Релігія, особа та духовенство
The artycle analyses the individual’s relationship to religion and pays attention to the perceptions of faith and its discourse related to clergy and the religious institution at the end of the 20th century. Straipsnyje nagrinėjamas asmens santykis su religija, analizuojant tikėjimo supratimą ir su...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Народна творчість та етнологія |
|---|---|
| Datum: | 2011 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2011
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43363 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Релігія, особа та духовенство / Д. Свідінскайте // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 48-53. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860001848410243072 |
|---|---|
| author | Свідінскайте, Д. |
| author_facet | Свідінскайте, Д. |
| citation_txt | Релігія, особа та духовенство / Д. Свідінскайте // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 48-53. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народна творчість та етнологія |
| description | The artycle analyses the individual’s relationship to religion and pays attention to the perceptions of faith and its discourse related to clergy and the religious institution at the end of the 20th century.
Straipsnyje nagrinėjamas asmens santykis su religija, analizuojant tikėjimo supratimą ir su dvasininkais bei religine institucija susijusius jo tikėjimo trikdymus XX a. pabaigoje.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:36:36Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
Хоча в сучасній Литві наголошується на важливості
релігії, однак ставлення людини до релігії іноді харак-
теризується як показне виконання релігійних припи-
сів, а віруючі – як люди, залежні від суспільних норм,
які більше визнають авторитет церкви, ніж поклада-
ються на особистий досвід та переконання. Ідеться
насамперед про католицьке або християнське віроспо-
відання в цілому. В усних міркуваннях і в тих, що
з’явилися у ЗМІ, критикувалася віра старших людей,
яка все ще має вплив на вірування молодшого поколін-
ня. Для молоді це є культурною спадщиною, традицією,
що зумовлюється «свідомістю християнина минулого
століття». Так постало питання формальної та нефор-
мальної віри. Коли порівнювалася християнська іден-
тичність Центральної, Східної та Західної Європи,
також стверджувалося, що в одних випадках бути хрис-
тиянином означає дотримуватися конкретної поведін-
ки та ритуалів, що контролюються церковною владою,
а в інших – люди самі вирішують, що їх поєднує з хрис-
тиянською спільнотою [6, p. 70–71]. Безсумнівно, існу-
ють соціальні та культурні відмінності вияву релігійних
почуттів. Але хотілося б звернути увагу на те, що згада-
ні моделі релігійності відрізняються усвідомленням
особою свого місця в цій моделі. У згаданих випадках
постає питання, що про релігію думає (чи не думає)
особа, яка відвідує церкву, дотримується інших релігій-
них практик, визнає авторитет церкви як релігійної
інституції.
Кожну релігію характеризують певні вірування, прак-
тики, релігійна організація. Важлива й роль духовен-
ства, тому що воно допомагає дотримуватися приписів
релігії. У ході польових етнографічних досліджень
з’ясовувалося, як ставиться людина до релігії в певному
середовищі. Опитувані, одні відверто, інші менш відвер-
то, висловлювали свої думки, нерідко критичні, і про
духовенство, і про ксьондзів. Так висловлювалися вірую-
чі і ті, що позиціонують себе, як невіруючі. Тож склалося
враження, що тема духовенства є достатньо важливою і
що вона пов’язана зі ставленням людини до релігії. Крім
того, проживання авторки в місці проведення дослі-
дження дозволяє постійно фіксувати (і свідомо, і випад-
ково) явища, що стосуються теми дослідження.
Наприклад, у ЗМІ разом з прикладами позитивної пове-
дінки духовенства в сучасній Литві з’являються і нега-
тивні приклади. З погляду на вищезазначене в статті
порушено такі питання: як людина розуміє поняття
«віра», та чому постають перешкоди на шляху до неї? Як
цьому перешкоджає духовенство? Як виходить із таких
ситуацій людина, і на яких знаннях ґрунтується її вибір?
Спілкуючись з людьми, авторка частіше послугову-
валася терміном «віра». Воно означає особистий досвід
релігійних почуттів, тобто більше чи менше визнання
певних релігійних норм. Але цей термін характеризує
не лише внутрішній психологічний стан – віру чи неві-
ру в кого-небудь, але й поведінку, пов’язану з релігією.
Він близький і до понять віросповідання, конфесії.
Випадок, що розглядається у статті, обрано через
оціночний момент у розповіді про власні стосунки
інформанта з релігією, а також ідеться про духовен-
ство. У цьому випадку оцінювання виявилося більш
критичним, ніж в інших опитаних. У серпні 2000 року
під час етнографічних досліджень у Дзукії (Південна
Литва) чоловік на початку розмови зауважив, що в
житті «все змінилося. Раніше віра була іншою. Іншими
були ксьондзи, все по-іншому». Тема духовенства була
однією з перших тем, з якої почалася розмова. Пізніше
співрозмовник знову до неї повертався. До речі, цю
людину авторка відвідала двічі, і щоразу йшлося про
важливі для інформанта соціально-культурні та мораль-
ні зміни.
