Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.)

У статті досліджуються етнічні протиріччя і конфлікти в Україні періоду Української революції 1917-1921 рр. Природа, зміст та динаміка цих явищ були зумовлені спадщиною російської імперської політики, специфікою розвитку етнодемографічної та етносоціальної структури українського суспільства, особлив...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Дата:	2011
Автор:	Устименко, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Теми:	Політична й соціальна історія
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40665
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) / В. Устименко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 145-186. — Бібліогр.: 68 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40665
record_format	dspace
spelling	Устименко, В. 2013-01-22T14:02:24Z 2013-01-22T14:02:24Z 2011 Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) / В. Устименко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 145-186. — Бібліогр.: 68 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40665 У статті досліджуються етнічні протиріччя і конфлікти в Україні періоду Української революції 1917-1921 рр. Природа, зміст та динаміка цих явищ були зумовлені спадщиною російської імперської політики, специфікою розвитку етнодемографічної та етносоціальної структури українського суспільства, особливостями економіки, політики, культури, активізацією етнічних спільнот у демонструванні та обстоюванні своїх інтересів у процесі Української революції. According to this article, the contradictions and conflicts are investigated in Ukraine within the period of Ukrainian revolution 1917-1921. Nature, content and dynamics of these occurrences were established by the Russian imperial policy's inheritance, by specific of development ethnodemographical and ethnosocial structure of Ukrainian society, by the features of economy, policy, culture, by the activation of ethnic associations in demonstration and defending of their interests during the Ukrainian revolution process. uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Політична й соціальна історія Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.)
spellingShingle	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) Устименко, В. Політична й соціальна історія
title_short	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.)
title_full	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.)
title_fullStr	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.)
title_full_unstemmed	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.)
title_sort	міжетнічні конфлікти та протиріччя в україні (1917–1920 рр.)
author	Устименко, В.
author_facet	Устименко, В.
topic	Політична й соціальна історія
topic_facet	Політична й соціальна історія
publishDate	2011
language	Ukrainian
container_title	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
description	У статті досліджуються етнічні протиріччя і конфлікти в Україні періоду Української революції 1917-1921 рр. Природа, зміст та динаміка цих явищ були зумовлені спадщиною російської імперської політики, специфікою розвитку етнодемографічної та етносоціальної структури українського суспільства, особливостями економіки, політики, культури, активізацією етнічних спільнот у демонструванні та обстоюванні своїх інтересів у процесі Української революції. According to this article, the contradictions and conflicts are investigated in Ukraine within the period of Ukrainian revolution 1917-1921. Nature, content and dynamics of these occurrences were established by the Russian imperial policy's inheritance, by specific of development ethnodemographical and ethnosocial structure of Ukrainian society, by the features of economy, policy, culture, by the activation of ethnic associations in demonstration and defending of their interests during the Ukrainian revolution process.
issn	XXXX-0081
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40665
citation_txt	Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) / В. Устименко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 145-186. — Бібліогр.: 68 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT ustimenkov mížetníčníkonflíktitaprotiríččâvukraíní19171920rr
first_indexed	2025-11-26T13:54:23Z
last_indexed	2025-11-26T13:54:23Z
_version_	1850623774695620608
fulltext	Володимир Устименко Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) У статті досліджуються етнічні протиріччя і конфлікти в Україні періоду Української революції 1917–1921 рр. Природа, зміст та динаміка цих явищ були зумовлені спадщиною росій- ської імперської політики, специфікою розвитку етнодемогра- фічної та етносоціальної структури українського суспільства, особливостями економіки, політики, культури, активізацією етнічних спільнот у демонструванні та обстоюванні своїх інтересів у процесі Української революції. According to this article, the contradictions and conflicts are in- vestigated in Ukraine within the period of Ukrainian revolution 1917–1921. Nature, content and dynamics of these occurrences were established by the Russian imperial policy’s inheritance, by specific of development ethnodemographical and ethnosocial structure of Ukrainian society, by the features of economy, policy, culture, by the activation of ethnic associations in demonstration and defending of their interests during the Ukrainian revolution process. Проблема співіснування різних народів, зокрема тих, яким випало жити поруч один з одним, була й залишається чи не най- пекучішою у світовій історії кількох останніх століть. Польські дослідники Збігнєв Рудніцький і Гжегош Бабінський конста- тують, що етнічні проблеми з їхніми різноманітними наслід- ками впродовж століть не лише «… збурювали мир у всьому світі.., виступали безпосередньою та опосередкованою причи- ною локальних і загальних воєн», але й надалі залишаються визначним чинником значної частини міжетнічних конфліктів у сучасному світі. Сукупно, на нашу думку, все сказане вище дає досить інформації для того, щоб усвідомити значущість і мас- штабність порушуваної проблеми, а також аби вкотре вже переконатися у незмінній, нажаль, актуальності відомої сентен- ції «залізного канцлера„ Отто фон Бісмарка, що народи-сусіди рідко бувають добрими приятелями. Національні (міжетнічні) конфлікти належать до найбільш заплутаних і складно розв’язуваних. Як показує історія, у біль- шості поліетнічних країн міжнаціональні, міжетнічні зіткнення за своїми масштабами, тривалістю, та інтенсивністю значно пе- ревершують інші типи соціальних конфліктів, а деякі з них вва- жаються недозволеними і дотепер. Поняття «міжетнічний конфлікт» охоплює велике коло різ- них ситуацій, тому конфлікт у чистому вигляді, який з’явився лише внаслідок ворожості, зустрічається вкрай рідко. Найча- стіше подібний конфлікт зароджується на економічній, соці- ально-економічній або іншій якійсь основі. На певному етапі він може набути національного відтінку і надалі визначати весь хід протікання конфлікту. Різниця причин зародження націо- нальних конфліктів не впливає на їх одну загальну природу. Базовими причинами всіх конфліктів виступають порушення прав якої-небудь нації або етнічної групи, порушення рівно- правності в міжнаціональних відносинах. Традиції уважного ставлення до прав національних меншин в Україні мають глибоке коріння, починаючи від доби УНР. ІІІ Універсал Української Центральної Ради проголошував поряд з іншими правами і свободами, можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. В ІV Універсалі проголошувалось: «… в самостійній Українській Народній Республіці всі нації користуватимуться правом національно- персональної автономії, признаним за ними законом 9 січня»1. Найчисленнішою національною меншиною в Україні були ро- сіяни. Проте в етнополітичних стосунках того періоду (та й не тільки того) вони виокремлювалися не стільки своєю чисельні- стю, скільки особливостями суспільно-політичного статусу, що мали свою історичну обумовленість. Становище російської національної меншини в Україні ви- різнялося вже самим фактом кількасотрічного перебування 146 Володимир Устименко України в складі Російської імперії. Багатовікова імперська тра- диція спонукала росіян вважати себе представниками паную- чої, державної нації в «єдиній і неподільній», розглядати «Малоросію» як складову частину імперії, визнаючи щонай- більше її певні етнографічні особливості. Звідси — претензії на гегемонне становище в різних сферах суспільного життя, зо- крема, в сфері мови і культури, які свій національний зміст і форму зберігали лише в сільській місцевості та в середовищі незначної частини інтелігенції. Тоді як наука, освіта, міська культура тощо і надалі залишалися російськомовними. Формуванню в середовищі російської меншини менталітету національно-культурної вищості сприяла і політика царського уряду, спрямована на придушення української культури як се- редовища для розвитку сепаратизму, на силове насадження «єдино можливої» в «єдиній Росії» російської культури. Тож закономірно, що українська державність сприймалася російським загалом в Україні як незаконні і небезпечні утиски. Таке імперське бачення себе як панівної нації практично уне- можливлювало самоідентифікацію росіян в Україні як націо- нальної меншини і, відповідно, ідея національно-персональної автономії не викликала у них особливого інтересу як інституція, придатна лише для малих або підлеглих народів. Після Лютневої революції і початку фактичного розпаду Російської імперії виникла принципово нова етнополітична си- туація. Революційні процеси творення нових держав, у яких найбільшими етнічними групами стали представники титуль- них націй, перетворили росіян, в тому числі і в Україні, в на- ціональну меншину. Щодо України, то суть її полягала не тільки у зміні статусних характеристик найбільших етнічних груп України — українців та росіян — а і характером політичної боротьби, що розгорнулась на початку 1917 р. Така зміна соці- ального статусу була болюче сприйнята росіянами. І, хоч на той час в юридичному, політичному і навіть в деякій мірі культур- ному дискурсах поняття «меншина» вживалось виключно в кількісному, а не в якісному значенні, така ситуація викликала 147Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) спротив як в середовищі росіян України, так і з боку російських і проросійських політичних сил. Зміна статусу росіян України, викликана реалізацією Цен- тральною Радою політичної програми вирішення національ- ного питання в країні, об’єктивно стала причиною політизації російської етнічності 1917 року. Цей факт, а також те, що значна частина населення — як українців, так і представників інших етнічних груп — була в значній мірі зрусифікованою, став причиною досить активної експлуатації «російської карти» в тогочасному політичному житті України. Що ж стосується росіян як представників національної мен- шини — то особливість полягала в тому, що вести мову про якусь «великоруську» народність, яка б проживала на Україні окремими колоніями неможливо. Росіяни не проживали в Україні компактно, скажімо як німці, євреї, греки. Скоріше тут слід мати на увазі населення міст, яке переважно складалося із зрусифікованих українців і більшого проценту росіян. Значна кількість мігрантів із російських губерній звикла до думки розглядати українські землі як власну територію. Тому переселення російських робітників і селян в Україну часто розг- лядалося не тільки як колонізація, а й як повернення до рідної землі. Це опосередковано підтверджувалося й стилем скла- дання документів російськими урядовцями про стан справ в Україні: у значній їх частині українці («малороси») не виді- ляються як самостійна етнічна група. Автори багатьох доку- ментів розрізняють настрої і прагнення лише росіян, поляків та євреїв. Приплив великої кількості російських робітників в Україну суттєво змінив ситуацію у великих промислових центрах, де ро- сійська мова поступово перетворювалася на основну мову для спілкування. У сільській місцевості вплив переселенців як зна- ряддя русифікації був менш помітним. Державна підтримка за- безпечувала порівняно високі темпи колонізації росіянами українських земель. 