Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис)
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Українська мова |
|---|---|
| Datum: | 2011 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Iнститут української мови НАН України
2011
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/42867 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) / А. Грищенко // Українська мова. — 2011. — № 3. — С. 19-28. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860270716437397504 |
|---|---|
| author | Грищенко, А. |
| author_facet | Грищенко, А. |
| citation_txt | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) / А. Грищенко // Українська мова. — 2011. — № 3. — С. 19-28. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Українська мова |
| first_indexed | 2025-12-07T19:05:46Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 3 19
УДК 81'367.7
Арнольд Грищенко (м. Київ)
ДОДАТОК: ЗАСАДИ ПАРАДИГМАТИЧНО;
СИНТАГМАТИЧНОГО ФУНКЦIОНУВАННЯ
(СИНТАКСИЧНИЙ НАРИС) *
© А.П. ГРИЩЕНКО, 2011
1. Сучасна лінгвістична метамова не тільки не уникає метафорич-
ної інтерпретації формальної і функціональної природи одиниць, на-
лежних до різних рівнів мовної структури, а, навпаки, активно вико-
ристовує її як дієвий засіб термінологічної фіксації новітніх мовознавчих
понять, поява яких зумовлена дуже помітним урізноманітненням тео-
рій, насамперед граматичних, пошуками нового бачення взаємозв'язків
і взаємовідношень між універсально-мовними та індивідуально-мов ни-
ми явищами.
Всупереч інтенсивному освоєнню сучасного лінгвістичного про-
стору, який простягається за межі також метафорично трактованих
„близького” й „далекого” зарубіжжя, окремі засадничі одиниці мовної
структури залишаються фактично лінгвістично невизначеними. Одну
з таких одиниць першорядної ваги становить, безперечно, речення,
жодна з дефініцій якого не стала загальновизнаною ні з універсально-
го, ні з індивідуально-мовного поглядів. Відомий англійський мово-
знавець Ф. Палмер мав цілковиті підстави писати: „У традиційних гра-
матиках „речення”, як і „слово”, становить базовий, але значною мірою
невизначений термін. Речення просто складаються зі слів, і завдання
синтаксису полягає у з'ясуванні того, які слова і в якій послідовності
можуть поєднуватися, формуючи речення. Свідомості більшості людей
властиве досить чітке переконання, що вони точно знають, що являє
собою речення. Така впевненість зумовлена в освіченому суспільстві
* Цей розділ із архіву А.П. Грищенка (23.IX. 1936 – 17. XII. 2006) передав редакції
журналу його син Т.А.Грищенко. Автентичність матеріалу збережено.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 320
Грищенко А.П.
умінням виділяти речення на письмі, здобутим внаслідок навчання.
Нормальною позначкою речення є крапка, а кома в кінці речення була
б пунктуаційною помилкою. До того ж нові речення необхідно почина-
ти з великої літери. Однак це не допомагає нам зрозуміти, що являє
собою речення, і, звичайно ж, не служить підставою для визначення
його. Справді, у школі нас навчили практичному впізнаванню речень,
але не на підставі певної сукупності правил» [13: 70-71].
Відомо, що протягом дуже тривалого часу речення було заручни-
ком судження як логічної категорії, формальну й реляційну природу
якої визначають розмежування і взаємодія суб‘єкта й предиката. Від-
гомін такої інтерпретації речення досить помітний і досі, у чому пере-
конують сучасні процедури формального й семантичного аналізу, за-
сновані на крайній абсолютизації предиката як реченнєтвірного
складника, який проектує функціонування інших конститутивних
складників.
