Казки баби Теклі

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Народна творчість та етнологія
Date:	2011
Main Author:	Гаврилюк, Р.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2011
Subjects:	З експедиційних матеріалів
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43394
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Казки баби Теклі / Р. Гаврилюк // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 114-119. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860132453421678592
author	Гаврилюк, Р.
author_facet	Гаврилюк, Р.
citation_txt	Казки баби Теклі / Р. Гаврилюк // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 114-119. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Народна творчість та етнологія
first_indexed	2025-12-07T17:45:03Z
format	Article
fulltext	114 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011 11. Біжить мати, біжить мати, біжить проз віконце, Лежить дочка-одиночка лицем проти сонця. 12. Лежить дочка й одиночка, кров гаря- ча ж ллється, Коло неї мале дитя, як рибонька в’ється. 13. Ой, доню ж моя, ж доню, чим ти ж не вгодила, Шо ти ж свою голівоньку під ніж підло- жила. 1 Історичні пісні. – К., 1961. – С. 309. 2 Українські народні пісні. – К., 1967. – С. 487, 488. 3 Жартівливі пісні. – К., 1967. – С. 196. 4 Нині – Кам’янський район. 5 Труды этнографическо-статистической экспе- диции в Западно-Русский край, снаряженной им- ператорским Русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским / издан под наб- людением д. чл. Н. И. Костомарова. – С.Пб., 1877. – Т. 4 : Обряды. – С. 130–132, 138, 349. 6 Українські народні пісні. – С. 661. 7 Рекрутські та солдатські пісні. – К., 1974. – С. 137. 8 Історичні пісні. – С. 502, 503. 9 Лисенко М. Зібрання творів : у 20 т. – К., 1956. – Т. ХV–XX. 10 Квітка К. Українські народні мелодії. – К., 1922. – С. 101–104 (№ 316–320). 11 За одиницю збереження береться одна бобі- на або касета. 12 Цікавим є той факт, що у 2001 році, коли наша група збирачів була в цьому селі, одна з ін- форманток виявилася дочкою того виконавця на сопілці. Цей інструмент вона нам подарувала. 13 Українське народне багатоголосся. – К., 1963. – 540 с. 14 Колядки та щедрівки в сучасних записах. – Черкаси, 2003. – 248 с.; С. Китова. Родовід піс- ні. «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827 р.) та їхні сучасні записи. – Черкаси, 2004. – 224 с. 15 Сюди зараховуємо пісні без будь-якої при- уроченості (незалежно від їхнього змісту). 16 с. Шабельники затоплено внаслідок бу- дівництва Кременчуцького водосховища в 1956–1960 роках. Його жителів було переселено в с. Тіньки. дві казки з одним закінченням Передмова Жила колись у нашому селі жінка, звали її Теклею. Нащадки її мешкають тепер далеко від наших країв, тому можемо дозволити собі не змінювати імені цієї людини. Ще й тому, що про саму, про її особисте життя – майже ні слова, хіба лише про те, що знала вона безліч казок, уміла їх майстерно розповідати. Скла дені Бог зна ким і коли, доточені чи скорочені протягом часу, ці народні оповідки втрапили до неї, безграмотної сільської жінки, і вона, наче губка воду, ввібрала їх у себе. У довколиш ніх селах не було такої оповідачки, як вона. Текля мала з дитинства слабкий зір, працювати ні коло худоби, ні коло землі не могла, у маленькому господарстві та в городі поралася її сестраблизнючка. Чи примушували раніше сестер працювати в колгоспі – хтозна, напевно… Та після війни були вони вже старенькими, сухенькими ба бунями. Отож, вільна від домашніх