Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
У статті розглянуто підготовку загального антибільшовицького повстання на Півдні України у 1921 році: діяльність українських повстанських центрів в Румунії та Польщі, творення антибільшовицької підпільної мережі і організація повстанського руху на території Південної повстанської групи, участь Бесса...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40673 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР / Я. Файзулін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 367-388. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859761753428066304 |
|---|---|
| author | Файзулін, Я. |
| author_facet | Файзулін, Я. |
| citation_txt | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР / Я. Файзулін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 367-388. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років |
| description | У статті розглянуто підготовку загального антибільшовицького повстання на Півдні України у 1921 році: діяльність українських повстанських центрів в Румунії та Польщі, творення антибільшовицької підпільної мережі і організація повстанського руху на території Південної повстанської групи, участь Бессарабської повстанської групи у Другому Зимовому поході Армії УНР.
В статье рассматривается подготовка общего антибольшевистского восстания на Юге Украины в 1921 году: деятельность украинских повстанческих центров в Румынии и Польше, создание антибольшевистской подпольной сети и организация повстанческого движения на территории Южной повстанческой группы, участие Бессарабской повстанческой группы во Втором Зимнем походе Армии УНР.
The article deals with the preparation of the general anti-Bolshevik uprising in southern Ukraine in 1921: Ukrainian insurgent activity centers in Romania and Poland, the creation of anti-Bolshevik underground network and the organization of the insurgency in the southern rebel group, participation of Bessarabia rebel group in the Second Winter Campaign of UNR Army.
|
| first_indexed | 2025-12-02T03:52:58Z |
| format | Article |
| fulltext |
ВійськоВа історія
Ярослав Файзулін
Бессарабська повстанська група
в Другому Зимовому поході Армії УНР
У статті розглянуто підготовку загального антибільшо-
вицького повстання на Півдні України у 1921 році: діяльність
українських повстанських центрів в Румунії та Польщі,
творення антибільшовицької підпільної мережі і організація
повстанського руху на території Південної повстанської групи,
участь Бессарабської повстанської групи у Другому Зимовому
поході Армії УНР.
В статье рассматривается подготовка общего антиболь-
шевистского восстания на Юге Украины в 1921 году: деятель-
ность украинских повстанческих центров в Румынии и Польше,
создание антибольшевистской подпольной сети и организация
повстанческого движения на территории Южной повстан-
ческой группы, участие Бессарабской повстанческой группы во
Втором Зимнем походе Армии УНР.
The article deals with the preparation of the general anti-Bol-
shevik uprising in southern Ukraine in 1921: Ukrainian insurgent
activity centers in Romania and Poland, the creation of anti-Bol-
shevik underground network and the organization of the insurgency
in the southern rebel group, participation of Bessarabia rebel group
in the Second Winter Campaign of UNR Army.
В історії українських державницьких змагань 1917–1921 рр.
останньою спробою домогтися успіху в боротьбі з більшо-
виками шляхом збройного чину став Другий Зимовий похід
частин Армії УНР під командуванням ген.-хор. Ю. Тютюнника.
Ця подія знайшла досить помітне відображення в історичній
літературі, спогадах її учасників і свідків.
Однак низка аспектів Листопадового 1921р. рейду дотепер
залишаються маловисвітленими в історичній літературі.
Зокрема, підготовка антибільшовицького повстання на Півдні
України у 1921 р. та участь у Другому Зимовому поході Бесса-
рабської повстанської групи А. Гулого-Гуленка.
Ймовірно, це можна пояснити тим, що на Півдні України не
вдалося підготувати значного антибільшовицького виступу, як це
планувалося керівними центрами повстанської боротьби в Руму-
нії і Польщі. У листопаді 1921 р. незначні збройні акції провели
лише декілька розрізнених повстанських загонів, що без особли-
вих труднощів були зліквідовані більшовицькими військами й
органами держбезпеки. Тому історики, які займаються вивченням
українських визвольних змагань, зосереджують увагу, здебіль-
шого, на участі в Другому Зимовому поході Волинської повстан-
ської групи Ю. Тютюнника, антибільшовицький рейд якої завер-
шився розстрілом 360 її учасників під м. Базар на Житомирщині.
Наукове вивчення значно ускладнюється й тим, що впродовж
1920-х рр. більшість провідників повстанського руху на Півдні
України — А. Гулий-Гуленко, Й. Пшонник, С. Заболотний, О. Нес-
теренко та ін. були заарештовані органами ЧК-ДПУ, а відтак — не
залишили власних спогадів, які могли б стати важливим джере-
лом для вивчення маловідомих аспектів з історії визвольного руху.
У цій статті ми ставимо перед собою завдання на основі
нових архівних документів, передусім архівно-слідчих справ,
заведених радянськими органами держбезпеки на учасників
антибільшовицького повстанського руху, висвітлити підготовку
загального повстання на Півдні України, а також подати огляд
збройних акцій повстанських відділів Бессарабської повстан-
ської групи у листопаді 1921 р.
Незважаючи на те, що в листопаді 1920 р. частини Армії
УНР під тиском червоноармійських військ змушені були
залишити Батьківщину і перейти на територію Польщі, анти-
більшовицьку боротьбу в Україні продовжували сотні партизан-
ських загонів і підпільних повстанських організацій. Вони пере-
шкоджали проведенню основних політичних і господарських
368 Ярослав Файзулін
заходів більшовиків: діяльності місцевих інституцій радянської
влади, проведенню продовольчих реквізицій, вивезенню про-
дуктів харчування і корисних копалин з України до Росії тощо.
В умовах закордонної діяльності державних установ УНР та
інтернування української армії в польських і румунських табо-
рах, партизансько-повстанська боротьба розглядалася уенерів-
ськими лідерами, як один із визначальних факторів у змаганнях
за державну незалежність України.
На початку грудня 1920 р. для організації повстанського руху
в Україні, наказом №73 по Головній управі Генерального штабу
Армії УНР, було створено Відділ повстанських організацій на
чолі з підполк. В.Зеєгоршем у складі 5 осіб. Однак, згодом стало
зрозумілим, що цей орган не відповідає і не в змозі відповідати
рівню тих завдань, які на нього покладаються. 21 січня 1921 р. на
засіданні Ради Міністрів УНР, з ініціативи С. Петлюри, було під-
нято питання про створення більш централізованого, розгалуже-
ного і впливового органу управління протибільшовицьким рухом
у національному масштабі. Згідно з рішенням вищих урядових і
військових інституцій УНР, в кінці січня 1921 р. було створено
Партизансько-повстанський штаб при Головній команді військ
УНР (далі — ППШ)1. Очолив його ген.-хор. Ю. Тютюнник.