Звільненню речення від перебування в полоні судження сприяла
поступова кристалізація засадничо нового розуміння його як грама-
тичної одиниці-структури, у складі якої, крім суб‘єкта і предиката, на-
явні також інші функціонально релевантні складники, кваліфіковані
на тлі перших двох як другорядні члени. Перше, найвище з рангового
погляду місце серед другорядних членів, безперечно, належить додат-
кові. Ю. Крістева констатує, що французький лінгвіст Дюмарсе „про-
голосив нову концепцію синтаксису, зосереджену на уявленні про до-
даток, яке він і розвинув, хоча його сформував ще Бозе у статті
„Керування“ („Re ́gime“) в „Encyclope ́die“ [3: 225]. „Скромна хода гра-
матики і лінгвістики серед блиску техніки та науки, — зазначає згадана
дослідниця, — є, фактично, змарнованим часом репрезентативної фі-
лософії, її таємницею та її поверхнею. Але, крім того, і її виснаженням,
завершенням. Тільки на основі цього реального завершення, отже, на
основі доповнення лінгвістичної сфери уявленням про додаток, апо-
геєм якого є (нинішній) розвиток синтаксису, проступає сферичність
її логіко-філософської основи і пропонує себе скасуванню, яке i не
нехтує її” [3: 202–203].
Як зазначає Й. Шренк, виділення у XVIII ст. цього члена у струк-
турі речення відчутно зруйнувало розуміння його схеми як взаємодії
суб’єкта і предиката, тому що — передусім внаслідок сильного вклю-
чення класів слів до синтаксису — опозиція Nomen — Verbum finitum
не знаходила більше відповідного аналога на рівні схеми речення (die
Opposition Nomen gegen finites Verb auf der Ebene des Satzschemas kein
entsprechendes Analogien mehr vorfand) [17: 155].
2. Концепція, заснована на моделі речення як структурі, природу
якої визначають формальні і семантичні зв‘язки між головними і дру-
горядними членами, зазнавала і зазнає критики, діапазон якої можна
визначити такими межами: з‘ясування окремих суперечливих конста-
тацій, пов‘язаних з виділенням диференційних ознак другорядних чле-
нів і нечітким розмежуванням їх (наприклад, додатків і обставин) —
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 3 21
…засади парадигматично+синтагматичного функцiонування...
повне заперечення другорядних членів як семантико-синтаксичних
реалій у складі речення. Розглянувши історію інтерпретації другоряд-
них членів речення в російському мовознавстві, відомий дослідник
дійшов „тривожного висновку“, тому що члени речення, тобто катего-
рії синтаксису, двічі ототожнюються з категоріями морфології як час-
тини мови і як форми частин мови. „Синтаксис членів речення ото-
тожнюється з морфологією частин мови. Поняття називного відмінка
виявляється рівним поняттю підмета, поняття непрямого відмінка —
поняттю додатка, поняття особового дієслова — поняттю присудка, по-
няття прислівника — поняттю обставини“ [8: 219]. Наведене тверджен-
ня містить надто перебільшений сигнал тривоги щодо ототожнення
морфологічних і синтаксичних понять і категорій. Так, поняття назив-
ного відмінка іменника справді становить визначальне формальне під-
ґрунтя вираження підмета (суб'єкта) двоскладного речення у мовах,
які з погляду синтаксичної типології належать до номінативних. З по-
гляду співвідношення між центральними й периферійними виражаль-
ними засобами частиномовна синтаксична функція прислівника справ-
ді полягає у забезпеченні функціонування обставинної ділянки у
межах синтаксичного поля речення. Активне використання у сучасних
синтаксичних студіях термінів на зразок англійських adverb (прислів-
ник) і adverbial (функціональний відповідник прийменника, вираже-
ний nominal phrase, тобто іменною групою (фразою), яка являє собою
передусім прийменниково-іменникову сполуку, функціонально спів-
відносну з первинною обставинною синтаксичною функцією прислів-
ника) якраз і ґрунтується на частиномовній ідентифікації синтаксич-
них понять 1. Ототожнення додатка з морфологічними засобами
вираження також ґрунтується на засадничих ознаках мовної дійсності,
суть якої полягає в тому, що категоріальне іменникове значення пред-
метності виступає безпосередньою підставою позначення матеріалізо-
ваних, а також ідеалізованих предметів-об’єктів. Під останніми необ-
хідно розуміти [...] в іменникові [...] дії, процеси, ознаки тощо. Іменник — це
не лише множина номінативних знакових одиниць, властивих певній
мові, а й суттєво важлива когнітивна категорія. На відміну від дієсло-
ва, позначеного загальнокатегоріальною процесуальною семантикою, і
1 Пор.: adverb(ial) A term used in the GRAMMATIKAL classification of WORDS to refer
to a heterogeneous group of items whose most frequent function is to specify the mode of
action of the VERB... SYNTACTICALLY one can relate adverbs to such QUESTIONS,
e.g. as how, where, when, and why, and classify them accordingly, as adverbs of „manner",
„place", „time", etc.; but as soon as this is done the functional equivalence of adverbs, adverb
phrases, PREPOSITIONAL PHRASES, NOUN phrases becomes apparent, e.g. A: When
is she going? B: Now I Very soon, In five minutes I Next week I When the bell rings... The
term adverbial is widely used as general term which subsumes of five categories. „Adverb"
is thus a word-CLASS (along with NOUN, ADJECTIVE, etc.), whereas „adverbial" is
an ELEMENT of CLOUSE structure (along with SUBJECT, OBJECT, etc.). Within
adverbials, many syntactic roles have been identified, of which verb MODIFICATION
has traditionally been seen as central [11:10].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 322
Грищенко А.П.
