Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка

Статтю присвячено дослідженню участі видатного українського вченого і громадського діяча Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка. Матеріали публікації дають підстави вважати Володимира Боніфатійовича одним з безпосередніх організаторів друку творів Кобзаря, у тому числі забо...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Український археографічний щорічник
Date:	2010
Main Author:	Короткий, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2010
Subjects:	Історичні статті
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40917
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка / В. Короткий // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 251-284. — Бібліогр.: 144 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860055242344759296
author	Короткий, В.
author_facet	Короткий, В.
citation_txt	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка / В. Короткий // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 251-284. — Бібліогр.: 144 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Український археографічний щорічник
description	Статтю присвячено дослідженню участі видатного українського вченого і громадського діяча Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка. Матеріали публікації дають підстави вважати Володимира Боніфатійовича одним з безпосередніх організаторів друку творів Кобзаря, у тому числі заборонених у межах Російської імперії. Статья посвящена изучению участия выдающегося украинского ученого и общественного деятеля Владимира Антоновича в издании поэтических произведений Тараса Шевченко. Материалы публикации дают основание считать Владимира Бонифатьевича одним из непосредственных организаторов опубликования произведений Кобзаря, в том числе запрещенных в пределах Российской империи. The article studies the contribution of a prominent Ukrainian scholar and civil activist, Volodymyr Antonovych, to the publication of Taras Shevchenko’s poetic works. Findings of the article allow the author to conclude that Antonovych was probably one of the most direct organizers of the publishing of the works of Kobzar, including his officially prohibited texts.
first_indexed	2025-12-07T17:00:36Z
format	Article
fulltext	251 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка Віктор КОРОТКИЙ (Київ) УЧАСТЬ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА У ВИДАННІ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА З початком 70-х років XIX ст. полеміка навколо спадщини Великого Кобзаря у середовищі діячів українського руху загострилася. З одного боку, це зумовлювалося посиленням урядового тиску на українство, прапором і уособленням якого залишався Шевченко. З іншого, і це слід також врахову- вати, ця боротьба велася навколо визначення шляхів розвитку української літератури. У цій дискусії брали участь П. Куліш, Ом. Огоновський, М. Пат- рицький, В. Барвінський, І. Білик, Ф. Вовк, М. Драгоманов та інші українські письменники, літературознавці, історики та публіцисти, які виступали з окре- мими статтями, розвідками й широкими принагідними висловлюваннями про Тараса Григоровича. Тоді, тобто у 70-х роках XIX ст., В. Антонович публічно не заявляв про своє ставлення до постаті і спадщини Т. Г. Шевченка. Слід пам’ятати, що він перебував на державній службі, платня за яку була основним джерелом фінансування його сім’ї. Загальну ситуацію, що склалася у той час навколо Шевченка, досить влучно охарактеризував у своєму щоденнику родич і ко- лега Володимира Боніфатійовича по університету Св. Володимира, профе- сор юридичного факультету Олександр Кістяківський. 19 червня 1876 р. він зробив запис: “Достаточно одного имени Шевченка, чтобы одних запугать, у других возбудить подозрение, третьих погубить”1. Володимир Антонович у той непростий для українства час обрав інший шлях – підготовку до друку та видання творів Кобзаря. Час підтвердив ефек- тивність цього кроку. Поезії Шевченка, особливо заборонені цензурою, вико- ристовувалися широким спектром політичних сил для революційної пропа- ганди загалом і пропаганди українства зокрема. Антонович, безумовно, добре усвідомлював дієвість Шевченкового слова, його виховне значення. Влада також знала про вплив Кобзаревих творів на суспільну свідомість, особливо в Україні. Свідченням цього є донесення київського генерал-гу- бернатора М. Анненкова шефу жандармів князю В. Долгорукову від 17 берез- ня 1863 р. Генерал-губернатор, інформуючи про існування малоросійської партії на Правобережній Україні, доповідав: “Шевченко имеет здесь, в особенности между малорусскою молодежью, многих горячих поклонни- 1 Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874–1885): У 2 т. – Т. 1: 1874–1879. – К., 1994. – С. 175. 252 Віктор КОРОТКИЙ ков и, как кажется, не столько за поэтический талант, которым он одарен, сколько за революционное направление своих сочинений”2. А за декілька років до цього, 26 липня 1861 р., канівський повітовий очільник дворянства повідомляв свого губернського колегу: “Сочинения Шевченко «Гайдамаки», «Тарасова ночь», «Граматка» другого автора, хотя и дозволены цензурою, но заключают в себе рассказы, дышащие неумоли- мой ненавистью к дворянству нашему, и притом резко изображенные карти- ны гайдамацкой рези – что именно в наших сторонах, где народ и сам по сию пору сохраняет предание этих кровавых событий, – крайне опасны для дворянства и всех других сословий и общества. Пока эти сочинения состав- ляли предмет чисто литературный, оставались в сфере людей образован- ных, они, конечно, не могли иметь столь пагубного влияния на читателей, но низведенные между простой народ, как народные песни, как предания старины, изображающие славу предков, – крайне опасны, ибо народ, видя в них исключительно только изображение мести – рези, кровопролития, по- буждается к тому, чтобы повторить эти дела, столь прославляемые. […]”3. Впродовж 70-х років позаминулого століття окремим виданням вийш- ли лише три твори поета – “Катерина” (1875), “Наймичка” (1875) і “Гайда- маки” (1875). Такий стан справ пояснювався не послабленням інтересу гро- мадськості до творчості Шевченка, а посиленням політичної реакції в Російській імперії, переслідуванням демократичної преси та художньої літе- ратури, а також боротьбою царського уряду з національно-визвольним ру- хом, з розвитком національних культур, забороною в 1876 р. українських видань тощо. У 1876 р. вийшло найповніше на той час празьке зібрання творів поета у двох томах. Це видання хоч і з великими труднощами, але все ж проника- ло до Російської імперії, знаходячи своїх розповсюджувачів серед різних верств населення, виховуючи та надихаючи нові покоління діячів і учас- ників суспільного руху, й не лише українського. В. Антонович як член Київ- ської громади був серед ініціаторів цього знакового видання Шевченкової поетичної спадщини. Один том празького видання становили дозволені цензурою твори, а другий – заборонені. Володимир Боніфатійович, як й інші члени Громади, що жили в межах Російської імперії, намагався всіляко убезпечити себе, тому не афішував своєї участі у цій справі, що могла мати для його службо- вої кар’єри непередбачувані наслідки. Тому прямі докази його керівництва справою нелегального, закордонного видання практично відсутні. Проте опосередковані та дотичні свідчення як учасників видавничого проекту, так і діячів українського XIX ст. дають підстави вважати В. Антоновича за клю- чового ініціатора цієї, без перебільшення, епохальної для України акції, що мала довготривалий резонанс та позитивні наслідки. 2 Суспільно-політичний рух на Україні в 1863–1864 рр. – К., 1964. – С. 44. 3 Назаренко М. Й. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). – К., 2006. – С. 569. 253 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка Проаналізуємо ці джерела. Факт участі історика у виданні творів Шев- ченка засвідчує лист Олексія Андрієвського до Павла Житецького від 20 вересня 1873 р. Опублікований фрагмент цього листа помилково датований 23 вересня 1873 р.4 замість 20 вересня того ж року. Кореспондент Житець- кого цікавився: “Когда выйдет новое издание сочинений Шевченко, предпри- нятое Антоновичем”5. Він планував також у Києві “познакомиться с г. Ан- тоновичем”6. Дописувач не вказує прямо, про яке саме видання Шевченка йдеться, але можна припустити, що мається на увазі саме 2-томне видання, що згодом побачило світ 1876 р. у Празі. На користь правомірності такого припущення свідчить інформація, на- ведена Михайлом Драгомановим. У листі до Івана Франка від 12/24 травня 1890 р. Михайло Петрович, що перебував тоді в еміграції, розкрив “ембріоло- гію цього глупого, – на його думку, – видання”7. Роботу видавців він оціню- вав незадовільно і тому, за його твердженням, мало міг “написати сурйозно- го” про книги. Проте інформація щодо передісторії видання здається нам цікавою і засвідчує участь Володимира Боніфатійовича у його здійсненні. За Драгомановим, “київський книгар Федоров, – один з тих мошенників, котрі завше підлазять до Антоновича, – задумав був в 1870 р. видати Кобза- ря й, купивши право в родичів Ш[евченка] за 500 р., обернувсь до Антоно- вича, щоб той дав йому редактора видання. А[нтонович] дав йому Волкова, тоді студента-натураліста. В[олков], не довго думавши, взяв видання Ко- жанчикова 1867 р. (не знаю, ким упорядковане, але казавше в пер[еднім] слові, що воно держиться рукописів Ш[евченка]) і пришив до нього таке зо львовського видання (котре теж претендувало передавати рукописі, але котрого глупості Вам відомі), – що можна було надіятись, що цензура про- пустить. Тим часом цензура відповіла Федорову, що не пустить нічого. Так пройшло років з 2”8. Михайло Петрович, як свідчать його спогади та листи, був обізнаний з подальшим перебігом справ стосовно видання, хоча не всі дії Старої грома- ди сприймав. Продовжуючи знайомити І. Франка з передісторією видання, він свідчив: “Аж ось у Києві наступила ера Чубинського: усякої еквілібристи- ки, скоропалительності й т[акого] і[ншого]. Задумано було провести Кобза- ря через заграничну цензуру, тобто через Полонского, – приятеля Ш[евчен]ка й Чуба. Люде трохи з глуздом казали, що коли вже так, то треба видавати повного Кобзаря за границею. Думка осуществилась в 2 томах, Вам звісних. Для неї здобуто в Костомарова рукописі, головно 2 маленьких книжки, що мусили носитися в халявах (3/4 михвологія)”9. 4 Див.: Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К., 1966. – С. 52. 5 ІР НБУВ. – Ф. І. – Спр. 47225. – Арк. 2зв. 6 Там само. – Арк. 1. 7 Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. – К., 1928. – Т. 1: Листування І. Франка і М. Драгоманова. – С. 330. 8 Там само. 9 Там само. 254 Віктор КОРОТКИЙ Ймовірно, наскільки про це свідчить лист до І. Франка, Драгоманов не був детально ознайомлений з завершальним етапом підготовки цього ви- дання, тоді як передісторія питання була йому відома набагато краще. Відсто- роненість, яку він відчував у цей час, дратувала його. Свідченням цього ста- ла не зовсім об’єктивна характеристика празького видання “Кобзаря” у статті “Шевченко, українофіли й соціалізм”10. Щоб дещо прояснити ситуацію, що склалася навколо підготовки та ви- дання означеного “Кобзаря”, і не використовувати як головний аргумент погляди лише однієї “зацікавленої” особи, а саме – Драгоманова, звернемо- ся до інших активних фігурантів цієї справи – Федора Вовка та Олександра Русова. З’ясування їхньої особистої ролі, бачення власної місії та взаємин з наставником допоможе простежити та визначити місце і роль Володимира Боніфатійовича у цій справі. Федір Вовк “у своїй особі наче з’єднував старше і молодше покоління”11 київських громадівців, хоч йому на початку роботи над “Кобзарем” було 23–24 роки. Патріотично налаштованого й активного студента-природнич- ника, який, за спогадами В. Дебогорія-Мокрієвича, ходив начебто боком, оббігаючи всіх у коридорах, запримітив В. Б. Антонович, який тоді вже пра- цював на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира. У цей час брати Т. Г. Шевченка – Микола і Йосип, як спадкоємці поета, продали київській Громаді за 500 крб. право на видання його творів. Слід зазначити у цьому зв’язку повідомлення, зроблене “Санкт-Петербургскими ведомостями” ще у 90 числі за 1861 р. про те, що твори поета не дозволяло- ся друкувати як у Росії, так і за її межами без письмового дозволу М. Лаза- ревського. За дорученням Старої громади до родичів Тараса в Кирилівку їздив О. О. Русов. “Я знав, – згадував він у 1907 р., – що вже у братів Тараса Гри- горовича – Осипа та Микити – куплено було право на видання не тільки тих віршів Шевченка, що до того часу були надруковані в Росії і за гряницею, але й тих, що були зібрані і лежали на схованці у вірних людей, у яких не можна було сподіватися на жандармський трус та на заарештування цього дорогого матеріалу. Про це становище діла я знав, бо раніше сам їздив у Кирилівку до братів Т. Г. Шевченка і привозив одного з їх у Київ, щоб зробити купчу. Але мене все ж таки дивувало, чого так довго забарилися з виданням «Кобзаря», і про це діло нічого не чуть”12. У листі від 4 листопада 1873 р. Орест Левицький також інформував дружину: “Шевченка, т. е. право издания його творів, купила тепер наша 10 Див.