Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст.
Saved in:
| Published in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/45117 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. / І. Кондратьєв // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 1. — С. 22-30. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860101039857860608 |
|---|---|
| author | Кондратьєв, І. |
| author_facet | Кондратьєв, І. |
| citation_txt | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. / І. Кондратьєв // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 1. — С. 22-30. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| first_indexed | 2025-12-07T17:28:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
22 Сіверянський літопис
ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ
�
ЛЮБЕЦЬКА ВОЛОСТЬ
У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ – СЕРЕДИНІ ХVІ СТ.
З другої половини ХV ст. Любецька волость відігравала ключову роль в
оборонній системі Київського воєводства. На території волості протягом ХV –
XVI ст. продовжувалось формування околичних сіл, засновниками та володарями
яких була служебна шляхта, що безпосередньо підпорядковувалась київському
воєводі. За часів московського господарювання (1500�1508 рр.) практика
осадження на землю військовослужбових елементів, вочевидь, не припинялася. З
поверненням Любеча до складу Великого князівства Литовського, продовжується
практика володарювання Любецьким замком київськими воєводами, що сприяло
подальшій розбудові Любецької волості.
У 1507 р. Київське воєводство було відібране Сигізмундом І у князя Івана
Львовича Мамая Глинського, а у наступному 1508 р. Любеч став володiнням
київського воєводи Єжи Монтовтовича (Монивидовича) [1, с.244; 2, с.12; 3, с.88; 4,
с.51�52]. Того ж таки 1508 р. уряд київського воєводи обійняв Юрій
Олександрович Гольшанський (1508–1511 рр.) [5, с.325]. Але, незважаючи на те,
що у 1512�1522 р.р. тривала чергова литовсько�московська війна, у 1516 р. Любеч
був наданий О.Ґаштольду у “вiчнiсть”. Вочевидь, це було зроблено з двох причин.
По�перше, О.Ґаштольд у 1471–1480 рр. обіймав уряд любецького державця, а по�
друге, він був одружений з донькою В.Верейського, любецького “отчича” у 1483�
1500 рр. Важливою була й праця О. Ґаштольда на ниві військовій та дипломатичній,
наприклад, саме він умовив кримських татар напасти влітку 1517 р. на Московську
державу [4, c.62]. За даними П.Клепатського, Ольбрихт Ґаштольд володів Любечем
у 1516�1542 рр. Але, за іншими даними, О. Ґаштольд помер у 1539 р. [6; 7, с.271].
Крiм того, вiн посідав уряд канцлера Великого князiвства Литовського і воєводи
Вiленського. Йому ж водночас належав і Остерський замок [8, с.140].
Якщо вiд останньої чвертi XV ст. відомі лише поодинокі надання земель
любецьким боярам, що дозволяє лише приблизно локалізувати кордони
Любецької околицi, то вiд першої половини XVI ст. до нашого часу дійшов
складений, на думку О.Русиної, у 20�х рр. XVI ст. (1527 р.(?)) “Реєстр
Чернігівських границь” [9, с.296�298]. Як зауважує дослідниця, чернігівсько�
любецький та гомельсько�любецький рубежі визначені у “Реєстрі” 1527 р. за
допомогою мікротопонімів, які практично неможливо локалізувати [10, с.125].
Але, за нашими даними, більшість з них фіксуються на сучасній карті
Чернігівщини. Незважаючи на те, що “Реєстр Чернiгiвських границь” був
частково запроваджений у науковий обіг ще наприкінці ХІХ ст., відома лише одна
спроба відтворити лінію кордонів Любецької волості на карті, здійснена
П.Клепатським у 1912 р. [7, с.276�277].
Сіверянський літопис 23
О.Русина, докладно аналізуючи текст документа, обмежується лише нанесенням
на сучасну карту Чернігівщини частини згаданих у реєстрі населених пунктів та
топонімів, не проводячи саму лінію кордонів.
