Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Рукописна та книжкова спадщина України
Date:	2007
Main Author:	Лось, В.Е.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України 2007
Subjects:	Спеціальні історичні дисципліни
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48644
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми / В.Е. Лось // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 11. — С. 151-170. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860055267293528064
author	Лось, В.Е.
author_facet	Лось, В.Е.
citation_txt	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми / В.Е. Лось // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 11. — С. 151-170. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Рукописна та книжкова спадщина України
first_indexed	2025-12-07T17:00:38Z
format	Article
fulltext	151СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ В. Е. Лось Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського м. Київ УНІАТСЬКА ЦЕРКВА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ Одним із найактуальніших аспектів вивчення Уніатської Церкви Правобережної України кінця ХVІІI – початку ХІХ ст. є з’ясу- вання ступеня дослідженості проблеми представниками історичної науки. Попри окремі вузькоаналітичні розвідки, на сьогодні немає грунтовного історіографічного дослідження зазначеної теми. У цілому історіографія проблеми передбачає аналіз концепту- альних напрямів, які були характерні для того чи іншого хроноло- гічного періоду. Їх специфіка значною мірою зумовлювалася як розвитком філософсько-методологічної бази історичних досліджень, так і політичною ситуацією в країні. Виділяємо такі напрями: пошук та дослідження джерел істо- риками ХІХ – поч. ХХ ст., наукові розробки яких є найбільш чис- ленними, однак конфесійно упередженими; галицька міжвоєнна церковна історіографія, зосереджена на спробі подати історію Церкви з греко-католицького боку; радянський період, крім питань еконо- мічного життя Церкви, представлений незначною кількістю праць атеїстичного спрямування. Важливим є і науковий доробок істориків діаспори, який відрізняється різноманітністю думок у залежності від конфесійної приналежності авторів. Одним із пріоритетних напрямів сучасної української історіографії також є джерелознавчі студії з церковної, зокрема, унієзнавчої тематики. Серед закордон- них центрів унієзнавчих досліджень найгрунтовніше репрезенто- вана Польща, зокрема Люблінський Католицький Університет. © В. Е. Лось, 2007 152 Безперечною заслугою російської і польської історіографії ХІХ ст. є нагромадження та введення в науковий обіг основного комплексу відомих на сьогодні джерел з історії Київської митро- полії. Проте трактування унійної проблематики істориками вихо- дило з політичних інтересів їх держав та мало яскраво виражене конфесійне забарвлення. Якщо польська історіографія була зосе- реджена на висвітленні силових засобів ліквідації унії російським урядом, то російська, в свою чергу, наголошувала на насильниць- ких методах впровадження унії та антиунійній опозиції. Таким чином, відповідно до цього державного замовлення йшов й підбір та використання джерельної бази. Для більшості наукової літера- тури ХІХ ст. характерним є урочисто-парадний стиль з конфор- міським підбором фактичного матеріалу. При розгляді російської історіографії ХІХ ст., яка зосередила найбільшу увагу на вивченні історії Церкви, слід виділити науково- популярний та власне науковий напрями студій. До першого від- носиться значний масив праць, присвячених питанню приєднання уніатів до православ’я в 1839 р. Ця подія викликала появу значної кількості літератури, яку можна поділити на дві групи: 1) праці, присвячені акту “возз’єднання” та подіям, що йому передували; 2) життєписи визначних діячів приєднання. Першу групу репрезен- тує ювілейна література, видана до п’ятдесятої річниці приєднан- ня, в якій детально зображено цей процес на офіційному рівні1. Втім зазначені праці мають більше популярний, ніж науковий ха- рактер. Близькими до цих праць є і життєписи, оскільки в них, крім біографії діяча “возз’єднання” Й. Семашка, висвітлюється і головна справа його життя – приєднання уніатів. В основному це невеликі за обсягом науково-популярні публікації на сторінках різних жур- налів2. Найбільш грунтовним дослідженням цієї групи є біографічна праця викладача Литовської духовної семінарії Г. Кипріановича3. Цінність цього твору, незважаючи на його апологетичність, полягає в тому, що автор через призму діяльності митрополита Й. Семаш- ка висвітлив заходи царського уряду в підготовці нових кадрів Греко-Уніатської Церкви, відданих самодержавству, за допомогою яких і було здійснено акт ліквідації Церкви. Натомість Г. Кипріа- нович, на відміну від інших істориків того часу, приділив найбільше уваги джерелам, в яких висвітлено репресивні заходи стосовно уніатів. Провідною ідеєю російських церковних та світських істориків 153 ХІХ ст., які діяли в руслі державницької позиції, було те, що Уніатська Церква та її вірні перебували в „аморальному” стано- вищі, оскільки належали за догматами до однієї, а за обрядами до іншої віри. А отже, цим самим і обгрунтовувалася необхідність її приєднання. Чільне місце серед праць, присвячених історії Греко- Уніатської Церкви досліджуваного періоду, займає представник “руської школи” М.