Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
Висвітлюються джерельні пріоритети М. Костомарова як історика. Розглядається ідеал науковості М. Костомарова, зокрема обстоюється думка про його роздвоєність. Окреслюються сутнісні риси творчості М. Костомарова як ученого певного типу – історика-художника. Освещаются источниковые приоритеты Н. Косто...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український археографічний щорічник |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2010
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40916 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 232-250. — Бібліогр.: 80 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859593962753359872 |
|---|---|
| author | Ясь, О. |
| author_facet | Ясь, О. |
| citation_txt | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 232-250. — Бібліогр.: 80 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український археографічний щорічник |
| description | Висвітлюються джерельні пріоритети М. Костомарова як історика. Розглядається ідеал науковості М. Костомарова, зокрема обстоюється думка про його роздвоєність. Окреслюються сутнісні риси творчості М. Костомарова як ученого певного типу – історика-художника.
Освещаются источниковые приоритеты Н. Костомарова как историка. Рассматривается идеал научности Н. Костомарова, в частности проводится мысль о его раздвоенности. Обрисовываются сущностные черты творчества Н. Костомарова как ученого определенного типа – историка-художника.
The article reveals the ranking by Mykola Kostomarov of his source materials as a historian. The author considers Kostomarov’s scientific ideal and, in particular, substantiates the idea of his dichotomy, outlines the essential his features as certain type of a scholar – historian-artist.
|
| first_indexed | 2025-11-27T17:56:52Z |
| format | Article |
| fulltext |
232
Олексій ЯСЬ
Олексій ЯСЬ (Київ)
МІЖ ДОСТОВІРНИМ ТА УЯВНИМ.
МИКОЛА КОСТОМАРОВ ЯК ІСТОРИК-ХУДОЖНИК
Поширення романтизму на теренах соціогуманітаристики ХІХ ст. спри-
чинилося до впровадження інтуїтивного проникнення до світу минувшини,
яке кардинально трансформувало способи й засоби осягнення історичного
часу. Відтак у текстах адептів романтичного історіописання споглядаємо
своєрідний сплав минувшини, сучасності та майбуття, себто синкретичне
сполучення, ба навіть синхронізацію різних часових елементів.
У цьому інтелектуальному річищі постають захоплення суцільною сти-
лізацією та просторово-часовим колоритом тієї чи іншої доби, її мистецько-
естетичною репрезентацією, зокрема витворенням численних образів і за-
мальовок, емпатією (співпереживаннями) автора з історичними героями –
колективними і персональними, тотальною фрагментацією та регіоналіза-
цією світу минулого і т. п.
Така концептуалізація історичного часу докорінно змінила дослідницькі
практики тодішніх учених та інтелектуалів, ба більше, вона ввела нові сти-
льові канони щодо представлення минулого, передусім надзвичайну
мінливість і розмитість межі між достовірним та уявним.
Означені темпоральні уявлення, властиві інтелектуалам-романтикам,
значною мірою стосуються й М. Костомарова. Здавалося, саме вони мали б
визначити його ставлення до історичних джерел, урешті-решт до всієї факто-
графічної основи історичних студій. Утім, зв’язок між часовими конструк-
ціями історика й емпіричним матеріалом видається неоднозначним, а в ба-
гатьох випадках – суперечливим.
Зазвичай М. Костомаров не обмежується розшуками провідних ідей істо-
ричних перетворень, що поєднують минуле, сучасне та майбуття народу в
єдиному органічному потоці. Натомість він приділяє значну увагу пошуку
їхніх фактографічних потверджень, себто прагне віднайти достатні підста-
ви, щоб мотивувати своє представлення процесів, подій та осіб на авансцені
минувшини. Відтак учений зорієнтований на відтворення “історичних
фактів з живими подробицями (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено
інакше. – О. Я.) їхньої обстановки”1.
1 Костомаров Н. Рец. на кн.: Чорна рада, хроника 1663 года П. Кулиша. – СПб.,
1857; Проповеди на малороссийском языке протоиерея Гречулевича. Издание второе,
исправленное П. Кулиша. – СПб., 1857 // Современник. – 1858. – Т. 67. – № 1. – С. 1.
233
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
Цю рису історика точно відзначив Дмитро Дорошенко: “Костомаров
почував потребу в живих образах. Він не міг обмежитися сухим історичним
фактом, йому хтілося наглядно показати цей факт, уявити його в живій
обстанові. В ньому викликало справжній ентузіазм талановите малювання
старовини або історичних типів в мистецтві”2. Недаремно Д. Дорошенко
вважав, що його монографії скидаються на “драматизовану хроніку”3.
Отже, виняткова творча уява М. Костомарова часто-густо визначала його
евристичну програму, зокрема джерельні пріоритети як дослідника. Останні
вимальовуються досить виразно вже на зорі його наукової творчості.
Приміром, ще в другій магістерській дисертації “Об историческом зна-
чении русской народной поэзии” він високо і досить категорично оцінив
рівень вірогідності козацько-старшинського літописання. “Літописи наші
вирізняються точністю, ми маємо незаперечні докази їхньої достовір-
ності...”, – стверджує вчений4.
Менш прихильно М. Костомаров ставиться до етнографічного матеріа-
лу (“історичні пісні”), але цінує його як “джерело для внутрішньої історії,
за яким історик міг би судити про устрій суспільний, про родинний побут,
вдачу, звичаї і т. п.”5.
За слушним спостереженням О. Грушевського, в харківський період
(1833–1844) він ще “не дійшов до нещадної гостроти критичного відчуття і
віз з собою до Києва і довіру до «Історії Русів», і повагу до фальсифікатів
«Запорожской Старины»”6.
Варто звернути увагу й на особливе ставлення М. Костомарова до дав-
ньоруських літописів. Зокрема, він уважав, що вони писалися не задля задо-
волення звичайної цікавості, а заради “спеціальних практичних цілей: вони
мали офіційний характер”7. Заразом історик наголошував, що їхніми авто-
рами виступали, як правило, сучасники й очевидці подій8.
Вочевидь, ці міркування, висловлені на початку 1860-х рр., пояснюють
евристичні настанови вченого до давньоруських літописів, які він часто
розглядав майже як офіційні джерела.
В. Антонович якось зауважив у своїх лекційних викладах, що М. Косто-
маров був першим із дослідників, хто правильно поставився до літопису як
джерела9.
2 Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. – К., 1920. – С. 88.
3 Його ж. Огляд української історіографії / Упор. та вступн. ст. Ю. Пінчука,
Л. Гриневич. – 3-є вид., репринт. – К., 1996. – С. 104.
4 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – Харь-
ков, 1843. – С. 8.
5 Там само. – С. 10–11.
6 Грушевский А. С. Из харьковских лет Н. И. Костомарова. – СПб., 1908. – С. 65.
7 Костомаров Н. Лекции по русской истории / Сост. по запискам слушателей
П. Г-вым [Гайдебуровым]. – СПб., 1861. – Ч. 1: Источники русской истории. – С. 21.
8 Там само. – С. 23.
9 Антонович В. Лекции по русской истории. [Літографія]. – [К., 1879?]. – С. 2.
234
Олексій ЯСЬ
Згодом М. Костомаров набув значного досвіду. Зокрема, доцільно взяти
до уваги майже 25-річну діяльність ученого в Археографічній комісії (1860–
1885) у С.-Петербурзі, його редакторську працю над серійним виданням
“Актов Южной и Западной России” (за редакцією історика видано 12 з 15
томів; СПб., 1861–1884. – Т. 1–9, 11–13) та ін.
Отож на схилі життя М. Костомаров став одним із найкращих фахівців
у царині джерелознавства історії України доби пізнього середньовіччя та
ранньомодерного часу10.
