Імітація як головна проблема зовнішньої політики України
У статті розглядається імітаційний характер зовнішньополітичної діяльності України
 на основних етапах її незалежного розвитку. Підкреслюється негативний вплив цього
 фактору на відносини з основними партнерами на світовій арені. В статье рассматривается имитационный характер внешнеп...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Економiчний часопис-XXI |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/47571 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України / В.С. Будкін // Економiчний часопис-XXI. — 2011. — № 3-4. — С. 3-6. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860140507171127296 |
|---|---|
| author | Будкін, В.С. |
| author_facet | Будкін, В.С. |
| citation_txt | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України / В.С. Будкін // Економiчний часопис-XXI. — 2011. — № 3-4. — С. 3-6. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Економiчний часопис-XXI |
| description | У статті розглядається імітаційний характер зовнішньополітичної діяльності України
на основних етапах її незалежного розвитку. Підкреслюється негативний вплив цього
фактору на відносини з основними партнерами на світовій арені.
В статье рассматривается имитационный характер внешнеполитической деятельности Украины на основных этапах ее независимого развития. Подчеркивается отрицательное воздействие этого фактора на отношения с основными партнерами на мировой арене.
In the article the author outlines imitation as the feature of foreign policy of Ukraine during the main stages of its development since independence. He underlines negative influence of this factor over relations with main partners on the world stage.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:49:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
3
ѲÒÎÂÅ ÃÎÑÏÎÄÀÐÑÒÂÎ ² ̲ÆÍÀÐÎÄͲ ÅÊÎÍÎ̲×Ͳ ²ÄÍÎÑÈÍÈ
ÅKÎÍÎ̲×ÍÈÉ ×ÀÑÎÏÈÑ-XXI3-4’2011
Постановка проблеми. Стандартним підходом до
аналізу низької ефективності зовнішньої політики неза-
лежної України є визначення внутрішнього протистояння
прихильників «західної» або «східної» орієнтації її пріо-
ритетної спрямованості, що систематично впливало на
нестабільність практичного здійснення цієї політики. Скла-
довою такого аналізу виступають також оцінки негатив-
них актів з боку провідних партнерів на міжнародній арені,
які «чомусь», а насправді цілком закономірно стабільно
змінюють їх позитивні вчинки відносно нашої держави.
Але зовсім не розкритими залишаються причини таких
змін у ставленні до України з боку партнерів, що поляга-
ють у невисокому рівні їх довіри до української зовнішньо-
політичної діяльності. Цей фактор створює додаткові
труднощі при визначенні зовнішньополітичних орієнтирів
України – як стосовно Європейського Союзу, або навпа-
ки – Росії та СНД.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Розроб-
ка питань євроінтеграційного курсу України втілена у
значній кількості дослідницьких матеріалів, у тому числі у
роботах Фонду ім. Розумкова (В. Сіденко, А. Чалий), Київ-
ського національного університету ім. Тараса Шевченка
(О. Шнирков, А. Філіпенко), Києво-Могилянської академії
(І. Бураковський), Інституту «Схід-Захід», а також бага-
тьох інших ВНЗ та науково-дослідних центрів країни.
Набагато менше представлені матеріали про розвиток
відносин із Росією та СНД – розробки Інституту світової
економіки і міжнародних відносин НАН України (Ю. Пахо-
мов, В. Будкін), Інституту трансформації суспільства
(О. Соскін), Інституту стратегічних досліджень (С. Пірож-
ков), а також розділи підручників із міжнародної еко-
номіки, що були видані Інститутом міжнародних відносин
КНУ ім. Тараса Шевченка. Присвячені конкретним питан-
ням діяльності ЄС або СНД та відносинам України з цими
міжнародними організаціями, ці розробки не містили
аналізу проблеми взаємної довіри України та її партнерів.
Мета статті. Проаналізувати, як імітаційний характер
реального здійснення зовнішньополітичної діяльності
вплинув на результати відносин України з її «західними» і
«східними» партнерами, довести, що збереження такого
підходу до взаємин із ними призводить до посилення нега-
тивного іміджу країни й відкидає можливість зміцнення її
стабільних позицій у міжнародному співтоваристві.