О. Коялович4. Незважаючи на той факт, що праця дослідника базується на величезному масиві масових дже- рел, вона має виразно ідеологічне підгрунтя. Адже провідною кон- цепцією М.О. Кояловича було те, що унія не мала майбутнього, і думка про її знищення завжди знаходилася в її середовищі. Автор проголосив ідею, підхоплену його наступниками, про абсолютно мирне впровадження православ’я на Правобережній Україні та Білорусі, а також рух низів до “возз’єднання”. Інший російський офіційний історик ХІХ ст. Д.А. Толстой зазначав, що унія – це напіввіра, нав’язана насильно Римом, а отже власне ходом істо- ричного процесу Греко-Уніатська Церква повинна була повернутися до Православної, від якої вона власне і відкололася5. Цілком оче- видно, що праці цих дослідників внаслідок яскравого конфесійного характеру та вибіркового підходу до джерельного матеріалу, недо- статньо повно висвітлили історію Греко-Уніатської Церкви. Так, поза їхньою увагою залишилися церковні джерела, що висвітлю- вали внутрішнє становище Церкви. Чільне місце різним аспектам життя Греко-Уніатської Церкви в першій половині ХІХ ст. надавали П.О. Бобровський, Д.А. Тол- стой та І.А. Чистович6. Провідною ідеєю їхніх праць є різке розме- жування білого та чорного уніатського духовенства та вперта бо- ротьба між ними. Так, П. Бобровський зосередив увагу на висвіт- ленні діяльності Брестської капітули і її діячів, саме які, на його думку, підготували грунт для майбутнього приєднання. Натомість, поза увагою дослідника залишилося внутрішнє життя парафіяль- ного духовенства. До того ж Луцька єпархія, в складі якої перебу- вало уніатське населення Правобережної України, недостатньо представлена в його праці, яка зосереджена на дослідженні біло- руських єпархій. Загалом, російська церковна історіографія при висвітленні унійної проблематики ставила собі за мету вироблення ідеології політичного панування на західних теренах імперії та узаконення поділів Речі Посполитої. Більшість представників офіційної росій- 154 ської історіографії засудили Уніатську Церкву, не обтяжуючи себе вивченням процесів, які відбувалися в ній самій. В той же час варто відмітити і визначні здобутки історіографії ХІХ ст., які полягали в потужній археографічній діяльності Петербурзької, Віленської, Київської комісій, а також наукових товариств Київ- щини, Волині та Поділля, які створили корпус документальних джерел церковної історії, що спричинив до значного поступу у вивченні історії православ’я та унії. Значно більше уваги дослідженню джерельної бази Греко- Уніатської Церкви Правобережної України приділили українські дослідники Церкви. Саме в Києві був сформований церковний напрям історіографії, а вже в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. виникла Київська церковно-історична школа на базі Ду- ховної Академії. Школі були властиві “комплексний документа- лізм, текстологічні дослідження, використання нетрадиційного джерелознавства (на базі матеріалів церковно-археологічного музею Київської Духовної Академії та єпархіальних зібрань)”7. У своїй більшості представники школи займалися дослідженням української Православної Церкви, розглядаючи питання Греко- Католицької Церкви лише побіжно. Втім були праці, присвячені і деяким аспектам життєдіяльності Уніатської Церкви, головне, історії василіанського чину. Так, один із найкращих репрезентантів історико-церковної школи КДА М. Петров присвятив свою працю, що грунтувалася на багатій джерельній базі, зазначеній проблема- тиці, з’ясувавши роль василіан в уніїзації монастирів та латинізації Церкви8. А в його працях, присвячених опису Волині і Поділля, передусім зібраний та систематизований багатий фактологічний матеріал. Дослідник торкався питання приєднання уніатського населення, проте висвітлював це із загальноприйнятих великодер- жавних позицій9. Чільне місце василіанських монастирів в освіті юнацтва відзначив і дослідник М. Трипольський10. У цілому, представники української історіографії, як церковної, так і світської, попри значний вклад у розвиток церковної історії, окремих монографічних