Водночас його археографічна діяльність, на думку М. Грушевського,
здебільшого концентрувалася навколо московського актового матеріалу11,
проте у своїх працях історик використовував різноманітні джерела. Втім,
джерельні пріоритети щодо козацько-старшинських літописів більш-менш
збереглися і в працях зрілого М. Костомарова, хоч до їхніх свідчень він ста-
виться вже досить обережно.
Наприклад, у студії “Гетманство Юрия Хмельницкого” (1868) автор
висловлює застереження стосовно відомостей, поданих у літописах С. Велич-
ка та Г. Граб’янки, проте прихильно відгукується про літопис Самовидця12.
Зрештою, у своїй “Автобиографии” М. Костомаров наголошує, що звич-
ка сліпо триматися відомостей, які подають літописи, побутувала в його
творчості навіть ще в першій половині 1860-х рр.13.
Такі авторські настанови щодо джерел не залишилися поза увагою інтер-
претаторів текстів українського історика. Приміром, Мирон Кордуба відзна-
чає, що в монографії “Богдан Хмельницкий” автор частково відтворив пові-
домлення С. Величка про клятвену обіцянку бояр за російського царя на
Переяславській раді 1654 р.14.
Почасти ставлення М. Костомарова до джерел можемо простежити за
їхньою градацією, укладеною в зазначеній студії.
У первісному, журнальному варіанті цієї монографії (1857) автор дифе-
ренціює власне ставлення до джерел. Зокрема, він поділяє їх (61 позицію)
на три групи за ступенем вірогідності представлених відомостей: 1) двома
зірочками виділені найдостовірніші; 2) однією – достовірні, але такі, що
10 Крип’якевич І. Археографічні праці Миколи Костомарова // ЗНТШ. – Львів, 1918. –
Т. 126/127. – С. 105–140; Петренко С. Археографічна спадщина Миколи Костомарова /
Наук. ред. Ю. А. Пінчук. – К.; Полтава, 2000. – 192 с.
11 Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров: (пам’яті М. Ко-
стомарова в двадцять п’яті роковини його смерті, помер 7.IV.1885) // Літературно-нау-
ковий вістник. – 1910. – Т. 50. – Кн. 5. – С. 224–225.
12 Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмельницкого // Костомаров Н. Историче-
ские монографии и исследования: В 12 т. – СПб., 1872. – Т. 12. – С. 157.
13 Його ж. Автобиография // Його ж. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Авт.
вступ. ст. и ком. Ю. Пинчук. – К., 1992. – С. 269.
14 Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung [рец. на: Hruševśkyj M. Istorija
Ukrajiny-Rusy. – Т. VIII. – B. 1–3; T. IX. – B. 1–2] // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. –
Berlin, 1932. – Band VI. – S. 221–222.
235
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
“потребують особливо суворої та обережної критики”; 3) без зірочки – ті,
якими можна користуватися тільки в разі підтвердження з інших джерел15.
Відзначимо, що до першої категорії джерел учений відніс літописи С. Ве-
личка та Самовидця, студії Євгенія Болховітінова “Описание Киево-Софий-
ского собора и киевской иерархии” (К., 1825), Д. Зубрицького “Kronika miasta
Lwowa od roku 1634 do 1690” (Lwów, 1844) та М. Маркевича “История Мало-
россии” (М., 1842–1843. Т. 1–5), а також “Памятники, изданные Временною
комиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при киев-
ском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе” (К., 1845–1852. –
Т. 1–3), низку збірок польських пам’яток, хроніку С. Грондського та ін.
До цієї ж групи джерел також включені “Полное собрание законов Рос-
сийской империи” (1830. – Т. 1) та “Собрание государственных грамот и
договоров” (М., 1813–1822. – Т. 1–4).
Утім, згадка про ці офіційні видання як першорядні джерела видається
дещо декларативною з огляду на авторські пріоритети.
Ще менше логіки споглядаємо в окресленні другої групи джерел, до
якої потрапили твори В. Коховського, Й. Пасторія, С. Твардовського, щоден-
ник Й. Єрлича, а також праці Д. Бантиша-Каменського “История Малой
Руси” (1842. – Т. 1–3), М. Бантиша-Каменського “Историческое известие о
возникшей в Польше унии, с показанием начала и важнейших, в продолже-
ние оной, через два века приключений…” (М., 1805), Г.-Л. де Боплана “Опи-
сание Украйны” (СПб., 1832), Г.-Ф. Міллера “Исторические сочинения о Мало-
россии и Малороссиянах” (М., 1846), О. Рігельмана “Летописное повество-
вание о Малой России и ее народе и о козаках вообще…” (М., 1847) та ін.
До другої групи М. Костомаров також зарахував “Запорожскую стари-
ну” (1833–1838), що видавалася І. Срезневським, “Сборник украинских пе-
сен” (К., 1849), укладений М. Максимовичем, і “Народные Южнорусские
Песни” (К., 1854), опубліковані А. Метлинським.
У третій (найменшій за кількістю!) групі джерел опинилися “История
русов”, праця С. Зарульського “Описание Малой России и Украины” (М.,
1848) та деякі ін. Пізніше в одній зі своїх монографій М. Костомаров харак-
теризує “Историю русов” як фальшиву пам’ятку16.
Зауважимо, що в інших прижиттєвих виданнях “Богдана Хмельницко-
го” цей принцип градації джерел майже не змінився, хоч загальний список у
другому виданні (1859) збільшився до 72, у третьому виданні (1870) – до 80,
а в четвертому (1884) – до 97 бібліографічних позицій.
У другому виданні зазначеної монографії перша група джерел розшири-
лася за рахунок “Источников малороссийской истории, собранных Д. Н. Бан-
тышем-Каменским и изданных О. Бодянским” (М., 1858. – Ч. 1), а також
кількох праць іноземних авторів17.
15 Костомаров Н. Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России:
Источники // Отечественные записки. – 1857. – Т. 110. – Кн. 1. – С. 200–203.
16 Його ж. Мазепа. – М., 1882. – С. 439.
17 Його ж. Богдан Хмельницкий: В 2 т. – 2-е изд., доп. – СПб., 1859. – Т. 1. – С. VII–XVI.
236
Олексій ЯСЬ
У третьому виданні до першої групи джерел автор долучив “Акты
Южной и Западной России” (СПб., 1863, 1865, 1861. – Т. 1–3), рукописи
Імператорської публічної бібліотеки у С.-Петербурзі, “Архив Юго-Запад-
ной России” (К., 1863. – Ч. 3. – Т. 1), кілька видань польських пам’яток
та ін.18. Причому М. Костомаров у виданні 1870 р. підкреслює, що відно-
сить до першої групи джерел “переважно акти”19.
Певні доповнення внесені істориком і до другої категорії джерел у ви-
данні 1870 р. Приміром, була включена студія К. Шайнохи “Dwa lata dziejów
naszych, 1646, 1648” (Lwów, 1865. – Т. 1), “Записки о Южной Руси” (СПб.,
1856–1857. – Т. 1–2), зібрані П. Кулішем, та рукописна збірка “южнорус-
ских песен” самого автора монографії20.
Деякі джерела М. Костомаров відніс до інших груп, порівняно з пер-
шим виданням монографії. Зокрема, з кола найдостовірніших джерел був
вилучений літопис С. Величка, який автор включив до другої групи.
Проте літопис Самовидця і в третьому, і в четвертому виданнях “Богда-
на Хмельницкого” кваліфікується вченим як першорядне джерело21. Одесь-
кий історик О. Маркевич слушно відзначив, що літопис Самовидця М. Косто-
маров, попри зауваги опонентів, розглядав як важливе джерело з українсь-
кої минувшини22.