24 Сіверянський літопис
Згідно з “Реєстром”, кордон мiж Чернiгiвською землею, яка тоді належала
Московськiй державi, та Любецькою околицею проходив по р. Пакульцi до
її гирла i там роздiляв с.Плехово на двi частини (чернiгiвську i любецьку). Звiдти
він ішов суходолом по “Брянцевим лозам” (лозняку, лозовому чагарнику. – )
до гирла р.Руда i йшов далi по ній. Недоходячи до р.Бiлоус, він звертав “у лес у
Гряду” (сучасне село Рудка), вiд неї – через Тесновий лiс (з ХIХ ст. вiдомi так званi
Тисівськi “дачi”) до р.Свiшень, звiдти – до р.Долга (у XVII�XVIІІ ст. вона
перетворюється у Долге болото), вiд неї – до р.Холхоли (у текстi як Холхола, так i
Олхола, вiдомий Олсохівський ґрунт та с.Олсоховка, яке iснувало ще у 70�х рр. ХIХ
ст. бiля сучасних с.Бихальцовка (Биховець) та Малий Листвен (Листвен). Далі
кордон пролягав до р.Дороган (Дорогiнки), потiм до Боянець (Буянок) у Сухий
Вир (болото Замглай – через Суховирський “ґрунт”).
Північний кордон Любецької околицi із Гомельщиною проходив через Єриловичi
(с.Яриловичi), далі – через Iгорівщину (Угорівщину – урочище та землю Утівщину)
до р.Утi (сучасна р.Уть), від неї до р.Сожа, з його пониззя – до Соколиного Гнізда i
далi до Колодчичiв і до Днiпра [10, с.125]. Село Колодовиці (Колодковичі) зустрічаємо
1595 р. у королівській “консервації” шляхтичу Григорію Силичу, з якої дізнаємось,
що у с.Колодовиці “проживали люди прозываемые Ковпыничи” [11, арк.134�134 зв.],
а от с.Ковпиничі існує і зараз неподалік від Дніпра поруч з Пустою Грядою, Моховим
та Козерогами. Можливо, що с.Колодовичі – це сучасне село Колочин на Дніпрі.
Упорядники “Реєстру” 1527 р. окреслили східний кордон Любецької волості по
Дніпру, причому зауважувалось, що тут кордон ішов “не по селам, все пущею з Днепра
у Дунипр” [10, с.125]. Розглядаючи кордони Любецької волості на Правобережжі,
зазначимо, що вони розширились тільки після війни 1534�1537 рр., коли до Литви
відійшли Гомельщина та Стародубщина [12, с.254; 13, с.119]. У середині ХVI ст. на
правому березі Дніпра любецький кордон починався на північ від с.Ісакевичі
(Сакевичі) на Дніпрі, далі йшов на захід по р.Брагінка, через с.Уборок, с.Селець та
Углівщину – до Брагіна й униз по р.Брагінці. До Любецької волості належали й
три населені пункти на лівому березі Брагінки – замкові села Савичі, Пієрки
(Пієрка) та, вочевидь, с.Колибань.
“Реєстр” свідчить, що деякi села, якi у другiй половинi XVI – першій половині
XVII ст. належали до Любецької околицi, стали чернігівськими. Так, село Патiн (на
думку О.Русiної, це с.Лопатнi, Ю.Виноградський помилково ототожнював цю назву
з с.Молотін, яке розташоване на північний захід від Пирятина [8, с.132]) –
“черниговское городовое”, с.Малий Листвен названий володiнням “владики
брянского”, с.Великий Листвен належало Чернігову [8, с.300�302; 14, с.63�65].
Цікаво, що у документі стверджується принцип сталості кордонів: “А вступу нет
черниговцом и гомяном за границу у любецкое, а любечаном до них, бо ся они ни вво
што не втупають, тую держать границу, як была с стародавна”[10, с.125].
Розглядаючи кордони Любецької волості першої половини ХVI ст.,
О.Яблоновський зазначав, що вона була розташована на обох берегах Дніпра від
кордонів Речицького повіту до рубежів Чорнобильської волості, на заході примикала
до Брагінської волості (на певній відстані між річками Дніпром та Брагінкою),
нижче, на сході, по правому берегу згаданих рік доходила до Чернігівської землі
[15, с. 520]. У цей період площа Любецької волості на Лівобережжі становила (у
межах кордонів 1527 р.) близько 2897 кв. км. Після приєднання у 30�х рр. ХVI ст.
до Великого князівства Литовського Гомельщини площа волості на правому березі
Дніпра була вже 1680 кв. км. Таким чином, загальна площа Любецької волості у
першій чверті ХVI ст. становила 2897 кв. км.
У першій половині ХVI ст. різні категорії служебної шляхти Любецької волості
отримують як старостинські (державницькі), так і великокнязівські пожалування
на землю. Зауважимо, що великокнязівське пожалування надавало любецькому
боярству вищий шляхетський статус. Так, земельні пожалування родини Ґаштольдів
були надані підлеглій їм частині замкових слуг та частині боярства, тоді як вища
боярська та зем’янська верстви, як і раніше, підпорядковувались київському
Сіверянський літопис 25
воєводі. Про це свідчить наявність синхронних пожалувань Сигізмунда І
безпосередньо любецькій шляхті (з 1497 р. великий литовський князь одночасно
був і королем Польщі).