досліджень, присвячених вивченню дже- рел з історії Греко-Уніатської Церкви наприкінці XVIII–XIX ст., не створили. На загал, історики як народницької, так і державницької школи мало звертали увагу на власне церковні джерела. Якщо представ- ники перших вважали релігійний фактор вторинним чинником 155 української історії, то другі намагалися інтерпретувати Церкву в національних категоріях, не беручи до уваги внутрішнє життя Церкви. Не зважаючи на гідну подиву археографічну діяльність істориків Наддніпрянщини ХІХ – початку ХХ ст., вона лише частково охопила внутрішньоцерковну документальну спадщину. Певну увагу цьому питанню приділили українські дослідники- краєзнавці, які були тісно пов’язані з Київською школою. Їхнім по- зитивом було виявлення, облік, систематизація, часткове джерелознав- че вивчення та публікація джерел регіональних архівів. Заслуговують на увагу праці волинських краєзнавців О. Фотинського, священика В. Переговського, П. Антоновича, а також дослідників Поділля – М. Симашкевича, Ю. Сицинського, Н. Яворовського та ін.11 Ці автори, на думку сучасного дослідника Ю. Земського, здійснили спробу об’єктивного, в межах дозволеного, висвітлення процесу приєднання уніатів і ставлення до них вищої єпархіальної влади в 30–40-х роках ХІХ ст.12 Деякі з них навіть підкреслювали національну сут- ність уніатської церковної культури. Незважаючи на певний кон- фесійний підхід, подільські та волинські краєзнавці зробили значний внесок у вивчення історії Греко-Уніатської Церкви на території свого краю. Отже, публікації істориками-краєзнавцями окремих фактів і подій з історії унії, що виходили на сторінках Волинських, Київ- ських та Подільських єпархіальних відомостей, а також журналу “Киевская старина”, характеризуються посиленою увагою до джерел. Загалом, як свідчить огляд дорадянської історіографії, історія Церкви на той час вивчалася інтенсивно, в першу чергу, представ- никами Київської церковно-історичної школи та пов’язаними з ними ідейно краєзнавцями. Саме в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. було введено в науковий обіг основний комплекс відомих на сьогодні джерел з історії Церкви. Однак їхні праці, з огляду на суспільно-політичні умови, мають виразне ідеологічне підгрунтя та хибують на упереджений конфесійний підхід. Крім того, цілий пласт церковних джерел, що висвітлювали внутрішнє життя уніат- ської спільноти, не входив до сфери їхніх інтересів. У другій половині ХІХ ст. греко-католики Австрійської імперії почали створювати власну школу дослідження Уніатської Церкви, проте передовсім їхні праці зосереджувалися на вивченні регіональ- ної історії Церкви на території Галичини. Частково питання Греко- Уніатської Церкви на Правобережжі розглядалися єпископом Пе- ремишльським Ю. Пелешем13. 156 Серед польських дослідників, які приділяли певну увагу питанням Греко-Уніатської Церкви, найбільш торкається нашої проблеми праця Познанського римо-католицького єпископа Е. Ліковського14. Монографія Е. Ліковського, створена на багатому джерельному матеріалі, була своєрідною реакцією на насильне приєднання Холмських уніатів у Російській імперії в 1875 р. У той же час Е. Ліковський, виступаючи більше як католик, аніж пред- ставник польської історіографії, розглядав Уніатську Церкву XVIII– ХІХ ст. як жертву зовнішнього тиску не лише Російської імперії, а й Речі Посполитої. Він звинувачував уряд останньої у пересліду- ванні своїх релігійно-політичних цілей та в ігноруванні інтересів Уніатської Церкви. Прикметно, що автор приділив значну увагу і внутрішньому становищу Церкви: зокрема, внутрішня слабкість Церкви, її незначна соціальна опора та низький освітній рівень ду- ховенства відіграли, на його думку, суттєву роль в занепаді унії. Саме тому до праці історика звертаються і сучасні дослідники Церкви. У цілому для історіографії ХІХ ст., і польської зокрема, що була, певною мірою, спробою відповіді на русифікаційну політику російського уряду на землях, які раніше належали Речі Поспо- литій, характерним є емоційне ставлення до висвітлення проблем церковної історії. Отже, слід зазначити, що історіографія ХІХ – початку ХХ ст. у використанні джерельної бази для висвітлення церковної полі- тики перебувала під впливом державницьких позицій Російської та Австрійської імперій. Радянська історіографія, в руслі якої розвивалася українська історична наука в ХХ ст., мала своїм пріоритетним завданням уні- фікувати та догматизувати українську історію, прагнучи узгодити її оцінки з російською історією. Саме тому об’єктивне висвітлення історії Греко-Уніатської Церкви було в той час неможливим. Греко- Уніатська Церква розглядалася в руслі експансії Ватикану та Речі Посполитої на українські території або