Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43985 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність / Б. Лобовик // Українське релігієзнавство. — 2009. — Спецвипуск 1. — С. 180-184. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-43985 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Лобовик, Б. 2013-05-21T20:56:38Z 2013-05-21T20:56:38Z 2009 Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність / Б. Лобовик // Українське релігієзнавство. — 2009. — Спецвипуск 1. — С. 180-184. — укр. XXXX-0032 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43985 uk Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України Дисциплінарне релігієзнавство Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність |
| spellingShingle |
Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність Лобовик, Б. Дисциплінарне релігієзнавство |
| title_short |
Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність |
| title_full |
Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність |
| title_fullStr |
Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність |
| title_full_unstemmed |
Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність |
| title_sort |
історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність |
| author |
Лобовик, Б. |
| author_facet |
Лобовик, Б. |
| topic |
Дисциплінарне релігієзнавство |
| topic_facet |
Дисциплінарне релігієзнавство |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0032 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/43985 |
| citation_txt |
Історія та історіософія релігії: предметний зміст і відмінність / Б. Лобовик // Українське релігієзнавство. — 2009. — Спецвипуск 1. — С. 180-184. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT lobovikb ístoríâtaístoríosofíârelígíípredmetniizmístívídmínnístʹ |
| first_indexed |
2025-11-26T05:47:37Z |
| last_indexed |
2025-11-26T05:47:37Z |
| _version_ |
1850614319291564032 |
| fulltext |
180
РОЗДІЛ 16
ІСТОРІЯ ТА ІСТОРІОСОФІЯ РЕЛІГІЇ
Вираз “історія релігії” зазвичай вживають у двох випадках: як
означення реального процесу розвитку релігійного феномена і як назву галузі
знання, що вивчає цей процес. У першому випадку наведений вираз охоплює
зародження й еволюцію релігії в цілому чи окремих її елементів, напрямів,
віросповідань; у другому – означає рефлексію зазначеного процесу та
відмежовує в релігієзнавстві відповідну галузь останнього від інших його
галузей – філософії, соціології, психології релігії, а в певному аспекті – від
богословської історії релігії.
Сталося так, що через вузькість історичного кругозору історія релігії як
наука зароджувалася переважно дедуктивно, в межах філософського знання.
Навіть після того, як у ХVІІІ-ХІХ ст. з’явились епохальні праці з історії
культури (Дж.Віко, Ф.Вольтер, Г.Лессинг, Й.Гердер, Г.Бокль тощо), після
ряду непересічних успіхів археології, етнографії, міфології, фольклору й
мовознавства теоретична думка намагалася осягнути релігію передусім як
таку (Г.Гегель, Л.Фейербах), а не як процес конкретної родоплем’яної,
конфесійної тощо релігійності. В ХІХ – на поч. ХХ ст. інший підхід до історії
релігії запропонували представники еволюціоністської школи (Е.Тейлор та
ін.), що розглядали походження і розвиток релігії як наслідок психічної
діяльності людини, намагання пояснити незрозумілі їй явища природи.
Врахування успіхів і недоліків згаданих підходів до з’ясування
релігійного феномена, а також логіка протиборства релігієзнавчої і
богословської думки висунули, зрештою, в наукових пошуках на чільне місце
питання про буттійні основи релігії та її іманентні зв’язки. Питання це
вирішувалося непросто й далеко не все в ньому достатньо з’ясовано й зараз.
Захоплення відображувальною епістемологією релігійного процесу не
сприяло пошуку відповіді на методологічно важливі питання: чи має релігія,
крім відображуваного, власний зміст; чи повністю вкладається історія релігії
в межі всесвітньо-історичного процесу, в його формаційні характеристики?
Пошуки відповіді на подібні питання нерідко пов’язувалися, особливо
у західноєвропейській теоретичній думці, зі спробами збагнути сутність і
прояви релігії методом інтелектуального дослідження, без конкретно-
наукового та порівняльно-історичного аналізу релігій, поєднавши ідею
саморозвитку релігії з апріорно-історичним підходом до неї та осмисленням
історії релігії єдиним, закономірним процесом. У цьому напрямку,
починаючи з Д.Юма, складається особлива галузь знання – “філософія
релігії”. В її формування великий внесок зробили І.Кант, Ф.Шлейєрмахер,
Ф.Шеллінг, Г.Лессінг, Г.Гегель. Особливо велика заслуга в розробці проблем
філософії та історіософії релігії належить Гегелю, що вперше обґрунтував
розвиток релігійних вірувань як єдиний закономірний процес. Філософ
окреслив притаманні історії духу стадії “природної релігії”, “релігії
181
індивідуальності” та “абсолютної релігії”. Проте він не обмежився апріорно-
схематичними міркуваннями, а послуговувався в характеристиці історії
релігії віруваннями ескімосів, китайців, індусів, персів, єгиптян, римлян,
християнськими віруваннями.