Схожі доповнення споглядаємо і в бібліографічному списку четвертого
видання цієї монографії23.
До джерел першої групи додані щоденник С. Освєнціма, витяги з якого
опублікував В. Антонович (1882), та звід законів “Volumina Legum” (СПб.,
1860. – Т. 1–8).
Друга категорія джерел поповнилася працями Й.-Х. Енгеля “Geschichte
der Ukraine und der ukrainischen Kosaken, wie auch der Königreiche Halitsch-
Wladimir” (Halle, 1796), Л. Кубалі “Szkice historyczne” (Lwów, 1880), К. Не-
сецького “Herbarz Polski” (Lipsk, 1845. – Т. 10), С. Соловйова “История Рос-
сии с древнейших времен” (М., 1880. – Т. 12) та ін.
Третя група збагатилася творами П. Шевальє, Ж-Б. Шерера та моногра-
фією П. Буцинського “О Богдане Хмельницком” (Харьков, 1882). Варто за-
значити, що кваліфікація останньої студії як недостовірної виглядає досить
18 Його ж. Исторические монографии и исследования: В 12 т. – 3-е изд., доп.
и испр. – СПб., 1870. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. – Т. 1. – С. III–XIII.
19 Там само. – С. XII.
20 Там само. – С. ХІ–ХІІ.
21 Там само. – С. V; Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. –
СПб., 1884. – Т. 9: Богдан Хмельницкий. Историческая монография. – 4-е изд., доп. и
испр. – Т. 1. – С. IV.
22 Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение (Речь, читанная в собрании
одесского славянского благотворительного общества св. Кирилла и Мефодия приват-
доцентом А. И. Маркевичем). – Одесса[, 1885]. – С. 16.
23 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – Т. 9: Богдан Хмель-
ницкий. Историческая монография / 4-е изд., доп. и испр. – Т. 1. – С. III–ХІІ.
237
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
дивно, оскільки М. Костомаров відгукнувся на її появу позитивною ре-
цензією24.
Заразом із переліку джерел до третього й четвертого видання історик
узагалі виключив “Историю Малороссии” М. Маркевича. Вочевидь, автор
наприкінці життя чудово розумів компілятивний характер цього п’ятитом-
ника, який у першому та другому виданнях своєї студії розглядав як важли-
ве джерело. Проте у виданнях 1870 та 1884 рр. так і залишилася славнозві-
сна “Запорожская старина”, хоч і перенесена в останньому до кола недосто-
вірних джерел.
Загалом диференціація джерел, представлена вченим у чотирьох при-
життєвих виданнях (1857, 1859, 1870 та 1884) монографії “Богдан Хмель-
ницкий”, свідчить, що М. Костомаров в останні роки життя дедалі більше
залучав “актові матеріали” і критичніше ставився до свідчень літописів.
Проте ця еволюція відбувалася досить повільно, а відтак її не варто над-
мірно генералізувати. Тим більше, що евристичні пріоритети історика, ске-
ровані на відтворення просторово-часового колориту як терену побутуван-
ня масового героя – народу/нації, були достатньо сталими впродовж усієї
творчої біографії.
Деякі зауваги М. Костомарова щодо джерел, які він інтенсивно викори-
стовував в історичних монографіях, можемо віднайти в його передмовах
редактора до “Актов Южной и Западной России”. Однак ці нотатки відоб-
ражають скоріше особисті вподобання вченого стосовно тих або інших актів,
аніж аналіз чи оцінку їхніх інформативних можливостей.
Наприклад, у передмові до шостого тому цього видання, на яке автор
неодноразово покликується у своїй монографії “Руина…” (1879–1880), він
відзначає, що з “актів, котрі використовуються взагалі як джерела побу-
тової історії означеного часу, особливо цікаві: про перебування Брюховець-
кого в Москві (№ 1); список статей, записаних дяком Євстратом Фроловим
про стан справ у Малоросії та про ставлення Брюховецького до Мстислав-
ського єпископа Мефодія (№ 41); про Переяславський бунт (№ 48 та 50) та
статейний список Тяпкіна, якого цар Олексій Михайлович відіслав до До-
рошенка, котрий у той час хилився до Росії”25.
Схожі зауваги споглядаємо і в передмовах до інших томів “Актов Юж-
ной и Западной России”. “Надзвичайні з надрукованих у ІІІ томі актів відно-
сяться до різних билинних та побутових видів історичного життя Південної
Русі означеного періоду часу”, – зазначає М. Костомаров у передньому слові26.
24 Його ж. Рец. на кн.: Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком. – Харьков, 1882 //
Южный край (Харьков). – 1882. – № 693. – 28 дек. – С. 1–2.
25 Його ж. Предисловие // Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Рос-
сии, собранные и изданные Археографическою комиссиею / Под ред. Н. Костомарова. –
СПб, 1869. – Т. 6: 1665–1668. – C. III.
26 Там само. – 1861. – Т. 3: 1638–1657. Дополнения к третьему тому Актов для
истории Южной и Западной России. – C. [I].
238
Олексій ЯСЬ
У подібному сенсі історик аргументує і потребу публікації в другому
томі “Актов Южной и Западной России” полемічних творів Іоанна Вишен-
ського та києво-печерського ієродиякона Леонтія. На його думку, ці тексти
представляють “живе і цікаве зображення понять, кругозору, вірувань, цер-
ковного порядку, суспільних умов, вдачі, звичаїв та взагалі всіх видів жит-
тя Південної Русі”27.
Очевидно, що М. Костомаров оцінює інформативний потенціал історич-
ного джерела не стільки за ступенем точності і вірогідності поданих відо-
мостей, скільки за репрезентацією різноманітних побутових, духовних, мо-
рально-етичних, мистецько-естетичних та інших характеристик, які дають
йому змогу повніше уявити й змалювати історичну епоху.
Власне, він розглядає ці джерела у контексті їхньої придатності щодо
конструювання первісного чи достовірного шару представлення минувши-
ни, котрий неодмінно має бути доповнений уявним зрізом тієї епохи. Саме
така інтуїтивна, ба навіть ірраціональна настанова посідає домінуюче місце
в евристичній програмі українського історика, хоч і не виключає вповні кри-
тично-аналітичних вкраплень.
Зазначимо, що учень В. Антоновича історик Іван Линниченко, котрий
просив М. Костомарова допомогти у витлумаченні літописних відомостей,
апелював не до їхнього критичного прочитання, а до “історичного відчут-
тя” вченого, яке “підкаже”, чи є хиби у запропонованому ним трактуванні28.
Ряд дослідників (Г. Карпов, І. Крип’якевич та ін.) відзначає тенденцій-
не ставлення М. Костомарова до джерел, пов’язаних із політичною історією,
дипломатичними зносинами, законодавством і т. п. Натомість у його працях
спостерігають інтенсивне використання літописів29.
Не випадково в одній із перших монографій М. Костомаров характери-
зує акти, опубліковані у виданнях Археографічної комісії, як сирі, необроб-
лені матеріали30. Дехто з істориків акцентує увагу й на досить вільному та
не завжди точному вживанні джерел в історичних текстах М. Костомарова,
зокрема наголошує на недостатній кількості покликань, поганому оформ-
ленні наукового апарату тощо31.
Цю думку загалом поділяють і сучасні науковці, котрі вважають, що
хоч протягом 1860-х – 1870-х рр. джерельна база студій ученого кардиналь-
но розширилася, проте його упереджене ставлення до певних видів джерел
частково збереглося32.
27 Там само. – 1865. – Т. 2: 1599–1637. Прибавления 1266–1301. – С. [II].