пов’язувалася з українським національним рухом, який визначався як реакційний15. Говорити про збір, публікацію, а тим більше об’єктивне трактування джерел з даної теми не доводиться, оскільки це не входило до пріоритет- них напрямів дослідження. Набагато більше уваги церковній тематиці було приділено україн- ською греко-католицькою історіографією міжвоєнного Львова. Саме завдяки науково-дослідницьким заходам Української Греко-Като- 157 лицької Церкви на західноукраїнських теренах у період між двома світовими війнами почав інтенсивно розвиватися греко-католиць- кий напрям української церковно-історичної науки. Цей напрям репрезентували такі осередки: НТШ, Ставропігійський інститут, Богословське наукове товариство, Національний музей та Архів історії Унії. Саме в Архіві історії Унії концентрувалася документальна спадщина Греко-Уніатської Церкви. На думку сучасних науковців, архів фактично став центром зі збирання та дослідження церков- них джерел на українсько-білоруських землях ранньомодерного періоду16. Проблематика церковно-історичних досліджень даного напряму фокусувалась на вивченні початків християнства в Україні та на концепціях церковної унії, яку вони студіювали переважно в істо- ріософському аспекті. Унія для галицьких учених – безперервний культурно-релігійний процес, започаткований християнізацією українських теренів. У цьому руслі працювали С. Томашівський, М. Чубатий, В. Липинський та ін.17 Втім підкреслимо, що унійна проблематика істориків мала ідеологічне забарвлення та розвива- лася у вузьких конфесійних межах. Надмірна заполітизованість дослідників, що була зумовлена реаліями того часу, спричинила до маловивченості джерел з внутрішньої історії Церкви. Здебільшого внутрішні церковні питання досліджувалися в ході біографічних досліджень та при розгляді монастирського життя18. Ще менше уваги було надано внутрішньо-церковній проблематиці Уніатської Церкви на теренах Правобережжя, вивчення якої мало лише спорадичний характер. Тут слід відмітити публікацію о. Й. Скру- теня в Записках чину Василія Великого (ЧСВВ), “візити” Дубен- ського монастиря19. За умов, коли в УРСР розвиток об’єктивної історичної науки був обмежений, ще одним острівцем національної історіографії, за слушним зауваженням професора Я. Калакури, залишалася україн- ська діаспора, яка була фундатором і оборонцем національних тра- дицій української історії20. Головним осередком досліджень україн- ської Греко-Католицької Церкви був Рим, де василіанський чин видавав “Записки” та організовував наукове видання архівних ма- теріалів Ватикану. Цю працю очолив і здійснив, за участю своїх співробітників, протоархімандрит ЧСВВ А.Г. Великий, який ба- гато зробив на ниві дослідження історії Греко-Уніатської Церкви. Їхня діяльність полягала в основному у виданні церковних джерел 158 з історії України та Білорусі, що грунтувалися на збірках Вати- кану21. Надзвичайно інформативною є його праця “З літопису Християнської України”, яка дає можливість ретроспективного аналізу історії Греко-Уніатської Церкви попередніх століть22. Ко- роткі біографічні нариси уніатських митрополитів подає співро- бітник А. Великого о. І. Назарко23. Слід відмітити і праці М. Вав- рика, В. Ленцика, І. Нагаєвського, Т. Коструби, В. Кудрика та інших дослідників католицької орієнтації24. До кола питань дослідників за пріоритетністю належала проблема ліквідації Церкви в 90-х роках XVIII ст. і в 30-х роках ХІХ ст., що була найбільше сфальси- фікована в російській та радянській науці. Традиції уніатського напряму простежуються в наукових працях нової генерації україн- ських істориків діаспори, до яких слід віднести С. Сеник, І. Патри- ла, П. Підручного25. Використання матеріалів зарубіжних архівів, особливо Вати- канських, значно посилює цінність досліджень діаспори, яка зро- била вагомий внесок у розвиток церковної історії. Втім частина цих праць не позбавлена тенденційності у викладі матеріалу, особ- ливо конфесійної заангажованості. Крім того, через брак доступу до українських архівів деякі з них мають компілятивний характер. Розглядаючи сучасну українську церковну історіографію, на- самперед необхідно підкреслити зацікавленість авторів унійною проблематикою. Вихід з підпілля Української Греко-Католицької Церкви та поява нової кризи в міжцерковних стосунках призвели до поглиблення цих досліджень. На цьому фоні науковцям стало зрозуміло, що, окрім великого корпусу опублікованих джерел і літератури, залишається багато непорозумінь і суперечностей науко- вого характеру. Саме тому поява на початку 90-х років ХХ ст. се- ред загалу історичних праць, присвячених церковній тематиці, унійних досліджень дозволяє виділити їх в окремий блок. Сучасні унієзнавчі дослідження