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – К., 1970. – Т. 2. – С. 26–28. 11 Франко О. Федір Вовк // Федір Кіндратович Вовк (1847–1918). Дослідження. Спогади. Біографія / Ред. М. Антонович. – Нью-Йорк, 1997. – С. 35. 12 Русов О. Спомини про пражське видання “Кобзаря” // Україна. – 1907. – Т. 1. – Кн. 2. – С. 127. 255 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка громада, та тільки вони й самі не знають, чи скоро приймуться за саме издание”13. Саме Антонович доручив Федору Вовку підготовку нового видання “Кобзаря” із забороненими цензурою творами. “З того часу, – як стверджує О. Франко, – Ф. Вовк став дуже частим гостем в оселі історика, де познайо- мився з майбутньою своєю дружиною, членом Громади Христиною Іванів- ною Васнєвською, яка доводилася В. Антоновичу небогою (племінницею). Мати Христини – Евеліна Боніфатівна була сестрою історика. Під впливом Антоновича Федір Вовк став не тільки його ідейним, а й науковим послідов- ником в етнографії та археології”14. Ф. Вовк взяв за основу новий “Кобзар” видання Кожанчикова (1867), а до нього додав заборонені твори Т. Шевченка, які розшукав та одержав від громадівців. Обсяг книги значно виріс, “вмістивши в себе усе, – як твердив Драгоманов, – що зоставалось з львівського видання, добавлено з рукописів, а потім навіть опечатки і явні дурости з Лейпцизької брошури: «Стихотво- рения Пушкина и Шевченки»15. Та навіть М. Драгоманов – один з найпослі- довніших критиків празького видання, який вважав, що “до діла не при- ступлено критично”16, визнавав, що коло залучених Вовком Шевченкових матеріалів було найширшим і включило всі відомі на той час рукописи. Проте видати “Кобзаря” в Києві не вдалося. Спроба зробити це в Петер- бурзі також не увінчалася успіхом. На щастя, тоді в Петербурзі перебував О. Русов17, який також допоміг доповнити “Кобзар” новими творами Т. Г. Шевченка, що зберігалися у друзів поета та різних колекціонерів. Декіль- ка разів переписаний Ф. Вовком рукопис нового “Кобзаря” зберігався у ньо- го вдома і чекав “слушного часу”18. Щодо подальшої участі Вовка у виданні празького “Кобзаря” маємо цінні свідчення Олександра Русова. “На провесні 1875 року, – згадував Русов, – приїздить до мене у Петербург з Київа товариш мій Ф. К. Вовк і привозить виготовлений до друку рукопис «Кобзаря», розділений на дві частини. Оказа- лося, що він ходив пріватно до київського цензора Пузиревського на сеанси, щоб заздалегідь перечитати з ним весь зібраний матеріал і розпитати його, що на його погляд – цензурно, а що – нецензурно?”19. Цензор погодився прочитати подані матеріали і “за невелику плату (руб. 50–70) передумавши, що в яких віршах висловлюється, поробив нотатки на 13 ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Спр. 53232. – Арк. 10. 14 Франко О. О. Федір Вовк – вчений і громадський діяч. – К., 2001. – С. 58. 15 Матеріяли для культурної й громадської історії… – С. 330. 16 Там само. 17 Див.: Катренко А. М., Петрук Б. В. Олександр Олександрович Русов. – К., 1998. – 64 с.; Дучинський А. До життєпису Ол. Ол. Русова // За сто літ. Матеріали з громад- ського й літературного життя України XIX і початків XX століття. – К., 1929. – Кн. 4. – С. 312–320. 18 Франко О. Федір Вовк // Федір Кіндратович Вовк… – С. 35. 19 Русов О. Спомини про пражське видання “Кобзаря”… – С. 127. 256 Віктор КОРОТКИЙ кожному творі Шевченка – чи можна його подавати до цензури, чи зовсім не слід, щоб не викликати й нецензурних, а другого сорта наслідків”20. Саме за порадою Пузиревського весь текст тодішнього “Кобзаря” був поділений на дві частини: дозволену та заборонену до друку. Далі праця над підготовкою тексту “Кобзаря” полягала у тому, що “Вовк перевіряв автографи Шевченка з тими рукописами, що були здобуті від петербурзьких земляків”21. Як згадував потім О. Русов, Вовк зберігав величезний том поезій Шев- ченка, списаний його дрібним почерком, і вів переговори, щоб опублікува- ти його в Празі. На цю святу справу Громада постановила виділити кошти, і за неї взялися безпосередньо Вовк і Русов. До того ж з’явилась додаткова можливість опублікувати “Кобзар” у Відні за допомогою О. Терлецького і товариства “Січ”. Сергій Подолинський також обіцяв допомогти в цьому22. Молоде подружжя Русових було знайоме з Ф. Вовком ще з Києва. Зго- дом Софія Русова згадуватиме: “Як оригінальна постать, виступав серед усіх цих високоталановитих людей Хведір Вовк, один із наймолодших між ними. Він стояв найближче до тогочасної української молоді, особливо був попу- лярний серед дівчат, перших київських студенток публичних курсів, які спо- чатку провадили випадково (лєкції В. Шульгина з усесвітньої історії), а потім систематично з природознавства. Вовк теж був завзятий біолог і в той час захоплювався всіма галузями природознавства. Памятаю, як він водив мене на насип залізниці, що її тоді щойно будували через Київ з Одеси на Петер- бург. На цій розкопаній землі Вовк пояснював мені геологічний склад київ- ських гор, а я цим дуже цікавилася, бо хотіла поставити природознавство в нашому садку дуже широко. Вовк мав гарне оригінальне обличчя з настов- бурченим волоссям, темнокарими виразистими очима. Він належав до лівої конспіративної частини тогочасної громади. Старші трохи підозріло стави- лися до його конспірацій, а він завжди глузував з боягузтва старших грома- дян. Був приклонником політичних думок Драгоманова, носив у потайній кишені маленьке видання (закордонне) нелегальних віршів Шевченка і вза- галі в цілому товаристві визначався, як «нігіліст». Мені він подобався своєю простотою. Якось відразу став мене звати Ноною (моє родинне імя), до того він щиро приятелював з Русовим; вони складали ліве крило Старої Грома- ди, не так своїм віком, як напрямком своїх думок”23. Авторка споминів, на жаль, не називає, яке саме з нелегальних Шевченкових видань завжди мав при собі київський студент. З розповіді О. Русова довідуємося, що його завданням було їхати за кор- дон і надрукувати “Кобзаря” цілком, але у двох томах: твори, що пройшли цензуру, і позацензурні. Планувалося один з виданих за кордоном томів, а 20 Там само. 21 Там само. – С. 131. 22 Див.: Франко О. Федір Вовк // Федір Кіндратович Вовк… – С. 46. 23 Русова С. Мої спомини. – К., 1996. – С. 32. 257 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка саме “цензурний”, подати до Головного управління у справах друку “і ви- прохати дозвіл на пропуск його у Росію”24. Позитивне вирішення питання про одержання дозволу на ввезення кни- ги у межі Російської імперії мала забезпечити допомога Я. Полонського. Русов про це писав так: “У цьому Управленії служив тоді знакомий мій, поет Я. П. Полонський. Він казав мені, що дуже високо ставить поетичний геній Шевченка і дуже буде радий, коли зможе хоч що-небудь зробити для нашого діла”25. У травні 1875 р. О. Русов вирушив до Праги, яку вибрав завдяки бажан- ню прослухати лекції відомого лінгвіста словака Гаттали і побувати в де- яких західноєвропейських країнах. Друкував “Кобзаря” Грегр – редактор чеських “Народних листів” у своїй друкарні на кошти Київської громади під доглядом О. Русова, який детально описав хід робіт. Тож надамо йому слово. “Думати довго – до якої типографії звернутися, не приходилося: Ед- вар Грегр, редактор прогресивної газети “Narodni Listy”, […] мав велику типографію, найкращу книготоргівлю у Празі, мав він при типографії й сло- волитню (slevarnu), значить міг сам і літери для українського тексту зроби- ти, що було б далеко трудніше у других типографіях”26. Ця обставина, а саме наявність ливарні для виготовлення шрифту, пояснює мотивацію ви- бору друкарні. Далі Русов, якщо слідувати за його спогадами, звернувся до Грегра з декількома проханнями: виготовити нові літери і візерунки до перших літер кожного вірша та визнати видання своїм, “бо росіянинові, що втікши од домашньої цензури, видає загряницею щось нецензурне, зовсім могло б добре достатись”27, – пояснював він. Грегр виконав прохання замовника. “Ви- йшовши зо мною з контори, – з почуттям вдячності згадував О. Русов, – де ми розмовляли на другому поверсі дома, на площадку, з якої видно усі стан- ки й машини і усіх наборщиків, які поміщалися у великій залі першого по- верха будинка, він заявив їм, що хоче видати «Кобзаря» Шевченка, а мене представив їм яко редактора і коректора, що знає українську мову”28. Коли виготовили потрібний шрифт, почався набір текстів “Кобзаря” та їх правка. Коректуру надсилали Русову двічі “раз – y slupach цеб-то в гранках і другий раз поверстані у нумеровані сторінки”29. Керуючий справами типо- графії показував йому “зразки корректур XVII століття і розъясняв, як тепе- рішні корректурні значки пішли з латинських слів deletur, ligatur то-що, при цьому прохав, щоб і я ставив такі ж значки, до яких звикли усі їх наборщики”30. 24 Див.: Русов О. Спомини про пражське видання “Кобзаря”… – С. 127. 25 Там само. – С. 127–128. 26 Там само. – С. 128. 27 Там само. 28 Там само. 29 Там само. – С. 129. 30 Там само. 258 Віктор КОРОТКИЙ Спочатку почали друкувати перший том накладом 5000 примірників. “Наляканий Полонським, – зізнався О. Русов, – я ще й у Празі продовжував роботу Пузиревського і деякі твори Шевченка, де, здавалося мені, стрінеть- ся щось нецензурне, виключав і одкладав на другий нецензурний том. В корректурі допомагали мені жінка і земляк з Катеринославської губернії, емігрант Шаров, про бідування якого в Парижі літератор Боборикін напи- сав тоді гарний розказ у «Отечественних Записках»31. Значно пізніше у своїх споминах Русова підтвердить інформацію чоловіка про участь її та Шарова у цьому виданні. “В вересні (1875 р. – В. К.) почалося друкування «Кобза- ря». Коректу теж мусив робити Олександр, і ми удвох завжди прочитували рукопис. В усіх наших справах нам дуже допомагав емігрант Шаров – ук- раїнець, що перебував уже давно на еміграції як «російський нігіліст»”32. Видавничі клопоти були закінчені у березні 1876 р., і Русов через Відень і Львів повернувся до Києва. Виконавши доручену йому справу, він пере- правив більшість з 5000 примірників 1-го тому “Кобзаря” до Києва у мага- зин Ільницького, який “теж одібрав розрішення на роспродаж цього тома”33. Другий “нецензурний” том розійшовся за кордоном та частково у Росії не- легальним шляхом34. В. Антонович продовжував і надалі стежити за діяльністю О. Русова, надаючи у разі потреби посильну допомогу. Дружина Олександра – Софія потім згадувала, що після закінчення статистичного опису Ніжинського повіту та друку цієї праці сім’я залишилася без жодного заробітку. “Але Стара Громада, – продовжувала спомини С. Русова, – не дала Олександрові загинути, познайомила його з графинею Уваровою, що тоді після смерти свого чоловіка, відомого археолога, перебувала в Києві і шукала, кому дору- чити розпочаті її чоловіком археологічні досліди на Кавказі. Олександер, поручений Антоновичем, отримав доручення їхати на Кавказ. Улаштував- ши нас в Києві в невеличких двох кімнатках на Тимофіївській ул., він по- їхав на новий для нього «отхожий» промисел, що дуже захопив його науко- вим інтересом”35. Як свідчить ця інформація, саме Володимир Антонович відіграв тоді вирішальну роль у працевлаштуванні Олександра, надавши йому рекомендацію до П. Уварової. Пізніше О. Русов досить детально змалював хід друкування празького “Кобзаря”, підготовку споминів про Шевченка, вміщених до книги, але жод- ним словом не обмовився про участь В. Антоновича у реалізації цього про- екту. Можливо, що на час публікації споминів через 30 років після події роль Володимира Боніфатійовича вже не видавалася йому такою значущою і на перший план вийшли моменти, пов’язані з особистим внеском у справу. 31 Там само. 32 Русова С. Мої спомини. – С. 40. 33 Русов О. Спомини про пражське видання “Кобзаря”... – С. 130. 34 Детальніше див.: Житецький Г. Олександр Олександрович Русов (В десяті ро- ковини смерти) // Україна. – 1926. – Кн. 1. – С. 185. 35 Русова С. Мої спомини. – С. 63. 