Село на пониззі Дніпра
The article is based on the author’s description of the village Sotnytske (Petrykivka District, Dnepropetrivsk Region), its environs, its history and people’s life there till the recent time. The researcher is studying the kinds of work and rest of the villagers, and some traditions of the housekeep...
Saved in:
| Published in: | Народна творчість та етнографія |
|---|---|
| Date: | 2007 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43205 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Село на пониззі Дніпра / З. Гудченко // Народна творчість та етнографія. — 2007. — №. 2. — С. 91-100. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-43205 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Гудченко, З. 2013-04-21T11:31:20Z 2013-04-21T11:31:20Z 2007 Село на пониззі Дніпра / З. Гудченко // Народна творчість та етнографія. — 2007. — №. 2. — С. 91-100. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43205 The article is based on the author’s description of the village Sotnytske (Petrykivka District, Dnepropetrivsk Region), its environs, its history and people’s life there till the recent time. The researcher is studying the kinds of work and rest of the villagers, and some traditions of the housekeeping. The expedition was carried out in 1999, so we know not enough about the present conditions of this village, that is why these materials are particularly valuable. The researcher supplemented her descriptions with the sketches of the folk architecture performed with her own hand. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія Регіональне народознавство Село на пониззі Дніпра A Village on the Dnieper’s Lowlland Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Село на пониззі Дніпра |
| spellingShingle |
Село на пониззі Дніпра Гудченко, З. Регіональне народознавство |
| title_short |
Село на пониззі Дніпра |
| title_full |
Село на пониззі Дніпра |
| title_fullStr |
Село на пониззі Дніпра |
| title_full_unstemmed |
Село на пониззі Дніпра |
| title_sort |
село на пониззі дніпра |
| author |
Гудченко, З. |
| author_facet |
Гудченко, З. |
| topic |
Регіональне народознавство |
| topic_facet |
Регіональне народознавство |
| publishDate |
2007 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Народна творчість та етнографія |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
A Village on the Dnieper’s Lowlland |
| description |
The article is based on the author’s description of the village Sotnytske (Petrykivka District, Dnepropetrivsk Region), its environs, its history and people’s life there till the recent time. The researcher is studying the kinds of work and rest of the villagers, and some traditions of the housekeeping. The expedition was carried out in 1999, so we know not enough about the present conditions of this village, that is why these materials are particularly valuable. The researcher supplemented her descriptions with the sketches of the folk architecture performed with her own hand.
|
| issn |
0130-6936 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43205 |
| citation_txt |
Село на пониззі Дніпра / З. Гудченко // Народна творчість та етнографія. — 2007. — №. 2. — С. 91-100. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT gudčenkoz selonaponizzídnípra AT gudčenkoz avillageonthednieperslowlland |
| first_indexed |
2025-11-25T05:35:19Z |
| last_indexed |
2025-11-25T05:35:19Z |
| _version_ |
1850508292897374208 |
| fulltext |
РРРР ееее гггг іііі оооо нннн аааа лллл ьььь нннн ееее нннн аааа рррр оооо дддд оооо зззз нннн аааа вввв сссс тттт вввв оооо
99991111
1. Історія села в топонімах
Село Сотницьке Петриківського району
Дніпропетровської області розташоване на лі�
вому низинному березі Дніпра.
Час його заснування невідомий, але є свід�
чення, що люди на цьому терені мешкали вже
не одне століття. Своєрідна історична реліквія
місцевості – давня могила серед забудови. Ка�
жуть, що в ній похований якийсь полководець,
і ото йому шапками наносили землю. Земля
справді нанесена, могила крута і, як на неї схо�
диш, не розтягується. Селяни вже давно вико�
ристовують ця схили для кладовища. Невели�
кий курганчик зберігся і в урочищі Гадюче не�
подалік села. Там водилося дуже багато змій,
тому й назва така.
У розповідях селян нерідко чути слово коза�
ки; і не випадково, бо землі ці входили до Про�
товчанської паланки Запорозької Січі. Не вик�
лючено, що й село було засноване в козацьку до�
бу XVII–XVIII ст., бо саме до цього періоду на�
лежать монети з червоної міді, які знаходять під
час оранок. Одна з монет датована 1632�м, ще
одна – 1775�м роком, про решту невідомо.
Про козацькі визвольні змагання з Поль�
щею нагадує урочище Ляхове в околицях Сот�
ницького, де колись тривали бої з ляхами. По�
близу люди виорюють зламані стріли та інші
давні речі. Про гайок Ляхове старі люди роз�
повідали легенду: “На козаків зненацька напа�
ли ляхи і зарубали молодого хлопця. І весь час
там за ним плакала дівчина, вже північ, а вона
було туже. Може, козак не печатаний був по�
хований... І того гайка всі люди страхалися.
Туди чогось недоступ. Ми й хочемо піти, і не
йдемо. Навіть трактористи, які в степу орали,
боялися іти в холодочок. Там стільки дрів, а
гайок невеликий, і дрова ті не брали. Минуло�
го року ми хотіли туди піти, вже зібралися і
трактор домовили, і щось нас не допустило.