можна поділити за кількома найбільш помітними напрямами. Перш за все, це джерелознавчі та археографічні студії. Слід враховувати й праці узагальнюючого ха- рактеру з історії Церкви на Україні, а також різноманітні статті, які розглядають ті чи інші аспекти унієзнавчої проблематики. Інтерес до історії Греко-Уніатської Церкви спричинив до знач- ного пожвавлення евристичної архівної роботи. Увага до джерел з історії Церкви є цілком зрозумілою, враховуючи ту роль, яку зай- мала Церква в Середньовічний та Модерний період. На сьогодні, 159 за словами І. Скочиляса, йдеться не стільки про кількісне збага- чення джерельної бази, а й про тематичне розширення україн- ського літописання, що дасть змогу розпочати вивчення проблем, котрі дотепер не розроблялися26. Так, з 2000 р. Український науково- дослідний інститут архівної справи та документознавства розпо- чав реалізацію програми “Архів Української Церкви”. Перший випуск цієї серії присвячений малодослідженій проблемі – історії унійних рухів на Волині та Київщині кінця XVII – першої поло- вини XVIII ст.27 Втім документи, які стосуються хронологічних рамок нашої роботи, ще чекають на свого дослідника. Одне із пріоритетних місць серед наукових осередків унійних досліджень займає Інститут історії Церкви Українського Католицього Універ- ситету у Львові, який відразу після свого створення після 1992 р. розпочав роботу над перекладами та публікацією наукової й нав- чально-методичної літератури, пошуком та систематизацією джерел. Багато актуальних питань унієзнавства публікується і на сторін- ках друкованого органу ЛКУ – в “Ковчезі”28. На сьогодні значно розширилася і тематика унійних студій. Якщо на початку 90-х років ХХ ст. в центрі уваги перебувала проблематика стосовно Берестейської унії, її генези та практики, то вже рубіж ХХ–ХХІ ст. засвідчує появу інтересу і до унійних досліджень пізнішого періоду. Привертає увагу публікація дослід- ником Церкви І. Скочилясом протоколів генеральних візитацій Львівської єпархії XVIII ст., які є документальним свідченням пастирської діяльності уніатського єпископату та дають можли- вість дослідити внутрішнє життя Церкви29. Збір матеріалів та підготовка видання проводилися в рамках планової наукової теми Львівського відділення Інституту української археографії та дже- релознавства ім. М.С. Грушевського і дослідницького проекту Ін- ституту історії Церкви Українського Католицького університету, що є свідченням налагодження співпраці між т. зв. “світськими” та “церковними” істориками Церкви. У 90-ті роки ХХ ст. з’явився і ряд джерелознавчих публікацій уніатської тематики, що є надзвичайно важливим для нашого до- слідження. Привертає увагу ряд публікацій історика О.П. Крижа- нівського, присвячених огляду архівних джерел до історії Право- славної, Греко-Уніатської та Римо-Католицької Церков Правобе- режної України30. Архівознавчій та джерелознавчій церковній те- матиці присвячено статті дослідника М. Довбищенка31. 160 Неабиякий інтерес представляють джерелознавчі студії над архівом уніатських митрополитів сучасного унієзнавця Л. Тимо- шенка32. В цілому дослідницька палітра історика є досить широ- кою, його перу належить і монографія, в якій простежується історія Уніатської Церкви на Київщині протягом XVIІ–XIX ст.33 Автор детально описує політику російського уряду щодо Греко- Уніатської Церкви, а також процес нищення уніатських церков Київського Полісся в ХІХ ст. Церковні джерела з історії Уніат- ської Церкви Волині є предметом дослідження сучасного дослід- ника Р. Кондратюка34. Унієзнавча тематика знайшла своє відображення й серед уза- гальнюючих праць з історії християнської церкви, де вона розгля- дається в контексті Православної чи Католицької церков. В цьому ключі слід відмітити працю історика С. Жилюка, присвячену до- слідженню унійної тематики стосовно історії Православної Церкви на Волині, в якій автор звернув особливу увагу на процес нищен- ня на її території давніх уніатських церковних пам’яток35. Слід відмітити й колективну працю “Католицизм” серії “Історія релігії в Україні” Інституту філософії НАН України: автори дали об’єктивну характеристику становища Греко-Уніатської Церкви в складі Речі Посполитої та Російської імперії36. Особливо цінним є наголос дослідників на глибокому корінні унії на Волині. В той же час праці бракує належної джерельної бази, а також у ній просте- жується вплив постмарксистських схем, що розглядають Церкву як суб’єкт соціально-економічних відносин, недостатньо приділяючи уваги її еклезіальній сутності. Саме до звернення уваги на еклезіальну та сакраментальну сутність Церкви та на оновлення традиційного дослідницького інструментарію закликає науковців відомий до- слідник Церкви В.