Як відзначалося в описаній 3 квітня 1929 р. Ю. Тютюнником на
вимогу слідчих ДПУ, схемі організації роботи ППШ, перед цим ор-
ганом стояло завдання об’єднати під своїм керівництвом всі повстан-
ські загони в Україні, підготувати їх до всенародного антибільшо-
вицького повстання, наслідком якого мало стати відновлення УНР.
В ході повстання ППШ мав перетворитися на штаб діючої Повстан-
ської армії й отримати у своє розпорядження окремий корпус регу-
лярних військ із кадрів, що були інтерновані у польських таборах2.
Для надання партизансько-повстанському руху рис плано-
мірності, ППШ розділив територію України на чотири пов-
станські фронти, які на початку весни 1921 р. було реоргані-
зовано у п’ять повстанських груп і 22 повстанських райони.
Керівники груп і районів відповідали за повстанський рух у
доручених їм місцевостях.
369Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
Особливо важливого значення Головний отаман військ УНР
С. Петлюра і керівник ППШ Ю. Тютюнник надавали організації
повстанського руху на Півдні України.
У квітні 1921 р. С. Петлюра викликав у Тарнів відомого вій-
ськового діяча, ген. А. Гулого-Гуленка для доповіді про повстан-
ський рейд територією Уманщини, Гайсинщини, Таращанщини і
Звенигородщини, який він проводив наприкінці 1920 р., а також
про розвиток повстанського руху в Україні. На шляху до Тарнова
А. Гулий-Гуленко заїхав до Варшави, де зустрівся з Ю. Тютюн-
ником, М. Омеляновичем-Павленком і ген. В. Зелінським3.
Головний отаман призначив А. Гулого-Гуленка командувачем
Південною повстанською групою, яка охоплювала Миколаївську,
Одеську, Херсонську губернії, південь Поділля і значну частину
Катеринославщини. Вона була обмежена на заході румунсько-
українським кордоном по Дністру, на півдні — Чорним морем, на
сході — Дніпром і на півночі лінією Ямпіль-Вапнярка-Черкаси4.
Фактично, на Гулого-Гуленка покладалася підготовка мас-
штабного повстання на Півдні України — створення повстан-
ських органів на території Румунії, забезпечення їх підтримки
румунським Генштабом, формування підпільної повстанської
мережі, підготовка збройної інвазії на територію УСРР.
Повернувшись із Тарнова до Варшави, А. Гулий-Гуленко вже
в якості командувача Південною повстанською групою разом із
Ю. Тютюнником взяв участь у переговорах із польським і
французьким військовим командуванням про підтримку повстан-
ських органів.
Начальник французької Військової місії в Польщі ген. А. Ніс-
сель і начальник польського Генштабу ген. Т. Развадовський
підтримали ідею створення на території Польщі ППШ, пообіцяв-
ши всебічну підтримку цього повстанського органу. Зокрема,
польський Генштаб зобов’язувався забезпечувати ППШ фінан-
сами, документами, погодився випустити для участі в повстанні
всіх українських вояків, інтернованих в польських таборах5.
Організація масштабної повстанської акції в Південній
повстанській групі потребувала підтримки румунської влади.
370 Ярослав Файзулін
У червні 1921 р. А. Гулий-Гуленко і голова української військо-
вої місії в Румунії С. Дельвіг зустрічалися із генералами Амзою
і Горським, — останній виконував обов’язки начальника румун-
ського Генерального штабу. Вони дали дозвіл на створення в
Румунії штабу Південної повстанської групи, а також Інформ-
бюро; використання для підпільної праці українських вояків,
інтернованих у румунських таборах; зобов’язувалися надавати
матеріальну допомогу штабу Південної повстанської групи —
фінанси, зброю, документи і забезпечувати українським під-
пільникам безкоштовне переміщення румунською територією.
Крім того, погодилися повернути українським воякам зброю,
конфісковану в Запорізької дивізії Армії УНР після її інтерну-
вання в румунських таборах у 1920 р.6.
Допомогу А. Гулому-Гуленку надавала дипломатична місія
УНР в Румунії. Її керівник К. Мацієвич домовлявся про
підтримку штабу Південної повстанської групи із румунським
державним керівництвом. Зокрема, він мав зустрічі з міністром
закордонних справ і міністром внутрішніх справ Румунії,
інформував їх про роботу і плани штабу Південної групи. Крім
того, для переговорів з державним керівництвом Румунії при-
їздив ген. М. Капустянський. Цей візит мав визначити стосунки
між УНР і Румунією.
30 червня 1921 р. в Кишиневі розпочав діяльність штаб
Південної повстанської групи. Очолив його підп. Стефанів.
Керівником цивільного управління був полк. В. Поплавський.
Помічником начальника штабу і начальником інформбюро був
полк. П. Черненко, який водночас відповідав за розвідувальну
роботу. Помічником керівника цивільного управління —
Савченко. Після виїзду штабу Південної повстанської групи на
територію України полк. Черненка замінив сотн. П. Василюк.
Розміщувався штаб Південної повстанської групи в Кишиневі
за адресою вул. Пирогова, 527.
Фінансування штабу Південної повстанської групи відбувало-
ся через дипломатичну місію УНР в Румунії. Щомісячно видат-
ки на роботу штабу становили близько 120–140 тис. румунських
371Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
лей. Відзначимо, що питання витрати коштів А. Гулим-Гуленком
і штабу Південної повстанської групи потребує більш детального
вивчення. У фінансових махінаціях керівництво штабу звину-
вачували П. Василюк, В. Можинський, Ф. Ємельянов8. Серед
іншого, вони відзначали про великі витрати на утримання
співробітників самого штабу, а також, що посланці штабу для
підпільної роботи в Україну підписували документи на значно
більші суми, ніж насправді отримували. У фінансових зловжи-
ваннях співробітників штабу запідозрив також Головний отаман.
Він просив військового міністра УНР зберігати фінансові доку-
менти, що надходили від А. Гулого-Гуленка, оскільки ця справа
може стати предметом судового розслідування9.
