Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми
У статті подається авторська історіософська оцінка особистостей трьох різних князів, що фігурують у поемі, крізь призму їхньої діяльності та вчинків. Якщо особистість князя Ігоря як головного героя поеми внаслідок достатньої кількості інформації розглядається в трьох площинах (політична, військова,...
Saved in:
| Published in: | Український археографічний щорічник |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40913 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми / В. Потульницький, Г. Потульницький // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 151-168. — Бібліогр.: 70 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860006330594492416 |
|---|---|
| author | Потульницький, В. Потульницький, Г. |
| author_facet | Потульницький, В. Потульницький, Г. |
| citation_txt | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми / В. Потульницький, Г. Потульницький // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 151-168. — Бібліогр.: 70 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український археографічний щорічник |
| description | У статті подається авторська історіософська оцінка особистостей трьох різних князів, що фігурують у поемі, крізь призму їхньої діяльності та вчинків. Якщо особистість князя Ігоря як головного героя поеми внаслідок достатньої кількості інформації розглядається в трьох площинах (політична, військова, особистісна), розкриття персоналій двох інших князів обмежені, головним чином, політичною (Олег) і військовою (Роман) складовими.
Статья посвящена изучению социального происхождения автора “Слова о полку Игореве”, его места в общественной и военной иерархии того времени, определению возрастных параметров, отношения к своей земле как патриота и как политика, а также анализу гипотезы об авторе “Слова…” как непосредственном участнике событий, описываемых в произведении. В работе в качестве объектов исследования выделены три героя поэмы (князья Игорь, Олег, Роман), характеристики которым даются в зависимости от наличия информации о них в соответствующих плоскостях.
The authors analyze the problem of political and social interaction among the three types of elites in the medieval society, as reflected in the “Slovo o polku Ihorevim”. Attention is paid not only to the exploration of social identity of the author but to the reconstruction of the images of three representatives of the ruling elite (Ihor, Oleh, and Roman) in the framework of their actual positions in society through political, military, and social dimensions.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:39:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
149
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
ІСТОРИЧНІ СТАТТІ
3
150
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
151
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ (Київ)
РЕКОНСТРУКЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
АВТОРА “СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ”
У КОНТЕКСТІ ЗМАЛЮВАННЯ НИМ ОБРАЗУ КНЯЗЯ:
ІСТОРІОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ
Оскільки основними героями “Слова о полку Ігоревім” є представники
найвищої в тогочасній Русі княжої соціальної верстви, оцінка автором по-
еми особистостей різних князів, їхньої діяльності та вчинків видається з
історіософського штандпункту найкращим джерельним матеріалом, який
зможе допомогти визначити його власну соціальну ідентичність.
Характеристики, якими наділяє автор “Слова” різних князів, є досить
відмінними не лише за вміщеною в цих характеристиках інформацією, а й
за позитивним, негативним чи нейтральним суб’єктивним відношенням, яке
він у ту чи іншу характеристику вкладає. Якщо князь Ігор Святославович як
головний герой поеми проходить червоною ниткою крізь усю її сюжетну
лінію, ціла низка князів згадуються лише фрагментарно або декілька разів.
Такі князі, як, наприклад, Олег Гориславович та Всеслав Брячиславович
полоцький, виразно подаються як негативні герої твору. Натомість волин-
ські і галицькі князі Інгвар і Всеволод Ярославовичі та Роман, Всеволод і
Святослав Мстиславовичі отримують фрагментарну характеристику з ви-
разною констатацією їхньої соціально-політичної орієнтації. Четвертою
сюжетною лінією змальовані великий князь київський Святослав Всеволо-
дович і галицький князь Ярослав Осмомисл, характеристики яких автором
увібрані в метафоричні оповіді, відповідно, сну першого і сидіння другого.
Цілісний розбір трьох різнопланових за змістом поліперспективних
подань представників князівської верстви, яких змальовує в своєму творі
автор, на нашу думку, не лише сприятиме визначенню соціальної ідентич-
ності самого автора, а й доповнить, у відповідності з методологією історіо-
софії як науки1, необхідними складовими його характеристику як людини,
яка знається на військовій справі, що була основним фахом кожного давньо-
руського князя, і як політика найвищого рангу в середовищі тогочасної влад-
ної еліти. Завданням цієї статті є спроба авторів з’ясувати шляхом цілісного
і поліперспективного історіософського аналізу соціальну ідентичність автора
1 Див.: Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та
української історії XVII–XX століть. – К., 2002. – С. 11–63.
152
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
в контексті аналізу різноманітних авторських характеристик головного ге-
роя твору (князя Ігоря), негативного героя твору (князя Олега Гориславови-
ча) та відносно нейтрального героя (князя Романа Мстиславовича волин-
ського і галицького).
§1. Поліперспективна характеристика автором “Слова”
князя Ігоря Святославовича як головного героя поеми
Образ князя Ігоря – головного героя “Слова о полку Ігоревім” – втілює
в собі, за задумом автора, типові риси феодальної верхівки Східної Європи
останніх десятиліть ХІІ – перших десятиліть ХІІІ ст. Саме тоді руські князі
воювали і вступали в політичні, дипломатичні й шлюбно-династичні сто-
сунки одночасно і з євразійськими кочовими племенами, і з феодальними
державами Європи. Як і всі володарі того часу, князь Ігор Святославович
був не лише воїном, а й політиком – володарем, представником найвищої,
князівської верстви у феодальній ієрархії того часу, і водночас людиною
свого часу, характер якої формувався всіма обставинами розвинутого серед-
ньовічного суспільства руських князівств і власного становища в суспільстві.
Для цілісного змалювання особистості князя Ігоря спробуємо піти за авто-
ром твору і охарактеризувати головного героя “Слова” в усіх трьох площи-
нах: як князя-політика, як лицаря-воїна, як особистість.
1. Князь Ігор як політик. Характеризуючи Ігоря Святославовича як полі-
тика, автор насамперед зазначає, що він був володарем династичним – си-
ном чернігівського князя Святослава Ольговича і внуком чернігівського і
тмутораканського князя Олега Святославовича2. Автор твору неодноразово
підкреслює, що князь Ігор не лише син Святослава Ольговича, але й спад-
коємець слави свого батька. Виходячи з династичного світогляду і принци-
пу генерацій, поразки і невдачі Ігоря кладуть тінь на вчинки і здобутки його
батька і діда3. Підкреслюючи цей династичний чинник при характеристиці
князя Ігоря, автор поеми звертається навіть до певних містичних оцінок, на
кшталт того, що своєю нерозважністю і недооцінкою противника князь Ігор
Святославович як політик розбудив “приспане лихо” свого діда князя Олега
Гориславовича4. Останній, як відомо, був князем-ізгоєм і неодноразово
“відзначився” тим, що у домаганнях повернення собі чернігівського і тму-
тораканського престолу щоразу приводив із собою в рідну землю ворожі
половецькі війська. Автор твору відзначає, що безперервні війни, які вів
Олег, і особливо ті біди, які він заподіяв рідній землі приведенням у неї
байдужих зайд-чужинців, неминуче кладуть і кластимуть свій відбиток на
все “гніздо Олегове”, до якого належить і князь Ігор5. Хоч би яким хороб-
2 Слово о полку Ігоревім / Пер. М. Рильського. – К., 1974. – С. 9, 11, 35.
3 Там само. – С. 35, 39.
4 Там само. – С. 35.
5 Там само. – С. 21.
153
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
рим це гніздо було, – зазначає автор, – воно буде за “кривду Олегову” все
одно покаране6.