Серед пожалувань О.Ґаштольда було надання у 1526 р. земельних володінь боярам
Бiльдухам, якi здобули половину Змiївського “острова“. У 1528 р. це володіння було
затверджено лише за одним з представників цієї родини – попом Агафідом
(Більдухою): “половину острова Змейского зо всими (пожитками) поп(у) Агафіду, а
тот поп церковь святого Евстафия маеть приставить”. 5 квітня того ж таки року
О.Ґаштольд надав цій церкві й другу половину Зміївського “острова“ (с.Змії біля
Любеча) [16, арк.215 зв.; 17, С.40�41].
Родина Даничiв отримала від О.Ґаштольда с.Буянки [18, с.32�33]. З 1526 р. на
Чернігівській землі вiдоме с.Тупичiв, можливо, тодi ж родина Тупичiв затвердила за
собою це земельне володіння. Підтвердження на с.Кувечичі здобула родина Кувечичів
[19, с.250; 15, с.520]. Вочевидь, значна частина пожалувань була надана після війни
1534�1537 рр. (в основному, на території Брагінської волості), коли до Великого
князівства Литовського відійшли Гомель та Стародуб [13, с.119; 12, с.254].
Надання земельних володінь любецькому боярству було ускладнено постiйною
військовою загрозою. О.Лазаревський зазначав, що у першiй половинi XVI ст.
26 Сіверянський літопис
московськi вiйська неодноразово руйнували Любецьку околицю [20, с.5]. Водночас
Московська держава зміцнювала свої кордони. У 20�х рр. ХVI ст. на литовсько�
московському прикордонні, у тому числі й на порубіжжі в районі Дніпра, Московська
держава сформувала систему “застав” та “станиць”, де сторожову службу несли
путивльські козаки [21, с.122].
У 1522 р. мiж Московською державою та Великим князівством Литовським було
укладено перемир’я на п’ять рокiв, за яким Київ, Черкаси, Житомир, Овруч i Любеч
“з волостьми” залишилися за Литвою. Але Московське князівство не відмовлялося
полишало спроб повернути реґіон. У листі 1524 р. Сигізмунд I закидав
московському князю Василю, що його стародубські намісники ”Любеч к себе
приворачивают”. У 1526�1527 рр. Москва зобов’язувалася не чiпати Любеча з
волостями – “земель не воювати”. У 1536 р. знову розпочалися військові дії, і
Любецький замок вкотре був зруйнований московським військом на чолі з князем
Іваном Васильовичем Горенським [4, c.76; 22, с.632,640,684,686,746,753�754; 19,
с.223].
Крім того, реґіон потерпав від постiйних татарських набiгів. 1527 р. татари
поверталися у Крим через Київщину [21, с.128]. У 1539 р. Сигізмунд I констатував,
що з 1537 р. “иже люди великии поганство татарове идуть уверх Днепра тым шляхом…
мимо Чернигова и на Лоеву гору, и оттоль бы они мели просто итти в тамошнее панство
нашо великое княжество Литовское сказу и плен подданым нашим чинити” [23, с.17�
18]. Але Любецький замок, очевидно, не постраждав, адже татари дуже рідко брали
укріплені міста в облогу [13, с.144].
У 1539 р. О.Ґаштольд помер. Невідомо, чи володарював у Любечі його син
Станіслав (помер 1542 р.), перший чоловік Барбари Радзивіл (1520�1551 рр.). За
даними П.Клепатського, володаркою Любеча стала удова Софія Ґаштольд�Верейська
[6; 7, с.271]. 18 січня 1547 р. С.Ґаштольд�Верейська підтвердила права Івана Тарасевича
на володіння озерами Зміївським та Глибоким неподалік Любеча [17, с.41; 24, с.144].