І. Ульяновський37. Поза сферою наукових зацікавлень вищевказаних дослідників залишився джерельний масив, що висвітлює особливості релігій- ного життя мирян, зокрема конверсії на родинному рівні, виконан- ня вірними релігійних практик та інші малодосліджені питання мікроісторії. В данній сфері досліджень наявні на даний момент лише поодинокі розвідки. Зокрема, привертає увагу своєю фахо- вістю стаття М. Яременка, в якій на основі джерельного матеріалу здійснена спроба аналізу релігійної свідомості та міжконфесійних стосунків населення Правобережжя в другій половині XVIII ст.38 Дещо більш дослідженою є проблема освітньої діяльності Церкви, зокрема її розвитку у василіанських монастирях39. 161 Необхідно відзначити розробку сучасними істориками Церкви різних аспектів матеріального становища Уніатської Церкви. До- сить грунтовні праці з цього питання належать О.П. Крижанів- ському та А.Л. Зінченку40. В працях О.П. Крижанівського не лише розкривається одержавлення Церкви Російським урядом, а й грунтовно висвітлюється матеріальне становище вищого уніат- ського кліру та земельні володіння монастирів. Аналізу архівних джерел, де висвітлюються особливості функціонування церковних маєтків у системі політичних, соціальних, конфесійних та на- ціональних відносин Правобережної України наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. присвячені праці А.Л. Зінченка41. Попри те, що автор зосередився в основному на секуляризаційних рефор- мах царизму, він торкається і проблеми масового “возз’єднання” уніатів наприкінці XVIII ст. Заслугою дослідника є й аналіз візи- тацій уніатських монастирів та церков, з’ясування їх походження та джерельної вартості42. Загалом слід відзначити, що для сучасної церковної історіо- графії є характерним як збільшення числа публікацій, так і розши- рення їх тематики. Посилилась аналітика соціологічних рекон- струкцій із використанням досвіду зарубіжних досліджень, зросла увага до культурно-антропологічної ретроспективи. Характерними рисами стало зближення світської та церковної наукових течій і шкіл за рівнем концептуального осмислення, використання науко- вої методології, фактографічного наповнення матеріалу тощо. Відмітною рисою нових праць є історична реконструкція, генезис явищ і механізмів подій. Дослідження проводяться на перетині історії, філософії, релігієзнавства, соціології, що значно розширює та збагачує їх можливості. Проте багато питань залишилися поза сферою аналізу. Треба підкреслити, що, незважаючи на значні здобутки дослідників-уніє- знавців, молодий вік вітчизняної церковної історіографії не доз- воляє говорити про чітке оформлення нових шкіл. Можна лише з упевненістю стверджувати, що церковна тематика посіла належне місце серед пріоритетних напрямів новітньої української історіо- графії. Проте, попри значну кількість джерелознавчих унійних до- сліджень, не можна твердити про достатню опрацьованість тематики, зокрема, багато джерел як світського, так і церковного походження, що висвітлюють різні аспекти внутрішнього становища Греко- Уніатської Церкви Правобережжя XVIII–XIX ст. залишилися поза 162 увагою дослідників. Українська історіографія ще чекає на сучасні реконструкції проблеми релігійності населення, залишків цієї ре- лігійності в свідомості людей після ліквідації Уніатської Церкви тощо. Поява на сучасному етапі в польській історіографії значної кількості праць, присвячених дослідженню джерел з історії Греко- Уніатської Церкви, дозволяє виділити їх в окремий концептуаль- ний напрям церковних досліджень. Люблінський Католицький Університет (КУЛ) репрезентує один із найбільших закордонних центрів унієзнавчих досліджень другої половини ХХ ст. До кола його наукових зацікавлень входять різноманітні сфери життя Греко-Уніатської Церкви, від питань організаційної структури та системи управління, до проблем соціальної історії, зокрема проявів релігійної свідомості вірних. Характерною рисою досліджень КУЛ є фокусування уваги на районах Холмщини, Галичини та Підляш- шя, що зумовлене об’єктивними причинами доступності джерель- ного масиву. Історія функціонування Греко-Уніатської Церкви досліджувалася в контексті історії Римо-Католицької Церкви ще в 60–70-х роках ХХ ст. Зокрема, слід відзначити працю Л. Беньковського, яка грун- тується на детальній обробці візитаційної літератури43. Втім до- слідженню, сфокусованому на Холмщині та Перемишлянщині, браку- вало даних радянських архівалій, доступ до яких був ускладнений. Значний внесок у дослідження джерельної бази Греко-Уніат- ської Церкви зробив студент Л. Беньковського В. Колбук. Його робота, зосереджена на описі адміністративної структури Церкви: єпископств, деканатів та парафій, розкриває зміни в організаційно- територіальній