28 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі –
ІР НБУВ). – Ф. 22. – Спр. 175. – Арк. 1зв. (лист І. Линниченка до М. Костомарова).
29 Карпов Г. Костомаров как историк Малороссии. – М., 1871. – С. 28; Крип’яке-
вич І. Археографічні праці Миколи Костомарова. – Т. 126/127. – С. 126–127; та ін.
30 Костомаров Н. Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI–
XVII столетиях. – СПб., 1860. – С. 6.
31 Маркевич А. Костомаров Николай Иванович // Русский биографический сло-
варь: В 25 т. – СПб., 1903. – [Т. 9: Кнаппе–Кюхельбекер]. – С. 317–318.
32 Петренко С. Археографічна спадщина Миколи Костомарова – С. 156–159.
239
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
Окреслені пріоритети М. Костомарова стосовно різних джерельних ком-
плексів значною мірою вмотивовувалися його скерованістю на відтворення
атмосфери минувшини, побутового інтер’єру, зрештою самого “духу” епо-
хи. Недаремно М. Грушевський називав М. Костомарова “істориком-анти-
кваром” чи “антикваром-побутовцем”33.
Зауважимо, що така домінація просторово-часового колориту минув-
шини загалом властива романтичному історіописанню. Її споглядаємо і в
текстах М. Костомарова, в яких інколи вбачають “увиразнення хронотипу і
місця подій”34.
Утім, у випадку з М. Костомаровим художня реконструкція та відтво-
рення колориту епохи не є самоціллю. Видається, що вони слугують лише
засобами, які дозволяють вченому заглибитися у внутрішній світ історичної
людини, віднайти етнопсихологічні, етичні й мистецько-естетичні характе-
ристики її буття в часі та просторі35.
Більше того, на цьому місці простежуємо своєрідне роздвоєння ідеалу
науковості у творчості М. Костомарова між художньою та достовірною ре-
презентацією минувшини.
На думку Дмитра Багалія, для нього “головне в історії – це зрозуміння
психології минулого; від індивідуальної психології він як народник-історик
переходив до народної, колективної (курсив Д. Багалія. – О. Я.)”36.
Подібні міркування побутують у студіях інших науковців, наприклад, у
відомому історіографічному огляді М. Рубінштейна. “За вражаючої зазви-
чай кількості документальних відомостей у Костомарова, широті й різ-
номанітності використаного ним фактичного матеріалу саме застосування
матеріалу має суто літературно-психологічний, суб’єктивний характер,
за повної відсутності наукової критики”, – категорично наголошує М. Рубін-
штейн37.
Врешті, уподібнення народу до органічної і водночас єдиної антропо-
морфної спільноти спостерігаємо в багатьох працях М. Костомарова. “Будь-
який народ має в собі щось певне, що стосується більш або менш кожного з
тих осіб, які належать до народу. Це народний характер, за яким ціла маса
може бути розглянута як одна людина”, – зазначає історик у другій магі-
33 Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні
і полемічні писання Костомарова / За ред. акад. М. Грушевського. – [К.,] 1928. – С. III–IV.
34 Козачок Я. В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і
науково-публіцистична творчість Миколи Костомарова). – К., 2004. – С. 11.
35 Див., напр.: Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Упор. і підгот.
до друку д-р М. Шафовал. – Мюнхен, 1993. – С. 8–16; Балагутрак М. П. Українська
етнопсихологія ХІХ ст.: Автореф. дис. ... к. і. н. – Львів, 2004. – С. 9–13.
36 Багалій Д. Історіографічний вступ [до “Нарису історії України: на соціяльно-
економічному ґрунті”] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. – Харків, 2001.– Т. 2: Джерело-
знавство та історіографія історії України / Гол. ред., упор., авт. вступ. ст. і ком. В. В. Крав-
ченко. – С. 225.
37 Рубинштейн Н. Л. Русская историография: Учеб. пособие. – М., 1941. – С. 431.
240
Олексій ЯСЬ
стерській дисертації38. Таке психологічне і морально-етичне зіставлення
персонального та колективного героїв відображає домінацію інтуїтивної
стратегії представлення минулого, хоч, звісно, не виключає і наявності ана-
літичних елементів мислення.
Ці риси М. Костомарова як ученого виявляються в його психологічних
замальовках, спробах відтворити особливості побутування масового/колек-
тивного героя, які іноді дозволяють йому робити цікаві спостереження і
промовисті узагальнення.
Приміром, у монографії “Очерк домашней жизни и нравов великорус-
ского народа в XVI–XVII столетиях” з-поміж величезної кількості етно-
графічного матеріалу та побутових подробиць несподівано натрапляємо на
декілька цікавих думок щодо феноменології російського народу. Останні
можемо розглядати як предтечу своєрідних типологічних характеристик
М. Костомарова.
“В російському способі життя було поєднання крайнощів, суміш про-
стоти та первісної свіжості незайманого народу з азійською зніженістю
та візантійською розслабленістю”, – відзначає історик39.
У тексті цієї монографії знаходимо й низку інших авторських зауваг,
зокрема про сполучення візантійської пихатості й татарської грубості у
спілкуванні між росіянами40 , про зовнішній характер російського благоче-
стя41 і т. п.
Чи не з такої побутової й етнографічної мозаїки і постала знаменита
формула М. Костомарова про “дві руські народності”, а врешті-решт, про
змагання федерації з єдиновладдям у східнослов’янській історії? Адже вче-
ний пов’язує з існуванням двох слов’янських народів – відмінні, точніше
контроверсійні ідеали суспільного і громадського устрою.
“Корінний зачин руського державного устрою йшов двома шляхами: з
одного боку, до з’єднання всієї Руської Землі в єдинодержавне тіло, а з дру-
гого – до виникнення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи свою
самобутність, не втрачали між собою зв’язку та єдності, що виражалися
в їхній сукупності. Ця основа федерації не є в нашій історії чимось виключ-
но властивим Слов’янському племені…”, – зазначає вчений42.
Варто наголосити, що М. Костомаров, як і російський історик М. Полє-
вой43, відводив виняткову роль монголо-татарській навалі в російській історії.
На його думку, це завоювання визначило засадничі риси формування Москов-
38 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. – С. 9.
39 Його ж. Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа… – С. 99.
40 Там само. – С. 127.
41 Там само. – С. 211.
42 Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси // Основа. – 1861. –
№ 1. – С. 121.
43 Полевой Н. История русского народа: В 6 т. – М., 1829. – Т. 1: От древнейших
времен до разделения России на уделы (до 1055-го года). – C. XLI–XLII.
241
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
ської держави (єдинодержавність) та зруйнувало удільно-вічовий (федера-
тивний) уклад.
Звідси, мабуть, і походить той засадничий конфлікт в українській історії,
який М. Костомаров представляє досить відрефлектовано: “…Україна цілі
віки берегла старосвітські погляди; вони перейшли в її кров і тіло, несвідо-
мо для самого народу, й Україна, зорганізувавши козацький устрій, – фор-
му, що зародилася ще в далеку давнину, – шукала тої федерації у спілці з
Московщиною, де вже давно зникли ці федеративні основи”44.
Ще гостріші зауваги історика щодо сполучення з Москвою подибуємо в
його текстах, написаних за часів кирило-мефодіївських братчиків, зокрема
у славнозвісних “Книгах буття українського народу”. “Але скоро побачила
Україна, що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то
єсть цар, а цар московський значе усе рівно, що ідол і мучитель”, – відзначає
М. Костомаров45.
Отож два відмінні ідеали суспільного устрою – федерація та єдиновладдя
часто-густо виглядають в авторських текстах не стільки як взаємодоповню-
ючі, а як конфронтаційні ідеї, які представляють індивідуальність і за-
гальність історичного буття.
