Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії

У статті розглянуті особливості генезису більшовицької концепції федералізму під впливом модернізації та Української революції 1917-1921 рр. Визначено ситуативний характер ідеї федерації в сприйнятті більшовицьких лідерів, окремо висвітлено генеалогію більшовицького дискурсу. В статье рассмотрены ос...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Datum:	2011
1. Verfasser:	Дацків, І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schlagworte:	Міжнародні відносини
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40670
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії / І. Дацків // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 273-294. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859917562075152384
author	Дацків, І.
author_facet	Дацків, І.
citation_txt	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії / І. Дацків // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 273-294. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
description	У статті розглянуті особливості генезису більшовицької концепції федералізму під впливом модернізації та Української революції 1917-1921 рр. Визначено ситуативний характер ідеї федерації в сприйнятті більшовицьких лідерів, окремо висвітлено генеалогію більшовицького дискурсу. В статье рассмотрены особенности генезиса большевистской концепции федерализма под воздействием модернизации и Украинской революции 1917-1921 гг. Определенно ситуативный характер идеи федерации в восприятии большевистских лидеров, отдельно отражена генеалогия большевистского дискурса. The article is about the diplomacy foreign political activity of Ukrainian State in 1918 and its state formations that appeared on the ruins of Russian Empire. Ukraine's relations with the union of young states in the struggle for independence and its opposition with Bolshevik Russia that began their process of collecting lands and renewing empire lead by Moscow are analized.
first_indexed	2025-12-07T16:06:48Z
format	Article
fulltext	МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ Ігор Дацків Дипломатична діяльність Гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії В даній статті мова йде про зовнішньополітичну діяльність дипломатії Гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями, що виникли на руїнах Російської імперії. Аналі- зуються взаємини України з низкою молодих держав щодо боротьби за незалежність і протистояння з більшовицькою Росією, яка розгорнула процес збирання земель та відновлення імперії з центром у Москві. В данной статье речь идет о внешнеполитической деятель- ности дипломатии Гетьманата П. Скоропадского с государ- ственными образованиями, возникшими на развалинах Россий- ской империи. Анализируются взаимоотношения Украины с рядом молодых государств в борьбе за независимость и про- тивостояния с большевистской Россией, которая развернула процесс собирания земель и восстановления империи с центром в Москве. The article is about the diplomacy foreign political activity of Ukrainian State in 1918 and its state formations that appeared on the ruins of Russian Empire. Ukraine’s relations with the union of young states in the struggle for independence and its opposition with Bolshevik Russia that began their process of collecting lands and renewing empire lead by Moscow are analized. Історія Української Держави 1918 року вже давно викликає стійкий інтерес науковців і політиків у зв’язку з тим, що в рево- люційних умовах режим П. Скоропадського дав унікальний до- свід планомірного національно-державного будівництва. Аналізуючи зовнішньополітичну діяльність дипломатії Укра- їнської Держави, слід відзначити, що тривалий час поза увагою дослідників перебувала проблема двосторонніх стосунків з державними утвореннями, які виникли на руїнах Російської імперії. «У вітчизняній та зарубіжній історіографії відсутнє комплексне дослідження історії формування та розвитку дипломатичних, військово-політичних, економічних і культур- них зв’язків Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського й Директорії із суміжними та іншими «окраїнними держа- вами,» які постали внаслідок розпаду Російської імперії та активізації національно-визвольних рухів», — слушно зауважує один із небагатьох істориків цієї проблеми та автор змістовної праці Віктор Матвієнко.1 Історики-мемуаристи А. Андрієвський, В. Винниченко, Д. До- рошенко, І. Мазепа, П. Христюк, М. Шаповал2 фактично запо- чаткували опис перших кроків Української Держави на міжна- родній арені, — проте з різних позицій і під різними кутами зору. Якщо Д. Дорошенко, як активний діяч, міністр закордонних справ гетьманського уряду, не тільки творив зовнішню політику, а й намагався об’єктивно її відтворити в численних своїх працях, то прибічники соціалістичної опозиції (В. Винниченко, М. Шапо- вал та ін.) не лише фальшували діяльність зовнішньополітичних відомств, а й проводили підривну роботу проти Гетьманату П. Скоропадського, вели закулісні переговори з її ворогами. Українська Держава 1918 р., перебуваючи в міжнародній ізоляції, розв’язувала проблему прориву блокади та встанов- лення дипломатичних зносин з країнами близького зарубіжжя. Для цього слід було вирішити багато завдань, насамперед, — створення міністерства закордонних справ та формування кадрів цього відомства. Воно створювалося з нуля, водночас розробля- лася зовнішня політика держави, яка щойно постала, визнача- лися її пріоритетні напрями.3 Предметно досліджено ці пробле- ми в роботах Д. Веденєєва4 та Т. Заруди5. Дослідники вперше залучили до наукового обігу архівні матеріали, що розкривають структурну побудову міністерства та його зовнішні зносини. 