Обрядове печиво в українській традиційній культурі
В Україні з давніх часів обрядове печиво використовували в багатьох обрядах народного календаря та сімейного циклу.
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Народна творчість та етнологія |
|---|---|
| Datum: | 2011 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2011
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43377 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Обрядове печиво в українській традиційній культурі / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 11-19. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859757900212207616 |
|---|---|
| author | Борисенко, В. |
| author_facet | Борисенко, В. |
| citation_txt | Обрядове печиво в українській традиційній культурі / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 11-19. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народна творчість та етнологія |
| description | В Україні з давніх часів обрядове печиво використовували в багатьох обрядах народного календаря та сімейного циклу.
|
| first_indexed | 2025-12-02T01:46:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
11
розвідки й матеріали
дис. … докт. искусствоведения. – К., 1968; Самой
лович В. П. Українське народне житло. – К., 1972.
5 Косміна Т. В. Сільське житло Поділля (кінець
ХІХ–ХХ ст.). Історико-етнографічне досліджен-
ня. – К., 1980.
6 Шероцкий К. Очерки по истории… – С. 39.
7 Там само. – С. 130.
8 Там само. – С. 124.
9 Там само. – С. 130.
10 Там само. – С. 140.
11 Карачківський М. Північно-Західна Балтщи-
на. – С. 167.
12 Там само. – С. 175.
13 Самойлович В. П. Народное творчество в архи-
тектуре сельского жилища Украины. – С. 18, 23–32.
14 Самойлович В. П. Українське народне житло.
15 Там само. – С. 22.
16 Косміна Т. В. Сільське житло Поділля... –
С. 154.
17 Там само. – С. 155–158.
18 Шероцкий К. Очерки по истории… – С. 119. –
Рис. 47.
19 Степова Україна. Орнамент : альбом. –
О., 1929.
Традиційна українська культура на почат-
ку ХХІ ст. хоча і побутує в трансформовано-
му вигляді, однак ще характеризується доволі
стійкими етнічними компонентами. Культуро-
логи, етнологи з усього світу працюють над
пере осмисленням та уважним вивченням роз-
маїття культур і цивілізацій. Тепер для кон-
цепції «глобальної історії», яка ґрунтується на
ідеї універсальної єдності людства, характер-
ним є визнання самодостатності етнічних со-
ціальних систем та культур.
Українська культура сформована на основі
землеробсько-скотарського господарства і на
локальних племінних особливостях із чіткою
структурною єдністю на всій етнічній території
розселення українського етносу. Безперечно,
етнокультура українців упродовж віків підда-
валася впливам культур інших етнічних груп
та спільнот, що мігрували через її землі або ж
осідали серед місцевого українського населен-
ня. І це аж ніяк не вада, а досягнення багатої
і давньої культури, відкритої до нашарувань,
які поступово, видозмінюючись під упливом
автохтонів, ставали структурними компонен-
тами етнічної культури українців.
Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. у сві-
товій науці досить відчутно виокремилися нові
тенденції щодо поглиблення знань про світові,
етнічні, релігійні, культурні особливості люд-
ства. Учені переосмислили тезу про унікаль-
ність західного способу існування, побуту та
культури. «На зміну їй [тезі про унікальність
західної культури. – В. Б.] було висунуто тезу
рівноцінності й еквівалентності цивілізацій,
оскільки на даний час відсутні критерії, які
уможливили б їх порівняльну оцінку» 1.
У цьому сенсі більше уваги почали звертати
на давні цивілізації, у культурі яких збереже-
но багато архаїчних елементів цієї культури.
Символіка родинної та календарної обрядо-
вості українців, насамперед та, що пов’язана з
культом хліба, є певним феноменом народної
духовної культури сьогодення і компонентом
світових цінностей. Особливо важливо по-
бачити ціннісний аспект у ставленні сучасної
людини до природи, традицій, хліба, звичаїв,
обрядів, оскільки саме ці компоненти культури
є певними критеріями норми, ідеалу, сакраль-
ного й профанного.
В Україні з давніх часів обрядове печиво
використовували в багатьох обрядах народ-
ОБРЯДОВЕ пЕЧИВО В УКРАЇНСЬКІЙ
ТРАДИЦІЙНІЙ КУЛЬТУРІ
валентина Борисенко
УДК
12
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011
ного календаря та сімейного циклу. Культ
хліба з глибокою символікою особливо був
характерний для свят Різдвяного циклу. Тут
простежу ється дуже архаїчний елемент вико-
ристання зерна в необмолоченому снопі – ді-
духові, засівання зерном на Василя (14 січня).
Окрім цього, давньою поминальною стравою
із зерна є кутя-коливо на Святвечір, в основі
якого – пошанування пращурів для забезпе-
чення добробуту і щасливого року. Єднання
родових зв’язків відбувалося й через ряд спе-
ціальних обрядових хлібів: книші, книшики,
крачуни, колачі (калачі) тощо. Книш – це
звичайна кругла хлібина, що іноді мала неве-
личку булочку зверху, яку називали «душею».