Зауважимо, що федеративні прагнення українства не були зорієнтовані
виключно на Москву.
Наприклад, М. Костомаров наголошує, що федеративні устремління до
спілки з Польщею побутували в козацькій верхівці і за часів Хмельниччи-
ни, і за доби Руїни. “…Під час своєї боротьби з Польщею, до приєднання до
Московської держави, він (Б. Хмельницький. – О. Я.) слідував цій ідеї феде-
ративного союзу і всупереч народному бажанню повного розриву з Польщею
тривалий час хотів полагодити справу без розриву. За життя Хмельницького
більше за всіх цю ідею підтримував у ньому генеральний писар Іван Вигов-
ський, – і тепер він став на чолі федеративної партії”, – зазначає історик46.
В іншій студії автор згадує про невдалу спробу І. Виговського “створи-
ти з України автономне політичне тіло під єдиною федеративною владою
з Польщею…”47. Зокрема, він тримається думки, що справжнім автором Га-
дяцької угоди (1658) був український шляхтич Юрій Немирич, який запла-
тив за неї своїм життям48.
Більше того, у відомій публіцистичній розвідці “Украйна (Письмо к из-
дателю «Колокола»)” М. Костомаров відзначає, що вислідом Гадяцького акта
44 Костомаров М. Дві руські народності / Пер. О. Кониський; з переднім словом
Д. Дорошенка. – К.; Лейпциг[, 1923]. – С. 42.
45 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К., 1990. – Т. 1 / Упор. М. І. Бутич,
І. І. Глизь, О. О. Франко; гол. ред. П. С. Сохань. – С. 257.
46 Костомаров Н. Гетманство Выговского // Основа. – 1861. – № 4. – С. 5.
47 Його ж. Мазепа. – С. 186.
48 Його ж. Мазепинцы // Русская мысль. – 1884. – № 1. – С. 2.
242
Олексій ЯСЬ
стала “федеративна Річ Посполита”, до якої Велике князівство Руське
ввійшло як “незалежна республіка”49.
Врешті, на думку історика, “незалежність України у федеративному
зв’язку з іншим політичним тілом залишилася лише ідеалом і Хмельницько-
го, і після нього у долі всіх його співвітчизників, котрим дозволяв їх розумо-
вий кругозір мислити про політичний устрій їхньої батьківщини. Хмель-
ницький робив спроби влаштувати федеративний зв’язок то з Туреччиною,
то з Московською державою, то навіть з тією ж Польщею, якби тільки ця
Польща могла скільки-небудь змінитися”50 .
Про те, наскільки важливими є зазначені ідеали у світосприйнятті
М. Костомарова, свідчить його типологія “двох руських народностей”, яку
він розкриває у вигляді кількох опозицій: особиста воля малороса та загаль-
ність, домінування колективу у великоросіянина51, українська громада як
“добровільне товариство людей” і російський “мір” (“община”) як “абст-
рактний вислів загальної волі”, що нав’язує “громадську й державну
єдність”52.
Варто підкреслити, що історик розглядає ці особливості як сутнісні риси,
які визначають духовний склад “двох руських народностей”. Відтак ідеал
науковості М. Костомарова роздвоюється не тільки між академічним кано-
ном достовірне/художнє, а й між відмінними соціокультурними вимогами у
представленні розмаїтого світу “народної історії”, які локалізуються у вигляді
опозиції: індивідуальне/загальне.
Витоки такої репрезентації української та російської минувшини, воче-
видь, є багатоманітними.
Іван Крип’якевич вважав, що причина того, “чому Костомаров до на-
родної традиції прикладає таке значення – це його основне історіографічне
становище – д е м о к р а т и з м (розрядка І. Крип’якевича. – О. Я.)”53.
Співзвучне судження знаходимо і в текстах відомої громадської діячки
Х. Алчевської. Зокрема, вона обстоювала тезу, що “ідеями федеративності,
цією безмежно-широкою сферою, не обмежуються конклюзії (висновки. –
О. Я.) Костомарова, засновані на історичнім досвіді, з того досвіду, як з вічно
свіжого, цілющого джерела, походить його демократична свідомість і
певність в питаннях, яким шляхом іти далі кожній народності”54.
Натомість сучасні російські історики часто-густо тлумачать федераліст-
ські погляди М. Костомарова в контексті новітнього прочитання імперської
49 [Костомаров Н.] Украйна (Письмо к издателю “Колокола”) // Колокол. Приба-
вочные листы к “Полярной Звезде” (Лондон). – 1860, 15 янв. – Лист № 61. – С. 500.
50 Його ж. Мазепинцы. – С. 3.
51 Його ж. Дві руські народності. – С. 77–78.
52 Там само. – С. 94–95.
53 Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII в. – Львів, 1923.– С. 46.
54 Алчевська Х. Поети-вчені й наука (М. Костомаров і А. Кримський) [автограф
статті] // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевчен-
ка НАН України. – Ф. 36. – Спр. 38. – Арк. 14.
243
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
історії Росії (т. зв. “нової імперської історії”). Зокрема, наголошують на на-
чебто позитивному ставленні українського вченого до “державного єднан-
ня Великоросії і Малоросії”, яке становить важливий внесок у розробку
федералістської концепції Росії55.
Зрештою, М. Костомаров був схильний розглядати не тільки цілі епохи,
а й побутування як масового, так і персональних героїв на авансцені минув-
шини з морально-етичної та психологічної перспективи. Зазначимо, що дехто
із сучасних дослідників з огляду на “психологічні складові” у працях М. Кос-
томарова навіть пропонує розглядати його як предтечу знаменитої фран-
цузької історичної школи “Анналів”56.
Так чи інакше, психологічна та морально-етична рецепція минулого
сполучаються в українського вченого із загостреним відчуттям часу, сприй-
няттям мінливості деталей та подробиць історичної обстановки, які репре-
зентують обставини життя визначних і маловідомих осіб.
“Не предмети повинен мати історик на першому плані, а живих лю-
дей, яким ці предмети належали в свій час. У цьому вся таємниця сучасної
історичної настанови”, – наголошує М. Костомаров57. Відтак у його текстах
дивним чином поєднувалися критичне й достовірне тлумачення минувши-
ни з художністю й образністю викладу фактографічних відомостей.
Звичайно, таке поеднання спричиняло певні конфлікти як у процесі
опрацювання історичного матеріалу, так і у представленні минувшини на
сторінках наукових праць. Проте вченому загалом вдавалося досить гармо-
нійно узгоджувати ці суперечності. Очевидно, саме тому він уникав вели-
ких синтетичних узагальнень та висновків у більшості своїх монографій.
Такі риси М. Костомарова як історика створювали неповторний візеру-
нок наукової творчості. Недаремно його погляди повніше виявляються в
полемічних розвідках, публіцистичних нотатках, журнальних статтях або в
рецензіях, аніж в історичних монографіях, в яких головну увагу зосередже-
но на мистецько-естетичному відтворенні минувшини.
До цих особливостей спадщини М. Костомарова неодноразово привер-
тали увагу відомі вчені. “Синтетика взагалі не була найсильнішою сторо-
ною його писань; в них переважав характер описовий; свою аргументацію
великий історик рідко збирав в виразні, докладно сформульовані тези в своїх
наукових працях: вони звертались не так до розуму, як до почуття і уяви
55 Фокина Н. В. Принцип федерализма в историко-политическом творчестве
Н. И. Костомарова (1817–1885): Автореф. дис. … к. полит. н. – М., 2007. – С. 20, 24.