Основні результати дослідження. Принципові заса-
ди зовнішньої політики України втілені у Декларації про
державний суверенітет (1990 рік), Конституції України,
інших правових актах, серед яких особливе значення для
становлення відносин із світом мала Постанова Верховної
Ради про «Основні напрями зовнішньої політики України»
(прийнята 2 липня 1993 року). Ці документи потенційно за-
клали можливості ствердження такої великої держави, як
Україна, на достойних позиціях у світовому співтоваристві.
Реально лише обмежена кількість держав (США, ФРН,
Франція, Великобританія, Росія, Китай, Японія) завдяки
своїй політичній вагомості, військовому та економічному
потенціалу може виступати суб’єктами глобальної політи-
ки загальносвітового значення. Всі інші держави є
об’єктами такої політики, і у своїй зовнішньополітичній
діяльності вони змушені пристосовуватися до політики за-
значених вище світових лідерів. Але серед цієї групи країн
виділяються такі держави, які спромоглися забезпечити
собі сталі позиції регіональних лідерів. До них можна відне-
сти, наприклад, Бразилію в Південній Америці, ЮАР у Аф-
риці, до останніх подій Єгипет – у арабському світі, Індію
тощо. Завдяки сприятливим партнерським відносинам із
ЄС лише за десятиріччя після обрання «західного» шляху
розвитку таким регіональним лідером у кінці минулого
століття стала Польща, а з другого боку – підтримка Росії
дозволила Казахстану зайняти таку саму позицію у Цент-
ральній Азії, на що безрезультатно претендує більш вели-
ка країна регіону – Узбекистан. Незважаючи на сприят-
ливі можливості Україна не спромоглася зайняти місце
регіонального лідера ані в просторі Центрально-Східної
Європи, ані в СНД, на противагу Росії.
Крім суто внутрішніх причин (відсутність раціональних
ринкових реформ, породжена цим довготривала еко-
УДК 339.9
В. С. Будкін,
доктор економічних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
головний науковий співробітник Інституту світової економіки
і міжнародних відносин НАН України
ІМІТАЦІЯ ЯК ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА
ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
У статті розглядається імітаційний характер зовнішньополітичної діяльності України
на основних етапах її незалежного розвитку. Підкреслюється негативний вплив цього
фактору на відносини з основними партнерами на світовій арені.
Ключові слова: Європейський Союз, Співдружність незалежних держав, НАТО, євроінтеграційна політика.
В. С. Будкин
ИМИТАЦИЯ КАК ГЛАВНАЯ ПРОБЛЕМА
ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ
В статье рассматривается имитационный характер
внешнеполитической деятельности Украины на ос-
новных этапах ее независимого развития. Подчерки-
вается отрицательное воздействие этого фактора на
отношения с основными партнерами на мировой
арене.
Ключевые слова: Европейский Союз, Содружество
независимых государств, НАТО, евроинтеграционная
политика.
V. S. Budkin
IMITATION AS THE MAIN PROBLEM
OF THE UKRANIAN FOREIGN POLICY
In the article the author outlines imitation as the feature
of foreign policy of Ukraine during the main stages of its
development since independence. He underlines negative
influence of this factor over relations with main partners on
the world stage.
Key words: European Union, Commonwealth of the
Independent States, NATO, Eurointegration policy.
4
ÅKÎÍÎ̲×ÍÈÉ ×ÀÑÎÏÈÑ-XXI 3-4’2011
номічна криза, високий рівень ідеологічного, політичного й
економічного розшарування суспільства тощо) такий ре-
зультат був логічним наслідком непослідовності зов-
нішньої політики, що її проводили всі керівники країни про-
тягом останніх двадцяти років. Фактично кожний крок у
«західному» чи «східному» напрямку відразу ж дезавую-
вався відповідним кроком стосовно зворотного вектору
або ж залишався лише декларацією без втілення у реаль-
ну практику відносин із партнерами. Понад те, за просу-
вання вперед видавалися такі односторонні ініціативи, які
не були узгоджені з іншою стороною й, відповідно, викли-
кали у неї лише подив відносно невідповідності чинній
практиці взаємин на міжнародному рівні. Внаслідок цього
абсолютна більшість українських зовнішньополітичних
акцій набувала імітаційного характеру й спричиняла втра-
ту довіри до України.