За польовими експедиційними матеріалами
та описами дослідників, «книші виробляли-
ся так: вироблявся хліб, звичайний, а зверху
накладали маленьке хлібенятко, що називали
його “душею” – це саме для духів чи, як каза-
ли, для душі» 2. Більші та менші книші стави-
ли на покуті поряд з узваром та кутею, ними
обдаровували посівальників, щедрувальни-
ків. Це підтверджено й іншими дослідниками
на основі сучасного етнографічного матеріалу.
Зокрема, на Буковині побутує звичай, коли
тісто на книші замішують разом чоловік із
дружиною. «Книші вироблялися як звичай-
ний хліб, а зверху клали маленький хлібець,
який звали душею. У приготуванні книшів
відображено культ предків, який виник ще за
первісних часів, коли людина глибоко вірила,
що зі смертю вона не припиняє свого життя,
а тільки переходить до іншого світу. Помер-
лий робився охоронцем свого роду. Але якщо
душу померлого не задобрювати, то він може
шкодити. Книші – це жертва душам покій-
них» 3.
З калачами несли вечерю до діда й баби,
хрещених батьків, іноді й до баби-повитухи.
Дотепер, особливо в західних регіонах Укра-
їни, випікають різноманітні різдвяні кала-
чі, їх ставлять на столі із запаленою свічкою
на Святвечір. Загалом плетений круглий чи
видов жений калач уважався в народі поми-
нальним обрядовим хлібом. Випікали його на
календарні свята й особливо на храмові (праз-
никові), коли поминали й померлі душі. Треба
нагадати, що таких Святвечорів було раніше
три: 6, 13 і 18 січня. Якщо ритуальна трапеза
6 січня досі побутує на всій території України
з певними локальними особливостями в селах
і містах, то кутю перед Василем і Водохрещем
варять переважно на території Правобережжя
та Заходу, частково – на Півдні.
Особливим обрядовим хлібом на Різдво на
Закарпатті й Наддніпрянщині традиційно був
крачун (корочун, карачун). Він мав переважно
вигляд великої білої хлібини або плетеного кала-
ча. Подекуди його посипали зерном. У наш час
навіть куплену в магазині хлібину на Різдвяні
свята називають «крачуном». Його символі-
ку неоднозначно трактували різні вчені. Дехто
вважає, що символіка крачуна наближена до
Дідуха, Книша. «Те зерно, як і настільний хліб
“крачун”, є тою ж самою жертвою в честь бого-
твореного прадіда, що хліб і кутя, ставлені перед
Дідухом» 4. Маленькі хлібчики навколо великого
крачуна символізували пращура з його ріднею.
Учені вважають, що обрядовий хліб крачун є
символом добробуту. Зокрема, на Закарпатті
його випікали, одягнувши овечі гуню та рука-
виці. В окремих селах у крачуні запікали трішки
від усіх продуктів, які були вдома: овес, шмато-
чок капусти, зернятка пшениці, кукурудзи тощо.
Іноді клали часник, наливали у виїмку посеред-
ині хліба мед. В уяві населення Карпат середина
крачуна мала магічну лікувальну силу 5.
весняне печиво «борона». с. андрі-
янка, Підляшшя. архів іМ ПаН. 1965.
світлина я. свідерського
13
розвідки й матеріали
На 14 січня на території Правобережної
України та Східних Карпат випікали обря-
довий хліб, який подекуди звали «Василь».
Господар або господиня в чоловічій шапці ви-
ходили з хлібом до води, тричі його купали,
промовляючи: «Не купає ся хліб у воді, але я в
здоров’ю і силі». Набираючи води до коновки,
приказували: «Не беру води, але мід і вино».
Прийшовши з тим до хати, покладали хліб на
голову домашнім, приказуючи: «Абисьте були
такі величні, як Василь величний» 6.
На Різдвяні свята випікали також багато
різноманітних пиріжків з начинкою, якими
пригощали гостей, колядників, щедрувальни-
ків, посівальників. Головним святковим по-
дарунком на Різдво був обрядовий хліб, який
поступово витіснили цукерки та гроші. Влас-
не, хліб насамперед мав сприяти добробуту
господаря. Про це свідчать фольклорні тексти
з Поділля, що їх виголошували колядники під
час отримання нагороди за коляди. «Дарує нас
цей пан (ця пані) калачами, червоними, даруй
їм, Боже, щастя, здоровля, кілько в цім калачі
є зерен, чи кілько в цім червонім є карбочок,
дай йому тілько в загороді овечок, курей, сви-
ней, качок, гусей, корів і волів» 7.
На Масницю основним виробом з тіста
були вареники із сиром. Про це згадано й у
пісні, яку співали під час Масниці:
Молодії молодиці, завтра празник у нас,
Ховайтеся у соломі, а ми найдемо вас.