А скільки вже часу пройшло, це ж віки!” 1
Відгомін далеких і не дуже давніх подій,
уявлень, легенд вчувається і в назвах інших
урочищ та околиць Сотницького.
Зачароване місце, “де людей водило”, роз�
ташоване в напрямку Єлизаветівки: “Ідеш і ні
з сього, ні з того наче ти обморочений: туди пі�
деш – вода, сюди підеш – вода. Отаке людям
робило. Казали, треба почитать тричі “Отче
наш” або “Вірую в бога”. Тоді тобі розвидня�
ється” 2.
Місцевість біля річки, де виростав найтов�
щий очерет, назвали Товсте. Туди завжди їзди�
ли по очерет, яким вкривали селянські будівлі.
У XIX ст. в Сотницькому деякий час дія�
ла церква, і люди ходили на Івана Хрестителя
святить воду до річечки Свячене. Тепер річка
висохла, проте видолинок зберіг свою назву
Свячене.
Далі в степ є урочище Кваки. До Жовтне�
вої революції там жили на власному хуторі за�
можні хазяї. Але під час громадянської війни
якась з численних банд, що гуляли тоді по сте�
пах, знищила сім’ю. Там вона й похована. Тепер
від садиби тільки вишні деінде залишилися.
Окремим хутором в степу жили також
Прокопенки. Та під час розкуркулення радян�
ська влада вигнала господаря з обійстя, дуже
швидко хата зруйнувалася, бо брали “що хто
вхватить”. А тепер люди захоплено згадують,
яка “таки ловка хата була”: висока, з чотирма
“хвільончастими” дверима, товстими глиняни�
ми стінами. Як розтягли цю хату, то сільські
діти гралися там у схованки. А Прокопенко,
коли його вигнали з домівки, збудованої влас�
норуч, хотів їхати у Кам’янське (Дніпродзер�
жинськ), дійшов до пристані, сів на пароплав і
там помер “за тоскою” 3. Тепер ім’я того чоло�
віка живе в назві урочища Прокопенко.
In this article the author describes the particularities of the Crimean Tatar folk lyrical songs and folklore
in general and describes special interest which Ukrainian cultural activists (such as Lesya Ukrainka,
Klimentiy Kvitka) payed to this folklore. Special part of the article is devoted to the A. Olesnytsky’s antho!
logy, which includes the songs collected by him in the Crimean South. The author of the article also gives a
description of the most typical plots and motifs of Crimean Tatar lyrics, describes main characters, language
particularities, themes and topics of the love songs.
Зоя ГУЗоя ГУДЧЕНКОДЧЕНКО
ÑÅËÎ ÍÀ ÏÎÍÈÇDz ÄͲÏÐÀ
99992222
ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 22//22000077*ISSN 0130–6936 *
А в самому селі Сотницькому, коли органі�
зовували колгосп, з хати вигнали заможного се�
лянина Германа і там влаштували колгоспну
контору. Про це залишилась у пам’яті людей та�
ка оповідка: “У Германовій хаті велика піч була.
Щоб її топить соломою і щоб варить їжу для
членів правління, у хаті поселили бідну непись�
менну бабку Марусю. До того ж потрапила ба�
ба у члени правління. Зібралися керівники на�
раду проводить. Скатертиною червоною “кума�
чем” застелили стіл. Кругляк і каже: “Хто за те,
щоб вели у колгосп коні, корови, півнів туди ж
усе? Будемо голосувать”. Проголосували всі.
Баба сидить собі на печі. –“А ви ж, бабо Ма�
русю, за що?” – “Та я, каже, за те, що й Круг�
ляк”. Бо думає: “Виженуть серед зими з хати”.
2. Назва села Сотницьке.
Назва села походить від слова “сотник”, а
те – від “сотня”. Борис Грінченко пояснює
слово “сотня” подвійно: 1) як частину козаць�
кого полку, 2) як певну частину території в ста�
рій Україні XVII і XVIII ст., що складалася з
кількох куренів і сама складала частину пол�
ку 4. Сучасний “Словник української мови” 5
подає такі визначення: “Сотня – у давньорусь�
кому війську військова одиниця, що первісно
складалася із ста чоловік”, “Станові організа�
ції”, “Соцький – нижчий поліцейський служи�
тель на селі, якого обирали на сходці”.
Про особу колишнього засновника чи
власника села певних свідчень зібрати не вда�
лося. Звертає на себе увагу той факт, що всі
згадують про нього як про соцького, а не сот�
ника. Дехто каже, що служив цей чоловік у
якогось пана, і пан наділив його землею, що
сам соцький у селі не жив, а лише володів ци�
ми землями. З іншого боку, люди вказують на
хату соцького. Оповідають, що “тут раніше
жило четверо братів соцьких, одне від одного
на великій відстані, і отак пішло потомство” 6.
Всі ці побіжні свідчення, звичайно, не впевню�
ють у тому, що означає соцький – посаду чи
прізвище людини, в останньому випадку слово
має писатися з великої літери. До речі, серед
сучасних мешканців села немає жодного Соць�
кого. Найбільш розповсюджене прізвище –
Біленко. Старші люди згадують, що, коли в
селі була початкова школа, майже кожен учень
РРРР ееее гггг іііі оооо нннн аааа лллл ьььь нннн ееее нннн аааа рррр оооо дддд оооо зззз нннн аааа вввв сссс тттт вввв оооо
99993333
у ній мав прізвище Біленко, і це створювало
проблеми для вчителя. Село було замкнене,
рідко хто з чужих оселявся в ньому, тому та�
ким стійким виявився рід Біленків. Не виклю�
чено, що й соцький мав прізвище Біленко. Але
це вже припущення.
