Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині

This article is dedicated to studying of villagi farriery and folk concept of iron in Kirovohrad oblast.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Народна творчість та етнографія
Дата:	2008
Автор:	Тупчієнко, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2008
Теми:	З експедиційних матеріалів
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43270
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині / М. Тупчієнко // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 1. — С. 91-97. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-43270
record_format	dspace
spelling	Тупчієнко, М. 2013-04-23T12:59:30Z 2013-04-23T12:59:30Z 2008 Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині / М. Тупчієнко // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 1. — С. 91-97. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43270 This article is dedicated to studying of villagi farriery and folk concept of iron in Kirovohrad oblast. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія З експедиційних матеріалів Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині Results and Outlook of Studying of Village Farriery and Folk Concept of Iron in Kirovohrad Oblast Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині
spellingShingle	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині Тупчієнко, М. З експедиційних матеріалів
title_short	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині
title_full	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині
title_fullStr	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині
title_full_unstemmed	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині
title_sort	сільське ковальство та народні уявлення про залізо на кіровоградщині
author	Тупчієнко, М.
author_facet	Тупчієнко, М.
topic	З експедиційних матеріалів
topic_facet	З експедиційних матеріалів
publishDate	2008
language	Ukrainian
container_title	Народна творчість та етнографія
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
format	Article
title_alt	Results and Outlook of Studying of Village Farriery and Folk Concept of Iron in Kirovohrad Oblast
description	This article is dedicated to studying of villagi farriery and folk concept of iron in Kirovohrad oblast.
issn	0130-6936
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43270
citation_txt	Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині / М. Тупчієнко // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 1. — С. 91-97. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT tupčíênkom sílʹsʹkekovalʹstvotanarodníuâvlennâprozalízonakírovogradŝiní AT tupčíênkom resultsandoutlookofstudyingofvillagefarrieryandfolkconceptofironinkirovohradoblast
first_indexed	2025-11-26T16:05:21Z
last_indexed	2025-11-26T16:05:21Z
_version_	1850627205417140224
fulltext	СІЛЬСЬКЕ КОВАЛЬСТВО ТА НАРОДНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ЗАЛІЗО НА КІРОВОГРАДЩИНІ Михайло Т У П Ч ІЄ Н К О Металургія й ковальство належать до найдав ніших ремесел, що виникли ще в IV тис. до н. е. Особливе місце займала чорна металургія, тобто виробництво та обробка заліза, оскільки освоєн ня й поширення металу поклало початок новій археологічній епосі — ранньому залізному віку (кін. II тис. до н. е. — серед. І тис. н. е.). Але, за великим рахунком, залізна доба — перева жання в металургії саме виробництва заліза та використання його як домінуючого металу у про мисловості й побуті — не завершилася і нині. На території сучасної Кіровоградщини зна ходять найдавніші зразки залізних виробів в Україні. Так, 1949 р. відомий археолог О. Тере- ножкін під час дослідження Чорноліського го родища (Знамянський р-н) виявив кімерійсь- кий меч із залізним лезом і бронзовим руків’ям доброї збереженості [13]. Кургани дещо пізні шої скіфської доби, що були розкопані на те риторії Кіровоградщини, засвідчують високий рівень розвитку ковальства, оскільки серед знайденого у похованнях супровідного інвен таря трапляються різноманітні ковальські вироби із заліза: зброя (мечі-акінаки, сокири, ножі, панцирі, вістря списів, дротиків і стріл), ножі (короткі, з кістяним руків’ям і