Молодії молодиці, щось я вам і скажу:
Наваріте вареничків, а я сиру принесу,
Молодії молодиці, порятуйте мене,
На полиці паляниці, нагодуйте мене! 8
Починаючи з 80-х років ХХ ст., в Україні
поширилася міська традиція масових гулянь на
Масницю з приготуванням млинців, які май-
же витіснили традиційну обрядову страву –
вареники.
На початок Великого посту випікали піс-
ні коржі, які називали «жиляниками», і спо-
живали їх з капустою та хроном, що було
обов’язковим у перший день посту.
Весняні народні обряди й свята пов’язані з
настанням нового господарського року, про-
будженням від зимового сну землі, розквітом
природи. 22 березня на свято Сорок святих, у
день весняного рівнодення, випікали сорок ка-
лачів або сорок коржиків у вигляді жайворонків
та роздавали їх дітям, які своїми веселощами та
подякою за обрядове печиво мали розбурхати
сплячу природу. Із жайворонками в руках вони
закликали весну, співаючи веснянок.
Серед українців Підляшшя, Полісся, По-
ділля ще наприкінці ХІХ ст. і до середини
ХХ ст. побутував архаїчний звичай випікати
перед Благовіщенням (7 квітня) прісне печи-
во «буслові лапи», яке часто мало форму лап
лелеки, а також своїм виглядом нагадувало бо-
рону, плуг, серп, пташине гніздо, що свідчить
про давню дохристиянську аграрну символі-
ку. Таке печиво, яке називали ще «галепи»,
давали дітям, які вибігали з ним на подвір’я
зустрічати приліт бусла (лелеки). Побачивши
птаха в небі, піднімали печиво й вигукували:
«Буську, буську, на тобі галепу, дай мені жита
копу! Буську, буську, на тобі борону, дай мені
жита сторону! Буську, буську, на тобі серпа,
дай мені жита снопа!». На Поділлі підносили
вгору шматок хліба чи коржик, а тексти при-
мовлянь були ідентичними до поліських. Учені
вбачають у цих архаїчних пережитках звичаю
випікання обрядового благовіщенського пе-
чива символічні дії, спрямовані на зароджен-
ня життя на землі (бо лелека приносить нове
життя), культурний обробіток ґрунту (борона)
і збирання врожаю (серп) 9.
обрядове весняне печиво «гніздо». Під-
ляшшя. архів іМ ПаН. 1965
14
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011
Важливим днем уважають середу, коли
Великий піст «ламається навпіл». У наро-
ді цей день називають Хрестці, або Середо-
хрестя. У середу, на четвертому тижні посту,
майже повсюдно в Україні печуть пшеничні
хрести, щоб був добрий урожай на пшеницю.
Частину їх з’їдають на Середохрестя, а най-
більшого хреста зберігають і беруть із собою,
коли йдуть у поле перший раз сіяти яровину.
Печиво-хрест кладуть на рушничку посеред
ниви і коли доорюють до нього – з’їдають, а
шматочок приносять додому й дають дітям.
Пильнують, аби хреста на полі ніхто не з’їв, бо
то погана прикмета – на недорід.
Одне з найбільших весняних свят – Ве-
ликдень, або Пасха. В Україні збереглася до-
християнська назва свята – Великдень, хоча
в містах побутує й пізніша – Пасха, що по-
ходить від давньоєврейського «песах» – уми-
лостивлення. Свято зародилося серед старо-
давніх єврейських кочових племен Аравії у
ІІІ–ІІ тис. до н. е.
В Україні найстійкішим елементом Вели-
кодня залишилася традиція випікати обрядо-
вий хліб («баби») і фарбувати яйця. Вона не
зникла навіть у часи панування атеїзму. До
випікання обрядового хліба ставилися осо-
бливо побожно. Пов’язували з вдало випе-
ченою бабкою свою долю на весь рік. Як ви-
ростала висока та пухка – це означало добру
вістку на життя і добробут. Бабки випікали з
тіста з великим вмістом яєць та із сиру. Тепер
обрядовий хдіб у містах випікають у конди-
терських цехах і хлібопекарнях, а у віддале-
них від міст селах господині, за традицією,
випікають великодні баби в печі. Великодні
бабки випікали й на проводи – поминальні
весняні дні за тиждень після Великодня – і
несли їх на могилки своїх родичів.
Таким чином, весняний цикл календарної
обрядовості структурно ґрунтується навколо
традицій зустрічі весни. Сюди належить ви-
пікання обрядового печива у вигляді птахів,
сільськогосподарських знарядь, хрестів, а та-
кож великодньої баби, сирної паски, розпису-
вання яєць, очищення вогнем і водою, шану-
вання померлих родичів.
Свята народного календаря літнього циклу
тісно пов’язані з трудовою діяльністю людини,
мають яскраво виражений аграрний характер,
що відповідало давнім заняттям наших дале-
ких предків.