Коли вибирали для дослідження один випадок, нама-
галися звернути увагу на особистий контекст оціню-
вань, який викладав співрозмовник, що зазвичай зни-
кає при дослідженні групи, коли посилаються на багато
випадків і шукають спільне. Тож хотілося б наголосити
на окремішності цього випадку, оскільки кожна люди-
на має свої погляди й по-своєму оцінює ситуацію.
Мій співрозмовник народився на початку 1910-х
років у Дзукії та довго там жив. За його словами,
наприкінці 1910-х – у 1930-х роках у його селі волода-
рювали поляки. У другій половині 1970-х чоловік пере-
селився в містечко, розташоване приблизно за
12–13 км, де він мешкає й досі. Він розповідав не лише
про становище в пострадянській Литві, але й про інші
пов’язані з його життям події ХХ ст. Освіта чоловіка –
початкова. Він литовець. Крім литовців, у цьому краї
проживали поляки, росіяни, у першій половині ХХ ст.
були й євреї. Чоловік назвав себе католиком. Коли про-
водилися польові дослідження, у тому краї більшість
мешканців були католиками, але були й люди, які спо-
Релігія, особа та духовенство
Danguolė Svidinskaitė. Religion, Self and Clergy. The artycle analyses the individual’s relationship to religion and pays
attention to the perceptions of faith and its discourse related to clergy and the religious institution at the end of the 20th century.
Keywords: religion, self, clergy, Catholic Church, social and moral order.
Danguolė Svidinskaitė. Religija, asmuo ir dvasininkai. Straipsnyje nagrinėjamas asmens santykis su religija, analizuojant
tikėjimo supratimą ir su dvasininkais bei religine institucija susijusius jo tikėjimo trikdymus XX a. pabaigoje.
Raktiniai žodžiai: religija, asmuo, dvasininkai, Katalikų Bažnyčia, socialinė ir moralinė tvarka.
Дангуоле Свідінскайте
УДК [316.64+241]:265.31/.34(474.5)“19”
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
49
відували православ’я, лише деякі віднесли себе до
«сучасних» нетрадиційних вірувань.
Релігійні роздуми
При з’ясуванні ставлення людини до релігії, постає
питання теоретичних і методологічних засобів, що
використовуються. Від них також залежить міра розу-
міння того, що не завжди лежить на поверхні. Що
людина думає? Погляди віруючих і людей, що беруть
участь в окремих релігійних подіях, можуть бути дво-
значними, суперечливими. Їм, крім переконань, упев-
неності, обізнаності, іноді властиві сумніви, скепсис,
критика. На це звернув увагу Крістіан-Кордт Хойберг,
який прагнув краще зрозуміти природу ритуалу та релі-
гії. На його думку, соціальна та культурна антрополо-
гія, за виключення окремих праць, приділяла цьому
питанню мало уваги. Описана ним релігійна рефлек-
сивність (reflexivity) означає те, як люди, що визнають
релігійні вірування та беруть участь у релігійній діяль-
ності, обдумують ці релігійні ідеї та дії. За словами
автора, вона відображає більш загальний «поворот до
рефлексивності» в сучасних соціальних та культурних
науках [3, p. 1–4]. Спираючись на аналогію релігійної
рефлексивності та звертаючи увагу на двозначні уста-
новки відносно релігії, її авторитетів, конкретних релі-
гійних практик, осіб, що беруть у них участь, прагнемо
краще зрозуміти ставлення особи до релігії. Нашою
метою є огляд взаємовідносин пересічної людини з
духовенством та церквою. На основі ставлення мого
співрозмовника до питань віри коротко опишемо
зв’язок місцевого люду (частіше селян, парафіян) із
церквою та духовенством.
Віруючі, релігійна інституція та духівник
Ще 1912 року Е. Дюркгейм у праці «Les formes
élémentaires de la vie religieuse» («Елементарні форми
релігійного життя»), спираючись на дослідження в
Центральній Австралії, показав, що релігія є одною зі
значних основ відчуття громадськості (соціальності).
Ця праця мала значний вплив на релігійну антрополо-
гію та загалом на соціальні науки й культурологію.
Автор охарактеризував релігію як цілісну систему віру-
вань і практик, пов’язаних із системою сакрального та
забороненого. Ці вірування та практики з’єднують в
одну моральну спільноту, яку автор назвав церквою,
усіх, хто до неї приєднується [2, p. 108–109].