прикметника як ознакового супутника іменника, він „зупиняє часовий
перебіг дії-процесу“, „матеріалізує ознаку“, перетворюючи їх на „пред-
метно“ сприймані феномени. Між планом змісту певної частини мови і
її значенням для речення існує, на думку Г. Брінкманна, тісний
взаємозв‘язок. Саме іменник здатний репрезентувати самостійні члени
речення, тому що він інтерпретує щось таке, що існує як наявне (у про-
сторі). На дієслові ж лежить відповідальність за реалізацію інтенції ре-
чення, тому що речення відображає часовий процес, позначуваний ді-
єсловом. „Вдаючись до значного перебільшення, можна твердити:
іменник і дієслово взаємодіють, як простір і час. Іменник називає на-
явне, дієвість якого реалізується в часі; дієслово виражає процес, який
відбувається у просторі“ [9: 213].
3. Багаторазово критикована, а то й заперечувана синтаксична мо-
дель, заснована на теорії членів речення, не втратила своєї інтерпрета-
ційної ваги, виразно позначившись на засадах формального й значеннє-
вого аналізу речення, застосовуваних у сучасних лінгвістичних студіях.
Ідеться насамперед про збереження поняття додатка (об'єкта) як яви-
ща формального й значеннєвого (семантико-синтаксичного) плану, яке
потрапило до сучасних численних граматик з традиційної моделі дру-
горядних членів речення, маючи для цього суттєво важливий статусний
характер на тлі пов'язаних предикативним відношенням підмета (су-
б'єкта) і присудка (предиката). В.Г. Гак кваліфікував прямий додаток
як найважливіший другорядний член речення, наголосивши на особли-
вій ролі прямооб'єктної конструкції у французькому синтаксисі, що дає
підстави окремим мовознавцям вважати додаток третім головним чле-
ном речення [2: 79].
Традиційні члени речення, а з-поміж них і додаток, опинившись
на „синтаксичній поверхні», потрапили в новітнє поняттєво-тер мі-
нологічне оточення, до якого належать такі використовувані в різних
сучасних граматиках поняття, як пропозиція, валентність, аргумент,
актант, партиципант, семантичний (глибинний) відмінок, комплемент,
поширювач, модель (зразок) речення та ін. Принагідне стисле комен-
тування змісту згаданих понять, жодне з яких не набуло статусу чітко
визначеного щодо змісту й обсягу, зумовлене потребою з'ясування сто-
сунку до них додатка.
Логіко-філософське поняття пропозиції, первісно ототожнюване з
судженням, набуло особливої „теоретичної” популярності і практично-
го застосування у зв'язку з семантичним аналізом речення як відобра-
ження (позначення) певного відрізка (ситуації, стану речей) позамов-
ної дійсності. Визначення сутнісної лінгвістичної природи пропозиції
ґрунтується на тому, що вона являє собою одиницю значення, яка фор-
мує предмет повідомлення у вигляді простого розповідного речення.