Крім того, вона затвердила права Семаковичів на Моравельщину (останні посилалися
на це під час проведення ревізії 1622 р., наголошуючи на отриманні привілеїв від
О.Ґаштольда � “воєводи віленського та малжонки його”) [25, с.125]. За даними
Н.Яковенко, Софія Ґаштольд�Верейська померла у 1549 р. [5, с.306; 26]. Одразу після
її смерті королівський ревізор Ян Шимкович провів опис Любецького замку (на
жаль, текст його не зберігся) [7, с.271]. Не описувався Любецький замок і під час
проведення ревізій Київських господарських замків 1545 та 1552 рр. [27, с.41,161�
170]. Вочевидь, або у 1545 р. королівських ревізорів не допустила до Любеча
С.Ґаштольд�Верейська, або ж сама люстрація не проводилась у Любечі як
приватному маєтку. Ревізія 1552 р. була ускладнена московською окупацією замку
1551–1552 рр. Цей випадок не можна назвати поодиноким – у люстраціях 1545�1572 рр.
часом не знаходимо відомостей і про інші замки Київського воєводства –
Чорнобиль, Остер, Канів, Черкаси [15, с.496; 28, с.74; 29, с.221].
Як вже згадувалось, з першої половини ХVI ст. відомі не лише старостинські
(державницькі), але й великокнязівські пожалування шляхті любецької волості. Як
зауважував М.Довнар�Запольський, протягом першої половини XVI ст. тривав
загальний процес формування зем’янського стану. Люстрації Київського воєводства
1545 та 1552 рр. являють собою довгий перелік сіл, що стали зем’янською власністю
[30, с.111].
На думку О.Яблоновського, за Сигізмунда I (1506�1548 рр.) Любеч остаточно
сформувався як “українний господарський замок”[2, с.2]. Саме за королювання
Сигізмунда І було упорядковано і процедуру виїзду околичної шляхти на службу –
вона була зобов`язана виставляти одного озброєного вершника з восьми “служб” [12,
с.305]. Любецька шляхта мала збиратися у похід на заклик київського воєводи, якому
безпосередньо підлягала. Відповідно, любецькому державці підлягали нижчі
військовослужбові прошарки – слуги та бояри, на яких був покладений обов`язок
замкової сторожі.
Формуванню шляхетської верстви сприяла поява першого Статуту Великого
Сіверянський літопис 27
князівства Литовського 1529 р. Серед обов’язків шляхти головним залишався
виїзд на війну під загрозою втрати маєтностей, особливо це стосувалось боярства
та зем’янства [31, с.137,143,146]. Значно розширювалися права шляхти, зокрема
застерігалось її право на виїзд з країни з метою навчання “рицерській” справі (Розділ
ІІІ, п.8). За дітьми шляхти зберігалися права на спадкові володіння (п.9).
Гарантувалося належне ставлення до шляхетського “достоинства” (п.10). Значну увагу
Статут приділяв доказам шляхетства, причому свідками доказника могли стати і
“окресні бояри�шляхта”(п.11) [31, с.148,149,150,207].
Водночас перший Литовський статут певною мірою погіршив становище
служебної шляхти. Як зазначав О.Грушевський, за Сигізмунда І у судові функції
державців увійшло право судити і бояр�шляхту [32, арк.82 зв.]. Справді, Статут 1529 р.
надавав право судити зем’ян та шляхту воєводам, старостам та державцям [31,
с.167,175]. Зовсім не регламентувалися права та обов’язки замкових слуг,
знаходимо єдину згадку про “путних людей”, яких прирівнювали до бортників
[31, с.202]. Як зауважує Н.Яковенко, Статут Великого князівства Литовського
1529 р. у цілому не розв’язав проблему взаємовідносин боярства�шляхти з
магнатсько�князівською верхівкою [13, с.107�108].
Зазначимо, що у цей період власне шляхетський прошарок Любецького замку
був незначним. До нашого часу не дійшов жодний автентичний привілей Сигізмунда I
любецькій шляхті або ж його більш пізні достовірні копії. Відомі лише посилання
на них нащадків любецької шляхти. Але, на нашу думку, у першій половині ХVI ст.
любецька шляхта таки отримувала королівські грамоти, адже у багатьох привілеях
Сигізмунда ІІ Августа любецькій шляхті йшлося про втрату нею автентичних
оригіналів під час численних воєн, пожеж чи руйнації маєтностей. Цікаво, що привілеї
Сигізмунда І надавалися представникам як шляхетської, так і боярської верств
Любецької округи.