Такою «моральною спільнотою» можна було б вва-
жати й релігійну сільську громаду в Литві. Йонас
Мардоса, який досліджував публічні форми релігійного
життя в Литві в першій половині ХХ ст., в околицях
Пунська (суч. місто в Північно-Східній Польщі), виді-
лив обряди жителів сільської громади, виконуваних
самостійно, релігійну діяльність у селі за участю ксьон-
дзів та колективну участь селян у храмових обрядах.
Він підкреслив спільність цілей особи, громади села та
парафії, як структурного елементу католицької церкви.
За словами цього автора, до середини ХХ ст. церква в
Литві була самобутньою формою організації суспіль-
ства [9]. В інших дослідженнях підкреслено роль та
вплив церкви, громади села та окремих осіб. У громаді
були значимими присутність представника релігійної
інституції та його роль у парафії і в общині села.
Наприклад, Раса Паукштіте, яка акцентувала вплив
релігійної інституції на хрещення дитини в Литві
наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст., вивчала
народні вірування та практики [12]. Вона писала, що
статус немовляти та його матері узаконювалися як
церквою, так і громадою села. За її словами, «таїнство
хрещення надає людині статус християнина, а домаш-
німи обрядами він вводиться в сім’ю та сільську грома-
ду» [12, p. 119]. Під час досліджень того, як релігійна
інституція, громада та окремі особи розуміли призна-
чення свяченої води, вогню, верби та застосовували їх
у Тракайському деканаті в ХХ ст., вдалося з’ясувати, що
люди часто використовували їх ширше та різноманітні-
ше, ніж окреслила церква. Хоча інколи ксьондз закли-
кав парафіян принести собі свяченого вогню, радив, як
вживати свячену воду, приготувати вербу та що з нею
робити, вони про це зазвичай дізнавалися в сім’ї та від
місцевих жителів. Ксьондз освячував рослини, але дії з
вербою до її освячення й пізніше, після освячення, були
справою людей, вони їй і надавали відповідного сенсу
[13, p. 216–221].
Значимість пересічних людей відмічена не лише в
локальному масштабі, вони важливі й під час суспільних
перетворень. Наприклад, в історичних дослідженнях
ролі католицької церкви та її представників у литовсько-
му релігійному національному русі, становища храмів і
парафій також звернено увагу й на установки та пове-
дінку мирян: в одних випадках вони слухали духівників,
їх підтримували, просили їхньої допомоги, в інших –
опиралися тим, хто підтримував русифікацію, впрова-
дження православ’я, ополячення. Тож люди виявлялися
не лише пасивними, але й активними учасниками соці-
альних процесів. Проявилися і протиріччя між погляда-
ми та діями релігійної інституції та пересічних людей.
Вірування як моральний і соціальний порядок
Вірування особи, що аналізується у цій статі,
невід’ємне від певної релігійної поведінки. Її розуміли як
певний порядок – повторення певних дій. Тому віра,
моральні установки та поведінка були невіддільні. Вони
діяли як моральний і соціальний порядок. Мій співроз-
мовник розповів, що відвідує храм, сповідується, співає
rožančių («розарій») у костьолі. Він також зобов’язався
відспівувати померлих. Хотілося б відмітити, що ці
норми передалися інформаторові від найближчих
людей, особливо від матері. Свою віру чоловік найбіль-
ше пов’язував з мамою, яка з дитинства навчила його
хреститися, молитися тощо. Це схоже на те, що Ірена
Чяпене писала про постійне релігійне виховання в
литовському селі першої половини ХХ ст. За її словами,
воно відбувалося в повсякденному житті християн.
Релігійне виховання дітей ґрунтувалося на релігійному
досвіді та практиці селянської сім’ї [1].
У литовських дослідженнях, пов’язаних з релігією, вка-
зується на прямий і непрямий зв’язок релігії та моралі.
Релігійні вірування й практики, пов’язані з віком людини,
Дангуоле Свідінскайте. Релігія, особа та духовенство
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
50 Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви
сім’єю, сільською, етнічною, конфесійною спільнотою,
календарними святами представлялися як певні мораль-
ні та соціальні норми наприкінці ХІХ – у першій половині
ХХ ст. і пізніше. Вони часто називаються звичаями, обря-
дами тощо [докладніше див.: 14, р. 164].