259 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка Новим етапом роботи В. Антоновича над виданням творів Шевченка (після празького “Кобзаря”) була участь у виданні так званого “захалявного Кобзарика” (Женева, 1878), здійсненого на основі другого тому празького “Кобзаря”. Це була маленька книжечка кишенькового формату 8,5×5,5 см, що складалася зі 128 сторінок тексту, друкованого дрібним шрифтом і дра- гомановським правописом. Вона містила передмову і включала лише ті вірші, що були заборонені цензурою. Важливе питання, яке бентежило всіх – як доправити “Кобзар” в Украї- ну крізь митні кордони, не наражаючи на небезпеку тих, хто транспортува- тиме книжки? Було знайдено просте, але досить винахідливе рішення. На- самперед визначилися з форматом – чим він менший, тим простіше буде транспортувати книжки через кордон, і тоді згадали про пакунки цигарко- вого паперу “Awadi”, що користувалися тоді великим попитом у курців всього світу й експортувалися до Росії. Розмір пакунка такого паперу становив 8,5×5,5 см. Таким самим фор- матом вирішили друкувати “Кобзар”. При упакуванні кожну книжечку загор- тали в обгортку цигаркового паперу й уміщували між його справжніми паку- нками. За таких обставин транспортування, навіть при відкритті посилок, книжечку в обгортці важко було відрізнити від стосика паперу. Справу зро- били так акуратно і дбайливо, що всі посилки з дорогоцінним вантажем без перешкод пройшли митниці на кордоні, не привернувши до себе уваги. Так ці книжечки були доставлені в Україну до 17-тих роковин смерті поета36. Видання це, як вказував М. Драгоманов, було “Кузьми та Антоновича, а потім Вовка, з приїздом котрого власне діло почало йти к чорту. Я тільки докладав гроші після того, як прислані Антоновичем вийшли, та під кінець узяв на себе увесь сором не доведеного до кінця діла”37. Редактором-упо- рядником книжки та автором вступної статті став Ф. Вовк (Сірко), а склада- чем А. Ляхоцький (Кузьма), зазначені під псевдонімами: “Кузьма і Сірко – видавці”38. Хто ж такий Кузьма, який разом з Антоновичем, – зі слів Драгоманова, – взявся за нове видання Шевченкової поетичної спадщини? Треба зазначити, що не лише широкому загалу, але й науковцям біографія і видавнича діяльність “Кузьми” – Антона Григоровича Ляхоцького (1854–1918) зали- шається маловідомою. Син священика з Київщини, як вважала донька М. Драгоманова, він навчався у бурсі, але повного курсу так і не закінчив39. 36 Див.: Балицький П. Один з маловідомих “Кобзарів” Т. Шевченка // Бібліологічні вісті. – 1929. – № 2–3. – С. 94–95. 37 Матеріали для культурної й громадської історії… – С. 318. 38 Див.: Кобзарь Тараса Шевченка. – Репринтне відтворення женевського видання 1878 р. – К., 1991. 39 Шишманова-Драгоманова Л. Антон Ляхоцький (Кузьма) (Спомини) // Наше минуле. – 1918. – Число 2. – С. 149. 260 Віктор КОРОТКИЙ Був робітником столярної майстерні Старої громади, писарем, працював дрібним київським урядовцем40. Найповніші спогади залишив про нього Ф. Вовк41. З його слів, під час масових обшуків у київських студентів з метою виявлення нелегальної літе- ратури Федір Вовк залишив у Ляхоцького для збереження кошик з такою літературою. Але про це стало відомо поліції. Дотримуючись конспірації, останній разом з товаришем переносили пакунок в інше місце, але були зу- пинені нічним обходом жандармів. Товариш зумів утекти, Антона ж забра- ли до старокиївського поліцейського відділку. Майже детективною, за Єфремовим, була історія його звільнення. На- впроти поліцейського відділку був шинок, куди поліціанти нерідко загляда- ли. Знайомі Вовка, переодягнені в робітників, також почали його відвідувати. Вони познайомилися з деякими “стражами порядку” на чолі з приставом, разом випивали. Якось після пиятики, коли було вже запізно повертатися додому, їх запросили переночувати до відділку. Там підпільники вивчили розташування камер, визначили місце, де знаходився А. Ляхоцький, дізна- лися, у кого зберігалися ключі від камер з ув’язненими. Наступного разу, підпоївши кількох поліцейських та дочекавшись, поки вони заснуть, вину- ватці арешту Антона звільнили його, і він зник. Було вирішено відправити Ляхоцького до Драгоманова в Женеву. Йому дали адреси І. Франка й М. Павлика у Львові та О. Терлецького у Відні і допомогли перетнути російсько-австро-угорський кордон. Однак у місті Лева, розшукуючи адресатів, Антон був заарештований у справі І. Франка та М. Павлика і декілька місяців просидів у в’язниці. Але суд не зміг довести його провину, тому обмежився лише висилкою останнього з Галичини як іноземця. Повертатися до Росії біженець відмовився, і його вислали до Пруссії. Звідти він вирушив до Відня, не знаючи мови, не маючи жодного знайомого і грошей. Куди йти у великому європейському місті, Антон не знав, але, пам’ятаючи з розмов про “Січ” (студентське товариство) і Терлецького (прізвище людини, яка могла допомогти), він звертався з цими словами до всіх перехожих. Нарешті хтось, здогадавшись, що потрібно іноземцю, відвів його до Віденського університету. З допомогою студентського товариства “Січ” він дістався Женеви. Драгоманов саме тоді організовував друкарню, тому і влаштував прибульця учнем друкарської справи42. Згодом А. Ляхоцький опанував фах складальника, коректора, метран- пажа та ін. Самовіддано працюючи, вів злиденне існування, завжди відчу- вав матеріальну скруту і потребу в житлі. Після ліквідації громадівської друкарні Кузьма зумів стати власником маленької друкарні, де видавав ба- 40 Ляхоцький А. М. [Некролог] // Наше минуле. – 1918. – Число 2. – С. 148. 41 Єфремов С. Хв. Вовк про Кузьму-Ляхоцького. З споминів // Там само. – С. 151–158. 42 Там само. – С. 154. 261 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка гато соціал-демократичної літератури. Він став відомим українським дру- карем і брав безпосередню участь у громадському житті еміграції. У 1906 і 1915 рр. він обирався головою Української громади в Женеві. Всього за його участі видано понад 100 назв книжок українською і російською мовами. Антін Михайлович став автором кількох оповідань мемуарного характеру. Серед них: “Василь Хведорович”, “Нахим Шкловський”, “Шампанське”, “Степан Прокопович Очковський”, які, на жаль, не опубліковані43. Помер видавець у Лозанні 1918 р.44. Нам видається, що твердження М. Драгоманова про деструктивну роль Ф. Вовка у виданні женевського “захалявного Кобзарика” є не зовсім об’єк- тивним і правдивим. У даному випадку Михайло Петрович намагався ви- правдати свої дії, тому що не бажав брати на себе “увесь сором не доведено- го до кінця діла”, хоча заявляв зовсім протилежне. Для обґрунтування нашої тези повернемося до спогадів О. Русова. Після завершення видання празького “Кобзаря” Олександр з дружиною по- вертався в Україну. У Відні подружжя зустрілося з Драгомановим, який “їхав на чужину розпочинати там нову службу свойому народу. Він вже бачив пражське видання, і за його почали ми розмову”45. Між подорожніми ви- никла суперечка з приводу недоліків видання. Вона зводилася в основному до обговорення питань правопису, який сам О. Русов вважав таким, що “не добре видержаний”46. Позиція політичного емігранта була більш категорич- ною. “А який же може бути правопис, коли він не стоїть на грунті наукової фонетики?”47, – лютував Михайло Петрович. У той час він переконував усіх, що “настав час покинути традиції, які вироблені були ріжними правописа- ми українськими – Максимовичевським, Гатцуковським, Кулішівським і особливо галицьким на основі новоцерковно-слов’янського; пора вже, ка- зав він, зробити таку реформу, яку зробив В. С. Караджич для сербської мови: треба старатися, щоб прийнялася сістема Кирилла та Мефодія, розроблена на основі української фонетики. Він виробив, – продовжував пояснювати причини непорозуміння Русов, – разом з иншими, й правила такого право- пису, і азбуку, яку через співчуття українців герцоговинському повстанню прозвали «герцоговинкою»; цією герцоговинкою Драгоманов і почав був дру- кувати де-які з перших заграничних видань”48. Саме тому, підсумовує Ру- 43 Див. про нього також: Єфремов С. Пам’яті А. Ляхоцького // Нова рада. – 1918. – 17(4) травня; Бачинський Є. Українська друкарня в Женеві // Науковий збірник. ІІ. – Нью-Йорк, 1953; Каспрук А. А. Хто такий Олександр Куртієв? // Радянське літературо- знавство. – 1980. – № 1. – С. 81–83; Погребенник Ф. П. Ляхоцький Антін Михайлович // Українська літературна енциклопедія. – К., 1995. – Т. 3. – С. 246–247. 44 Ляхоцький А. М. [Некролог] – С. 148. 45 Русов О. Спомини про пражське видання “Кобзаря”… – С. 133. 46 Там само. 47 Там само. 48 Там само. – С. 134. 262 Віктор КОРОТКИЙ сов, Михайло Петрович “до правопису, який вживався у київських видан- нях і який я взяв для пражського «Кобзаря», відносився байдужісінько”49. Софія Русова, щоправда, дещо по-іншому сприйняла цю саму зустріч. “Весною 1876 року, – згадувала вона, – ми рушили додому. У Відні нам пощастило зустрітися з Драгомановим. Він був у піднесеному настрої, вірив, що його праця на еміграції, вільна й незалежна, матиме політичне значення, і уявляв собі її в двох напрямках: 1) критика політики російського уряду і політичне виховання України і 2) ознайомлення Європи з правдивим стано- вищем України. Ці два дні у Відні ми майже не розлучалися. Він водив нас по всіх віденських музеях і майже цілу історію мистецтва виклав нам на зразках ріжних напрямків у мистецтві. Накінець ще й повів нас до величез- ного Рінг-театру (що за кілька років згорів) на оперу Вагнера «Кола ді Рієнці». Драгоманов захоплювався постаттю цього італійського революціонера, але мої сили не витримали глибокомузикальних вражінь цієї довгої імпозант- ної опери, і мене зомлілу витягли з «парадізу» (галереї) величезного теат- ру”50. Скільки другорядних деталей, і жодного слова про суперечку навколо видання “Кобзаря”, який щойно побачив світ у Празі. Складається вражен- ня, що пані Софія щось свідомо замовчувала. Отож ситуація з несприйняттям Драгомановим празького видання творів Шевченка та його невдоволення “захалявним Кобзариком”, що побачив світ у Женеві (1878), починає дещо з’ясовуватися. Колишній викладач універси- тету Св. Володимира у першу чергу був невдоволений правописом, що вико- ристовувався для підготовки празького видання. Фактографічні і стилістичні помилки, різночитання текстів Шевченка, які насправді мали місце, хвилюва- ли його дещо менше. Якби це було не так, то він, беручи участь у підготовці нового видання Шевченкових поезій, спробував би усунути всі виявлені ним помилки. Але ж цього не було зроблено вповні через багато причин, у тому числі відсутність у його розпорядженні першоджерел творів Шевченка. Сильною стороною празького видання творів Т. Шевченка було те, що у ньому вперше друкувалися віднайдені і не відомі раніше рукописні твори поета, а недоліком – публікація поезій, які не належали Кобзареві. Використо- вуючи досвід роботи над празьким виданням (1876), Ф. Вовк для женев- ського “Кобзаря” (1878) підібрав найбільш антимонархічні та антикріпо- сницькі, заборонені цензурою твори, що висловлювали провідну ідею по- ета – звільнення пригнобленого царизмом народу. З двадцяти творів збірника один вірш “Мій боже милий, знову лихо” – був надрукований уперше; три (“І мертвим, і живим…”, “Заповіт”, “Кав- каз”) з’явились у збірці “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки” (Лейп- циг, 1859); п’ять друкувались у празькому “Кобзарі” (1876), а решта, хоч і друкувалась у Росії (журнал “Основа”, “Кобзар” видання Д. Кожанчикова 49 Там само. 50 Русова С. Мої спомини. – С. 41. 263 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка (1867)), але з великими цензурними купюрами. Більшість цих творів могла з’явитися в Росії тільки після революції 1905 р. Готуючи видання “Кобзаря” (1878), Ф. Вовк, очевидно, неодноразово звертався за консультаціями до М. Драгоманова про добір творів та їхнє розміщення. Сам же він написав передмову про життя і творчість поета. Треба зазначити, що Ф. Вовк працював як з першодруками, так із ори- гіналами принаймні частини Шевченкової спадщини. Такої можливості, на жаль, не мав його критик. Драгоманов змінив правопис видання, але не поліп- шив його наукову складову, що сам чудово розумів. Тому винуватцем усьо- му ним несправедливо був визнаний Федір Кіндратович Вовк. Останній, переїхавши до Женеви, став одним з найближчих співробітників Михайла Петровича у випуску “Громади”. Стаття Ф. Вовка “Т. Г. Шевченко та його думки про громадське життя” в 4-му збірнику “Громади” за 1879 р. засвід- чила його розуміння творчості великого Кобзаря. Він вважав, що провідною у Шевченка була гуманна ідея міжнародного братерства, єдності поривань до свободи51. Твори Шевченка, безумовно, потрібно було видавати. Михайло Петро- вич розумів це, а тому і зважився на здійснення нового видання забороне- них у межах Російської імперії поезій Кобзаря хоча б у такий спосіб. Донь- ка В. Б. Антоновича Ірина, яка разом з батьком зустрічалася з Михайлом Петровичем у Женеві 1880 р., згадувала: “З неменшою енергією напосідав він (Драгоманов. – В. К.) і на виданні «Кобзаря». Батько з цим цілком пого- дився”52. Під час зустрічі було розглянуто низку питань “і що до матеріаль- них можливостей у дальшій роботі. Але тут Михайло Петрович, – як свідчить Ірина Володимирівна, – рішуче висловився за те, що надалі він згоден мати діло тільки персонально з батьком, і ні до якої Громади більше він звертати- ся не буде, бо один спомин про неї йому, мовляв, усю душу вивертає”53. М. Драгоманов, як свідчить його листування з І. Франком, продовжував виношувати ідею нового видання “Кобзаря”. 