274 Ігор Дацків Більшість авторів відзначала, що з усіх країн Росія мала для української зовнішньої політики особливу вагу не лише через невирішеність територіальних питань. Так, О. Лупандін наголо- сив, що українсько-російські відносини розвивалися у 1918 році досить складно. Головною причиною цього було різке проти- борство двох політичних напрямів: національно-державниць- кого і російського великодержавно-шовіністичного у більшо- вицькому варіанті.6 До встановлення дружніх стосунків з державними утво- реннями, що виникли на руїнах Російської імперії, спонукало кілька важливих чинників: насамперед, пошуки рівноправних союзників у боротьбі за збереження незалежності в проти- стоянні з більшовицькою Росією, розв’язання проблеми собор- ності шляхом встановлення справедливих кордонів і об’єднання історичних етнічних українських земель, захист прав українців у складі вказаних держав, розвиток товарообміну на користь власної економіки. Саме такі завдання стояли перед диплома- тією Гетьманату. Їх успішному розв’язанню сприяли спільна доля народів у Російській імперії та національно-визвольна боротьба за незалежність, а отже, обопільне прагнення зберегти суверенітет від агресії з боку більшовицької Москви. Найближчим і найперспективнішим союзником та партне- ром Української Держави був Дон, з яким ще за Центральної Ради зав’язалися стосунки, перервані Першою більшовицько- українською війною взимку 1918 р. Навесні того року, у ході просування Україною німецькі війська окупували й значну частину Донського козацького краю, що спрощувало встановлення контактів. 16 травня Козачий Круг на зібранні у Новочеркаську обрав Військовим отаманом генерал-лейтенанта Петра Краснова, а головою уряду проголошеної держави — Всевеликого Війська Донського — генерал-лейтенанта Африка- на Богаєвського. В Україні донське козацтво вбачало природного союзника у боротьбі з Москвою, тому генерал П. Краснов негайно звер- нувся до гетьмана П. Скоропадського з посланням, в якому 275Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського наголошував на історичних добросусідських стосунках україн- ського і донського козацтва та пропонував тісну співпрацю. Водночас він звернувся до імператора Вільгельма ІІ з прохан- ням визнати самостійність Дону і сприяти дружнім стосункам Дону з Україною. Проте, крім зустрічного бажання налагодити з сусідом друж- ні взаємини, у Гетьмана були претензії до уряду Дону, насам- перед, у територіальному питанні. Керівництво козацької дер- жави мало намір приєднати частину етнічних українських земель — райони Донбасу з Луганськом, а також Старобіль- ський повіт Харківської губернії і Таганрозьку округу. Ці ви- моги містилися у листі до П. Скоропадського разом із пропо- зицією спільно відновлювати єдину й неподільну Росію. На щастя, посол у Києві генерал Олександр Черячукін виявив дипломатичний такт і вміння швидко орієнтуватися у ситуації в Україні. Він порадив П. Краснову вилучити неприйнятні пропозиції та вимоги. Представник Дону усвідомлював, що з таким підходом до українців він не може розраховувати на успіх своєї місії. Між тим, отаман П. Краснов поставив генералові важливі завдання: домагатися визнання незалежного Дону й домовитися про продаж Україною зброї та військового майна. Гетьман П. Скоропадський пізніше згадував: «Генерал Черя- чукін дуже спокійний, розумний і доброзичливий чоловік… кращого представника від Дону нам було непотрібно». Най- більш складне питання кордонів за участю гетьмана було вирішено шляхом взаємних поступок. «У той час Краснов вів енергійну боротьбу з більшовиками, — продовжував П. Скоро- падський, — йому були необхідні гроші, а головне, амуніція. обмундирування і боєприпаси. Я вважав, що наш обов’язок і розумна українська політика вимагали від нас усіляко йти йому назустріч. Краснов вів боротьбу виключно з більшовиками, які були і нашими ворогами. Для України мати Дон добрим сусідом було завжди надзвичайно бажаним»7. Отже, переговори з гетьманом П. Скоропадським безпо- середньо щодо продажу в кредит для Дону досить значної 276 Ігор Дацків кількості зброї, амуніції, набоїв та іншого майна зі складів колишньої російської армії, яких залишилося в Україні багато, пройшли швидко, що зміцнило взаємини. Але визнання Українською Державою Дону загальмувалося з причини, викладеної у листі голови уряду Ф. Лизогуба та міністра закордонних справ Д. Дорошенка до отамана П. Крас- нова від 8 липня 1918 р.: «Правительство Української Держави незмінно змагаючи до дружби й мирного сусідства з хоробрим Донським козацтвом і вітаючи стремління Всевеликого Війська Донського до державної самостійності, було би вельми раде вступити в тісні добросусідські відносини з Всевеликим Вій- ськом Донським, яка є суверенною, остаточно сформованою і ні від кого незалежною державою на непохитних основах взаєм- ності й рівності... проте Україна не сприймає пропозиції взаєм- ного визнання лише до завершення війни за відновлення Росії у формі «єдиної»8. Відповідь керівника відділу закордонних справ уряду О. Бога- євського від 20 липня запевняла, що Дон щиро прагне встано- вити дружні відносини з Києвом і підтримувати їх незалежно від майбутнього Росії. Ніщо, наголошувалося у посланні, «не може бути перепоною до тісного зближення і нерозривної дружби між Україною і Всевеликим Військом Донським, як сусідніх, самостійних і суверенних держав, які йдуть спільно шляхом взаємної підтримки незалежно від того, як би не розвивалися події у майбутньому»9. Гетьман П. Скоропадський усвідомлював важливість якнай- швидшого укладення договору з Доном, набуття надійного союзника у протистоянні з більшовицькою Москвою і праг- нення зменшити залежність від Німеччини. Отже, гетьман доручив особисто міністрові Д. Дорошенку, разом з С. Шелу- хиним і О. Палтовим провести переговори з делегацією Дона генерала О. Черячукіна. Договір було укладено й підписано в Києві 8 серпня 1918 р. У ньому насамперед наголошувалося, що «обидві держави визнають себе взаємно незалежними й суверенними». Вони зобов’язалися не укладати з іншими 277Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського країнами угод, які могли б їм зашкодити, а також надавати рівні права українцям на Дону і росіянам, уродженцям Донської області, — в Україні.10 В результаті укладання договору виграли обидві сторони: Дон отримав перше визнання як незалежної держави і суб’єкта міжнародної політики, а також можливість моральної та матері- альної підтримки у боротьбі з більшовиками. Передаючи