клопотів, Текля мала час розказувати людям казки. У цьому був її своєрідний заробіток. Диви ся, хтось із односельців запросить до хати (особливо в Різдвяні свята), пригостить, із собою кусень дасть. А тут і сусіди на КАзКИ БАБИ ТЕКЛІ раїса Гаврилюк УДК 398.21(477) експедиційні матеріали хопляться, хочуть бабиних казок послуха ти. Хто мав що дати – приносив із со бою, а не мав – ніхто за те не судив. Люди ледьледь зводилися на ноги після вій ни та голоду. Дивним був той час, вживалися в ньому бідність та щирість людська. Сусіди і гря зюки за ногами нанесуть до хати, і насмі тять, лузаючи гарбузові та соняшникові зернята, а господиня наче й не бачить цьо го, ще й своїм насінням пригостить. Підуть люди з хати – замете. Вжахнуться тепе рішні молоді господині: у якому бруді колись жили! Неправда, навіть і за сучасними мір ками. От зараз шпалерами обклеюють кім нати ізсередини. Раз у тричотири роки! А тоді – мастили стіни та стелю білою глиною чи вапном по кілька разів на рік, пе ред кожним великим святом. А щосуботи піч підбілювали та столи й лавки шкребли. Уміли жіночки і хатини свої причепурити, і радіти з того, що хтось до хати зайшов: своє розказав, твоє послухав, новину пере повів. І не так важливою інформація була, як тепло іншої душі. Змучені лихоліттям, люди шукали його і знаходили. Запрошували Теклю й до сусідніх сіл. Родичі, знайомі. Приходила, залишалася ночувати в когось. І тоді ввечері збиралися в доброзичливих господарів сусіди з усієї ву лиці: дівчата, молодиці, бабуні з онуками. …Казки баби Теклі через десятки років переповідали жінки своїм дітям та онукам. На жаль, небагато. Наче насінинки, розві яв решту тих казок вітерчас по широкому простору – куди лишень хватило духу до нести… Може, десь проросли вони, виросли, розквітли? Слухало ж їх багатобагато людей… Ще пам’ятають казкарку бабу Теклю теперішні бабусі – повоєнні дівчата. А самі казки? Хіба ніхто з них не переповів їх своїм онукам? Жаль. Лишити добре ім’я по собі – це єдине, що потрібне людині після життя. Навіть якщо забудуть суть земних справ її, але згадуватимуть подоброму – хороша була людина. Та шкода забутих Теклиних казок… Казка перша Пішла дівка по воду до криниці. Витягнула відро, а тут звідки не візьмись – гарний моло- дий козак на доброму коні. – Гей дівко! Напій коня – будеш моя. Дівка коня напоїла, козак скочив у сідло, пришпорив вороного, і закуріла дорога під ко- питами. А дівчина лишилася стояти біля кри- ниці. Стоїть та журиться – півгодини, годи- ну… Не дочекавшись дочки з водою, прийшла до криниці її мати. – А чого це ти, доню, води не несеш, чого стоїш та журишся? – Ой мамо, що я Вам розкажу! Їхав мимо гарний молодий козак на коні, сказав до мене: «Дівко, напій коня – будеш моя». От я стою та й журюся, ми ж такі бідні, мамо, немає у мене посагу. Як же заміж іти?. Стали вдвох журитися. Свати прийдуть, а пригостити їх немає чим, і скриня нареченої порожня… Вернувся з роботи від пана син старої. Ба- чить: у хаті не палено, не варено і води катма. Ні матері, ні сестри. Хотів по воду піти – відер немає. Виглянув убік криниці – стоять обидві, чимось зажурені. Пішов до них, запитав, що сталося. І повідала сестра братові про свою і радість, і печаль водночас. Їхав, мовляв, гарний козак на коні, промовив до неї: «Гей дівко! На- пій коня – будеш моя». Тепер журяться з ма- мою, чим сватів пригощати, де придане взяти… Розсердився брат і сказав: – Піду в світ! Як знайду розумніших – з ними лишуся, а не знайду – вернуся додому. І пішов у світ. Ішов він, ішов, і привела його дорога в якесь велике село. Дивною здалася парубкові вули- ця: ніде ні душі. Кури під тинами порпаються, собаки з-за тинів гавкають, а людей не видно. Коли пройшов ще трохи, побачив натовп біля церкви. 