№ 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р.
Saved in:
| Published in: | З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
|---|---|
| Date: | 2006 |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2006
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40784 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 175-182. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859614283979030528 |
|---|---|
| citation_txt | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 175-182. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ |
| first_indexed | 2025-11-28T16:45:22Z |
| format | Article |
| fulltext |
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 175
всячески сприяли залишатися на праці в УАПЦ теж морально скомпроме-
тованим людям (Одеса, К. Підчашинський). Таке установлення в моїх очах
робило вражіння, що для церковної праці висовуються особи не з церков-
них міркувань, а з якихось інших, що під цим криється прагнення стягти
церкву на шлях якоїсь авантури.
М. Мороз
4/ІІ–1930 р.
ДАХО, ф. Р-6452, оп. 4, спр. 1384, арк. 63–63 зв.
Оригінал. Рукопис.
№ 162
Власноручні свідчення Михайла Мороза
від 14 лютого 1930 р.1
Свідчення Михайла Наумовича Мороза2
1. Моє ставлення до Радвлади
Я вважаю себе принціповим прибічником Радянської Влади, бо не лише
з програму, і з наочного досвіду відносно тих державних влад, що я їх зазнав
в свойому житті на Україні, я впевнився, що Радвлада найліпше розв’язувала,
розв’язує і розв’язуватиме в інтересах трудящих проблеми національні, соці-
яльні та економічні.
Я поділяю цілком національну політику Радянської Влади, а також і прог-
рам індустріялізації та сільгосп[одарської] колективізації країни.
Я визнавав і визнаю, що для національно свідомих та інтелектово-розви-
нених українських верств, що широко дбають про інтереси трудової люд-
ності, боротися з Радянською Владою є таким же безглуздям, як, до прикла-
ду, боротися з могутньою силою електрики, замість того, щоб користуватися
з її енергії для розвитку та поліпшення свого культурного й матеріяльного
добробуту. Це всі знали. І через це польсько-петлюрівська влада в 1920 р.
усунула мене від головування у ВПЦР.
2. Чого я пішов до активу УАПЦ
Мотиви, що спонукали мене на це, були такі: суттю християнської релігії,
на мою думку, в ідеалі є піднесення та розвиток в дусі євангельської моралі
та естетики вільного духовного життя кожної віруючої людини, щоб цим спрія-
ти досягненню в житті всього людства доброї громадськости та матеріяльно-
го добробуту.
1 Ці свідчення були передруковані на машинці і підшиті до справи на арк. 70–78.
Машинопис, копія.
2 Тут і далі підкреслення в тексті зроблено від руки чорнилом.
176 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
Стара царська російська церква в своїй практиці цілковито відійшла від
євангельської моралі, ставши в руках визискувачів-поміщиків та капіталіс-
тів — знаряддям для гноблення та тримання в темряві трудящого люду. Зокре-
ма на Україні це гноблення та затемнення мало свої специфічні властивості
національного порядку: відправи церковних служб та проповідництво прова-
дили на мовах т[ак]/з[ваний] «слов’янській» та російській. Моєї української
мови не вживалося: вона була мужичою, рабською, що, природнє, таврувало
мене як людину нижчого гатунку, гнітило мою моральну й духовну псіхику,
та утворювало в мені інстинктивне уявлення, що досягнення вищих ступнів
людської гідності пов’язане зі вмінням балакати по «панські», себто російсь-
кою мовою.
Потім вже, з досягненням вищих шаблів духовної культури та розвитку, я
усвідомив собі, що моя українська мова не робить природньо тих, що нею
розмовляють, людьми нижчого ґатунку, та що, так би мовити, соціальна низь-
когатунковість української мови є наслідком умовних перехідних факторів
соціального та історичного значіння.
Отже, українізуючи церкву та запроваджуючи в церкви між іншим і живу
українську мову, я вважаю, що українізація церкви є могутній фактор соці-
ального розкріпачення «низькогатункового» стану псіхики віруючого українця
та утворення «демократичного» уявлення про церкву тим фактом, що його
мужицька мова вживається в місцях найвищих та найсвятіших для віруючої
людини.