Завершивши формування штабу Південної повстанської
групи, А. Гулий-Гуленко розпочав організацію повстанського
руху в Південній повстанській групі. Всі заходи оперативно-
організаційного характеру здійснювалися в тісному контакті з
румунським Генштабом. Зв’язок з яким підтримувався через
співробітника румунського Генштабу капітана Мардарія.
Окремих старшин і козаків в розпорядження штабу Півден-
ної повстанської групи надсилав особисто керівник ППШ
Ю. Тютюнник. Збереглося звернення Ю. Тютюнника до майора
польського Генштабу Чарноцького від 9 квітня 1921 р. із про-
ханням допомогти в отриманні віз для переїзду в Румунію
В. Скляру, В. Поплавському, Й. Пшоннику і хор. Дмитру10.
У прикордонних селах Непадово, Кривуляни і в районі
с. Рибниця було організовано декілька переправно-розвід-
ницьких пунктів. Через них із Румунії в УСРР переходили
розвідницько-диверсійні групи і посланці, які відправлялися
для підпільної роботи у прикордонні губернії України. Вони
збирали розвідницькі дані, створювали та очолювали парти-
занські загони, проводили агітацію серед населення.
Для підпільної роботи в Україні штаб Південної повстанської
групи використовував українських вояків, що були інтерновані
в польських і румунських таборах. Так, із румунських таборів
в його розпорядження було направлено близько 100 старшин і
372 Ярослав Файзулін
козаків і ще 40 старшин прибули із польських таборів. Незначна
частина із них залишалися працювати у штабі Південної
повстанської групи або Інформбюро, більшість вирушали для
підпільної роботи в повстанські організації на території групи.
Однак, як відзначав А. Гулий-Гуленко, пробувши певний час в
Україні, агенти штабу поверталися за кордон або були заареш-
товані радянськими органами держбезпеки.
Перша повстанська група складалася з 5 повстанських районів:
перший (Одеський), який охоплював Одеський, Тираспольський
і Онан’ївський повіти, очолив Й. Пшонник; 2-й (Балтський)
до якого увійшли Балтський, Первомайський і Ольгопільський
повіти, очолював отаман С. Заболотний; 3-й (Єлизаветград-
ський) — О. Нестеренко; 4-й (Олександрійський) — Деркаш і
5-й (Катеринославський) — Гневіда. Всі керівники повстан-
ських районів, за виключенням С. Заболотного, були направлені
з польських таборів11.
Керівником 1-го повстанського району був Й. Пшонник,
штаб якого знаходився в Бендерах. У штабі працювали колиш-
ній комендант Тирасполя Донцов, Х. Лебідь-Юрчик, капітан
Фролов, Б. Боковецький, Козак і Новицький.
Безпосередньо роботою підпільних організацій 1-го району
керував Одеський повстанком — «центральна п’ятірка», до якої
входили Осмоловський, Дубовицький, Грінченко та інші. Цей
повстанком організував низку підпільних організацій серед
залізничників, на великих заводах в повітових містечках.
Влітку 1921 р. радянські органи держбезпеки завдали
повстанській мережі в Україні значних втрат. Зокрема було
ліквідовано ВУЦПК, Українську військову організацію в Київ-
ській школі червоних старшин, низку повітових повстанкомів,
підпільних організацій у частинах РСЧА і серед залізничників.
Було проведено також арешти підпільників у 1-ій повстанській
групі. Зокрема, ліквідовано Одеський повстанком «Центральну
п’ятірку», Вознесенське підпілля на чолі з полковником
Виноградовим, залізничну організація Балтського району, його
осередок у містечку Білозірка12.
373Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
Одеська губчека отримала важливу інформацію про діяль-
ність повстанських центрів в Кишиневі, Бендерах і Шабо, а
також їхні спроби налагодити підпільну мережу на Півдні
України. Чекісти розпочали оперативні заходи із впровадження
своєї агентури до повстанського підпілля. Так, було завербовано
колишнього професора Кам’янець-Подільського університету
Д. Бузька, який очевидно мав тісні контакти із організаторами
повстанського підпілля13.
2 жовтня 1921 р. Д. Бузько доповів в Одеську губчека про
приїзд із Румунії співробітника 1-го повстанського району
Б. Боковецького. Той виконував завдання Й. Пшонника із віднов-
лення Одеської підпільної організації і намагався налагодити зв’я-
зок із повстанськими осередками. Б. Боковецький мав також явки
до голови «Просвіти» Базилевича, професора Павловського і
Єлецького, останні двоє теж були таємними співробітниками ЧК14.
За вказівкою із ЧК, Д. Бузько інспірував проведення таєм-
ного засідання за участю вищеназваних осіб. Б. Боковецький
доповів про становище підпілля на Одещині і необхідність
об’єднання національно свідомих діячів для організації ма-
сштабного антибільшовицького повстання. В Одесі розпоча-
лося створення нового підпільного повстанського центру. До
його складу увійшли представники українських організацій:
військової — Білевський, залізничної — Орел, поштово-
телеграфної — Корчак-Чепурковський, академічної — Соро-
чинський. Головою Одеського повстанкому було обрано Валев-
ського, секретарем — дружину Д. Бузька Галину, яка не
здогадувалася про співробітництво чоловіка із ЧК15.
Про створення Одеського повстанського комітету Д. Бузько
інформував Й. Пшонника. Водночас, він просив затвердити
склад комітету, видати його членам посвідчення і дати дирек-
тиви щодо діяльності. Функції кур’єра між одеською підпіль-
ною організацією і закордонним центром виконував співробіт-
ник ЧК Животков («Нардіні»).
Й. Пшонник затримав Животкова, запідозривши його у
співпраці з ЧК. Для перевірки «кур’єра» до Д. Бузька виїхав
374 Ярослав Файзулін
співробітник штабу Південної повстанської групи Донцов. Він
також доставив листа Й. Пшонника до Д. Бузька із вказівками
як діяти підпільникам під час наступу з Румунії збройних
українських відділів. Зокрема, вони мали зіпсувати машини в
радянських установах, телеграфне і залізничне сполучення,
скласти списки комуністів і передати Пшоннику дислокацію
більшовицьких частин16. Згодом Д. Бузько повідомив Й. Пшон-
ника, що Животков дійсно є посланцем Одеського повстанкому
і його було відпущено.
У цей час Б. Боковицький у супроводі одного із членів Одесь-
кого повстанкому, виїхав в Київ, де зустрівся із окремими дія-
чами. Після повернення до Одеси, його заарештували чекісти.