Разом з тим, образ князя Ігоря як політика в цьому містичному обрамлен-
ні не є зовсім безнадійним, оскільки слава його батька – князя Святослава,
який був грозою для половців і неодноразово розбивав їхні війська, полонив-
ши навіть одного з найбільш значних половецьких каганів – Кобяка, також
поширюється й на Ігоря Святославовича. Автор зазначає, що своїми перемо-
гами Святослав Ольгович “приспав” божу кару, або прокляття, що тяжіло
над дідом Ігоря Олегом Гориславовичем7. Будучи розділеним між кривдою
діда і правдою батька, князь Ігор Святославович не лише, за задумом авто-
ра, зданий сам на себе, але й може поглибити першу або примножити другу.
У цьому контексті автор, очевидно, подає характеристику князя Ігоря
на початку твору, коли зазначає, що хоче написати “скорбну повість про Ігорів
похід, Ігоря Святославовича”8. Виявивши таке бажання, автор навіть не зга-
дує в першому рядку поруч зі словами “скорбна повість про похід” імені
батька князя Ігоря, славного своїми перемогами над грабіжниками землі
руської половецькими кочовиками. Лише в другому рядку, маючи на увазі
весь задум своєї повісті, у якій князь Ігор Святославович змальований не
лише переможеним та нерозважливим політиком, але й досить суперечли-
вою особистістю, насамперед в галузі цієї ж політики, автор називає голов-
ного героя повним руським іменем з традиційною додачею по батькові –
Ігорем Святославовичем.
Знову ж таки на початку твору, де автор зазначає, що “Ігор цей, славен
князь, міццю розум оперезав, мужністю сердечною нагострив”9, він не зга-
дує імені його батька, який був не лише талановитим полководцем, а й розум-
ним та виваженим політиком, оскільки політик не тільки не має права огор-
тати силою розум, які повинні діяти і співіснувати поруч одне одного, а й не
має права діяти лише за велінням серця, якщо він себе вважає політиком, а
не шибайголовою. У цих рядках князь Ігор постає лише як “Ігор, Олега
внук”10, чим автор і завершує свою характеристику. Отже, у справі започат-
кування і проведення походу внук Олега виявляє сердечне звитяжне устрем-
ління і “загортає розум у міць”. Проте оскільки згодом князь Ігор виявляє
себе досить неоднозначно, зокрема під час перебування у полоні, автор вже
неодноразово вдається до йменування його повним іменем – Ігор Свято-
славович.
Окрім династичного чинника й відповідальності князя Ігоря за вчинки
своїх батька і діда, автор твору при характеристиці Ігоря Святославовича
постійно підкреслює той факт, що як політик останній змушений діяти у
6 Там само. – С. 27.
7 Там само. – С. 35.
8 Там само. – С. 9.
9 Там само. – С. 11.
10 Там само.
154
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
двох площинах: 1) площина європейська, оскільки він був одружений з Яро-
славною, донькою могутнього галицького князя Ярослава Осмомисла, який
воював з уграми, поляками і предками литовців – племенами ятвягів11;
2) площина євразійська, бо з тих чи інших міркувань допустив, чи змуше-
ний був допустити, одруження свого сина Володимира Ігоревича з донькою
половецького хана Кончака12.
2. Князь Ігор як лицар. Західноєвропейському етимологічному розумін-
ню слова “рицар”, яке трактувалось на персональному рівні завжди двояко
(на рівні фактичної ситуації і на рівні правових взаємин з народом)13, князь
Ігор відповідав уповні. Як відомо, на рівні фактичної ситуації людину нази-
вали рицарем (по-французькому chevalier – вершник), коли вона воювала
верхи на коні, в повному озброєнні14. Проте лише бути навченим воювати
на коні в повному озброєнні на рівні фактичної ситуації для ідентифікації
себе з лицарським станом було недостатньо, бо надзвичайно велике значен-
ня мала друга сторона медалі – отримання лицарської підготовки у вихован-
ні майбутнього воїна як лицаря з самого малку. Повторюючи давнє прислі-
в’я каролінзької доби, один німецький поет сказав так: “Той, хто до двана-
дцяти років навчається в школі, жодного разу не сівши в сідло, той годиться
лише у священики”15.
Лицар до 12 років вже мав засвоїти основи своєї професії – володіти
мечем, конем, прийомами фехтувального мистецтва тощо і вправлятися у
них в усьому своєму подальшому житті. Проте і цих обох боків медалі для
трактування того чи іншого воїна як лицаря на рівні фактичної ситуації було
недостатньо, тому що це лицарське виховання до 12 років лицар-підліток
мав отримати в родині від таких самих, як він, дорослих лицарів або, якщо
останні загинули на війні, від інших лицарів, до яких його віддавали на ви-
ховання. У часи написання “Слова о полку Ігоревім” – у ХІІ–ХІІІ ст. найві-
доміші лицарські королі – в 1140 р. король Роджер ІІ Сицилійський, у 1152 і
1187 рр. король Фрідріх Барбаросса, в 1234 р. арагонський король Яків Пер-
ший, у 1294 р. граф Провансу Карл Другий офіційно визнали “за легітимно-
го лицаря” лише такого, чиї предки були лицарями до нього, і розпорядили-
ся приймати в лицарський орден лише нащадків лицарів. Князь Ігор, як відо-
мо, був нащадком лицарів, отримав змалку лицарське виховання від лицарів
і воював верхи на коні, в повному озброєнні, тобто підпадав під вищезазна-
чені характеристики лицаря.
На рівні правових взаємин з народом, якого він зобов’язаний захищати,
князь Ігор так само відповідав лицарському кодексові свого часу, що зобов’я-
зував лицаря, як оборонця, вести народ у тому напрямку, який йому відкри-
11 Там само. – С. 47.
12 Там само. – С. 71.
13 Блок М. Феодальне суспільство. – К., 2002. – С. 324.
14 Там само.
15 Там само. – С. 304.
155
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
вається і який він сам обирає. Як відомо, вельми ортодоксальний іспансь-
кий “Орден лицарства” стверджував, що лицарів слід шанувати понад усіх
інших людей, окрім священнослужителів16. Не менш відомий середньовіч-
ний роман “Ланселот” так само прямо стверджував, що “над народом має
сидіти лицар. І так, як ото підострожують коня, і той, хто сидить на ньому
верхи, веде його, куди йому заманеться, так лицар повинен вести народ у
тому напрямку, який сам обере”17, тобто вбачав у конях, на яких лицарі їздять
верхи, символ народу, що його тримають “у законній покорі”. І тут, на рівні
правових взаємин з підданими свого князівства, князь Ігор обороняє їх від
“поганих”, бо “він міццю розум оперезав, мужністю сердечною нагострив,
ратного духу наповнився та й повів свої полки хоробрії на землю половець-
ку, за землю Руську”18.
Як лицареві князю Ігорю перш за все, як подає його образ автор, прита-
манна низка суто лицарських якостей – неабияка відвага, стремління до
відкритого бою, готовність або перемогти, або загинути19. Літописець неод-
норазово підкреслює ратний дух, міць та мужність князя Ігоря, його відва-
гу; аби лише не повертатися додому без перемоги, він ладен іти назустріч
смерті20.
Лицарська дружина князя Ігоря також була вихована в традиціях євро-
пейського лицарства того часу, оскільки вона воювала не заради грошей і
майна, як воїни-найманці, воїни-торгівці і воїни-професіонали, якими здав-
на оперували східні королівства21, князівства, емірати і султанати і які з’яв-
ляються у європейських монархіях лише в ХV ст.22, а, як підкреслює автор
“Слова”, – “заради своєї честі і князевої слави”23. Власна честь лицаря і
слава князя були невіддільні у світогляді як самого князя, що був першим
воїном, так і кожного його дружинника.