Також вживання в церкви живої української мови робило простим та
приступним для віруючого зрозуміння євангельських істин та церковного
навчання, що, з одного боку, спричинялось до свідомо-критичного ставлення
віруючої людности до релігійних питаннів, а тим самим до подальшого розвит-
ку релігійної думки на шляхах шукання «правди й науки», як казав Т. Г. Шев-
ченко, а — з другого боку — сприяло б вихованню членів церкви, як людей
честного труда, не рвачів, не казнокрадів. Запроваджуючи в УАПЦ соборно-
правний устрій, я вважав, що це сприятиме вихованню у членів церкви потя-
гу до емансіпування в керівництві церковним життям від кермиги князів церк-
ви, а також в утворенні звичок до свідомости своїх громадських обов’язків
та до культурного проваждення й розв’язання колективних справ. Коротко
кажучи, беручи активну участь в українізації церкви, я вважав, цим самим я
допомагаю своїм українським братом «незрячим гречкосіям» членам церкви
визволитися духово-морально і національно-свідомо під кермиги старої росій-
ської церкви, щоб творити своє нове вільне й культурне життя в умовах Ук-
раїнської Радянської Соціялистичної національної державності та законности.
В цьому розумінні я і вважав свою активну працю в УАПЦ, крім морально-
релігійної, і національно-політичною.
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 177
3. Що я знайшов в оточення активу УАПЦ, що утворював церкву
Рушійні сили активу УАПЦ перших років її організації складалися з двох
власне груп. Перша група — це українські церковники та миряне дореволю-
ційного церковного виховання, переважно члени Всеукраїнського Церков-
ного Собору 1918 р., що потім, коли цей Собор «изверг из своей среды» зор-
ганізувалася в Кирило-Методіївське брацтво. Формально до членів цього
брацтва я не належав, але восени 1919 р., будучи в Кам’янці, я бував на засі-
даннях Кам’янецького Кирило-Методіївського Брацтва і, почасти, ознайом-
лений з його діяльністю. Мета цього брацтва — спріяння через церкву ук-
раїнській УНР державності. Воно працювало в контакті з урядом УНР. Нап-
риклад це брацтво рекомендувало Уряду УНР на посаду Міністра Ісповідань
І. І. Огієнка. потім брацтво брало участь в організації Огієнком українського
синоду, на підставі закону про автокефалію української церкви, що його видав
був уряд УНР, здається в січні 1919 р.
Друга група — байдужа до релігії українська інтелігенція: вчительство,
кооператори, залізничники, службовці установ, військові українських військо-
вих організацій Центральної Ради, Директорії, Петлюри, що йшли розвалюва-
ти стару російську церкву у виконання пророчих слів Т. Г. Шевченка «Розва-
литься церква, церква домовина, а з під неї — встане Україна», як українська
національна самостійна держава, символом якої врешті решт став Петлюра.
Ця група була основною динамічною силою, що будувала УАПЦ в 1919, 1920
та 1921 рр. З неї, або за її приводом складалися ініціативні гуртки (двадцят-
ки) по здобуттю церков. Вона організовувала церковні хори, урочисті свята,
збирала кошти і т.і. Це власне була «сіль» церковно-революційного народу.
Потім кадри цієї інтелігенції поволі стали залишати активну працю в УАПЦ,
переходячи цілком до Радянської праці, причому цей відхід був особливо
великий після ХІІ з’їзду партії, що практично накреслив національну політи-
ку партії, себто в 1922 р. На початок 1923 з кадрів цього активу переважно
залишалися ті, що стали в церкві служниками культу. На моє вражіння, кад-
ри, як церковного активу так і звичайного мирянства УАПЦ, як в селах так і в
містах, складалися з дрібновласницьких шарів людності. В цьому відношенні
УАПЦ грунтовно відріжняється від російських Обновленської та Тихонівсь-
кої церков, що є церкви поміщиків, капіталістів та великої куркульні.