12 липня 1886 р. Іван Якович у листі зі Львова просить його “написати докладно про своє видання «Кобза- ря» для того ж Ковалевського: яке се видання, як укладене і порядковане, що містить і скільки грошей на нього треба”54. Отже, йому відомі були певні плани Михайла Петровича. У листі до Бориса Познанського від 8 грудня 1886 р. Каменяр, відповідаючи, очевидно, на попередній запит, інформує його про те, що “Кобзар” Шевченка “у нас повним виданням не вийшов. Збирається, правда, видати його д. Драгоманов, але поки-що нема”55. 51 Див.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. – К., 1959. – С. 438. 52 Спомини Ірини Володимирівни Антонович про М. П. Драгоманова // Україна. – 1926. – Кн. 4. – С. 133. 53 Там само. 54 Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1986. – Т. 49: Листи. – С. 72. 55 Там само. – С. 90. 264 Віктор КОРОТКИЙ Черговий лист І. Франка до свого вчителя від 11 лютого 1887 р. засвід- чує атмосферу, яка складалася навколо драгомановського видавничого про- екту, а також частково ставлення до нього Івана Яковича. “Хотів я ще напи- сати Вам про стереотипне видання «Кобзаря», та не знаю, чи не остогидло Вам уже те, що люди про сю річ балакають та балакають, а нічого не пома- гають. А все-таки скажу одно: нізащо не раяв би видавати стереотипного «Кобзаря» в Женеві, бо в такім разі я певний, що його в Австрії конфіску- ють, значить, одинокий можливий ринок легального відбуту запруть, і тоді на довгі літа Ваша робота і кошт пропадуть […]”56. Учень радить вчителю видати “Кобзаря” в “границях австрійських, вже хоча б і для того, що і в Росії книжка австрійська все-таки не такий crimen (провина (латин.). – В. К.), як женевська. Звісно, я не можу подати голосу за тим, що казав моїй жінці Антонович, щоб Ви передали стереотипи «Просвіті», але все-таки рад би знати, чи пристанете Ви в принципі на те, щоб надрукувати «Кобзаря» хоч в Празі. В такім разі я прийнявсь би розвідати друкарню. Плити могли б оста- тись Вашою власністю, а з продажі екземплярів все-таки був би дохід”57. Побіжно лист свідчить також про те, що Антонович і далі стежив за різно- плановою діяльністю свого колеги, особливо видавничою, і був непогано поінформований. Проте подальшим видавничим планам Драгоманова щодо видання “Коб- заря” не судилося збутися. Тому навіть Іван Франко, який у 80-х роках XIX ст. перебував під помітним впливом Михайла Петровича, що, між іншим, позна- чилося на його загальних оцінках творчості Шевченка, у 1890 р. визнавав, що “найповніше і найкраще з усіх дотеперішніх було видання, що вийшло в Празі 1876 р. в двох великих книжках”58. Він також побіжно вказує на його велику популярність, зазначаючи, що “сього видання нині вже нігде дістати не можна”59. Саме тому й виникла думка підготувати нове видання Кобзаре- вої спадщини. Поетичні, особливо заборонені, твори Тараса Григоровича були найпо- ширенішою агітаційною літературою, яку читали і, головне, розуміли всі. Архівні матеріали, особливо фонди жандармського управління, свідчать про значне поширення творів Шевченка загалом і серед народницької інте- лігенції, зокрема у другій половині 70-х років XIX ст.60, та використання з пропагандистською метою празького та женевського видання “Кобзаря”. Так, наприклад, у травні 1879 р. поліцією був відібраний “Кобзар” женевського видання в одеських студентів Татарова і М. Загайкевича. Начальник жан- дармського управління Одеси полковник Кноп з цього приводу писав поліц- 56 Там само. – С. 105. 57 Там само. – С. 105–106. 58 Франко І. Шевченкознавчі студії / Упор. М. Гнатюк. – Львів, 2005. – С. 176–177. 59 Там само. 60 Детально див.: Рудько М. П. Поезія Т. Г. Шевченка в революційному русі 70-х років XIX ст. // Радянське літературознавство. – 1964. – № 2. – С. 44–59. 265 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка мейстеру, що “книжка Кобзар”, як надрукована в Женеві з передмовою видав- ця, є видання, до використання в Росії заборонене, тому й знищена61. У 1879 р. на конспіративній квартирі у Києві, яку займав Арон Гобі, жандармами та- кож було знайдено женевське видання “Кобзаря” Шевченка62. Іван Франко у листі до Михайла Драгоманова від 8 липня 1891 р. писав: “Громада на сходинах занимається по старому своїм словарем та науковим виданєм Шевченка”63. Діячі київської Громади, насправді, постійно турбу- валися про видання та поширення творів Кобзаря, в яких убачали дієвий інструмент для здійснення поставлених перед собою завдань. Так, напри- клад, з листа Миколи Лисенка до Бориса Познанського від 25 травня 1886 р. дізнаємося, що “Панченко взяв гроші, 6 примірників «Кобзаря» казав зараз пошле тобі”64. Проте навколо питань видання спадщини Великого Українця виникали певні непорозуміння навіть у середовищі патріотично налаштованої інтелі- генції та українських громадівців. Відголоски наявного конфлікту зафіксо- вано в листі І. Франка до М. Драгоманова від 1891 р.: “З сим останнім (Ко- маровим М. Ф. – В. К.) вийшла неприємна історія по поводу Шевченка. На- писав він в «Елисаветградском вестнике» статтю, – інформує Іван Якович, – прямо, кажуть, денунціаторську (передаю слова П. Ан-ча), в котрій виразно тиче пальцем на громаду, що ось, мовляв деякі людці захопили в свої руки право видання творів Шевченка, тягнуть з нього великі зиски, а сім’я поето- ва пропадає в крайній нужді. В тім самім тоні писано було в «Правді» і в «Зорі» і безосновно, бо ж – каже П. А. – Комаров дуже добре знає, що ви- давництво творів Шевч[енка] досі зовсім таких великих зисків не дало, а на сім’ю Шевч[енка] громада раз у раз дає, що може, а то й більше, ніж може (він вичислював мені цифри, та вони, може, недокладно заховались у мене в пам’яті, то й не передаю Вам їх, і не в них же й діло)”65. Але що це за добре поінформований та авторитетний чоловік, свідомо захований Франком, який так глибоко обізнаний зі справою видання Шевчен- кових творів? Серед псевдонімів та криптонімів учасників національного руху подібних не зустрічається. Лише ініціали Іванова Павла Андрійови- ча66 – професора Одеського університету, члена Одеської громади з 90-х років XIX ст. можуть дати вищеозначену конфігурацію. Проте фактів його дотичності до видання Шевченкового спадку виявити не вдалося. 61 Там само. – С. 57. 62 Там само. – С. 58. 63 Матеріали для культурної й громадської історії… – С. 347. 64 Збірник музею діячів науки та мистецтв України. – К., 1930. – Т. 1: Присвячений Миколі Лисенкові // ВУАН. Збірник історично-філологічного відділу. – № 94. – С. 151. 65 Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 49. – С. 280–281. 66 Див.: Побірченко Н. С. Педагогічна і просвітницька діяльність українських Гро- мад у другій половині XIX – на початку XX століття: У 2 кн. – К., 2000. – Кн. 2: Громади Наддніпрянської України. – С. 122; ІР НБУВ. – Ф. 10. – № 18150. 266 Віктор КОРОТКИЙ З великою часткою вірогідності можна припустити, що “П. Ан-ч” та “П. А.” це ніхто інший, як Володимир Антонович. У першому випадку слово- сполучення “П. Ан-ча” потрібно читати “пана Антоновича”, у другому “П. А.” – пан Антонович. Саме Володимир Боніфатійович як один з кермани- чів Старої громади зустрівся з Іваном Франком, який часто виступав посеред- ником між киянами та М. Драгомановим. Фрагмент Франкового листа до Михайла Петровича вкотре незаперечно підтверджує факт безпосередньої належності В. Антоновича до тієї невеликої групи членів Київської старої громади, що опікувалася виданням поетичного спадку Великого Кобзаря. Стан справ навколо Шевченкової поетичної спадщини хвилював пред- ставників української інтелігенції. Наочний приклад цього – лист Бориса Грінченка до Вільяма Беренштама від 16 вересня 1891 р. Він свідчить про низький рівень обізнаності української спільноти в питаннях видання Кобза- ревих творів. “Живучи завсігди на селі, – пише Грінченко, – я мало знаю про те, що робиться далеко од мене. Тим я й не знаю, чи Вам саме належить юридичне право на Шевченкові твори. Але думаючи, що Ви коли й не влас- ник тим творам, то все ж знаєте власників і зможете довести до їх мого листа (за це був би вам без міри вдячний). Я насмілюся вдатися до Вас таки ж з цими своїми кількома словами. Справа з творами Шевченковими не єсть приватна справа, але ціло- вкраїнська. Тим я дозволяю собі балакати, не криючись ні з чим, певний, що так буде краще. Серед української інтелігенції існують тільки якісь непевні чутки про цю справу. Невідомо докладно, як вона стоїть, і ця невідомість викликала навіть питання в українській пресі. Кажуть, що власники на Шевченкові твори мають прибуток з видання (кажуть, напр., про 5000 руб. за останнє видання) і склали таким побитом деякий капітал. Але навіщо вживається той капітал, що мусить бути вкраїн- ською громадською власністю, про те нічого не відомо. Відомо тільки, що дещо тратиться на Шевченкову могилу та дещо на одного хлопця – родича Тарасового, але сі трати через лад малі, якщо порівняти до тих прибутків од видання. З другого боку, бачимо й той сумний факт, що твори нашого найбільшо- го поета зостаються досі народові невідомими”67. За роз’ясненнями непростої ситуації звернемося до спогадів Миколи Василенка, який вважав, що домінуючими питаннями, які виносилися на розгляд Київської старої громади, були питання культурні, а не політичні. “Громада приобрела в собственность «Кобзарь» Шевченко. Она была общест- вом тайным… Заботы об издании «Кобзаря» являлись одной из задач «Грома- ды»”68. Отже, однією з причин недостатньої поінформованості широкого 67 Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – С. 134. 68 Цитується за: Палієнко М. Г. “Киевская старина” у громадському та науковому житті України (кінець XIX – початок XX ст.). – К., 2005. – С. 176. 267 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка загалу про плани видання та витрати отриманих від видання Шевченкових творів грошей слід вважати втаємниченість і законспірованість дій Громади як товариства таємного. Підкреслюючи заслуги Володимира Науменка (оскільки саме пам’яті останнього було присвячено статтю) у справі видання творів Шевченка, Ми- кола Прокопович Василенко подав важливу інформацію про видавничу діяльність Київської громади та систему звітності. Тож повернемося до його споминів. “В деле издания В. П. Науменко играл выдающуюся роль. Киев- ская цензура не могла разрешить книг на украинском языке. Приходилось ездить и вести хлопоты в Петербурге. Затем нужно было осуществить изда- ние. Пока в Киеве был один из друзей Владимира Павловича – Е. К. Трегу- бов, он много помогал В. П. Науменко. С отъездом же Трегубова вся тяжесть издания лежала фактически на В. П. Науменко. Со свойственной ему щепе- тильностью и аккуратностью он вел все записи по изданию и докладывал «Громаде» на ее очередных заседаниях”69. Володимир Науменко виступав деякий час скарбником здійснюваного Київською громадою довготривало- го видавничого проекту. Він інформував інших членів Громади про всі ви- трати і прибутки. Звісно, що широкий загал не міг про це знати. Саме тому В. Антонович був обізнаний з кошторисом та надходженнями від шевчен- ківських видань, а Б. Грінченко позбавлений цієї інформації. Частково погляди В. Науменка на питання видання спадщини Тараса Григоровича оприлюднені у його замітці “К вопросу о научном издании «Кобзаря» Т. Г. Шевченко”, опублікованій 1892 р. на сторінках “Киевской старины”70. Він вважав, що давно слід “исполнить обязательство и по отно- шению к памяти выдающегося поэта, как Т. Г. Шевченко, и по отношению к требованиям науки, заставляющей своих представителей, в той или иной срок, подвести итоги всей деятельности крупных общественных единиц, опираясь в этих итогах не на случайно известные факты и не на субъектив- ные впечатления, а на кропотливо собранные и критически проверенные материалы. В данном случае, мы имеем ввиду ту работу над произведения- ми покойного поэта, которая прежде всего должна выразиться в приготов- лении издания всех их, издания, достойного такого почетного имени”71. Далі Володимир Павлович наголошував, що це видання повинно відрізнятися “всеми достоинствами вполне научного труда, как-то: 1) текст произведений должен быть критически проверен и исследован по многим вариантам рукописей и печатных изданий разных годов; 2) каждое произве- дение должно быть обставлено всеми необходимыми библиографически- ми, биографическими и историко-литературными справками и коммента- 69 Там само. 70 Науменко В. К вопросу о научном издании “Кобзаря” Т. Г. Шевченко // Киевская старина. – 1892. – Т. XXXVI (январь–март). – С. 314–319. 71 Там само. – С. 314. 