3. Князь Ігор як особистість. Князь Ігор мав досить суперечливий ха-
рактер і поєднував у ньому як позитивні, так і негативні як для володаря,
так і для лицаря риси вдачі. Розглянемо тут особистісні характеристики князя
Ігоря, як їх подає автор “Слова”, насамперед з точки зору його відповідності
титулу князя – володаря свого князівства, оскільки його лицарські якості ми
розглянули в попередньому параграфі.
16 Lull Raimon. Libro de la orden de Caballeria // Etude bibliographique et historique
sur Symphorien Champier. (Trad.fr. dans P.Allut., ed. J.P. de Luanco). – Lyon, 1859. – Ch. 1. – §9.
17 Ibidеm. – Ch. IV. – §11.
18 Слово о полку Ігоревім. – С. 11.
19 Там само. – С. 15.
20 Там само. – С. 11, 15.
21 Наприклад, наймані воїни арсії у Хозарському каганаті в VI–VIII ст. н. е., яких
розбив у декількох битвах клиновим ударом своєї варязько-руської дружини київський
князь Святослав. Див.: Кёстлер Артур. Тринадцатое колено. Крушение империи хазар
и её наследие. – СПб., 2001.
22 Див.: Говард Майкл. Війна в європейській історії. – К., 2000.
23 Слово о полку Ігоревім. – С. 19.
156
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
У негативному плані князя Ігоря як володаря насамперед характеризу-
ють поспішність, гарячкуватість, необдуманість до кінця своїх дій, відсут-
ність глибокого й всебічного аналізу ним ситуації, молодеча зухвалість. Автор
не раз зупиняється на цих рисах, називаючи їх то “нетерплячістю”, то “буй-
ною відвагою”24. Це виявилося, насамперед, у тому, що князь Ігор, знаючи,
що його батько заборонить необдуманий похід проти половців, але над усе
бажаючи ратної слави, не узгодив з ним своїх дій у такій серйозній справі.
Своєю поспішністю заради примарної і швидкої слави, нездатністю про-
аналізувати наперед силу противника і свою військову підготовленість і,
внаслідок цього, поразкою князь Ігор не лише занапастив і власну славу, і
славу перемог свого батька, але й поклав на полі бою свою дружину, тобто
показав себе не гідним бути володарем свого князівства, військову силу яко-
го він своїми необдуманими діями знищив. Позитивними рисами князя Іго-
ря як володаря слід назвати не лише наполегливість у досягненні мети і
відсутність забобонності (за автором “Слова”, князь Ігор веде свою лінію,
незважаючи на жодні зловісні природні прикмети)25, але й притаманні йому
в екстремальній ситуації твердий розрахунок і зваженість. Останнє насам-
перед проявилось у ситуації перебування князя Ігоря у полоні. Він не лише
підготував собі продуману втечу, вступивши в союз з половцем Овлуром, а
й залишив у полоні одного зі своїх синів – Володимира Ігоревича, знаючи,
що погано йому там не буде, оскільки Ігор заздалегідь домовився з поло-
вецьким ханом Кончаком про шлюб Володимира з ханською донькою26. Хоча
гарячковість і бажання слави взяли гору у всій справі володарювання князя
Ігоря, він не зневірився після поразки, а зумів, як потомствений воїн і пред-
ставник роду Ольговичів, низка членів якого вже були одружені з половець-
кими хатунами, виявити далекоглядність в екстремальних умовах.
§2. Змалювання автором “Слова” князя Олега Гориславовича –
діда князя Ігоря – як уособлення “приспаного лиха”
Дід головного героя твору князя Ігоря Святославовича – чернігівський
князь Олег Гориславович ніби незримо супроводжує, за задумом автора твору,
всі діяння князя Ігоря та його соратників – також нащадків князя Олега.
Характеристики, якими наділяє князя Олега автор “Слова”, не лише дають
нам можливість встановити симпатії і антипатії самого автора, а й сприя-
ють у визначенні соціальної ідентичності автора твору.
Уже на початку твору автор зазначає, що Ігор є внуком Олега, і називає
всіх князів – учасників походу “Олеговим хоробрим гніздом, яке не вроди-
лось ні від кого кривду терпіти”27. Під імовірними кривдниками автор має
24 Там само. – С. 41.
25 Там само. – С. 15.
26 Там само. – С. 65, 71.
27 Там само. – С. 11, 21.
157
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
на увазі як самих руських князів іншої, не Олегової гілки, яких називає в
дусі тогочасної метафоричної мови соколами і кречетами, так і в першу чер-
гу половців, яких порівнює з чорними воронами, тобто з птахами, які жив-
ляться мертвим людським тілом28. Автор неодноразово підкреслює хороб-
рість князів Ольговичів, тобто не лише не відмовляє в хоробрості їхньому
пращурові Олегові, яка примножилась у його нащадках, але й зазначає, що
Олег, як і його нащадки, був готовий воювати з князями-конкурентами в
боротьбі за владу та, якщо потрібно, і з половецькими племенами. На цьому
невеликий позитив, який авансує князю Олегові Гориславовичу автор тво-
ру, закінчується. Далі йде цілковито негативна характеристика; вона почи-
нається з того, що після того, як минулися літа Ярослава Мудрого, саме
Олег був одним з головних ініціаторів численних міжусобних війн між русь-
кими князями, саме він “мечем незгоду кував, стріли розсівав по землі”29.
У “Слові о полку Ігоревім” дід Ігоря, внук Ярослава Мудрого, князь Олег є
чи не найбільшим злом не лише тому, що в боротьбі за князівський престол
вів численні війни, а насамперед тому, що, ведучи ці війни, приводив на
Русь чужинців – половців, які завдавали русичам багато лиха. Автор “Сло-
ва” виразно протиставляє князеві Ігорю, який б’ється не на життя, а на смерть
з ворогами – половцями, образ цілком іншого князя – Олега Святославови-
ча, який, відвойовуючи батьківську вотчину, привів на рідну землю половців.
Цим самим він не лише зажив собі поганої слави “сіятеля усобиць”, а й
навіть осудливого наймення “Гориславович”30. Автор зазначає, що князя
Олега, який наводив на Русь половців, мусили стерегтися як син Ярослава
Мудрого князь Всеволод, що, князюючи у Чернігові, пильно стежив за підго-
товкою до походу на це місто князя Олега, якого він вигнав з Чернігова в
1077 р., так і син Всеволода – Володимир Мономах. Останній, якого батько
в 1078 р. посадив замість себе на чернігівський престол, весь час боявся, що
проти нього виступить зі своїми половцями князь Олег. Тому він, як передає
автор твору, “у Чернігові уші собі щоранку затикав”31, тобто замикав
чернігівські міські ворота навіть на день, закладаючи дерев’яні бруси-засу-
ви в “уші” – спеціальні діри в стояках або у стінах. Звинувачує автор “Сло-
ва” Олега Гориславовича і в загибелі онука Ярослава Мудрого, князя Бори-
са В’ячеславовича, який був союзником Олега і в 1078 р. напав з останнім і
з половцями на Русь, намагаючись перемогти Всеволода, що вигнав князя
Олега з Чернігова. Автор зазначає, що Борис Вячеславович був “молодим
відважним князем”, який загинув “за кривду Олегову”32.