гра- моту отамана П. Краснова гетьманові П. Скоропадському, посол генерал О. Черячукін відзначив, що договір сприйнято на Дону з великим ентузіазмом. Від імені отамана П. Краснова і уряду посол висловив щиру подяку гетьманові П. Скоропадському і всьому народові Української Держави, що першою «визнала Дон достойним вийти на арену самостійної державності»11. У свою чергу Українська Держава закріпила стосунки із важ- ливим сусідом. За слушним висновком історика В. Матвієнка, вона «отримала стратегічного й потужного військово- політичного союзника на випадок агресії з боку більшовицької Росії, яка ставала усе ймовірнішою з наближенням до неми- нучої поразки Центральних держав»12. Москва пильно стежила і болісно сприймала розвиток сто- сунків між Україною і Доном. Більшовицька делегація Х. Раков- ського, яка у ті дні вела у Києві українсько-російські перего- вори, розцінювала їх як порушення норм міжнародного права і втручання України у внутрішні справи Росії. Проте Українська Держава продовжувала у серпні-жовтні 1918 р. розвивати міждержавні стосунки з Доном і підписала низку угод, зокрема таких, як «Тимчасова угода про експлу- атацію частини Запорізької залізниці, яка є в межах бувшої Области Війська Донського» (31 серпня ). «Тимчасова угода про перевіз у простому сполученні пасажирів, вугілля та грузів між залізницями Всевеликого Війська Донського й Українською державою» (2–5 вересня), «Тимчасова угода про передачу рухомого складу між залізницями Всевеликого Війська Донського й Української держави» (7 вересня), «Умо- ва між правительствами Української держави та Всевеликого 278 Ігор Дацків Війська Донського щодо поштово-телеграфних зносин» (18 жовтня)13. Зовнішньополітичний курс гетьмана П. Скоропадського на тісне зближення з Доном був єдиним засобом для збереження незалежності в ситуації, коли Німеччина була на межі ката- строфічної поразки, Австро-Угорщина розпадалася, Болгарія і Туреччина вийшли з війни, а перемога Антанти, яка симпа- тизувала і підтримувала антибільшовицькі сили, зокрема на Дону, була очевидною. Але на його шляху все більш зростав широкий опір з боку опозиції, яку очолив Український Наці- ональний Союз. Грамота гетьмана від 14 листопада 1918 р., в якій він висловився за федерацію з Великою Росією та спільну з Доном боротьбу з більшовицькою Росією, як єдиний спосіб врятувати незалежну Україну, стала потужним поштовхом до широкого антигетьманського повстання під проводом Дирек- торії, яке привело до падіння Гетьманату. Чинники, що зумовили тісні стосунки з Доном, спонукали дипломатію Української держави активно підтримувати контак- ти з Кубанню, встановлені ще за Центральної Ради. Їх особли- вістю стало відчутне посилення інтеграційних процесів. Уряд і міністерство закордонних справ України, за свідченням Дмитра Дорошенка, розглядали Кубань як частину етнічних україн- ських земель, «яка раніше чи пізніше має бути прилучена до України або як автономний край, або хоча б на федеральних засадах», оскільки, за різними даними, там проживало 60–80 % українців.14 Симптоматично, що вже 28 травня до Києва прибула поваж- на кубанська делегація. У її складі були президент Законодавчої ради М. Рябовол, його заступник і голова комітету горців С. Шахин-Гірей, члени Ради К.Безкровний, П. Каплин, Г. Омель- ченко та міністр землеробства Д. Скопцов. Делегацію вітав і тепло прийняв Павло Скоропадський, який взяв участь у переговорах про надання Україною допомоги кубанському козацтву у боротьбі з більшовицькою Росією, перш за все зброєю. Після того у червні-липні на Кубань було відправлено 279Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського ешелонами 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тисяч снарядів для 76-мм гармат, кількасот кулеметів, 12 гармат та ін. Такі постав- ки набрали регулярного характеру. Згодом розроблявся план, схвалений гетьманом, перекинути на Кубань через Азовське море пішу Запорізьку дивізію під командуванням генерала Олександра (в деяких виданнях помилково — Зураба) Натіїва. Це був досвідчений військовик: закінчив Костянтинівське артучилище, Михайлівську артака- демію. В роки світової війни командував 4-ю важкою арт- бригадою. Цей план було реалізовано пізніше, але частково: генерал виїхав на Кубань наприкінці 1918 р. з групою офіцерів, сформував і очолив Кавказький добровольчий батальйон у Батумі. (загинув у бою з більшовиками 19 червня 1919 р.).15 Спочатку для виконання цього ризикованого плану — пере- дислокацію 15-тисячної дивізії Натіїва на Кубань уживалися конкретні заходи. Згідно розробленого Генштабом плану, Запо- різьку дивізію, яка дислокувалася на сході Харківської губернії, залізницею перекидали на узбережжя Азовського моря, де вона повинна була отримати відповідний наказ гетьмана. До неї планувалося долучити Окремий Чорноморський кіш, що фор- мувався у Києві. Українські частини повинні були висадитися на узбережжя і спільно з кубанськими повстанцями визволити Катеринодар (нині Краснодар). Але внаслідок гальмування операції певними силами при гетьманові було втрачено час, за який на Кубані суттєво змінилася ситуація. Добровольча армія під командуванням генерала Антона Денікіна у ході Кубан- ського походу зайняла у липні Катеринодар й наступала по теренах Кубані на Новоросійськ. Уряд Дону і командування Добрармії примусили уряд Кубанської республіки підписати угоду про об’єднання військових сил. Практично Кубань втратила незалежність і за цих умов питання про інтеграцію Кубані з Україною втратило актуальність. Але після визволення від більшовиків Кубань відновила свою самостійність, а після обрання Крайовою Радою головою українця Миколи Рябовола, дипломатичні контакти між Києвом 280 Ігор Дацків і Кубанською Республікою стали регулярними. Першим пред- ставництвом Української Держави було консульство на Кубані на чолі з П. Понятенком. Від 20 вересня консульським агентом 1-го розряду призначено полковника Ф. Боржинського. Його резиденція була у П’ятигорську, оскільки Катеринодар постійно перебував у зоні бойових дій. Він доповідав Києву про кон- фліктну ситуацію у стосунках Дону і Кубані, наростання анти- українських настроїв на користь ідеї відновлення єдиної Великоросії. 