Група старих церковників, що була недосить численна й політично трух-
лява виконувала на початкові головне натхненницьку та консультативну ролю.
Після «самосвятної» висвяти єпископату в 1921 р., частина цих церковників
теж залишила лави УАПЦ, як «безблагодатної» церкви, а решта духівництва
і дехто з мирян — стали служниками релігійного культу в УАПЦ. В подаль-
шому культовий актив УАПЦ поповнявся (х)1. Визначальною категорією ак-
1 Так в тексті.
178 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
тиву, як клірового так і мирянського, що додав напрям життю церкви, були в
УАПЦ, як і в інших, природньо, клясово ворожі радянській владі елементи.
Коли скажемо, для ієрархії Російських оновленської та тихонівської церков,
себ-то ієрархії капіталістів, поміщиків та великої куркульні ідеалом держави
є «єдиная неделимая Росія», так для ієрархії УАПЦ національно-політичним
ідеалом була Українська національна хуторянська, просвітянсько-шовиністич-
на самостійна держава, що її символом в решті решт став Петлюра.
Загроза позбавлення матеріяльних благ в наслідок заходів партії та Радвла-
ди щодо знищення релігії, шляхом запровадження широкої роз’яснювальної
роботи, природньо, ставить служників культу УАПЦ, як і інших церков, до
ворожих Радвладі лав. Цьому ще сприяло і соціяльне походження цих кадрів
духівництва УАПЦ з куркульських та підкуркульських елементів, хоча озна-
ка походження, звичайно, не завжди може обумовлювати вороже до Радвлади
ставлення даного індивідуума, але в церкви — цьому спріяють умови. Тим
то для всякого духівництва є ідеалом церква, що зв’язувана з апаратом держа-
ви, якою для уапц1 моглаб2 бути держава типу УНР. Що до церковно-морально-
го стану — так і серед активу УАПЦ спостерігалась наявність тих же поро-
ків, що і серед духівництва інших церков: властолюбіє, честолюбіє, користо-
любіє, інтриганство, розпусти і т.д. Низові маси віруючих УАПЦ — були
релігійні, як звичайно. Природньо, що актив УАПЦ міг бути тільки таким,
яким його породили та виховали попередні умови історичного життя України.
Але, як це виявило життя УАПЦ, серед єпископату та духівництва УАПЦ бага-
то було таких осіб, що прикладом своєї праці в церкві доводили, що вони
пішли до УАПЦ не для того, щоб відбудовувати життя церкви в дусі перших
віків християнства, а з різними особистими та політичними цілями. І коли в
кого і були такі ілюзії — так актив церкви в своїй більшості їх розвіяв та
знищив.
4. Політична мета УАПЦ
Писаної політичної програми УАПЦ не мала, бо вона безпосередньо собі
політичних завдань не ставила, а формально і юридично функціонувала як
релігійна організація на підставі статуту, що його затвердили вищі органи
Радянської Влади. Національно-політичним чинником УАПЦ ставала за своєю
суттю, як національна організація. Отже тільки в посередній засіб, шляхом
аналізи клясово-соціяльного складу членів УАПЦ та політичних виступів
церкви, як організації, коли б такі були, можливим є виявити реальну полі-
тичну програму УАПЦ. Наведені в попередньому пактові дані про соціяльно-
клясовий склад членів УАПЦ дають підставу визначити, шляхом логічних
міркувань, що політичною програмою УАПЦ була боротьба з Радвладою як
1 Так в тексті.
2 Так в тексті.
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 179
по лінії суто-релігійній так і по лінії національно-клясовій, щоб повалити її
чи то еволюційно чи то через інтервенцію. В цьому відношенні таку чи саму
політичну програму мають і церкви Російські: оновленська та тихонівська,
але що до національної проблеми — ці церкви є пасивні, тоді як УАПЦ в
цьому відношенні є активна.