Особливо разючою була невідповідність декларацій і
реальних дій відносно «західних» партнерів. Україна на
відміну від трьох прибалтійських республік не залишила
пострадянський політичний та економічний простір, а зай-
няла двоїсту позицію «напіввиходу» із Співдружності не-
залежних держав. Тому Естонія, Латвія і Литва разом із
іншими постсоціалістичними країнами Центральної Європи
(від Польщі на півночі до Болгарії на півдні) дістали гарантії
наступного входження до Європейського Союзу згідно з
Європейськими угодами про асоціацію з ЄС [1]. Україна ж
була прирівняна до інших членів СНД й отримала як базу
своїх відносин із ЄС «Угоду про партнерство і спів-
робітництво» (УПС) – документ загального характеру, без
надання передбачених вказаними Європейськими угода-
ми чітких перспектив наступного входження до інтег-
раційного простору Європи, пільгового режиму взаємин на
базі встановлення зони вільної торгівлі, поглибленого роз-
витку інвестиційної, науково-технічної, організаційно-
адміністративної допомоги з боку ЄС.
Треба відзначити, що в цей первісний період відносин
Євросоюз все ж таки покладав на Україну певні надії як
на особливо перспективного партнера. «Географія і
розмір, ресурси її населення, а також розташування на
осях Північ-Південь та Схід-Захід ставлять Україну в
унікальне положення в Європі й роблять її визначальним
чинником у масштабах регіону», – відзначається у «Спіль-
ній стратегії Європейського Союзу щодо України» [2]. Ха-
рактерно, що УПС була підписана Україною 16 червня
1994 року першою серед інших країн СНД, у тому числі на
тиждень раніше такої ж події у відносинах ЄС – Росія.
Стаття 4-а УПС передбачала приступити у 1998 році до
переговорів про зону вільної торгівлі, щоправда із застере-
женням – якщо буде забезпечений «прогрес України у
справі здійснення ринкових економічних реформ» та бу-
дуть створені «в країні необхідні економічні умови» [3].
Невиконання зазначених умов призвело до відтягування
вирішення цього вкрай важливого питання – зона вільної
торгівлі ЄС – Україна не сформована й дотепер. Одночас-
но протягом всіх п’ятнадцяти останніх років українське
керівництво різних поколінь паралельно намагається
вирішити проблему створення такої зони у відносинах із
Росією та іншими країнами СНД, незважаючи на практич-
ну неможливість перебування у двох таких зонах – подіб-
ного прецеденту не існує й не може існувати у світовій
практиці. Намагання гонитви за «двома зайцями» лише
підриває довіру до відповідних зусиль України в обох груп
партнерів, які не можуть розібратися, де переважають ре-
альні прагнення вирішити питання, а де здійснюється ли-
ше імітація політики створення відповідних умов для
взаємної лібералізації торговельних відносин.
Непослідовна політика українського керівництва як
щодо виконання своїх «ринкових» обіцянок, так і стосовно
дотримання основних зобов’язань за УПС призвела в кінці
1990-х років до розчарування країн ЄС у їх надіях на мож-
ливість просування України шляхом євроінтеграції.
Свідченням цього стали документи Гельсінкського саміту
Європейської Ради ЄС (10–11 грудня 1999 р.), на якому бу-
ло чітко визначено коло майбутніх членів цього інтегра-
ційного об’єднання. Відповідно у 2004-му та 2007-му роках
до нього ввійшли всі 15 визначених на цьому саміті країн
Центральної та Східної Європи. Україна залишилася поза
межами зазначеного списку. Прийнята на саміті «Спільна
стратегія Європейського Союзу щодо України» обмежила
майбутні відносини з нашою державою винятково тими
напрямами та обсягами, які були внесені ще у 1994 році до
УПС, а значна частина цього документа була присвячена
переліку невиконаних Україною зобов’язань [4].