1522 р. десятеро любецьких бояр “тегалися перед господарем… с паном Мартином
Мелешковичем а Мышкою Холуневъским о шляхетство свое, и поведили перед его
милостью род братью свою”. Любецьким боярам Гапону Яцковичу, Богдану
Петрашевичу, Левку Варваричу, ігумену Першку (?) Ігнатовичу, Зеньку Антюховичу,
Парфену Величковичу, Дешку Коковичу, Сеньку Некрашевичу, Яцку Купріяновичу
та Хомі Войниловичу Сигізмунд І “заложил рок” – “от понедельника третьей недели,
вступивши в пост, за четыре недели”. У призначений час з’явилось усього п’ятеро
бояр, у зв’язку з чим розгляд справи був перенесений – “по Велицедни в трех неделях”
під загрозою “страченья” шляхетських прав [7, с.272�273]. За браком джерел
подальший перебіг цієї справи не відомий, але родини Ігнатовичів та Антюховичів
надалі відомі як міщанські, а Войниловичів та Величковичів – як шляхетські.
Великокнязівський привiлей на володiння землями у Любецькiй околицi
отримала родина Зарецьких. “Фундатором” цього роду можна вважати Миколу
Зарецького, “польського” шляхтича, “ротмистра у войску Литовському”, якому
Сигізмунд I, “упревелевавши клейнотом, шляхетство надав, герб и разные
недвижимые имения”. Микола Зарецький особисто отримав вiд Сигізмунда I герб
Слiповрон та перстень з цим гербом [33, арк.1, 11, 40�41; 34, арк.14�14 зв., 48 зв.].
Але околична шляхта почала записуватись до польських гербових братств лише пiсля
1569 р., тому важко сказати, чи справді Зарецький�Зенькович отримав герб вiд
короля, але факт iснування подiбної родинної легенди становить неабиякий iнтерес.
Ми не знаємо, якi землi отримали Зарецькi вiд Сигізмунда I, але вiдомо, що ця
родина володiла багатьма маєтками. Сигізмунд ІІ Август затвердив за ними частину
Юшківської землі, Сигізмунд ІІІ надав їм частину с.Пушкарi та підтвердив права на
володіння Юшківською землю з ”островами” Зарецькими та Радутівськими
(с.Радуль) [25, с.207; 35, с.58; 36, с.2].
Очевидно, у цей період отримала земельні пожалування і боярсько�шляхетська
родина Савичів. О.Грушевський називав с.Савичі “серцем заселення реґіону”, а
люстрація 1616 р. фіксує дуже значну суму поборів з цього села (171 злотий 2 гроші)
[37, арк.1].
28 Сіверянський літопис
Вочевидь, великокнязівський привiлей здобула і родина любецьких бояр
Козлових. У привiлеї 1642 р., наданому Владиславом IV боярам Любецького замку
Микитi Тарасовичу, Григорію Дороховичу, Федору Стефановичу, Iльку
Лишковичу Козловим – “сами собою от всех братив своих Козлов”,
стверджувалось, що вони отримали належну їм половину Газеницької землi ще за
Сигізмунда I: “предки их еще за короля великого Зигмунда Первого, предка нашего
на службе конной военной при замке любецком состояли, которых с потомками
их с милости нашей королевской при той земле дарованой службе военной и
теперь оставили”. Збереглись копії привілею польською та російською мовами,
засвідчені 22 червня 1784 р. у Чернігівському повітовому суді [38, арк.59].
На привілей Сигізмунда І, наданий родині любецьких шляхтичів Дуброва�
Дубровських 1542 р. з “гербом Ворон, венец в зобе держащий” у 1793 р., посилалися
перед Комісією по розгляду справ претендентів на дворянство нащадки цієї родини
– козак Андрій з трьома синами [39, арк.258].
Після смерті у 1549 р. Софії Ґаштольд�Верейської Любеч знов перейшов до
київських воєвод. У 1544�1555 рр. уряд київського воєводи обіймав Семен (Фрідріх)
Глібович Пронський (житомирський староста (1538�1539 рр.), брацлавський і
вінницький староста (1540�1541 рр.), чернігівський державця (1549�1555 рр.) [5, с.311].
Скориставшись нагодою, московські війська захопили Любецький замок. Відомо, що
у 1551 р. намісник київського воєводи у Любечі Матвій Кмит був захоплений у полон
московсько�татарським військом та ув’язнений у Любецькiй фортецi, де тоді ж і загинув.
1552 р. його родич та остерський староста Фiлон Семенович Кмит Чорнобильський
відвоював Любеч у Московщини [24, с.12; 35, с.7; 40, с.141].
Новим намісником київського воєводи у Любечі став Іван Служка. Формально
він був любецьким державцею впродовж 1551�1553 рр. (реально з 1552 р.) [7, с.270�
271; 15, с.520]. 1552 р. Сигізмунд ІІ Август у листi до канцлера Миколи Радзивiла
наводить останнi вiдомостi з московського кордону, доставленi Iваном Служкою: “што
ему дал знати наместник его любецкий, маючы ведомо з стороны Московского (князя.