56 Балагутрак М. Микола Костомаров як попередник ідей французької школи істо-
ричної психології (школи “Анналів”) // Народознавчі зошити. – 1996. – Зош. 4. –
С. 251–258.
57 Костомаров Н. Об отношении русской истории к географии и этнографии (Лек-
ция, читанная в Географическом обществе 10-го марта 1863 г.) // Історична спадщина у
світлі сучасних досліджень: Величко, Маркевич, Маркович, Костомаров, Яворський /
За ред. В. А. Смолія, Ю. А. Пінчука. – К., 1995. – С. 168.
244
Олексій ЯСЬ
читача, – зазначає М. Грушевський. – Тим часом в своїх статтях публіцис-
тичних і полемічних він часто відчував потребу дати точну формулу своїх
поглядів в тім чи іншім питанню: ясну і виразну, де не було б нічого недого-
вореного, ніяких зайвих слів і деталів, які могли б відтягнути увагу і при-
темнити головне в контроверсії”58.
Заразом побутує теза, що в монографічних студіях М. Костомарова цілко-
вито домінує художній та етнографічний колорит, а критичне опрацювання
матеріалу, його інтерпретація і пояснення майже відсутні.
Наприклад, саме в такому інтелектуальному руслі характеризує його
дослідницький інструментарій С. Томашівський. На думку останнього, у
творчості М. Костомарова виявляється “рішуча перевага описування (де-
скриптивна метода), глядання т. ск. історичних ефектів, драматизоване
оповідання, надмірне довірє до жерел і недостача їх аналізи, перецінюван-
ня індивідуальностей, багата фантазія в репродукції, поверхова історична
обсервація і т. ін.”59.
Аналогічні міркування зустрічаємо і у М. Кордуби, який називав М. Кос-
томарова та Л. Кубалю “безкритичними істориками”60.
Зауважимо, що такий аналітичний підхід М. Грушевського, С. Томашів-
ського та інших дослідників до текстів М. Костомарова продукує супереч-
ність. Адже пошук критичних процедур, формалізованих висновків та син-
тетичних узагальнень за принципом “подібне до подібного” стосовно твор-
чого доробку історика-романтика, в якому домінують інтуїтивні мисленнєві
сполучення, апріорно передбачає отримання негативного результату.
Натомість висвітлення спадщини М. Костомарова з урахуванням сутні-
сних особливостей романтичної історіографії дає змогу окреслити цікаві та
багатообіцяючі перспективи у вивченні його творчості.
Передусім, ідеться про роль сюжету, значення історичного контексту в
репрезентації минулого, інтуїтивно-чуттєве проникнення вченого у пред-
мет вивчення, його “вживання” в образи історичних осіб, які притаманні
романтичному історіописанню61.
Цю особливість М. Костомарова як історика точно підмітив В. Антоно-
вич. “…Микола Іванович не міг братися за будь-які сюжети (курсив
В. Антоновича. – О. Я.), і якщо ми згадаємо його численні історичні робо-
58 Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова. – С. V.
59 Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки
(З нагоди ювілею) // Літературно-науковий вістник. – 1906. – Т. 33. – Кн. 3. – С. 482.
60 Великопольська У. Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині
Мирона Кордуби // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб.
наук. пр. – К., 2007. – Вип. 15. – С. 170.
61 Див., напр.: Реизов Б. Г. Французская романтическая историография (1815–1830) /
Отв. ред. А. Л. Дымшиц. – Л., 1956. – С. 52; Зашкільняк Л. Методологія історії: від
давнини до сучасності. – Львів, 1999. – С. 110–111; Савельева И. М., Полетаев А. В.
Знание о прошлом: теория и история: В 2 т. – СПб., 2006. – Т. 2: Образы прошлого. –
С. 506, 522; та ін.
245
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
ти, то побачимо, що вибір сюжету для нього складав особливе завдання,
далеко не легке. Він брав переважно сюжети, сповнені високого драматиз-
му, в яких народний дух виявляється у всій повноті свого розвитку, або особи-
стості, біографії яких були настільки типові та сповнені рельєфних рис, що
історик міг відтворити їх у всій життєвій повноті”, – зазначає В. Антонович62.
Суголосну думку висловив і М. Драгоманов, який наголошував на “дра-
матичності сюжету” монографії про Б. Хмельницького63.
Втім, варто пильно придивитися і до постаті самого М. Костомарова,
зокрема до вражаючих поворотів його біографії та самобутніх рис особис-
тості: згадаймо трагічну загибель (убивство грабіжниками) його батька, коли
майбутньому історику ледве виповнилося 11 років, складні життєві колізії
незаконнонародженого, напівкріпосного хлопчика, драматичну історію ко-
хання, пов’язану з Аліною Крагельською, його в’язничні переживання і
морально-психологічні випробування після арешту у справі кирило-ме-
фодіївців, мінливе й динамічне співвідношення етнонаціональних лояльно-
стей та ін.
Зауважимо, що чимало сучасників сприймали М. Костомарова як вкрай
складну і суперечливу, ба навіть екзальтовану особистість.
“В один і той же час він був раціоналістом, скептиком і містиком. Він
розумно вирішував питання іст[оричного] життя народів та буденного жит-
тя окремої людини і, водночас, їздив ворожити на картах до уславленої
чаклунки”, – згадував його давній приятель ще з харківських часів Франц
Неслуховський64.
Поет-романтик Олександр Корсун, переповідаючи харківські виступи
М. Костомарова, наголошував, що в полемічному екстазі він часто розривав
зубами “ні в чому не повинний носовичок”65.
Чиновник-митник українського походження Зосим Недоборовський
відгукувався про М. Костомарова як про “людину доброго серця”, але з над-
звичайно знервованою, примхливою та запальною вдачею66.
На думку приятеля історика, Івана Палімпсестова, “історична наука для
нього була своєрідним божеством, якому він приносив у жертву всього себе,
заради якої був готовий на своєрідне заклання найдорожчих людей…”67.
62 Антонович В. Н. И. Костомаров как историк // Киевская старина. – 1885. – № 5. –
С. XXIX.
63 ІР НБУВ. – Ф. 172. – Спр. 2. – Арк. 2зв. (Драгоманов М. П. Новые исследования
в Южнорусской истории; автограф чернетки, 1860-ті рр.).
64 Неслуховский Ф. Из моих воспоминаний // Исторический вестник. – 1890. –
Т. 40. – № 4. – С. 148.
65 Корсун А. Н. И. Костомаров // Русcкий архив. – 1890. – № 3. – С. 200.
66 Недоборовский З. Мои воспоминания [про М. І. Костомарова, Т. Г. Шевченка] //
Киевская старина. – 1893. – № 2. – С. 196.
67 Палимпсестов И. У. Из воспоминаний о Н. И. Костомарове // Русское обозре-
ние. – 1895. – Т. 34. – № 7. – С. 179.
246
Олексій ЯСЬ
Ще більш контрастні оцінки постаті М. Костомарова знаходимо у тво-
рах низки науковців. Зокрема, Б. Крупницький обстоював думку, що це була
особа “химерної вдачі, вразлива і вередлива, неспокійна і негармонійна. З
живою фантазією мистця, забудькуватий і непрактичний в житті, а тому все
під опікою жінок, він належав до тієї породи людей, що з думок роблять
життя, а на життя дивляться як на якесь доповнення до думок”68 .
Вельми специфічну характеристику вченого подав Віктор Петров у своє-
му романі “Аліна й Костомаров”. “У характері Костомарова була та особ-
ливість, що він, усупереч з властивим йому суворо-критичним дослідом
фактів, ніби навмисно захоплювався будь-якою звичайнісінькою ідеєю, яку
хтів собі з’ясувати, і, довівши її в своїй уяві до останнього, покидав її, як
безплідну... Костомаров швидко захоплювався, легко запалювався, щоб зго-
дом, іноді зовсім несподівано перейти до сумнівів і скептичних негацій.