148 Володимир Устименко З іншого ж боку, за росіян вважала себе значна частина українців, які були членами різних російських політичних пар- тій та громадських організацій. Певна частина їх представників як членів загальноросійських політичних партій та організацій була представлена в Центральній Раді. «Це були елементи, які зжилися з російською культурою, — писав Д. Дорошенко, — виховувалися в ній, дорожили нею, були перейняті загальноро- сійським патріотизмом, поділяли загальноросійські ідейні стремління»2. Тому, цілком зрозуміло, що вони обережно, іноді упереджено і вороже ставилися до проблем національно-дер- жавного будівництва, проблем національних меншин. М. Грушевський вважав за необхідне «…гасити, нейтралізу- вати всяку обопільну ворожнечу й шукати для даного моменту виходу з усякої колізії можливо безболісно у стосунках з росія- нами. …Тут, як в політиці треба взагалі уміти чекати, не фор- сувати справ, котрі вимагають часу, щоб дозріти й розв’язатись самі собою» — наголошував він. Особливо це стосувалось мов- ної політики, яку треба було проводити. «З великим тактом, тер- пінням, не вносячи непотрібного роздражнення, не обго- стрюючи відносин ґвалтовною українізацією, поступаючи розважливо й можливо м’яко в переведенню тих вимог, які дій- сно ставляться принципом української державності, станови- щем української мови, як мови державної»3. Окремо слід зупинитися на діяльності російських націона- лістичних організаціях. Найпотужнішу інтервенцію на україн- ські землі на початку ХХ ст. здійснили праві консервативні ро- сійські сили, які ставили собі за мету охорону самодержавства та експансію російського націоналізму. Вони користувались під- тримкою уряду, міністр внутрішніх справ Росії (1902–1904 рр.) В. Плеве, поборник політики русифікації російських окраїн, був одним з ініціаторів розгортання російського чороносотен- ного руху. Організаційним центром чорносотенства ще в період революції 1905–1907 рр. став «Союз русского народа», створе- ний у листопаді 1905 р. Його ідеологія будувалась на тезах про єдність і неподільність Російської імперії, єднання царя і на- 149Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) роду, на запереченні національних автономій та відвертому антисемітизмі. Великі організації союзу виникли в Катерино- славі, Києві, Одесі, Харкові. В Україні «Союз русского народа» об’єднав у своїх лавах 190 тисяч членів, що складало майже по- ловину його складу. Поряд з союзом в Україні утворились і діяли різноманітні російські монархічні і водночас націоналі- стичні організації, серед завдань яких обов’яковою була при- сутня боротьба з українським рухом, їхнім друкованим органом стала газета «Киевлянин», яку редагував Д. Піхно. До таких організацій належали «Партия правого порядка», «Русское братство», «Русская монархическая партия», «Киевское русское собрание». Всі вони мали ідеологію, аналогічну «Союзу рус- ского народа», а тому через якийсь час опинились у його лавах. Революція 1917 р. значно змінила політичну карту не тільки Російської імперії, а і України. Започатковані ще зразу ж після революції 1905–1907 рр., напередодні 1917 року починають активну діяльність в Україні «Союз русского народа», «Союз Михаила Архангела», «Всероссийский национальный союз». З утвердженням нової влади в політичному житті України, з посиленням її проросійського внутрішньополітичного курсу, у Києві починають активізувати свою діяльність російські на- ціоналістичні організації: «Демократический союз русской культуры», товариство «Русь», «Руссий народный союз имени Михаила Архангела». Одним з ідейних та організаційних центрів російського на- ціоналізму з початку століття став Київ. Тут активно працював клуб російських націоналістів. Статут клубу був ідейно близь- кий до програми Всеросійського національного союзу. Насам- перед йшлося про поширення в суспільстві ідей «русского на- ционального самосознания», об’єднання людей, які стоять на платформі «національно русской государственности». В статуті було задекларовано кілька основних принципів: «русскому на- роду» як творцю держави надавалось державне право по від- ношенню до інших народів. Росія могла бути лише унітарною країною без жодних автономій, а Південно-Західний край 150 Володимир Устименко (тобто Україна) визнавався споконвічно російським. В статуті також проголошувалась єдність російського народу, відповідно не визнавалось ніякого українського народу, а лише «южнорус- ская ветвь единого русского народа». Український рух водно- час визнавався не тільки безпідставним, але і небезпечним4. Половину членів клубу складала інтелігенція (лікарі, адво- кати, службовці, інженери). Значну частину членів складали до- мовласники. Аналогічні київському клуби виникли в Поділь- ській та Харківській губерніях. Загалом в Україні на той час нараховувалося біля сотні самодіяльних великоросійських шо- віністичних організацій. Спільним для них було, по-перше — бажання зберегти Ро- сійську імперію в існуючих на той час кордонах; по-друге — об’єднати всіх росіян, які проживають на окраїнах імперії. Ме- тоди досягнення цих цілий були від найрадикальніших(«Союз русского народа») до більш виважених (товариство «Русь»). За територіальною ознакою всі російські націоналістичні організації поділялись на регіональні та загальноросійські. До першої групи належали організації суто українські, керівні органи яких знаходилися на території України. Особливо ши- роко був представлений в Україні «Союз русского народа». Його осередки були організовані у Києві, Харкові, Чернігові, Севастополі, Ніжині, Олександрівську, Павлограді, Одесі, Катеринославі, Житомирі. Досить неоднорідною була соціальна база цих організацій. До їх складу входили представники великої та дрібної буржуазії, дворянства, духівництва, військових, інтелігенції. Чимало було серед монархічних організацій робітників і селян. Найчастіше робітники вступали до організації «Союз российский рабочих». Це була дуже відома організація, яка мала свої відділи в багатьох містах України. Тільки у Києві вона нараховувала близько трьох тисяч робітників. У Слов’янську — біля двох тисяч. Слід підкреслити, що первопричиною вступу до російських націоналістичних організацій була не політична чи національна позиція їх членів, а суто соціально-економічна. Кожна з перера- 151Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) хованих верств населення, вступаючи до подібних організацій, намагалась, таким чином захистити свої права. Дворянство хо- тіло повернути втрачені привілеї, буржуазія прагнула розширити свої політичні права, розраховуючи також і на інші економічні по- ступки з боку держави і, нарешті, робітники, в умовах існуючого безробіття, вимагали постійну роботу і стабільну заробітну плату. Таким чином, можна констатувати, що у 1917 р. петро- градська влада намагалась зберегти і відновити свої позиції за рахунок використання національного фактору, перетворення Росії з багатонаціональної імперії в державу росіян (русских). З цією метою до активної діяльності були покликані праві та на- ціоналістичні сили, яким відводилась особлива роль в регіонах із змішаним складом населення, в тому числі і в Україні. Ситуація в Україні була спрямована на активну асиміляцію українського населення політикою поновлення заборон на ле- гальне користування українським друкованим словом та мовою в системі освіти, активним нав’язуванням ідей про триєдиність великоруської нації та відвертою, відкритою боротьбою з українським рухом через звинувачення його в сепаратизмі. Така прихильність до ідей російського націоналізму з боку російської етнічної групи, зрусифікованої частини населення, а також частини українців була невипадковою. Український на- ціональний рух в цей час знаходився у полоні соціалістичних ідей. Разом з вимогами автономії для України, надання рівних прав і можливостей представникам національних меншин, українські національні партії у своїх програмах ставили пи- тання і про розподіл землі, скасування приватної власності, на- ціоналізацію промисловості тощо. Ці заходи намагалися здій- снити в найкоротший строк, не виключаючи і застосування сили. Такий радикалізм, підтриманий російськими політичними партіями, відштовхував певні верстви населення особливо ро- сіян від українського національного руху. Особливо загострилась конфліктна ситуація в період Дирек- торії. Статус російської мови кардинально змінився. Уряд від- мінив закон про обов’язкове знання російської мови при вступі 152 Володимир Устименко до середніх навчальних закладів, натомість обов’язковим стало знання української. Це ж стосувалося і приватних навчальних закладів, в них також російська мова замінялася на українську5. Дотримуючись курсу на форсовану дерусифікацію освіти, уря- дові структури, насамперед міністерство народної освіти, вдава- лися і до «силових методів», таких, як обумовлення державної підтримки шкіл, відкритих на місцеві і громадські кошти, пере- ходом в них на україномовне викладання всіх предметів. Невико- нання цієї умови школою загрожувало їй позбавленням утри- мання або субсидії від держави6. Ще один приклад — розпоря- дження міністерства губернським комісарам по народній освіті вжити рішучих заходів, щоб до складу педагогічних рад шкіл не потрапляли «ворожі до української національної ідеї елементи»7. Зрозуміло, що така спрямованість освітньої політики уряду Директорії сприймалася росіянами як утиск російської мови і культури, а заходи Міністерства народної освіти на місцях по- всюдно зустрічали пасивний бойкот або навіть відвертий опір. Втім, не можна не визнати, що намагання витіснити з вжитку ро- сійську мову підштовхнуло українську владу до вкрай радикаль- них заходів, таких, як звільнення високопрофесійних урядовців міністерств, які не володіли українською мовою. Хрестоматій- ним став приклад щодо розпорядження С. Петлюри, виданого після вступу Директорії до Києва, замінити в короткий строк (під загрозою кари) всі неукраїнські написи на столичних вивісках на українські. Тому такі заходи не додавали Директорії симпатії з боку національних меншин і особливо російської. За свідченням В. Винниченка: «В Києві неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не через те тільки, що вона була українська... її ненавиділи за те,...