Аналіз пропозиції ґрунтується на з'ясуванні взаємодії між предикатом
(зі значенням дії або стану) і одним або більшою кількістю імен-
аргументів (або актантів) [11: 313]. Пропозицію кваліфікують також
як конфігурацію змістових одиниць, які репрезентують мисленнєве
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 3 23
…засади парадигматично+синтагматичного функцiонування...
відображення так званої денотативної ситуації або „стану речей” (рос.
положение дел, англ. State of affairs, нім. Sachverhalt, чеськ. Stan vĕci)
зі сфери дійсності. Змістові одиниці, які відображають передусім склад
предметних (субстанційних) учасників ситуації, мають статус семан-
тичних партиципантів. Предикат як центр пропозиції пов'язує парти-
ципанти, відкриваючи для них одне або кілька вільних місць (пози-
цій). Здатність предиката вимагати партиципантів певного типу і в
певній кількості характеризують як засадничу семантичну передумову
синтаксису, але випливає вона з лексико-семантичної природи кон-
кретного предиката. Партиципанти заповнюють інтенційне поле пре-
диката, виступаючи у відповідних семантичних ролях [15: 9-10].
Пропозитивну структуру речення характеризують як вияв семан-
тичної сутності речення, реалізованої на засадах взаємодії таких двох
явищ, як: 1) тип стану або дії, описуваний реченням (узагальнено —
процес речення, асоційований передусім з дієсловом); 2) ролі партици-
пантів стану або дії, типовими виразниками яких виступають іменні
фрази, що функціонують у конструктивній єдності з дієсловами. Важ-
ливий аспект пропозитивної структури речення полягає в тому, що на-
явні в ньому партиципанти (учасники) належить до ядерних. Отже,
зміст поняття ядерне речення випливає з обов'язкового заповнення
відповідних рольових позицій виразниками відповідних партиципан-
тів. Неядерні складники супроводжують ядерну пропозитивну струк-
туру речення [10: 292].
Існують також і інші інтерпретації пропозиції, як, наприклад:
«Пропозиція — це та частина значення, яка передає саме „стан речей“ у
світі: Книга лежит на столе, Он поедет на юг, История не повторяется.
Пропозиція — це об'єктивно повідомлюване» [5: 693]. «За допомогою
імені стає можливою референція, реалізується посилання на предмети
та інші номінативно позначувані явища. «За допомогою дієслова стає
можливою предикація, реалізується посилання на процеси та інші ді-
єслівно позначувані явища. Значення речення, утвореного з імені й ді-
єслова, називається його пропозицією. За допомогою речень стає мож-
ливим позначення станів речей (або ситуацій) подібно до того, як імена
позначають предмети, а дієслова — процеси. Поділ простого речення
на ім'я і дієслово показує, як здійснюється яке-небудь повідомлення за
допомогою речення» [12: 11].
Поняття аргумент безпосередньо пов'язане з логічним обчислен-
ням предикатів з погляду можливого заповнення вільних n-місць при
них у складі відповідних висловлень (пропозицій). Вважаючи валент-
ність комплексним неоднорівневим явищем, Ґ. Гельбіг виділяє окремий
її логіко-семантичний аспект і характеризує аргументи як не лексикалі-
зовані порожні (вільні) місця ієрархічно взаємопов’язаних елементарних
(ще не лексикалізованих) предикатів. Семеми предикатів відкривають
певні типи порожніх місць для семемних структур іменникових сполук
(Substantiv verbänden), детермінованих відповідними значеннєвими
компонентами предикатних семем.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 324
Грищенко А.П.
Актанти з‘являються в подальшому процесі лексикалізації, син-
таксизації і морфологізації. Це члени речення, тобто складники дієсло-
ва (або предиката), зумовлені лексикалізацією і реалізацією аргумен-
тів певної семної структури предиката.
Актанти заповнюють порожні (вільні) місця, передбачувані пре-
дикатними семемами, тобто стають конкретними виразниками компо-
нентів речення, яким властиві конкретні семантико-синтаксичні функ-
ції, реалізовані на засадах єдності і взаємодії трьох згаданих
перетворень [14: 16].