Піднесення він змінює на похмурість, ствердження на відмовлення, прий-
няття на заперечення. Йому бракувало почуття ритму й рівноваги. Він амор-
фний і аритмічний. Звідціля в нього такі раптові зміни настрою й поглядів,
його скаженість, його галюцинаційні божевілля”, – зазначає В. Петров69.
Та й зауваги самого М. Костомарова часом потверджують вищенаведе-
ні свідчення очевидців та інтерпретації дослідників. “… Захопившись яким-
небудь предметом, я повністю віддаюсь йому, доки це не надокучить, як
набридне, то я вже не в силах узятися за нього дуже довго, і тільки варто
залишити його на два тижні, щоб не мати бажання взятися за нього цілий
рік”, – відзначає історик у листі до С. Шубинського від 27 травня 1879 р.70.
Такі характеристики відображають своєрідні риси М. Костомарова як
інтелектуала й особистості: здатність швидко захоплюватися, “занурювати-
ся” у минувшину, миттєво “схоплювати” сутнісні риси історичних перетво-
рень і несподівано втрачати до цього інтерес; виняткову емоційну чутливість,
складну і багатогранну систему цінностей, дивовижний розумовий потен-
ціал та надзвичайно вразливу психологічну натуру.
Взагалі романтичний стиль мислення М. Костомарова нагадує творчість
деяких західноєвропейських істориків, передусім студії французького вче-
ного Огюста Тьєррі. Варто, наприклад, згадати знаменитий вислів Тьєррі
“полишати кожному періодові його осібну форму й барву”71, що перегу-
кується з відомими сентенціями українського вченого.
68 Крупницький Б. Українські історіографічні проблеми (Перша частина): 3. Силу-
ети українських істориків ХХ ст. (народники й державники): І. Микола Костомаров //
Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей. На правах рукопису. –
Мюнхен, 1959. – С. 87–88.
69 Петров В. Аліна й Костомаров. – [Харків,] 1929. – С. 82.
70 Никольская Г. Из переписки Н. И. Костомарова с редактором “Исторического
вестника” Шубинским // Красный архив. – 1939. – Т. 2. – С. 258–259.
71 Тьєрі [О.] Десять років історичних студій: Історія моїх ідей і моїх історичних
праць. Передмова // Класики історичної науки. – [Харків,] 1929. – С. 101; див. також:
247
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
Недаремно ще за життя М. Костомаров здобув репутацію історика-
художника. Зокрема, традиційним в українській та російській історіографії
(В. Антонович, М. Грушевський, Б. Крупницький, О. Пипін, В. Семевський
та ін.) є його порівняння з відомим французьким істориком Огюстом Тьєррі,
який уславився художнім викладом минувшини72.
Дещо осібної думки тримався О. Маркевич, якому праці М. Костома-
рова нагадували творчу манеру французького історика-романтика
А. Г. П. Б. де Баранта73.
Один із критиків М. Костомарова відомий російський письменник Все-
волод Крестовський, автор відомого роману “Петербургские трущобы”, вза-
галі називав його “вільним художником”74.
Таким чином, художність, “картинність”, “талановите малювання старо-
вини” вважаються неодмінними ознаками творчості М. Костомарова
(С. Єфремов, Г. Житецький, П. Клепацький О. Маркевич, О. Пипін та ін.)75.
Утім, таке представлення відображає не тільки сутнісні атрибути твор-
чої лабораторії дослідника, а й специфіку їхньої рецепції науковцями та
освіченою громадськістю тієї чи іншої доби. Власне, йдеться про своєрід-
ний діалог ученого з читацьким загалом, який вибірково транслює, сприй-
має, засвоює або відкидає певні ідеї, образи, зважує конкретні погляди та
цінності тощо.
З цієї перспективи постать Миколи Костомарова становить неабияку
цікавість. Адже історичні студії вченого мали надзвичайну популярність у
сучасників.
Достатньо лише згадати про багатотомні видання та перевидання його
праць у Російській імперії і за її межами у другій половині ХІХ – на початку
ХХ ст.: “Исторические монографии и исследования” (видання Д. Кожанчи-
кова. СПб., 1863–1872. – Т. 1–12), “Исторические монографии и исследова-
ния” (друге видання Д. Кожанчикова, продовжене М. Вольфом, а пізніше –
Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции:
Сравнительный историко-библиографический обзор. – Харьков, 1861. – С. 270–273.
72 Антонович В. Н. И. Костомаров как историк. – С. XXVII; Грушевський М. Пам’яти
Олександра Лазаревського // ЗНТШ (Львів). – 1902. – Т. 47. – С. 1; Крупницький Б.
Історіознавчі проблеми історії України. – С. 88; Пыпин А. Н. Н. И. Костомаров, 1817–
1885 (некролог) // Вестник Европы. – 1885. – № 5. – С. 423; Семевский В. И. Николай
Иванович Костомаров, 1817–1885 // Русская старина. – 1886. – № 1. – С. 200; та ін.
73 Маркевич А. И. Н. И. Костомаров и его значение… – С. 18.
74 Костомаров Н. Ответ на статью Всеволода Крестовского “Ходатайство Косто-
марова за Сковороду и Срезневского” // Основа. – 1861. – № 8. – С. 9.
75 Єфремов С. Історія українського письменства / Ред. і передм. М. К. Наєнка. –
К., 1995. – С. 243; Житецький І. Листування О. М. Лазаревського і М. І. Костомарова //
Україна. – 1927. – № 4. – С. 98; Клепацький П. М. О. Максимович як історик // Україна. –
1927. – Кн. 6. – С. 81; Маркевич А. Костомаров Николай Иванович. – С. 317; Пыпин А. Н.
История русской этнографии: В 4 т. – СПб., 1891. – Т. 3: Этнография малорусская. –
С. 159–160; та ін.
248
Олексій ЯСЬ
М. Стасюлевичем. М.; СПб., 1872–1889. – Т. 1–20), “Історичні монографії”
(за ред. О. Барвінського; серія “Руська історична бібліотека” [Т. 2, 9–18].
Львів; Тернопіль, 1886–1895. – Т. 1–11), “Собрание сочинений. Историче-
ские монографии и исследования” (видання “Общества для пособия нужда-
ющимся литераторам и ученым” (“Литературного фонда”). СПб., 1903–1905.
– Кн. 1–8. – Т. 1–21) та ін.
Зауважимо, що дивовижна популярність М. Костомарова у колах тодіш-
ньої освіченої громадськості стає зрозумілою, якщо взяти до уваги зміну
культурних та інтелектуальних орієнтирів російського суспільства в кон-
тексті модернізації 1860-х – 1870-х рр.
Епоха “блискучих” столичних салонів і знаних літературних гуртків
першої половини ХІХ ст. добігала свого кінця. Натомість поставала різно-
манітна пореформена інтелігенція, яка прагнула конструювати нове середо-
вище публічного і громадського буття, хоч і в умовах паліативної та запізні-
лої модернізації на обширах імперії Романових.
Не випадково публічність М. Костомарова як ученого виразно виявила-
ся в його відкритих лекціях, різноманітних громадських акціях, зрештою у
відомих “вівторках”, коли на його квартирі збиралися столичні інтелектуа-
ли, митці, письменники, а іноді й звичайні люди, вихідці з України тощо.
Зазначимо, що схожі публічні/комунікативні заходи проводили й україн-
ські “петербурзькі” діячі в 1850-х – 1860-х рр.: “понеділки” Василя Біло-
зерського76, “п’ятниці” Пантелеймона Куліша77 і т. п.