цільноме- талеві (жертовні?)), а також металеве кухон не начиння (гаки, тризуби-виделки) тощо [12, 14]. Один із акінаків, знайдений автором у кургані (V —IV ст. до н. е.) біля с. Молдовка Голованівського району, мав у довжину 9 6 см. Це один із найдовших мечів скіфської доби, що були знайдені в Україні. Недослідженість скіфських поселень на території області не дає можливості говорити про наявність тут у цей період кузень чи металургійних центрів, але аналогії з іншими поселеннями за межами об ласті [7] наводять на думку про їх наявність. Металургійні центри і кузні на території Кіровоградщини кінця I тис. до н. е. і пізніші вже ідентифікуються зі слов’янами. У 1991 р. співробітники Історико-технічної експедиції Ін ституту археології Н АН України провели об стеження металургійного центру, що включав 32 металургійні горни для екстенсивної виплавки заліза з руди (1,5—2,4 т. криці), розташованого за 1,5~2 км на захід від с. Підвисоке Новоар- хангельського району. Українські дослідники історії раннього періоду чорної металургії на теренах України С. Паньков та Д. Недопако датують його часом існування зарубинецької культури (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) і ставлять в один ряд з іншими відомими металургійними центрами, такими як Новоклииівський (ла- тенська культура Закарпаття (ост. чв. І тис. до н. е.)), Житомирський та Уманський, що були також залишені племенами пізньозарубинець- кого часу (перша чв. І тис. н. е.). Особливістю згаданих центрів, у тому числі й Підвисоць- кого, на їхню думку, є те, що вони мали про мисловий характер — виготовляли метал для торговелього обміну, забезпечуючи ним кочове населення степу й античні місга-колонії Північ ного Причорномор’я [10]. Ранньословянським періодом (II—VIII ст. н. е.) датуються й рештки металургійного вироб ництва, виявлені біля сіл Кам’янече й Синю ха. Особливий інтерес становлять знахідки у Кам’янецькому лісі — металургійні шлаки та рештки примітивних, заглиблених у землю горнів для плавлення залізної руди [3]. V —V III ст. н. е. датується ранньословянсь- кий металургійний центр поблизу Гайворона. Він включав не тільки горни, але й кузні та по селення металургів. В с. м. т. Новоархангельську на території районної редакції під час будівельних робіт виявлено кузню X IV —X V ст. Матеріали роз копок (інструменти, вироби, напівфабрикати) передані у фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. Таким чином, археологічні пам’ятки Кіро воградщини дають підстави включити тери торії області до зони виникнення та розвитку ISSN 0130-6936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ* 1/2008 традицій чорної металургії України від початків раннього залізного віку. Водночас С. Паньков у своїх працях відзначає, що металургійні ар хеологічні пам’ятки в межах України засвідчу ють безперервність розвитку технології залі зоробного виробництва від його виникнення і до давньоруського часу (IX —X III ст.). Останнім часом в містах України, у тому числі й Кіровограді, спостерігається пожвав лення ковальського ремесла, зокрема виготов лення художніх виробів, що забезпечує потре би нової економічної та фінансової еліти. Дослідженням художнього ковальства на території не тільки міста, але й області, зай малися місцеві краєзнавці В. Смотренко та О. Босий. Вадим Смотренко багато років вив чав художнє кування міста, виконав понад 90 таблиць-реконструкцій авторської ковальсь кої орнаментики X I X — поч. X X ст., підго тував рукопис книги з історії розвитку худож нього ковальства в містах та селищах області. Олександр Босий видав брошуру «Вогненне мистецтво Сварога. Художній метал Єлиса- ветграда X I X —X X ст.», у якій детально роз глядає композиції ковальського орнаменту, пояснює як окремі символи, так і орнамен тальні сюжети, простежує зв’язок ковальсько го мистецтва з потребами часу, мистецькими стилями тощо [5]. Проте міфо-символічний та етикетний аспект ковальства, пов’язаний безпосередньо з постаттю коваля, правилами поведінки у сільській кузні, символікою заліз них побутових виробів тощо залишився поза увагою цих дослідників. Згадаймо як Іван Франко [15] у своєму оповіданні «У кузні» змалював працю свого батька, при цьому детально