За час мого головування у ВПЦР з 1919 р. по 1924 р., було два виступи
УАПЦ, що характеризують її політичну програму: це зустріч в 1920 р., під
час захоплення Київа польсько-петлюрівським військом — в Сохвіївському
Соборі Симона Петлюри, а також скликання в тому-ж таки році і за тієї
польсько-петлюрівської влади — конференції українських парахвій м. Київа,
що на ній деякими промовцями були сказані промови антикомуністичного та
антирадянського змісту: націоналістично-шовіністичні.
Деякі окремі відповідальні працівники УАПЦ за цей час теж робили анти-
радянські виступи та брали участь в контреволюційних організаціях. Так на
Великих Покровських Зборах 1922 р., як мені передавали, єпископ Степан
Орлик, вжив в своїй промові декілька гострих політичних випадків проти
Радвлади, щодо її податкової політики на селі. На тих же таки зборах зробив
випад проти Радвлади в своїй промові архієпископ Харківський Олександр
Ярещенко, але збори його спинили. Потім, здається, в 1923 р., єпископа Ор-
лика було зарештовано на Волині за антирадянські промови на селі. Правда
потім його судив Радянський Суд та виправдав. Нарешті Секретаря ради Тара-
сенка за участь в контрреволюційній організації в 1922 р. було розстріляно.
Про антирадянські виступи УАПЦ, що були після 1924 р. я чув, але які саме —
не знаю.
5. Характеристика керуючого активу УАПЦ
В. М. Чеховський. З В. М. Чеховським я познайомився в Кам’янці в
1919 р. Там він, щодо своїх політичних переконань, виявляв себе як комуніст.
Він там був членом Кирило-Методіївського брацтва і брав в ньому активну
участь, а також був радником Міністра Ісповідань Огієнка та, здається, чле-
ном синоду УНР. Працювати з ним було дуже тяжко, особливо в останні часи,
бо він поводив себе надто брутально та задирливо. Залишив він по собі вра-
жіння, як людина нестримана, самозакохана, властолюбива й честолюбива.
Він вміє добре маскуватися: тому у мене увесь час не було певних даних, що
він людина цілком антирадянська. З 1922 р. я почав помічати, що В. М. Че-
ховський провадить у ВПЦР разом з Митрополітом В. Липківським якусь
темну й незрозумілу для мене політику. В 1922 р., В. М. Чеховський, висував
на голову ВПЦР В. М. Страшкевича, навчителя Київської Духовної Семінарії:
освіта академічна. З того приводу, що його в 1920 р., під час захоплення Київа
польсько-петлюрівською владою, уряд УНР висував на посаду Релігійного
Комісара Київщини можно зробити висновок, що він стояв на плятформі УНР.
180 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
Потім В. М. Чеховський на посаду єпископа Липовеччини висовував.
Иринарха Черкаського, як людину, що «прищепив йому перші парости україн-
ської національної самосвідомости». Політично Черкаський людина реакцій-
на. В 1923 р. В. М. Чеховський висунув на посаду єпископа Київщини Гри-
горія Стороженка. Стороженко, як бувший службовець якогось міністерства
УНР, стояв на платформі УНР. Потім зрікся сану та перейшов до складу пра-
цьовників Радянської Влади.
Теж в тому 1923 р. В. М. Чеховський, висунув на посаду секретаря ВПЦР
П. Гордовського. Проти цієї кандидатури, як явно антирадянської, я тоді про-
тестував, склавши особливу думку, що є при справах ВПЦР. В 1924 р.
В. М. Чеховський висунув на посаду голови ВПЦР кандидатуру В. В. Поті-
єнка. Тоді ж таки і проти цієї кандидатури я протестував, вважаючи цю люди-
ну аморальною та негідною на посаду Голови ВПЦР. Про що я і склав особи-
сту листівну думку, що повинна бути при справах ВПЦР. Як потім вияви-
лось, ВПЦР під головуванням Потієнка зробила цілу низку антирадянських
виступів.