По зовнішньополітичному іміджу України рішення
Гельсінкської наради завдали болючого удару, якщо взя-
ти до уваги, що лише за рік до того президент Л. Кучма
підписав Указ про затвердження «Стратегії інтеграції Ук-
раїни до Європейського Союзу», в якому було поставлене
завдання протягом десяти років вирішити питання спочат-
ку про асоціацію, а потім і про «набуття Україною повно-
правного членства в Європейському Союзі» [5]. Ця ініціа-
тива офіційно не підтримана керівництвом ЄС, а намічені
у Стратегії заходи мали декларативний характер і не під-
кріплювалися необхідними правовими актами та фінансо-
вими ресурсами.
Остаточно ілюзії про швидке приєднання до Євро-
пейського Союзу були розвіяні таким важливим доку-
ментом ЄС, як поширена Європейською Комісією 11 бе-
резня 2003 року комунікація «Ширша Європа – сусідство»,
яка фактично завершила розпочатий Гельсінкським
самітом поділ на дві групи країн – нові члени ЄС та держа-
ви, «які на цей момент не мають перспективи членства в
ЄС» [6]. Для України було особливо прикро застосування
«блочного принципу» підходу ЄС до сусідніх «відстороне-
них» від інтеграції країн – був сформульований спеціаль-
ний термін «західні нові незалежні держави» (ЗННД), до
групи яких були віднесені поряд із Україною також Біло-
русь, Молдова тощо із набагато меншим просуванням
шляхом реформ, претензіями демократичних держав до їх
політичного режиму та ін. Прикметною рисою цієї ко-
мунікації було вперше виділене особливе ставлення до
Росії, що фактично означало надії на більші порівняно з
Україною та іншими ЗННД сподівання ЄС на розвиток
взаємних відносин.
Не відбулося якихось кардинальних зрушень у став-
ленні ЄС до України і за часів президентства В. Ющенка.
Понад те, в період «газової кризи» початку 2009 року
країни ЄС практично звинуватили в її виникненні більшою
мірою Україну, ніж Росію. Варто уваги, що за всієї «про-
західності» проголошених тодішнім державним керів-
ництвом засад у відносинах із партнерами за часів попе-
реднього президента не було висунуто жодних яскравих
пропозицій української сторони стосовно піднесення рівня
співробітництва з ЄС на більш високий рівень.
Заради справедливості необхідно відзначити, що і з
боку Євросоюзу вже з другої половини 1990-х років поси-
люються імітаційні засади у ставленні до співробітництва
з Україною. Не відкидаючи формально можливість просу-
вання України шляхом євроінтеграції, керівні органи ЄС та
члени цієї організації у своїй практичній діяльності фактич-
но гальмували цей процес. На періодичних самітах
«Україна – ЄС», у документах Євросоюзу про стратегічні
напрями співробітництва з’являлися все нові вимоги (не-
обхідність вступу до СОТ, додаткові претензії щодо ук-
раїнського законодавства тощо), яких не було раніше і які
щоразу ставали на перешкоді якісного підвищення рівня
взаємних відносин. Посилення імітації в реальному став-
ленні ЄС до України особливо помітне порівняно із став-
ленням до регіону Центральної Європи та Прибалтики. На
початку 90-х років минулого століття Євросоюз «авансом»
уклав угоди про асоціацію з країнами цього регіону, які ли-
ше розпочинали кардинальні політичні та економічні пере-
творення. Україна ж просунулася цим шляхом набагато
далі порівняно із зазначеними країнами на період надання
їм «асоційованого статусу», що, однак, не було взято до
уваги ані в кінці 1990-х, ані впродовж останнього деся-
тиліття й неясно, чи буде враховано вже за сучасного
політичного керівництва України. Поки що за рік прези-
ѲÒÎÂÅ ÃÎÑÏÎÄÀÐÑÒÂÎ ² ̲ÆÍÀÐÎÄͲ ÅÊÎÍÎ̲×Ͳ ²ÄÍÎÑÈÍÈ
5
ÅKÎÍÎ̲×ÍÈÉ ×ÀÑÎÏÈÑ-XXI3-4’2011
дентства В. Януковича у цьому питанні не відбулося
суттєвих змін. Міністр закордонних справ К. Грищенко з
цього приводу констатував, що «нам, українцям, прикро
від того, що ані членство в ЄС, ані навіть перспектива та-
кого членства поки що для нас не відкрита» [7].