описав норми по ведінки в кузні, певні обрядові форми, органі зацію роботи та відпочинку ковалів Галичини другої половини X I X ст. Дослідження ук раїнських етнологів В. Гіппіуса та В. Петрова [6,11] присвячені постаті святого коваля Кузь- мо-Дем’яна в східнослов’янському та, зокрема, українському фольклорі. Окрім аналізу фоль клорних творів і сюжетів, пов’язаних з кова лями, дослідники звертають увагу й на деякі обрядові дії, що мали місце в сільських кузнях X I X — першої чверті X X ст. Наприкінці X X ст. з ’явилася фундамен тальна монографія С. Боньковської «Коваль ство на Україні (X I X —початок X X ст.)» по будована переважно на матеріалах західних і північно-західних регіонів України [4]. У ній розглядаються форми організації праці, тех нологія ковальства, асортимент ковальських виробів, символіка та орнаменти тощо. Ковальство Кіровоградщини досліджува лося в 2003 р. комплексною експедицією за участю науковців Інституту мистецтвознавс тва, фольклористики та етнології Н А Н Ук раїни, Кіровоградського педагогічного універ ситету ім. В. Винниченка та Кіровоградського національного технічного університету в Но- воархангельському районі області, на території якого й виявлено рештки ранньослов’янських металургійних виробництв. Автором статті було розроблено запитальник, що включав близько 60 запитань. Вони були сформульо вані таким чином, щоб виявити знання місце вого населення про руду й метеорити, обря дове використання заліза та виробів із нього, розташування, планування кузні й норм по ведінки в ній, уявлення про коваля, ковальські технології тощо. Значну допомогу в збиранні матеріалу надав нині покійний місцевий краєзнавець, учитель історії з Новоархангельська В. Кузь- менко, дід якого був ковалем. З а інформацією В. Кузьменка, між Новоархангельськом і с. Скалевою можна знайти рештки давніх за лізоплавильних горнів-домниць. їх також зна ходять у с. Синюха в урочищі Грушева Бал ка, в с. Кам’янечому, в районі гори Чалого, де раніше також було багато кузень. На лівому березі р. Синюха, в околицях дитячого табору «Бригантина», зустрічаються великі конкреції металургійних шлаків. Усе це свідчить про розвиток у далекому минулому в околицях нинішнього Новоархангельська за лізоплавильного виробництва, що, очевидно, базувалося на місцевих покладах руди. Але дослідження археологами згаданих горнів, за винятком с. Кам’янечого, не проводилося [3]. До речі, заглиблені в землю горни в околицях села відомі серед місцевих жителів як «вовчі ями». Ця назва вказує на давній міфологіч ний зв’язок між ковальством і лісовим хижа ком — вовком, як і сюжети українських казок про «Залізного вовка», що навчає людей ко вальству. Під час роботи експедиції автором були опитані ковалі та родичі вже померлих ко валів. В с. Синюха працював коваль Кудаленко Данило Тимофійович, 1903 р. н„ українець, освіта 2 кл., помер у віці 82 р.; в с. Нерубай- ка — Сліпоконь Яким Гурійович, 1923 р. н., українець, освіта 7 класів; в с. Небелівка — Проценко Олександр Петрович, 1937 р. н., українець, освіта 4 кл.; в с. Підвисоке — Па рокінний Володимир Андрійович, 1929 р. н., українець, освіта 4 кл. Таким чином, на час опитування вік ковалів становив від 66 до 80 років, а їхня освіта пе реважно обмежувалася чотирма класами по чаткової школи, що характерно для сільського населення України їх віку. Найбільше цікавої інформації отримали від коваля із с. Нерубай- ка Я . Сліпоконя — найстаршого із ковалів і водночас найосвіченішого. Він прийшов пра цювати в кузню молотобійцем у 1939 році, коли йому було 16, тобто перед війною. До війни почав працювати в кузні вже на час опи тування покійний Д. Кудаленко, відробивши сільським ковалем 44 роки. Решта молодших ковалів (В. Парокінний, О. Проценко) кова лювали вже після війни. Якщо старші віком Д. Кудаленко, Я . Сліпоконь та В. Парокінний навчалися ковальству у старих сільських ко валів, то значно молодший О. Проценко у тих, які пройшли фабричну школу в Ленінграді. Таким чином, саме відповіді О. Проценка — наймолодшого з ковалів — відзначалися най меншою інформативністю щодо звичаєвих норм поведінки в сільській кузні. З а розповіддю В. Парокінного, він із са мого початку навчався ремеслу в