Одеський повстанком розпочав формування розгалуженої
повстанської мережі, зокрема вирішено було створити повітові
підпільні організації в Первомайську і Балті.
Масштабний повстанський рух відбувався на території 2-го
повстанського району, який очолював отаман С. Заболотний.
Цьому сприяла наближеність до радянсько-румунського кордону,
високий рівень самосвідомості населення і лісиста місцевість.
Влітку 1921 р. Чорноморське повстанське козацьке військо,
яке очолював С. Заболотний, нараховувало близько трьох тисяч
бійців. Його чисельність значно збільшувалася у випадку прове-
дення значних повстанських акцій. Повстанські відділи чисель-
ністю по 300-500 багнетів розташовувалися у Савранському,
Будейському, Черницькому, Кишевському, Бондурівському і
Переймському лісах17. До з’єднання С. Заболотного входили
бійці із повстанських загонів Я. Кощового, Кіршула, Солтиса,
Лащенка та ін. Крім того, С. Заболотний мав зв’язок із учасни-
ками повстанського руху в 7-му повстанському районі — отама-
нами Лихом, Підковою, Чорною Хмарою. Іноді вони спільно
проводили повстанські акції на території Гайсинського,
Уманського і Липовецького повітів18.
Певний час С. Заболотний проводив повстанські акції з
власної ініціативи, а згодом до нього прибули посланці ППШ
М. Яновський і Дубовицький. Вони інформували отамана про
375Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
підготовку загального антибільшовицького повстання в Україні
і його призначення керівником 2-го повстанського району19.
Політичне керівництво повстанським рухом на території
Балтського, Первомайського, Ольгопільського повітів здійсню-
вала Дієва повстанська рада. Від її імені С. Заболотний відправив
до Ю. Тютюнника посланця М. Китайського. Він мав завдання
ознайомити керівника ППШ з економічними і політичними ви-
могами повстанців: земля народу, забезпечення заробітків робіт-
никам, вільна торгівля, обрання влади на виборах тощо. У випад-
ку їх визнання, М. Китайський повинен був отримати від ППШ
завдання й інструкції щодо подальшої боротьби. Повернувшись
через місяць, він повідомив, що Ю. Тютюнник поділяє вимоги
повстанців і підтвердив інформацію про призначення С. Забо-
лотного керівником Балтського повстанського району20.
До моменту повстання С. Заболотний мав розгорнути своє
повстанське з’єднання до рівня військової дивізії, розділити
повстанський район на три ділянки (бригади) і призначити
командирів, які на місцях мали формувати підпільну мережу.
Водночас, С. Заболотний повинен був стримувати передчасні
повстанські акції до оголошення наказу про початок загального
антибільшовицького повстання в Україні.
С. Заболотний призначив керівником Наддністрянської брига-
ди отамана Кіршула, Ольгопільської — Солтиса. Керівника
третьої повстанської ділянки С. Заболотний так і не затвердив.
Планувалося, що ним стане отаман Дорошенко. Однак зв’язок
із ним було втрачено.
С. Заболотного підтримувала українська інтелігенція: сільські
вчителі, службовці радянських установ, члени комнезамів. Під
час допитів в ДПУ у 1922 р. отаман назвав прізвища понад
50 осіб, які переховували повстанців, були зв’язковими, пові-
домляли про переміщення червоноармійських підрозділів та ін.
Велике значення С. Заболотний приділяв створенню власної
агентурної мережі не стільки серед місцевого населення, а
насамперед у частинах більшовицької армії. Йому вдалося
залучити до співпраці з партизанами досить високі чини в
376 Ярослав Файзулін
РСЧА: командира 70-ї бригади Крючковського, командира пол-
ку кінноти Кіршула, начальника кінної розвідки 26-го полку
кінноти Байду-Верещака21. Зокрема, С. Заболотний свідчив:
«…Зв’язок із окремими радянськими частинами мною
підтримувався через Кіршула. Зустріч я мав з командиром 51-ї
дивізії Савіцьким Гаркушею, в присутності його ординатора
Палади, село Любешівка, зустріч з Крючковським і його ад’ютан-
том в Миколаївці Ольгопільського повіту в Ткачука Івана»22.
Активну діяльність на чолі повстанського району С. Забо-
лотний проводив всього два місяці, далі повстанську мережу
дезорганізували репресії радянських органів держбезпеки.
Продовжувати підготовку повстання за старим планом отаман
вже не міг. 5 серпня 1921 р. Заболотний на три тижні розпустив
бійців з’єднання для збирання врожаю. Після цього його
чисельність значно зменшилася і відновити її не вдалося. Разом
із декількома своїми соратниками С. Заболотний змушений був
переховуватися.
У листопаді 1921 р. в Балту прибув член Одеського повстан-
кому і таємний співробітник ЧК Д. Бузько. Через представника
ППШ М. Янковського він зв’язався із С. Заболотним й пові-
домив його про початок виступу збройного відділу Й. Пшон-
ника із початком Другого Зим. походу.
У загальних рисах стратегічний план загального повстання
в Україні, підготовлений в ППШ, передбачав завдання майже
одночасного комбінованого удару в трьох напрямках. Бойові дії
мали розпочатися рейдом Бессарабської (Південної) групи ген.
А. Гулого-Гуленка у напрямку Тирасполь-Одеса, з наступним
з’єднанням групи із силами отамана С. Заболотного і розширен-
ням повстанських дій на весь південний захід України. Однак,
цей удар мав бути лише відволікаючим і заставити більшовиць-
ке командування (через загрозу втрати Одеси) зосередити в
цьому районі значні військові сили. Наступним кроком операції
повинен був стати наступ ще однієї повстанської групи —
Подільської, — яка також мала завдання відтягнути на себе
частини РСЧА на Поділлі. Після виконання цього Подільський
377Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
загін з’єднався б з головними силами Повстанської армії —
Волинською групою, — наступ якої через Волинь завершився б
штурмом і захопленням Києва23.