За релігійними святцями, на сороковий
день після Великодня припадає свято Возне-
сіння Господнього (побутова народна назва –
Вшестя). Згідно з християнською легендою,
саме цього дня Ісус Христос вознісся на небо.
У народному святкуванні Вшестя виразно зву-
чать дохристиянські хліборобські мотиви. До
свята випікали обрядове печиво «драбинки»,
яке, за легендою, допомагало піднятися Ісусові
на небо. Господар та члени родини тричі обхо-
дили свою ниву, дякуючи Богові, що дає ріст
пшениці та житу, сідали на краю пашні (бо на
межі не годилося сідати, там, за повір’ям, –
нечиста сила). Люди розстеляли на пашні ска-
тертину, ставили страву, випечені «драбинки»
і хліб. Частувалися і розмови вели лише про
урожай, дощ. Залишки страв і хліба розкри-
шували й кидали в пшеницю, примовляючи:
«Божі пташечки! Визбирайте кришечки і по-
щебечіть перед Богом та випросіть у Нього,
Милосердного, для нас ласки». «Драбинками»
пригощали сусідів та переважно дітей, яких
обов’язково брали із собою в поле.
На Зелені свята влаштовували поминання
за померлими, особливо на території Правобе-
режної України. На ці дні готували великодні
баби, випікали калачі, коржики. Жінки, у яких
померли нехрещені діти, у понеділок після Зе-
леної неділі носили в поле коржики, пиріжки,
хліб і кидали в жито для русалок.
На Івана Купала (7 липня) варили варе-
ники з першими вишнями. На свято Петра
й Павла (12 липня) розговлялися після Пет-
рівчаного посту. До цього дня випікали здоб ні
коржики із сиром, подекуди з ягодами, які на-
зивали «мандриками». Починаючи від цього
дня, перестає кувати зозуля. У народі кажуть:
«Зозуля мандриком вдавилася».
15
розвідки й матеріали
Розпочиналися жнива. Ідучи в поле жати,
брали із собою хліб –«зажинач». Клали його
на ниві, примовляючи: «Помагай, Боже».
Майже на всій території України на Мако-
вія (14 серпня) готували коржі з маком і час-
тувалися ними після освячення в церкві маку
та квітів. На Чернігівщині, Сумщині, Харків-
щині пекли пиріжки з маком або спеціальні
коржики-маківнички. Їх давали тим, хто йшов
святити «маковійку», бо це мало сприяти уро-
жайності наступного року.
Обов’язковими стравами на Спаса були пи-
роги або струдлі, завиванці з яблуками, що їх
споживали з медом. Випікали й поминальні ка-
лачі, несли їх до церкви, де роздавали бідним.
На Покрову (14 жовтня) також обов’язково
випікали калачі й несли їх до церкви, запрошу-
вали старців на обід і кожному давали із собою
калач. Калачі випікали й на храмові свята.
На Пущення, або Пилипівчані запусти
(27 листопада), повсюдно готували вареники
й пироги, якими пригощали сусідів та родичів.
7 грудня відзначали свято Катерини – ді-
вчата варили обрядову кашу та несли її до во-
ріт, ставили на стовпі, стукали макогоном у во-
рота й гукали: «Доле, доле, йди до мене кашу
їсти!». Тут виразно звучать шлюбні мотиви.
На свято Андрія (13 грудня), якого вважа-
ли покровителем молоді, готували обрядовий
хліб – калиту: круглий пісний корж, спечений
на меду. Його підвішували до сволока й навко-
ло нього влаштовували молодіжні ігри, що діс-
тали назву «кусання калити». Уважають, що
цей обрядовий хліб приурочений до вшануван-
ня солярних культів.
Одним зі стійких атрибутів весільного об-
ряду є коровай, символічне значення якого
досить глибоке та неоднозначне, бо хліб – це
символ добробуту, щастя, гостинності, щасли-
вої долі тощо. Варто прислухатися до думки
Є. Онацького, який свого часу написав прав-
диві слова про значення символіки в культу-
рі кожного народу. Зокрема, він зауважував:
«Саме тому, щоб знати й розуміти історію
культурного життя тої чи іншої нації, треба
знати й розуміти ті символи, що вона їх ужи-
ває. З часом вони відміняються, набирають
іншого значення, але в кожну відповідну добу
і в кожної відповідної нації вони мають цілком
точне значення, не знаючи якого, не можна, як
слід, зрозуміти її життя й історії, не можна, як
слід, зрозуміти її творчого духу» 10.
У попередні століття до проблеми вивчен-
ня символіки весільної атрибутики звертало-
ся чимало вчених. Зокрема, відомий етнолог
М. Сумцов зауважував, що серед слов’янських
народів за повнотою обрядового вживання
хліба перше місце посідає українське весілля.
Ґрунтовно досліджуючи обрядовий весільний
хліб, він підкреслював, що неможливо зібрати
й систематизувати всі часткові прояви обрядо-
вого хліба на весіллі внаслідок їх численності й
різноманітності 11.