Усі керівники України – від Л. Кравчука до Л. Кучми та
В. Ющенка – особливо наголошували на необхідності
євроатлантичної інтеграції України. При цьому на відміну
від ЄС ця політика знаходила постійну підтримку з боку
Організації Північноатлантичного договору. Але, якщо
розібратися детальніше, то й за євроатлантичним напря-
мом зовнішньої стратегії Україна проводила двоїсту, супе-
речливу й декларативну політику. Яскравим прикладом
цього були, зокрема, події 1997 року. На Мадрідському
саміті НАТО в липні цього року Генеральний секретар
НАТО Х. Солана та президент Л. Кучма підписали «Хартію
про особливе партнерство між Україною та НАТО», яка
визначила пріоритетність стратегічного курсу нашої дер-
жави на відносини з цією організацією [8]. Однак лише за
півтора місяця до того президентом Л. Кучмою та прези-
дентом Росії Б. Єльциним був підписаний Договір про
дружбу, співробітництво та партнерство між двома країна-
ми, позитивним наслідком якого стало, поза іншим, тимча-
сове пом’якшення «енергетичного» тиску Росії на Україну.
Але в умовах жорсткої конфронтації між Росією і НАТО
надання права розміщення бази Російського Чорноморсь-
кого флоту в Севастополі аж ніяк не могло відповідати
інтересам цього «західного» партнера нашої держави. І
взагалі всі лозунги про «євроатлантичну інтеграцію» не бу-
ли підкріплені реальною роботою щодо переконання насе-
лення України в її необхідності – пропаганда цього курсу
на державному рівні мала несистемний, млявий характер,
не відповідала традиційним негативним настроям значної
частини громадян, особливо в Севастополі та Криму. Ха-
рактерно, що вилучення у 2010 році президентом В. Яну-
ковичем «євроатлантичного курсу» із основних напрямів
зовнішньої політики України не викликало жодного ваго-
мого спротиву в населення і політичних кіл країни.
Таким самим імітаційним характером відзначалася й
«східна» зовнішня політика України двох останніх деся-
тиліть. Сьогодні вже важко визначити, якою могла б бути
доля Співдружності незалежних держав, якби Україна
зайняла позицію активного члена цієї організації й разом із
багатьма її членами стала у її складі вагомим чинником на
противагу Росії. Можна лише констатувати, що найгіршим
варіантом перебування в СНД і для самої України, і для
цієї організації в цілому стала українська політика одно-
часної «участі-неучасті». «Співдружність незалежних дер-
жав (СНД) Україна розглядає лише як міжнародний ме-
ханізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що
доповнює процес формування якісно нових повномас-
штабних двосторонніх відносин між державами-учасниця-
ми», – формулює позицію України «Українська диплома-
тична енциклопедія» [9].
Україна є засновником Співдружності незалежних
держав, яка виникла у 1991 році як наслідок розпаду
колишнього СРСР, але де-юре не є членом СНД. Наша
держава не підписала Статут СНД 1993 року, а згідно зі
статтею 7 цього документа «Державами – членами Спів-
дружності є ті держави-засновники, які приймають на се-
бе обов’язки по цьому Статуту» [10]. Двоїста імітація пра-
вового статусу України в цих умовах – як з її боку, так і з
боку Росії та інших учасників – дозволила їй працювати у
складі СНД на самопроголошених засадах «асоційованого
члена», які, однак, також не були юридично формалізо-
вані в межах цієї організації.