19 вересня 1921 р. Головний отаман військ УНР повідомляв
Ю. Тютюнника, що А. Гулому-Гуленку видано цінні папери, які
зберігалися в румунських банках. Командувач Південною
повстанською групою спільно із Х. Лебідь-Юрчиком мав реа-
лізувати їх і отримати кошти необхідні для проведення антибіль-
шовицької акції24. Документи свідчать, що між А. Гулим-Гулен-
ком і Х. Лебідь-Юрчиком виникло непорозуміння. Зокрема, вже
25 вересня 1921 р. С. Петлюра у листі до Ю. Тютюнника звертав
увагу на те, що А. Гулий-Гуленко не виконав обіцянок даних
Х. Лебідь-Юрчикові й наказував керівникові ППШ затребувати
пояснень у цій справі25.
Під час допиту в ДПУ у липні 1922 р. А. Гулий-Гуленко
давав свідчення, що до початку жовтня 1921р. вся підготовча
робота до масштабного повстання на території Південної
повстанської групи була завершена і лише польське і румунське
командування гальмувало проведення повстанської акції26.
Незважаючи на несприятливу суспільно-політичну ситуацію
в Україні, у жовтні 1921 р. державне керівництво УНР почало на
практиці втілювати плани щодо проведення загального повстан-
ня в Україні. Зокрема, С. Петлюра надіслав Ю. Тютюннику
листа в якому стверджував, що «…в умовинах а) дозрілої вже
ненависті народу нашого до окупаційної влади на Україні,
б) перебування уряду та армії нашої на інтернації в Польщі і
Румунії і в) несприяючих для нашої справи обставин міжнарод-
ного характеру — вимагають як з мого, так і з боку уряду
заходів для підживлення боротьби народу нашого за власну
державність», доручив йому вивезти з теренів Польщі та Руму-
нії в призначені місця військові відділи, які мали стати ядром
для об’єднання повстанських військ27.
Головний отаман наказував Ю. Тютюннику звернути увагу на
необхідність: а) опанування півднем України (з огляду на його
велике значення для державної справи); б) встановлення влади
378 Ярослав Файзулін
УНР в прикордонній із Польщею і Румунією смузі й продемон-
струвати перед урядами зазначених країн занепад більшовицької
влади та їхніх військ; в) захоплення політичних центрів більшо-
вицької влади (Харків, Київ); г) тимчасове знищення телеграфно-
телефонних зв’язків і різної комунікації з метою дезорганізації
більшовицького тилу; д) зруйнування шляхів і водних переправ на
кордоні з Росією, а також по Дніпру задля ускладнення більшо-
вицькій владі перекидання військових резервів із Росії і унемож-
ливлення відступу червоноармійських частин із України28.
У жовтні 1921 р. розпочалося формування військового відділу
Бессарабської повстанської групи під командуванням Й. Пшон-
ника. У ході допиту в ДПУ 31 березня 1925 р. Й. Пшонник свід-
чив, що в двадцятих числах жовтня 1921 р. він був викликаний
А. Гулим-Гуленком із колонії Шабо в штаб Південної повстанської
групи в Кишиневі. Командувач повстанською групою наказав
Й. Пшоннику сформувати із українських вояків та емігрантів в Ру-
мунії збройний відділ для участі в антибільшовицькому поході29.
Фактично, на відділ Й. Пшонника покладалося завдання, яке
згідно з планом ППШ мала виконувати Бессарабська повстан-
ська група — демонструвати збройний наступ української армії
з румунської території з метою захоплення Півдня України, що
зумовило б відтягнення у цей регіон значних більшовицьких сил.
Звернімо увагу, що формування відділу Й. Пшонинка розпо-
чалося лише в кінці жовтня 1921 р., у цей час Подільська повстан-
ська група на чолі з М. Палієм-Сидорянським вже перейшла в
Україну, готувалася в прикордонній смузі до антибільшовицького
походу Волинська повстанська група під командуванням Ю. Тю-
тюнника. За таких умов, наказ про формування збройного відділу
був більш схожий на спробу А. Гулого-Гуленка і штабу Південної
повстанської групи зняти із себе відповідальність за невиконання
покладеного на них завдання і витрачені кошти.
У доповіді Головному отаману від 2 листопада 1921 р.
Ю. Тютюнник, попри значну нестачу у підлеглих йому козаків
та старшин озброєння, боєприпасів, зимового одягу та взуття,
виказує впевненість в успішному розвитку збройного виступу
379Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
Української повстанської армії та наголошує на необхідності
готувати до переведення через кордон решти дивізій Армії УНР
«для організації захоплених територій». У цій доповіді йдеться
також про Подільський та Волинський загони військ Армії УНР
та про відсутність донесень від призначеного командуючим
Першою повстанською групою А.Гулого-Гуленка30.
Й. Пшонник разом із підпорядкованими йому офіцерами
штабу Південної повстанської групи — Дідученком, Пукаловим
і Батуріним розпочали вербування людей для участі в антибіль-
шовицькому поході. За свідченнями Й. Пшонника організація
відділу тривала більше двох тижнів і коштувала штабу Півден-
ної повстанської групи 89 тис. румунських лей31. Зрозуміло, що
творення української військової одиниці на румунській терито-
рії відбувалося з відома влади цієї країни. Однак офіційно
румунське військове керівництво робило вигляд, що нічого не
знає про діяльність штабу Південної повстанської групи.
Зголосилося до участі у відділі Й. Пшонника близько 200 во-
яків. Одна їх частина певний час перебувала в Кишиневі, інша —
в Бендерах. За два дні (17–18 листопада) вояків із Кишинева
переправили в Бендери, де вони об’єдналися в один відділ.
Озброєння повстанці не мали, оскільки А. Гулий-Гуленко не
виконав зобов’язання забезпечити відділ зброєю. У день висту-
пу, після переговорів Дідученка із капітаном Станеско, румун-
ські військові видали на весь відділ всього 16 гвинтівок і 70 гра-
нат. Ще близько 20 власних револьверів мали учасники відділу,
а в Кишиневі було закуплено сигнальні ракети. Зрозуміло, що із
таким озброєнням серйозних військових завдань відділ вико-
нати не міг.
А. Гулий-Гуленко не отримав також дозволу румунської вла-
ди на перехід збройного українського відділу через румунсько-
радянський кордон. Й. Пшоннику довелося самостійно вести
переговори про перетин кордону із румунським капітаном Мар-
дарієм. Той, очевидно, побоюючись дипломатичного конфлікту
із УСРР, стверджував, що в цьому питанні українське команду-
вання має домовлятися із центральною румунською владою.
380 Ярослав Файзулін
Однак, згодом пообіцяв підтримку і дав відповідні розпоря-
дження командиру однієї із румунських прикордонних рот.