Нарешті решт, я вважаю спільною кандидатурою В. М. Чеховського та
о. В. Липківського кандидатуру архієпископа Федоровича до Американської
УАПЦ. Федорович — людина найреакційніша з усіх єпископів УАПЦ та не-
примиренно-антирадянська.
В. К. Липківський. З В. К. Липківським я познайомився на батьківських
зборах 2-ї української Гімназії м. Київа з початку 1919 р. З цього часу і почина-
ється моя спільна з ним праця в УАПЦ. Він людина високого ступіню активнос-
ти та рухлявости. Здібний своїми промовами захоплювати маси. Для досягнен-
ня поставленої мети — не гребатиме жадними засобами. Що до релігії, так у
нього, поруч з революційним анархізмом — уживається і старопоповський
консерватизм. Що до політичних його переконань, то вони мені не відомі.
Але на тій підставі, що в 1920 р., під час захоплення Київа польсько-петлюрів-
ською владою, о. Липківського було персонально запрошено до керуючого
органу цієї влади в Київі т[ак]/з[ваного] «громадського комітету» і він це запро-
шення прийняв, можно зробити висновок, що він стоїть на платформі УНР.
До цього ще можу додати, що, здається, в 1924 р., він розповідав з катедри
Сохвіївського Собору, що він поділяє програму ІІ інтернаціоналу1. За час мого
головування у ВПЦР о. Митрополит В. Липківський, оскільки я пам’ятаю,
висуває на єпископські посади таких осіб-священників: Погорілко, Ботви-
новського, Ромоданова та Борецького. Перші два — Погорілко та Ботвиновсь-
кий, після «самосвятської» висвяти єпископату УАПЦ зовсім залишили лави
УАПЦ, себто виявили себе крайніми церковними реакціонерами. Борецький,
1 Так в тексті.
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ 181
Ромаданів та Шарай висвячені на єпископів. В політичному відношенні вони
мені не відомі але певно їх ідеалом теж є УНР1.
Єпископат УАПЦ. Те, що єпископат УАПЦ контрреволюційний та антира-
дянський — це само собою обумовлюється тим, що церква сама є організа-
ція контрреволюціна та антирадянська. Про антирадянські виступи окремих
єпископів я уже згадував в п. 4. Що до активности діяння в церкві — єписко-
пат УАПЦ можно поділити на дві групи: 1) активісти: Тодорович, Ярещенко,
Малюшкевич, Оксіюк, Кротевич, Жевченко, Орлик, Пироварів, Ромоданів,
Борецький та 2) мляві — Тарнавський, Дахівник, Маляревський, Карабіне-
вич, Грушевський та ще де які, що їх прізвища я забув. М. Мороз.
6. Моя боротьба з В. Чеховським та В. Липковським та
моє до них ставлення
Моя боротьба з В. Чеховським та В. К. Липківським в підпільний та за-
вуальованій з їх боку засіб, почала провадитися з 1922 р., з його початку,
переходячи у все більше одвертішу форму та набравши наприкінці надто гост-
рих та непримиренних форм. Для мене було одне ясно: В. М. Чеховський та
В. К. Липковський намагаються всілякими, на мій погляд негідними їх, як
церковних діячів і взагалі культурних людей — засобами позбавитися мене,
як голови ВПЦР. Я собі не міг уявити джерела такої лютої ворожнечі до мене
з їх боку. Правда і в мене, коли вже мені стали відомі їх прагнення до само-
владства а гегемонії в церкви, складалося до них теж цілком негативне та
вороже відношення. Попередня історія церкви знає багато випадків внутрі-
церковної боротьби во ім’я низменних егоїстичних інтересів окремих осіб.
До такого гатунку боротьби відносив я і боротьбу зі мною В. М. Чеховського
та В. К. Липковського.