Дуже важливим для встановлення насамперед соціальної ідентичності
автора твору є усвідомлення ним, що саме “за Олега Гориславовича сіялись-
28 Там само. – С. 27.
29 Там само. – С. 25.
30 Там само. – С. 27.
31 Там само.
32 Там само.
158
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
росли усобиці, гинули внуки Даждьбогові, в княжих чварах віку позбавля-
лися”33. Хто ж такий був Олег Гориславович, якому судилося, як знаряддю,
відкрити нову епоху в історії Київської Русі – епоху смут і розбрату, що
врешті-решт і призвели її до загибелі?
Олег Святославович – дід Ігоря, внук Ярослава Мудрого, князь тмуто-
раканський і чернігівський, був третім сином чернігівського князя Свято-
слава Ярославовича і невідомої на ім’я сестри трірського єпископа Бурхар-
да. Він народився приблизно наприкінці 50-х років ХІ ст. у Чернігові. Пер-
ша поява Олега Святославовича на політичній арені датується 1076 р., коли
батько князя Олега – великий князь київський Святослав послав його разом
з Володимиром Мономахом на чолі війська допомагати своєму союзникові –
польському королеві Болеславу Сміливому у війні останнього з чеським
королем Воротиславом34 . Після смерті свого батька у 1076 р. Олег Свято-
славович став князем у Володимирі на Волині. Цей князівський стіл він отри-
мав у “пожалування” від великого київського князя Всеволода Ярославови-
ча. Проте князював у Володимирі Олег лише рік, оскільки вже в 1077 р.
великокнязівський київський стіл посів особистий ворог Олегового батька
Святослава – князь Ізяслав Ярославович. Пам’ятаючи, що саме Святослав
позбавив його престолу і вигнав з Києва ще в 1073 р., Ізяслав вирішив по-
мститися синові Святослава – Олегові. Молодого князя було позбавлено
володимирського княжого столу, і, не одержавши взамін втраченого жодної
іншої вотчини, Олег Святославович став князем-ізгоєм, тобто князем беззе-
мельним і позбавленим права на будь-яке місто чи волость. Олег ще споді-
вався стати князем у Чернігові, оскільки це місто разом із землею одержав,
згідно із заповітом Ярослава Мудрого, у 1054 р. собі у вотчину батько Олега –
князь Святослав. Проте Чернігів посів Всеволод Ярославович, і Олег, отри-
мавши фіаско у спробах повернути собі князівський стіл мирним шляхом –
шляхом переговорів, 1078 р. знаходить собі притулок у Тмуторакані35.
На той час у Тмутораканському князівстві перебував ще один князь-
ізгой – Борис, який був сином смоленського князя В’ячеслава Ярославови-
ча. Олег, заручившись підтримкою Бориса, вирушив разом із половецькими
ордами із Тмуторакані до Чернігова. Тим самим вперше в історії Руської
держави у міжкнязівські війни було залучено половців. Піонером такого
демаршу став князь-ізгой Олег Святославович, за яким в “ознаменування”
цього, подібного до Геростратового, вчинку, автор “Слова” закріпив назву
“Гориславович” – людина, слава якої пов’язана з горем для інших36.
Битва Олега і Бориса, на чиєму боці виступили чужинці-половці, проти
чернігівського князя Всеволода Ярославовича відбулася 26 серпня 1078 р. на
33 Там само.
34 Котляр М. Ф. Історія України в особах. – К., 1996. – С. 132.
35 Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. – Т. 1. – С. 56.
36 Слово о полку Игореве // Изборник: Сборник произведений литературы Древ-
ней Руси. – М., 1969. – С. 200.
159
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
річці Сожиці. Про результати цієї битви повідомляє літопис, зазначаючи,
що Олег і Борис з половцями, які “много зла совершивши”, вигнали Всеволо-
да з Чернігова37. Всеволод звернувся по допомогу до свого брата – великого
київського князя Ізяслава Ярославовича, який, об’єднавши свою дружину із
Всеволодовою, вирушив разом з останнім проти Олега, Бориса і половців.
Противники зійшлися на полі бою в урочищі Нежатиній ниві (поблизу сучас-
ного Ніжина) 3 жовтня 1078 р.38. На самому початку битви загинув Борис
В’ячеславович, а згодом загинув і великий київський князь Ізяслав39. Втра-
тивши обох полководців, дружини продовжували битися, і чаша перемоги
поступово схилилася на бік Всеволода. Олег зазнав поразки і змушений був
знову рятуватися втечею до Тмуторакані40.
Уже наступного 1079 р. Олег Гориславович разом з братом Романом
Святославовичем здійснив повторну спробу заволодіти батьківською спад-
щиною, проте знову зазнав поразки. Рятуючись у Візантії від гніву князя
Всеволода, Олег не врахував тодішньої візантійської політики, яка шанува-
ла шлюб князя Всеволода з Марією – донькою візантійського імператора
Константина ІХ Мономаха. Олег був ув’язнений імператором і зісланий на
острів Родос у Середземному морі, де провів чотири роки41. У 1083 р. Олег
повернувся до Тмуторакані, вигнавши звідти Давида Ігоревича і Володими-
ра Ростиславовича, таких же князів-ізгоїв, як і він сам. У Тмуторакані Олег
Святославович княжив понад 10 років – до 1093 р., коли в Києві помер вели-
кий київський князь Всеволод Ярославович. Київський княжий стіл посів
Святополк Ізяславович, а Володимир Мономах подався княжити до міста
Чернігова, яке князь Олег усі ці роки продовжував вважати своїм.
За 10 років Тмутораканського князювання Олег Святославович ще
більше зблизився з половцями, будучи єдиним серед південноруських князів,
який ухилявся від війн і сутичок з кочовиками. Окрім того, після смерті
своєї дружини візантійки Феофано Олег одружився з донькою сильного
половецького хана Осолука. Це забезпечило йому нову і ще міцнішу підтрим-
ку половців у боротьбі за чернігівський стіл.
У 1094 р. Олег Гориславович на чолі половецьких полчищ виступив
походом на Чернігів. Після нетривалої облоги, у результаті якої було спале-
но передмістя й монастирі, Олег Святославович оволодів містом, надавши
союзникам-половцям право на пограбування Чернігівської землі.
Союз Олега Святославовича з половцями проти руських князів тривав і
після його утвердження на чернігівському столі. Він і надалі відмовлявся
брати участь у спільній боротьбі руських князів з половецькими ханами. На
37 Полное собрание русских летописей. – М., 1962. – Т. 1: Лаврентьевская лето-
пись. – С. 199.
38 Толочко П. П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 86.
39 Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1995. – С. 139.
40 Дорошенко Д. Нарис історії України. – С. 56.
41 Котляр М. Ф. Історія України в особах. – С. 134.
160
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
запрошення прибути до Києва для обговорення заходів, пов’язаних зі
спільною обороною Русі, яку провадили Святополк Ізяславович і Володи-
мир Мономах, Олег надіслав обом князям різку відмову42. Союзники виріши-
ли застосувати проти Олега силу, виступили наприкінці літа 1096 р. на
Чернігів і вигнали звідти Олега.
Після поразки під стінами Чернігова князь-ізгой вирушив до Муромо-
Рязанської землі, яка колись також належала його батькові. Син Володими-
ра Мономаха, князь Ростово-Суздальської землі Ізяслав Володимирович ви-
рушив йому назустріч і зазнав поразки, сам загинувши в битві з Олегом.