що неукраїнців силою, брутально примушували поважати українство»8. Ще одним фактором, що аж ніяк не сприяв найкращим взає- мостосункам між українцями і деякими національними групами, була діяльність націоналістичних організацій, таких, як «Брат- ство українських самостійників». Створене ще до революції, «Братство» негласно контролювало ряд організацій, мало ле- 153Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) гальне видавництво «Вернигора», яке під час революції видавало значну кількість націоналістичної літератури. Особливе обурення в середовищі іноетнічного населення України викликав «Кате- хизм українця» (тираж близько 200 тис. примірників), який про- понував «справжнім» українцям наступні моральні постулати та настанови до дії: «Усі люди твої брати, але москалі, ляхи та жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визи- скують нас. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів!»9. Подібні заяви давали привід представникам національних меншин звинувачувати в націона- лізмі і ксенофобії українців взагалі. Тож не дивно, що і росіяни, і євреї боялися українського націоналізму. Оголошуючи всіх ро- сіян, євреїв і поляків ворогами українського народу, націонал-са- мостійники давали привід тим же росіянам і євреям вважати всіх українців націоналістами в гіршому розумінні цього поняття. Єврейський суспільний рух був невід’ємно пов’язаний з по- літичним і являв собою дуже потужний і багатогранний меха- нізм, який мав різні прояви. В його основі лежав сіонізм, пред- ставлений цілою низкою організацій, що виникли в Росії після Лютневої революції. Значна частина єврейського населення на початку ХХ століття була позбавлена громадянських прав. Тому така ситуація сприяла згуртуванню їх у громадські організації та політичні партії за національною ознакою. Найбільша єврейська народність, найчисельніша в Україні се- ред нацменшинних груп, була найсильніше обмежена в правах. Зазначимо — основним чинником, що визначав правове та еко- номічне становище євреїв на території України була державна політика Російської та Австро-Угорської імперій. Зокрема, для Російської імперії типовою була стратегія державного антисемі- тизму, спрямована на асиміляцію або витіснення єврейського населення з країни. Національна політика російського самодер- жавства, з часів правління Миколи І і до кінця правління Ми- коли ІІ, практично залишалася незмінною: русифікація місцевого населення «національних окраїн», повсюдне введення російської мови, верховенство православ’я над всіма іншими конфесіями. 154 Володимир Устименко Головним обмеженням єврейського народу була заборона сво- боди їх пересування. Це обмеження, яке звичайно стосувалося лише злочинців, застосовувалося чинним законодавством для більш ніж 5-мільйонної нації (в кордонах Росії). Євреям дозво- лялося жити, крім губерній Царства Польського, в губерніях Бес- сарабській, Віленській, Вітебській, Волинській, Гродненській, Катеринославській, Київській (крім Києва), Ковельській, Мін- ській, Могильовській, Подільській, Полтавській, Таврійській (крім Севастополя та Ялти), Херсонській, Чернігівській, які ста- новили саме «смугу осілості»10. Найсильніше «смуга осілості» позначилася в Україні, адже з 15 губерній, які її складали — 9 бу- ли українськими. На наш погляд, «смуга осілості» у тому виг- ляді, в якому вона існувала на початок XX ст., мала вигляд особ- ливого гетто для євреїв, які були скупчені в містах та містечках. Згодом до міркувань релігійних стосовно «смуги осілості» і взагалі єврейського питання приєднався мотив економічний — «експлуатація» євреями корінного населення, а з початку XX ст. — мотив політичний: активна участь євреїв у револю- ційному русі. Єврейське населення, окрім обмеження у території посе- лення, ще й у інших сферах життя користувалось, як уже заз- началось, «особливими правилами», яких було дуже багато, вони вміщені майже в кожному томі «Свода Законов Россий- ской Империи». Ці правила постійно змінювались залежно від того чи іншого політичного курсу, особистого ставлення імпе- ратора. Безперервна хвиля погромів в кінці 1917 початку 1918 рр., проти яких уряд не вживав ніяких активних заходів, сприяли зародженню в єврейських масах нестримно зростаючого по- чуття сумніву, тривоги, розчарування і недовіри, що межували з ворожістю до цієї влади. М. Зільберфарб згадував, що під час і після проголошення самостійності, спостерігалося значне за- гострення взаємовідносин між українськими і неукраїнськими партіями. Однак це загострення не переросло у відкритий українсько-єврейський антагонізм. Після оприлюднення ІV Уні- 155Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) версалу багато єврейських громад і політичних груп виступили з лояльними щодо незалежної України заявами. Саме безсилля української влади і недостатність урядових заходів у боротьбі з погромами сприяли усвідомленню необ- хідності озброєної самооборони. На першій конференції Союзу євреїв-воїнів у Києві 10–13 жовтня 1917 року доповідач по пи- танню боротьби з погромами вимагав організації єврейської самооборони у найширших масштабах. Це питання було по- ставлене перед Малою радою. На засіданні останньої у своїй доповіді С. Петлюра висловив принципову згоду, але вона викликала низку сумнівів у пред- ставників єврейських соціалістичних партій. Зважаючи на таку опозицію Рада і Генеральний секретаріат у військових справах утримались від будь-яких конкретних дій. У Центральній Раді при єврейському міністерстві ті ж партії засудили ідею озброєної самооборони і проголосували за резолюцію, котра проголошу- вала, що формування особливих єврейських частин шкідливе як з політичної точки зору, так і в інтересах фронту. Згідно Брестського мирного договору німецькі війська ви- рушили на Київ. Разом з ними повертались і українські війська під командуванням С. Петлюри. Єврейські соціалістичні фрак- ції в Київській міській думі сформували делегацію до С. Пет- люри з метою обговорити питання про недопущення можливих насильств при вступі війська до Києва. Делегати мали відомо- сті також про те, що наявність в українській армії певної кіль- кості євреїв-командирів може бути використана для провоку- вання у військових частинах антисемітських настроїв. Член делегації М. Рафес згадував, що після перемовин С. Петлюра сказав, що не зможе нічого гарантувати. Настрої солдат йому були відомі, але він вбачав в них жагу до помсти, а не антисемітизм. Проте Петлюра на прохання делегатів пого- дився вступити до Києва не через Поділ, заселений переважно єврейським населенням, а через Куренівку. Однак запобігти на- сильствам не вдалось. Чимало євреїв було побито, пограбовано, розстріляно11. 156 Володимир Устименко Міський голова Є. Рябцов звернувся до Голови вільного ко- зацтва Києва отамана Данченка: «Прошу Вас, во имя будущого УНР, остановите казни без суда, самочинные аресты неповин- ных граждан… Остановите преследование казаками евреев, преследуемых только потому, что в среде большевиков были евреи. Евреи были и есть и в числе боровшихся против боль- шевиков, как есть украинцы среди большевиков. Прошу Вас, прекратите кровавое мщение»12. Керівники Київської єврейської общини Н. Сиркін, доктор Гарбер і М. Левітан у зв’язку з цими подіями звернулись до єв- реїв міста, запевняючи їх, що український уряд не має відно- шення до антисемітських акцій і засуджує їх. Н. Сиркін запро- понував створити єврейські військові формування, які б узяли на себе охорону життя і майна беззахисних жителів містечок, які нерідко ставали жертвами солдат-дезертирів з фронту. Ця пропозиція відразу ж була підтримана С. Петлюрою. Однак фракції єврейських соціалістичних партій у Центральній Раді виступили проти такого плану і він не був здійснений. Віро- гідно, що у соціалістів, які мали вирішальний вплив у Міні- стерстві єврейських справ, були підстави очікувати негативних наслідків від зіткнень єврейських та українських груп. Подібні сутички могли покласти початок подіям значно трагічнішим ніж напади на окремі містечка. У березні 1918 р. єврейське населення містечок Гребінки та Ромодан громили бойовики переодягнуті у форму української армії. Крім того, за наказом місцевої влади Корсуня, євреї міста мусили платити контрибуцію. Про ці та інші антиєврейські акції говорив на засіданні Малої ради 16 квітня М. Шац-Анін. Він розповів про байдужість губернських комісарів та інших посадових осіб до яких звертались люди, потерпілі від погро- мів. В одному з міст комісар, до якого звернулись потерпілі, зустрів їх лайкою і антисемітськими обвинуваченнями. Пред- ставник ОЄСРП в Центральній Раді закликав вжити заходи для припинення потурання погромникам на місцях і запитував, чи може уряд зробити хоч що-небудь для покращання ситуації. 157Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) Проти погромів рішуче виступила газета лівих українських есерів «Боротьба». В одній з її статей зазначалось, що подекуди «тверду владу» розуміють лише як можливість «бити і різати». І цю владу перш за все відчули на собі «єврейські спини» «Не дивно, — продовжувала газета, — що органи тих єврейських партій і кіл, які завжди йшли за нами рука об руку, починають озиратись на нас з недовірою. Так далі продовжуватись не може. Ті, від кого це залежить, повинні негайно, не відкладаючи при- пинити «полювання», що почалось у провінції на єврейське населення»13. В цей час голова уряду УНР В. Голубович прийняв депута- цію представників усіх фракцій Київської єврейської общини, яка передала йому доповідну записку про антиєврейські акції, що відбулись за останній час у місті. Голубович запевнив депу- тацію, що ці насильства були наслідком відсутності налагодже- ної роботи державного апарату, а відтепер подібних випадків не повинно бути і запевнив присутніх, що владою буде вжито всіх заходів для арешту винних у насильствах. Політична нестабільність, розгул бандитизму і анархії, часта зміна політичних режимів, слабкість центральної влади — все це створювало сприятливий грунт для здійснення злочинними елементами різних мастей і відтінків антисемітської агітації та організації погромів. «Бажаючи здійснити комунізм силою баг- нета і за допомогою громадянської війни, — зазначалось в звер- ненні уряду УНР до єврейського населення у серпні 1919 р., — більшовики викликали в народних масах найбільш темні ін- стинкти й найгірші почуття. Ця система дала відповідні плоди: по Україні прокотився ураган єврейських погромів»14. Це було найболючішою і найтрагічнішою проблемою того часу. Проблема антисемітизму, що почасти виливалася в масові погроми проти єврейської людності, стала актуальним питан- ням в діяльності Директорії. Погроми коштували єврейському населенню величезних жертв і страждань, а також завдали знач- ної шкоди українській державності, оскільки використовува- лись усіма опонентами з метою її дискредитації. 