У найдавніших джерелах про звичаї та по-
бут українців головним атрибутом весілля фі-
гурує коровай. Дослідники відзначають, що
ще в ХІ ст. жодна весільна трапеза в Давній
Русі не відбувалася без короваю та сиру 12.
Весільний хліб на території України мав
різноманітні форми й назви. Найпоширенішою
була висока кругла паляниця, оздоблена квіта-
ми, шишками, пташками з тіста, – «коровай»,
«коровгай».
Численні записи весільного обряду, здій-
снені етнографами в Україні ХІХ–ХХ ст.,
містять відомості про багатий ритуал виго-
товлення й розподілу короваю та весільного
печива з обрядодіями і супроводом весільних
пісень, якого дотримувалися до 60–70-х років
ХХ ст. В Україні, власне, саме весілля розпо-
чиналося із запрошення коровайниць – жінок,
обрядове весняне печиво «соха». Західне
Полісся. 1965. світлина я. свідерського
16
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011
які випікали обрядовий хліб. Учинення тіста й
виготовлення короваю відбувалося з дозволу
старости і благословення матері:
Благослови, Боже,
Ще й рідная мати,
Нашому дитяті
Коровай ладнати 13.
Окрім короваю, випікали ще й весільне пе-
чиво, яке мало різноманітні локальні назви й
функціональне призначення. Для частування
дружок, коровайниць, а також запрошення
весільних гостей виготовляли фігурне печиво:
калачі, шишки, «гуски», «качки», «голубці»
тощо. Окремою групою весільного печива були
«лежень», «чоботи», медяники (Полтавщи-
на, Кіровоградщина, частково Херсонщина),
«струцлі», калач (Київщина, Житомирщина),
«пряха», «борона», «плаксун», «лежень», «бу-
гай» (Херсонщина, Дніпропетровщина, За-
поріжжя), крученик (Закарпаття), призначені
для обміну між родичами молодого й молодої.
Тут весільне печиво відігравало символічну
роль поріднення двох родин.
Окрім короваю, у південно-східних регіо-
нах України випікали дивень для обдарування
дружок і світилок. Локальні назви дивня: «те-
ремок», «гільце», «солодке», «дивне» 14.
На початку ХХ ст. в окремих районах Пів-
дня України при обдаруванні родини дивень з
гілочками замінив коровай.
Важливе ритуальне значення в багатьох
сімейних обрядах мала й паляниця. Гості,
ідучи на весілля, брали із собою хліб, замо-
таний у спеціальну хустину чи рушник. Ним
зустрічали й проводжали наречених, сватів.
З двома хлібами йшов молодий по молоду, а
не з букетом квітів, як це стало поширеним
наприкінці ХХ ст.
Наречена з хлібом переходила до свекрухи.
Коли їй давали дві хлібини, то свахи викону-
вали обрядову пісню:
Ой не жалуй, матінко, за мною,
Не беру я нічого з собою.
Тільки беру двоє хлібів зо стола –
Зоставайся, матінко, здорова 15.
Головним за своїм функціональним призна-
ченням на весіллі був коровай. У ХІХ ст. й до
середини ХХ ст. його випікали переважно в
домі нареченого й нареченої, лише в окремих
районах Львівщини – тільки в наречено-
го. При цьому гості нареченого в складчину
купували в родички молодої стрічку, якою
обв’язували коровай, у нього ставили чотири
гілочки калини і клали зверху кілька монет.
Прикрашений таким чином коровай урочисто
несли двоє одружених чоловіків до хати мо-
лодої і клали на стіл, де він перебував увесь
тиждень – до закінчення весілля. Урочисте
покладення короваю на стіл супроводжували
весільною піснею 16.
У деяких селах українсько-російського по-
граниччя випікали коровай лише в домі на-
реченої, густо прикрашаючи його пташечка-
ми з пряникового тіста. Клали його на столі,
обв’язували двома рушниками, а над короваєм
укріплювали дві дуги з гілок яблуні солодких
сортів, обвитих червоними стрічками, лис-
тям барвінку, колосками пшениці. У неділю,
коли молодий приїжджав зі своїм почтом за
нареченою, коровай розбирали дружко і під-
дружко молодого. Знявши з хліба рушники,
вони перев’язували ними один одного через
плече. Дівчат-дружок нареченої обдаровували
«пташками» – прикрасами з короваю 17.
У всіх випадках ритуальний поділ і спожи-
вання обрядового хліба символізували порід-
нення двох сімей і освячення громадою ново-
створеної родини.