268 Віктор КОРОТКИЙ риями. Только при выполнении этого условия, можно рассчитывать на строго научную разработку и оценку деятельности, и – главное – на знание поэта; только при таком обстоятельном освещении отдельных произведений писа- теля можно составить и полную его биографию, которая в то же время будет служить характеристикой целого периода в общественной жизни. Насколь- ко трудна подобная задача, – это другой вопрос; но в необходимости разре- шения ее в данном случае не может быть никакого сомнения”72. Зауваження В. Науменка, навіть з погляду сьогодення, видаються цілком слушними. Автор замітки з сумом відзначав, що навіть найпопулярніша збірка Шевченкових поезій “даже в минимальной доле не удовлетворяет научным требованиям. Не говорим уже об отсутствии комментариев к Кобзарю”73. Тексти поетичних творів, на його думку, також потребують уточнення, оскіль- ки досить часті факти “очевидной порчи авторского текста”74. Він не мав наміру аналізувати всі помилки, зроблені під час видання поетичного спад- ку Тараса Григоровича. Його завданням було лише ще раз “показать, в ка- кой мере настоятельна нужда в подготовке издания Кобзаря с критически проверенными текстами”75. Для здійснення підготовки такого видання, на його думку, безумовно “необходимо знать всю сохранившуюся наличность рукописей – автографов, которые, насколько нам известно, имеются у раз- ных лиц иногда в очень разнообразных вариантах. Это тот источник первой руки, который должен быть изучен в мелочах, так как главным образом бла- годаря ему мы можем установить основной текст каждого произведения и объяснить все существующие варианты. Кроме того, очень ценны в этом случае будут и все те рукописи не–автографы, которые переписывались со- временниками поэта с подлинных рукописей его самого или писались под его диктовку, а в существовании таких мы не сомневаемся. На последнем плане стоят все печатные издания, как русские, так и заграничные, кроме изданий первых (кончая изд. П. Симиренка, СПб. 1860 г.), т. к. многими из них руководил сам автор”76. Завершується стаття сподіванням, що в тридцять першу роковину смерті Тараса нарешті розпочнеться серйозне опрацювання наявних матеріалів Шевченкової спадщини, необхідних для його належної оцінки. Володимир Павлович надіявся, що особи, “имеющие кое-какие материалы и сведения по этому вопросу, не откажут в своем просвещенном содействии полезному делу и на первых порах хоть помогут привести в известность все то, чем может располагать будущий работник на этом поле”77. Він у свою чергу 72 Там само. – С. 315. 73 Там само. – С. 314–315. 74 Там само. – С. 315. 75 Там само. – С. 316. 76 Там само. 77 Там само. – С. 319. 269 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка зобов’язувався повідомляти через журнал всю отриману інформацію про творчу спадщину поета. Може видатися дещо дивним, але до появи львівського “Кобзаря” 1893 р. за редакцією Омеляна Огоновського усі попередні видання побачили світ без жодних коментарів. Ті незначні примітки, які є у львівському виданні 1867 р. та у празькому 1876 р., виступають швидше докором упорядникам, ніж роз’ясненнями для читачів. Очевидним є факт, що Шевченкові поезії, особливо заборонені цензурою, наповнені значною кількістю виразів, не- зрозумілих навіть пошевченківському поколінню, не говорячи вже про пізніші генерації шанувальників творчості Шевченка. Від 60-х – 70-х років XIX ст. Західна Україна стає провідним центром для роз’єднаної імперіями національної культури і активно включається в процес наукового осмислення та систематизації спадщини найвеличнішого свого поета. Там публікуються (часто вперше) Шевченкові твори, які вхо- дять до шкільних читанок і хрестоматій, з’являються літературознавчі спроби їхнього аналізу. Зростання національної свідомості у Галичині, – як цілком обґрунтова- но доводить Ярослав Грицак, – відбувалося “під впливом українського руху на Наддніпрянській Україні і поширення поезій Тараса Шевченка”78. На початку 1860-х рр. виник народовецький рух, який репрезентувала переважно молода українська інтелігенція. У 1862–1866 рр. за сприяння народовців у Львові виходили літературні часописи “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”, “Рус- лан”. Нова генерація українського суспільного руху мала вплив у студент- ських організаціях – громадах, які виникали і діяли за зразком Київської громади. У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було утворено товари- ство “Просвіта”, яке видавало популярні українські книжки, засновувало читальні й охоплювало своїми впливами широкі селянські маси. На чолі нової організації протягом 1877–1894 рр. стояв Омелян Огоновський. Омелян Огоновський – визначний український педагог, літературний критик, історик і теоретик літератури, автор оригінальних поетичних, про- зових та драматичних творів, активний громадський діяч – був однією з найбільш помітних постатей культурного й суспільного життя Галичини другої половини XIX ст.79. Коли Ом. Огоновський як доцент-суплент, а пізніше професор Львівського університету виступив на поле наукової діяль- 78 Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації. – К., 1996. – С. 76. 79 Див.: Брик І. Омелян Огоновський: У століття народин великого громадянина. – Львів, 1933; Качкан В. “Шлях до витиченої мети…” (сторінками писань Омеляна Ого- новського) // Українське народознавство в іменах. – К., 1994. – С. 59–68; Макарушка О. Омелян Огоновський. Єго житє и деятельность. – Львів, 1895. – 64 с.; Микитюк В. Великий Робітник. Штрихи до літературного портрета Ом. Огоновського // Дзвін. – Львів, 1997. – № 7. – С. 137–141; Чехович А. Омелян Огоновський як історик літерату- ри. – Львів, 1937. – 22 с. 270 Віктор КОРОТКИЙ ності, Стара громада в Києві вже діяла “й національними ідеалами Т. Шевчен- ка й Костомарова визначувала і шляхи своїх прямувань до самостійности й соборности українського народу. Таку ж певну програму своєї діяльности, як українського вченого і громадського діяча, мусів він визначити для себе”80. Леонід Білецький був переконаний, що Омелян Огоновський “зовсім певно діяв у суголос із Старою Громадою в Києві і, хоч незалежно від остан- ньої (спочатку), але під впливом таких самих ідей виходив на ту саму доро- гу сепаратизма і щирого народовця, що став виразно проти галицьких москво- філів, проти ворожої московської політики і не консолідувався з поляками”81. Аналізуючи наукову діяльність та суспільні погляди українського вче- ного, Л. Білецький так сформулював його життєве кредо: “Огоновський, признавши, що «програма цілого народнього сторонництва – то моя програ- ма», зовсім природньо не міг іти ні за «вшехпольськими» дивоглядами, ні за москвофільськими «об’єдинителями», ні за радикально-соціалистичними вимогами Павлика-Драгоманова, лівим відламом Української Старої Гро- мади. Програма Огоновського була співзвучна і навіть залежна від правішо- го відламу Старої громади в Києві, очолюваного В. Антоновичем, П. Жи- тецьким і іншими”82. Висновки знаного літературознавця про значний вплив ідей Київської громади загалом і Антоновича зокрема на вибір життєвої по- зиції львівського вченого видаються нам цілком обґрунтованими і перекон- ливими. Як професор Львівського університету Ом. Огоновський, відповідно до службових обов’язків лектора кафедри української словесності, з перших днів викладання в університеті розробляв курс про творчість Тараса Шев- ченка, був одним з перших галицьких шевченкознавців. Він опублікував низку шевченкознавчих статей, об’єднаних загальною назвою “Критично- естетичний погляд на поезії Тараса Шевченка”. Перша стаття присвячена посланню Т. Шевченка “До Основ’яненка” (Правда. – 1872. – С. 431–441); друга – “Посланію” (“І мертвим, і живим…”) (Там само. – 1873. – С. 24–38); третя зветься “Важливі думки Шевченкові” (Там само. – С. 114–125); чет- верта має предметом розгляду “Неофіти” (Там само. – С. 166–172, 197–201, 227–232); п’ята – “Тополю” (Там само. – С. 456–464); шоста – “Гайдамаки” (Там само. – 1879. – С. 164–174, 219–229, 286–296, 351–357). На думку Л. Білецького, всі ці статті об’єднує “одна метода опрацювання: на початку подає Огоновський провідну думку до поезії, яку розбирає, причину й час написання. Потім передає зміст твору, визначаючи логічний зв’язок між ок- ремими його частинами, щоб зробити його зрозумілим для читача. Тому автор пояснює назви, історичні моменти, суспільні відносини і філософічні міркування поета і подає естетичний розбір твору”83. 80 Білецький Л. Омелян Огоновський. – Вінніпег, 1950. – С. 16. 81 Там само. – С. 17. 82 Там само. – С. 14. 83 Там само. – С. 32. 271 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка У “Руській читанці для нижчих кляс гімназіяльних”, яку уклав Юліан Романчук 1879 р. у двох частинах, також знаходимо спроби наукової біогра- фії Шевченка, придатні для шкільного навчання, а саме статті Огоновського “Шевченка Тараса дитячий вік”, “Шевченко маляр і поет”, “Шевченко на науці”. Всеукраїнське значення мала промова О. Огоновського на честь 25-х роковин смерті Т. Шевченка, виголошена в 1886 р. Її основною темою було те, чи виконали українці заповіт поета й ті обітниці, які дали українські патріоти під враженням смерті Кобзаря. Промовець привернув увагу до тих перешкод, які чинила російська й австрійська влада борцям, що змагаються за право свого народу, для якого творив поет. Л. Білецький, разом з іншими дослідниками творчості львівського професора, стверджував, що “промова зробила велике враження, коли Огоновський звернувся до молоді із закли- ком, щоб не забували заповітів Шевченка і щоб через дальших 25 літ той, хто буде промовляти, міг ствердити, що всі обітниці, зложені в день похоро- ну поета, вже сповнені”84. Не вдаючись до детального аналізу шевченкознавчих досліджень галиць- кого професора85, варто наголосити, що знаний історик літератури зосере- дився не на художній формі чи естетичних якостях творів, а акцентував ува- гу переважно на сприйнятті, рецепції поетичної спадщини Шевченка, вазі його незвичайної особистості у пробудженні національного українського життя, на сумі понять та відчуттів, які вийшли з-під його пера і мають ви- рішальний вплив на загальний розвиток духовного життя нації. Шевченкові тексти для дослідника виступали засобом пізнання культури і психології народу, відповідно – й постаті самого поета. “Пізнавально-педагогічні функції історії літератури та якнайбільш скрупульозна і детальна філологічна фіксація фактичного матеріалу” – так формулює кредо Огоновського-шев- ченкознавця Володимир Микитюк86. Названі шевченкознавчі дослідження згодом стануть основою лекційних курсів завідувача кафедри української словесності і будуть акумульовані у відповідних розділах “Історії літерату- ри руської”87. У посмертній згадці про свого професора І. Франко залишив цікаві, хоча інколи суперечливі характеристики та оцінки діяльності Ом. Огоновського, які залишаються цікавими і нині. “Яко голова «Просвіти», – наголошував він, – має покійний, безперечно, величезні заслуги. Совісний і точний в спов- нюванні своїх обов’язків, невтомимо робучий і в тім згляді справді феномен між русинами, скромний в товаристві, толерантний для всякої чужої думки, тактовний в поступуванні зарівно з вищими як і з нижчими, рішучий і сміли- вий, коли ходило о загальні інтереси, він високо поставив повагу «Просвіти» 84 Там само. – С. 13. 85 Див.: Там само. – С. 32–39. 86 Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог. – Львів, 2000. – С. 49. 87 Див.: Огоновський Ом. Исторія литературы рускои: В 4 ч. – Львів, 1887–1893. 272 Віктор КОРОТКИЙ на вні, запровадив лад і точність у внутрішній організації, не цурався ніякої праці чи то адміністраційної чи літературної…”88. Аналізуючи “Історію літератури руської”, Каменяр оцінив її досить ви- соко і назвав “ділом наскрізь патріотичним і національно-українським”89. Характеру стосунків та взаємооцінок Омеляна Огоновського та Івана Фран- ка, їх ґенезі та наслідкам для літературознавчої науки присвячено працю В. Микитюка, що вийшла першим випуском у серії “Франкознавчі студії”90. Підсумовуючи багаторічну наукову та просвітницьку діяльність профе- сора Львівського університету, його колишній студент з певною часткою смутку констатував: “При покійнім Огоновськім лишається все-таки заслу- га старанного компілятора, впорядника і популяризатора всіх доступних звісток біо- і бібліографічних. Нового світла на весь хід розвою нашого ду- ховного життя він не кинув; нашого знання головних течій того життя не поглибив; донеслості і ваги русько-українського письменства для сусідніх народів, в минувшині і будущині Слов’янщини він не показав. Звісно – се не його вина. Він робив, що міг, і можливо додати: зробив, що міг. А се трохи чи не найвища похвала, яку можна сказати над могилою чоловіка. Чи про многих-то з нас потомки будуть могти се сказати?”91. Образна, але ра- зом з тим науково виважена презентація Огоновського, зроблена Франком, і сьогодні найточніше характеризує життєвий спадок галицького вченого. Слушною залишається також думка Іллі Кокорудза про те, що “вся громад- ська діяльність Огоновського носила характер соборницький, бо він почу- вав себе діячем і патріотом не тільки австрійської Галичини, але й усього українського народу”92. На думку Володимира Дорошенка, висловлену ним у 1939 р., “Огонов- ський перший зрозумів потребу коментованого видання Шевченкових творів і дав досить просторий коментар до «Кобзаря» – інші твори, що вийшли вже по його смерті, лишилися без приміток. Тож як гостро не оцінювали б ми редакторську працю Огоновського – історик літератури був із нього досить- таки примітивний та наївний, – проте сама думка коментувати «Кобзар» ро- бить йому честь, хоч, може, виконання її й переходило його сили”93. Тож повернемося до передісторії видання “Кобзаря” за редакцією Омеля- на Огоновського, щоб з’ясувати місце і роль Володимира Антоновича у ре- алізації цього проекту. У 1890 р. Товариство ім. Т. Шевченка та “Просвіта” 88 Франко І. Я. Професор Омелян Огоновський // Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1986. – Т. 43. – С. 361–362. 