158 Володимир Устименко Загострення соціально-економічних, політичних, національ- них протиріч в період української революції відбилося на єврей- ській національній меншині як ні на якій іншій. Окремі випадки погромів мали місце і в 1917–1918 рр., але саме з початку 1919 р., в зв’язку із загальним погіршенням соціально-політичної ситуа- ції в Україні, поразками і деморалізацією військ УНР, що призве- ло до загострення антиєврейських настроїв серед частини україн- ського селянства, погромні події набрали найбільшої масовості. До міністерства єврейських справ звертались делегації з Бер- дичева, Житомира, Овруча та багатьох інших міст України у зв’язку з погромами проти євреїв. Було надіслане телеграфне розпорядження від імені військового, внутрішніх справ та єв- рейського міністерств до міст, де були погроми, про дії щодо захисту єврейського населення. Уряд асигнував мільйон карбо- ванців для потерпілих Бердичева та два мільйони для Жито- мира. З ініціативи міністерства єврейських справ були підго- товлені проекти постанов щодо виділення потерпілим ще 5 мільйонів карбованців, створення центрального комітету до- помоги потерпілим та слідчої комісії в складі представників вій- ськового, судового та єврейського міністерств. Причини погромів від самого їх початку і до нинішнього часу залишаються предметом дослідження вчених як в Україні, так і за її межами. Підсумовуючи досвід вивчення цієї проблеми українськими і зарубіжними вченими, зокрема, єврейськими науковими і політичними діячами, серед яких — А. Марголін, С. Гольдельман, І. Чериковер, О. Брик, Л. Шапіро, професор Адамс та інші, та спираючись на документальні свідчення, су- часні історики Т. Гунчак, В. Сергійчук наводять такі головні причини єврейських погромів в Україні під час революції і гро- мадянської війни. Антисемітизм завжди являв собою харак- терну рису внутрішньої політики царської Росії і створював сприятливий грунт для погромних дій. Зміна політичної ситуа- ції під час революції загострила протиріччя між селом і містом. «В ході боротьби за незалежність, — вказує Т. Гунчак, — особ- ливо починаючи з осені 1918 р., українці, яких підтримувало в 159Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) основному село, пересвідчилися в тому, що більшість насе- лення міст вороже ставиться до їхньої справи. Тому коли село, скориставшись загальною руїною та хаосом, спробувало взяти реванш, воно легко знайшло традиційного «винуватця» усіх бід — єврея. Існував стереотип, згідно з яким єврей був насам- перед експлуататором і ділком. За часів революції до цього об- разу додалися вельми небезпечні риси: євреї почали асоціюва- тися з комунізмом»15. На підтвердження останньої думки Т. Гунчак наводить висновок дослідника історії революційних подій в Україні професора Адамса: «Самі міські євреї-комуністи роздмухували звіриний антисемітизм, який жеврів на селі і тоді раптом настав такий момент, коли ненависть до міста і нена- висть до єврея ставали ненавистю до комунізму. В уявленні се- лянина єврей, городянин та комуніст зливалися в єдиний образ кривоносого комісара, який забирав у хлібороба його землю, реквізував вирощене ним збіжжя, конфіскував худобу та зброю і виконував вироки, винесені ЧК».16 За таких умов криваві роз- прави над євреями стали синонімом боротьби з більшовиками. Аналогічної думки притримується В. Сергійчук, відзна- чаючи також, що «однією з причин погромництва з боку україн- ців було й несприйняття значною частиною єврейства ідеї українського державотворення», недовіра до української справи поряд з активною участю в органах більшовицької влади17. Антисемітизм пояснювався передусім прихильністю єврей- ства до більшовизму. Точка зору, що більшовицький рух є єв- рейським була поширена серед селянства та повстанців. Коли у 1919 р. радянська влада почала насаджувати в Україні в селах комуни, то українці піднялись на збройну боротьбу і об’єднали два лозунги: «Проти комуністів, проти жидів»18. На думку дослідників, вину за погроми, які здійснювала сти- хійна селянська маса на чолі з діючими на власний розсуд ота- манами в період Директорії, в жодному разі не можна покла- дати на уряд УНР. Вже після перших погромів в Бердичеві і Житомирі у січні 1919 р. уряд різко засудив їх і виділив кошти на допомогу потерпілим. З весни 1919 р., коли стало очевид- 160 Володимир Устименко ним, що хвиля погромів неухильно зростає, уряд активізував заходи для захисту єврейського населення. Одним з перших таких заходів стала прокламація від 12 квітня 1919 р., в якій проголошувався намір уряду боротися з погромами. Урядові до- кументи відповідного характеру з’являлися і пізніше. Більш суттєвим кроком став закон від 27 травня 1919 р. про утворення Особливої слідчої комісії, метою якої було розслідування ви- падків погромів і антисемітської агітації, виявлення винних і притягнення їх до карної відповідальності. Комісії були надані найширші повноваження19. Директорія та її уряди прагнули захистити єврейське насе- лення, вели рішучу боротьбу з цим жахливим явищем. Це пи- тання багато разів обговорювалося на їх засіданнях. Зокрема, 4 травня 1919 р. Рада Народних Міністрів, заслухавши допо- відь міністра єврейських справ про становище в Рівному і про протиєврейську агітацію, зобов’язала міністрів військових і внутрішніх справ вжити найрішучіших заходів для забезпе- чення спокою в місті та припинення погромної агітації. В по- станові зазначалося: «1) Звернути через відповідну військову владу увагу командуючого Північною групою військ на необ- хідність забезпечення цілковитого спокою населення і припи- нення антиєврейської агітації серед козаків для чого призначити спеціальний догляд в місцях їх скупчення. 2) Доручити отама- нові Богацькому справу забезпечення спокою в м. Рівному для чого залишити тут жандармерію. 3) Просити військового міні- стра і міністра внутрішніх справ перед виїздом уряду з міста зробити самі рішучі розпорядження підлеглим їм установам про необхідність вжити всіх найрішучих заходів для забезпечення спокою в м. Рівному і припинення всякої погромної агітації»20. 8 травня уряд обговорив і схвалив законопроект про утво- рення Особливої слідчої комісії з питань розслідування проти- єврейських погромів. Тоді ж була заслухана доповідь про події в Дубному в лютому–березні 1919 р. і прийнято рішення пере- дати її на розгляд названої вище комісії. «Законопроект при- нципово ухвалити, — зазначалось в постанові, — і передати в 161Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) фінансову комісію для висновку і юридичну, в складі міністра юстиції і єврейських справ, для остаточного зредагування. Комісіям запропонувати на чергове засідання подати до Ради Міністрів як самий законопроект так і фінансовий висновок21. 10 травня законопроект про утворення Особливої комісії з пи- тань розслідування протиєврейських погромів був остаточно ухвалений урядом з внесеними до нього поправками22. Заслухавши 14 червня 1919 р. доповідь про події, що мали місце в містах Кам’янці і Проскурові, та про злочинну антиєв- рейську агітацію, Рада Народних Міністрів зобов’язала «відпо- відні державні органи вжити рішучих заходів з метою цілкови- тої ліквідації погромів, погромної агітації, забезпечення спокою і нормального життя для всього населення, винні у здійсненні погромної агітації і погромів повинні були притягуватись до суворої кари за законами військового часу»23. 16 червня 1919 р. уряд знову розглянув питання про погроми в деяких містах Поділля і ухвалив слідуюче рішення: «1) Про- хати міністра внутрішніх справ прискорити доручену йому ор- ганізацію жандармерії, обов’язково включивши в її склад кінну частину. 2) Звернути увагу комендатури на більш інтенсивну бо- ротьбу з мародерством, грабіжництвом і т.і. 3) Повідомити дер- жавного інспектора Дієвої армії про необхідність з боку держав- ного інспекторіату вжити рішучих заходів щодо припинення погромних настроїв в Дієвій армії. 4) Доручити міністрові юсти- ції переглянути закони, які карають за погромну агітацію та утво- рення погромів і проект необхідних змін в цих законах, внести якнайскорше на розгляд Кабінету Народних Міністрів. 5) Дору- чити міністрові преси й інформації по згоді з міністрами: вну- трішніх справ розробити план боротьби з погромною агітацією як словесно, так і в пресі і негайно перевести цей план в життя....7) Вищеозначені постанови Кабінету, які ухвалені з метою припинення погромної агітації і погромів, негайно опуб- лікувати в часописах»24. Продовження погромів викликало появу ряду інших урядових документів, таких як постанова Ради Міністрів УНР від 18 серп- 162 Володимир Устименко ня 1919 р., телеграма С. Петлюри, розіслана по військових ча- стинах на початку липня 1919 р., його ж відозва до українського війська та наказ головного командування військ УНР, видані у серпні. Головний отаман С. Петлюра також видав низку наказів, у яких вимагав цілковитого знищення всякої спроби погромів та передачі погромників до розстрілу, покладаючи всю відпові- дальність на представників військової і цивільної влади. Реалі- зуючи їх, надзвичайний військовий суд виніс декілька смерт- них вироків, багато погромників було розстріляно. Зокрема, за погром, вчинений 15 лютого 1919 р. в Проскурові отаманом Семесенком, останній був засуджений польовим судом до смертної кари. Такого ж покарання зазнали старшина Міщук і декілька козаків за участь у погромі у Райгороді. На початку липня 1919 р. С. Петлюра звернувся з телеграмою до голови уряду, командуючого армією, міністрів військових і єврейських справ, в якій закликав їх до боротьби з антиєврейською агіта- цією і погромами25. Спрямована на запобігання погромам тактика уряду поля- гала в унеможливленні в подальшому українсько-єврейських протиріч. З одного боку, проголошувалося, що євреї співчу- вають українській державності і навіть борються за неї, що серед євреїв панують антибільшовицькі настрої — отже, на- ціонально свідомі українці не мають підстав ворогувати з ними. Відповідно, в Україні немає погромів, які здійснювалися б українцями на ґрунті національно-політичної ворожнечі; вину- ватці погромів — російські чорносотенці і більшовики, вороги української держави, які перекладають вину на уряд УНР. В той же час визнавалося, що окремі несвідомі групи українців при- четні до погромів. Тож численні накази і постанови постійно закликали протистояти антисемітській агітації і насильницьким діям, спрямованим проти єврейського населення. На глибоке переконання В. Винниченка, головним винуват- цем погромів була отаманщина, саме її природа, тобто харак- тер режиму влади з безконтрольністю і самодержавністю влади 163Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) цивільної, особливо військової, при тому що в Україні вся влада і політика в провінціях була в руках військових комендантів або отаманів, нікому фактично не підконтрольних і безвідпові- дальних. Але уряд був не в змозі суттєво протистояти погромам. Ста- новище Директорії, як визначає Т. Гунчак, було безнадійним. Крім подолання внутрішніх заворушень, вона мусила воювати проти трьох армій, що атакували її з різних боків, і кожна з цих армій була чисельнішою та краще озброєною, ніж військо С. Петлюри. Через постійні зміни воєнної обстановки уряд часто, пересувався, інколи навіть збирався на засідання у заліз- ничних вагонах. Його влада сягала не далі кількох кілометрів від штаб-квартири війська, на решті ж території керівництво лише номінально перебувало в руках уряду»26. В умовах ана- рхії і громадянської війни погроми не припинялися. Загальна кількість їх жертв за період 1917–1920 рр. за деякими даними дорівнювали 200 тис. осіб27. Питання про загальну кількість жертв єврейських погромів залишається дискусійним і понині. Ще більш гострим від са- мого початку погромних подій було питання про їх основного винуватця: були це більшовики чи український національно- визвольний рух. При цьому беззаперечним є факт, що одну з найкривавіших сторінок у літопис єврейських погромів вписала Добровольча армія під командуванням А. Денікіна під час оку- пації нею України у 1919 р. Формально антисемітизм не був офіційною політикою дені- кінського уряду. Більше того — українські євреї покладали надії на Добрармію як на силу, що зможе встановити «тверду владу» і знищити більшовицький режим. Проте дуже швидко їм дове- лося переконатися, що від нової влади можна очікувати лише найгіршого. Погроми почалися відразу після вступу Добровольчої армії на території з переважаючим єврейським населенням. Після цього відбувалося не лише поширення ареалу погромів — по мірі того, як Добровольча армія просувалася вглиб України, але вони ста- 164 Володимир Устименко вали дедалі більш жорстокими. Зокрема, дослідники погромів, що чинилися білогвардійцями, виділяють такі три періоди: 1. Період, так званих, «тихих» погромів (червень–липень 1919 р.) — Харківська, Катеринославська губернії. Характери- зувався безперервними нападами з метою пограбування і на- сильством. 