8 листопада П. Скоропадський підвищив Ф. Боржинського до рангу міністра-резидента Української Держави при Кубан- ському урядові, а посольство — до 1-го розряду. Ці заходи підвищували рівень дипломатичних відносин, і їх позитивно зустрів Кубанський краєвий уряд, що офіційно визнав дипло- матичне представництво у Катеринодарі. Ф. Боржинський пропонував міністрові П. Дорошенкові відкрити у Катеринодарі торговельну палату, а також консульства — у Ставрополі, Новоросійську й Туапсе.16 Наприкінці вересня позитивно розв’язалося питання про акредитацію у Києві Надзвичайної місії Кубанської Республіки у складі полковника В. Ткачова (голова), І. Макаренка, полковника В. Євтушенка та інших, яка в першу чергу отримала завдання від уряду підготувати й укласти угоди про повернення на батьків- щину колишніх військовополонених з німецьких та австрійських таборів, а також про поставки озброєння, розрахунки, поштово- телеграфний зв’язок. Відтак, на початку листопада у Києві були підписані низка відповідних договорів, зокрема про консульські відносини. Відзначимо, що водночас готувалися таємні угоди про об’єднання Кубані з Україною. Отже, українсько-кубанські міждержавні й дипломатичні стосунки розвивалися у досить складній ситуації для Кубані й за явної незацікавленості з боку сильнішого Всевеликого Вій- ська Донського, що впливало на їх розвиток. Водночас Україна надавала Кубані значну допомогу і вважала її одним із активних союзників у протистоянні з більшовицькою Росією. 281Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського У процесі закріплення державних кордонів відповідно до Брестського мирного договору, урядові Української Держави, зокрема міністерству закордонних справ, довелося вести актив- ну дипломатичну діяльність з керівництвом невизнаної Біло- руської Народної Республіки. Щодо неї українська дипломатія переслідувала такі цілі: мати в її особі сильну самостійну державу, здатну захистити себе від агресії з боку Москви, отже природного союзника в забезпеченні незалежності України; з іншого боку, розв’язанням проблеми спільного кордону приєд- нати територію компактного проживання українців, колись відтяту від України, і, таким чином, забезпечити собі зручні стратегічні рубежі для оборони своєї держави. Власне, дипломатичні відносини між Україною й Білорусією були встановлені на рівні представництв Центральною Радою. У Києві постійно перебувала білоруська делегація на чолі з О. Цвікевичем. 22 липня уряд Білорусії відкрив генеральне консульство під керівництвом П. Трембовича, якого невдовзі замінив О. Модзолевський. 30 серпня призначено консулом в Одесі С. Некрашевича. Водночас у Мінську працювало укра- їнське генеральне консульство на чолі з А. Квасницьким, а в Орші — консульство на чолі з К. Ільченком. Українсько-білоруські стосунки звелися до розв’язання двох головних проблем: сприяти Білорусії у її прагненні домогтися міжнародного визнання і в першу чергу від Москви, оскільки три- вали українсько-російські переговори, а також домовитися про кордони. Ситуація ускладнювалася тим, що, по-перше, вся тери- торія Білорусії була окупована німцями, по-друге, Мінськ заявляв, що не визнає Брестського договору, тоді як українська дипломатія базувалася саме на його рішеннях і, по-третє, білоруські дипломати висували претензії на етнічні українські землі.17 Вже 6 травня 1918 р. О. Цвікевич звернувся до міністерства закордонних справ Української Держави з проханням на переговорах з Москвою підтримати визнання Білорусії Росією і розпочати розгляд проблеми кордонів. 29 травня він звернувся повторно. Голова української делегації на переговорах з росія- 282 Ігор Дацків нами С. Шелухин не раз дискутував з Х. Раковським про ви- знання Білорусії, але вони не привели до позитивного резуль- тату. Москва була категорично проти. Підступну позицію зайня- ла Німеччина: на прохання України поки що не виводити військ з території Білорусії, вона передала її східні землі більшовикам. Як і Москва, Берлін не збирався визнавати Білоруської респуб- ліки. Коли Україна і Білорусія встановили дипломатичні відно- сини на рівні консульств, 12 вересня міністерство закордонних справ Німеччини надіслало спеціальний запит Д. Дорошенку і висловило незадоволення, особливо заснуванням в Україні білоруських консульств.18 Хоч Білорусія не представляла серйозної сили, здатної протистояти Москві, гетьман П. Скоропадський приділяв їй увагу. Він запевнив Мінськ у визнанні білоруської держави де- факто і пообіцяв визнати цей акт офіційно. Вироблялися плани надати допомогу фінансами і озброєнням для військ Білорусії, оскільки російські частини Червоної армії після евакуації німців займали білоруські землі. Отже, українсько-білоруські відносини були складними. Ставлення Києва до Мінська було неоднозначним: з одного боку він був зацікавлений мати на півночі надійного сильного союз- ника, з другого, гетьман не міг поступатися територією і відсто- ював у першу чергу національні інтереси. Окрім того, реальна Білорусія являла в очах П. Скоропадського, зауважує В.Матві- єнко, «недавню УНР за найгірших часів Центральної Ради — аморфну, беззахисну, непривабливу як зовні, так і для власних громадян, із зануреним у нескінченні політичні суперечки керівництвом.»19 Безперечно, уряд Гетьманату не міг обійти увагою суміжну Бессарабію, Тим більше, що міністерство закордонних справ Центральної Ради під керівництвом О. Севрюка вже вчинило ряд акцій з тим, щоб її прикордонні райони, заселені україн- цями, відійшли до УНР. Одною за останніх була нота до Буха- реста з протестом щодо приєднання до Румунії усієї Бессарабії, нібито за бажанням її мешканців. На жаль, під час укладення 283Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського договору Румунії з Центральними державами Центральна Рада не скористалася можливістю допомоги з цього питання від Німеччини і відомству Д. Дорошенка довелося вступити в дипломатичну боротьбу з Румунією, маючи слабкі позиції. Проте уряд Української Держави діяв наполегливо і