структурі Греко-Уніатської Церкви внаслідок переходу Правобережної України до складу Російської імперії44. Перу до- слідника також належить монографія, присвячена розгляду станови- ща греко-уніатського духовенства Холмщини в середині ХІХ ст.45 Ця праця, попри невідповідність територіальним рамкам нашої роботи, має загальнометодичне значення для розв’язання мети нашого дослідження та окреслює структурний підхід до висвітлен- ня питань становища духовенства. Відмітною рисою досліджень є використання значної джерельної бази, що посилює їх інформа- тивність. У той же час величезні ресурси архіву уніатських митропо- литів у Санкт-Петербурзі залишилися незадіяними в працях науковця. Для розуміння процесів функціонування Греко-Уніатської Церкви Правобережної України на початку ХІХ ст. необхідно 163 простежити особливості внутрішнього становища Церкви попере- днього періоду. Саме тому праця С. Набиванця, яка є спробою переміщення польських унієзнавчих досліджень на східні терени, детально висвітлює різні сфери внутрішнього життя Київської митрополії наприкінці XVIII ст. та, відповідно, становить для до- слідників Церкви неабиякий інтерес46. Натомість зосередженість на вивченні однієї єпархії, без уявлення про ситуацію в інших структурних одиницях, унеможливлює створення цілісної картини функціонування Уніатської Церкви. До того ж, на думку І. Ско- чиляса, монографія С. Набиванця розглядає історію Уніатської Церкви як Східної Церкви Речі Посполитої, що свідомо чи мимо- хіть затінює візантійську та руську складову етосу київського христи- янства47. Найбільш повне залучення російських архівів на даному етапі зробив о. М. Радван, праці якого відображають найменш дослід- жені в польському унієзнавстві аспекти внутрішнього та зовніш- нього становища Уніатської Церкви на підросійській Україні. За- уважимо, що відмітною рисою праць дослідника є використання джерельної бази російських, українських та білоруських архівів48. У монографії “Carat wobec Ko•cio¬a greckokatolickiego w zaborze rosyjskim” детально висвітлюється процес підготовки та реалізації царської антиунійної політики по відношенню до Греко-Уніатської Церкви, зокрема, діяльність таємних комітетів, русифікація духовної освіти тощо. Основний акцент зосереджений на питаннях зовнішньої ді- яльності Церкви, саме тому функціонування внутрішніх структур, зокрема, найнижчих церковно-адміністративних одиниць – парафій, автором не висвітлені. Нові дослідження автора є свідченням інте- ресу до візитаційної літератури, яка є надзвичайно цінним джере- лом для історії внутрішнього життя Церкви49. В той же час праці М. Радвана дещо хибують на надмірну увагу до статистичних даних, не досить чітко висвітлюючи концепцію автора. Розгляд внутрішнього життя Церкви неможливий без висвіт- лення її освітньої діяльності. Багато уваги даній проблематиці приділила польська дослідниця М. Підлипчак-Маєрович, прогре- сивною ідеєю праць якої є те, що ченці-василіани завдяки своїй освітянській діяльності продовжували процес зближення західної та східної культур50. Отже, попри певну прокатолицьку упередженість сучасна польська історіографія еволюціонує до об’єктивної оцінки історії 164 конфесій. Її відмітною рисою є увага до джерел внутрішньоцер- ковного походження, про що свідчить поява на сучасному етапі публікацій архівних документів. До того ж польській історіографії характерні більш високий ступінь об’єктивності, обгрунтованість фактами, збагачення новими інтерпретаціями. Інтерес до унієзнавчих студій, хоч й меншою мірою, прояв- ляють і дослідники інших зарубіжних країн. У процес дослідження унійної тематики активно включилися і представники російської історіографії. Насамперед слід відмітити дослідження М.В Дмит- рієва, С.Г. Яковенка, Б.Н. Флорі, які постулують проблему кон- фесіоналізації руської спільноти в Речі Посполитій51. Втім вони фокусуються на ранніх роках існування унії, таким чином не зачіпаючи теми російської ліквідації Церкви. Значно більше уваги вивченню становища Уніатської Церкви в Російській імперії до- сліджуваного періоду приділяє білоруська історіографія. Конфе- сійні питання, національна ідентичність білорусів та політика російського уряду є предметом дослідження сучасної білоруської дослідниці С. Морозової52. Автор на значній джерельній базі ви- світлює ліквідаційні заходи російського уряду щодо Білоруської Уніатської Церкви, які мали багато спільного як для білоруського, так і українського регіону. Крім того, праця дає можливість порів- няльного аналізу реакції населення білоруських та українських уніатських єпархій щодо реалізації приєднання на регіональному рівні. У цілому слід відзначити, що сучасних дослідників Церкви