Мій співрозмовник звернув увагу на те, що вірування
є не лише колективним підтриманням морального
порядку, але й індивідуальним. Віру людина сприймає
як потрібну, навіть необхідну. Віра, за словами чоловіка,
забезпечувала «впорядкованість» окремих людей та сус-
пільства загалом. Це означало дотримування певного
порядку. Моральним принципам суперечило, наприк-
лад, прагнення нашкодити іншій людині. Воно поверта-
лося до людини, що бажала зла, і вона отримувала від-
плату. Хотілося б звернути увагу на підкреслений зв’язок
між віруванням особи, мораллю та її вмінням чи невмін-
ням господарювати. Тому віруючих і невіруючих людей
мій співрозмовник описав по-різному: «справний»,
«добре живе» та «недоладна людина», «нічого не має».
Але, на його думку, не достатньо пасивно вірити; для
забезпечення господарської діяльності необхідна і осо-
биста ініціатива та зусилля.
Варто відмітити, що в цьому випадку, де йдеться про
важливість віри, яка організовує певний моральний
порядок, не підкреслюється значення релігійного авто-
ритету. Авторитет Бога не заперечується, але й особли-
во не акцентується. За словами співрозмовника, дотри-
мання принципів певного порядку згуртувало людей у
моральну спільноту, незважаючи на те, чи існує релі-
гійний авторитет, чи ні: «Це такий порядок, політика.
Той Бог чи є, чи нема, але створена така політика,
мусимо вірити». Зіставлення понять порядку та політи-
ки вказувало на спрямованість, доцільність, стратегіч-
ність моральних норм. Чоловіку це здавалося потріб-
ним для підтримання певного порядку в суспільстві.
Він розумів певну суперечність між своїми власними
поглядами та правилами, що обов’язкові для всіх. Але
навіть якщо релігійна практика, наприклад існуючий
спосіб сповіді, була йому не дуже прийнятна, вона все
одно здавалася потрібною, адже віра сприймалася як
отримана в спадщину, тобто вона існувала здавна.
Згодом вона набула стабільності та існувала сама по
собі: «Така спадщина здавна, та й іде тою самою бороз-
ною». Це зумовило моральну та соціальну її цінність. На
вірування, за розумінням чоловіка, не впливав ні істо-
ричний час, ні тим паче окремі люди. Доказом цього
була і його пам’ять: скільки він пам’ятав, віра не зміни-
лося. Змінилися лише деякі люди. Але віра як система не
змінювалася. У цьому разі відкрилося позитивне став-
лення чоловіка до стабільності й негативне до змін:
«Віра не змінюється, лише люди. Лише люди мені не
подобаються, змінюються. Віра така ж, як почалася».
Підкреслюючи необхідність віри, чоловік насамперед
спирався на те, що в дорадянський період католицька
церква (а заразом і ксьондз) мала юридичну силу уза-
конити хрещення, шлюб, смерть. Тому тоді віра здавала-
ся майже загальною, як щось само собою зрозуміле.
Вона була як «об’єктивна» суспільна реальність, до якої
люди мусили пристосуватися. Пізніше, у радянський
період, людей від неї відучили – одних більше, інших
менше. Появу невіруючих людей співрозмовник пояс-
нював впливом іншого устрою, тобто наслідками полі-
тичного ідеологічного тиску в радянські часи, зокрема
впливом на молодь.
Отже, з одного боку, вірування як релігійна система
було стабільним, з другого, воно змінювалося. Тому
існування віри наче не залежало від волі людей, люди
мусили пристосуватися, приноровитися до віроспові-
дання, що існувало в певному краї: «Ту віру, де яка є,
мусимо зберігати, а що ми зробимо». Тож наш співроз-
мовник підкреслив значення віри для нього, взагалі
для окремої особи та для суспільства. Це значення під-
силила стабільність релігійної системи та її зв’язок з
місцевістю. Це розуміння віри своєю загальністю схоже
на світоглядні та космологічні уявлення, які характери-
зують світ і місце людини в ньому як ціле, окреслюючи
зв’язок між простором і часом.
Під час розмови з інформатором склалося враження,
що віра для нього звична. Він старався виконувати
необхідні релігійні практики. Якщо чогось не викону-
вав, усе одно його віра (і загалом віра як система) зда-
валася незникаючою, завжди існуючою, хоч інколи
вона наштовхувалася на перешкоди.
Адміністрування порядку
Розмова про місце народження людини завжди
пов’язувалася з його парафіяльною належністю, яку
треба було уточнити, а це підштовхнуло інформатора
розповісти про втрату рідної парафії, коли її зайняли
поляки, та про намагання повернути її в останньому
десятиріччі ХХ ст. Із середини 1970-х років він мешкав
у містечку, яке було і є центром їхньої парафії, а рідне
село все ще належало до іншої. Чоловік розповів, що
зібрав підписи селян про її відновлення, проте їм не
вдалося цього зробити. Таке рішення церкви люди
однозначно оцінили як негативне.