Напередодні виступу відділу Й. Пшонника в УСРР в прикор-
донній смузі підпільники поширювали листівки українською і
німецькою мовами із закликами до населення підтримати анти-
більшовицьке повстання32. Листівки німецькою мовою видава-
лися із розрахунком на населення німецьких колоній, яке було
агресивно налаштоване проти радянської влади.
Близько 23-ї год. 19 листопада 1921 р. збройний відділ чи-
сельністю 187 осіб розпочав переправу через румунсько-радян-
ський кордон на ділянці Гурабиколово-Красногірка. Двома
частинами відділу командували капітан Новицький і хорунжий
Козак. Загальне ж командування здійснював Й. Пшонник. За
переправою наглядали командир 7-ї румунської прикордонної
роти капітан Станеско і солдати Гурабикульського прикордон-
ного пункту.
Переправившись через Дністер, відділ Й. Пшонника зайняв
с. Красногірку. Більшовицький прикордонний загін залишив
село ще до появи повстанців. Було захоплено 35 гвинтівок і
близько 3 тис. набоїв. Сотн. Василюка стверджував, що першим
селом, яке зайняв відділ Й. Пшонника на радянській території
було с. Бичок. Далі відділ Й. Пшонника рушив у напрямку с.
Паркани. В результаті двогодинного бою із червоноармійцями
повстанці зайняли село і захопили 5 кулеметів, 120–130
гвинтівок, 40 коней і набої.
Після зайняття прикордонних сіл відділ Й. Пшонника розпо-
чав наступ на Тирасполь і своїм правим флангом зайняв західні
райони міста — Фортецю, Слобідку і центральну частину
міста33. Місцеві підпільники у цей час намагалися звільнити
в’язнів із в’язниці повітової ЧК.
Згодом червоноармійцям вдалося потіснити лівий фланг по-
встанського відділу і він розділився на дві частини, що почали
відступати до кордону. Одним загоном командували полк. Діду-
ченко, Пудаков і кап. Желобаєв. Вони відійшли до с. Бичок, де
переправилась на румунську територію. Другим загоном команду-
381Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
вав Й. Пшонник. Відступивши до с. Паркани, повстанці під обстрі-
лом червоноармійців стихійно почали переправлятися через
Дністер. Багато із них загинули від куль або втопилися в річці34.
Під час допиту А. Гулий-Гуленко свідчив, що до Румунії повер-
нулися лише 85 вояків із відділу Й. Пшонника35.
За даними Одеської губернської ЧК повстанці вбили 23 чер-
воноармійців 18 бійців кавалерійського ескадрону і нанесли
матеріальних збитків на 150 млн. руб.
В покарання за участь у наступі відділу Й. Пшонника на
Тирасполь Надзвичайна трійка Одеської губчека провела пу-
блічний розстріл 18 повстанців в селах Паркани і Плоске та 150
повстанців і «румунських шпигунів» в Тирасполі36. Згодом, в
Одесі було заарештовано ще 72 членів, інспірованої ЧК, Одесь-
кої підпільної організації.
Варто відзначити, що чекісти мали детальну інформацію про
підготовку антибільшовицького походу військового відділу
Й. Пшонника, зокрема, про плани його проведення, місця пере-
прав, чисельність, озброєння і були готовими до нейтралізації
цього виступу. 17 листопада 1921 р. агент ЧК Животков («Нар-
діні») повідомив начальника ЧК Тирасполя Южного про те, що
наступ відділу Й. Пшонника на Тирасполь відбудеться не пізні-
ше ночі 20 листопада. Наступного дня в Одеській губернській
ЧК Животков зробив детальну доповідь про підготовку анти-
більшовицького виступу. Зокрема, він повідомляв, що штаб 3-го
румунського корпусу 14 листопада 1921 р. видав Й. Пшоннику
озброєння (100 гвинтівок, 2 підводи гранат, 4 кулемети системи
«Льюіс») для проведення інвазії на радянську територію. Викрив
завдання, які ставив Пшонник перед Одеською підпільною орга-
нізацією (встановлення місць явок поблизу Одеси, участь в орга-
нізації переправи через Дністер закордонних агентів, призначення
інструкторів у 51-й більшовицьку дивізію, організація роти зв’яз-
ку, підготовка внутрішнього повстання). Животков також інфор-
мував, що перед його від’їздом з Румунії надійшла шифровка
Й. Пшоннику від Ю. Тютюнника, який, ніби то, вимагав негайно
розпочинати виступ і зайняти Одесу. Він також, викрив місця
382 Ярослав Файзулін
переправ по Дністру; прізвища керівників збройних загонів; під-
готовку обстрілу радянської території румунськими військами;
заплановану підтримку повстання німцями-колоністами та ін.37.
Ще один відділ Бессарабської повстанської групи забезпечив
переправу в Україну командувача Південної повстанської групи
А. Гулого-Гуленка. За версією останнього, в кінці жовтня 1921 р.
він отримав наказ керівника ППШ Ю. Тютюнника виїхати разом
із штабом Південної повстанської групи в район Уманського і
Звенигородського повітів, де на нього вже, ніби то, мав очікувати
озброєний повстанський відділ із Польщі. У жовтні 1921 р.
А. Гулий-Гуленко у супроводі 17 повстанців перевдягнутих в
червоноармійську форму, переправився через кордон у Криву-
лянах і рушив через Бірзулу-Голованець-Тальне в район Умані.
Гулий стверджував, що наказ від ППШ про проведення антибіль-
шовицького походу в Україну він отримав лише в кінці листопада
1921 р.38. Таким чином, А. Гулий-Гуленко провину за провал
антибільшовицького виступу на Півдні України покладав на
ППШ Ю. Тютюнника, який, ніби то, видав запізнілий наказ і не
скоординував дії повстанських центрів в Румунії і Польщі.
Повернувшись із України, вояки відділу Й. Пшонника зібра-
лися в Бендерах. Румунське військове керівництво наказало
перекинути всіх учасників нападу на Тирасполь на радянську
територію, ймовірно для того, щоб уникнути звинувачень у
підтримці українських повстанців і дипломатичного конфлікту
з УСРР. Однак, після перемовин із українськими старшинами,
румунські прикордонники дали змогу їм розійтися. Про резуль-
тати антибільшовицького походу Й. Пшонник повідомив
В. Поплавського, який перебував у Кишиневі. Однак відповіді
від нього вже не отримав.