Збереження й побутування коровайного
обряду на весіллі протягом багатьох століть
підтверджують його магічну функцію в ми-
нулому. Наявність численних вірувань, об-
рядових пісень, пов’язаних з виготовленням,
прибиранням та поділом короваю, свідчить
про те, що обрядовий хліб мав забезпечити
щасливе життя молодій сім’ї, добробут, зла-
году в шлюбі. Аби подружжя було дружнім,
жінок-коровайниць зв’язували рушником,
усю роботу вони мали виконувати разом: мі-
сити тісто, виліплювати оздобу тощо. Щоб
молоді прожили свій вік у парі, запрошували
17
розвідки й матеріали
парне число коровайниць (локальна відмін-
ність на Поліссі та подекуди на Волині – жі-
нок для виготовлення весільного хліба було
сім, що також тут означало забезпечення
щастя нареченим). За магією подібності,
коровайницями могли бути лише одружені
жінки, які щасливі в сімейному житті. Не
брали вдовиць та розлучених.
Про те, що коровай мав принести молодій
родині щастя, ідеться в обрядовій поезії:
Коровайноє тісто
Да побігло на місто –
Чи по сир, чи по маслечко,
Чи по добреє щастячко 18.
Для забезпечення добробуту й любощів
поміж нареченими, в окремих районах Цен-
тральної України та Поділля під час виго-
товлення короваю воду, у якій коровайниці
обмивали руки з тіста, виносили під яблуню
солодкого сорту або на тік, співаючи при цьо-
му обрядових пісень 19.
Люди здавна вірили, що вдало спечений
коровай символізує щасливе життя молодій
родині, тріснутий – розлучення, а загнічений
сильніше – сердиту вдачу майбутньої неві-
стки або зятя.
У минулому цей обрядовий хліб викону-
вав, очевидно, і певну правову функцію. Адже
коровай виготовляли лише з нагоди першого
одруження, удовам і вдівцям його не випікали;
гостину ж при укладанні шлюбу без короваю
вважали не весіллям, а вечіркою. Важливим
аргументом на користь правової функції коро-
ваю є відомості, що в минулому його готували
родичі молодих. Як відгомін родових відносин,
широко побутував до середини ХХ ст. звичай
приходити на обряд випікання весільного хлі-
ба з борошном, яйцями, солодощами. На те-
риторії Правобережної України та в окремих
районах Слобожанщини ще до 60–70-х років
ХХ ст. зберігалися весільні пісні до звичаю 20.
Цікаво, що навіть тепер, коли коровай за-
мовляють у кафе чи ресторанах, подекуди на
Житомирщині та Вінниччині гості напередо-
дні весілля приходять з тими самими тради-
ційними гостинцями: яйцями, борошном, цу-
кром, хоча ними лише прикрашають весільний
обрядовий хліб.
На Хмельниччині, на пограниччі Східно-
го й Західного Поділля, і досі побутує звичай
приготування короваю лише родичами нарече-
них. Як правило, коровай випікає рідна тітка по
материнській лінії або дядина, тобто дружина
рідного дядька по матері. У даному випадку об-
рядові дійства при виготовленні короваю фак-
тично втрачені. Родичка, яка має приготувати
коровай, може замовити його в сільської май-
стрині або в кафе. Проте зберігається обрядодія
урочистого перенесення короваю до помешкан-
ня обох молодих. У день весілля (тепер, найчас-
тіше, – це субота, раніше – неділя) молоді в
супроводі бояр, дружок та музик ідуть за коро-
ваєм. У тітки їх пригощають за столом, вруча-
ють на рушнику обрядовий хліб, а також заквіт-
чане деревце – гільце. Подякувавши, молоді
ще раз запрошують тітку на весілля й у тому
самому супроводі повертаються до хати нарече-
ної. Попереду бояри, високо піднявши, несуть
коровай і гільце, а свахи танцюють і співають
обрядових пісень, у яких ідеться про роль рідні
при виготовленні основного символу весілля:
Ти, Ганнусю, не думай.
Іде твоя родинонька,
Везе тобі коровай
Не житній, а пшеничний –
Всій родині величний!
Пшеничний, петльований
Родом дарований.
Про родову участь у випіканні обрядового
хліба свідчить обрядова пісня, яку виконують,
коли кладуть коровай на стіл:
Коровай. м. Біла Церква, Київщина.
2004
18
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011
Щаслива Ганнуся у Бога –
Спекла її тітуня коровай.
Під ним підошва залізна,
Над ним обручка златиста,
Навколо китиці з пшениці, –
Сплескали коровай сестриці 21.
Тут очевидною є неабияка роль в обряді
материнської лінії, що вказує на матрилокаль-
не поселення сім’ї в далекому минулому.
Про правову функцію обрядового хліба
свідчить і поширений колись звичай випіка-
ти коровай для поховального обряду, коли
ховають неодружених людей, незалежно від
їхнього віку. У народі побутувало вірування,
що кожна людина має одружитися, а виго-
товлення короваю при похованні ніби санкціо-
нує шлюб у потойбіччі. Його потім ділили на
цвинтарі серед усіх присутніх. Цікаво, що цей
звичай досить широко побутує й нині. Його
дотримуються як у селах, так і в містах.