Однак на підставі сучасних мовознавчих досліджень не можна ді-
йти висновків про більш-менш чітке розмежування питомої природи
аргументів і актантів, а також їхнього функціонального призначення.
Окремі автори обмежуються аналізом тільки аргументного оточення
предиката, вираженого відповідним дієсловом (n-argument predicate),
ототожнюючи кількість аргументів з валентністю дієслова. Крім того
для аргументів визначають співвідношення з різними семантичними
відмінками, які, на жаль, поки що не визначені ні з кількісного, ні з
семантико-синтаксичного поглядів [16: 18]. Сутність актанта як син-
таксичного поняття також визначають на підставі дієслівної валент-
ності, яка фактично відповідає n-місному предикатові. Однак на тлі
недиференційованого поняття аргумента обсяг поняття актанта вуж-
чий, а зміст конкретніший. З актантами, відмежованими в семантико-
синтаксичній структурі речення від обставинних компонентів (сир-
константів), асоціюють передусім учасників (співучасників) перебігу
дії, позначеної дієсловом-предикатом. Актанти згідно з ієрархічною
класифікацією, пропонованою Л. Теньєром, поділяють на такі різнови-
ди: перший актант (з формального погляду виражений підметом
(суб'єктом) і позначає виконавця дії); другий актант (з формального
погляду виражений прямим додатком і позначає в широкому розумінні
предмет, на який безпосередньо переходить дія або ж який дія певним
чином охоплює); третій актант (виражений непрямим додатком і по-
значає предмет, на користь або на шкоду якого реалізується дія) [6: 141-
142]. Л. Теньєр зазначав: „Актанти — це живі істоти або предмети, які
беруть участь у процесі в будь-якій ролі, навіть у ролі звичайного ста-
тиста, і будь-яким способом, не виключаючи найпасивнішого” [6: 117].
У принагідно розглядуваному новітньому контексті додатка як
другорядного члена речення формально-реляційної природи особливе
місце посідає уже згадана категорія семантичних відмінків, яка набула
дуже помітної теоретичної ваги як визначальна засада окремого типу
граматики. Предметом граматики відмінків виступає аналіз належних
до пропозиції аргументів з погляду властивих семантичних ролей. Ці
ролі кваліфікують також як тематичні або мета-ролі згідно з грецьким
іменником υέμα і назвою першої літери в ньому. Різновиди семантич-
них відмінків визначають не за формально-парадигматичними озна-
ками, які становлять природу традиційних словозмінних відмінків,
властивих передусім іменним частинам мови, а за власне функ ці о-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 3 25
…засади парадигматично+синтагматичного функцiонування...
нально-семантичними відношеннями, які виникають між партиципан-
тами як безпосередніми реалізаціями аргументів дієслова-предиката, і
за тими семантико-відмінковими ролями, які можна ідентифікувати
на підставі відповідних відношень.
Ідентифікація типів семантичних відмінків і властивих їм семан-
тичних ролей має дуже виразне екстралінгвістичне підґрунтя, тому що
на першому плані аналізу перебувають саме позамовні реалії, а не
структурно-формальні показники тих складників, які виступають ре-
альними мовними виразниками партиципантів на так званому поверх-
невому синтаксичному рівні речення. Одна з характерних інтерпрета-
цій природи функціональних відношень, позначуваних семантичними
відмінками, має такий зміст: „Семантичні функціональні відношення —
один з двох головних типів відношень між предикатом і його аргумен-
тами. Другий тип становлять синтаксичні відношення. Вони важливі з
різних причин. З емпіричного погляду вони важливі тому, що охоплю-
ють основну структуру подій, позначуваних дієсловом. Інакше кажучи,
вони визначають план розмови про те, хто кому що зробив. Якщо, на-
приклад, дієслово пов‘язане з аргументом-агенсом і аргументом-па ці-
єнсом, то, зрештою, повідомляється про якісь події у світі, для виражен-
ня чого має бути вжите це дієслово. У такій події бере участь
партиципант, який з власної волі (волютативно) й навмисно стимулює
подію, а також меншою мірою активний партиципант, на який подія
певним чином впливає. Структура події та її лінгвістичне кодування
мають перебувати у певному взаємозв’язку, тому що за інших умов було
б дуже складно описувати події загалом, стани речей мовними засоба-
ми. Семантично-функціональні відношення — це так звані ролі парти-
ципантів, тому що їх можна кваліфікувати як лінгвістичне кодування
ролей (подібно до ролей у виставі), виконуваних партиципантами у по-
діях. Отже, їм належить центральне місце у семантичній структурі ре-
чення. Вони повинні мати універсальний характер, бо для функціону-
вання мови, передачі інформації необхідні способи кодування цих типів
відношень“ [19: 76, 98].