На жаль, польові матеріали експедиції не
прояснили питання про час виникнення села і
його засновника, – це потребує спеціальних
наукових досліджень.
3. Природа
Сотницьке до середини XX ст. було захо�
ване серед плавнів Дніпра. Непрохідні болота
трьома смугами відокремлювали його від при�
леглих степів. Завдяки природній ізольованос�
ті більшу частину року село рятувалося від по�
грабувань іноземними загарбниками та від
розбійницьких нападів у неспокійні історичні
періоди. Гадаємо, саме з цієї причини Сот�
ницьке й досі зберегло давні традиційні риси,
незважаючи на докорінні зміни в економічних,
соціальних та природних умовах життя селян.
Під час повеней води річок Орелі, Чап�
линки, Вурми заливали все навколо, утворюю�
чи численні озера. Місцями вода стояла до
серпня. Село часом бувало перелито посереди�
ні, позаливані толоки, затоплені до вікна хати,
господарські будівлі. Залишалися сухими тіль�
ки пагорби. Петро Гаврилович Кабаченко,
1935 р. н., так описує повінь у Сотницькому:
“Коли траплялася повінь, так сумно було
дивитись. Скотина реве, люди тікають од води
на підвищення. Оце в куренях все: скотина,
дітки малі. А вода стоїть тижнів два�три. За�
топе хату, а тоді ж треба в ній зимою жити.
...Вода йде валами... вал пройде метра на
півтора – на два, другий іде. Топе клуні. Пли�
вуть клуні – вони ж дерев’яні. На одній клуні
півень не встиг утікти. Так хазяїн підплив, за�
брав півня в мішок, а клуню запалив, і поплив�
ла вона далі. Таскало все... Ну й облите все.
Ніхто не міг сюди добратись.
Найсильніша повінь була у 1919 році. Тоді
катір ходив з Кам’янського аж у Петриківку
під бугор. Глянеш – суцільна вода”.
А навесні, коли поступово вода спадала і
віяло теплом, земля вкривалася всяким цвітом:
голубими пролісками, жовтими тюльпанами,
фіолетовими лісовими фіалками. Ніде було
ступити ногою.
Біля річки зосереджувалось безліч джме�
лів, зміїв. А дітвора там ловила рибу. Люди
99994444
ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 22//22000077*ISSN 0130–6936 *
настільки звикли до присутності плазунів і в
березі, і в лузі, і навіть на власному подвір’ї,
що ставились до них спокійно, як до невід’єм�
ної складової буття. Про це свідчать декілька
оповідей Клавдії Кабаченко про свої дружні
стосунки з плазунами. Ця жінка певний час
працювала куховаркою, варила їсти механіза�
торам. Біля берега стояла скринька для відхо�
дів. І до тієї скриньки повадився полоз – тов�
стий, чорний, довжиною до півтора метра. Він
там хапав комарів, мух. Жінка перестала його
боятися, а він її. Декілька разів зустрічалися
вони на стежці, і він її не чіпав, і не лякав. Во�
на говорила до полоза, і складалося враження,
що той розуміє її. Якось лізе полоз по дорозі.
Жінка йому каже: “Куди лізеш, дай і мені
проїхать, от вредний. Це мені треба встать з
велосипеда”. Встала, обминула його, а він по�
ліз далі. А то якось вона несла два відра від�
ходів до смітника, а він вже там. Жінка каже:
“Ти вже прийшов снідать до мене”. Полоз не
втік, а тільки трохи одліз. Але механізатори не
поділяли почуттів жінки до плазуна, один з
них погрожував, що задавить його трактором.
І востаннє вона зустріла полоза на стежці, ко�
ли він повз до скриньки. Жінка стояла проти
нього й почала гаряче просити: “А ти куди?
Зараз уб’ють! Не лізь, не смій туди!” Він різ�
ко розвернувся, і більше вона його не бачила,
“такого довгенького і товстого”.
Трапився ще один цікавий випадок із змія�
ми, коли К. С. Кабаченко працювала дояркою.
Поїхали вони з чоловіком мотоциклом по де�
ревій і звіробій – це гарні ліки для теляток.
Ідуть і раптом бачать під берегом щось на сон�
ці блищить, і в’ється наче гілка. Наблизились,
як глянули, а це гадюки паруються “так од�
вишки, так завтовшки, воно і кублом, а то на�
че вони стоять і гойдаються туди, сюди... Як
почули мотоцикл, вмить розлетілися”.
А на обійсті Кабаченків живе вуж у ямі для
буряків. Він господарів знає і не чіпає. Чужого
ж він в яму впусте, а назад не випусте – лякає
в шию. Якось перед Новим роком він уліз до
погреба, де консервації, а надворі мороз стояв.