116 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011 Люди щось вигукували, увага всіх була прикута до того, що творилося під стіною церкви. З-за спин людських хлопець не міг розгледіти, що там таке, тому пропхався напе- ред. І бачить: з десяток дебелих чоловіків вов- тузяться зі здоровенним волом, віл обв’язаний попід живіт мотузками, і за ті мотузки смика- ють інші мужики… на даху церкви! – А що це ви робите, люди добрі? – за- питав парубок. Йому стали пояснювати ті, що поруч з ним стояли: – Така тут оказія, чоловіче добрий… По- мер у нашому селі дуже багатий чоловік, а як помирав, заповів вола на церкву. То оце всім миром стараємося виконати заповіт шанованої в селі людини, тягнемо вола на церкву. Взявся наш парубок толкувати людям, що їх односелець, царство йому небесне, бажав, щоб вола продали, а гроші віддали на потреби церкви. – Але-е-е… – Таки-так, напевно… – На церкву – так на церкву! – кричав на- товп. Вибрався парубок з того людського гар- мидеру на дорогу і пішов далі – розумніших шукати. За годину-другу дістався він до іншого села. Перша хата при дорозі дивною здалася: двері є, а вікон немає. Зупинився здивований хлопець. Аж тут з хати вибігає молода жінка з решетом у руках та гайда по подвір’ю. Бігає і решетом наче повітря загрібає. Забіжить до хати – вибіжить, і знову по току носиться. – А що це ви, господине, робите? – гукнув парубок. – Сонце ловлю та до хати ношу, – охоче відповіла жіночка. Побудували ми з чоловіком нову хату, а в ній світла немає. У сусідських є, а в нашій – темно. От я й ловлю сонце решетом та в дім ношу. – Ну і як, багато наносили? – Та ніскільки, – сумно відповіла моло- диця. – Через дірки в ситі витікає, і до сіней не доношу. Казала я чоловікові, щоб дозволив мені відром носити, а він каже, що відро за- важке для мене, а сито – саме під силу. – Якщо хочете, я зроблю так, що світло саме ввійде у вашу хату, – сказав парубок. – Ой голубчику-братику! Зробіть! Ми з чоловіком заплатимо Вам. Хлопець велів принести сокиру. Вирубав у стінах отвори, розтлумачив гос- подареві, що далі робити – щоб справжні вік- на були, як у сусідів. Отримавши заробіток з рук щасливої пари, пішов наш мандрівник далі – шукати-таки ро- зумних. Ішов та йшов, уже звечоріло, коли підхо- дить до якогось села. Попросився в крайній хаті переночувати. Господиня, літня жінка, сказала, що її чоловіка вдома нема, на хурман- ці він. Повинен би вже й вернутися, бо знає, що свиня має пороситися… – То залишайся, дитино, допоможеш мені. Ще звечора прийняли поросяток, свиню з ними розмістили під тапчаном біля печі, на тапчані господиня постелила парубкові – щоб міг почути, що там під ним робиться, аби моло- да льоха поросяткам не нашкодила. Втомлений за день, спав подорожній міцно. Аж на ранок розбудили його «сусіди» знизу – попискуванням та поцмокуванням: свиномат- ка мирно годувала своїх дітей. Топилося в печі, на лаві стояла пікна діжка з тістом, яке вже добре підійшло, а господині в хаті немає. Парубкові вже б і поснідати… І подумав він: «А що як спекти підпалка. Гос- подиня, мабуть, по воду пішла, криниця не близько, встигну». Швиденько відірвав кусок тіста, роз- плескав у долонях, розгорнув трохи жар коцюбою та й шубовсть підпалка на черінь. За кілька хвилин – готовий! Та лише встиг вийняти з печі, як