– І.К.) умысле его на панство наше”[23, с.77�81]. З 1553 р. старостинський уряд знову
перейшов до родини Кмитів. У листі Сигізмунда ІІІ міщанам Любеча окремо
підтверджувались права любецьких бояр, які отримали землі від любецького
старости Григорія Матвійовича Кмита (сина любецького старости М.Кмита) [41, арк.
108 зв.�109].
Таким чином, у ХV – першій половині XVI ст. продовжувався процес формування
Любецької волості. Саме до цього часу відносяться перші земельні пожалування
любецьким боярам. Уже у першій половині ХVI ст. у Любецькій волості існувала
сформована верства бояр�шляхти, з“явились і зем’яни�шляхтичі. У першій
половині ХVI ст., коли Любеч належав родині Ґаштольдів, розвиток
військовослужбової верстви не припинявся. Поруч із земельними пожалуваннями
на воєнному праві державців Любеча до цього часу належать і перші
великокнязівські привілеї. Невдовзі після смерті у 1549 р. Софії Ґаштольд�
Верейської Любеч на короткий час знову був захоплений Московською державою
(1551�1552 рр.). З 1552 р. замок перебував під юрисдикцією київських воєвод, які
призначали на старостинський уряд Любеча своїх намісників.
Джерела та література:
1. Любавский М.К. Областное деление и местное самоуправление Литовско�русского
государства ко времени издания Первого Литовского Статута // Чтения в Обществе истории и
древностей Российских. – 1892. – Кн. 3�4 (162�163). – Отд. IV. – С.1�62; 63�296.
2. Jablonowskі A.W. Pіsma. Т.ІІІ. Ukraina. – Warszawa: Sklad glowny w ksiegarni E.Wende i S�ka, 1911.
– 368 s.
3. Яблоновский А. Левобережная Украина в XV�XVIІ ст. Очерк колонизации // Киевская старина.
– 1896. – №LIII. – Апрель. – С.85�101.
4. Волков В. Войны и войска Московского государства. – М.: Изд�во Эксмо, Изд�во Алгоритм,
2004. – 576 с.
5. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна
Україна). –К.: Наукова думка, 1993. – 416 с.
Сіверянський літопис 29
6. Bielerzewski P. Rzecz�Pospolita wirtualna – Czernicowskie – Lubecz // http://rzecz�
pospolita.com/czern/lubecz.php3
7. Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Т.1. Литовский период. –Одесса:
Издательство “Техник”, 1912. – ХLIII с. + 599 с.
8. Виноградський Ю. До історії колонізації середньої Чернігівщини. ІV. Литовська зверхність.
Московське урядування (рр. 1356�1503�1618) // Історико�географічний збірник / Видає комісія для
складання Історико�географічного словника України). – Т.ІV. / За редакцією М.Грушевського. – К.:
Друкарня Всеукр. Академії наук, 1931. – С.127�143.
9. Русина О. Із спостережень над «Реєстром Чернігівських границь» з 20�х рр. ХVІ ст. // Записки
Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Праці історико�філософської секції. – Т.ССХХV. – Львів:
Наукове товариство ім. Т.Шевченка, 1993. – С.293�306.
10. Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К.: Інститут української
археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, Інститут історії України, 1998. – 244 с.
11. Центральний державний історичний архів України у м.Києві (далі. � ЦДІАК України). –
КМФ.�36. – Оп.1. – Спр.200. – Волинська метрика. Книга РМ 11 (1588�1589, 1591�1597 рр.), 167Арк.
12. Grabski A., Nadolski A., Nowak T. Zarys dziejow wojskowosci polskiej do roky 1864. –Warszawa:
Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1965. – T.1. – 503 s.
13. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття. – К.: Генеза,
1997. – 312 с.
14. Реестр Черниговских границ // Акты Литовско – Русского государства. Т.ІІ. / Под ред. М.В.
Довнар�Запольского. – М.: Университетская типография, 1897. – С.63�65.
15. Jablonowski A. Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno�statystycznym. Tom XI. Ziemie Ruskie.
Ukraina (Kijow�Braclaw). Dlas III / Zrodla dziejowe. – T.ХХII. – Warszawa: Sklad glowny w ksiegarni
Gebethnera i Wolffa, 1897. – 668 s.
16. ЦДІАК України. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.6. – Генеральний опис Лівобережної України (1765�
1769 рр.), 1898 Арк.