Інший син Володимира Мономаха Мстислав, згодом прозваний Мстиславом
Великим Гаральдом (останнім іменем його прозвала мати – донька англо-
саксонського короля Гаральда Гіда, дружина Мономаха), виступив разом зі
своїми новгородцями проти Олега і у битві на річці Колокша завдав поразки
війську князя-ізгоя.
Майже рік Олег Святославович знову перебував без волості. Проте, при-
їхавши на запрошення Мономаха на Любецький з’їзд, він дав обіцянку не
приводити на землю руську половців і не “сіяти смуту” і отримав у володін-
ня Новгород-Сіверську землю та Курське князівство43.
Любецький з’їзд і дана на ньому обіцянка, втрата Чернігова та отри-
мання від Мономаха нової вотчини, а можливо, й інші, невідомі нам, причи-
ни зумовили різку зміну у поглядах Олега Святославовича на Русь, полов-
ців і своє місце в тогочасних міжетнічних відносинах довкола руських кня-
зівств. В останні роки свого життя він навіть брав участь у загальноруських
кампаніях проти половців, зокрема в поході руських князів у 1107 р. до поло-
вецького степу. Востаннє ім’я князя Олега згадується в джерелах під 1115 р.,
коли князь-ізгой помер. Від його імені гілка чернігівських князів стала на-
йменуватися Ольговичами.
Автор “Слова о полку Ігоревім”, свідомий вищевикладеної в цілому зло-
вісної ролі Олега в історії Київської Русі як держави, завершує свою харак-
теристику князя-ізгоя тим, що зазначає, як саме за князя Олега “в землі
Руській не так ратаї гукали-покликали, як ворони крякали-кричали, за тру-
пи перекір маючи, чорні галки одна одну кликали, на поживу вилітаючи в
поле”44. Саме тому, провівши необдуманий і непідготовлений похід, який у
результаті знову привів на ослаблену Русь половецькі полчища, погубивши
власне військо і попавши у полон, князі Святославовичі Ігор та Всеволод
розбудили Олегове “лихо недобре, що приспав був отець їх, Святослав
грізний великий київський”45.
Отже, князь Олег Гориславович був ізгоєм у повному розумінні цього
слова, чоловіком половецької хатуни і зятем половецького кагана, князем,
42 Толочко П. П. Київська Русь. – С. 88–89.
43 Там само. – С. 91.
44 Слово о полку Ігоревім. – С. 27.
45 Там само. – С. 35.
161
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
який, задля реставрації своєї влади у своїх, а також і в не належних йому
князівствах, не гребував приведенням у власну землю її ворогів і розори-
телів – чужих тюркомовних кочових половецьких племен зі своїми поряд-
ками та уявленнями про спосіб життя, суспільство і мораль. Усе це знав за
князя Олега Гориславовича Боян, піснетворець давній, який, за словами авто-
ра “Слова”, творив у часи Олега і навіть знав ще й Ярослава Мудрого46.
Саме за переказами Бояна, автор, який, судячи з твору, є сучасником князя
Ігоря Святославовича, подає вищевикладену характеристику Олега, що жив
значно раніше. Ця характеристика, окрім зазначеної хоробрості та готов-
ності воювати за свої права, притаманних Олегові, у автора “Слова” в ціло-
му є вкрай негативною.
§3. Характеристика галицько-волинського
князя Романа Мстиславовича як представника осібної
від київських та чернігівських князів регіональної лінії
Сильний волинський, згодом галицько-волинський князь Роман Мсти-
славович – син Мстислава Ізяславовича, князя київського, у тексті “Слова о
полку Ігоревім” згадується лише двічі. Проте обидві згадки є для нас надзви-
чайно важливі. Одна згадка стосується ворогів, яких доводилося здолати
Роману Мстиславовичу; серед них перераховуються половці, литва, ятвяги,
“країна гунська”, тобто варварська, поганська47. Друге повідомлення опи-
сує бойовий обладунок Романа Мстиславовича, у який входять “шоломи
латинські” і “списи ляські”48. З цих інформацій бачимо, що автор “Слова”
орієнтувався не лише в політиці князів Ігоря та Олега, а й у ратних справах
і напрямках тогочасної політики регіональних Галицького та Волинського
князівств. Розглянемо ці згадки більш детально з нашими коментарями.
Перша з цих згадок, як зазначалося, стосується ратної слави Романа
Мстиславовича з переліком усіх ворогів, з якими йому доводилося воювати.
Автор “Слова” пише, що Роман Мстиславович як воїн на відміну від того ж
князя Ігоря керується насамперед розумом, а не емоціями і молодечою звитя-
гою, бо “мисль одважна покликає його розум на діло”49. Під ділом він,
як випливає з подальшого пояснення, розуміє військову славу й бойові зви-
тяги князя, який “високо плаває в подвигах ратних, як той сокіл на вітрі
ширяючи”50.
Це образне порівняння князя Романа з ширяючим соколом свідчить про
обізнаність автора з ратними шляхами Романа Мстиславовича, якому дово-
дилося мірятися силами з різноманітними ворогами, і східними, і західни-
ми. Як відомо, свій бойовий шлях князь Роман розпочав у 1168 р., посівши
46 Там само. – С. 71.
47 Там само. – С. 49.
48 Там само. – С. 51.
49 Там само. – С. 49.
50 Там само.
162
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
новгородський стіл51. За два роки князювання у Новгороді князь вів війну з
володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським та його сином
Мстиславом. Він спалив разом з новгородцями місто Торопець, що належа-
ло Боголюбському52, та провів 25 лютого 1170 р. вдалу оборону Новгорода
від дружин Андрія Боголюбського та його сина, яка завдала великої шкоди
військам нападників53.
Період князювання у Володимирі на Волині (1170–1187), як і перший
період князювання в Галичі (1187–1188) промайнули для князя Романа
Мстиславовича досить мирно, якщо не брати до уваги різноманітних по-
літичних баталій та інтриг, у яких він мусив бути так чи інакше задіяним.
Після захоплення угорським королем Белою III у 1188 р. Галича князь Ро-
ман повертається до Володимира і веде довгу війну зі своїм тестем Рюри-
ком Ростиславовичем – батьком своєї дружини Предслави. Князь Рюрик, як
відомо, 9 разів посідав великокиївський стіл (1173, 1176, 1180–1181, 1194–
1201, 1203, 1204, 1205–1206, 1206–1207, 1207–1210) і кохався у політичних
інтригах. Одинадцять років Роман Мстиславович спрямовує зусилля голов-
ним чином на розв’язання усобиць всередині Київської землі, підносить свій
владний авторитет, посилює власну позицію у Володимирі і, нарешті, вико-
риставши сприятливу для себе ситуацію смерті у 1199 р. Володимира Яро-
славовича – останнього князя галицької династії, посідає цього ж року жа-
даний галицький стіл54.
Шестирічне князювання Романа Мстиславовича (1199–1205) у створе-
ному ним шляхом об’єднання Галицького і Волинського князівств новому
державному утворенні – Галицько-Волинській державі якраз і позначене його
основними перемогами над ятвягами – предками сучасних литовців, з одно-
го боку, і половцями, з іншого, про які згадує синхронно автор “Слова о
полку Ігоревім”. Можна припустити, що боротьба з північними і південни-
ми варварами – ятвягами і половцями була закономірним наслідком зовніш-
ньої політики князя Романа, скерованої на протидію процесові дроблення
руських земель і на зміцнення нового державного об’єднання55.
Автор “Слова” згадує, що Роман Мстиславович дуже успішно воював і
проти половців, і проти ятвягів. Як відомо, в середині ХІІ ст. відбулося нове
посилення половців, які повертаються знов до межі Києва і Переяславля
(звідки їх відкинув тимчасово Володимир Мономах та його син Мстислав),
перекривають Грецький, Соляний (Кримський) і Залозний (на Дунай) торгові
51 Літопис Руський. – К., 1989. – С. 294.