Відомо, що поняття семантичних глибинних відмінків і заснована
на них граматична теорія постали як специфічна реакція на засади
трансформаційно-генеративної граматики Н. Хомського та його послі-
довників. Замість знаменитої формули-принципу Н. Хомського S →NP+VP,
у якій NP відповідає традиційній групі підмета, a VP — традиційній
групі присудка, тобто рівностатусним складникам речення S, Ч. Філл-
мор запропонував іншу інтерпретацію, метафорично висловлюючись,
„оповерхнення” глибинної структури речення, а саме: S (речення) →
М(модальність) + Р (пропозиція). Складник речення Р „розгортається”
в дієслово, з яким поєднуються одна або більше відмінкових категорій,
тобто Р → V + С1 + ... + Сn. На думку Ч. Філлмора, „значення відмінків
являють собою множину універсальних, можливо, природжених, по-
нять, що ідентифікують деякі типи суджень, на які здатна людина з ува-
ги на навколишні події, — судження про речі такого типу, як „Хто зро-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 326
Грищенко А.П.
бив щось“, „З ким щось трапилось», „Що зазнало якоїсь зміни» [7:
404-405]. Ч. Філлмор вважає можливим ідентифікувати такі семантич-
ні глибинні відмінки: Агентив (А) — відмінок зазвичай живого ініціато-
ра дії, позначуваної дієсловом; Інструменталіс (І) — відмінок неживої
сили або предмета, залученого до дії або стану, позначеного дієсловом,
як її причина; Датив (D) — відмінок живої істоти, яка зачіпає дію або
стан, позначені дієсловом; Фактитив (F) — відмінок предмета або істо-
ти, які виникають внаслідок дії або стану; Локатив (L) — відмінок, що
характеризує місце перебігу або про сторову орієнтацію дії або стану,
позначуваних дієсловом; Об‘єктив (О) найнейтральніший з семантич-
ного погляду відмінок, відмінок чого-небудь, що можна позначити імен-
ником, роль якого у дії або стані визначає семантична інтерпретація са-
мого дієслова. Об'єктив властивий тільки назвам предметів, які
охоплюють стан або дію, ідентифіковані дієсловом. Автор застерігає від
сплутування Об'єктива як семантичного відмінка ні з поняттям прямо-
го додатка, ні з назвою поверхневого відмінка, що є звичайним синоні-
мом акузатива [7: 405-406].
Практика дослідницької розбудови теорії семантичних відмінків у
працях багатьох авторів, виконаних з використанням фактів типоло-
гічно різних мов, засвідчила можливість конкретизації гіпотези про ре-
левантність семантичних функцій, які відображають участь (або ролі)
денотатів відповідних аргументів у ситуації, описуваній предикацією,
у якій вони виступають.
Однак згадану можливість супроводжують і досить вагомі
дискусійно-проблематичні аспекти. Так, у складі відмінків, виділених
Ч. Філлмором, наявний Локатив, якому за властивим йому значенням
обставини не властива функція актанта (партиципанта) ситуації, хоч
з погляду аргументної структури пропозиції відповідний її компонент
має припредикатну реляційну природу. На відміну від граматичних
(поверхневих) семантичні відмінки залишаються кількісно невизна-
ченою, по-різному трактованою різними дослідниками категорією.
Ідеться про співвідношення між такими важливими характеристика-
ми цих відмінків, як специфіка (specifity) і множинність (multiplicity).