ціле- спрямовано. «Гетьманське правительство, — свідчив Д. Доро- шенко, — рішуче стало на тому, що окупація румунами явля- ється актом насильства і противиться інтересам Української Держави. Воно рішило не нав’язувати дипломатичних зносин з Румунією, ані торговельних, піддержувати в Бессарабії україн- ську іриденту й дождатися того часу, коли оформиться збройна українська сила, щоб заговорити з румунами вже іншим тоном». Така жорстка позиція України була викликана тим, що у відпо- відь на ноту Бухарест заявив: Бессарабія добровільно приєдна- лася до Румунії, і в ній немає українців, до того ж у Бресті Україна не виявила претензій і фактично зреклася території своїх прикордонних районів.20 Як тільки за наказом голови уряду Ф. Лизогуба Україна припинила поставки до Румунії та Бессарабії продовольчих та інших товарів, Бухарест пом’якшав і почав шукати шляхів для встановлення дипломатичних та економічних стосунків. Насам- перед уряд короля Фердинанда звернувся до Німеччини і Австро-Угорщини за підтримкою, але вони не дуже перейма- лися проблемою. Зрештою, Київ усвідомлював, що слід розгор- нути дипломатичні акції й у ноті за підписом Ф. Лизогуба і Д. Дорошенка від 5 червня відзначав, що Україна прагне мати дружні стосунки з Румунією і сподівається вирішити долю українців у Бессарабії шляхом переговорів, оскільки не визнає правомірним приєднання цих районів до Румунії. Вони нагадали, що Бессарабія понад століття перебувала у складі Російської імперії, як і Україна, і має спільну з нею історію, економічні і політичні зв’язки. Причому має певні відмінності від Молдавії, яка справді близька до Румунії. У середині вересня до Києва прибула румунська диплома- тична місія на чолі із заступником міністра закордонних справ 284 Ігор Дацків Концеску. Розпочалися переговори, які з української сторони вели радники Д. Дорошенка О. Ейхельман та А. Галіп, а також А. Яковлів, С. Бородаєвський та інші. У зв’язку із суттєвими змінами у міжнародній ситуації, очевидною поразкою Цент- ральних держав і перемогою Антанти, що спричинить потужне піднесення її ролі у майбутньому, П. Скоропадський та його уряд вирішили шукати шляхи до порозуміння з нею. За проханням румунської сторони переговори зосередилися на економічних аспектах. 26 жовтня було підписано договір про торгівлю терміном до 1 травня 1919 р. Встановлювалися дипло- матичні зв’язки на рівні посольств. До Бухареста виїхала Надзвичайна дипломатична місія на чолі з генералом В. Дашке- вичем-Горбацьким.21 Падіння Гетьманату в середині грудня припинило спроби розв’язати проблему українських земель та їх населення шля- хом приєднання, а наступний уряд Директорії у складній ситу- ації змушений був офіційно відмовитися від претензій на укра- їнську Бессарабію в обмін на підтримку Бухарестом України. Тривалий час у центрі дипломатичних зусиль Української держави був Крим як важливий стратегічний регіон та унікаль- на й облаштована база Чорноморського флоту. Скориставшись невизначеною політикою Центральної Ради щодо Криму, національний кримсько-татарський рух у грудні 1917 р. на Курултаї в Бахчисараї обрав уряд, який очолили молоді діячі Ч. Челїбєєв та Д. Сайдамет. Відзначимо, що населення Криму 1918 р., за даними полковника генштабу Є. Мишківського, налічувало 771 тис. осіб, з них татари становили найбільшу частку — 294 тис. (38%), росіяни — 181 тис. (23%), українці — 64 тис. (8%), німці — 57 тис. (7%).22 Коли українсько-німецькі війська у квітні 1918 р. зайняли Крим, там вже панували більшовики. Група українських військ на чолі з полковником Петром Болбочаном 24-25 квітня зайняла Сімферополь, Бахчисарай й поспішала оволодіти головною базою Чорноморського флоту — Севастополем, щоб випере- дити німців. Але Берлін мав свої плани щодо Криму. Генерал 285Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського Людендорф ще 5 квітня проголосив, що до німецької окупації Криму спонукає військова, політична і економічна необхідність. Уряд гетьмана П. Скоропадського вважав приєднання Криму єдиним варіантом розв’язання кримської проблеми в національ- них і державних інтересах України. Вже 7 травня 1918 р. під час обговорення на засіданні Ради Міністрів питання про дер- жавні кордони, перед дипломатією Гетьманату було поставлено завдання зосередити «особливу увагу на необхідність прилу- чення Криму до України»23. Гетьман і його дипломатичний корпус усвідомлювали, що проблему можна розв’язати лише за сприяння Берліна із залу- ченням глав держав. 10 травня він передав послові А. Мумму обширну ноту, в якій насамперед відзначив, що розбудова сильної незалежної України у всіх аспектах: політичному, військовому й економічному — в інтересах Німеччини. Обгрун- тував приєднання Криму необхідністю виходу до моря, мати сильний Чорноморський флот, що дозволить Україні стати «міцним і вірним союзником Німецької держави»24. Шляхи реалізації цього завдання були обговорені на спеці- альному засіданні міністерства закордонних справ 16 травня. Насамперед, дипломати дійшли висновку, що без Криму Укра- їна буде відкинута на північ і схід, «в обійми Москви». Пропо- нували активні перемовини з країнами блоку Центральних держав, також Курултаєм, щоб схилити його до форми приєд- нання, зокрема у статусі автономії. Згодом Д. Дорошенко надіс- лав послам Німеччини і Австро-Угорщини спеціальні ноти. Їх головним змістом була заява: «Уряд Української Держави вважає конче потрібним, щоб Кримський півострів було вклю- чено до складу Української Держави… Приєднання Криму може відбутися на автономних засадах»25. Але у Бресті проблема Криму не обговорювалася взагалі, й Берлін після окупації німецькими військами півострова і захоп- лення частини Чорноморського флоту, якої більшовикам не вдалося вивести і знищити у Новоросійську, виробляв план своєї політики у регіоні. Генерал Людендорф пропонував заснувати 286 Ігор Дацків у Причорномор’ї велику німецьку колонію з ознаками держав- ності тісно пов’язану з рейхом, твердинею якої був би Крим — свого роду «німецький Гібралтар». Це утворення разом з Укра- їною та Грузією передбачалося перетворити на федерацію під егідою