Парафія є найменшою одиницею церковної органі-
зації. Мій співрозмовник віддає перевагу лише рідній
парафії. Головний його мотив – до цієї парафії вони
належали здавна; за його словами, це засвідчують
документи, що перебувають у місцевому костьолі.
Його перші спогади дитинства про храм, пов’язані з
містечком, де в дитинстві йому все подобалося.
Тож у цьому випадку зусилля людей змінити парафі-
яльні межі, тобто приєднати село, у якому він народив-
ся, виріс і жив, до рідної парафії, за оцінкою співроз-
мовника, відкинула релігійна інституція – «ксьондзи не
відпускають». Вирішила не громада, а рішення супере-
чило поглядам місцевих мешканців та їхньому розу-
мінню морального й соціального порядку.
Подарунок та/або платіж? Управління ним
Для мого співрозмовника прикладом належної для
духовенства моральної поведінки був священик, який
провів з початку 1940-х років чимало часу в їхній парафії
(не рідній): «Був дуже добрий настоятель. З людьми
всюди ладив, він нічого не брав. Наше село добре трима-
лося, збирав пожертви, а інше було з бідніших, там їх
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
51
віддавав. Йому стільки добре, скільки дали».
Підкреслимо, що про цього ксьондза чоловік розповідав,
коли ми розмовляли про парафіяльні належності тих
місць, де він жив, і куди тривалий час належало його
рідне село. Хоча співрозмовнику більше хотілося розпо-
відати про рідну парафію, про яку він, здавалося, і біль-
ше знає, про ксьондза він пригадав тому, що той втілив
принципи моральної поведінки. Вона контрастувала з
поведінкою представників церкви, які не підтримали
парафіяльних перетворень.
Згаданий священик перерозподіляв подарунки: від
одних збирав пожертвування, а іншим віддавав. Було
відзначено, що він «нічого не брав». Ці відносини між
членами сільських громад і священиком чоловік зрозу-
мів як можливість підтримати інших селян, які живуть
бідніше. Теперішні священики моєму співбесіднику
здавалися істотно іншими. Він уявляв собі їх, наприк-
лад, як збирачів податків: «Тепер усі священики див-
ляться, чи заплатив». В обох випадках священики
брали участь у вирішенні господарських справ людей,
але з погляду моралі це робили по-різному.
В узагальненнях та характеристиках подій Йонас
Мардоса [9], який вивчав колядування в Литві в першій
половині ХХ ст., а також в інших опублікованих дослі-
дженнях та спогадах про рідний край згадує про
взаємо відносини між селянами та представниками
церкви. Також перераховано, що робили з пожертвами
з різних видів господарської діяльності (зерном, льо-
ном, шерстю, тканинами, в’язаними речами, ковбаса-
ми тощо) та грошима. Люди їх давали, «відміряли»,
«виносили», «вливали», «вантажили», жертвували, від-
водили, дарували, підтримували настоятеля, інколи
нічого не давали. Не завжди відзначається, що свяще-
ник чи будь-який інший представник церкви збирав,
просив та ін. Іноді священик що-небудь відвозив для
дітей з бідних сімей [див.: 14, p. 168–169]. Звісно, хоча
інколи вважали, що немає особливої потреби щось
давати на церкву, це частіше розуміли як необхідність.
Слід зазначити, що мій співрозмовник пожертви на
церкву також розумів як необхідність. Але в одному
випадку склалося враження, що люди приносили дари
за своїм бажанням, і священику було «стільки добре,
скільки ми дали». Священик також не мав на меті нако-
пичувати їх, тому віддавав їх жителям іншого села.
В іншому випадку люди, здається, давали ксьондзу
гроші не тому, що вони хотіли це робити, а тому, що він
наче на це чекав. Моєму співрозмовнику були прийнят-
ні взаємовідносини, засновані на принципі: «дати,
зібрати/не брати та віддати», і, навпаки, він виступив з
критикою відносин, що базувалися на принципі: «очі-
кувати, щоб дали, давати та брати».
Те, як священик надалі поводився із зібраними дара-
ми, співрозмовника наче не хвилювало. Коли запитала
його, чи було це прийнятно для жителів його села, щоб
від них отримані дари священик віддавав іншим, чи не
було шкода їх віддати, він відповів, що то була не їхня
справа. Це вирішував ксьондз. Однак це було тільки
тоді, коли священик з отриманими дарами поводився
бездоганно.
