там само. — Спр.6. — Арк.27. 87 Там само. — Ф.2192. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.132. 88 Вістник державних законів для всіх земель Української Народ- ної Республіки. –1919. — Вип. 28. — 1 серпня. — С. 202. 89 ЦДАВО України. — Ф.2192. — Оп.1. — Спр. 3. — Арк. 236. 90 Шухевич С. Спомини з української-галицької армії (1918– 1920). — Ч. 3. — Львів, 1929. — С. 5–6. 91 Лозинський М. Вказ. праця. — С.107. 92 Вістник державних законів для всіх земель Української Народ- ної Республіки. — 1919. — Вип. 22. — 11 липня.– С. 153. 144 Роман Тимченко
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40664
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0081
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-30T12:30:07Z
publishDate	2011
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Тимченко, Р. 2013-01-22T13:59:32Z 2013-01-22T13:59:32Z 2011 Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.) / Р. Тимченко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 111-144. — Бібліогр.: 92 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40664 У статті розглядається розвиток державного будівництва ЗУНР. Характеризуються основні політичні й економічні реформи західноукраїнських урядів наприкінці 1918 — першій половині 1919 років. В статье рассматривается развитие государственного строительства ЗУНР. Характеризуются основные политические и экономические реформы западноукраинских правительств в конце 1918 — первой половине 1919 гг. Development of state building of WUPR is examined in the article. Basic political and economic reforms of west-ukrainian governments at the end of 1918 — the first half of 1919 are characterized. uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Політична й соціальна історія Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.) Article published earlier
spellingShingle	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.) Тимченко, Р. Політична й соціальна історія
title	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.)
title_full	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.)
title_fullStr	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.)
title_full_unstemmed	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.)
title_short	Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.)
title_sort	державне будівництво та політико-економічні перетворення зунр (листопад 1918—червень 1919 рр.)
topic	Політична й соціальна історія
topic_facet	Політична й соціальна історія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40664
work_keys_str_mv	AT timčenkor deržavnebudívnictvotapolítikoekonomíčníperetvorennâzunrlistopad1918červenʹ1919rr

Державне будівництво та політико-економічні перетворення ЗУНР (листопад 1918—червень 1919 рр.)

Institution

Similar Items