2. Період масових погромів (липень–серпень 1919 р.) — ча- стина Полтавської, Чернігівської, Київської губерній. Поряд з грабунками відбувалися почасти підпали і окремі вбивства. 3. Період різанини і кривавих погромів (вересень–жовтень 1919 р.) — Київська, Чернігівська губернії28. Щодо причин, чому «шляхетне воїнство» заплямувало себе кривавою різаниною, то розглядати їх необхідно в комплексі. Насамперед, це традиційний російський великодержавний ан- тисемітизм, який в умовах війни, що розмивала законодавчі і моральні норми цивілізованого людського співжиття, нічим не стримувався і набирав найбільш жорстоких форм. Антисемітські настрої великою мірою живилися перекона- нням, що євреї підтримують більшовиків — отже, вони самі тим самим накликали на себе помсту. А ставлення білогвардійців до єврейського населення як до ворожого обумовлювало і такий за- кономірний крок, як відверте посягання на майно цих «ворогів». Тим більше, що за відсутності достатнього забезпечення сол- дати і офіцери Добровольчої армії переходили на «самозабезпе- чення», задовольняючи за рахунок євреїв жадобу наживи. Отже, злочини білогвардійців в Україні були започатковані повсюдними грабунками. Збереглися численні документальні свідчення — скарги представників єврейського населення, по- ліцейські донесення, що показують як масштаб, так і форми злочинних дій. Загони вояків чинили напади на вулицях та вди- ралися в будинки та магазини з метою пограбування. Особливо поширеним було вимагання, а також взяття заручників. Нерідко мали місце напади на залізницях. Звертання єврейського населення до денікінської адміні- страції та військового керівництва зі скаргами практично не 165Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) мало ніяких наслідків. Слідство, якщо і не обмежувалося лише констатацією факту, велося формально, а до встановлення і по- карання винних справа взагалі не доходила. Нічого не дала і апеляція єврейських общин до А. Денікіна. Вислухавши скарги депутації, головнокомандуючий поскаржився, що від непевних людей, які є в складі армії, важко чекати доброго. Щоправда, тоді ж, у серпні 1919 р., був виданий наказ головнокомандую- чого, де говорилося про «окремі випадки безплатних реквізи- цій у населення» та було наказано складати акти про такі ви- падки29. Цей пункт наказу справді виконувався, але далі складання актів справа не просувалася. Подекуди єврейські громади та окремі особи вдавалися до такого способу самозахисту, як плата офіцерам «за охорону» та виплати контрибуцій на користь армії. Інколи це допомагало врятуватися від посягань на життя та майно, але часом не могло врятувати від погрому. Тож значна частина єврейського насе- лення бачила для себе єдиний вихід — залишати свої домівки і втікати, в тому числі за кордон. Повсюдні пограбування і підпали, що в перші місяці окупа- ції України супроводжувлися ще нечисленними вбивствами, восени 1919 р. переросли у масове кровопролиття. У вересні бі- логвардійці вчинили один з найкривавіших погромів того часу — у Фастові. Він тривав 6 днів і забрав життя більш ніж 600 євреїв. Погромники розграбували велику кількість будинків і торго- вельних приміщень. Багато з них було спалено30. За фастівським погромом слідували інші, в яких також ги- нули десятки і сотні євреїв, а тисячі лишалися без даху над го- ловою. Погромна хвиля охопила не лише невеликі містечка, такі як Сміла, Гостомель, Борзна і багато інших, але й не оминула і великі — Київ, Катеринослав, Черкаси. Особливо жорстокими стали погроми під час відступу Добровольчої армії. Змушені за- лишати Україну, білогвардійці тамували гіркоту поразки зну- щанням над мирним єврейським населенням. Звинувачення єв- реїв У більшовизмі, активному співробітництві з більшовиками, яке завдало «удар у спину» Добрармії, висувалося як основний 166 Володимир Устименко аргумент при масових розправах з членами єврейських общин — від немовлят до глибоких стариків. Безчинства солдат відбува- лися при повному невтручанні офіцерів, що фактично було мов- чазною згодою на погромні дії. Лише повернення в Україну радянської влади суттєво змінило становище єврейства. Чисельною групою представників національних меншин були поляки. Але, скажімо, на відміну від євреїв, які довгий час осіло проживали на Україні, вона мала суттєву особливість. Кількість поляків в Україні значно зросла в період Першої сві- тової війни за рахунок біженців з Королівства Польського і Га- личини, де проходили головні бойові дії Західного фронту царської армії. За неповними даними в середині 1917 р. в Київській, Катеринославській, Харківській, Чернігівській, Пол- тавській, Волинській, Херсонській та Подільській губерніях проживало понад 250 тис. поляків-біженців. Найчисельніша польська колонія була у Києві. Влітку 1917 р. вона становила майже 150 тис. чоловік. Кількість цих колоній зросла також за рахунок робітників, які прибули з Королівства Польського в Україну разом з 31 евакуйованим промисловим підприємством. У Харківській губернії налічувалося 12 таких підприємств, у Катеринославській — 8, Херсонській, Чернігівській — по од- ному, у містах Полтаві, Бердянську, Одесі — також по одному. Найбільшими з них були заводи «Герлях і Пульст» у Харкові, «Берман і Шведе» в Олександрівську, «Рудського і К°» в Кате- ринославі, «Прушковського» в Ново-Слов’янську, «Борковсь- кого» в Чугуєві, Варшавська суднобудівна верф у Києві. Там працювали великі групи польських робітників. Значна кількість польських робітників була зайнята на чотирьох скловарних заводах Одеси, в залізничних майстернях. На суднобудівних заводах та інших підприємствах Миколаєва працювали понад 1 тис. поляків31. Поляки й українці зустріли ХХ ст. розділеними поміж чу- жими державами, пригнічені ними, але нескорені духом, спов- нені віри на відновлення власної державності. З дитинства полякам у сім’ї, костьолі, школі прищеплювалося почуття 167Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) «польськості». Поляки, на відміну від зрусифікованих українців повніше виявляли не так класову, як національну солідарність, що дозволило їм пізніше не лише відновити національну дер- жаву, але й захистити її. Ця солідарність базувалася на твердому фундаменті ідентичності, національної ідеї та патріотизму, на любові до вітчизни, на збережених рисах традиційної народної культури, мови, національного характеру. В умовах бездержавності, національного пригноблення, що його зазнавали українці і поляки в Російській імперії, сформу- валось розуміння необхідності спільних дій за національне виз- волення. Попри певні розбіжності в поглядах та орієнтаціях, поляки, як і українці, мали однакову ключову мету — скори- статися умовами і наслідками Першої світової війни та наро- станням загальної політичної кризи в обох імперіях для націо- нального визволення і відновлення Польщі та України як самостійних держав. Лише це змогло стати гарантом націо- нального відродження й утвердження ідентичності обох наро- дів, захисту їх прав і свобод. Однак шляхи та методи досягнення цієї мети, модель майбутніх держав, їх кородони і характер уя- влялися по-різному. Водночас інтереси поляків і українців збі- галися в головному, у ставленні до імперій, в розумінні тієї істини, що лише їх розпад відкриє можливості для національ- ного визволення та державотворення. В середовищі полонії український визвольний рух мав чис- ленних і щирих прихильників. Л. Василевський, один із відомих польських діячів і засновників Польської партії соціалістичної (ППС), один з розділів своєї праці «Україна і українська справа» (1911 р.) розпочинає словами, які чи не найкраще ілюструють його позицію: «З того, що російські українці репрезентують сьо- годні ще дуже слабкий рух — слабкіший не лише від польського руху, але навіть вірменського, грузинського чи латвійського, з того, що ще досить довго вони будуть займатися закладанням фундаментів своєї майбутньої національної політики — не вип- ливає, принаймні, що українським рухом можна нехтувати»32. Л. Василевський так бачить концепцію відродження української 168 Володимир Устименко державності: «Ідеал, до якого мусить прагнути кожний нормаль- ний народ — ідеал національної незалежності, може бути реалі- зований тільки через унезалежнення російської України. І, рано чи пізно, цей ідеал мусить стати суто практичним гаслом україн- ського національного руху… Життєва практика вкаже на яловість тупого опортунізму, вже шириться й не перестане ширитися пе- реконання про необхідність політичної боротьби, а неминуче бан- крутство ілюзій щодо безхмарного майбутнього народів Росії зро- бить решту. З хвилиною коли прагнення України до незалежності стане програмою широкої української демократії, надійде й мо- мент, який полегшить врегулювання польсько-українського пи- тання»33. Отже, Л. Василевський займав цілком чітку позицію щодо українського національного руху, підтримував ідею україн- ського державотворення, яке бачив в «унезалежності російської України». Більш того, навіть можливість врегулювання тяглого історичного протиборства між поляками й українцями вбачав в умові існування незалежної України. І, зрозуміло, й Польщі. Останнє дозволяє сформулювати важливу тезу, прийнятну не тільки в контексті українсько-польських стосунків: безконфлік- тне співіснування народів можливе лише за паритетних базових передумов. Перш за все — власної державності. Осінні події у Києві 1917 р., пов’язані з проведенням З’їзду народів Росії, більшовицьким переворотом в Петрограді, про- голошенням ІІІ Універсалом утворення УНР, стали своєрідним іспитом для польської, як і для інших впливових у політичному житті країни етнонаціональних груп, у ставленні до української державності. На відкритті З’їзду народів Росії Р. Кноль від імені ПДЦ заявив, що поляки, як прихильники самостійної польської держави, участі у з’їзді не візьмуть. Він підкреслив, що поль- ський народ ніколи не піде зі зброєю в руках проти свободи на- родів федеративної Росії, а в Україні, де поляки є в меншості, вони підтримуватимуть прагнення до автономії українського народу34. Представник ППС (лівиці) К. Лукашевич у заяві від своєї партії повідомив, що вона приєднується до революційного руху 169Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) української демократії, оскільки остання майбутній федератив- ний зв’язок з Росією грунтує на державності України35. Отже представники лівих, уособлювали польський революційний рух, підтримували ідею проголошення державності України, а тому схвально сприйняли ІІІ Універсал у тих частинах, що сто- сувалися