Таким чином, чи порушував священик моральний та
соціальний порядок, чи ні, залежало від того, як він
поводився з дарами та грошима людей – віддавав іншим
чи накопичував. Отже, ксьондза, який отримані дари та
гроші правильно використовував, тобто віддавав нуж-
денним, вважали «добрим настоятелем». А священик,
який накопичував багатства й гроші, втрачав свій
моральний і соціальний авторитет та порушував звич-
ний релігійний порядок. Однак мій співрозмовник вва-
жав, що моральна провина лежала не лише на ксьондзі,
який брав і накопичував гроші, але й на людях, які нама-
гались якомога більше дати.
Новий ритуал
Інформатор стверджував, що раніше в їхньому краї
хоронили без священика. Він не пам’ятає випадку, щоб у
його селі ховали за участю ксьондза. Це було дорого.
Священика привозили до вмираючої, важко хворої
людини, щоб вона сповідалася.
Існують відомості, що в середині ХІХ ст. у селах
померлих ховали на неосвячених місцевих цвинтарях.
Не брав участі в цьому й ксьондз. Але урочисті похоро-
ни в той час, за словами Вітаутаса Меркіса, подобалися
заможним християнам і особливо боярам [10, p. 639].
На сільському цвинтарі ховали без ксьондза, якщо до
костьолу було далеко. Це означало, що було складно
дістатися й до священика [4, p. 245]. Відомості про це є
в описах деяких литовських сіл Дзукії та сучасної
Білорусі першої половини ХХ ст. У всіх випадках зазна-
чено головну причину – великий платіж за требу.
У с. Райтінінкай до 1965 року рідко хто запрошував
ксьондза провести в останню путь покійного. До 1940
року це робили дуже рідко [15, p. 122]. Ховаючи без
ксьондза, просили лише подзвонити в дзвони, за що
платили [8, p. 174; 15, p. 122]. Чоловік, який народився
на початку ХХ ст. у с. Лазунай, згадував що ксьондз
рідко брав участь у похованні. Жителі замовляли лише
службу. Варто підкреслити, що лише приблизно від
початку 1920-х років люди почали частіше кликати
священника, тому що він не встановлював плати: люди
давали стільки, скільки могли [7, p. 47]. Юозас Кудірка
також зазначав, що в селах парафій Апсо та Пяляку,
особливо в тих, що розташовані на значній віддалі від
костьолу, найчастіше ховали без священика. У храмі
замовляли службу. У костел супроводжували лише
заможніших. Ховаючи без священика, люди поводили-
ся за звичним у певній місцевості порядком: напри-
клад, освяченими травами обкурювали труну перед
тим, як покласти покійного, та могильну яму, її ще
скроплювали свяченою водою [5, p. 56]. Моєму співбе-
сіднику здавалася досить незвичним участь священика
в похороні. Цьому суперечило знання, підкріплене
досвідом. Тому в чоловіка виникло питання про обґрун-
тованість практик, упроваджених представниками
релігійної інституції та підтримуваних окремими жите-
лями. Похорон без священика в наші дні співрозмовни-
ку не здавався чимось дивним.
Отож, раніше під час похорону головну роль відігра-
вала громада села, яка була й моральною інституцією.
Дангуоле Свідінскайте. Релігія, особа та духовенство
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
52 Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви
Після зміни способу поховання головною дійовою осо-
бою став ксьондз. Звернемо увагу на те, що сумніви
щодо нового ритуалу та обґрунтованості поведінки
ксьондза посилили роль грошей у новій традиції похо-
вання. Як уже зазначалося, моєму співрозмовнику було
важливо, як священик поводиться із зібраними дарами
та грошима. Йому здавалося, що, збираючи гроші, він їх
накопичував.
Для мого співрозмовника новий спосіб поховання
був незвичним. Незвичність посилила не лише участь
ксьондза, але й плата за поховання. Це порушувало
моральний та соціальний порядок громади.
Віра без дисципліни
Як приклад контрасту між минулим та сучасним релі-
гійним досвідом чоловік представив способи підготовки
до сповіді, саму сповідь та прийняття причастя. Він
акцентував увагу на утриманні від їжі та пиття перед
сповіддю і не сприймав порушення цього порядку, хоча
мешканцям його села було доволі далеко до костьолу
(10–12 км), тож без сніданку людям було важко дійти до
нього, відбути службу та повернутися додому. Проте
прийняття сповіді від людей, які не утримувалися від їжі
та пиття, він оцінював негативно, оскільки в такому разі
їхня релігійна практика була не така значима. А від того,
за словами чоловіка, залежала і якість вірування людей.
Він вважає, що ксьондз відповідно до моральних норм
має контролювати поведінку людей і таким чином
піклуватися про їхню віру. Сучасні ксьондзи, на думку
чоловіка, на це не звертають уваги й нічого не кажуть
тим, хто поводиться по-іншому.