почув, що господиня сі- нешні двері відчиняє. Переляканий хлопець завертівся по хаті: куди сховати?! А хазяйка вже й клямкою клацнула. І він мах того під- палка під тапчан! Заверещали попечені поросята, тривожно захрюкала свиня. експедиційні матеріали – А що тут сталося, чого це вони розходи- лися? – запитала жінка в хлопця. – Та це я розказав льосі, що в моєму селі живе її сестра, і вона на днях дочку заміж від- дає. То поросята на весілля просяться… – Ай, чоловіче добрий, – забідкалась гос- подиня, – як же то зробити, щоб вони на те весілля потрапили? Чоловіка вдома нема, хто ж їх відвезе? – Та я можу, – сказав парубок. – То виручіть, будьте милосердні! Як же ото в сестри на весіллі не побувати… Я запря- жу у візок лошаків, що вже привчені до воза, бо старішими кіньми чоловік на хурманці. Ще маємо молодого жеребця, та він дуже норовис- тий. Вклали свиню з поросятами на візка, пару- бок цвьохнув батіжком і поїхав у зворотному напрямку. Пора, – подумав хлопець,– верта- тися додому. Розумніших не зустрів, а дурних і своїх досить. Того ж дня, десь під обід, вернувся з хурман- ки чоловік. Жінка кинулася до нього з радісною новиною, поїхала, мовляв, наша льоха з дітками на весілля… Не здивувався, лише спитав, якою дорогою, вивів зі стайні жеребця й верхи кинув- ся навздогін. Наш парубок ще здалеку запримі- тив вершника, звернув у лісок, прив’язав коней у кущах, а сам вернувся на дорогу, на узбіччі справив велику нужду, накрив шапкою, сів по- руч на траві, шапку руками притримує… Під’їжджає до нього вершник: – Гей хлопче, чи не бачив ти часом візка, запряженого двома молодими кониками, а на візку – свиня з поросятами? Чи не проїздили мимо тебе? – Бачив, але це було ще вранці, важко буде догнати. – Мені і справді не під силу. Ніч в доро- зі, не спавши, голодний… А ти – молодий, а якщо я заплачу тобі за допомогу, виручиш, до- женеш супостата? – Та бачите, дядечку… Я тут золотого птаха впіймав, накрив шапкою та чекаю ночі, коли він засне, щоб сонним взяти до рук, бо виривається дуже… – Та я потримаю твого птаха. – Згода. Але до ночі під шапку не лізьте, птах дуже прудкий, вирветься – втече… – Добре-добре. Скочив парубок у сідло молодого жереб- ця, кулею помчав по дорозі. Але у видолинку звернув до лісу, вернувся до місця, де стояли коні з візком, а на візку – свиняче сімейство, прив’язав жеребця до візка, взяв до рук віжки, стиха прицмокнув до гнідих… Якусь годину їхав парубок лісовою дорогою, а там і на свій шлях звернув. А чоловік той тримав під шапкою золото- го птаха, аж поки не звечоріло. Подумав: «А може, заснув уже? Візьму його за пазуху, там буду тримати, поки хлопець повернеться». Засунув руку під шапку… Зрозумів, що сам не розумніший за свою жінку. Чортихаючись і плюючись, поплентався чолов’яга додому. Казка друга Було це ще за панщини. Пан (чи ще його батько, а може, дід чи й прадід) встановив для своїх кріпаків такий закон: як тільки хлопець у штани вбрався – йди на панщину! Селяни жа- ліли своїх синів, і довго ходили ті в довгих по- лотняних сорочках… Уже, мабуть, коли почи- нали на дівчат заглядатися, а ті або хихикали їм услід, або й відкрито реготали та безштань- ками обзивали, бігли хлопчаки до матерів і просили пошити їм штани. Краще панщина, аніж дівочі насмішки. Та в одній кріпацькій сім’ї батько з матір’ю свого єдиного сина таки протримали без шта- нів аж до двадцяти років. Пора й женитися! То ж пошила мати синові перші його штани. Вбрався хлопець, а до штанів – ще й нова ви- шиванка: гарний парубок!.. Пішли син з