89 Там само. – С. 379. 90 Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський … – 188 с. 91 Франко І. Я. Професор Омелян Огоновський… – С. 381. 92 Див.: Кокорудз І. Професор др. Омелян Огоновський: Огляд єго житя і наукової та літературної діяльности // Записки НТШ. – Львів, 1895. – Т. 5. – С. 11. 93 Дорошенко В. Примітки Володимира Антоновича до Шевченкового “Кобзаря” // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. – К., 1997. – Т. 2. – С. 436. 273 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка вирішили спільно великим накладом видати усі твори Т. Шевченка. Видан- ня запланували у чотирьох томах, “на гарному папері”, з коментарями, з “популярним життєписом” і “поглядом” на літературну діяльність. Відпові- дальним за першу частину (романтичний період творчості до першої подоро- жі в Україну, до 1843 р. включно) був Омелян Огоновський; другу частину (доба Кирило-Мефодіївського товариства, до половини 1847 р.) готував Володимир Коцовський; третю частину – творчість Шевченка на засланні до 1857 р. – мав подати Іван Франко, а четверту – спадщину поета після заслання, псалми і драму “Назар Стодоля” – оформляв Олександр Барвін- ський94. Проте листування І. Франка та М. Драгоманова дає змогу дещо з іншого боку поглянути на питання видання у Галичині творів Тараса Григоровича та на витоки їх коментування. У листі від 26 квітня 1890 р. Іван Якович звернувся до Михайла Петровича “від комітету” з низкою запитань стосов- но празького “Кобзаря”. Особливо його цікавила доля рукописних Шевчен- кових автографів та інших першоджерел. “Що сталося опісля з тими джере- лами, – запитував він, – і куди би нам обертатися, щоб могти й собі ними покористуватися та злагодити докладний їх опис?”95. Далі Франко інформу- вав про хід підготовчих робіт. “Тепер комісія стала на тім, що лагодимо ма- теріал для біографії й пояснення творів Шевченка, т. є. виписуємо з Шев- ченкових творів і споминів і праць про нього все, що може пригодитися для біографа. Чи та часть вийде путня, я дуже сумніваюся. Правдоподібно, комі- сія поручить зладити біографію Ш[евчен]ка Ом. Огоновському, а як він її зладить, се ми вже знаємо. Огоновський же настоює й на тому, щоб додана була критично-естетична оцінка творів, та я спротивився тому, бо й то знаю, як виглядає така оцінка під пером Ом. Огоновського. Натомість я стояв за тим, щоб до кожного важнішого твору чи то перед ним, чи при кінці тому додано було все, що ми знаємо про повстання сього твору, його сюжет і форму, а також пояснювання стрічаючіхся в ньому імен власних і географіч- них. Справа ся здається, що до друкування Шевченкових творів в нашому виданні прийде дуже нешвидко, так що дуже велика шкода, що Ваш стерео- типний «Кобзар» не вийде”96. Отже, І. Франко, як свідчить фрагмент цього листа, був одним з членів комісії НТШ, яка в результаті колективних зусиль прийшла до висновку про необхідність коментування Шевченкової спадщини. Втілення колективного рішення було доручено саме Ом. Огоновському, проте дискусія щодо харак- теру видання тривала далі. З листа І. Франка до М. Драгоманова від 30 трав- ня 1890 р. дізнаємося, що “комітет відразу відкинув думку Огоновського додавати критично-естетичну оцінку до творів Шевченка, а тільки згодивсь 94 Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський… – С. 62. 95 Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 49. – С. 239. 96 Там само. – С. 239–240. 274 Віктор КОРОТКИЙ на те, щоб була біографія, бібліографія, і, мабуть, згодився також на те, щоб при важніших віршах або там, де є питання спорні щодо хронології, автен- тичності і т. ін., подати коротку речову дискусію спорного питання, а також об’яснення так званих realia (реалій (латин.). – В. К.) – географічних назв, імен, посвяти і т. ін., загалом, щоб праця комітету, крім критичного встанов- лення тексту, давала по можливості все потрібне до зрозуміння його генези- су і його самого, не вдаючися в ніякий суд. Чи і на кільки се нам удається, я не знаю, та небагато маю надії вже хоч би для того, що у нас нема перших видань, по котрим би можна розпочати роботу, не кажучи вже про руко- писі”97. Незважаючи на всі складнощі підготовки Шевченкового видання у Гали- чині, Ом. Огоновський розпочав роботу. Він звернувся по допомогу до киян, членів Київської громади. 26 квітня 1890 р. Франко інформував Драгомано- ва, що “кияни (Науменко і компанія) стрітили думку комплетного львівського видання «Кобзаря» дуже неприхильно, і з листа, писаного до Огон[овського] Н[ауменк]ом, можна вичитати таку суть, що лучче вам не братися до того діла, бо ви, галичани, все-таки зробите його погано, а оставте його нам. Я не стою на тім, що ми зробимо його добре, у нас й десятої часті тих помічних средств (рукописів, перших видань і т. і.), що у киян, та все-таки питання, чи кияни зроблять in absehbarer Zeit (протягом ближчого часу (нім.). – В. К.) і те, що зробимо, т. є. чи подадуть хоч голий текст усього «Кобзаря». Я в комісії подав голос за тим, щоб просити киян, котрі б могли й хотіли, бути нам помічними і взяти на себе критичне зредагува[ння]”98. Позиція окремих членів Громади не зупинила галицького професора. Він продовжував пошуки людей, здатних допомогти справі видання “Кобза- ря”. 2 лютого 1892 р. Огоновський звертається, зокрема, до Павла Житець- кого. “Як Вам може звісно, – пише він, – товариство імені Шевченка захо- диться около видання Шевченкового Кобзаря. Редакцією сего нового видання займаюсь я на засновку видання пражского: відтак ми не зробимо конкурен- ції тому критичному й повному виданню, яке споруджує Київська громада. В нашому виданню надрукуються деякі найпотрібніші замітки, а позаяк деякі місця і слова в Кобзарі нам в Галичині пояснити трудно, то-ж звертаюся до Вас з просьбою, щоб Ви зволили мені відповісти на оці питання”99. Далі перераховувалося 21 питання, на які галичани сподівалися одержати відповідь від П. Житецького. Закінчувався лист припискою: “На ці питання зможете або Ви самі відповісти, або запитавшись проф. Антоновича”100. Останній, як бачимо, був для Огоновського постаттю авторитетною. В архіві Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові Володимир Дорошенко виявив: один лист В. Антоновича до Ом. Огоновського, датова- 97 Там само. – С. 253. 98 Там само. – С. 240. 99 ІР НБУВ. – Ф. ІІІ. – Спр. 63771. – Арк. 1. 100Там само. – Арк. 1зв. 275 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка ний 27 травня 1892 р., та два недатовані фрагменти листів (позначені цифрами 2 і 3). Ці кореспонденції, – переконаний їхній перший публікатор В. Доро- шенко (із ним у цьому важко не погодитись), мають безперечний інтерес “до історії взаємин розірваних чужими кордонами частин української землі і як знадібок до історії видання Шевченкового Кобзаря 1893 р. Цікаві вони й для характеристики самого Огоновського, як ученого взагалі і як Шевчен- кознавця зокрема, підкреслюючи ще більше його наукову безпорадність, так немилосердно колись висміяну Драгомановим”101. У першому опублікованому В. Дорошенком листі, датованому 27 трав- ня 1892 р., знаходимо відповіді В. Антоновича на питання, які виникли у Ом. Огоновського під час коментування “Кобзаря”. Володимир Боніфатійо- вич роз’яснює, що “будинок, з котрого у Вільні зроблено лазарет, се есть будинок бувшого виленского университету”102. Далі він пояснює, хто такий Іван Підкова та компанійці, зазначає, що “Іржавець це маленька річка коло Києва”103 , а “Преварка – найбільше північне предмістиє Києва”104. Після одержання письмових роз’яснень з Києва Огоновський 29 грудня 1892 р. повідомляє Антоновича: “При сій нагоді позволяю собі оповістити Вас, що друкованє тексту Шевченкового Кобзаря невдовзі скінчиться. Відтак надрукую життєпис Тараса і в кінці подам найважніші примітки. Ви ж в[ель- ми] п[оважний] пане професоре, зволіли подати мені вже двічі деякі пояс- нення таких слів, що їх значіння я не знав”105. У цьому листі варто звернути увагу на зізнання “зволіли подати мені вже двічі деякі пояснення таких слів, що їх значіння я не знав”. Отже, на кінець грудня 1892 р. Огоновський отримав від Антоновича два повідом- лення з коментуванням незрозумілих, не лише для галичан, місць “Кобза- ря”. Тому, користуючись принагідною можливістю, львівський професор знову насмілився потурбувати колегу проханням роз’яснити нові питання, що виникли у ході коментування Шевченкових творів. Але де ці два повідомлення, одержані Огоновським? Чи можуть ними бути листи, опубліковані В. Дорошенком? Цілком можливо, що це міг бути перший (датований) лист та третій (недатований) фрагмент листа Антоновича до Огоновського. В. Дорошенко, готуючи публікацію, очевидно, помилив- ся, поставивши недатовані фрагменти листів у неправильній послідовності. Проте повернемося до вищеозначеного листа Огоновського Антонови- чу від грудня 1892 р. Професор львівського університету просить проко- ментувати 14 позицій. Запитання стосувалися: княгині Рєпніної, часу, “коли жив Гамалія”, та походу Івана Підкови на Царгород, дати смерті Залізняка, роз’яснення назв, понять та термінів (“Слободзея”, “ватага”, “Кирик п’я- 101Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. – С. 438. 102Там само. 103Там само. 104Там само. 105 ІР НБУВ. – Ф. ІІІ. – Спр. 47083. – Арк. 1. 276 Віктор КОРОТКИЙ ний”, “кобила”), місцезнаходження Мотронинського монастиря та “чому Титарівна зоветься Немирівною?”106. Огоновський одержав ґрунтовні роз’яснення щодо 13 з 14 сформульо- ваних ним запитань. Їх можна віднайти в зазначеній черговості у другому опублікованому Дорошенком листі Антоновича107. Але ж цей лист містить 41 пункт роз’яснень. 28 додаткових питання з’явилися, вочевидь, як наслідок нових прохань Огоновського, які Антонович виконав одночасно і оформив одним посланням. У третьому (з опублікованих В. Дорошенком) листі Антоновича з при- мітками до “Кобзаря” коментуються питання, що виникли в Огоновського під час підготовки до публікації поеми “Гайдамаки”. Стисло, але всебічно ним проаналізовано ситуацію навколо подій Коліївщини 1786 р. У науково- му відношенні це є найзмістовніша частина приміток. Київський професор пояснив причини виникнення Барської конференції, розглянув сюжет, по- в’язаний зі смертю титаря, вказав на деякі дрібні фактографічні помилки автора поеми щодо висвітлення перебігу історичних подій Гайдамаччини та особистого життя Гонти й Залізняка108. Ми не ставимо завдання спеціально акцентувати увагу на детальному аналізі коментарів Антоновича. Вони беззаперечно свідчать, що саме Воло- димир Боніфатійович виступав у ролі найавторитетнішого й найкомпетент- нішого київського наукового консультанта редактора львівського видання “Кобзаря” 1893 р. Про це свідчить його листування з Ом. Огоновським, впер- ше оприлюднене В. Дорошенком109. У березні 1893 р. Огоновський вкотре листовно дякував київському істо- рику: “…За Ваші многоцінні примітки до «Кобзаря» заявляю Вам велике спасибі. Деякі з них, [наприклад], про Борців, про Нечоса, про кобилу… суть для нас, Галичан, справжніми перлами”110. У листі Ом. Огоновського йдеться про коментарі, подані В. Антоновичем. Для розуміння суті приміток наведемо їх повністю. “10) Борці. Був звичай на Україні в XVIII и початку XIX в., шчо на праздники Різдвяни, на мясницю, а также під час весілля, парубкі переодягались звірями або татарами и в такому маскараді шли гуля- ти у сусіднє село; прийшовши гуляти починали з того, шчо визивали місце- вих парубків боротися – ці маскіровані парубки и називались «борці». 5) Нечос це есть кн. Потемкин. Шукаючи популярности він записався в ре- естрі Запорожського війська. Запорожці по свому звычаю давати прозвища назвали його «Нечоса» думаючи, шчо перука в якій ходив Потемкін – се 106Там само. – Арк. 1–1зв. 107Див.: Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. – С. 438–441. 108Примітки див.: Там само. – С. 441–442. 109Дорошенко В. Примітки Володимира Антоновича до Шевченкового “Кобзаря” // Праці Українського історично-філологічного товариства в Празі. – Прага, 1939. – Т. 2. – С. 99–108. 110 ІР НБУВ. – Ф. ІІІ. – Спр. 47084. – Арк. 2зв. 277 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка його нечесане волосся. 