Певне дистанціювання від СНД не завадило президен-
ту Л. Кучмі очолювати Раду голів держав Співдружності, а
представникам України займати інші керівні посади в цій
організації. Водночас, Україна виступила як засновник у
1997 році паралельного міждержавного утворення – ГУАМ
(Грузія, Україна, Азербайджан та Молдова) з намаганням
протиставити його створеному у 1995 році Митному союзу
(три, а потім п’ять членів СНД під егідою Росії). Подейку-
ють, що ідея створення ГУАМ належить Заходу – сам до-
кумент про заснування цієї організації був демонстративно
підписаний 10 жовтня 1997 року поза межами СНД, під час
саміту Ради Європи. Але як і багато подібних ініціатив ця
організація не спромоглася перетворитися в ефективний
орган міждержавного співробітництва. Саме неефек-
тивність роботи ГУАМ була причиною короткострокового
перебування у її складі Узбекистану. В історії відносин Ук-
раїни з СНД є також підписання Ялтинської угоди від 19
вересня 2003 року про участь у формуванні Єдиного еко-
номічного простору разом із Росією, Білоруссю та Казах-
станом, яка внаслідок суттєвих протиріч між можливими
учасниками не була втілена у життя (ця угода передбача-
ла створення наднаціональних органів, проти чого до того
часу Україна принципово виступала, починаючи від
непідписання Статуту СНД).
Підбиваючи підсумки, можна констатувати, що й на
«східному» напрямі політика керівних кіл України два де-
сятиріччя не була однозначною та чітко визначеною з
принципової точки зору. Вона, як і стосовно «західного»
вектору, демонструвала позицію «крок вперед й обов’яз-
ково крок назад», що не могло викликати довіру до нашої
країни з боку партнерів по СНД.
Поки що важко визначити, чи буде продовжена така ж
сама імітаційна політика стосовно і «західного», і «схід-
ного» векторів нинішнім керівництвом України, або буде
знайдена зовсім інша стратегія зовнішньої політики нашої
держави. Перші кроки на шляху впровадження цієї полі-
тики відбуваються в уже традиційних прикметах як на
«східному», так і на «західному» напрямках. Харківські
угоди за результатами переговорів президентів В. Януко-
вича та Д. Медведєва створили більш пільгові умови по-
стачання Газпромом енергоносіїв в обмін на продовження
ще на 25 років базування Російського Чорноморського
флоту в Севастополі. І взагалі, порівняно із відкрито анти-
російським тоном політики попереднього президента
взаємні відносини між двома державами перейшли у ста-
дію значного потепління. Не завадили цьому й чітке нега-
тивне ставлення В. Януковича до можливості створення
союзу держав України, Росії та Білорусі, яку він висловив
ще на початку своєї каденції. Водночас, на офіційному
рівні Україною проголошується пріоритетність політики
поступового зближення з ЄС із наміром перспективного
входження до цієї міжнародної організації. Президент
В. Янукович та українська дипломатія намагаються одер-
жати підтримку членів ЄС (президентські візити до Литви
і Польщі) для вирішення першочергового завдання – укла-
дання угоди про асоціацію з Європейським Союзом. 22 ли-
стопада 2010 року в Брюсселі був прийнятий План дій Ук-
раїна – ЄС, який вперше поставив на порядок денний
можливість скасування візового режиму для українських
громадян (нагадаємо, що такий режим вже давно введе-
ний Україною для країн Євросоюзу).