Точилася вона на тлі церковної соборноправности: В. М. Чеховський та
В. К. Липковський одверто нехтували канонами церкви, запроваджуючи в
церкві клерикальний устрій, клерикальну кермігу, що певно, мала своєю підоп-
лекою якусь політичну мету. Я, спираючись виключно на силу свого церков-
ного авторитету, що я його мав, рішуче відстоював соборноправний устрій
та мирянську гегемонію. В. М. Чеховський, навпаки, організовував в пара-
хвіях, як в Київі, так і на периферії гуртки своїх прихильників, що підривали
мій авторитет та підносили авторитет В. М. Чеховського та спріяли обранню
до керівних органів церкви бажаних йому осіб. В решті решт, на травневих
зборах 1924 р. я рішуче зрікся від головування у ВПЦР. На голову ВПЦР
було обрано В. В. Потієнка, що його рекомендував, як я уже і зазначав,
В. М. Чеховський. Я тоді почував, що В. М. Чеховський волочить церкву на
шлях якоїсь політичної авантюри, але якої саме я не міг зрозуміти, не маючи
1 Далі дописано: «Див. вставку», яка у справі написана на арк. 69 зв.
182 З АРХІВІВ ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ
відповідних фактів. Я лише був певен, що в їх акції «нема Христа», що в
1926 р. підтвердив і архієпископ Харківщини Ярещенко, сказавши, що вони
тій боротьбі, що зі мною провадять, «Христа нема».
7. Останній етап моєї активної праці в церкві,
останній етап боротьби з Липківщиною та Чехівщиною
Останній етап моєї боротьби з Чеховщиною та Липковщиною відбувся
навесні 1925 р. в Одесі. Цькування та тиснення на мене з боку Чеховського
та Липковського не припинялися. Ясно було, що я в УАПЦ чужий, лишній та
що в ній діється щось таємне й незрозуміле для мене. Окремі факти в житті
церкви, що я їх спостерігав, впевняли мене, що керівники УАПЦ в особі
В. М. Чеховського та В. К. Липківського з активною групою єпископату нех-
тують євангельською мораллю та волею сумління членів церкви і тягнуть
церкву на шлях якоїсь політичної авантюри, тоді як я вважав, що УАПЦ по-
винна бути зразком євангельської моралі та аполітичності. А тому я і вирі-
шив залишити назовсім активну працю в УАПЦ.
М. Мороз
14/ІІ–1930 р.
ДАХО, ф. Р-6452, оп. 4, спр. 1384, арк. 64–69 зв.
Оригінал. Рукопис.
№ 163
Постанова про зміну запобіжної міри стосовно
Михайла Мороза від 9 лютого 1930 р.
К делу №___ Форма № 23/орг.
ПОСТАНОВЛЕНИЕ
(об изменении меры пресечения)
Гор. Харьков 1930 г. февраля 9 дня.
Уполномоченный ІІІ Отделения Секретного
Отдела ГПУ УССР Бордон рассмотрев
дело по обвинению гр. Мороза М.Н. в совершении преступлений, предус-
мотренных ст.ст. 54–10 УК и приняв во внимание, что находяс[ь] на свободе
гр. Мороз М.Н. на ход следствия повлиять не сможет.
ПОСТАНОВИЛ:
Избранную в отношении Мороза Михаила Наумовича меру пресечения
содержание под стражей в Допре № 2 отменить, заменив ее подпиской о
невыезде из г. Харкова, о чем об’явить ему на сем же.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40784 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0112 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T16:45:22Z |
| publishDate | 2006 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | 2013-01-27T12:04:51Z 2013-01-27T12:04:51Z 2006 № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2006. — № 1/2 (26/27). — С. 175-182. — укр. XXXX-0112 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40784 uk Інститут історії України НАН України З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. Article published earlier |
| spellingShingle | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. |
| title | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. |
| title_full | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. |
| title_fullStr | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. |
| title_full_unstemmed | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. |
| title_short | № 162. Власноручні свідчення Михайла Мороза від 14 лютого 1930 р. |
| title_sort | № 162. власноручні свідчення михайла мороза від 14 лютого 1930 р. |
| topic | Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. |
| topic_facet | Документи з архівної кримінальної справи на Михайла Мороза. 1929–1957 рр. |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40784 |