Чоловік виявив його там, виніс на двір. А жін�
ка: “Е ні, не смій викидать!” Вони його взяли і
впустили знову у яму для буряків, де він до вес�
ни і жив. А навесні чоловік поліз по буряки, по�
бачив там вужа: “А ти й досі не виліз?” Жінка
РРРР ееее гггг іііі оооо нннн аааа лллл ьььь нннн ееее нннн аааа рррр оооо дддд оооо зззз нннн аааа вввв сссс тттт вввв оооо
99995555
каже: “Значить, ще буде холодно”. І вже пізні�
ше поливали господарі картоплю, коли дивлять�
ся, повзе вуж до мокренького...
Ця сім’я не вбиває і сірих гадюк, хоч відо�
мо, що вони отруйні. Якось у колодязь упала
сіра гадюка. Чоловік побачив: “Ну, що, як те�
бе витягати?” Узяв відро і лопаткою підняв її, а
потім одніс до лісу. Ці люди впевнені, що не
можна вбивати нічого живого: “Не займай, він
впіймає мушку, комарчика”...
Старожили Сотницького згадували, що
колись тут водилися навіть рідкісні різновиди
плазунів, як, скажімо, жовтобрюх і білий вуж.
Цих зміїв бачили на плавах. Плав – це поміст
з рогозу чи очерету, утворений самою приро�
дою. Рослини скручуються, злипаються корін�
ням між собою, а коли прибуває сильна вода,
вона одриває такий плав від дна, він спливає і
стоїть, де завгодно. Під час полювання мис�
ливці пробиралися на плави і там влаштовува�
ли засідки на дичину. Для плазунів плав теж
видавався привабливим місцем, де можна пог�
рітися на сонці. Був колись випадок, коли мис�
ливця на плаву смертельно вкусив білий вуж.
Так само на плаву бачили і жовтобрюха, каза�
ли, “воно таке товсте, жовте”. Це було на По�
косах біля Лобойківки.
Місцеві природні ресурси мали виняткове
значення в житті селян Сотницького, і не тільки
в далекі часи, а й у XX ст., зокрема під час го�
лодоморів. У селі мало померло від голоду, бо
живилися рибою, дичиною, дикими рослинами.
В голодні роки сушили коріння рогозу, тер�
ли його на борошно. В степу збирали траву
житняк, його маленькі колосочки нагадували
жито. Виминали їх, мололи млинком борошно
з коріння рогозу і пекли щось, схоже на хліб.
Або рвали “листатий такий квасець”, вимочу�
вали його у воді, додавали житняк, пекли з
цього хліб. Ходили у дубовий ліс, частини яко�
го мали назви “Одна Дубина”, “Мала Дуби�
на”, “Велика Дубина”. Там знаходили і їли
“заячу капусту”, “козельки”, “калачики”.
А ще під час голоду чоловіки сідали в човни,
відшукували пташині гнізда, набирали по відру
або по два яєць, але із зародками не брали. Так
і виживали, завдячуючи рідній землі.
У спокійні часи, коли не створювалися
штучні голодомори, селяни “дуже ловко жили,
було різнотрав’я, сіно, скотини тримай, скіль�
99996666
ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 22//22000077*ISSN 0130–6936 *
ки хочеш”. Люди до цього звикли, і було їм до�
бре. А тоді природа змінилась. Побудували
канал, рівень ґрунтових вод знизився, річки
повисихали, в колодязях зникла вода. Нищів�
ного удару природному середовищу цього
краю завдало будівництво в 60�х роках Дніп�
родзержинської ГЕС з водосховищем.
У зв’язку із загрозою затоплення або підтоп�
лення села багато його мешканців, особливо
молоді, виїхало за межі Сотницького. І тепер
це самобутнє село з давніми традиціями побу�
ту, що склалися в умовах унікального довкілля,
приречене на поступове вимирання. Натомість
з боку Дніпра йде агресивне вторгнення безли�
кої дачної забудови.
4. Заняття, ремесла, промисли
Більшість занять населення Сотницького
були пов’язані з дарами природи. Степ спону�
кав до хліборобства та городництва, річки –
до рибальства, розкішні покоси на луках – до
скотарства та ін.
До того ж, тривалий час майже в усіх галу�
зях господарства використовувався традицій�
ний народний досвід.
Навіть за колгоспної системи ще впродовж
двох десятиліть землю обробляли дідівським
способом. Тільки з 1950 року оранку проводили
тракторами. А до того всю роботу виконували 40
пар колгоспних волів – і орали, і сіно гребли: “Це
була така сила! Це була скотина – куди там ко�
ні – слабеньке, а воли! Воли мілко орали. Ходив
рільник і слідкував за кожним, хто як оре. На�
лаштує плуг у першу чергу, щоб було неглибоко,
щоб ловко оралось, рівно. І росичка велике діло
робила – кругом же болото.
А трактори, як почали валить ту борозну у
півметра! Вони не відчували ззаду ваги, хоч і не
так плуг іде, а трактор тягне. Тож інколи ні, та й
підміняли його воликом на деяких ділянках”.
Найдавнішим із промислів було рибальство.