батьком на виглядини в сусід- нє село до батькового приятеля, що мав дочку на виданні. Іти довелося через ліс. Хлопець захотів до вітру, зайшов за кущ, скинув шта- ни, які від незвички дуже йому заважали, повісив їх на кущі та й забувся. І батько не приглядався до сина, не помітив, що той іде поруч лише в довгій сорочці, підперезаній 118 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2011 святковим червоним поясом. Іде та все повчає сина, як тому поводитися в чужій хаті перед чужими людьми, щоб сподобатися і нарече- ній, і її батькам. – Не сиди мовчки! – А що казати?.. – Ну, похвали щось у хаті. …Зустріли їх привітно, запросили до хати, посадили на лавці під образам́и. Дівка з матір’ю заметушилися на стіл полудник ладна- ти, де вже стояла пляшка горілки, яку прине- сли гості. Парубок озирнувся довкола і раптом вигукнув, при цьому задерши сорочку й ляс- нувши себе долонями по голих стегнах (мав би цим рухом нові штани показати!): – А в нас такі ж самі образи!.. Червоним маком спалахнуло личко дівчи- ни, і вона миттю вибігла з хати. …По дорозі додому батько дорікав синові: – Дурню, таке сватання зірвав! І хто тепер піде за тебе? Де твої штани? …Штани висіли на кущі. Пожурилися батько з матір’ю та й виріши- ли: хай син сам собі пару шукає – на досвіт- ках, як інші парубки. І якось він пішов до гурту хлопців і дівчат, які збиралися в хаті одинокої старої жінки. Дівчата – хто з кужелем, хто з вишиванням: на оденки, одним словом. Та щоб з милим зустрітися на людях – щоб поговору людського не було, адже не засватані поки. А хто ще не мав пари, сподівався стріти тут. Парубки на досвітках мали теж робо- ту: розважали дівок усілякими розповідями, швидше – побрехеньками. Щоправда, весе- лих заводіїв було один-два на гурт, інші вміли лише реготати. Нашому парубкові було сумно в гурті ро- весників, бо, як йому здалося, жодна дівчина не дивилася на нього. Вернувся додому невеселий. Батько сказав: – Мабуть, сидів пеньок-пеньком, у землю втупився. А ти б очима на дівок кидав!.. Думав, думав хлопець, де ж тих очей взяти, щоб на дівок ними кидати, додумався піти до панської вівчарні, де щодня різали для панів баранчика, попроситися на роботу – лупити тушки. За тиждень роботи – повна кишеня овечих очей! З тим і пішов увечері на досвіт- ки – окрилений надією! Була субота, молоді – повна хата, з усієї вулиці хлопці й дівчата та ще й з інших вулиць прийшло кілька парубків до своїх обраниць. Чого тільки не переповідали, з чого не наре- готалися, а дівчатам усе мало, просять нових побрехеньок. А яка вже увага розповідачеві од дівчат! І лагідно по імені називають, і дивлять- ся на нього – аж бісики в оченятах… – А розкажи-но, Макаре, байку про три починки! – гукнув хтось із парубків до най- кращого оповідача в гурті. – Може, це про котрусь із наших дівок… – Добре, – сказав високий білявий па- рубок, – але якщо хтось себе впізнає, хай не злиться, а чесно признається, чи саме так було, як з тією дівкою з якогось села. – Чекали одні добрі люди сватів до своєї дочки. Посадила мати доньку за кужелем і на- казала: «Щоб до обіду, поки свати прийдуть, три починки напряла! Аби люди бачили, кого в невістки беруть». Сказала, а сама з чоловіком пішла з хати до роботи по господарству. Пряде дівка, пряде, та ще й півпочинка не напряла, як їсти захотіла. Кинула роботу та гайда до печі! Витягла великий горщик з кашею, що мати вранці зварила на велику родину і для гостей, поставила серед хати на долівку, бо донести до столу не змогла, заважкеньким був… Сама на