проголошення УНР та надання польському народу в Україні національно-персональної автономії для забезпечення прав і свобод у справах національного життя. Разом з тим, не- гативною була реакція польських партій на задекларовану ІІІ Універсалом ліквідацію права власності на землю, передачу її в розпорядження земельних комітетів без викупу. При голосу- ванні Універсалу на Малій раді В. Рудницький утримався, мо- тивуючи це своєю незгодою з вирішенням аграрного питання, і склав повноваження члена Центральної Ради. Подібну позицію зайняли М. Міцкевич, І. Волошиновський — член губернської земської управи, ряд інших представників польської громади, що працювали в низових структурах влади. Протест проти ві- докремлення землі від рук власників підписали всі польські ор- ганізації, наголошуючи на тому, що це матиме фатальні наслідки для України, зачіпає інтереси тисяч людей, пов’язаних з хлібо- робством. У заяві-протесті підкреслювалось, що така аграрна реформа нанесе шкоду порозумінню з найближчим сусідом. В ній, зокрема підкреслювалось: «З огляду на те, що земельна реформа на Україні, касуючи приватну власність на землю тим самим руйнує економічні підвалини життя великого числа по- ляків, здавна осілих на Україні, існування котрих через особли- вий склад польського громадянства на Україні економічно було тісно зв’язане з польською буржуазією ППС домагається: а) щоб при вирішенні земельної справи було взято на увагу ці особливі обставини польської людності на Україні та щоби було забезпе- чено існування і можливість найти працю всім, хто матиме шкоду від земельної реформи; б) щоби в рівній мірі наділено було землею як місцеву польську трудову людність на Україні, так само і тих поляків-виселенців, що забажають лишитись гро- мадянами України»36. Натомість ППС-лівиця на засіданні 12 ли- 170 Володимир Устименко стопада 1917 р., підтримавши Універсал в цілому, зажадала від Центральної Ради матеріальної допомоги польським культурно- освітнім товариствам, утримання польських біженців, надання землі всім полякам, які виявлять бажання залишитись громадя- нами України37. Негативна реакція поляків на аграрну частину Універсалу переносилась на оцінку акту вцілому і позначалась на їх ставленні до УНР, що зумовлювалось, насамперед, їх еко- номічними інтересами. Тут варто нагадати, що в руках поль- ських великих і середніх землевласників Київщини, Волині та Поділля знаходилась половина усіх земель38. Але разом з тим, слід погодитися з думкою Д. Дорошенка, що «поляки в 1917 р. були властиво одинокою національною групою в Україні, яка вповні усвідомила своє меншинове ста- новище і старалася шляхом співпраці з українськими політич- ними чинниками — Центральною Радою й Генеральним Се- кретаріатом — захистити свої національні й соціальні інтереси, як окрема національна меншість»39. Більш конфліктною стала ситуація в період Директорії. Іс- нування посад міністрів у справах російської і польської націо- нальних меншин бачилося голові Директорії передчасним. Адже росіяни в Україні усвідомлювали себе представниками російських державних інтересів, а не звичайними лояльними громадянами України; відносно розбудови польської автономії, то, як вважав В. Винниченко, попередньо слід було б дочека- тись врегулювання прав української меншини у Польщі. На наш погляд, зволікання Директорії відновити націо- нально-персональну автономію для польського населення УНР можна пояснити такими основними причинами. По-перше, в цей час йшла боротьба між армією УНР та польською армією за Західну Волинь. Крім того, на теренах Галичини тривали воєнні дії між Українською Галицькою армією та збройними силами Польської держави. По-друге, частина польської спільноти Пра- вобережної України активно включилась в процес відбудови польської державності, а дехто прямо сподівався на приєдна- ння Поділля та Волині до Польської держави. Так, у січні 171Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) 1919 р. в селах Фельштин, Куріївка Проскурівського повіту По- дільської губернії озброєне місцеве польське населення висту- пило проти УНР. Щоправда, висланий військовий загін швидко і безкровно нейтралізував цей виступ. Було заарештовано 16 чо- ловік40. Польські кола ставили перед собою завдання — поста- вити під сумнів право українського народу на Правобережну Україну. При цьому українці трактувалися тільки як «дикуни» та «гайдамаки». Серед місцевого селянства безкоштовно поши- рювалась членами товариства література, яка «обґрунтовувала» права Польщі на Волинь та Поділля. Характерно, що подібна позиція поділялась не тільки консервативними польськими дія- чами, а й демократичними колами41. Деякі з них у свій час під- тримували УНР, але після відновлення польської незалежності змінили свою позицію щодо самостійної України. В цих умовах створення польського міністерства, інших органів самовряду- вання могло б бути легальним прикриттям для проведення агі- таційної антиукраїнської роботи. По-третє, Директорія та інші українські державні інституції повинні були рахуватись із на- строями українських політичних партій та громадськості, де переважали у цей час антипольські погляди. Розглянемо матеріали лише кількох тодішніх часописів, що значною мірою віддзеркалювали тодішні суспільні настрої. У виданні Подільської губернської народної управи часописі «Село» було вміщено велику статтю «Гайдамаччина». У ній ідеалізувались гайдамаки, а вся провина за кровопролиття по- встань 1734, 1750, 1768 років покладалась виключно на поль- ських магнатів, шляхту, католицьке духовенство42. У листку інформаційного бюро армії УНР «Новини», що виходив у Жме- ринці, 14 лютого 1919 р. було надруковано допис «Поляки на Вкраїні», що давав різко негативну оцінку польській спільноті України. Зокрема, стверджувалось, що місцеві польські помі- щики вживають усіх заходів для того, щоб повернути всю стра- чену землю. Одні з них сподівалися на підтримку країн Ан- танти, десант якої в цей час висадився на Півдні України і мав свою базу в Одесі, інші — шукали допомоги в Польщі. На 172 Володимир Устименко думку редакції часопису, більшість польських поміщиків зали- шалися в Україні і своєю «нечесною і підпільною роботою на- магаються внести рознь в нашу народну армію та народну владу, щоб розбити нас на фронтах, а відтак загарбати знову наші землі»43. Загалом друковані часописи армії УНР відзначи- лися найбільш яскраво вираженим антипольським спрямуван- ням. Позиція військових в умовах анархії та «отаманщини», яка розквітала в Україні за доби Директорії, мала надзвичайно ве- лику вагу, і її не могли не враховувати члени Директорії та уряд. Протягом першої половини 1919 р. діяльність Директорії про- ходила в надзвичайно несприятливих умовах. Вона змушена була переїжджати з місця на місце, прийняті нею закони функціону- вали лише на обмеженій території або взагалі не виконувались. Певна стабільність мала місце лише в часи так званої Кам’я- нецької доби Директорії УНР (червень-листопад 1919 р.), коли Кам’янець-Подільський на деякий час став головним державно- адміністративним центром УНР. Тоді було видано низку законів, що стосувались розвитку єврейської національно-персональної автономії, однак щодо автономії для польського населення України ніякої згадки не було. Часописи УНР і далі продовжу- вали друкувати антипольські матеріали. Так, в урядовому «Віс- нику УНР» від 17 липня 1919 р. було вміщено замітку «Поль- ський імперіалізм і Україна». У ній говорилось про те, що Польща ніколи не ставилася прихильно до України, стверджу- валося, що польська спільнота мріє про «Велику Польщу» від «моря до моря», а дехто з поляків виступав за необхідність при- єднання Кам’янця-Подільського до Польщі44. Проте незабаром зміст українських часописів дещо змінився. Можна допустити, що це було пов’язано з тим, що, починаючи від серпня 1919 р., Головний отаман військ УНР і голова Ди- ректорії С. Петлюра разом зі своїми найближчими однодумцями під впливом зовнішньополітичних невдач робить спроби поро- зумітись з керівництвом Польщі. Він звернувся з особистим ли- стом до Ю. Пілсудського, в якому обґрунтував ідею необхідно- сті спільної боротьби УНР та Польщі проти більшовизму. 173Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) 27 серпня 1919 р. Головний отаман УНР у виступі перед українським військом підкреслив: «Об’єднання всіх демокра- тичних сил України всіх національностей, які стали на грунт самостійності нашої республіки і участь їх в державному бу- дівництві буде запорукою нашої перемоги над ворогами і запо- рукою нашого самостійного і ні від кого не залежного життя»45. Звідси можна зробити висновок, що глова Директорії пропону- вав польській спільноті Правобережної України, гарантуючи при цьому задоволення її національних потреб. Члени уряду почали частіше прислуховуватись до думок міс- цевих польських організацій. Так, 26 серпня 1919 р. у Мо- гильові-Подільському міністр праці УНР О. Безпалко під час зустрічі із представниками профспілок, серед яких були і поля- ки, висловився за необхідність розширення принципів демо- кратії та національної автономії46. Тим самим він натякнув на можливість відновлення і польської автономії. Ставлення тодішнього українського уряду соціал-демократа І. Мазепи до польської спільноти яскраво характеризує зміст статті «Україна і Польща», опублікованій офіційним часописом УСДРП. У ній давалася дещо відмінна від попередніх характе- ристика польської спільноти України. Зокрема, повідомлялось, що «серед польського панства є прихильність до А. Денікіна, бо соціальна програма цього генерала приємніша для польських магнатів. Але маси польської демократії без сумніву ставляться вороже до єдиної Росії». На думку проводу УСДРП, цілком мож- ливий був союз польських політиків з поміщиками-росіянами для повалення української державності. «В цей момент, — зауважила газета, — було б повним божевіллям намагатись по- вернути Галичину. Це призвело б до війни на три фронти: з більшовиками, з А. Денікіним та Польщею. На наш погляд, необхідно порозумітися з Польщею. З огляду політичного мо- менту недопустимим є «задирання» Польщі…», — такий вис- новок робить редакція урядової української партії47. Військові та зовнішньополітичні невдачі військ УНР призвели до того, що в листопаді 1919 р. більша частина України була оку- 174 Володимир Устименко пована військами армії А. Денікіна. Деякі райони Західного По- ділля та Волині за погодженням з урядом УНР опинилися під кон- тролем польської армії. В Кам’янці-Подільському головноуповно- важеним уряду УНР у відносинах з польською владою залишився І. Огієнко — ректор місцевого університету, відомий український вчений, пізніше чільний діяч УАПЦ. Однак реальної влади він не мав: її здійснювала польська військова адміністрація. У цих умовах активізувалась місцева польська громада. 