Кожен чоловік змалку займався ловом риби для
потреб своєї родини. І човна тримав майже ко�
жен господар, давніше – довбанки, пізніше –
плоскодонки. Риби було стільки, що ловили ча�
сом руками, без снасті. Тільки�но спадала вода
в річках після повені, скрізь на низинах утворю�
валися озера з непротічною водою, куди захо�
дила усяка риба: короп, карась, окунь, судак,
лини, вугрі, соми. Траплялося, що риба навіть
гинула, коли висихали озера. У місцині, яка на�
РРРР ееее гггг іііі оооо нннн аааа лллл ьььь нннн ееее нннн аааа рррр оооо дддд оооо зззз нннн аааа вввв сссс тттт вввв оооо
99997777
зивалася Бойтькове, так багато було риби, що її
“вибовтували” і черпаками “хапали”.
З рогозу, що ріс у достатку повсюдно, ро�
били стіни будівель, покриття дахів, огорожі.
Крім того, ткали з рогозу кошовки – на спеці�
альному верстаті снували основу, а тоді переп�
літали. Кошовки використовували для власних
потреб і на продаж. Також в’язали віники –
для себе і на базар.
Чимало селян здавна займалося гончар�
ством. Неподалік були кольорові глини: “і сі�
ровка, і чорна, і рижа, і червона”. Деякі з них
використовували для підводки хати, а з гончар�
них глин виготовляли посуд. Ось як згадує про
свого далекого пращура�гончара Ганна Петрів�
на Кайстря, 1937 р. н., з роду Біленків: “По�
вуличному нас прозвали Рижівські. У селі май�
же кожного називають то так, то отак. А чому
це? Колись, це дуже давно, на вгороді отут не
було грядок, а був великий сарай. Там дід гон�
чарством займався – макітри, глечики, оце все
витворяв. І він був такий рижий, страшний, і на
йому рижі плями, як копійки, завбільшки. Як
його звуть не знаєм, а тільки знаєм: Рижий. І
дворище по сей день – Рижівці”.
Майже до середини XX ст. господарство в
селі було значною мірою натуральне – що ви�
роблялося, те й споживалося. Вирощували го�
родину, розводили худобу, птицю, ткали по�
лотно на одяг тощо. Але ж, звісно, більшу час�
тину врожаю здавали державі. Товарообмін
між поселеннями здійснювався в основному на
ярмарках, що перідично влаштовувалися у ве�
ликих селах, містечках, містах.
5. Забудова села
Сотницьке розташоване на правому березі
річки Вурми, перетвореної після Другої світо�
вої війни на канал. Колись, де тепер міст, була
переправа. Казали старі люди, що через неї пе�
реправлялись козаки, їдучи з Царичанки. На
горбочку стояв шинок, де козаки то обідали, то
вечеряли. А вздовж річки у південному на�
прямку побудували свої хати перші поселенці.
Спочатку було п’ять дворів, а незабаром вже
десяток садиб утворили ряд – Рибальську ву�
лицю з однобічною забудовою. Двори виходи�
ли ворітьми на простору толоку, де випасалася
худоба. Частину цієї толоки займала згадувана
вже могила – сільське кладовище. Пізніша
забудова розгорталася в протилежному від
Вурми напрямку. Садиби місцями стояли до
вулиць, а подекули ховалися в глибині ділянок.
На середину XX ст. планувальна система ма�
ла нерегулярний, безсистемно�вуличний харак�
тер з кутками Данилівці, Калиниківці, Лозу�
вате, Грицківці.
Перед Другою світовою війною в селі налі�
чувалося понад 60 дворів, у кожному з яких
мешкало по 8–12 душ сім’ї. А тепер лишило�
ся близько 30 дворів пенсіонерів.
Крім селянських садиб, у Сотницькому в
XIX ст. ще була дерев’яна церква, яку, за ле�
гендою, перевезли з іншого місця козаки і по�
ставили серед села. Її пам’ятала прапрабабуся
65�літньої жінки. За іншою версією, соцький,
як служив у пана, отримав від нього землю і
розбірну церкву. Але в селі було мало парафі�
ян, тримати церкву стало невигідно, то він про�
дав її у Петриківку.
У народному будівництві споконвіку вико�
ристовували винятково місцеві будівельні мате�
ріали: глину, очерет, лозу, шелюг, дерево. З них
споруджували хати, господарські й виробничі
будівлі, огорожі. Селянське обійстя складалося
з хати, хліва, льоху, повітки; у заможніших се�
лян були ще й клуня, комора, саж, конюшня.
Хату ставили чолом до сонця, торцем або
паралельно – до вулиці, за кілька метрів від
огорожі або ж у глибині двору. Клуня стояла,
як правило, дещо відокремлено від двору, на
вгороді, а хліви, хлівці, повітки утворювали
маленький дворик – загороду для вигулу до�
машніх тварин на свіжому повітрі. Льох, комо�
ру звичайно розташовували перед хатою або
дещо збоку, у полі зору господарів.
Хати були двох типів – “на дві половини”
через сіни, з однаковими кімнатами на обидва
боки, і “хата й хатина” через сіни. На відміну
від першого типу , у другому “хатина” мала
менші розміри, ніж хата. В основу стін клали�
ся міцні сохи, врубані знизу у підвалини, а
зверху – у платви. Між ними заплітали лозу,
шелюг чи очерет, який з обох боків обмащу�
вали глиною. Траплялися і глинобитні стіни.