старого сіль ського коваля Никона Сливки, який опано вував ремесло ще в дожовтневий період. Вже працюючи ковалем самостійно, В. Парокінний навчився виготовляти сокиру в цигана-коваля, що якось зайшов у кузню під час обідньої пе рерви й попросив дозволу зробити собі сокиру. Інший коваль — Я . Сліпоконь тривалий час працював із старим ковалем В. Самойленком. Інші респонденти відзначали, що їхнє навчан ня проходило вже в колгоспних кузнях, де спе ціально не дотримувалися якої б то не було об рядовості. Водночас усі підтвердили, що право на самостійну роботу ковалем вони отримува ли лише після того, як оволодівали вмінням підковувати коней, тобто цей вид роботи був певним мірилом кваліфікації ковалів. З а оповіддю Сліпоконя та Парокінного, їхні старі наставники були дуже релігійні та стримані у вживанні нецензурної лексики. З і слів Л . Іванової (1955 р. н.) — доньки Д. Ку- даленка, таким вона запам’ятала і батька. Усі опитані ковалі були високі на зріст, міцної, незважаючи на похилий вік, статури. Остан нє, очевидно, мало вирішальне значеня, коли керівництво колгоспів посилало їх у юнацькі роки в кузню. Адже лише Д. Кудаленко та Я. Сліпокінь обрали професію коваля само стійно, а решта були поставлені в кузню, хоча спочатку й не прагнули бути ковалями. Своє небажання пояснювали важкою ручною пра цею й малими заробітками (значно меншими, ніж у механізаторів). Усі скаржилися на про фесійні хвороби, зокрема ревматизм, ради куліт, та на низькі пенсії, які вони заробили важкою працею в кузні. Звертає на себе увагу певна безкорисливість ковалів в обслуговуванні потреб селян коваль ськими виробами. З а висловом Я. Сліпоконя: «Хто має хорошу совість — пляшку принесе, а хто, то й так — спасибі скаже». Загалом усі інформатори відзначають, що ковалі користу валися в селі повагою та авторитетом, що по яснювалося, скоріше за все, їхніми людськими якостями. Водночас у селі збереглися більш ранні міфологічні уявлення про зв’язок коваля з нечистою силою, подібно до гоголівського Вакули та коваля з казки «Коваль і чорт», що ISSN 0130-6936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ• 1/2008 проявилося, за свідченням В. Парокінного, у називанні односельцями ковалів «чортами». Нині професія сільського коваля практич но повністю витіснена іншою професією — зварювальника. З а своє життя і Кудаленко, і Сліпоконь підготували близько двадцяти уч нів кожен, але в згаданих селах немає жодного продовжувача ковальства. Похилий вік та реалії часу, у який ковалі новоархангельщини прожили своє життя, пе реважно стерли з їхньої пам’яті специфічний ковальський фольклор. Жоден не зміг навести ні казки, ні легенди, ні анекдоту чи буваль щини, в яких би фігурували ковалі. Нічого не змогли розповісти й про особливу роль ко валів у народних сімейних обрядах (хрести нах, весіллях), зафіксованих етнологами кінця X I X — першої половини X X ст. в інших ре гіонах України [9]. З а розповіддю інформаторів, раніше у кожному селі, залежно від його величини та кількості колгоспів, була кузня, а то й дві-три. У с.. Нерубайці, наприклад, аж три. Кузні здебільшого стояли на краю села, ближче до проїжджої дороги. У радянський час їх почали влаштовувати на території тракторних бригад, механізованих дворів, а то й у центрі села, як наприклад, у Нерубайці. Власна кузня Ни кона Сливки — наставника В. Парокінно го — стояла на краю села в межах його сади би. Вона мала вигляд напівземлянки, мазаної глиною. У давніші часи кузні були глинобит ні або муровані з глини, щоб не загорялися, орієнтовані брамою на південь або схід, щоб приміщення добре освітлювалося вдень, як у звичайній хаті. Загалом, за висловом Я . Слі поконя, кузня мали вигляд «як хата хазяяць- ка, тільки що стелі не було, щоб воздух був», і брама надвоє відчинялася, щоб могли заїжд жати вози. Поруч із колгоспною кузнею була і «плотня» для виробничих потреб, зокрема виготовлення возів, коліс до них тощо. Після війни в колгоспах почали будувати й цегляні кузні, споруджували їх фахівці-будівельники. Ніяких обрядів при виборі місця для кузні не дотримувалися. З а словами Сліпоконя, після спорудження кузні «на отлічному мєсту», як правило, на брамі вирізьблювали рік будів ництва та