Позитивно можуть бути оцінені намагання значно роз-
ширити ареал активних зовнішньополітичних контактів
України завдяки посиленню та поглибленню відносин із
Далекосхідним регіоном (насамперед з Японією і Китаєм),
Латинською Америкою, арабськими країнами, Туреччи-
ною, країнами Центральної Азії тощо. Якщо, як це стан-
дартно відбувалося раніше, такі ініціативи не залишаться
на рівні намірів, а будуть наполегливо втілюватися в жит-
тя, підкріплюватися виваженими заходами економічної і
політичної підтримки, то це насправді сприятиме поси-
ленню міжнародного авторитету країни, поступовому
подоланню її іміджу як ненадійного та непередбачуваного
партнера. Важливим елементом досягнення таких цілей
може бути лише прогрес у внутрішньому політичному й
економічному житті самої країни, стабільність усіх скла-
дових її національного розвитку, які в усіх успішних на
світовій арені державах створюють міцний тил їх зов-
нішньополітичних досягнень. І подібне завдання не є
утопією – прикладів відродження міжнародної ваги дер-
жав в історично короткий період багато. Це і післявоєнні
Німеччина та Японія, і Франція у період Ш. де Голля, і
ѲÒÎÂÅ ÃÎÑÏÎÄÀÐÑÒÂÎ ² ̲ÆÍÀÐÎÄͲ ÅÊÎÍÎ̲×Ͳ ²ÄÍÎÑÈÍÈ
6
ÅKÎÍÎ̲×ÍÈÉ ×ÀÑÎÏÈÑ-XXI 3-4’2011
Велика Британія за часів М. Тетчер, і сучасний Китай. Усі
ці країни досягли зміцнення своїх позицій на міжнародній
арені не лише завдяки послідовній зовнішній політиці, а й,
насамперед, на основі кардинального посилення свого
економічного потенціалу, доповненого внутрішньою по-
літикою, яка користувалася широкою підтримкою насе-
лення.
Висновки. Україна може забезпечити посилення своїх
міжнародних позицій лише в разі цілковитої відмови від
імітаційних засад зовнішньополітичної діяльності. Тільки
передбачуваність і вірність прийнятим на себе зобов’язан-
ням може забезпечити їй успіх за будь-якого вибору
пріоритетного вектору відносин із партнерами. Лише чітке
відстоювання своїх національних позицій, а не схильність
до капітуляції перед тиском ззовні може перетворити
зовнішньополітичну діяльність на іманентний фактор за-
безпечення надійної національної безпеки нашої держави.
Література
1. EG – Polen – Ungarn. – Wien : Europa Verlag, 1993 (тексти Європейсь-
ких угод про асоціацію).
2. Дорога в майбутнє – дорога в Європу. – К. : Центр європейських і
міжнародних досліджень, 2000. – С. 29.
3. Угода про партнерство та співробітництво. – К. : Делегація Європей-
ської Комісії в Україні, 1996. – С. 8.
4. Helsinki European Council, 10–11 December 1999. – Annex I, V.
5. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу // Урядовий
кур’єр. – 1998. – 18 червня.
6. Повідомлення Європейської Комісії до Ради та Європейського пар-
ламенту, 11 березня 2003 року. – Брюссель. – COM (2003) 104 final.
7. Грищенко К. Україна як загальноєвропейський фактор / К. Грищен-
ко // Дзеркало тижня. – 2011. – 15 січня.
8. Мадридський саміт НАТО // НАТО – ревю. Спеціальний випуск,
1997. – Центр інформації та документації НАТО в Україні.
9. Українська дипломатична енциклопедія. – К. : Знання України,
2004. – Том ІІ. – С. 233.
10. Устав Содружества независимых государств // Минск : Содружест-
во. Информационный вестник. – 1993. – №1(9). – С. 20.
Стаття надійшла до редакції 23 лютого 2011 року
ѲÒÎÂÅ ÃÎÑÏÎÄÀÐÑÒÂÎ ² ̲ÆÍÀÐÎÄͲ ÅÊÎÍÎ̲×Ͳ ²ÄÍÎÑÈÍÈ
УДК 339.9
ІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНОЮ
ЄВРОПЕЙСЬКИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ
СТАНДАРТІВ: РЕАЛЬНИЙ СТАН
ТА ШЛЯХИ ДОСЯГНЕННЯ
У статті розглянуто систему вітчизняних соціально-економічних стандартів, досліджено ступінь їх
відповідності європейським аналогам; проаналізовано характерні особливості соціальної політики України у
сфері державних виплат; визначено природу формування вітчизняних соціальних стандартів та запропоновано
шляхи і механізми її удосконалення.