Перетворення релігійних практик і загалом релігій-
ного порядку пов’язані з постановами Другого
Ватиканського собору. У прикладі про скорочення часу
утримання від їжі перед сповіддю (комунією) мій співбе-
сідник, який звик до попереднього релігійного порядку,
нові зміни зрозумів як занепад віри. Це була зміна ста-
більного порядку. Після зміни порядку моління, воно
майже втратило свою попередню сутність: навіть «не
потрібно молитися». У релігійній практиці важливе зна-
чення мають молитовник і чотки. Вони були частиною
віри мого співрозмовника (та інших людей). Він їх
сприймав як невід’ємні від особи у храмі – вони були
матеріальністю її віри або релігійної тотожності [11,
p. 77, 82]. У зазначених речах матеріалізувався устале-
ний релігійний порядок [11, p. 79–80]. Але перетворен-
ня релігійних практик зменшувало їхню роль. У цьому,
на думку мого співрозмовника, був винен також і
ксьондз, «який відучував» людей від старого релігійного
порядку, а значить, і від віри.
Віру, за розумінням інформанта, у минулому гаран-
тувала складна система, що її підтримували і ксьондз,
який був релігійним авторитетом та дбав про релігій-
ні норми, і пересічні люди. Моєму співрозмовнику
було незвичним толерантне ставлення сучасної литов-
ської церкви до тих, хто не дотримується релігійних
правил. Він це сприйняв як зрівняння всіх – і тих, хто
дотримується релігійних норм, і тих, хто їх не дотри-
мується. Він убачав зв’язок між такою поведінкою
ксьондза та порядком чи непорядком у громаді та
суспільстві. На думку співрозмовника, ксьондз, хова-
ючи самогубців, осіб, які жили в шлюбах, не підтвер-
джених релігійними та державними інституціями,
узаконював порушення порядку. Він також убачав
зв’язок між поведінкою ксьондза та її наслідками.
Наприклад, роль ксьондза чоловік розумів як гаран-
тію збереження сім’ї згідно з релігійними нормами,
тобто коли шлюб узаконено, і подружня пара разом
виховує дітей. Незважаючи на можливі сімейні проб-
леми, така сім’я, на думку чоловіка, мала більші мож-
ливості виховувати людей, спроможних жити за
моральними принципами. Сім’ї, створеній за іншими
критеріями, це зробити набагато важче. Поведінка
священика, за оцінкою чоловіка, впливала на сім’ю, і
як наслідок – на все суспільство.
Отже, він представляв собі священика як охоронця
порядку та віри, що мусить дисциплінувати тих, хто їх не
дотримується. Ксьондз мав наглядати за виконанням
церковних канонів, за сімейними стосунками тощо.
Висновки
Характеризуючи ставлення людини до віри, важли-
во, що «минуле є частиною сучасності і що майбутнє
проектується, починаючи від цього розуміння» [16,
p. 95]. У випадку, що аналізується, саме пережите
минуле (яке, крім того, локалізоване в рідному селі або,
у ширшому розумінні, у спільноті рідного краю в дора-
дянський період та пізніше) дозволило висловити мір-
кування щодо особистих стосунків (а водночас і інших
людей) з релігією і, таким чином, сприяло релігійній
самоідентифікації особи, а також її моральному та соці-
альному усвідомленню.
Отже, вірування мій співбесідник розумів як систе-
му, що втілює та гарантує моральний і соціальний
порядок. Здавалося, що воно було йому звичним,
завжди існуючим, ніколи не зникаючим. Але хотілося
б відзначити, що, розповідаючи про себе, тобто про
своє ставлення до релігії, чоловік також згадував і
представників релігійної інституції, а точніше – ксьон-
дзів. Звернемо увагу, що під час розмови чоловік сам
почав про це говорити. Він уявляв собі священиків як
осіб, які мають підтримувати та гарантувати звичну
релігійну систему або моральний і соціальний поря-
док. Тому, якщо цей порядок порушувався, відпові-
дальні були й вони. Однак іноді порядок рідного села
чи краю порушувався. Це було пов’язано з діями релі-
гійної інституції та її представників – священиків.
Цьому сприяв бюрократизм духовних осіб, матеріаль-
на зацікавленість, нові віяння у віруванні, віра без
дисципліни. А в мого співрозмовника з’явилися сумні-
ви щодо авторитету ксьондзів, які раніше були взірця-
ми моральності в спільноті.
ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №3 2011
53
1. Čepienė I. Vaikų religinis auklėjimas
Lietuvos kaime XX a. pirmojoje pusėje //
Lietuvių katalikų mokslo akademijos
metraštis. – 1997. – T. XІ. – P. 75–82.