Німеччини. Щоправда, міністерство закордонних справ та його представники у Києві, особливо посол А. Мумм, який безпосередньо спілкувався з П. Скоропадським і Д. Дорошенком, критично ставився до плану військового командування і вважав найбільш доцільним зовнішньополітичним курсом усіляку під- тримку незалежної України і негайну передачу їй Криму.26 Між тим, завдяки підтримці командувача німецькими війсь- ками в Криму генерала Коша, 25 червня сформовано уряд генерал-лейтенанта Матвія Сулькевича. З перших днів він зай- няв відверту антиукраїнську позицію, розірвав усі зв’язки з Україною, водночас сприяв рухові за створення Кримської республіки на засадах федерації з Росією. На півострові поча- лися утиски українців. За цих умов уряд Української Держави ужив економічну блокаду Криму, що негативно вплинуло на життя населення й змусило його провід шукати шляхи для порозуміння з Києвом. Коли у вересні 1918 р. гетьман П. Скоропадський перебував у Берліні, відбувся важливий раунд дипломатичної боротьби України з Кримом за участю гетьмана, кримського міністра закордонних справ Сайдаметова і міністра закордонних справ Туреччини Мехмета Талат-паші, що його підтримував. Дійшло до того, що Талат-паша погрожував розривом відносин Туреч- чини з Німеччиною, якщо вона буде підтримуватиме Україну у кримському питанні. Але Берлін схилявся до України з умовою надання широкої автономії Криму. Тоді ж впливовий представ- ник кримського уряду В. Татищев зустрівся із П. Скоропад- ським у Берліні, просив припинити блокаду і заявляв про можливість приєднання Криму до України. У своїх спогадах гетьман писав: «На яких умовах Україна повинна була з’єдна- тися з Кримом, у графа Татищева виходило неясно, у всякому разі моя влада визнавалася. З огляду на таку невизначеність 287Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського було вирішено, що він зараз же протелеграфує до Криму, пропо- нуючи вислати депутатів до Києва для з’ясування всіх умов»27. 18 вересня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила постанову про припинення економічної блокади Криму за умови прибуття дип- ломатичної місії для переговорів не лише з економічних, але й політичних проблем. Відтак до Києва прибула досить поважна делегація у складі міністрів Б. Ахматовича, М. Чарикова, Л. Фрідмана, В. Домброво, Д. Нікіфорова. З українського боку взяли участь у переговорах голова уряду Ф. Лизогуб, міністри Д. Дорошенко (закордонних справ), І. Кістяковський (внутріш- ніх справ), О. Рагоза (військовий міністр), А. Ржепецький (фінан- сів). Як бачимо, Гетьманат приділяв переговорам значної уваги. Переговори розпочалися безплідними дискусіями, оскільки кримська сторона усіляко ухилялася від прямого питання про приєднання Криму до України. Тоді українська делегація запропонувала представникам нацменшинств взяти участь у переговорах. Лише 12 жовтня, коли прибули делегації від татар і німців, обидві сторони зійшлися на умовах України: Крим належить до Української держави як автономна одиниця із своїм урядом, Києву передавалися функції оборони, зовнішніх стосунків, призначення вищих посадових осіб та судочинства, причому Крим мав з цих проблем своїх представників при українському урядові та статс-секретаря при гетьманові. На розв’язання кримського питання безумовно на користь України німці відреагували поверненням Чорноморського флоту. Великим досягненням українського уряду та його дипломатії, поряд з приєднанням Криму, було відновлення власного Чор- номорського флоту з його базами, перш за все у Севастополі. У складі флоту нараховувалося 7 лінкорів, 11 есмінців, дредноут, крейсер та ін. Флот і його порти очолили досвідчені адмірали: М. Максимів, А. Покровський, М. Протасов, В. Шрамченко, О. Хоменко, М. Остроградський, С. Ворожейкін, М. Римський- Корсаков та ін.28 Реалізувати всі плани Української Держави і домовленості з Кримом та німцями гетьман Скоропадський просто не встиг. 288 Ігор Дацків Але його прагнення приєднати півострів і базу власного флоту, з огляду на геополітичне положення України, підвищення рівня безпеки держави й певні успіхи національної дипломатії були, безумовно, далекоглядними і заслуговують позитивної оцінки. Невдовзі після утвердження влади гетьмана П. Скоропад- ського було започатковано стосунки з новоутвореними держа- вами Кавказу — Грузією і Вірменією. Ініціаторами зближення стали саме ці країни, зважаючи на те, що вони були майже у стані війни з Туреччиною, яка, користуючись їх слабкістю, загарбала значну частину території, особливо сусідньої Вірме- нії. Оскільки Україну з Туреччиною пов’язували Брестські угоди, вони, природно, сподівалися отримати підтримку і допо- могу від Києва. Вже у травні 1918 р. тривали контакти міністерства закор- донних справ з представником Грузії в Україні, акредитованим ще за часів Центральної Ради. Новопризначений комісаром Грузії Никодим Брегвадзе згідно з попередніми домовленос- тями займався проблемою формування військових частин з грузинів колишньої російської армії та їх передислокуванням через Одесу на батьківщину.29 Коли 8 червня розпалася Закавказька Федерація і утворилися незалежні Грузія, Вірменія й Азербайджан, а російські війська залишили Кавказ, міністр закордонних справ Грузії А. Чхенкелі звернувся через українського посла у Берліні Ф. Штейнгеля до уряду гетьмана П. Скоропадського з проханням визнати неза- лежну Грузію. У липні прем’єр Н. Жорданія надіслав листа до Києва з повідомлення про призначення своєї місії для перего- ворів про взаємне визнання суверенності. Були досягнуті угоди про заснування українських консульств у Тифлісі (О. Кулін- ський) та у Батумі (Є. Засядько). Хоча офіційних актів про визнання Грузії самостійною державою не було укладено, дипломатичні та економічні відносини розвивалися досить жваво, узгоджено місця утворення консульських установ у Грузії та Україні, укладено низку торговельних договорів про товарообмін, мито, способи доставки товарів морем та ін.30 289Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського В результаті агресії Туреччини, навесні 1918 р. у важкому становищі опинилася Вірменія. Її уряд