52 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.; Л., 1950. –
С. 14.
53 Літопис Руський. – С. 298.
54 Головко О. На чолі об’єднаного князівства: загадкові та невідомі сторінки біогра-
фії князя Романа Мстиславовича // Галицько-Волинська держава: передумови виник-
нення, історія, культура, традиції. – Львів, 1993. – С. 93.
55 Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – Львів, 1995. – С. 110.
163
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
шляхи. Вони безпосередньо заважали економічній політиці новостворено-
го централізованого князівства. Ще будучи волинським князем, Роман Мсти-
славович у 1197 р. допоміг Візантійській імперії відбити напад половців,
якій останні тоді загрожували, перебуваючи в союзі з болгарами. Маючи досвід
боротьби зі степом, Роман Мстиславович проводить у 1202 та 1204 рр. два
самостійних походи проти половців і вщент їх двічі розбиває56.
Внаслідок успішного розбиття князем Романом половців було визволе-
но багатьох невільників та здобуто багату здобич. Посмертна похвала князеві
Роману в Галицько-Волинському літописі так оспівує його боротьбу з по-
ловцями: “Він переміг усі язичницькі народи мудрістю свого розуму, сліду-
ючи заповідям Божим: кидався на поганих, мов лев, лютий був, мов рись,
винищував їх, мов орел, наслідував діда свого Мономаха, котрий погубив
поганих ізмаїльтян, що звуться половцями”57. Показ значення перемог га-
лицько-волинського князя над половцями отримав своє відображення і в
подальшій літописній традиції. Так, літописець, описуючи успішний похід
на Литву в 1251 р. синів князя Романа – князів Данила та Василька Романо-
вичів, повідомляє, що вони “наслідували путь отця свого, великого князя
Романа, що вигострив був зуби на поганих, як той лев, і яким половці дітей
страхали”58.
Майже одночасно з походами на половців Роман Мстиславович прово-
дить походи на литву, розбиваючи племена ятвягів. Як відомо, узбережжя
Балтійського моря між ріками Віслою і Німаном, на північ від кордонів Га-
лицько-Волинського королівства, було здавна заселено розрізненими литов-
ськими племенами. Ці племена знаходились до середини ХІІ ст. на первісній
стадії розвитку, були поганами і не знали писемності. В очах захід-
ноєвропейського культурного світу і в очах культурного світу Давньої Русі
того часу вони були варварами, “тобто належали до країн гунських”. На-
прикінці ХІІ ст. найбільш войовничі з цих племен – ятвяги і пруси, просува-
ючись на південь і схід, увійшли в контакт з Мазовецьким князівством, яке
ввійшло згодом до складу Польської держави, а за ним – з Галицько-Во-
линським князівством.
Перший з походів Романа Мстиславовича на ятвягів відбувся 1196–1197 рр.59.
Як зазначає М. Грушевський, у польського хроніста ХVI ст. М. Стрийков-
ського можна знайти свідчення про перемоги Романа над литвою: він вико-
ристовував литовських полонених у тяжких хліборобських роботах, змушу-
ючи їх тягти плуга замість волів60. У фольклорних джерелах навіть зберег-
лася приказка, наче якийсь невільник литвин, що навчився руської мови,
примовляє, тягнучи плуга: “Ой! Романе-Романе, лихим лихом живеш – лит-
56 Там само. – С. 112.
57 Літопис руський. – С. 365.
58 Там само. – С. 366.
59 Там само. – С. 327.
60 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 3. – С. 16.
164
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
вою ореш!”61. В інших фольклорних джерелах – билинах маємо інформа-
цію про жорстоку розправу Романа над полоненими ворогами – литовськи-
ми вождями (королевичами)62.
Свідчення того, що Роман Мстиславович виступає в джерелах грізним
та сильним володарем, яким, з одного боку, залякують своїх дітей половці, і
який, з другого, оре литвою, чітко вказує нам про поєднання автором “Сло-
ва о полку Ігоревім” двох факторів в єдиній концепції північних (ятвяги) і
південних (половці) варварів. Така ситуація могла бути лише в період кня-
зювання Романа Мстиславовича, десь наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст.
У пізніший період ятвяги вже не були варварами, а їхній князь Міндовг –
сучасник Данила Галицького – навіть коронувався. Місця “Слова”, присвя-
чені Романові та його війнам з половцями і ятвягами, дають нам можливість
визначити не лише соціальну ідентичність літописця, що є завданням усьо-
го цього розділу, але й час написання самого твору. Можна з упевненістю
стверджувати, що “Слово о полку Ігоревім” було створене після 1185 р. (саме
тоді відбувся похід Ігоря Святославовича на половців) і до 19 червня 1205 р.
(час загибелі Романа Мстиславовича у битві під Завихвостовим). Ані до цього
двадцятиліття, ані після нього не було такої ситуації, щоб литва і половці
були погани par excellence.
Друга згадка про Романа Мстиславовича дає нам інформацію про те,
що автор “Слова” непогано орієнтувався і у польських та латинських (рим-
ських) справах політики галицько-волинського князя. Відомо, що православ-
ний галицький князь мав контакти з Ватиканом в особі папи Інокентія III
(1198–1216), а в польських справах орієнтувався взагалі наче риба в воді.
Очевидно, саме з огляду на давні союзи та усі переплетіння політики Рома-
на Мстиславовича з польськими католицькими князями, папа, враховуючи
також перемоги князя над ятвягами, тими ж поляками, половцями і уграми,
надіслав до нього послів, намовляючи на латинство та обіцяючи королів-
ський вінець і допомогу святого Петра у подальших завоюваннях князя.
Князь Роман, як повідомляють дослідники, відмовився від цієї допомо-
ги, оскільки не жадав примножувати свої володіння іншою ціною, аніж звич-
на для нього військова справа – “якоже отцы наши и деды размножили зем-
лю русскую”63. Джерела, згадуючи про посольство папи Інокентія III до
Романа Мстиславовича, називають навіть ім’я легата – кардинал Григор64.
Взагалі інформація про ці контакти, а також про відомий факт, що сам Ро-
ман іменував себе королем Руським65, могла з’явитись у джерелах як підґрун-
тя для “освячення” більш давньою традицією коронування сина Романа
61 Там само.
62 Там само. – С. 17.
63 Татищев В. Н. История Российская. – М.; Л., 1964. – Т. 3. – С. 162.
64 Лужницький Г. Українська церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954. –
С. 104.
65 Татищев В. Н. История Российская. – С. 257.
165
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
Мстиславовича – князя Данила Романовича Галицького папським нунцієм
у 1253 р. у Дорогичині. Очевидно, авторові “Слова”, який визначає Романо-
ву політику як таку, що робиться “під шоломами латинськими”, було також
відомо, що православний князь, вибудовуючи різні поліперспективні напрями
свого військово-стратегічного бачення, пожертвував 30 марок на розбудову
католицького собору святого Петра у місті Ерфурті у Тюрінгії. Принаймні,
в Ерфуртському соборі біля дати смерті Романа – 1205 р. знаходиться поми-
нальна табличка з зазначенням факту пожертви66.