Відомі й інші численні спроби типологізаційного відтворення історії
релігії. Зокрема, у західноєвропейській історико-релігієзнавчій думці
генеалогічні групи релігії запропонував Ф.Гартман (релігія натуралістична і
супернатуралістична, тобто абстрактного монізму і теїзму), К.Тіле (релігії
природи та етичні релігії) тощо. З певними застереженнями до історичної
типологізації можна віднести й богословські класифікації релігії на
язичництво і релігії одкровення, поганські і монотеїстичні релігії. Порівняно
недавно відбулася й поширилася, передусім у марксистській літературі,
рубрикація історичного процесу розвитку релігійного феномена на
класифікаційні групи, що однозначно пов’язані з великими періодами
суспільного розвитку й виходять із масштабу охоплюваних певними
віруваннями етнічних спільнот. У такому випадку історію релігійного
феномена репрезентують родоплем’яні, національні та світові релігії.
Здійснено немало й конкретних досліджень ранніх (найдавніших і
давніх) і сучасних вірувань та культів багатьох народів світу (Е.Тейлор,
Д.Фрезер, Л.Морган, Б.Малиновський, Л.Штернберг, І.Огієнко,
В.Іорданський, С.Токарєв тощо.). Вони є надзвичайно цінними для історико-
релігієзнавчої думки, але не можуть, певна річ, виявити сутність і специфіку
історії релігійного процесу. Все зрозумілішою ставала необхідність об’єднати
філософський підхід із конкретними науковими дослідженнями релігії. На
заваді такого об’єднання стоїть і досі не подолане до кінця переважання
згаданого вище логіцизму при дослідженні минулого релігії (і релігій), а
також надмірне захоплення “зовнішнім фактором” в її розвитку, що
проявляється в гносеологізації історико-релігієзнавчої думки.
В академічному релігієзнавстві поширені описовий, збиральницький і
більш широкий, теоретичний підхід до минулого релігії. Дослідження цього
минулого покликане “описати й осягнути становлення релігії як в іманентних
історико-релігійних зв’язках, так і в загальному соціально-історичному й
історико-культурному контексті”(Кимелев Ю.Современная западня
философия религии. – С. 164). У вирішенні цього завдання першорядну роль
має відіграти філософія історії релігії, де помітно виділяються два шари –
онтологічний, що дістав назву “історіософії релігії”, і методологічний.
Перший з них є осмисленням сутності й сенсу реального процесу розвитку
релігійного феномена, другий – репрезентує осмислення історії релігії як
науки. Методологічний шар у дослідницькому аспекті постає через
історіософію релігії і спільно з нею виступає сполучником історії релігії з
філософією релігії – окремих дисциплінарних галузей академічного
релігієзнавства. Як справедливо зазначав М.Бердяєв, об’єктивні історики
чимало що можуть з’ясувати в проблемі джерел феномена, “але з’ясування
сенсу не дане історичній науці, це вже справа історіософії” (Бердяев Н.А.
182
Истоки и смысл русского коммунизма. – М.,1990. – С.10). Дійсно, “чимало
що” не означає ні визначальних причин походження релігії, ні
закономірностей її розвитку, ні сенсу її власних якостей, її покликання. Тут
слово залишається за історіософією релігії, якщо вона теоретико-
методологічно забезпечує адекватність осягнення сутності й специфіки
досліджуваного явища.
Нині історіософія є осібною від філософії релігії галуззю академічного
релігієзнавства, завдяки чому вона не зазнає напередвизначеності, як це мало
місце в гегелівській філософії релігії, де історіософія була лише аспектом
апріорно-дедуктивного філософствування щодо релігії. Якщо академічна
історіософія (так ми її назвемо, на відміну від гегелівської, фейєрбахівської та
й богословської історіософії) претендує на з’ясування сутності й сенсу
реального процесу розвитку релігійного феномена, вона не може не живитися
ідеями й принципами філософії релігії, що своїх розділів має метафізику,
епістемологію й праксеологію релігії. Загальнотеоретичний зміст і
методологічні засади цих складників філософії релігії, трансформовані
відповідно сутності та специфіці історико-релігійного процесу, й становлять
набуток філософії історії релігії, історіософії й методології – того “містка”,
що з’єднує історичну й філософську галузі релігієзнавства.
Нагадаємо, історіософія має справу з сутністю і сенсом дійсного
релігійного процесу в суспільній історії. Сутність історії релігії як категорія
релігієзнавства виражає головне, закономірне в зародженні й розвитку
релігійного феномена, зумовлене необхідними, внутрішніми зв’язками.
Категорія “сенс історії релігії” є визначальною в значенні і спрямованості
руху релігійного феномена в контексті ідеалів і потреб віруючого. Сутність і
сенс історії релігії – категорії, що сукупно виражають загальні властивості
станів і форм історичного процесу релігійності як мислительно-фантазійного
відображення й виповнення невільної діяльності людини.
Важливою проблемою історії релігії як галузі знання є періодизація
процесу розвитку релігійного феномена. Саме тут фокусуються, сходяться
питання про сутність і сенс релігійного освоєння людиною світу, про
походження вірувань і культу, причини, що зумовлюють зміни в них, про
місце і роль релігії в суспільному й духовному процесі тощо.