долівку сіла з великою ложкою і заходилася їсти. А тут сва- ти – рип до хати. – Ого, яка дівка вправна! – вигукнув один зі сватів. А мати із сіней не бачить, що її дочка кашу наминає з великого горшка, а не за ку- желем сидить, та й давай нахвалювати свою дитину: – Оце, люди добрі, таких три за день!.. Перелякані свати кинулися геть із двору. …Коли сміх улігся і дівчата знов засуму- вали, наш парубок вирішив, що прийшов його щасливий момент. Він весело глянув на дівок, експедиційні матеріали вихопив з кишені пригорщу овечих очей та ну кидати ними. З переляку ті покидали кужелі та повтікали з хати. …Вернувся наш герой додому з підбитим оком. – А за що вони тебе? – запитав батько. – Ти ж, мабуть, за вечір і слова не мовив! А ска- зав би кілька гострих слів – за свого б мали. «А й справді, – подумав хлопець, – я ж знаю багато гострих слів». І як тільки зник синяк з-під ока, знову пі- шов парубок на досвітки – цього разу на су- сідню вулицю, до іншого гурту. Прийняли його привітно. Він відразу ж примітив одну дівчину. Гарна була, та сумна дуже. Коли всі сміялися, вона тільки посміха- лася, але так сумно-сумно. Захотілося паруб- кові розвеселити її. І як тільки трапилася нега- мірна хвилина в хаті, він сказав, усміхаючись сумній дівчині: – А я знаю багато гострих слів… – Ану скажи, які? – гукнув хтось з па- рубків. – Ніж! Бритва! Коса! Пилка! – весело за- частив хлопець. – Сокира! – Зубило! – Цвях! – молодь прийняла «гострі» слова новака як початок гри. За «гострими» пішли «тупі» – той же ніж, але не точений; та ж пил- ка, та не розведена; той же цвях, але іржавий чи зламаний… Вечір минув весело. Наш парубок почу- вався своїм серед своїх. А коли почали розхо- дитися по домівках, він затримався біля воріт, щоб подивитися, чи не в парі з кимось піде сумна дівчина. Ні, ішла одна, обнявши свій кужіль. Хлопець сміливо підійшов до неї, запропо- нував свою допомогу – понести кужіль… Ця дівчина – з першої нашої казки. Ота, якій сказав молодий козак: «Гей дівко! Напій коня – будеш моя!» Так і не дочекалася вона сватів. Тому й була сумною. Та цього вечора хлопець із сусідньої вулиці звільнив її від смутку. Покохали вони одне одного, побралися. Народилися в них діти. А то звідки б до нашого часу було стіль- ки довірливих мрійників, яких практичні люди звуть простачками або й дурнями…
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-43394
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-6936
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T17:45:03Z
publishDate	2011
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Гаврилюк, Р. 2013-04-27T08:03:12Z 2013-04-27T08:03:12Z 2011 Казки баби Теклі / Р. Гаврилюк // Народна творчість та етнологія. — 2011. — № 4. — С. 114-119. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43394 398.21(477) uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія З експедиційних матеріалів Казки баби Теклі Old Woman Teklia Fairy-Tales Article published earlier
spellingShingle	Казки баби Теклі Гаврилюк, Р. З експедиційних матеріалів
title	Казки баби Теклі
title_alt	Old Woman Teklia Fairy-Tales
title_full	Казки баби Теклі
title_fullStr	Казки баби Теклі
title_full_unstemmed	Казки баби Теклі
title_short	Казки баби Теклі
title_sort	казки баби теклі
topic	З експедиційних матеріалів
topic_facet	З експедиційних матеріалів
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43394
work_keys_str_mv	AT gavrilûkr kazkibabiteklí AT gavrilûkr oldwomantekliafairytales

Казки баби Теклі

Institution

Similar Items