бачив в особі України державу, яка змогла би надати підтримку, оскільки була пов’я- зана з агресором Брестськими угодами та мала тісні стосунки з Німеччиною. У червні-липні за пропозицією Вірменії розгор- нувся процес налагодження дипломатичних відносин. Її пред- ставниками при уряді Української держави стали полковники М. Ломідзе і М. Попов, капітан А. Тонієв-Тоніянц, а згодом також урядник М. Мелікянц. Представником України у Вірменії став В. Гірченко, статус якого провід держави вважав одна- ковим із статусом дипломатичних місій Німеччини, Австрії, Туреччини і Персії, які існували в Єревані.31 Активно розвивалися міждержавні відносини у вересні– жовтні 1918 р. Це було пов’язано з тим, що готувалася Стам- бульська конференція за участю Німеччини і Австро-Угорщини щодо анексії Туреччиною земель Вірменії та Грузії. Уряд Вір- менії пропонував Києву надіслати на форум свою дипломатичну місію, оскільки був впевнений, як писав вірменський посол у Берліні А. Оганджонян, що Українська держава, яка твердо стоїть на позиції виконання Брестського мирного договору, «на- дасть дружню підтримку заново створеній вірменській держав- ності й закладе міцний камінь у фундамент дружби цих двох народів, що так недавно відродилися до нового життя». Водно- час міністр закордонних справ Вірменії О. Хатісов офіційно звернувся до Ради Міністрів з проханням визнати незалежність його держави і надіслати дипломатичну місію до Єревана.32 Офіційного визнання Вірменії, як і Грузії, не відбулося, хоча заснування її представництва у Києві — посольства на чолі з Г. Дзамоєвим у середині жовтня — було по суті визнанням молодої держави де-факто. Причому Україна була єдиною країною, яка визнала її незалежність та налагодила диплома- тичні контакти, зруйновані антигетьманським повстанням. Утвердження в Україні Гетьманату надало потужного ім- пульсу українсько-фінським відносинам. Фінляндія одною з перших на теренах постімперської Росії проголосила незалеж- 290 Ігор Дацків ність, а при її уряді ще від грудня 1917 р. діяв український пред- ставник П. Сливенко. Прихід до влади гетьмана П.Скоропад- ського керівництво Фінляндії сприйняло позитивно. Певною мірою цьому сприяли давні дружні стосунки між гетьманом П. Скоропадським і генералом К. Маннергеймом, колишніми однополчанами та командирами корпусів на фронтах Першої світової війни. Подальшому їх зближенню сприяло те, що спільним ворогом незалежності обох держав була більшовицька Росія, отже, вони були потенціальними союзниками у збере- женні суверенітету своїх країн. Вагому роль відігравала також діяльність впливового фінського дипломата, прихильника укра- їнців Г. Гуммеруса, який наполегливо умовляв міністра закор- донних справ О. Стенрота не гаяти з визнанням Української Держави33. Важливою складовою українсько-фінських відносин були економічні питання. Від самого початку діяльності диплома- тичних представництв Фінляндія виявляла велике зацікавлення до закупівлі українських товарів, передусім продовольчих. Бер- лін пильно стежив за поставками і торговельний договір Києва з фінами сприйняв як недружній акт. Посол Г. Гуммерус був уважним спостерігачем на україн- сько-російських переговорах і зробив висновок, що коли німці виведуть свої війська з України, Москва її задушить. Тому на- прикінці жовтня фінські дипломати у Берліні попереджали нім- ців про неминучу небезпеку для України й підтримали прибу- лого туди міністра Д. Дорошенка, який пропонував не виводити військ до сформування української армії. Але листопадова революція 1918 р. у Німеччині та антигетьманське повстання в Україні радикально змінили ситуацію та поклали кінець розбудові дружніх стосунків між Україною та Фінляндією. Проте на відміну від інших, українсько-фінські стосунки від- новилися й були досить активними у дипломатичній сфері за часів Директорії УНР. У Києві продовжувало функціонувати фінське представництво на чолі з Г. Гуммерусом, який пізніше видав цікаві спогади про той період своєї діяльності. У Фінлян- 291Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського дії також продовжували працювати дипломати К. Лоський та П. Сливенко — висококваліфіковані фахівці і щирі патріоти України. Спроби гетьманської дипломатії встановити певні стосунки з країнами Прибалтики натрапили на жорсткі перепони з боку Берліна, який намагався одноосібно панувати у регіоні. Зокрема, коли рішенням міністерства закордонних справ Української Держави 15 серпня планувалося заснувати консульські агентства 1-го розряду у Ризі та Вільнюсі й було призначено консулів (у Ризі — Н. Бендеровський), на вимогу німців рішення скас- ували. Лише у листопаді, з припиненням німецької окупації, у Прибалтиці постали незалежні держави, які опинилися, як і Україна, у стані визвольної боротьби проти Москви. Але, на відміну від неї, завдяки підтримці Антанти їм вдалося відстояти свій суверенітет34. Таким чином, геополітичне становище України, найбільшої за людським і економічним потенціалом серед новопосталих держав на просторі постімперської Росії, умови підписаного нею Брестського мирного договору та відносини з більшовицькою Росією, яка змушена була сісти за стіл переговорів з Українською Державою, забезпечували їй провідне місце серед молодих дер- жав. Ці фактори суттєво впливали на діяльність її дипломатії і сприяли встановленню взаємовигідних стосунків та підписанню різних угод або порозуміння з Доном, Кубанню, Грузією, Білору- сією, Вірменією та іншими. Основою взаємин України з ними був союз молодих держав у боротьбі за незалежність і протисто- яння з більшовицькою Росією, яка розгорнула процес збирання земель та відновлення імперії з центром у Москві. 1 Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 років: на тере- нах постімперської Росії. — К.: Київський Університет, 2002. — С. 6. 2 Андрієвський А. З минулого. Від гетьмана до Директорії. Т. 2. Бер- лін, 1923. — 308 с.; Винниченко В. Відродження нації: У 3-х кн. — К., 1993.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле, 1914–1920. — Мюнхен, 1969. — 467с.; Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. 