Друге повідомлення автора “Слова” про ляські списи Романа Мстисла-
вовича і його братів – інших двох синів київського князя Мстислава Ізясла-
вовича – прямо стосується пропольської політики князя. Відомо, що Роман
Мстиславович втручався в польські усобиці, як у свої родинні справи. Підста-
вами для цього була шлюбно-династична історія родовідної гілки князя. Його
матір’ю була Агнеса, донька польського князя Болеслава II Кривоустого
(1058–1083) і сестра князя Казимира Великого (1177–1194); його тітка Євдо-
кія Ізяславівна була дружиною Мєшка III Старого (1173–1177), на той час
познанського князя67. Можна стверджувати, що Роман знав польську мову і
традиції, згодом одружився з племінницею свого двоюрідного брата – сина
князя Казимира князя Лєшека Мудрого (1201–1210), а свого сина князя Ва-
силька одружив з донькою того ж князя Лєшека68.
Тому з огляду на ці міцні родинні стосунки князь Роман ще в 1195 р.
підтримав своїх двоюрідних братів – малопольських Казимировичів князів
Лєшека і Конрада в боротьбі з великопольським князем, теж його родичем
Мєшком III, князем познанським, розгромивши військо останнього на річці
Мозгава поблизу Кракова 13 вересня 1195 р. Мєшко у бою зазнав великих
втрат (загинув його син Болеслав) і припинив війну з Казимировичами за
польський престол69. Сам Роман у цій внутрішньопольській битві був по-
ранений70.
Після цього Роман Мстиславович ще неодноразово втручався в польські
справи, отримуючи під польських князів військову допомогу і надаючи її
сам. Навіть загинув князь 19 червня 1205 р. у битві під Завихвостовим від
рук польських воїнів, черговий раз беручи участь у поході на територію
Польщі для вирішення низки польських та німецьких справ.
66 Петрушевич Антон. Исторические известия о церкви святого Пантелеймона. –
Львов, 1881. – С. 47.
67 Див.: Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець 9 – початок 16 ст). –
Львів, 2000. – С. 375.
68 Forsmann Julius. Die Beziehungen Altrussischer Fürstengeschlechter zu Westeuropa.
Ein Beitrag zur Geschichte Ost- und Nordeuropas im Mittelalter mit 22 Stammtafeln Ost-
und Nordeuropäischer Fürsten. – Bern, 1970. – Tafel VII.
69 Котляр М. Галицько-Волинська Русь. – К., 1998. – С. 265.
70 Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – С. 113.
166
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
Висновок
Даючи характеристики представникам найвищої владної верхівки Дав-
ньої Русі – князям руським, автор твору вже при оцінці князя Ігоря виявляє
себе як різнобічна особистість, спроможна дати оцінку князю відразу і од-
ночасно з трьох штандпунктів – як політику, як лицареві і як особистості,
людині. Оскільки середньовічні університети, що утворили наукову інтелі-
генцію, в той час лише народжувались у Західній Європі, але аж ніяк не на
Русі, автором твору не міг бути науковець-дослідник, який за фахом міг пи-
сати подібні твори. Зрозуміти князя Ігоря відразу в трьох площинах не мог-
ла також ані звичайна людина, ані просто лицар, ані просто особа духовно-
го стану. Це могла зробити лише особа, яка сама мала відповідний досвід і
могла діяти одночасно в усіх трьох вищезазначених площинах, тобто особа
князівського роду. Лише такій особистості надавалась можливість за наро-
дженням і вихованням проникнути в поліперспективний тривимірний світ
найвищої владної еліти Русі й оцінити його всебічно поглядом ніби згори
або зі сторони.
Оцінка князя Ігоря як політика подається автором “Слова” з підкрес-
ленням династичних моментів і необхідності успадкування слави попередніх
генерацій князів, відповідальності за свої вчинки перед нащадками і зна-
чення власних вчинків для примноження слави предків або, навпаки, їх при-
ниження. Діяння предків він співвідносить також у декількох площинах –
європейській та євразійській, виразно нівелюючи останню, пов’язану в його
баченні з чужими для нього варварськими половецькими номадами.
Таку ж фахову, зі знанням справи, характеристику дає автор і князеві
Ігорю як лицарю, чітко проводячи відмінність між лицарем, яким в ідеалі
має бути кожний князь, від просто воїна.
Детальну психологічну характеристику дає автор і князеві Ігорю як осо-
бистості. Тут автор виступає як особа, за плечима якої великий життєвий
досвід, котра здатна дати аналіз і оцінку діям князів у різних ситуаціях і
поєднати ці дії докупи у комплексній всебічній характеристиці, а не оціню-
вати Ігоря Святославовича лише за одним критерієм.
Непоганим психологом виступає автор і при оцінці особистості Олега
Гориславовича, якого він виразно протиставляє самому князю Ігорю, тим
самим виправдуючи до певної міри свого героя. Якщо Ігор, за автором, ро-
бить нерозважні помилки, він усе ж лишається патріотом, лицарем, який
б’ється з “поганими”. Натомість автор пропонує всім тим, хто сумнівається
в авансованому князеві Ігорю позитиві, постать Олега Гориславовича, який
взагалі приводить у рідну землю чужинців, завойовників, що, у свою чергу,
вносять у руський світ розруху, чвари і усобиці, штовхаючи тим самим краї-
ну до загибелі.
Нарешті, окрім порівняно “доброго” князя Ігоря, і відверто “злого” ге-
роя – князя Олега, автор, не бажаючи перебувати лише у коґнітивній ком-
плексності “чорне–біле”, привносить у повість образ третього типу. Це
167
Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім”...
відносно нейтральна щодо антиподів Ігоря Святославовича і Олега Гори-
славовича постать волинського, згодом галицького князя Романа Мстисла-
вовича. Привнесення цього персонажа дає нам надзвичайно багато і для
характеристики самого автора. Тут він, по-перше, виявляє себе знавцем полі-
тики “окраїнних” князівств – Галицького і Волинського. По-друге, він дає
оцінку цій політиці як папській, латинській і пропольській, яка на його дум-
ку, в цілому не сприяє загальному добру, а також веде до роз’єднання. По-
третє, він тут уперше дає виразну вказівку на час написання твору, показав-
ши князя Романа як такого, що діє у площинах двох варварських світів од-
ночасно – половців і ятвягів. Тут він знов виступає як противник сепаратної
політики окремих князівств і як державний муж. Він закликає до об’єднан-
ня, якого на час між 1185–1205 рр. (дати написання твору) на Русі вже не
було, але якого Руська земля, на його думку, конче потребувала.
Таким чином, проаналізувавши характеристики, дані автором “Слова”
трьом різним князям – представникам доволі відмінних одна від одної ліній
у тогочасному соціально-політичному житті руських князівств, можна зро-
бити висновок, що автор не лише добре знається на усіх хитросплетіннях
цього життя, але й бере в ньому певну участь. Давати подібні характеристи-
ки князям, усім відмінним лініям їхньої зовнішньополітичної і внутрішньо-
політичної орієнтації, а також оцінку всім їм як представникам різних ліній
з позиції нібито згори могла лише людина, яка належала до князівського
роду. Оскільки відомо, що тогочасна соціальна система Київської Русі була
досить чітко структурованою, видається сумнівним, щоб людина нижчого
рангу у суспільній ієрархії, скажімо, воєвода чи рядовий воїн, якщо вона не
була також князівського походження, могла давати поліперспективну оцін-
ку діям володарів і, водночас, знаходитись ніби у стороні.
Окрім цього, можна упевнено стверджувати, що автор твору – вже немо-
лода людина та сучасник осіб, які діють у творі, написаному між 1185 та
1205 рр. І, нарешті, автор “Слова” – це лицар, свідомий свого лицарського
обов’язку, який розуміється на лицарських звичаях і кодексах поведінки, і
проводить їх наскрізною думкою у творі при характеристиці князів,
визначаючи, щo саме у їхній поведінці відповідає високому званню лицаря,
а що ні.