Стеля також робилася з лози, шелюга, рогозу
чи очерету, кулі вкладалися на слижі і обма�
щувалися глиною з обох боків. Слижі, у свою
чергу, вкладалися на стіни та на сволок посе�
редині хати (або два сволоки). Чотирисхилі
дахи на кроквах вкривали околотом з житньої
99998888
ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 22//22000077*ISSN 0130–6936 *
соломи або рогозом, очеретом. Майже чверть
“хати” займала піч, дим з якої виводився че�
рез “бурав”, піч була і в другій “половині”, чи
в “хатині”. У сінях старих хат, де стелю не ро�
били, проглядалося горище. Зовні стіни хати
внизу обперізувала призьба для утеплення і
для господарських потреб. Хату обов’язково
білили, інколи підводили кольоровими глина�
ми, а частину стіни – затилля проти сіней –
фарбували вохристим кольором. Подібні кон�
струкції стін застосовувалися і в господарсь�
ких будівлях.
При закладaнні хати вдавалися до запо�
біжних магічних заходів, щоб забезпечити в
ній багате, щасливе життя. Так, господар ночу�
вав на місцях можливого розташування хати.
Аналізував значення снів, що насняться
там, – на добро воно, чи на зло. Коли вже по�
чинали будуватися, по кутах закладали під со�
хи монети, а потім – під сволок – на добробут.
У нову хату найперше пускали переночува�
ти кота. Вважалося, що кіт виганяє нечисту
силу. Якщо він приживається, не тікає, то
можна жити і хазяям –щасливе місце.
Більш конкретні відомості про традиційне
житло с. Сотницьке виявлені при обстеженні
та обмірах кількох найстаріших хат, що стоять
у цьому селі з кінця ХVІІІ – початку та кінця
ХІХ ст. Незважаючи на їхню подібність між
собою, кожна з хат має індивідуальні риси.
Звичайно, за такий тривалий час хати зазнали
істотних змін, але в основі своїй збереглися.
Хата кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.
(Ф. Біленко) стоїть причілком до вулиці на
відстані близько п’яти метрів від зовнішньої
огорожі двору. За планом, це хата на дві поло�
вини “через сіни з коміркою”. Стіни хати гли�
няні, обмазані й побілені зовні та зсередини.
Перекриття: у правій половині поздовжній
сволок, слижі, очерет з глиняною обмазкою, в
лівій – така ж конструкція, але на двох по�
здовжніх сволоках. Долівка глиняна. Дах
4�схилий на кроквах, критий востаннє очере�
том. На чоло виходять дві пари вікон, на при�
чілках було по парі вікон, а тепер у лівій “поло�
вині” одне причілкове вікно посередині, пер�
вісно ж вікна закладені. У правій “половині”
місця віконних прорізів збереглися. Взагалі, усі
вікна були розширені, замінені лутки. Під сті�
ни підведено цоколь, розібрані печі й призьба,
стіни зовні обкладені цеглою.
У дворі ще були господарські будівлі: по�
вітка перед хатою, клуня за хатою, льох право�
руч від хати.
Розміри плану хати 1486 × 583 см, товщи�
на первісних стін близько 50 см.
Хата середини ХІХ ст. (В. Нетеребко)
розташована на найдавнішій вулиці села, що
тягнеться уздовж річки. Городом садиба дохо�
дить до берега. Хата – одна з найдавніших у
селі, поставлена чолом до вулиці у глибині са�
диби. За типом плану це “хата й хатина” через
сіни з відгородженим чуланом. Стіни хати з ло�
зи й глини. Перекриття в обох її частинах під�
тримується двома поздовжніми сволоками, на
них слижі та очерет з глиняною обмазкою. За�
мість підлоги – долівка. Дах – 4�схилий, пер�
вісно був під соломою з житнього околоту, по�
тім під рогозом, тепер під шифером. Довгі роки
хата зберігала свій оригінальний вигляд і тільки
десь із середини ХХ ст. була перебудована:
підведено цоколь, частково перекладені стіни
власне “хати”, перероблені двері, вікна в “хаті”,
пересунута ліва стіна “чулана” вглиб “хатини”,
прорубане вікно з “чулану” назовні, викинуто
печі. Найдавніше з вікон – вікно “хатини”.
Первісні господарські будівлі не збереглися,
частина з них – “халаш” і повітка – збудовані
в традиційних формах вже на початку ХХ ст.
Кардинальної переробки хата зазнала після
значних руйнувань від стихії. Це сталося 1949
року. Перед Зеленою Неділею тільки�но бабу�
ся Мотря Іванівна Біленко причепурила хату до
свята, вперіщив дощ, та такий, що люди брели
дорогою, як річкою. Діти прибігли з поля мокрі
вщент, але відразу ж кинулися рятувати кішку з
кошенятами і причинили кролятник, щоб твари�
ни не потопилися. І тут вдарив грім і щось зат�
ріщало. Діти мерщій у хату. Знову тріщить.
Дівчина каже: “Тату, хата трішить!”. А він у
відповідь: “Під носом у тебе!” Тоді як гупнуло.