292 Ігор Дацків Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року — Ужгород, 1930. — 510 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. — К., 2003. — 608 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917– 1920 рр. — Т. 2. — Відень,1921. — 152 с.; Шаповал М. Велика револю- ція і українська визвольна програма. — Прага.1928. — 333 с.; Його ж. Гетьманщина і Директорія : Спогади. — Нью-Йорк, 1958. — 381 с. 3 Грибоєдов С.В. Формування гетьманського уряду Української Держави: Історіографія питання // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка: Істо- рія, — № 46. — С. 31–32. 4 Веденєєв Д. З досвіду побудови дипломатичної служби України // Розбудова держави. — 1993. — № 3. — С. 30–36; Веденєєв Д. На захисті прав українства: З історії консульської служби України // Розбудова держави. — 1994. — № 4. — С. 33–38. 5 Заруда Т. Переговори між Українською Державою та Радянською Росією (23. 05. — 7.10.1918 р.) // Шляхи до української державності. — К., 1992. — 19–40; Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського, 1873–1945. — К., 1993. — С. 66–82. 6 Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — Історичні зошити. — К., 1994. — С. 8. 7 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 рр. — Філадельфія, 1995. — 236–237. 8 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 3766. — Фонд Міністерства закордонних справ Української Держави. — Оп. 1. — Спр. 126. — Арк. 1. 9 Там само. 10 ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 193. — Арк. 1–2. 11 Дорошенко Д. Вказана праця. — С. 194–195. 12 Матвієнко В. М. Вказана праця. — С. 79. 13 ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 127. — Арк. 7-30. 14 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 294. 15 ЦДАВО України. — Ф. 1077. — Фонд Головного управління Генерального штабу Української Держави. — Оп. 1. — Спр. 46. — 293Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського Арк. 31; Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої половини ХХ ст. — Львів; Харків, 2007. — 140 с. 16 Матвієнко В.М. Відносини Української Держави та Кубанської республіки 1918 р. // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. — Вип. 11. — К.: Інститут історії України, 2002. — С. 59–60. 17 Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 років. — С. 143. 18 Матвієнко В.М. Проблеми формування українсько-білоруських відносин: історичний досвід // Вісник Дипломатичної академії Укра- їни. — Вип. 5. — К., 2001. — С. 299–300. 19 Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 років. — С. 151. 20 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 202. 21 Там само. — С. 207. 22 ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 145. — Арк. 74. 23 Рубльов О.С., Рент О.П. Українські визвольні змагання 1917– 1921 рр. — К., 1999. — С. 128. 24 ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 30. 25 Там само. 26 Федюшин О. Украинская революция. 1917–1918. — Москва, 2007. — С. 234–237. 27 Скоропадський П. Вказ. праця. — С. 280. 28 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 257–258. 29 ЦДАВО України. — Ф. 2592. — Фонд Народного міністерства справ закордонних УНР. — Оп. 1. — Спр. 28. — Арк. 28. 30 ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 125. — Арк.4. 31 Там само. — Арк. 29. 32 Там само. — Арк. 10. 33 ЦДАВО України. — Ф. 3513. — Фонд Надзвичайної диплома- тичної місії УНР в Скандинавії. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 17. 34 Екабсон Ерікс Латвійсько-українські зв’язки за добу УНР//УІЖ. — № 2. — 2006. — С. 63–64. 294 Ігор Дацків
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40670
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0081
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:06:48Z
publishDate	2011
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Дацків, І. 2013-01-22T14:23:19Z 2013-01-22T14:23:19Z 2011 Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії / І. Дацків // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 273-294. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40670 У статті розглянуті особливості генезису більшовицької концепції федералізму під впливом модернізації та Української революції 1917-1921 рр. Визначено ситуативний характер ідеї федерації в сприйнятті більшовицьких лідерів, окремо висвітлено генеалогію більшовицького дискурсу. В статье рассмотрены особенности генезиса большевистской концепции федерализма под воздействием модернизации и Украинской революции 1917-1921 гг. Определенно ситуативный характер идеи федерации в восприятии большевистских лидеров, отдельно отражена генеалогия большевистского дискурса. The article is about the diplomacy foreign political activity of Ukrainian State in 1918 and its state formations that appeared on the ruins of Russian Empire. Ukraine's relations with the union of young states in the struggle for independence and its opposition with Bolshevik Russia that began their process of collecting lands and renewing empire lead by Moscow are analized. uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Міжнародні відносини Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії Article published earlier
spellingShingle	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії Дацків, І. Міжнародні відносини
title	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії
title_full	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії
title_fullStr	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії
title_full_unstemmed	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії
title_short	Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії
title_sort	дипломатична діяльність гетьманату п. скоропадського із державними утвореннями на руїнах російської імперії
topic	Міжнародні відносини
topic_facet	Міжнародні відносини
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40670
work_keys_str_mv	AT dackíví diplomatičnadíâlʹnístʹgetʹmanatupskoropadsʹkogoízderžavnimiutvorennâminaruínahrosíisʹkoíímperíí

Дипломатична діяльність гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії

Institution

Ähnliche Einträge