11) Кобила. – До недавняго часу (до Александра ІІ) в России за криминальни справи карали кнутом; під час екзекуції привязува- ли паціента до колоди, що называлась «кобыла»”111. Подяка Антоновичу висловлювалася Огоновським також у передмові до першого тому “Кобзаря”. Там, зокрема, зазначається, що деякі примітки історичного змісту “зволив мені подати В[исоко] П[оважний] Володимир Антонович, професор Київського університету”112. Зауважимо при цьому, що Володимир Боніфатійович став єдиним серед кореспондентів редактора “Кобзаря”, подяка якому була оприлюднена на сторінках вступної частини книги. Галицький учений, зазначивши загалом про допомогу Антоновича, не вказав, які саме примітки та роз’яснення належать київському професо- ру. На щастя, авторство Антоновича можна з’ясувати через зіставлення інфор- мації його листів, написаних у відповідь на запити Ом. Огоновського впро- довж 1892 р., з коментарями, що подаються в кінці кожної частини “Кобза- ря”. В. Дорошенко, публікуючи листи В. Антоновича до львівського коле- ги, також курсивом у дужках позначив томи і відповідні сторінки “Кобзаря” за ред. О. Огоновського, де використано відповідну примітку київського професора. Коментуючи поему “Чернець”, львівський професор послався також на статтю В. Антоновича “Про твори Шевченка гісторичного змісту”, що друкувалася у “Правді” 1889 р.113. Отже, “Кобзар” за редакцією Ом. Огоновського вийшов у світ протягом 1892–1893 рр. у двох томах. Відкривав його “вступ” професора про життя і літературну діяльність Шевченка, а в кінці другого тому були подані “замі- тки” до матеріалу всього зібрання. Кожний том складався з двох відділів, що представляли відповідний етап творчості, тобто бачимо спробу певної періодизації: “напрям романтично-національний”, “політично-національ- ний”, “суспільно-національний”, “реалістичний”. Структура видання, на думку В. Микитюка, являє собою “своєрідний компроміс між школами: кла- сичною (філологічною, формально-естетичною) та історичною, яку пред- ставляли Іван Франко та Михайло Драгоманов. Обидва прямо чи опосередко- вано брали участь у систематизації і комплектації Шевченкової поезії, а кри- тикою фактологічних помилок стимулювали дослідницький процес”114. Детальне змалювання перипетій навколо реалізації цього видання знахо- димо у публікаціях Івана Франка 1891 р., коли в журналі “Народ” (число 9. – С. 160) з’явилась замітка “В справі нового видання Шевченка”, а в газеті “Kurjer Lwowski” – “Utwory poetyczne Szewczenki” (“Поетичні твори Шев- ченка”). Цікавим є факт спроби зробити це видання фактично підцензур- ним, проти чого категорично заперечив Франко. Були намагання вивести 111Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. – С. 439. 112Кобзарь Тараса Шевченка. – Львів, 1893. – Ч. 1. – С. CXVI. 113Там само. – Ч. ІІ. – С. 390. 114Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський… – С. 60. 278 Віктор КОРОТКИЙ Франка із проекту, монополізувати цю справу в рамках одного ідеологічно- го напряму. Прикметно, що саме Омелян Огоновський зумів перебороти вузькопартійні амбіції свого оточення, про що його колега й опонент пише так: “Замічу ще, що проф. Ом. Огоновський перший рішуче спротивився думці розв’язання шевченківського комітету і прийняв над ним дальший провід і що комітет розділив між себе роботу над виданням Шевченка, кот- ре ще сього року, надіємося, буде в руках читаючої громади”115. Наклад нового коментованого львівського видання “Кобзаря” розкупи- ли майже миттєво, воно швидко стало справжнім раритетом, хоча було не- однозначно зустрінуто літературною критикою. Найгостріше з приводу його появи висловився М. Драгоманов. Він образливо назвав редактора “греко- католицьким попом”, який “підлежний церковній дисципліні” і через те не повинен був взагалі “братись за видання «Кобзаря»”116. Найсуттєвішим зви- нуваченням на адресу львівського науковця з боку Михайла Петровича прозвучала теза “Найгірше наплутав д. Огоновський як коментатор ідей Шев- ченка”117 . Варто також підкреслити, що найменше зауважень такого прискіпливо- го та емоційного критика, як Михайло Петрович, адресувалося до комен- тарів Огоновського, написаних за інформацією Антоновича. “З закидів Дра- гоманова, – на думку знаного шевченкознавця, – тільки два міг Огоновський скинути з себе на Антоновича і то якраз менше важні, як-от заввагу, чому називає Шевченко митрополита петербурзького Григорія «юпкоборцем» або причіпку з приводу «п’яного Кирика»”118. Отже, В. Дорошенко назвав “причіпкою” зауваження М. Драгоманова з приводу “п’яного Кирика”. Спробуємо з’ясувати правомірність такого твер- дження. Відомо, що Антонович, відповідаючи на запит Огоновського, по- відомив: “Кирик пьяний – як здаеться вираженіе взято в народноі легенди про пьяного Кирика, которого одурив піп, до попа-ж за кару за це приросла цапова шкура”119 . Володимир Боніфатійович не був цілком переконаний у правильності свого зауваження, тому лише припускав, а не стверджував. М. Драгоманов серед інших неточностей коментування вказав і на цю. Для з’ясування його аргументації надамо слово самому Михайлу Петрови- чу. “Подібну ж неточність, – пише він, – показав д. Огоновський і в примітці до слов у «Марині» (ІІ, 157), як Кирик п’яний. «Мабуть, – каже д. Огонов- ський, – взяв поет це вираження з народної легенди про п’яного Кирика, 115Франко І. Я. В справі нового видання Шевченка // Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 43. – С. 357. 116Драгоманов М. П. Т. Шевченко в чужій хаті його імені. [Рец. на: Кобзарь Тараса Шевченка. – Львів, 1893] // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. – Т. 2. – С. 411. 117Там само. 118Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. – Т. 2. – С. 437. 119Там само. – С. 439. 279 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка котрого дурив піп». Протестуємо за «бідного Кирика», котрого даремне скривдив д. Огоновський, бо він у звісній вірші про нього, напечатаній в «Записках о Южной Руси» Куліша (ІІ, 83–95), нігде п’яним не званий. Прав- да, піп на сповіді докоря йому: «Ти все п’єш та гуляєш», так це попівська façon de parler (манера висловлюватися (фр.). – В. К.), щоб виманити в Кирика гроші, і в усій легенді Кирик нігде п’яним не виведений. В прозаїчному, чисто народному варіанті (Чубинский, Труды, ІІ, 105–106) і того попівсько- го докору нема, і Кирик показаний так, що може взяти патент на твере- зість”120. Критик, як свідчить текст, досить гостро і навіть зло вказав на певні неточності коментування у виданні “Кобзаря” за редакцією Ом. Огонов- ського, але сам правильного варіанта не запропонував. Саме тому слід пого- дитися з тезою В. Дорошенка, який назвав конкретне зауваження з приводу “п’яного Кирика” причіпкою. Слідом за своїм ідейним учителем, і не без його впливу, хоча і дещо пізніше, Іван Франко також висловився з приводу роботи львівського про- фесора над “Кобзарем”. Він писав після смерті останнього; “Видання Шев- ченка, доконане покійним Огоновським, обговорене було вже д. Драгомано- вим в «Народі», і для того я ограничуся при його обговоренні кількома сло- вами. Нема ніякого сумніву, що се видання має свою ціну особливо для Га- личини, де від часу неповного і надто вже безграмотного Сушкевичівського видання не було повного видання Шевченка, а було много пообкусуваних та кастрованих ad usum delphini (для вузьких потреб (латин.). – В. К.) видань часткових”121. Намагаючись зберігати об’єктивність і неупередженість в оцінках, він вів далі: “Та все-таки при всій старанності покійного професора видання се вийшло далеко не тим, що розуміється в Європі під виданням критичним. Що се в Галичині прямо неможливо, се ми бачили згори, та надіялися, що нове видання вийде бодай ліпше від празького. Тим часом нині можна сміло сказати, що празьке видання супроти львівського не зробилося лишнім. Видавець зовсім лишив набоці варіанти Шевченкового тексту. Його видан- ня багате помилками щодо поділу віршів, навіть щодо читання самого тек- сту, не говорячи вже про те, що в його виданні находяться опять благополучно ті самі твори, очевидно, не Шевченкові, що були в празькім виданні”122. Оцінки М. Драгоманова і І. Франка шевченкознавчого доробку О. Огонов- ського переконують у тому, що ні перший, ні другий не хотіли розуміти реа- лій і тих складних умов, у яких довелося працювати львівському професору. Самі ж вони на той час у шевченкознавстві мали далеко скромніші здобутки, ніж він. Чомусь критики Огоновського не хотіли помічати того факту, що він використав увесь доступний йому опублікований та рукописний матеріал. 120Драгоманов М. П. Т. Шевченко в чужій хаті його імені. – С. 410–411. 121Франко І. Я. Професор Омелян Огоновський… – С. 373. 122Там само. – С. 373–374. 280 Віктор КОРОТКИЙ Але були й інші, відмінні від попередніх, оцінки роботи одного з пер- ших західноукраїнських шевченкознавців. 11 травня 1893 р. відбулися перші загальні збори Наукового (та десяті від заснування) товариства ім. Т. Шев- ченка. Серед здобутків товариства О. Барвінський назвав видання “Кобза- ря” у двох томах, яке вийшло “накладом товариства…, котрого редакцією перевів вельми уміло і старанно Вп. Др. Ом. Огоновський, за що виділ скла- дає єму на сім місці прилюдну подяку”123. І. Кокорудз також цілком позитивно оцінював зусилля О. Огоновського з видання Шевченкового “Кобзаря”. Він вважав, що “не менше важною пра- цею єсть перше сего рода критичне цілковите виданє Кобзаря Шевченково- го з вступом про житє і літературну діяльність поета і з досить просторим коментарем. Найважнішою частию єсть сам текст, котрий є зовсім повний і поправний, зладжений на підставі порівняння різних видань, а іменно праж- ского і женевського хоть автор варіантів не подав. В вступі вихіснував автор всі письма, що дотикають житя і письм Шевченка, не поминаючи і наймен- шої дрібниці. В коментари подав потрібні язикові, речеві і літературно-істо- ричні пояснення так оригінальні, як і такі, котрі лише міг зібрати у попе- редніх критиків та видавців, філологів та істориків своїх і чужих”124. Слід відзначити, що, незважаючи на різку критику М. Драгомановим125 та іншими Шевченкового “Кобзаря” за редакцією Ом. Огоновського, його коментарі широко використовувалися у пізніших виданнях. Означене комен- тування, попри його недосконалість, не лише допомогло широкому загалу читачів глибше зрозуміти поезію Шевченка, але й стимулювало подальші наукові пошуки. Заради справедливості потрібно також зазначити, що сам коментатор видання в одному з листів до П. Житецького ще у квітні 1893 р. зізнався: “Моє видання є доволі консервативне, бо годі було у нас роздобути дечого нового”126. Він також відповів на критику М. Драгоманова в “Історії літератури руської”127. На відміну від свого опонента, Огоновський поводився корект- но, за допомогою фактів спростовуючи інколи зовсім безпідставні звинува- чення Михайла Петровича. “Про критику Драгоманова, – писав він, – мож- на лише се сказати, що она є безпощадна й несправедлива”128. Розвиваючи цю думку, професор справедливо підмітив: “В загале «неуком» уважає Драго- манов всякого, хто не проявляє думок космополитичных. Але-ж таких муд- рещев можна набути в колькох месяцях; – тому-то й не один народовець, 123Справозданнє про діяльність і розвиток наукового Товариства імени Шевченка // ЗНТШ. – 1893. – Т. 2. – С. 180. 124Кокорудз І. Професор др. Омелян Огоновський… – С. 27–28. 125Див.: Драгоманов М. П. Шевченко в чужій хаті його імені. – С. 404–415. 126 ІР НБУВ. – Ф. І. – Спр. 48690. – Арк. 1. 127Детальніше див.: Огоновський Ом. Исторія литературы рускои. – Львoв, 1894. – Ч. IV. – С. 286–297. 128Там само. – С. 294. 281 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка хоча познав суть сих мудрощев, не кидає ся грунту, на котром є можливый «поступ политичный, соціяльный и культурный». Тым же грунтом є націо- нальность, котру народовце – Украинце вважають не формою, а самым єством водродженя суспольно-національного”129. Гідна відповідь освіченої людини. Після виходу “Кобзаря” за редакцією Ом. Огоновського Антонович і надалі опікувався виданням творів Шевченка. Значний інтерес у цьому зв’яз- ку становить зокрема “Кобзар”, видрукуваний на гектографі студентами Київського університету в 1899 р. Як відомо, з 1840 до 1867 рр. в Росії було здійснено лише 5 видань “Кобзаря” з поезіями, старанно “відібраними” царською цензурою. Закордонні видання того часу також мали чимало недо- ліків: були неповними або з тенденційно підібраним змістом. Лише 1876 р. в Празі, як зазначалося више, вперше був виданий найповніший “Кобзар”, другий том якого містив твори Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії. Незнач- ний тираж другого тому (всього тисяча примірників) обмежив його поши- рення. І тоді група студентів, близьких до професора В. Б. Антоновича, як стверджує відомий книгознавець Юрій Меженко, здійснила публікацію “Кобзаря” за другим томом празького видання. Містив він найреволюційніші твори поета. Тираж його був, проте, всього 100 примірників130, з яких зберігся лише один – у шевченкіані Ю. О. Меженка. Ця книжечка мала 184 сторінки, розміром 18×11,3 см. Папір книжки звичайний, другий сорт, “писчого” старого формату, – складений вчетверо. Примірник Меженка, на його думку, очевидно, колись був оправлений і до нього зроблено спереду і ззаду форзаци з такого ж паперу. Ні передмови, ні змісту книжка не має. Чому на титульній сторінці написано “видання дру- ге”, – не встановлено, мабуть, і справді було ще й перше видання. Напис “Том ІІ”, на переконання Юрія Олексійовича, є фікція, бо першого тому не було. Можна вважати, що то є лише вказівка на зв’язок з другим томом празь- кого “Кобзаря”. Вся книга написана однією рукою звичайними гектографіч- ними чорнилами. Помилок дуже мало. Продавався цей “Кобзар” по 1 руб- лю. Останні 10 сторінок заповнені вставками до “Кобзаря” 1894 р. Як відо- мо, тоді вийшло два видання, однакові щодо тексту, але різні за ціною: 1 руб. 50 коп. і 35 коп. Гектографічне видання, що було власністю Ю. Межен- ка, відсилає до дешевшого, оскільки, очевидно, його видавці орієнтувалися на незаможного покупця131 . Можна припустити, що не без участі та впливу Антоновича почав працю- вати над підготовкою “Кобзаря” у власній редакції і Василь Доманицький132, 129Там само. – С. 294–295. 