Дівчина хотіла бігти до дверей, та батько нака�
зав: “Ставайте всі навпроти сволока – як зава�
литься, сволок ніде не дінеться”. Так і сталося.
Стіни місцями зруйнувало, а сволок, традицій�
но зроблений з грубезної колоди й опертий з
обох боків на сохи, вмуровані у стіни, залишив�
ся непорушний. З цієї розповіді господарів вип�
ливає, що початково в “хаті” (а можливо, і в
“хатині”) був один сволок.
Хату збудував прадід Ганни Петрівни Кайс�
трі (дівоче – Біленко, 1937 р.н.). Це могло бути
РРРР ееее гггг іііі оооо нннн аааа лллл ьььь нннн ееее нннн аааа рррр оооо дддд оооо зззз нннн аааа вввв сссс тттт вввв оооо
99999999
близько першої третини ХІХ ст. Бабуся Ганни
Петрівни народилася 1864 року і прожила 96
років. Її дід міг народитися в 1800�х роках, а ха�
ту збудувати близько 1825 року. Та чи це була
перша хата на згаданій садибі – невідомо.
До 1949 року будівля зберігала всі тради�
ційні риси: маленькі вікна без луток, прості
двері, широка призьба. Всередині стояли лави
і велика піч, лежанка, піл, скриня. Вгорі під
стелею висіла на хомутах жердина, на якій ві�
шали одяг, накритий ліжником. До гачка на
сволоку була причеплена дерев’яна колиска на
вервечках, а всередині напнуте полотно. Піч
прикрашали квіточки, намальовані на папірцях
і приклеєні до дзеркала печі. Дим, коли топи�
лося, з комина виходив через отвір, який зати�
кали заткалом. Чорна скриня зовні була роз�
мальована, всередині на віку скрині записува�
ли, коли корови отеляться, коли квочку поса�
дили. Скриня замикалася, але без замочка.
Бабуся зав’язувала її на мотузок. Та тільки�но
бабуся з хати, діти, придивившись, як вона
вузличок той в’яже, кидалися до скрині й кра�
ли помалу кусковий цукор з банки.
Перед Зеленою неділею хату обов’язково
білили й двічі підводили, знизу голубим, а
зверху червоним кольорами. Фарбу розводили
у воді, прикладали шнур, тоді робили підводку.
Цим займалась переважно бабуся.
Садиба сотника середини – кінця ХІХ ст.
розташована у центрі села вздовж дороги, на
захід від річки Вурми. На садибі нещодавно
знайдено мідну (російську) монету 1775 року.
Тут використано принцип так званого “глибо�
кого” двору, коли хата стоїть у глибині, а до ву�
лиці наближені господарські будівлі. Від старої
забудови садиби збереглися хата і повітка.
Обидві споруди розташовані рівнобіжно до
вулиці, одна проти одної: повітка – приблизно
10 метрів від вулиці, а хата – далі у дворі, мет�
рів за 30 від повітки, до якої повернена затил�
лям. Перед чолом хати колись був погрібник,
але він не зберігся. Пізні будівлі середини ХХ
ст. – клуня на захід від повітки та літня кухня
на захід від хати.
Стіни старих будівель глиняні, заповнені
очеретом (хата) і лозою (повітка). Дахи обох
споруд 4�схилі, під очеретом.
Хата належить до типу “хата й хатина” че�
рез сіни. В сінях відгороджено чулан. Загальні
розміри плану хати (зовнішні) 1163 × 554 см.
Як бачимо, вона менша за попередні хати.
Проте, за твердженням Петра Гавриловича
Кабаченка, 1935 р. н., чий дід колись купив цю
хату в іншого селянина, вона вважалася на той
час (приблизно на межі ХІХ і ХХ ст.) кращою
в селі. У ній жила мати, а останнім часом –
брат П. Кабаченка. Хата зазнала деяких пере�
робок: стіни ззовні обкладено цеглою, під них
підведено цоколь, призьба розібрана, неодно�
разово мінялося перекриття (востаннє – при�
близно 40 років тому), печі в обох приміщен�
нях розібрані. Збереглися старі поздовжні сво�
локи – по одному в “хаті” й “хатині”. Раніше
були величезні печі, чоловік на 10, піл де�
рев’яний. Від печей до димоходу ведуть великі
обплетені та обмазані “бурави”, їх закривали
“заткальном”, як витопиться. Топили очеретом,
оситняком, рогозом, а дрова вважалися за
“панське”. Оцим як натоплять: будь�яка зима,
а в хаті тепло. Стіни ж були на сохах 45 × 45
см, між ними очерет, зверху глина, і виходило,
неначе повітряна подушка всередині, тому теп�
ло в хаті трималося довго. Сволоки – величез�
ні, “наче в заводі балка під кран”. Ліс там не
пиляний, колений, ніде жодного цвяха нема, са�
мі тиблі. На сволоках у чотирьох місцях були
випечені, певно, свічками, написи, а посередині
знизу – кола (за спогадами П. Кабаченка).
Повітка розмірами в плані 1075 × 480 см
складається з двох майже однакових примі�
щень: одне (ліве) – з ворітьми, друге (пра�
ве) – з дверима й маленькими горизонтальни�
ми віконцями по обидва боки дверей. Повітка
вже давно не використовується за прямим
призначенням, тому біля неї немає огорожі.