набивали кінську підкову. Стіни ста рих довоєнних кузень ні ззовні ні зсередини не білилися, лише підмазувалися рудою глиною, подібно до господарських споруд у приватних садибах. Пізніше колгоспні кузні, хоча й зрід ка, почали білити. У кузні стояв горн або пара горнів, однс-два ковадла, верстат для інструментів, ящик для вугілля та місткість для води. Горн ставили не по центру, а зміщували в один із боків, щоб уник нути протягів. З а свідченням інформаторів, горн мурував із цегли сам старший коваль, при цьому ніяких обрядів не дотримувався. Місце праворуч від горна займали великі ковальські міхи, що приводилися в дію пра вою рукою коваля. Міхи виготовляли з вичи неної шкури великої рогатої худоби. їх шили, за повідомленням Сліпоконя й Парокінного, шевці на замовлення. Проценко ж відзначає, що в його кузні ковалі самі робили міхи, але не шили їх, а набивали на дерев’яну раму. Цікаво, що матеріал, з якого виготовляли міхи ковалі Новоархангельського району, такий же, як і в інших регіонах України [4], але відрізняється від давньоруських часів, коли міхи шилися ви нятково із кінської шкури [8]. Ліворуч від горна складали на купу вугілля або ставили ящик для вугілля. Ковадло закріплювали перед горном на ма сивній колоді, вкопаній вертикально в землю. У кузні Я. Сліпоконя було два німецьких ко вадла вагою відповідно 50 і 80 кг, розрахова них на різногабаритні вироби. Навколо колоди з ковадлом часом набивали обруч з гніздами для дрібного інструменту (пробійників, ших- тів, зубил тощо, ручних молотів та молотків). Поряд стояли великі 5-й кілограмові молоти. Ящик для інструментів ставили під глухою стіною, поруч з ящиком для вугілля, а верстат із лещатами й слюсарним інструментом — під передньою стіною кузні з вікном для кращого освітлення. У кузнях ковалів, які були опитані під час експедиції, не було ікон чи інших знаків релігійного змісту. Як правило, в кузні працювали два робіт ники — коваль і молотобоєць, але бували випадки, що з ковалем працювали два моло- тобойці. Так було й у кузні Я . Сліпоконя в с. Нерубайці. Опитані ковалі обслуговували потреби в ковальських виробах у першу чергу колгоспів, а вже потім односельців. Вони працювали з го товим залізом, яке привозили, за інформацією Я . Сліпоконя, із Умані, де були заготівельні контори. Колгоспний метал використовували й для виконання замовлень односельців. Залі зо не плавили, як у далекому минулому, а пра цювали з металом. Ковалі виготовляли сапи, кували лемехи, лопати, підкови, ободи до коліс возів тощо, і, звичайно, підковували коней. Я . Сліпо конь кував також серпи, а В. Парокінний та Д. Кудаленко могли робити сокири. Ці виро би вимагали значної майстерності, зокрема, складність технології виготовлення серпів і кіс фахівці порівнюють із виготовленням шабель і мечів. Ковалі згаданих сіл новоархангельщини в основному володіли технологією зварювання в горні, кування, витяжки, гартування тощо. Але впадає в око й деяка відмінність в техноло гічних операціях ковалів різних сіл. Так під час зварювання в горні Я . Сліпоконь використо вував подрібнене в порошок скло й лише зрід ка пісок, тоді як О. Проценко та В. Парокін ний — кварцовий пісок. В техніці зварювання новоархангельських ковалів відсутні давньо руські традиції використання флюсів у вигляді козиної шкури, у яку загортали виріб [8], і яка, очевидно, була тісно пов’язана з міфологічною символікою язичництва. Як розповідали ко валі, їхня техніка зварювання пішла шляхом спрощення й використання дешевшого та до ступнішого матеріалу, але водночас відбувався і процес її деміфологізації. Під час гартування виробу Сліпоконь, наприклад, використовував підсолену воду й масло, тоді як ні Проценко ні Парокінний навіть не чули і не використовува ли підсолену воду. З а свідченням старшого з ковалів Я . Слі поконя, робота в кузні на початку його про фесійної діяльності розпочиналася зі сходом сонця й закінчувалася із заходом, за винятком жнив, коли ковалі в кузні чергували цілодобо во. Таке підпорядкування праці денному (со нячному) циклу, як і в кузні батька І. Франка, очевидно, було загальноприйнятим і узгоджу валося з ритмом сільського життя. Хоча вже тоді спостерігалася й певна відмінність у