За припущенням відомого дослідника об-
рядового хліба українців М. Сумцова, сим-
воліка короваю пов’язана також з культом
Сонця, Місяця, зірок. Це підтверджує й об-
рядовий фольклор:
Ой оглянься, Марусю, оглянься,
Як твій коровай убрався,
Золотим обручем обнявся,
З ясним сонечком зрівнявся 22.
За значенням і символікою тотожним коро-
вайному є барвінковий обряд, який широко по-
бутував у Подністров’ї, Карпатах і Закарпат-
ті, іноді паралельно з випіканням короваю чи
калача. Такі обрядодії, як урочисте збирання
барвінку, материнське благословення на пле-
тення першої квітки, участь у вінкоплетинах
жінок, які живуть щасливо в першому шлюбі,
підтверджують ізофункціональність цих двох
явищ. Почасти традиція, особливо в Карпат-
ському регіоні, зберігається й дотепер. Барвін-
ковий вінок виплітали тільки тим, хто вперше
одружувався.
Протягом другої половини ХХ ст. відбулися
значні зміни у весільному обряді українців на
всій території України. На радянській частині
України руйнація самої структури традиційного
весілля почалася ще в роки Голодомору 1932–
1933 років, під час масових репресій, колективі-
зації, наступу войовничого атеїзму. На західних
землях традиції дотримувалися довше, оскіль-
ки радянська влада прийшла туди після 1939
року. Втручання влади в проведення сімейних
обрядів, численні заборони та переслідування
призвели до значного скорочення весілля в часі
та значно збіднили його ритуальну основу. Піс-
ля Другої світової війни простежується певне
відродження традиційних форм обрядовості, а
найбільше – саме весільного обряду як особли-
во значимої події в житті людини. Цей процес
відбувався поволі. Відразу після війни обмежу-
валися невеличкими вечірками, бо не було за що
справляти весілля.
У 1960–1970-х роках на динаміку змін
у сімейних обрядах впливали різні чинники,
серед яких і прискорені процеси урбанізації.
У цей час навіть була спроба в сільській міс-
цевості замінити весільний коровай тортами,
що зумовлено впливом міської моди. Явище
мало тимчасовий успіх. Поступово, у резуль-
таті посиленої міграції селян до міста, почалося
проникнення сільських традицій свят до місь-
кого побуту. Власне, відбувався взаємовплив
між сільською та міською традиціями. Над-
звичайно заважала цим природним процесам
функціонування і взаємозбагачення тради-
ційної культури ідея влади денаціоналізувати,
уніфікувати всю обрядовість. Для вироблення
загальнорадянської обрядовості було створено
спеціальну урядову Комісію з вивчення і впро-
вадження радянських свят та обрядів при Раді
Міністрів УРСР (1969).
Після здобуття Україною незалежності по-
жвавилися процеси трансформації в культурі
та побуті населення всіх етнографічних райо-
нів України. Як слушно зауважують дослід-
ники, «Весілля періоду 1980–1990-х років
до початку ХХІ століття втратило традиційні
елементи. Сучасний весільний ритуал є знач-
но скороченим. Так, “випав” обряд випікання
короваю – коровай вже замовляють у пекарні.
Запрошення весільних гостей здійснюється
спеціальними листівками, а не випічкою (ка-
19
розвідки й матеріали
лачем чи шишкою) [...] Проте, незважаючи на
ряд історичних та соціальних умов, у сучасній
весільній обрядовості до сьогодні збереже-
ні найважливіші атрибути шлюбно-правової
санкції: весільне дерево – гільце, коровай, ко-
жух, хліб, калачі» 23.
Можемо констатувати, що символ україн-
ського весілля – коровай – тепер обов’язково
присутній на кожному весіллі як у місті, так і
селі. Коровай здебільшого замовляють у за-
кладах громадського харчування, на хлібо-
заводах. Звісно, при цьому втрачено обря-
дову поезію, якою супроводжували обряд
випікання. Однак зауважимо, що в окремих,
віддаленіших від великих міст, селах ще збе-
рігається традиція випікати коровай у до-
машніх умовах. Це явище простежуємо в пів-
денних районах Вінниччини, Хмельниччини,
Одещини, Кіровоградщини. До того ж тра-
диція готувати до весілля коровай поширила-
ся серед представників інших етнічних груп,
які проживають в Україні. Дотепер зберіга-
ється традиція готувати на весілля коровай
серед української діаспори Румунії, україн-
ців Польщі (Північне Підляшшя), українців
південно-східних районів Росії. Українська
діаспора США і Канади, під впливом Захо-
ду, значно модернізувала форму короваю, яка
тепер має вигляд три ярусної споруди з окре-
мих тортів. Таку форму швидко запозичили
українці західних областей України, оскільки
почастішало спілкування з родиною за океа-
ном. Вони привнесли до цієї форми ще й свою
прикрасу з двох цукрових лебедів зверху
або весільних обручок. Хоча ми і спостері-
гаємо появу нових запозичень серед весіль-
них страв, проте коровай традиційної форми
побутує паралельно з ними. Співробітники
Українського Музею в Нью-Йорку (США)
проводять курси з випікання українського
обрядового хліба, у тому числі й весільного
короваю, що його замовляють нащадки укра-
їнців, які вже мовно асимілювалися. Попит на
таку науку постійний – курси функціонують
щосуботи: розкривають рецепти виготовлен-
ня, повністю відбувається процес випікання
обрядового хліба. Найбільший інтерес ви-
кликає символіка весільного хліба.