За влучною заувагою російського вченого Павла Мілюкова, поява
М. Костомарова як жертви миколаївської доби на громадській сцені в мо-
мент “найсильнішого суспільного зворушення та найбільшої чутливості”
привела до того, що публіка піднесла його так високо, як не підносила жод-
ного історика з часів М. Карамзіна78.
Це витворило “особливі” взаємини вченого з освіченою публікою. Пе-
редусім давалася взнаки загальна орієнтація автора на велику читацьку ауди-
торію. Тим більше, що М. Костомаров як історик-художник намагався пере-
дати, донести зразки сконструйованої суб’єктивності минулого (історичні
образи, колорит доби, морально-психологічні та мистецько-естетичні моти-
ви і т. п.) широкому загалу.
Така скерованість історика на читацьку публіку дає змогу відкрити ще
один ракурс історичного письма М. Костомарова, котре постає як спів-
76 Надежда Александровна Белозерская, урожденная Ген (Автобиография) // Ис-
торический вестник. – 1913. – № 6. – С. 926; Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из
прошлого / Вступ. ст. и общ. ред. А. Г. Верещагиной. – Л., 1971. – С. 340.
77 Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. –
К., 2007. – Т. 1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. – С. 87.
78 [Милюков П. Н.] Н. И. Костомаров (1817–1885) // Историческая записка о дея-
тельности Императорского Московского археологического общества за первые двадцать
пять лет существования. – М., 1890. – С. 99.
249
Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник
мірність не тільки уявного / достовірного, а й за великим рахунком – об’єк-
тивного/суб’єктивного у представленні минувшини. Ба більше, йдеться про
специфічне співіснування інтуїтивного й елементів аналітичного способу
мислення у творчості історика-художника.
Хай там як, проте з падінням ідеологічних догматів на початку 1990-х рр.
спостерігаємо справжній видавничий бум з обсягу творчої спадщини М. Кос-
томарова, зокрема на теренах Російської Федерації.
Приміром, слід відзначити кілька найвідоміших перевидань творів цьо-
го історика: “Исторические монографии и исследования” (видавництва “Чар-
ли” – “Смядынь”. – М.; Смоленск, 1994–1997. [– Т. 1–17]), “История Руси
Великой” (ВАТ “Мир книги”. – М., 2004. – Т. 1–12) та ін.
Варто підкреслити, що тільки славнозвісна праця М. Костомарова “Рус-
ская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей” (СПб., 1873–1876.
– Вып. 1–6; 1888. – Вып. 7) перевидавалася останнім часом повністю або
частково (в окремих випусках) щонайменше 15 разів у 1990–1992, 1991, 1993,
1995, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2009 та 2010 рр.79.
Наприклад, у 2006 р. ця збірка з’явилася на оптичних дисках як аудіо-
книга у форматі mp3 (московська фірма “Бизнессофт”) та була перевидана
друкованим способом видавництвом “Астрель”, у 2007 р. – видавництвами
“Лениздат” й “Эксмо”, а протягом 2009–2010 рр. – “АСТ”, “Эксмо”, “Астрель”
та “Альфа-Книга”. Передруки ж окремих біографічних нарисів із цього мо-
нументального зібрання історичних портретів годі підрахувати!
Мабуть, такому незвичайному успіхові у сучасного читача – вередливо-
го, вимогливого, звичного до високих і різноманітних пропозицій інтелек-
туального споживання – може позаздрити будь-який нинішній український
або російський історик! Цей феномен М. Костомарова як ученого, схильно-
го більше до інтуїтивних та ірраціональних, аніж до аналітичних чи праг-
матичних канонів мислення, або “таємниця” його художнього викладу, за
виразом російської дослідниці Раїси Киреєвої80, заслуговує на пильну увагу
та новітнє переосмислення.
Олексій Ясь (Київ). Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як істо-
рик-художник.
Висвітлюються джерельні пріоритети М. Костомарова як історика. Розглядається
ідеал науковості М. Костомарова, зокрема обстоюється думка про його роздвоєність.
Окреслюються сутнісні риси творчості М. Костомарова як ученого певного типу – істо-
рика-художника.
Ключові слова: М. Костомаров, історик-художник, ідеал науковості.
79 Див. докладніше: Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Микола Костомаров:
Віхи життя і творчості: Енцикл. довід. / Вступ. ст. і заг. ред. В. А. Смолія. – К., 2005. –
С. 407–408.
80 Киреева Р. А. Не мог жить и не писать: Николай Иванович Костомаров // Исто-
рики России XVIII – начала ХХ века / Отв. ред. А. И. Сахаров. – М., 1996. – С. 271–272.
250
Олексій ЯСЬ
Алексей Ясь (Киев). Между достоверным и воображаемым. Н. Костомаров как
историк-художник.
Освещаются источниковые приоритеты Н. Костомарова как историка. Рассматри-
вается идеал научности Н. Костомарова, в частности проводится мысль о его раздвоен-
ности. Обрисовываются сущностные черты творчества Н. Костомарова как ученого опре-
деленного типа – историка-художника.
Ключевые слова: Н. Костомаров, историк-художник, идеал научности.
Oleksii Yas (Kyiv). Between the Authentic and the Imaginary. Mykola Kostomarov
as a Historian-Artist.
The article reveals the ranking by Mykola Kostomarov of his source materials as a
historian. The author considers Kostomarov’s scientific ideal and, in particular, substantiates
the idea of his dichotomy, outlines the essential his features as certain type of a scholar –
historian-artist.
Key words: M. Kostomarov, historian-artist, scientific ideal.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40916 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0011 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-27T17:56:52Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ясь, О. 2013-01-29T19:41:28Z 2013-01-29T19:41:28Z 2010 Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 232-250. — Бібліогр.: 80 назв. — укр. XXXX-0011 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40916 Висвітлюються джерельні пріоритети М. Костомарова як історика. Розглядається ідеал науковості М. Костомарова, зокрема обстоюється думка про його роздвоєність. Окреслюються сутнісні риси творчості М. Костомарова як ученого певного типу – історика-художника. Освещаются источниковые приоритеты Н. Костомарова как историка. Рассматривается идеал научности Н. Костомарова, в частности проводится мысль о его раздвоенности. Обрисовываются сущностные черты творчества Н. Костомарова как ученого определенного типа – историка-художника. The article reveals the ranking by Mykola Kostomarov of his source materials as a historian. The author considers Kostomarov’s scientific ideal and, in particular, substantiates the idea of his dichotomy, outlines the essential his features as certain type of a scholar – historian-artist. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Український археографічний щорічник Історичні статті Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник Между достоверным и воображаемым. Н. Костомаров как историк-художник Between the Authentic and the Imaginary. Mykola Kostomarov as a Historian-Artist Article published earlier |
| spellingShingle | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник Ясь, О. Історичні статті |
| title | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник |
| title_alt | Между достоверным и воображаемым. Н. Костомаров как историк-художник Between the Authentic and the Imaginary. Mykola Kostomarov as a Historian-Artist |
| title_full | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник |
| title_fullStr | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник |
| title_full_unstemmed | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник |
| title_short | Між достовірним та уявним. Микола Костомаров як історик-художник |
| title_sort | між достовірним та уявним. микола костомаров як історик-художник |
| topic | Історичні статті |
| topic_facet | Історичні статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40916 |
| work_keys_str_mv | AT âsʹo míždostovírnimtauâvnimmikolakostomarovâkístorikhudožnik AT âsʹo meždudostovernymivoobražaemymnkostomarovkakistorikhudožnik AT âsʹo betweentheauthenticandtheimaginarymykolakostomarovasahistorianartist |