17. Лазаревский А.Л. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. Вып.1. – Чернигов: Губернская
типография, 1866. – 390 с.
18. Константинович Н. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. Дополнения. – Чернигов:
Губернская типография, 1885. – 58 с.
19. Филарет. Историко�статистическое описание Черниговской епархии. – Кн.6. – Чернигов:
Земская типография, 1874. – 341 с.
20. Лазаревский А.Л. Исторические заметки о некоторых селах Черниговской губернии //
Черниговская памятка на 1896/97 год. Карманная справочная книжка. – Чернигов: Губернская
типография, 1896. – Отд.ІІІ. – С.1�32.
21. Панашенко В.В. Агресія Кримського ханства і султанської Туреччини на Україну в кінці ХV –
першій половині ХVІ ст. // Феодалізм на Україні: Збірник наукових праць. – К.; Наукова думка, 1990.
– С.114�132.
22. Памятники дипломатических сношений Московского государства с польско�литовским
государством (1487�1533). / Под ред. Г.О.Карпова. Изд. 2�е. – СПБ.: Императорское Русское
историческое общество, 1882. – 870 с.
23. Акты об украинной администрации // Архив Юго�Западной России. – К., 1907. –Ч.VIII. –Т.V.
– ІІІ с. + 560 с.
24. Милорадович Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда. – М.: Университетская
типография, 1871. – 156 с.
25. Lustracyа Dobr Krola Jmci w wojewodztwach trzech: Podolskiem, Braclawskiem, Kijowskiem lezacych
// Jablonowski А. Lustracyu Krolewszczyzn ziem Ruskich: Wolynia, Podola i Ukrainy z pierwszej polowy
XVII wieku / Zrodla dziejowe.– Warszawa: Druk Jana Cetty, 1877. – Т.V. – S. 1�226.
26. В польській історичній літературі можна зустріти іншу дату смерті Софії Ґаштольд – 1542 р.
Але, вочевидь, цю дату сплутали із датою смерті сина – Станіслава Ґаштольда (помер 1542 р.), першого
чоловіка Барбари Радзівіл (1520�1551 рр.). Див.: Bielerzewski P. Rzecz�Pospolita wirtualna –
Czernicowskie – Lubecz // http://rzecz�pospolita.com/czern/lubecz.php3
27. Пташицкий С.Л. Описание книг и актов Литовской метрики. – СПБ., 1887. – 279 с .
28. Jablonowski A. Polska XVI wieky pod wzyledem Geograficzno�statystycznym. Ziemie Ruskie. Ukraina
(Kijow�Braclaw) // Zrodla dziejowe.–Warszawa: Sklad glowny w ksiegarni Gebethnera i Wolffa, 1894. –
T.ХХ. – 289 s. + 185 s. + ХХХІ s.
29. Sucheni�Grabowska A. Proby aukcji dochodow z dobr domeny krolewskiej w swietle lustracji z lat
1615�1616 // Przeglqd Historyczny. – 1967. – T. LVІІІ. –Zeszyt 2. – S.221�241.
30. Довнар�Запольский М.В. Акты об украинной администрации XVI�XVII вв. // Архив Юго�
Западной России. – К., 1907. – Ч.VIII. – Т.V. – С.1�111.
31. Статут Великого княжества Литовского 1529 года / Под ред. акад. АН Литовской ССР
К.И.Яблонскиса. – Минск: Изд. АН БССР, 1960.– 142 с.
32. ЦДІАК України. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.1095. – Грушевский А.С. Города Великого княжества
Литовского в ХІV�XVI ст. Старина и борьба за старину. Друкарський примірник, видання 1918 р.
(1918 г.), 140Арк.
30 Сіверянський літопис
33. Державний архів Чернігівської області (далі. – ДАЧО). – Ф.133. – Оп.1. – Спр.232. –
Дело о роде Заньковиевых, доказывающих дворянское происхождение (16 ноября 1822 – 30
июня 1855 гг.), 48 Арк.
34. ДАЧО. – Ф.133. – Оп.1. – Спр.395. – Черновые описи дел об утверждении разных лиц в
правах дворянства, отосланных в Герольдию (1805 г.), 889 Арк.
35. Милорадович Г.А. Любеч и его святыня. – СПБ: Типография Альтшулера, 1905. – 105 с.; ил.
36. Милорадович Г.А. Любеч в XVIIІ веке // Черниговские губернские ведомости. – 1896. –№883.
– Часть неофициальная. – С.2�3.