2. Durkheim É. Les formes élémentaires de
la vie religieuse. Le système totémique en
Australie. – Paris, 1991.
3. Højbjerg Ch.-K. Religious Reflexivity.
Essays on Attitudes to Religious Ideas and
Practice // Social Anthropology. – 2002. –
Vol. 10 (1). – P. 1–10.
4. Ilgūnas G. Sasnava: kraštas ir žmonės. –
Marijampolė, 2005.
5. Kudirka J. Apso ir Pelekų lietuviškoji
kultūra. – Vilnius, 1997.
6. Lombaerts H. The Christian Identity //
Krikščionybė akademinėje visuomenėje /
red. ir sud. S. Vaitekūnas, A. Ramonas. –
Klaipėda, 2002. – P. 69–84.
7. Maceika J. Lazūnai. – Vilnius, 1998.
8. Marcinkevičienė N. Pavarėnis. – Vilnius,
1998.
9. Mardosa J. Kaimo religinio gyvenimo
formos ir funkcijos XX a. pirmojoje
pusėje // Etninė kultūra ir tapatumo
išraiška. Etnologiniai tyrinėjimai Lietuvoje
1992, 1993 ir 1995 metais /
sud. I.-R. Merkienė, V. Savoniakaitė. –
Vilnius, 1999. – P. 138–148.
10. Merkys V. Motiejus Valančius. Tarp
katalikiškojo universalizmo ir
tautiškumo. – Vilnius, 1999.
11. Otto L., Pedersen L.-L. Collecting
Oneself. Life Stories and Objects of
Memory // Ethnologia Scandinavica. –
1998. – Vol. 28. – P. 77–92.
12. Paukštytė R. Gimtuvės ir krikštynos
Lietuvos kaimo gyvenime XIX a. pabaigo-
je – XX a. pirmojoje pusėje. Lietuvos
etnologija. – Vilnius, 1999. – T. 6.
13. Svidinskaitė D. «Jau verbela... tai nuo
senovės, nuo senų senovės»: išmokti veiks-
mai (Trakų dekanatas. XX a.) // Lietuvių
katalikų mokslo akademijos metraštis. –
2001. – T. XVIII. – P. 191–223.
14. Svidinskaitė D. Tikėjimo kasdienybės
trikdymai: religija, asmuo ir moralės kon-
stravimas // Lietuvos etnologija:
socialinės antropologijos ir etnologijos
studijos. – 2007. – Nr 6 (15) (2006). –
P. 155–185.
15. Ulčinskas V. Raitininkų kaimas (1850–
1950). – Vilnius, 1995.
16. Westin Ch. Self-reference, Conscious-
ness and Time // Identity: Personal and
Socio-Cultural / ed. A. Jacobson-
Widding. – Acta Univ. Ups., Uppsala
Studies in Cultural Anthropology. –
Uppsala, 1983. – Vol. 5. – P. 93–110.
Література
Переклад з литовської Джулії Федіркене
Дангуоле Свідінскайте. Релігія, особа та духовенство
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-43363 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-6936 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:36:36Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Свідінскайте, Д. 2013-04-26T19:01:57Z 2013-04-26T19:01:57Z 2011 Релігія, особа та духовенство / Д. Свідінскайте // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 3. — С. 48-53. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43363 [316.64+241]:265.31/.34(474.5)“19” The artycle analyses the individual’s relationship to religion and pays attention to the perceptions of faith and its discourse related to clergy and the religious institution at the end of the 20th century. Straipsnyje nagrinėjamas asmens santykis su religija, analizuojant tikėjimo supratimą ir su dvasininkais bei religine institucija susijusius jo tikėjimo trikdymus XX a. pabaigoje. Переклад з литовської Джулії Федіркене uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви Релігія, особа та духовенство Religion, Self and Clergy Religija, asmuo ir dvasininkai Article published earlier |
| spellingShingle | Релігія, особа та духовенство Свідінскайте, Д. Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви |
| title | Релігія, особа та духовенство |
| title_alt | Religion, Self and Clergy Religija, asmuo ir dvasininkai |
| title_full | Релігія, особа та духовенство |
| title_fullStr | Релігія, особа та духовенство |
| title_full_unstemmed | Релігія, особа та духовенство |
| title_short | Релігія, особа та духовенство |
| title_sort | релігія, особа та духовенство |
| topic | Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви |
| topic_facet | Народна релігійність: історичні витоки та сучасні вияви |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43363 |
| work_keys_str_mv | AT svídínskaited relígíâosobataduhovenstvo AT svídínskaited religionselfandclergy AT svídínskaited religijaasmuoirdvasininkai |