Загалом, можна погодитися із причинами поразки повстання
на Півдні України, які називав під час допитів у ДПУ в 1922 р.
командувач Південною повстанською групою А. Гулий-Гулен-
ко, зокрема: 1) протистояння і взаємна недовіра між Петлюрою
і Тютюнником; 2) невиконання польським і румунським коман-
дуванням своїх зобов’язань; 3) успішна діяльність більшовиць-
383Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
кої контррозвідки, яка виривала повстанські організації; 4) від-
сутність продовольчих запасів у населення; 5) наближення
зими, а відтак — несприятливі для повстанської боротьби
погодні умови39. Однак, на наш погляд, головною причиною
поразки все ж таки була слабка організаційно-оперативна
робота штабу Південної повстанської групи і особисто її коман-
дувача, які не зуміли організувати на підпорядкованій їм тери-
торії глибоко законспірованої підпільної мережі й вберегти її
членів від репресій радянських органів держбезпеки, сформу-
вати за кордоном чисельні повстанські відділи і організувати
несподіваний антибільшовицький випад із румунської тери-
торії. Як наслідок, провести масштабний антибільшовицький
виступ не вдалося.
Отримавши інформацію про розгром під Малими Миньками
Повстанської армії Ю. Тютюнника і масові арешти підпільників
на Півдні України, А. Гулий-Гуленко видав наказ по Південній
повстанській групі про завершення підготовки до повстання.
Разом із співробітниками штабу Стефанівим і Черненком він 28
грудня 1921 р. повернувся до Румунії40.
В кінці листопада 1921 р. уряд УСРР надіслав до Румунії
низку нот протесту, звинувачуючи румунське державне керів-
ництво в антирадянській діяльності, підтримці українського
повстанського руху, вимагаючи ліквідації українських повстан-
ських органів в Румунії й видання організаторів нападу на Тирас-
поль — А. Гулого-Гуленка, Й. Пшонника, В. Стефаніва та ін.
У відповідь, румунська влада ліквідувала штаб Південної
повстанської групи, а його співробітникам було наказано зали-
шити територію Румунії. Однак, А. Гулий-Гуленко, Поплав-
ський, Стефанів і Черненко переїхали до Бухаресту, де спів-
працювали із дипломатичною місією УНР в Румунії. Завідувач
Інформбюро в Кишиневі сотн. Василюк емігрував до Чехії.
В Кишиневі залишилися лише близько двох десятків старшин
і козаків у т.ч. Й. Пшонник. Вони створили залізничну артіль, де
працювали вантажниками. Окремих вояків, залучали до своєї
роботи румунські розвідувальні органи.
384 Ярослав Файзулін
Впродовж січня–лютого 1922 р. А. Гулий-Гуленко готував
звіт для Головного отамана і військового міністерства УНР про
діяльність штабу Південної повстанської групи й похід відділів
Бессарабської повстанської групи в листопаді 1921 р.
Найбільш активних учасників антибільшовицького повстан-
ського руху на Півдні України радянським органам держбезпеки
згодом вдалося арештувати.
Так, 18 липня 1922 р. співробітники ДПУ затримали в Одесі
мешканця Кишинева Василя Свистунця. В ході допиту з’ясу-
валося, що арештований є генералом Армії УНР Андрієм
Олексійовичем Гулим-Гуленком. У ході допиту він свідчив,
що в УСРР потрапив за сприяння румунського Генштабу, який
цікавила інформація про дислокацію більшовицьких військ на
Півдні України і матеріали військового характеру41. Протягом
трьох років тривало слідство. 28 лютого 1925 р. А. Гулому-
Гуленку було сформульовано обвинувачення, а 27 травня
цього ж року Харківський губернський суд засудив А. Гулого-
Гуленка до десяти років ув’язнення «з суворою ізоляцією і
конфіскацією всього майна». Подальша доля генерала неві-
дома.
Після поразки відділу Й. Пшонника, С. Заболотний вирішив
виїхати разом із Д. Бузьком за кордон. Проте, під час ініційова-
ної Д. Бузьком повстанської наради, будинок, де вона відбу-
валася, оточили чекісти. С. Заболотний та інші повстанці змуше-
ні були здатися. Їх відвезли до повітової ЧК у Балті42. У травні
1922 р. С. Заболотному вдалося втекти із в’язниці і він про-
довжив антибільшовицьку боротьбу.
7 серпня 1922 р. співробітники Балтського ДПУ оточили
хату в с. Фернатія, в якій перебував С. Заболотний і повстанці
з його загону. Відбулася перестрілка. С. Заболотний відмовився
здаватись і продовжував відстрілюватись. Тоді чекісти зігнали
до подвір’я заручників із числа мешканців села, пообіцявши в
разі продовження опору їх розстріляти. Отаман С.Заболотний і
його побратими здалися. За вироком ревтрибуналу С. Заболот-
ного було розстріляно4.
385Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
12 лютого 1925 р. більшовицьким прикордонним загоном на
кордоні поблизу Ямполя було затримано Й. Пшонника. 29 серп-
ня 1925 р. надзвичайна сесія Харківського окружного суду засу-
дила його до «вищої міри соцзахисту» — розстрілу. Й. Пшон-
ник намагався оскаржити це рішення і звернувся із заявою про
помилування до Президії ВУЦВК. 31 серпня 1925-го Тимчасово
виконуючий обов’язки Секретаря ВУЦВК Лобанов наклав на
заяву повстанця резолюцію — «Припинити виконання вироку
і переслати кримінальну справу Пшонника для розгляду Пре-
зидії ВУЦВК в негайному порядку». 1 вересня 1925 р. засідання
малої Президії ВУЦВК розглянуло кримінальну справу Й. Пшон-
ника, відмовивши у помилуванні. Згодом Й. Пшонника було
розстріляно.
Поразка антибільшовицького походу Бессарабської повстан-
ської групи і Другого Зимового походу Армії УНР ознаменувала
собою завершення українських національно-визвольних зма-
гань 1917–1921 рр. Вона негативно позначилися на ставленні
до українського національного руху керівництва Румунії і Поль-
щі. Значно ускладнилося також становище української емігра-
ції, яка, залишившись без підтримки, втратила можливості для
ведення державницької роботи. Відбулися значні зміни в
суспільних настроях українського населення. Воно стало більш
пасивним і відмовлялося від активної підтримки повстанського
руху, який поступово став занепадати.