37. ЦДІАК України. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.1240. – Грушевський О.С. Статті до історико�
географічного словника України по Чернігівському повіту Чернігівської губернії (1930�і рр.), 26 Арк.
38. ДАЧО. – Ф.133. – Оп.1. – Спр.231. – Дело о дворянском происхождении разных родов (15
августа 1821 – 15 января 1827 гг.), 727Арк.
39. ДАЧО. – Ф.86. – Оп.1. – Спр.28. – Дело о разборе доказательства о дворянстве лиц, состоящих
в подушном окладе (1 января 1792 г.), 305Арк.
40. Литовская метрика (1553�1567). Книга 564. Книга публичных дел 7 / Подг. к печати Я.Балицлис;
Ин�т истории Литвы. – Вильнюс: Mokslo ir encirlopleidyrla, 1996. – 207 с.
41. ЦДІАК України. – КМФ.�36. – Оп.1. – Спр.207. – Волинська метрика. Книга РМ 21 (1613,
1615�1616, 1618�1619 рр.), 139 Арк.
�
ІСТОРИЧНІ КЛЕЙНОДИ ЧЕРНІГОВА*
Чернігів — одне з найстаріших міст України, яке у 1623 р. отримало статус
магдебурзького міста, тобто право на міське самоврядування. Зовнішніми атрибутами
цього права були печатка, герб та прапор.
В історичній науці не склалось єдиної думки щодо символіки Чернігова та
Чернігово�Сіверської землі. В.Румянцева вважає, що емблемою Чернігівського
князівства здавна був двоголовий орел1 . Натомість Б.Рибаков, дослідивши билини
чернігівського циклу, доводив, що спочатку це був віщий ворон або як варіант –
фантастична істота Семаргл. На користь цих гіпотез, як і інших схожих, можна
знайти достатньо аргументів, тим більше, що емблематика змінювалась протягом
століть. Можливо, ворон � раніша емблема, яка трансформувалась в орла під
впливом тісних зв’язків Чернігівського князівства з Візантією через Тмутаракань
у ХІ ст.2
Ще один відступ щодо герба Чернігівської землі – чорного орла, а саме його кольору.
Можна припустити, що він не випадковий. Історик О.Толочко пише: „Різні боки кордону
маркіруються різними барвами. Свій бік – світлою, чужий – темною. Протистояння
“світлої”, “красної” Русі темному, незнайомому полю – одна з головних колористичних
домінант давньоруської літератури. Кольоровий код, втім, не єдиний. Він має своє,
безпосереднє продовження у знаках сторін світу, де своєму відповідає південь (світло),
чужому – північ (темрява). На світанку давньоруської державності саме таким чином
поляни усвідомлювали своїх північних сусідів сіверян, пов’язуючи із ними чорну фарбу,
а заразом і поняття географічної півночі, холоду. Можна твердити, що уявлення про
максимальну етнічну відчуженість обов’язково асоціюється із чорною північчю”3 .
У такому разі стає зрозумілою позиція геральдистів Речі Посполитої, які у XVII ст.
стверджували, що двоголовий чорний орел – давня емблема Чернігівської землі,
на підставі чого польський сейм у 1633 р. затвердив герб Чернігівського воєводства.
Ним став чорний двоголовий орел з розпущеними крилами під королівською
короною та вензелем королевича Владислава на грудях (цікаво, що у 30�і рр.
XVII ст. був ще один герб, пов’язаний з Чернігівщиною. Це Погоня або вершник в
* Редакція вибачається перед І. Ситим за технічні помилки при
підготовці його статті «Сіверянський слід походження роду Мазепи»
(С.Л., 2007 р. № 5, с. 44$52): зниклі зноски та підписи до ілюстрацій.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-45117 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:28:54Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кондратьєв, І. 2013-06-07T18:38:26Z 2013-06-07T18:38:26Z 2008 Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. / І. Кондратьєв // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 1. — С. 22-30. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/45117 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Історія міст і сіл Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. Article published earlier |
| spellingShingle | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. Кондратьєв, І. Історія міст і сіл |
| title | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. |
| title_full | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. |
| title_fullStr | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. |
| title_full_unstemmed | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. |
| title_short | Любецька волость у першій половині – середині ХVІ ст. |
| title_sort | любецька волость у першій половині – середині хvі ст. |
| topic | Історія міст і сіл |
| topic_facet | Історія міст і сіл |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/45117 |
| work_keys_str_mv | AT kondratʹêví lûbecʹkavolostʹuperšíipoloviníserediníhvíst |