130Юрій Олексійович Меженко (1892–1969). Матеріали до біографії. – К., 1994. – С. 32. 131Детальніше див.: Меженко Ю. Невідоме підпільне видання “Кобзаря” Т. Г. Шев- ченка // Літературна критика. – 1939. – № 5. – С. 114–117. 132Про нього див.: Чистому серцем. Пам’яті Василя Доманицького: бібліографія, спомини, похорон / Упор. С. Єфремов. – К., 1912. – 146 с. 282 Віктор КОРОТКИЙ що називав Володимира Боніфатійовича своїм учителем і це визнання виніс у заголовок присвяченої йому праці133. Сергій Єфремов у спогадах “Чистеє серце”, згадуючи про першу зустріч з В. Доманицьким з метою видання українських книжок, між іншим зазна- чав, що зустріч призначена була “на квартирі у Доманицького, що жив у будинку проф. Антоновича”134. Бібліотека Антоновича, як стверджував О. Білоусенко, була серед тих книгозбірень, що стали для Доманицького “тим невичерпним джерелом, звідки він переливав у свою жадібну душу багаті скарби знання”135. Олександр Лотоцький називав Василя Доманицького одним “з найбільш улюблених учнів В. Б. Антоновича”, що “пильно студіював історію та архео- логію під його проводом та заявив себе після поважними науковими праця- ми на полі сих дисциплін”136. Під керівництвом професора він брав участь в археологічних розкопках. Василь також відвідував Шевченкові вечори в оселі свого учителя, про що залишив свідчення137 . На таких зібраннях найчастіше обговорювалися і уточнювалися дії Старої громади з належного вшанування пам’яті Кобзаря, видання його творів та визначалися виконавці. Саме “з поручення грома- ди”, – як небезпідставно вважав І. Франко, – він узявся за підготовку повно- го критичного видання творів Тараса Григоровича. Громада “отворила йому приватні архіви та музеї і уможливила доконання важливого діла”138. Софія Русова, яка на той час разом з чоловіком перебувала у столиці імперії, згодом згадувала про діяльність Петербурзької української громади та Добровільного видавничого товариства. Вона називала це видання сміли- вим виступом українства. “Редагування, – доручили (саме доручили. – В. К.), – пише вона, – молодому, дуже симпатичному вченому В. Доманицькому. Але найголовніша й найтяжча праця – було добитись у адміністрації дозволу на «повне» видання. Майже кожний вірш із так званих «нецензурних» творів Шевченка доводилося виривати у начальства добре обміркованою дипло- матичною впертістю, і ця праця найбільше належала Петрові Януаровичеві Стебницькому”139. Отже, С. Русова як сучасник і свідок підготовки нового видання “Кобзаря” також була переконана, що В. Доманицький працював за дорученням Громади. Але це доручення, на її думку, він отримав від Пе- тербурзької громади. 133Див.: Доманицький В. Володимир Антонович. З нагоди 45-літнього ювилею на- укової і громадської діяльності. Присвячує учителеві своєму учень // Нова громада. – 1906. – № 9. – С. 27–46. 134Єфремов С. Чистеє серце // Чистому серцем. Пам’яті Василя Доманицького... – С. 19. 135Там само. – С. 34. 136Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1933. – Т. 2. – С. 216. 137Див.: Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. – К., 1997. – Т. 1. – С. 70. 138Франко І. Шевченкознавчі студії. – С. 373–374. 139Русова С. Мої спомини. – С. 113. 283 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка В. Доманицький, за редакцією якого вийшло перше повне видання “Коб- заря” Тараса Шевченка в Російській імперії, серйозно підійшов до роботи, звіривши всі тексти з автографами і першопублікаціями. Результатом цієї копіткої дослідницької та редакторської праці стала опублікована згодом монографія140. “На моїх очах, – згадував потому Федір Матушевський, – пройшла […] значна частина найбільшої роботи, яку зробив покійний Ва- силь на своєму недовгому віку, – це виготування тексту першого повного «Кобзаря». Я вже й не кажу про ту страшну силу часу й здоровля, що витра- тив покійний за цією роботою. То була звичайнісінька річ, що Василь по 12–14 годин на день сидів коло столу, порівнюючи, вивіряючи та встановля- ючи попсований текст «Кобзаря». Свою роботу він так робив залюбки й побожно, що дивишся було на його й дивуєшся. Як по дитячому він, було, радів, коли об’явиться новий твір Шевченка, або хоч автограф новий відо- мого твору, або коли йому пощастить встановити текст у такому місці, де давно й інстинктивно почувалося, що через недбальство видавців щось по- псовано. І як таки знову по дитячому було обурюється й гнівається Василь на всіх попередніх видавців та редакторів «Кобзаря» за ті вмисні й невмисні помилки та хиби, що вони за півстоліття поробили в «Кобзарі»!”141. Подвижницьку працю шевченкознавця належним чином оцінили вже сучасники. Іван Франко, зокрема, з захопленням та повагою писав: “Праця В. Доманицького видобула на світ значну масу невідомого досі рукописно- го матеріалу, використала в значній мірі друкований матеріал і дала нам можливість пізнати Шевченка такого, яким він був, з ясною, та вічно неспо- кійною і невичерпано творчою душею. Щодо самого виконання задачі, то В. Доманицький ужив найкращого методу, обробляючи кожний твір відповід- но до хронологічної канви його написання, передивляючи його видання і нотуючи їх відміни і навіть дрібні помилки”142. І нині листування В. Доманицького у справі редагування “Кобзаря” та інших творів Т. Шевченка, що зберігається в Інституті рукопису НБУВ НАН України143, залишається мало дослідженим. На цей факт понад десятиліття тому вказував В. Качкан у своїй статті про Василя Михайловича144. Тема взаємин учителя і учня – Антоновича і Доманицького також потребує до- даткового вивчення, і тільки тоді можна буде встановити справжню роль київського професора у становленні Доманицького як шевченкознавця. 140Доманицький В. Критичний розслід над текстом “Кобзаря”. – К., 1907. – 365 с. 141Чистому серцем. Пам’яті Василя Доманицького… – С. 59–60. 142Франко І. Шевченкознавчі студії. – С. 374. 143 ІР НБУВ. – Ф. ІІІ. – Спр. 3689–36929, 42490–42492, 45385, 52099–52133, 61986, 62198, 62204. 144Див.: Качкан В. Доманицький В. М. // Українська журналістика в іменах. Матері- али до енциклопедичного словника / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1996. – Вип. ІІІ. – С. 113–117. 284 Віктор КОРОТКИЙ Виявлені і систематизовані у цій статті матеріали про причетність Во- лодимира Антоновича до видання поезій Шевченка дають підстави вважа- ти його одним з безпосередніх організаторів друку заборонених у межах Російської імперії творів Кобзаря. Найповніше роль натхненника публікації Тарасової спадщини простежується на прикладі видання празького “Кобза- ря”. Інші легальні та нелегальні видавничі проекти також здійснювалися за його прямої чи опосередкованої участі. Він допомагав Ом. Огоновському коментувати львівське видання “Кобзаря” 1893 р. Крім того, був серед тих, хто ініціював роботу В. Доманицького над підготовкою до друку офіційно дозволеного владою “Кобзаря”, що стало важливою подією у громадському житті України початку XX ст. Віктор Короткий (Київ). Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка. Статтю присвячено дослідженню участі видатного українського вченого і громад- ського діяча Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка. Матеріали публікації дають підстави вважати Володимира Боніфатійовича одним з без- посередніх організаторів друку творів Кобзаря, у тому числі заборонених у межах Росій- ської імперії. Ключові слова: поезії Т. Шевченка, “Кобзар”, національно-визвольний рух, Україна. Виктор Короткий (Киев). Участие Владимира Антоновича в издании поэтичес- ких произведений Тараса Шевченко. Статья посвящена изучению участия выдающегося украинского ученого и обще- ственного деятеля Владимира Антоновича в издании поэтических произведений Тараса Шевченко. Материалы публикации дают основание считать Владимира Бонифа- тьевича одним из непосредственных организаторов опубликования произведений Кобзаря, в том числе запрещенных в пределах Российской империи. Ключевые слова: стихотворения Т. Шевченко, “Кобзарь”, национально-освободи- тельное движение, Украина. Victor Korotky (Kyiv). The Activity of Volodymyr Antonovych in the Publishing of the Poetic Works of Taras Shevchenko. The article studies the contribution of a prominent Ukrainian scholar and civil activist, Volodymyr Antonovych, to the publication of Taras Shevchenko’s poetic works. Findings of the article allow the author to conclude that Antonovych was probably one of the most direct organizers of the publishing of the works of Kobzar, including his officially prohibited texts. Key words: poems of Taras Shevchenko, “Kobzar”, national-liberated movement, Ukraine.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-40917
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0011
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T17:00:36Z
publishDate	2010
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
record_format	dspace
spelling	Короткий, В. 2013-01-29T19:47:59Z 2013-01-29T19:47:59Z 2010 Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка / В. Короткий // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 251-284. — Бібліогр.: 144 назв. — укр. XXXX-0011 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40917 Статтю присвячено дослідженню участі видатного українського вченого і громадського діяча Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка. Матеріали публікації дають підстави вважати Володимира Боніфатійовича одним з безпосередніх організаторів друку творів Кобзаря, у тому числі заборонених у межах Російської імперії. Статья посвящена изучению участия выдающегося украинского ученого и общественного деятеля Владимира Антоновича в издании поэтических произведений Тараса Шевченко. Материалы публикации дают основание считать Владимира Бонифатьевича одним из непосредственных организаторов опубликования произведений Кобзаря, в том числе запрещенных в пределах Российской империи. The article studies the contribution of a prominent Ukrainian scholar and civil activist, Volodymyr Antonovych, to the publication of Taras Shevchenko’s poetic works. Findings of the article allow the author to conclude that Antonovych was probably one of the most direct organizers of the publishing of the works of Kobzar, including his officially prohibited texts. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Український археографічний щорічник Історичні статті Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка Участие Владимира Антоновича в издании поэтических произведений Тараса Шевченко The Activity of Volodymyr Antonovych in the Publishing of the Poetic Works of Taras Shevchenko Article published earlier
spellingShingle	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка Короткий, В. Історичні статті
title	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка
title_alt	Участие Владимира Антоновича в издании поэтических произведений Тараса Шевченко The Activity of Volodymyr Antonovych in the Publishing of the Poetic Works of Taras Shevchenko
title_full	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка
title_fullStr	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка
title_full_unstemmed	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка
title_short	Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка
title_sort	участь володимира антоновича у виданні поетичних творів тараса шевченка
topic	Історичні статті
topic_facet	Історичні статті
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/40917
work_keys_str_mv	AT korotkiiv učastʹvolodimiraantonovičauvidannípoetičnihtvorívtarasaševčenka AT korotkiiv učastievladimiraantonovičavizdaniipoétičeskihproizvedeniitarasaševčenko AT korotkiiv theactivityofvolodymyrantonovychinthepublishingofthepoeticworksoftarasshevchenko

Участь Володимира Антоновича у виданні поетичних творів Тараса Шевченка

Institution

Similar Items