Отже, важливо передавати правдиву ін-
формацію про традиційну культуру українців
сучасній молоді, яка, безперечно, здійснить
свій вибір на користь справжніх цінностей.
1 Удовик С. Передмова від видавця // Каюа
Роже. Людина та сакральне. – К., 2003. – С. 8.
2 Килимник С. Український рік у народних зви-
чаях в історичному освітленні. – Вінніпег; Торон-
то, 1964. – Т. І. – С. 20.
3 Кожолянко Г. Етнографія Буковини. – Чер-
нівці, 2004. – Т. 3. – С. 81, 82.
4 Сосенко К. Культурно-історична постать
старо українських свят Різдва і Щедрого вечора. –
К., 1994. – С. 77.
5 Богатырев П. Г. Вопросы теории народного
искусства. – М., 1971. – С. 203, 204.
6 Грушевський М. Історія української
літератури. – К., 1993. – Т. І. – С. 191.
7 Борисенко В. Традиції і життєдіяльність ет-
носу. На матеріалах святково-обрядової культури
українців. – К., 2000. – С. 24.
8 Там само. – С. 35.
9 Страхов А. Б. Культ хлеба у восточных сла-
вян. Опыт этнолингвистического исследования. –
Мюнхен, 1991. – С. 141.
10 Онацький Є. Українська мала енциклопе-
дія. – Буенос-Айрес, 1965. – Кн. ХІV. – С. 1726.
11 Сумцов Н. Ф. Хлеб в обрядах и песнях. –
Х., 1885. – С. 56–59.
12 Щапов Я. Н. Брак и семья в Древней Руси //
Вопросы истории. – 1970. – № 10. – С. 217.
13 НАФРФ ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ,
ф. 14–5, од. зб. 452, арк. 75.
14 Борисенко В. К. Нова весільна обрядовість в
сучасному селі. – К., 1979. – С. 33.
15 НАФРФ ІМФЕ, ф. 14–5, од. зб. 452, арк. 76.
16 Бойківське весілє в Гвіздци Турчанського
повіту. – Л., 1908. – С. 5.
17 Николаев А. Свадебные обряды малоруссов
Суджанского уезда. – М., 1856. – С. 30–35.
18 ШишацкийИллич А. Местечко Олишевка. –
Чернигов, 1854. – С. 75.
19 Весілля : у 2 кн. – К., 1970. – Кн. І. – С. 389.
20 Весілля : у 2 кн. – К., 1970. – Кн. ІІ. – С. 380.
21 НАФРФ ІМФЕ, ф. 14–5, од. зб. 471, арк. 20.
22 НАФРФ ІМФЕ, ф. 14–4, од. зб. 47, арк. 34.
23 Пилипак М. Трансформація весільної обрядо-
вості населення Південно-Східного Поділля (20–
30 рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.) // Етнічна історія
народів Європи. – 2008. – Вип. 25. – С. 72, 73.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-43377 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-6936 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T01:46:02Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Борисенко, В. 2013-04-27T07:08:38Z 2013-04-27T07:08:38Z 2011 Обрядове печиво в українській традиційній культурі / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 11-19. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43377 В Україні з давніх часів обрядове печиво використовували в багатьох обрядах народного календаря та сімейного циклу. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія Розвідки і матеріали Обрядове печиво в українській традиційній культурі Ritual Pastry in Ukrainian Traditional Culture Article published earlier |
| spellingShingle | Обрядове печиво в українській традиційній культурі Борисенко, В. Розвідки і матеріали |
| title | Обрядове печиво в українській традиційній культурі |
| title_alt | Ritual Pastry in Ukrainian Traditional Culture |
| title_full | Обрядове печиво в українській традиційній культурі |
| title_fullStr | Обрядове печиво в українській традиційній культурі |
| title_full_unstemmed | Обрядове печиво в українській традиційній культурі |
| title_short | Обрядове печиво в українській традиційній культурі |
| title_sort | обрядове печиво в українській традиційній культурі |
| topic | Розвідки і матеріали |
| topic_facet | Розвідки і матеріали |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43377 |
| work_keys_str_mv | AT borisenkov obrâdovepečivovukraínsʹkíitradicíiníikulʹturí AT borisenkov ritualpastryinukrainiantraditionalculture |