Досі єдиної й добре аргументованої точки зору щодо критеріїв такої
періодизації й характеристики самих періодів розвитку релігії ще немає. Чи
не найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою за основу вирішення
проблеми береться соціальний, точніше – цивілізаційний фактор. При цьому
послідовність станів розвитку вірувань і культу пов’язується з великими
епохами в історії людства і насамкінець найчастіше набирає такого вигляду:
релігії родоплем’яні, національні та світові.
Безумовно, цивілізаційний фактор відіграє детермінуючу роль в
еволюційному поступі релігії. Без нього не можна зрозуміти ні сутності
релігійних вірувань та культу, ні історичного розгортання й збагачення
релігійного досвіду – від “природних” релігій до релігій одкровення. Дійсно,
183
виникнення і розвиток історичних типів релігії, форм релігійності як
пов’язаних між собою вірувань і обрядів у кінцевому підсумку зумовлені
умовами життя ранньородового суспільства й формуванням основ
понятійного мислення, переходом до продукуючого землеробства та
розвитком первіснообщинного суспільства з його міфологічним
світорозумінням, появою додаткового продукту праці, соціальним
розшаруванням, формуванням особистості та спробами усвідомлення нею
свого місця в світі. Йдеться, отже, про “власну релігійність” суспільства як
визначальну причину релігійної історії.
Сучасні уявлення про роль ендогенного чинника у творенні історичних
типів релігії мають ряд недоліків. Передусім, у них не має єдиного й
виваженого критерію визначення етапів еволюції релігії – тут змішано
“формаційний”, етнічний, геополітичний та ін. чинники. Тому й виходить,
що до розряду, наприклад, родоплем’яних зараховують вірування, що
склалися за різних історичних умов (напр., анімізм і віру в духів) й
репрезентують якісно відмінні етапи в розвитку релігії; часом рівнодавні
форми релігійної віри (як-от фетишизм і тотемізм) розташовуються на різних
сходинках історичного процесу; до національних релігій відносять і
вірування, що не вкладаються в одне історичне ложе (наприклад,
давньогерманський культ плем’яних богів-покровителів і монотеїстичні
вірування в іудаїстського Єгову); що ж стосується так званих “світових
релігій”, то їх “рубрикація” взагалі позбавлена формаційного чи етно-
національного пояснення.
Проте головною вадою цивілізаційного принципу підходу до історії
релігії є те, що в ньому буттєвий фактор абсолютизовано, не беруться до
уваги межі залежності релігії від суспільного досвіду, а роль власного змісту
релігії в її функціонуванні і розвитку не враховується. А тимчасом саме
власний зміст (віра в надприродне, релігійні уявлення, почуття, поклоніння,
релігійна функціональність) є носієм сутності релігійного феномена,
активним чинником творення його історичних форм, адже в ньому
специфічно виражені інтереси, потреби, установки людини, тільки в ракурсі
яких вона й “бере” дійсність. Якщо цей чинник випадає з поля зору, релігія
постає у спрощеному вигляді – як відображувальна буттєвість, а інші її
відношення (особливо виповнювальне, вірувальне й сублімативне)
видаються за другорядні чи зовсім не заслуговують на увагу. Тоді суб’єкт-
об’єктне релігійне відношення збіднюється до простої інтеріоризації
зовнішньої даності, що лише “береться”, а не перетворюється й підноситься
до належного, яке знаходить найповніший вияв в ідеї надприродного. Це
надприродне є серцевиною власного змісту релігії, через нього
переломлюються зовнішні чинники, перетворюючись в ідеальне і,
синтезовані в ньому, знаходять свою нову дійсність в історичних типах
надприродного, в періодах еволюції релігії. Отже, за основу історизації
релігії має стати двоєдність її власного змісту та буттєвих факторів,
передусім епохальних чинників суспільного розвитку.
184
Якщо надприродне є осереддям власного змісту релігії, то чинність
його як фактора періодизації релігії має спиратися на певні критерії. Такими
можуть бути: характер уявлень про зв’язок надприродного з природним,
спосіб його уособлення, функціональність надприродного, сфера впливу на
довкілля, вид сакрального практично-духовного освоєння світу, тобто спосіб
і форма входження віруючого в світ. Врахування цих критеріїв “рубрикації”
розвитку уявлень про надприродне й буттєвих, зокрема етно-цивілізаційних
детермінацій релігійності, дозволяє ставити питання про три історичні типи
релігії: чуттєво-надчуттєвий, демоністичний і теїстичний.
Крім історії релігії як такої, для релігієзнавства великий інтерес
становить конфесійна історія, історія церков, сект і деномінацій, релігійних
рухів і вчень. Історично-конфесійна проблематика має не лише евристичну
цінність для відтворення минулого різних релігій у конкретності їхніх форм,
а й для з’ясування історії релігії в цілому, встановлення зв’язку її еволюції з
певними станами суспільного і культурного життя, зрештою – вона є
важливою умовою з’ясування природи, сутності і сенсу релігії як суспільно-
історичного явища. Маючи власні предмет і методи дослідження (особливо
порівняльно-історичний), історія релігії постачає іншим наукам інформацію
про минуле й сучасне релігій народів світу, в свою чергу користуючись
здобутками названих наук.
|