3 січ- ня 1920 р. представницька делегація поляків Кам’янець-Поділь- ського повіту на чолі з доктором В. Зеленським від імені широких верств польського населення (поміщиків, ремісників, хліборобів) передала керівнику Польської держави Ю. Пілсудському звер- нення, в якому містилася щира подяка за те, що польська армія «визволила наш старий Кам’янець від большевиків та анархії». Говорилось про те, що польська громада потерпіла багато кривд та утисків від різних урядів, тому всі поляки, багаті і бідні, помі- щики, ремісники, сільські господарі прагнуть відновлення «вели- кої могутньої Польщі». У заяві також містилася пропозиція, щоб Кам’янець-Подільський і надалі залишався польською фортецею Речі Посполитої. Крім того представники польської громади про- понували, щоб їх включили до місцевої цивільної влади48. Через кілька днів, йдучи назустріч цим побажанням, польською владою бургомістром Кам’янця-Подільського було призначено активного члена польської громади А. Шульмінського49. Отже, незважаючи на те, що Директорія та український уряд не заважали, а подекуди і сприяли процесу відродження поль- ських освітніх та культурницьких закладів, вони не змоли здо- бути авторитет серед місцевих поляків. У першу чергу через не- здатність припинити грабунки, організувати більш-менш дієву систему влади, що так було потрібно і українському і поль- ському загалу. Польських поміщиків, зокрема, ніяк не влашто- вували аграрні перетворення українських урядів та нездатність Директорії навести елементарний порядок. Початок 1920 р. характеризувався новим загостренням від- носин між польськими військовими частинами та українськими 175Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) урядовцями, частину яких було звільнено з роботи. До того ж від деяких польських посадових осіб часто лунали заклики про необхідність приєднання Поділля до Польщі. У зв’язку з цим голова Директорії УНР С. Петлюра 22 січня 1920 р. надіслав Ю. Пілсудському меморандум, у якому пропонував «поправити ті помилки, які досі зроблені польськими військовими властями на Поділлі і які, коли їх не усунути надалі, а наслідків від них тепер же негайно не ліквідувати — матимуть фатальне значення для України і відбиватимуться негативно на спокої і ладу суспільного Польського Панства»50. Деякі заходи польським керівництвом було вжито. Питання про приєднання Поділля до Польщі на вищому та місцевому рівні ніхто вже не висував. 25 квітня 1920 р. розпочався спільний наступ польської та української армій проти більшовиків. Спочатку цей похід був ус- пішним. Вдалося визволити від радянської влади майже всю Пра- вобережну Україну. Українські поляки сприйняли прихід поль- ської армії як довготривале явище. Щоправда, наказ головного командування польських військ від 27 травня 1920 р. розвіяв їхні ілюзії щодо приєднання Волині та Київщини до Польщі і закли- кав польське населення України зрозуміти, що польські війська не залишаться на роки на зайнятих ними тимчасово теренах. Тож, якщо польське населення, говорилось у наказі, хоче врятуватися від нового нашестя більшовиків, яке може настати після того, як польські війська залишать цю землю, «воно повинно щиро і у власних інтересах віддати свої сили на творення української дер- жавності і українського війська, створення якого зможе вряту- вати цю країну від повернення комуністичних орд»51. Про ставлення польського населення до ідеї українського державотворення секція польської дефензиви (контррозвідки) в Україні доповідала, що. польська інтелігенція не вірила в ре- альність самостійного існування України, оскільки не була впевнена в можливості створення ефективної української адмі- ністрації та армії. Проте вона була переконана, що існують під- стави для державницького існування УНР за умови широкої опори на Польщу 176 Володимир Устименко Наступні події показали, що С. Петлюра та Ю. Пілсудський так і не змогли переконати в доцільності цього союзу своїх спів- вітчизників і спільна українсько-польська акція не стала консо- лідуючим чинником ні в Україні, а ні в Польщі. Вороже поста- вились до польських військових загонів більшість українських селян Правобережжя. Очікуваного масового антибільшовиць- кого повстання так і не сталось52. Згодом Червона армія перей- шла в контрнаступ і до липня 1920 р. зайняла майже всю Пра- вобережну Україну. У жовтні 1920 р. Ю. Пілсудський змушений був відмовитись від своєї підтримки незалежної УНР, підписавши з більшови- ками перемир’я. С. Петлюра деякий час ще сподівався на про- довження боротьби. Українським збройним силам вдалося ненадовго повернути частину Поділля. Окремі державні інсти- туції УНР переїхали знову до Кам’янця-Подільського. 31 жовтня 1920 р. у місті зібралися загальні збори місцевого польського населення. В. Зеленський, який свого часу домагався приєднання Поділля до Польщі, у нових умовах таким чином сформулював головні завдання польської громади: об’єднати польську громаду Кам’янця-Подільського та повіту, брати ак- тивну участь в роботі місцевих державно-адміністративних орга- нів УНР, сприяти уряду УНР у наведенні правопорядку. Крім того, він закликав поляків взяти найактивнішу участь в організації польського товариства на всій території УНР, сприяти українській владі в боротьбі проти більшовиків, створивши польський вій- ськовий загін у Фридрівцях поблизу Волочиська53. Проте цей за- клик вже не мав великого значення. У середині листопада 1920 р. до Кам’янця-Подільського увійшли військові часитини Червоної армії, а наприкінці цього ж місяця уряд УНР виїхав до Польщі. Стосовно німецької національної меншини, то для неї завер- шення гетьманської доби відбилося погіршенням становища. Протекціоністська політика державної влади та захист окупацій- них військ перетворилися в нових умовах на негативний чинник для німецьких колоністів. Вороже ставлення суспільних сил, які підтримували Директорію, до гетьманського режиму і його 177Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) опори-німецько-австрійських військ-відбилося і на колоністах. Українська влада не мала можливості захистити іх від насильства з боку отаманів великих і малих повстанських загонів, які в умо- вах анархії уособлювали єдину реальну владу — право сильного. Події воєнних часів, часті зміни влади далися взнаки на еко- номічному благополуччі німецьких колоній, що вже не були, як раніше, багатими. Та здебільшого німецькі колоністи залиша- лися досить заможними. Що і визначало їх взаємовідносини з радянською владою. Політика «воєнного комунізму», відверта недовіра з боку місцевих органів радянської влади і пов’язані з цим продрозкладки, конфіскації та інші подібні заходи сформу- вали у колоністів стійке вороже ставлення до радянської влади. Повсюдні зловживання її представників, одні з яких проводили безсистемні контрибуції від надміру старанності, інші задо- вольняли особисті інтереси шляхом поборів, загроз і вимагань, самочинні реквізиції і відверті грабунки червоноармійців ще більше загострювали ситуацію. Не можна сказати, що в біль- шовицькому партійному керівництві, особливо серед німецьких колоністів, не було розуміння її вибухонебезпечності. Німецькі комуністи зверталися до іноземної Колегії з проханням вжити термінових заходів для припинення існуючих зловживань54. Як вже зазначалося, німецька національна група в Україні відзначалася як значною чисельністю, так і виразними націо- нальними особливостями. Загалом німецьке населення концен- трувалося на півдні України55. Традиційно багаті німецькі ко- лонії з високорозвинутим господарством, притаманним їм життєвим укладом, високим рівнем культури (значно вищим, ніж в середовищі оточуючого українського і російського насе- лення) існували, так би мовити, значною мірою у «власному просторі», майже не піддаючись асиміляції. Між ними і навко- лишніми українсько-російськими селами існував певний на- ціональний антагонізм, що виростав на ґрунті економічних відносин між німцями-землевласниками та незаможними про- шарками зазначених сіл, які постачали найману робочу силу в німецькі фермерські господарства та орендували землю. 178 Володимир Устименко Об’єднавчі тенденції в середовищі колоністів мали наслід- ком створення незабаром після повалення царизму спілки нім- ців-колоністів Чорномор’я, яка входила до складу Всеросійської організації німців. Провідну роль в цьому об’єднанні відігра- вали німецькі колонії Одещини. Центральний Комітет спілки колоністів Чорномор’я наголошував на аполітичності організа- ції і виключно національному характері її завдань56. ЦК підля- гали і загони самооборони, до створення яких в німецьких ко- лоніях спонукали сповнені погромів, грабунків та спустошень умови громадянської війни. У створенні загонів, їх озброєнні та військовому навчанні діяльну участь ще у 1918 р. брали ав- стро-німецькі війська, що окупували Україну. Співробітництво німецьких колоній з окупаційними вій- ськами призвело до подальшого загострення міжетнічних від- носин, і національна ворожнеча, що накопичилася за період окупації, спалахнула з новою силою. Німецькі колонії стали об’єктом нападів і грабунків з боку загонів українських селян. Вороже ставлення Директорії і тих суспільних сил, які вона уо- соблювала, до гетьманського режиму та його опори — німець- ких військ, відбилося і на опікуваних цими військами колоніях, яким довелося пережити в січні 1919 р. тяжку реквізицію57. Події воєнних років, часті зміни влади суттєво далися взнаки на економічному благополуччі колоній, та в основній кількості німецькі колоністи залишалися заможними. Політика «воєнного комунізму», відверта недовіра з боку місцевих органів влади і пов’язані з цим продрозкладки, конфіскації, арешти сформували у німців почуття ворожості до радянської влади, а повсюдні зловживання її представників, самочинні реквізиції і відверті грабунки, до яких нерідко вдавалися загони червоноармійців, ще більше загострювали ситуацію. Не можна сказати, що в керівництві КП(б)У, особливо серед німецьких комуністів, не було розуміння вибухонебезпечності ситуації. Німецька група КП(б)У зверталася в іноземну колегію з проханням вжити термінових заходів для припинення існую- чих зловживань58. Подекуди становище розуміли і на місцях. 179Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) Так, німецька група КП(б)У в Миколаєві, почавши свою діяль- ність з агітаційної роботи, пересвідчилась, що першочерговим є все ж вирішення нагальних практичних завдань і переорієн- тувалася головним чином на розв’язання таких питань, як не- законні контрибуції, реквізиції, арешти колоністів тощо59. Проте окремі намагання поліпшити становище не могли ре- ально змінити його на краще. Німецькі комуністи активно про- вадили агітаційну діяльність, намагалися створювати в коло- ніях Ради, комбіди. Особливо відзначалася діяльністю в цьому напрямі одеська група. Нею був ліквідований Центральний Ко- мітет спілки німецьких колоністів і закрита їх газета. Члени групи постійно виїжджали в колонії з агітаційними заходами та з метою створення Рад. Але комбіди в німецьких колоніях практично не було з кого створювати через малочисельність німців-бідняків; Ради, там, де їх і вдавалося організувати, ледь трималися; комуну німецькі колоністи не сприймали. Між ними і радянськими військами постійно відбувалися конфлікти і збройні сутички, поки, на- решті, влітку 1919 р. німецькі колонії на півдні України не охо- пило повстання. Повстання тривало впродовж липня-серпня 1919 р. Воно від- бувалося під гаслом захисту національних інтересів. Завдяки завчасно проведеній організації та зв’язку між колоніями по- встання швидко, в лічені дні охопило німецькі поселення Оде- щини. У ньому взяло участь близько 20 тис. добре озброєних повстанців. Всім повстанням керувала так звана «Рада десяти», у колоніях були утворені ради оборони, які проголошували мо- білізацію і здійснювали керівництво на місцях. Поштовхом до повстання став не лише конфлікт німців-ко- лоністів з радянською