до триманні вимог релігійного культу в ковалів і селян. З а оповіддю Якима Гурійовича, його батько, тільки-но чув церковний дзвін, відразу припиняв роботу в полі, навіть тоді коли за лишалося доорати до межі 2 —3 метри. Він на казував випрягати із плуга волів, посилаючись на те, що можна доорати наступного дня. А в кузні було інакше, доки метал гарячий, техно логічний процес не припинявся, навіть після церковних дзвонів. Старі ковалі-наставники Н. Сливка і В. Са- мойленко починали день трикратним посту куванням ручником по порожньому ковад лу — «давали дзвін», що в кузні розпочалася робота. В. Самойленко ще звертався до Бога: «Хай Боже поможи!», — і хрестився, за ним повторювали молодші і хрестилися також. За-О кінчував роботу Володимир Йосипович фра зою: «Слава Богу, шо уже закінчена та робота, зроблена благополучно», — і також хрестив ся. Старші ковалі під час роботи у перервах між ударами по виробу молотом постукували ручником по ковадлу, але вже не могли пояс нити символічного значення своїх дій. Вони, зокрема, вважали, що тим самим «піддзвоню- вали» молотобійцеві, задаючи йому ритм, тоді як дослідження А, Афанасьева, В. Гіппіус та інших засвідчують абсолютно ірраціональний обрядово-міфологічний характер такого пос тукування по ковадлу, метою якого було укрі пити ланцюги на закутому в підземеллі Сатані [2, 6, 11]. Збереглося і ритуально-шанобливе ставлення ковалів до ковадла. Усі вони відзна ISSN 0130-6936 • НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ* 1/2008 чають, що на ковадло не можна було сідати чи спиратися, оскільки «воно дає хліб». Влітку й узимку протягом дня брама кузні була відчинена, і сюди часто заходили люди, часом, як каже Я. Сліпоконь, просто поздоро ватися, подивитися, поговорити із присутніми. В кузні Д. Кудаленка також завжди було люд но, про що згадує його донька. Тобто кузня, як і в інших регіонах України, була публіч ним місцем, своєрідним чоловічим клубом [4]. Відвідувачі кузні, за свідченнями ковалів, на їхнє прохання могли й допомогти в ковальсь кій роботі, особливо якщо річ була великогаба ритна й важка, як наприклад, вісь до воза або натягування обода на колесо воза, що вимага ло участі не менше трьох людей. Відвідувачі разом із ковалями та столярами брали участь у частуванні могоричем (пляшка самогону з простою закускою), яким односельці віддя чували ковалів або теслів за виготовлений чи відремонтований реманент. У вільний від роботи час у кузні відбува лися також своєрідні змагання із маніпулю вання важким 5-тикілограмовим молотом, ме тою яких була демонстрація сили. «Були такі коміки, шо візьме за ручку молот і викрутить навиворіт і поцілує. .. .З а самий край ручки — штильт. Там же п’ять кілограм у ньому. І ще ж навигліце треба було», — розповідав Я. Слі поконь. Про подібні вправи з молотом сільсь кої молоді в 4 0 —50-і роки X X ст. розповідав автору статті його батько П. Тупчієнко, що народився й проживав у с. Семенівка Добро- величківського району, сусіднього з Новоар- хангельським. Описане викручування молота вимагало значної фізичної сили в руках, що було необхідно в ковальському ремеслі. Водно час цілування молота — обов’язковий елемент вправи-випробування — можливо, належить до залишків якоїсь ковальської ініціальної обрядовості, оскільки в цій дії проявляється особлива шана до молота. Цікавими є деякі народні уявлення до сліджуваного регіону, пов’язані з кузнею. Вважалося, наприклад, що в кузню не влу чає блискавка. Такої думки дотримується й В. Парокінний із с. Підвисокого, а от Я. Слі поконь на власному досвіді переконався, що це не так, коли сам пережив подібний випадок. В основі згаданого повір’я, очевидно, лежить уявлення про магічний зв’язок земного вогню кузні з небесним, у результаті чого вони ніби взаємовідштовхуються, що й захищає кузню від блискавки. Щ е одним поширеним повір’ям серед міс цевого населення є переконання, що кузню по любляють лише два види птахів — ластівки та сови. Ластівки селяться переважно під дахом кузні. Ці птахи символічно пов’язуються як із вогнем, так і залізом. Поширені, зокрема, уяв лення про те, що покаранням за зруйноване гніздо ластівки є пожежа в домі кривдника. Ін ший птах, який за переконанням