Ключові слова: соціально-економічні стандарти, прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата, державні випла-
ти, соціальний захист.
В. Г. Андрійчук,
доктор економічних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
академік Академії наук вищої школи
України, завідувач кафедри світового
господарства і міжнародної економічної
інтеграції Українського державного
університету фінансів та міжнародної
торгівлі
Є. В. Хрупов,
аспірант Українського державного
університету фінансів та міжнародної
торгівлі
В. Г. Андрийчук, Е. В. Хрупов
ИДЕНТИФИКАЦИЯ УКРАИНОЙ ЕВРОПЕЙСКИХ
СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ СТАНДАРТОВ:
РЕАЛЬНОЕ СОСТОЯНИЕ И ПУТИ ДОСТИЖЕНИЯ
В статье рассмотрена система отечественных соци-
ально-экономических стандартов, исследована сте-
пень их соответствия европейским аналогам; проана-
лизированы характерные особенности социальной
политики Украины в сфере государственных выплат;
определена природа формирования отечественных
социальных стандартов и предложены пути и меха-
низмы ее усовершенствования.
Ключевые слова: социальные стандарты, прожиточ-
ный минимум, минимальная заработная плата, государст-
венные выплаты, социальная защита.
V. H. Andriychuk, E. V. Khrupov
IDENTIFICATION BY UKRAINE OF THE EUROPEAN
SOCIAL-ECONOMIC STANDARDS: A REAL CONDITION
AND WAYS OF ACHIEVEMENT
The article contains information concerning the nation-
al system of standards of living and the research of their
accordance to the European analogues. The specific fea-
tures of Ukraine’s social policy in the sphere of state expen-
ditures are analyzed. The nature of native social standards
forming is determined and the ways and mechanisms of
their improving are offered.
Key words: standards of living, living wage, minimum
wage, state payments, social defense.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-47571 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1728-6220 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:49:14Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Будкін, В.С. 2013-07-16T18:16:02Z 2013-07-16T18:16:02Z 2011 Імітація як головна проблема зовнішньої політики України / В.С. Будкін // Економiчний часопис-XXI. — 2011. — № 3-4. — С. 3-6. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. 1728-6220 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/47571 УДК 339.9 У статті розглядається імітаційний характер зовнішньополітичної діяльності України
 на основних етапах її незалежного розвитку. Підкреслюється негативний вплив цього
 фактору на відносини з основними партнерами на світовій арені. В статье рассматривается имитационный характер внешнеполитической деятельности Украины на основных этапах ее независимого развития. Подчеркивается отрицательное воздействие этого фактора на отношения с основными партнерами на мировой арене. In the article the author outlines imitation as the feature of foreign policy of Ukraine during the main stages of its development since independence. He underlines negative influence of this factor over relations with main partners on the world stage. uk Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України Економiчний часопис-XXI Cвітове господарство і міжнародні економічні відносини Імітація як головна проблема зовнішньої політики України Имитация как главная проблема внешней политики Украины Imitation as the main problem of the Ukranian foreign policy Article published earlier |
| spellingShingle | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України Будкін, В.С. Cвітове господарство і міжнародні економічні відносини |
| title | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України |
| title_alt | Имитация как главная проблема внешней политики Украины Imitation as the main problem of the Ukranian foreign policy |
| title_full | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України |
| title_fullStr | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України |
| title_full_unstemmed | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України |
| title_short | Імітація як головна проблема зовнішньої політики України |
| title_sort | імітація як головна проблема зовнішньої політики україни |
| topic | Cвітове господарство і міжнародні економічні відносини |
| topic_facet | Cвітове господарство і міжнародні економічні відносини |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/47571 |
| work_keys_str_mv | AT budkínvs ímítacíââkgolovnaproblemazovníšnʹoípolítikiukraíni AT budkínvs imitaciâkakglavnaâproblemavnešneipolitikiukrainy AT budkínvs imitationasthemainproblemoftheukranianforeignpolicy |