владою, а й їх намір підтримати наступ армії А. Денікіна. Дослідники тих подій, С. Коган і Н. Межберг, писали з цього приводу: «Керівники повстання гадали, що їм пощастить з’єднатися з тими частинами Добрармії, які насту- пали на Одесу. Ось чому вони й вибрали для повстання кінець липня, коли денікінська армія була вже під Херсоном»60. Зали- 180 Володимир Устименко шилися свідчення того, що офіцери Добровольчої армії безпо- середньо брали участь у керівництві повстанням. Про необхід- ність «всебічно підтримувати Добровольчу армію» заявляв і ке- рівник ЦК союзу колоністів (діяльність якого була відновлена під час денікінської окупації) Флелляр61. Повстання німців-колоністів проти радянської влади відбу- валися не лише на Одещині. В своїх спогадах «Революційна боротьба в Миколаєві» Я. Ряппо описує повстанський рух на Миколаївщині, що особливо пожвавився під час наступу А. Де- нікіна. За його свідченням, на чолі численних повстанців, в рядах яких спільно діяли як німецькі, так і місцеві українські та російські селяни, стояли німці-колоністи. Саме вони чинили найбільш упертий опір радянським військам, а під час денікін- ської окупації активно співробітничали з білогвардійцями62. Окрім запеклих ворогів, радянська влада мала і діяльних прибічників серед українських німців — насамперед в лавах міського пролетаріату. Серед національних груп в КП(б)У ні- мецька була однією з найбільш активних і організованих. Вже невдовзі після утворення Тимчасового робітничо-селянського уряду України при ньому організувався німецький відділ, при ЦК КП(б)У — німецька група. Німецькі групи комуністів діяли, практично, у всіх великих містах України. Основними напря- мами їх діяльності було видання і розповсюдження комуні- стичної літератури, агітаційна і пропагандистська робота серед військовополонених, формування інтернаціональних загонів. Діяльність німецьких комуністів не обмежувалася рамками суто партійної роботи. Наприклад, Харківська група 16 січня 1919 р. ліквідувала німецьке генеральне консульство (пізніше — австро-угорське) і створила натомість Революційний комітет ні- мецьких та австро-угорських робітників і селян, що перебрав на себе функції консульств. Німецька комуністична група в Києві створила свою робітничо-селянську раду63. У 1920 р. становище німецьких колоній не зазнало суттєвих змін. Не вщухали грабіжницькі напади на них повстанських за- гонів українських селян, серед яких особливою масовістю і 181Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) жорстокістю вирізнялися махновці. Удар по економічній силі німецьких колоній нанесло також розкуркулення, яке в 1920–1921 рр. проходило на півдні України. Внаслідок аграр- них перетворень, орієнтованих на зрівняльний поділ землі, у так званих куркульських господарствах у німецьких селах було відібрано в середньому близько 40–45% землі, до того ж кра- щої64. Перерозподіл земель на користь українських селян вніс додаткове напруження в міжнаціональні взаємини. Зростаюче напруження у стосунках німецьких колоній з ра- дянської владою призвело до нового повстання у червні 1920 р., яке охопило колонії Одеської губернії, насамперед Тираспіль- ського повіту. Розвиток події загалом повторював минулоріч- ний, але масштаб повстання був значно меншим. Повстанці взаємодіяли з армією П. Врангеля, в складі якої були їх спеці- альні батальйони і загони самооборони65. Придушення повстанських виступів спонукали німецьких колоністів до встановлення лояльних стосунків з радянською владою. Наприклад, як свідчить політзведення 12-ї армії, страх покарання за минулорічний виступ змушував жителів колонії села Страсбург Одеського повіту вітати радянську владу і не виявляти «холодного ставлення до Червоної армії”66. Очевидно,що досвід подій 1919 р. і початку 1920 р.був вра- хований обома сторонами, і в другій половині літа 1920 р. можна було говорити про «умиротворення» німецьких колоній на Одещині. Як свідчить звіт про діяльність Одеського губкому за цей період, німецька секція «досягла того що ставлення ко- лоністів до радянської влади стало доброзичливим»67. Зрозу- міло, наскільки вимушеною була така «доброзичливість», тож закономірно, що серед німецького населення дедалі більше по- ширювались емігрантські настрої. У 1920 р. національні комуністичні групи в складі КП(б)У з новими силами взялися до агітаційно-пропагандистської ро- боти. Діяльність німецьких відділів проходила за такими ос- новними напрями: агітаційна. організаційна та культпросвітня робота. Наприклад, німецький відділ при Одеському губкомі 182 Володимир Устименко КП(б)У, як доповідалося у його зведенні за друге півріччя 1920 р., відряджав у колонії інструкторів, які використовували кожну можливість для влаштування мітингів та лекцій на полі- тичні, господарські та культурно-просвітні теми. Зокрема, за вказаний періоди було проведено 120 мітингів, 60 жіночих зіб- рань, 30 зібрань молоді, 25 лекцій. Агітація велася також через газети та інші видання. В Одеському і Тираспільському повітах було створено 19 комуністичних осередків68. Культпросвітня робота, яка не викликала такого несприй- няття серед колоністів, як політична, просувалася значно жва- віше. У всіх великих колоніях були організовані культпросвітні гуртки, клуби, бібліотеки, народні будинки, а подекуди — навіть самодіяльні театри. Роки громадянської війни стали для німецьких колоністів в Україні важким випробуванням. Це був час, коли їх майновий стан, класова та навіть національна приналежність часто бували причиною негативного до них ставлення. Але якщо в умовах війни не завжди вдавалося утримати власні статки, то ставлення українських німців до своєї культури дозволяло їм зберегти на- ціональну самобутність за будь-яких умов. У підсумку можна сказати, що серед багатьох актуальних про- блем суспільного розвитку в Україні періоду 1917–1920 рр. є про- блеми, виникнення яких пов’язані з поліетнічним складом на- селення. Історія Української революції 1917–1921 рр. дає чимало прикладів виникнення етнічних конфліктів, які серйозно впли- вали на суспільне життя. Формування законодавчої бази дер- жавної етнонаціональної політики в тогочасному поліетнічному суспільстві мало стати найпершою і обов’язковою умовою етно- національного розвитку. 1 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — Т. 2. — К.,1997. — С. 104. 2 Дорошенко Д. Історія України.1917–1921. — Т. І. — Доба Центральної ради. — Ужгород,1932 — Нью-Йорк, 1954. — С. 271. 183Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) 3 Див.: Грушевський М. На порозі нової України: гадки і мрії. — К., 1994. — С. 41. 4 Устав клуба русских националистов в Киеве. — К., 1908. — С. 1–2. 5 ЦДАВО України. — Ф. 2582. — Оп.1. — Спр. 11. — Арк. 40–41. 6 ЦДАВО України. — Ф.2582. — Оп.1. — Спр. 130. — Арк. 56. 7 ЦДАВО України. — Ф.2582. — Оп.1. — Спр.130. — Арк. 52. 8 Винниченко В.К. Зазн.праця. — Ч. 3. — С. 201–202. 9 Цит. за:Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. — Вінні- пег, 1961. — С. 187–188. 10 Гессен Ю. Закон и жизнь. Как создавались ограничительные законы о жительстве евреев в России. — СПб., 1911. — С. 153. 11 Рефес М. Зазн. праця. — С. 83. 12 Найман О.Я. Зазн. праця. — С.89. 13 Боротьба (Київ). — 1918. — 3 квітня. 14 Іванис В. Симон Петлюра-Президент України. — Торонто, 1952. — С. 167. 15 Гунчак Т. Зазн. праця. — С. 14. 16 Там само. — С. 15. 17 Сергійчук В. Уся правда про єврейські погроми. — К., 1996. — С. 6, 9. 18 ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — С. 339. — Арк. 13. 19 Вістник Державних Законів для всіх земель Української Народ- ної Республіки (Далі: Вістник…) — 1919. — Вип. 24. — Ч. 322. — С. 173–174. 20 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920. Документи і матеріали у 2 томах. — Т. 1. — К., 2006. — С. 338. 21 Там само. — С. 342. 22 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 346. 23 ЦДАВО України. — Ф. 1065. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 3-3а. 24 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920. Док. і матеріали. — Т. 1. — С. 367–368. 184 Володимир Устименко 25 Див.: Гошуляк А. До питання про національну політику УНР доби Директорії // Наукові записки. Збірник. — К. — ІПіЕНД, 1999. — Вип. 8. — С. 114. 26 Гунчак Т. Зазн. праця. — С. 15–16. 27 Евреи Украины (Краткий очерк истории). — Ч. 2. — С. 23. 28 Див.:Козерод О.В., Бриман С.Я. Деникинский режим и еврейское население Украины: 1919–1920 гг. — Харьков, 1996. — С. 10. 29 Див.: Козерод О.В., Бриман С.Я.Зазн.праця. — С. 15–17. 30 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 40. — Арк. 3–6. 31 Білякевич І.І. Польські інтернаціоналісти в боротьбі за владу Рад на Україні // Український історичний журнал. — 1985. — № 11. — С. 53–54. 32 Цит. за: Калакура О. Поляки в етнополітичних процесах на зем- лях України у ХХ столітті. — К., 2007. — С. 92. 33 Цит. за: Там само. — С. 93. 34 Див.: Реєнт О.П., Андрусишин Б.І. З’їзд поневолених народів. — К., 1994. — С. 19. 35 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 312. 36 Нова Рада. — 1917. — 28 листопада. 37 Див.: Нова Рада. — 1917. — 15 листопада. 38 Див.: Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. — Львів,1997. — С. 7; Щербак М.Г., Щербак Н.О. Зазн. праця. — С. 46. 39 Дорошенко Д. Зазн. праця. — Т. 1. — С. 273. 40 Робітнича газета. — 1919. — 2 лютого. 41 Гай С. Польський стан посідання // Вісник УНР. — 1919. — 7 лютого. 42 Село. — 1918. — 29 листопада. 43 Поляки на Вкраїні // Новини (Жмеринка). — 1919. — 14 лютого. 44 Вісник УНР. — 1919. — 17 липня. 45 Петлюра С. Статті. — К., 1993. — С. 14. 46 Робітнича газета. — 1919. — 26 серпня. 47 Україна і Польща // Робітнича газета. — 1919. — 9 жовтня. 185Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.) 48 Трудова громада. — 1920. — 14 січня. 49 Подольський край. — 1920. — 11 лютого. 50 Петлюра С. Зазн. праця. — С. 194–205. 51 Національні меншини України у ХХ столітті: історико-правовий аспект. — С. 108. 52 Павлюк О.В. Українсько-польський союз і політика США щодо УНР у 1920 р. // Український історичний журнал. — 2000. — № 6. — С. 8–9. 53 Подольський край. — 1920. — 3 ноября. 54 ЦДАГО України. — Ф1. — Оп. 20. — Спр. 99. — Арк. 4. 55 Гусєва С.О., Цобенко М.М. З досвіду розв’язання національного пи- тання на півдні України // Український історичний журнал. — 1991. — № 2. — С. 46. 56 Коган С., Межберг Н. Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині (1919 р.) // Літопис революції. — 1929. — № 2. — С. 141. 57 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 99. — Арк. 7. 58 Там само. — Арк. 4. 59 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 99. — Арк. 7. 60 Там само. — Арк. 149. 61 Там само. — Арк.150, 163. 62 Див.: Ряппо Я. Революционная борьба в Николаеве // Летопись революции. — 1924. — № 4. — С. 26–29, 38. 63 Кулініч І.М. Українсько-німецькі історичні зв’язки. — К., 1969. — С. 67, 68, 82. 64 Кулініч І.М., Кривець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. — К., 1995. — С. 213. 65 Сергійчук В. Німці в Україні // Український світ. — 1993. — № 3/12. — С. 60. 66 ЦДАГО України. — Ф. — 1. — Оп. — 20. — Спр. 321. — Арк. 6. 67 ЦДАГО України. — Ф. — 1. — Оп. — 20. — Спр. 321. — Спр. 196. — Арк. 49. 68 ЦДАГО України. — Ф. — 1. — Оп. — 20. — Спр. 253. — Арк. 176–176 зв. 186 Володимир Устименко

Міжетнічні конфлікти та протиріччя в Україні (1917–1920 рр.)

Репозитарії

Схожі ресурси