місцевих ко валів і жителів полюбляє кузні, — сова, хоча її поява на кузні віщує наближення нещастя. Та всі інформатори вважали кузню гарним місцем, якого не варто боятися. У молодіжних ватаг середини X X ст. не було випробувань сміливості юнаків через відвідування кузні вночі, як це було в абхазької молоді [1]. Сьогодні в селі кузні нема, не збереглося жодної. Сільських ковалів нині, практично повністю замінили електоро- та газозварю вальними Залишковими та уривчастими є сучас ні народні уявлення про метеорити та зірки — космічні об’єкти, з якими пов’язується по ходження самородного заліза, а також про об рядове використання залізних виробів. З усіх респондентів лише Я. Сліпоконь зміг назвати кілька народних назв сузір’їв: Квочка, Чепія (Чепіги) та Віз, а решта знають та користу ються вже науковими назвами, засвоєними в школі. Щодо метеоритів, то їх поява віщує не минучу смерть якоїсь людини. «Ну даже так я примічав, що казали, як зірка падає, то десь мрець», — розповідав Яким Гурійович. Прак тично забуте в регіоні обрядове використання залізних виробів під час сімейних чи кален дарних свят. Виняток становить лише спогад про використання ножа бабою-повитухою. З а розповіддю Я. Сліпоконя, залізний ніж зав’язували у вузлик і клали в колиску немо вляти як оберіг. Таким чином, дослідження сільського ко вальства лише в одному Новоархангельсько- му районі Кіровоградської області вказує на необхідність якомога швидшого розгортання збирання інформації про сільське ковальство й в інших районах області, інших областях України, оскільки найстарші і водночас най більш інформовані представники сільського ковальства відходять, з кожним роком їх стає все менше, а тому є загроза втратити цінну інформацію назавжди. З метою прискорення цього процесу бажано залучати до збору ма теріалів місцевих краєзнавців, педагогічний склад сільських шкіл, студентів історичних та філологічних факультетів, а отримані матеріа ли, особливо ті, що стосуються обрядово-мі фологічного аспекту сільського ковальства, картографувати та передавати до краєзнавчих музеїв. Х.Аджинджал И. И з этнографии Абха зии. — Сухуми, 1969. 2. Афанасьев А. Поэтические воззрения сла вян на природу: В 3 х т. — М., 1994. 3 .Б идзилля В. Итоги исследования древней черной металлургии на территории Украин ской С С Р // Всесоюзная археологическая конференция «Достижения советской ар хеологии в X I пятилетке». Тезисы, докла ды. — Баку, 1985. 4.Боньковська С. Ковальство на Україні (X I X — поч. X X ст.). — К., 1991. 5. Босий О. Вогненне мистецтво Сварога. Художній метал Єлисаветграда Х ІХ ~ X X ст. — Кіровоград. 2001. This article is dedicated to studying of villagi oblast. 6 .Гіппіус В. Коваль Кузьма-Демян у фоль клорі. // Етнографічний вісник. — К., 1929. — Кн. 8. — С. 3 -5 1 . 7. Ильинская В., Тереножкин А. Скифия V II—IV В В . ДО Н. Э. — К., 1983. 8. Колчин Б. Черная металлургия и металло обработка в Древней Руси. — М И А . — М., 1953. — Вып. 32. — С. 50. 9 .К узеля 3 . Дитина в звичаях і віруваннях українського народа: Матеріали з полудне вої Київщини зібрав Мр. Г. // Матеріа ли до українсько-руської етнології. — Л., 1906. — Т. 8. 10./7аньков С., Н едопакоД . Новий центр ста родавнього екстенсивного залізодобування в Центральній Україні // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини. — К., 2000 . — Вип. 4 — С. 1 2 0 -1 2 6 . 11. Петров В. Кузьма-Дем’ян в українському фольклорі // Етнографічний вісник. — К., 1930. — Кн. 9. — С. 1 9 7 -2 3 8 . 12.Полин С., Тупчиенко Н., Николова А. Курганы верховьев Ингульца. (Курганы у с. Головковка, Звенигородка и Протопо- повка). — Кировоград, 1994. — Вып. 3. 13. Тереножкин А. Киммерийцы. — К., 1976. 14.Тупчієнко М. Звіт охоронної археологічної експедиції Кіровоградського краєзнавчого музею про дослідження курганів у Голо- ванівському, Компанієвському та Новоук- раїнському районах у 1989 р. (рукопис). — Кіровоград, 1990. (Архівна група фондів Кіровоградського краєзнавчого обласного музею № 39/1989). 15. Ф ранко /. У кузні: Твори в 20 т. — К., 1955. — Т. 2. farriery and folk concept of iron in Kirovohrad

Сільське ковальство та народні уявлення про залізо на Кіровоградщині

Репозитарії

Схожі ресурси