Під специфікою розуміють розрізнення, диференціацію загального
поняття семантичного відмінка з погляду функціонування конкрет-
них специфічних відмінків, як, наприклад, модифікацій Об’єктива
(Objective case), розрізнення живих і неживих агентів динамічних і
нединамічних реципієнтів, вольових і невольових реципієнтів, контр-
ольованих і неконтрольованих станів речей (ситуацій) тощо. Проти-
лежною щодо специфіки є множинність — об‘єднання інтуїтивно роз-
різнюваних відношень під однією назвою відмінка або ж виділення
так званих супервідмінків, як, наприклад, причина (Cause), джерело
(Source), ціль (Goal), пацієнт (Patient), простір (Space), час (Time).
Супервідмінок Cause поділяють на Intentional Cause і Unintentional
Cause, перший з яких у свою чергу реалізує підтипи Agent і Instrument
[18: 111–113].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 3 27
…засади парадигматично+синтагматичного функцiонування...
На матеріалі української мови I.P. Вихованець виділив такі семан-
тичні функції іменників-аргументів, співвідносні з семантичними від-
мінками: діяч („залежить від предиката із значенням дії і позначає се-
мантему живого виконавця дії”: Батько саджає деревце); адресат
(„залежить від предиката зі значенням дії або стану і вказує на живий
предмет, якого стосується названа предикатом дія або стан”: Андрій
придбав автомобіль; Автор подарував мені книжку); експерієнсив („но-
сій фізіологічного або психологічного стану”: Хлопчикові подобається
картина; Розвідник знає місцевість); об’єкт („підпорядковується пре-
дикатові зі значенням дії або стану і позначає семантему істоти або жи-
вого предмета, на які спрямована дія або стан”: Солдат згадує домів-
ку); результатив („підпорядковується предикатові зі значенням дії і
стосується семантеми неживого предмета або істоти, що виступають
як результат дії”: Поет написав книгу; Мати народила сина); знаряддя
(„залежить від предиката дії і кваліфікує семантему неживого предме-
та, за допомогою якого виконується дія”: Жінка розкроює тканину но-
жицями); засіб („залежить від предиката зі значенням дії і кваліфікує
семантему неживого предмета”, використовуваного для виконання дії:
Хату побудували з цегли); носій фізичного стану („характеризує се-
мантему неживого предмета або істоти, що перебуває в певному фізич-
ному стані”: Дерево всохло; Дівчина гарна); носій всеохоплюючого фі-
зичного стану („вказує на все (або дуже широке) оточення, на всю
сукупність предметів у навколишньому середовищі”: Весна; Ніч; Смер-
кає); ідентифікатив („вказує на істоту або неживий предмет, який де-
нотативно ототожнюється з іншою істотою або неживим предметом”:
Зевс — це Юпітер); компонентив („кваліфікує семантему неживого
предмета або істоти“, належної або неналежної до сукупності (класу)
предметів: Оксен солдат); композитив („характеризує семантему не-
живого предмета або істоти, які включають або виключають певні під-
класи“: Іван студент); локатив („вказує на місцеположення, шлях руху,
вихідний і кінцевий пункт руху“: Хлопчик сидить за столом; Ми йшли
через ліс) [1: 40-41].
Позамовна дійсність незбагненно перевищує за різноманітністю
властивих їй виявів виражальні (лексичні й синтаксичні) можливості
мови, у зв‘язку з чим завжди можливі не охоплювані мовним фокусом,
„позакадрові“ різновиди відношень матеріального й духовного світу,
для позначення яких „не знайдено ще“ або й не буде „знайдено слова“.
Це, очевидно, стосується також і семантичних відмінків. I.A. Мельчук
вважає, що існує сорок можливих локативних відмінків, кожний з яких
може претендувати на об'єднання у межах семантичного відмінка —
локатива [4: 336].
Широко вживаний у сучасних синтаксичних студіях термін комп-
лемент становить один з прикладів „лінгвістичного різночитання”, тоб-
то неоднозначного використання його для позначення компонентів ре-
чення. Так, одна з інтерпретацій змісту цього терміна полягає в тому,
що він виступає у структурі речення складником, асоційованим з за-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2011, № 328
Грищенко А.П.