6. Де і коли копати колодязь?
Старі люди казали, що до Миколая, поки
вода буйна, непрозора, не можна ні копати ко�
лодязі, ні купатися в річках. А після Миколая
вода втихомирюється й річка стає в своє рус�
ло. Так само врівноважується вода в колодязях
і в криницях, коли закінчується весна, тобто
19 травня. До Миколая вода вважалася мерт�
вою, а після Миколая вона вже жива.
Щоб викопати колодязь і вода в ньому бу�
ла добра, треба подивитися, де росте великий
спориш, і поставити на ніч відро: “як на дні ро�
сячка на півпальця впаде, ото буде багато води
й добра вода буде”.
111100000000
ННААРРООДДННАА ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ТТАА ЕЕТТННООГГРРААФФІІЯЯ 22//22000077*ISSN 0130–6936 *
Копати слід під час посухи, тоді буде бага�
то води й добра вода. А якщо копати на почат�
ку літа , то колодязь буде мілкий, маловодний.
Копали колодязі чоловіки, які “знали”,
тобто фахівці цієї справи. Такий чоловік знахо�
див місце, де копать. Він встромляв ніж у зем�
лю й перегодя дивився на лезо: якщо воно
ржавіло – вода там негодяща; якщо ж ні, а
тільки бралося росою, то вода якісна. Мало
значення і те, яка роса.
Згадують, як один дядько з сусіднього се�
ла копав у Сотницькому колодязі. Сьогодні,
скажімо, ніж поставив і пішов додому. Його
питають: “Чого ж не копаєш?” – Каже: “Зав�
тра будемо копать”. Прийде, ще раз упевнить�
ся, що місце правильне, і починає копать.
Колодязі раніше були неглибокі – нахи�
лився та й відром води зачерпнув. А коли збу�
дували канал, рівень води в колодязях упав на
8–10 метрів. Тож довелося їх поглиблювати
або будувати нові.
7. Дозвілля та свята у колгоспному селі.
Колгосп придбав маленький приймач на
батарейках, і всі сходилися до контори, щоб
його послухати аж до 1941 року. А в 1948 ро�
ці колгосп купив більш досконалий приймач
“Родина”, і теж усі ходили його слухать. Раз
на тиждень привозили кіно з Петриківки. Дід,
було, їде, везе кіно, везе ситро. Усі радіють,
збігаються, тільки�но зачують, що кіно буде.
На всілякі гулянки увесь колгосп сходився
до клуні. Дуже велика клуня була у дядька,
його розкуркулили свого часу. Під час війни,
десь у 1942 році, у цій клуні концерт давали…
партизани. І бандуристи грали, і співали гарно,
і циркова програма була. Село глухе, особли�
вих боїв тут не відбувалося, німці тільки прой�
шли, не зупиняючись, та спалили 2–3 хати.
Отож люди й кажуть, що партизани прийшли
з концертом на харчі підробить.
А то ще артисти заїздили вже 1944 року.
Був якось Іван Калистий, пізніше він став на�
родним артистом. Виступали колективи банду�
ристів – чоловіки й жінки, чоловіки на банду�
рах грали “гарно так, куди там!”.
Селяни Сотницького, незважаючи на всі�
лякі утиски й заборони радянської влади, ні�
коли не забували релігійних свят і пов’язаних
з ними народних обрядів. Ось як про це зга�
дує П. Кабаченко: “У мого діда було дві доч�
ки й два сини. На Різдво усі вони сходилися
сім’ями: наші батьки й ми, онуки. Гуртом не�
сли вечерю до діда: кутю, узвар. Дід на всі
кутки кутю благословить, перехреститься.
Тоді сідаємо вечерять. Так само на Паску –
дід вітає, бере паску, на всі кути благослов�
ляє, каже: “Христос воскрес!” Потім усі гур�
том свячену паску і яєчка споживали. Це на
перший день, а на другий по родичах ходили,
святкували”.
1 Архів УФЕЦ ІМФЕ ім. М. Рильського НАН Ук�
раїни, кас. Гуд�1–99. Респондент К. Кабаченко,
1935 р. н., запис З. Гудченко.
2 Там само.
3Архів УФЕЦ ІМФЕ ім. М. Рильського НАН Ук�
раїни, кас. Гуд�1–99. Респондент Г. Кайстря,
1937 р. н., Є. Синя, 1907 р. н., запис З. Гудченко.
4 Словарь української мови. Борис Грінченко. – К.,
1909. – Т. 4.
5 Словник української мови (в 11�ти томах). – К.,
1978. – Т. 9.
6 Архів УФЕЦ. Зазначені праці.
The article is based on the author’s description of the village Sotnytske (Petrykivka District,
Dnepropetrivsk Region), its environs, its history and people’s life there till the recent time. The researcher
is studying the kinds of work and rest of the villagers, and some traditions of the housekeeping. The expedi!
tion was carried out in 1999, so we know not enough about the present conditions of this village, that is why
these materials are particularly valuable. The researcher supplemented her descriptions with the sketches of
the folk architecture performed with her own hand.
|