Володимир Потульницький, Георгій Потульницький (Київ). Реконструкція со-
ціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання
ним образу князя: історіософський аналіз проблеми.
У статті подається авторська історіософська оцінка особистостей трьох різних
князів, що фігурують у поемі, крізь призму їхньої діяльності та вчинків. Якщо осо-
бистість князя Ігоря як головного героя поеми внаслідок достатньої кількості інфор-
мації розглядається в трьох площинах (політична, військова, особистісна), розкриття
персоналій двох інших князів обмежені, головним чином, політичною (Олег) і військо-
вою (Роман) складовими. На основі синтезної оцінки визначається соціальна іден-
тичність автора “Слова…” з історіософської точки зору. Детерміновані соціальне по-
168
Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ, Георгій ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ
ходження автора “Слова…”, його місце в тогочасній суспільній та військовій ієрархії,
вікові параметри, ставлення до своєї батьківщини та міра обізнаності у перипетіях того-
часної політики, а також імовірна можливість автора “Слова…” бути самому безпосе-
реднім учасником подій, описуваних у творі.
Ключові слова: соціальна ідентичність, лицарство, політика, патріотизм.
Владимир Потульницкий, Георгий Потульницкий (Киев). Реконструкция соци-
альной идентичности автора “Слова о полку Игореве” в контексте обрисовки им
образа князя: историософский анализ проблемы.
Статья посвящена изучению социального происхождения автора “Слова о полку
Игореве”, его места в общественной и военной иерархии того времени, определению
возрастных параметров, отношения к своей земле как патриота и как политика, а также
анализу гипотезы об авторе “Слова…” как непосредственном участнике событий, опи-
сываемых в произведении. В работе в качестве объектов исследования выделены три
героя поэмы (князья Игорь, Олег, Роман), характеристики которым даются в зависимо-
сти от наличия информации о них в соответствующих плоскостях. В результате исследо-
вания на основе применяемой авторами историософской методологии сделаны выводы
о собственно социальной идентичности автора “Слова…”. Подчеркивается авторская
историософская оценка личностей всех трех князей в контексте подробного анализа их
деятельности как представителей господствующих классов своей эпохи, рыцарей и
патриотов своей земли, а также современников автора “Слова…”, избравшего их пер-
сонажами своей поэмы.
Ключевые слова: социальная идентичность, рыцарство, политика, патриотизм.
Volodymyr Potulnytsky, Heorhii Potulnytsky (Kyiv). The Reconstruction of the Social
Identity of the Author of Slovo o polku Ihorevim in the Framework of His Depiction of
the Image of the Prince: The Historiosophic Analyses of the Problem.
The authors analyze the problem of political and social interaction among the three
types of elites in the medieval society, as reflected in the “Slovo o polku Ihorevim”. Attention
is paid not only to the exploration of social identity of the author but to the reconstruction of
the images of three representatives of the ruling elite (Ihor, Oleh, and Roman) in the framework
of their actual positions in society through political, military, and social dimensions. The
issue concludes with delineation of the general and specific characteristics of the social identity
of the author of “Slovo o polku Ihorevim”, his place in military hierarchy of that time, the
parameters of age and experience, the attitude toward his motherland and the eventual
possibility of the author to be himself the participant of the events described in the tale.
Kay words: social identity, aristocracy, politics, patriotism.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40913 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0011 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:39:02Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Потульницький, В. Потульницький, Г. 2013-01-29T19:31:15Z 2013-01-29T19:31:15Z 2010 Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми / В. Потульницький, Г. Потульницький // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 151-168. — Бібліогр.: 70 назв. — укр. XXXX-0011 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40913 У статті подається авторська історіософська оцінка особистостей трьох різних князів, що фігурують у поемі, крізь призму їхньої діяльності та вчинків. Якщо особистість князя Ігоря як головного героя поеми внаслідок достатньої кількості інформації розглядається в трьох площинах (політична, військова, особистісна), розкриття персоналій двох інших князів обмежені, головним чином, політичною (Олег) і військовою (Роман) складовими. Статья посвящена изучению социального происхождения автора “Слова о полку Игореве”, его места в общественной и военной иерархии того времени, определению возрастных параметров, отношения к своей земле как патриота и как политика, а также анализу гипотезы об авторе “Слова…” как непосредственном участнике событий, описываемых в произведении. В работе в качестве объектов исследования выделены три героя поэмы (князья Игорь, Олег, Роман), характеристики которым даются в зависимости от наличия информации о них в соответствующих плоскостях. The authors analyze the problem of political and social interaction among the three types of elites in the medieval society, as reflected in the “Slovo o polku Ihorevim”. Attention is paid not only to the exploration of social identity of the author but to the reconstruction of the images of three representatives of the ruling elite (Ihor, Oleh, and Roman) in the framework of their actual positions in society through political, military, and social dimensions. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Український археографічний щорічник Історичні статті Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми Реконструкция социальной идентичности автора “Слова о полку Игореве” в контексте обрисовки им образа князя: историософский анализ проблемы The Reconstruction of the Social Identity of the Author of Slovo o polku Ihorevim in the Framework of His Depiction of the Image of the Prince: The Historiosophic Analyses of the Problem Article published earlier |
| spellingShingle | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми Потульницький, В. Потульницький, Г. Історичні статті |
| title | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми |
| title_alt | Реконструкция социальной идентичности автора “Слова о полку Игореве” в контексте обрисовки им образа князя: историософский анализ проблемы The Reconstruction of the Social Identity of the Author of Slovo o polku Ihorevim in the Framework of His Depiction of the Image of the Prince: The Historiosophic Analyses of the Problem |
| title_full | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми |
| title_fullStr | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми |
| title_full_unstemmed | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми |
| title_short | Реконструкція соціальної ідентичності автора “Слова о полку Ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми |
| title_sort | реконструкція соціальної ідентичності автора “слова о полку ігоревім” у контексті змалювання ним образу князя: історіософський аналіз проблеми |
| topic | Історичні статті |
| topic_facet | Історичні статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40913 |
| work_keys_str_mv | AT potulʹnicʹkiiv rekonstrukcíâsocíalʹnoíídentičnostíavtoraslovaopolkuígorevímukontekstízmalûvannânimobrazuknâzâístoríosofsʹkiianalízproblemi AT potulʹnicʹkiig rekonstrukcíâsocíalʹnoíídentičnostíavtoraslovaopolkuígorevímukontekstízmalûvannânimobrazuknâzâístoríosofsʹkiianalízproblemi AT potulʹnicʹkiiv rekonstrukciâsocialʹnoiidentičnostiavtoraslovaopolkuigorevevkonteksteobrisovkiimobrazaknâzâistoriosofskiianalizproblemy AT potulʹnicʹkiig rekonstrukciâsocialʹnoiidentičnostiavtoraslovaopolkuigorevevkonteksteobrisovkiimobrazaknâzâistoriosofskiianalizproblemy AT potulʹnicʹkiiv thereconstructionofthesocialidentityoftheauthorofslovoopolkuihorevimintheframeworkofhisdepictionoftheimageoftheprincethehistoriosophicanalysesoftheproblem AT potulʹnicʹkiig thereconstructionofthesocialidentityoftheauthorofslovoopolkuihorevimintheframeworkofhisdepictionoftheimageoftheprincethehistoriosophicanalysesoftheproblem |