вершенням дії, позначуваної дієсловом. У найширшому сенсі компле-
мент кваліфікують як дуже загальне поняття, що охоплює всі можливі
поширювачі предиката, причому як валентно зумовлені (обов’язкові),
так і валентно незумовлені (необов’язкові).
1. Вихованець І.P., Городенська К.Г., Русанівський B.M. Семантико-синтаксична структу-
ра речення. — К., 1983. — 219 с.
2. Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. Синтаксис. — М., 1986. —
220 c.
3. Крістева Ю. Полілог. — К., 2004. — 480 c.
4. Мельчук И.А. Курс общей морфологии. — М.; Вена, 1998. — Т.ІІ. — 543 c.
5. Современный русский язык / Под общей редакцией Л.А. Новикова. — СПб, 1999. —
855 c.
6. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. — М., 1988. — 653 c.
7. Филлмор Ч. Дело о падеже // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1981. — Вып.
Х. — С. 369–530.
8. Холодович A.A. Проблемы грамматической теории. — Л., 1979. — 304 c.
9. Brinkmann Henning. Die deutsche Sprache. Gestalt und Leistung. –Pedagogischer Verlag
Schwann, 1962. — 654 S.
10. Brown K. and Miller J. Syntax: A Linguistic Introduction to Sentence Structure. — Lon-
don and New York, 1996. — 382 p.
11. Crystal David. A Dictionary of Linguistics and Phonetics. — Blackwell Publishers, 1997. —
426 p.
12. Eisenberg Peter. Grundriβ der deutschen Grammatik. Band 2: Der Satz. — Stuttgart —
Weimar, 2004. — 564 S.
13. Frank Palmer. Grammar. — Penguin Books, 1978. — 200 p.
14. Heibig Gerhard. Valenz — Satzglieder — Semantische Kasus — Satzmodelle. — Leipzig,
1982. — 106 S.
15. Mluvnice češtiny (3). Skladba. — Praha, 1987. — 741 S.
16. Saloni Zygmunt. Obligatory and optional arguments // International Journal of Slavic
Languages and Poetics, vol. XXXIII. — 1986. — P. 17–25.
17. Schrenk Josef. Einfache und gefügte Sätze slavischer Schriftsprachen. Analyse und der
Stellung. — München, 1968. — 271 S.
18. Somers H.L. Valency and Case in Computational Linguistics. — Edinburgh, 1987. —
328 p.
19. Van Valin R.D. Functional Relations // Concise Encyclopedia of Syntactic Theories. —
Pergamon, 1996. — P. 459.
Аrnold Hryshchenko (Кyiv)
ADDENDUM: PRINCIPLES PARADIGAMATICALLY
SYNTAGMATIC-OPERATION (SYNTAX SKETCH)
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-42867 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1682-3540 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T19:05:46Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Iнститут української мови НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Грищенко, А. 2013-04-09T14:44:18Z 2013-04-09T14:44:18Z 2011 Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) / А. Грищенко // Українська мова. — 2011. — № 3. — С. 19-28. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 1682-3540 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/42867 81'367.7 Цей розділ із архіву А.П. Грищенка (23.IX. 1936 – 17. XII. 2006) передав редакції журналу його син Т.А.Грищенко. Автентичність матеріалу збережено. uk Iнститут української мови НАН України Українська мова Дослідження Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) Addendum: principles paradigamatically syntagmatic-operation (syntax sketch) Article published earlier |
| spellingShingle | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) Грищенко, А. Дослідження |
| title | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) |
| title_alt | Addendum: principles paradigamatically syntagmatic-operation (syntax sketch) |
| title_full | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) |
| title_fullStr | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) |
| title_full_unstemmed | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) |
| title_short | Додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) |
| title_sort | додаток: засади парадигматично-синтагматичного функціонування (cинтаксичний нарис) |
| topic | Дослідження |
| topic_facet | Дослідження |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/42867 |
| work_keys_str_mv | AT griŝenkoa dodatokzasadiparadigmatičnosintagmatičnogofunkcíonuvannâcintaksičniinaris AT griŝenkoa addendumprinciplesparadigamaticallysyntagmaticoperationsyntaxsketch |