1 Срібняк І.В. Діяльність Партизансько-повстанського штабу при
Головній команді військ УНР у 1921 р. // Український історичний
журнал. — 2001. — № 5. — С. 108.
2 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі —
ГДА СБ України). — Ф. 6. — Спр. 73862-ФП. — Арк. 26–27.
3 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т.13. — Арк. 12.
4 Срібняк І.В. Діяльність Партизансько-повстанського штабу при
Головній команді військ УНР у 1921 р. // Український історичний
журнал. — 2001. — № 5. — С. 111.
386 Ярослав Файзулін
5 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 13. — Арк. 13.
6 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 12 — Арк. 3 зв.-4.
7 ЦДАВОВУ. — Ф. 2297. — Оп. 1. — Спр. 29. — Арк. 38.
8 ЦДАВОВУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 827. — Арк. 238–245.
9 Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. — К. : ПП Сергійчук
М.І., 2006. — Т. IV. — С. 532.
10 ЦДАВОВУ. — Ф. 2297. — Оп.1. — Спр. 7. — Арк. 147.
11 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т.13. — Арк. 14.
12 Архірейський Д., Ченцов В. Антирадянська національна опозиція
в УСРР в 20-ті рр.: погляд на проблему крізь архівні джерела //
3 архівів ВУЧК-НКВД-КГБ. 2000. — № 2/4 (13/15). — С. 25.
13 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т.16. — Арк. 30–31.
14 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 79.
15 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 80.
16 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 80.
17 Боган С. Чорноморське повстанське козацьке військо у боротьбі
за Українську державність у 1920–1922 рр. // Наукові записки. Збірник
праць молодих вчених та аспірантів. — К., 2001. — Т. 6. — C. 359.
18 ЦДАВОВУ. — Ф. 2297. — Оп. 1. — Спр. 29. — Арк. 39.
19 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 3.
20 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 4.
21 Срібняк І.В. Діяльність Партизансько-повстанського штабу при
Головній команді військ УНР у 1921 р. // Український історичний
журнал. — 2001. — № 5. — С. 112.
22 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр.66646. — Т. 17. — Арк. 14.
23 Срібняк І.В. Діяльність Партизансько-повстанського штабу при
Головній команді військ УНР у 1921 р. // Український історичний
журнал. — 2001. — № 5. — С. 113.
24 «На Вас покладається обов’язок підняти та скерувати загальне
повстання українського народу » Невідомі листи С. Петлюри до
Ю. Тютюнника (червень-жовтень 1921р.). Публікація М. Ковальчука
// Військово-історичний альманах. — К., 2006. — Ч. 13. — С. 60.
387Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР
25 «На Вас покладається обов’язок підняти та скерувати загальне
повстання українського народу » Невідомі листи С. Петлюри до
Ю. Тютюнника (червень-жовтень 1921р.). Публікація М. Ковальчука
// Військово-історичний альманах. — К., 2006. — Ч. 13. — С. 61.
26 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 12 — Арк. 2зв.
27 «На Вас покладається обов’язок підняти та скерувати загальне
повстання українського народу » Невідомі листи С. Петлюри до
Ю. Тютюнника (червень–жовтень 1921р.). Публікація М. Ковальчука
// Військово-історичний альманах. — К., 2006. — Ч. 13. — С. 61.
28 «На Вас покладається обов’язок підняти та скерувати загальне
повстання українського народу » Невідомі листи С. Петлюри до
Ю. Тютюнника (червень-жовтень 1921р.). Публікація М. Ковальчука
// Військово-історичний альманах. — К., 2006. — Ч. 13. — С. 62–63.
29 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 16. — Арк. 24.
30 Василенко В. Документальні свідчення про підготовку в Україні
загального антибільшовицького повстання та відновлення УНР (1921 р.)
// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2008. — Ч. 1–2 (30/31). — С. 151.
31 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 16. — Арк. 24 зв.
32 ЦДАВОВУ. — Ф. 4. — Оп. 1. — Спр. 674. — Арк. 103.
33 ЦДАВОВУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 827. — Арк. 277.
34 ЦДАВОВУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 827. — Арк. 277 зв.
35 ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1040. — Арк. 14.
36 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 81.
37 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 80 зв.
38 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т.13. — Арк. 17.
39 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т.12 — Арк. 3.
40 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 13. — Арк. 18.
41 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 12 — Арк. 1.
42 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 66646. — Т. 17. — Арк. 5.
43 Янчук О.Б. Боган С.М. Останній гайдамака Одещини // Чорно-
морські новини. — 2001. — 15 березня. — С. 3.
388 Ярослав Файзулін
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40673 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0081 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T03:52:58Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Файзулін, Я. 2013-01-22T14:31:36Z 2013-01-22T14:31:36Z 2011 Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР / Я. Файзулін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — Вип. 6. — С. 367-388. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40673 У статті розглянуто підготовку загального антибільшовицького повстання на Півдні України у 1921 році: діяльність українських повстанських центрів в Румунії та Польщі, творення антибільшовицької підпільної мережі і організація повстанського руху на території Південної повстанської групи, участь Бессарабської повстанської групи у Другому Зимовому поході Армії УНР. В статье рассматривается подготовка общего антибольшевистского восстания на Юге Украины в 1921 году: деятельность украинских повстанческих центров в Румынии и Польше, создание антибольшевистской подпольной сети и организация повстанческого движения на территории Южной повстанческой группы, участие Бессарабской повстанческой группы во Втором Зимнем походе Армии УНР. The article deals with the preparation of the general anti-Bolshevik uprising in southern Ukraine in 1921: Ukrainian insurgent activity centers in Romania and Poland, the creation of anti-Bolshevik underground network and the organization of the insurgency in the southern rebel group, participation of Bessarabia rebel group in the Second Winter Campaign of UNR Army. uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Військова історія Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР Article published earlier |
| spellingShingle | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР Файзулін, Я. Військова історія |
| title | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР |
| title_full | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР |
| title_fullStr | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР |
| title_full_unstemmed | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР |
| title_short | Бессарабська повстанська група в Другому Зимовому поході Армії УНР |
| title_sort | бессарабська повстанська група в другому зимовому поході армії унр |
| topic | Військова історія |
| topic_facet | Військова історія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40673 |
| work_keys_str_mv | AT faizulínâ bessarabsʹkapovstansʹkagrupavdrugomuzimovomupohodíarmííunr |