України, Росії, Білорусії та Польщі відрізняє як увага до архівних джерел, так і спроби їх зваженого та об’єктивного трактування на базі сучасної методології. Деякі аспекти унієзнавчої тематики потрапили до поля зору й дослідників далекого зарубіжжя. Так, теми шкільництва василіан торкається в своїх дослідженнях, що грунтуються на російських та українських архівах, сучасний французький дослідник Д. Бовуа. Відмічаючи пропольську орієнтацію василіанської освіти, автор у той же час висловив твердження, що саме існування василіан- ського ордену в Російській імперії було можливим лише завдяки його пропольській освітній діяльності53. Вченому належить ще одна праця, яка опосередковано торкається питань історії Греко- Уніатської Церкви54. Втім, грунтовно досліджуючи становище польської шляхти Правобережжя, автор лише побіжно згадує про процес ліквідації Уніатської Церкви, під час якого, за його сло- 165 вами, уніатське духовенство та населення майже не чинило опору, що суперечить даним архівних джерел. Привертає увагу і дисертаційна робота американської дослід- ниці Б. Скінер, присвячена питанням релігійної ідентичності та свідомості уніатів другої половини XVIII ст.55 Автор стверджує, що знищення Уніатської Церкви, яке, перш за все, мало на меті ідею збереження русинів від польських впливів, у результаті призвело до вимушеної зміни ідентичності уніатського населення українських та білоруських земель. У свою чергу, це приводить дослідницю до гіпотетичних висновків про наявність зв’язку між загибеллю Церкви в Російській імперії та українською і білорусь- кою національною ідентичністю на сучасному етапі. Таким чином, історіографічний огляд засвідчує, що історико- джерелознавчий аналіз становища Греко-Уніатської Церкви був актуальним для історичної науки як протягом ХІХ– ХХ ст., так і на сучасному етапі. Якщо історики-позитивісти ХІХ ст., а також представники Львівської школи міжвоєнного періоду зібрали та систематизували значний комплекс джерел з історії Церкви, то сучасні дослідники збагатили його внутрішніми церковними джерелами, а також розширили методологічну базу позитивізму. У цілому державницькі інтереси та конфесійна заангажованість дослідників ХІХ – початку ХХ ст. стояли на заваді об’єктивному висвітленню джерел з історії Греко-Уніатської Церкви. З іншої сторони, це пояснюється не тільки іншими пріоритетами офі- ційної історіографії, але й тим фактом, що сама історична наука ще не була готова до подібних досліджень, не маючи відповідного інструментарію та методологічної бази. На сучасному етапі розвитку історичної науки представники як української, так і зарубіжної історіографії, оперуючи багатим фактичним матеріалом та новими інтерпретаціями, намагаються дослідити історію Греко-Уніатської Церкви на Правобережній Україні без конфесійних, національних чи політичних упереджень. 1 Чистович И.А. Пятидесятилетие возсоединения западно-русских уніатовъ с православною церковию. Обзор событий возсоединения въ царствование императора Николая І-го. – СПб., 1889. – 60 с.; Крачковский Ю. Пятидесятилетие возсоединения западно-русских уніатовъ с право- славною церковию. – Вильно, 1889. – 63 с.; Стрельбицкий В. Пятидесяти- летие возсоединения уніатовъ (1839–1889). – Вильно, 1889. – 55 с. і т.д. 2 Митрополит Литовский И. Семашко – воссоединитель западнорус- 166 ских уніатовъ с православною церковью // ВЕВ. – 1906. – № 1/2. – С. 15– 20; О митрополите Литовском Іосифе Семашке и возсоединении уніатовъ в 1839 г. // Подольськие ЕВ. – 1894. – № 18/19. – С. 316–320; Воспоми- нание о преосвященном Іосифе Семашке, митрополите Литовском и Ви- ленском // КЕВ. – 1884. –№ 4. – С. 167–173, № 5. – С. 210–214. 3 Киприанович Г.Я. Жизнь Іосифа Семашки: митрополита Литовского и Виленского и возсоединение западнорусскихъ уніатовъ с православною церковію в 1839. – Вильно, 1893. – 448 с. 4 Коялович М.О. История возсоединения западно-русских уніатовъ старых времен. – Минск, 1999. – 400 с.; Чтения по истории Западной России. – СПб., 1884. – 349 с. 5 Толстой Д.А. Римский католицизм в России. – СПб., 1876. – Т. 2. – 438 с. 6 Чистович И.А. Состояние униатской церкви въ царствование импе- ратора Александра I. Православный обзор. – Б.м., 1879. – 60 с.; Бобров- ский П.О. Русская греко-уніатская церковь въ царствование императора Александра I. – СПб., 1890. – 394 с. 7 Ульяновський В.І. Історія Церкви та Релігійної думки в Україні. Навчальний посібник : У 3 кн. – К., 1994. – Кн.1: Середина XV – кінець XVI століття. – С. 18. 8 Петров Н. Краткие известия о положении базилианского ордена и разных переменах в его управлении от 1772–1811 // Тр. КДА. – 1868. – № 5. – С. 428-434; № 8. – С. 373–436; № 11. – С. 343–409; 1871. – № 2. – С. 295–374; № 5. – С. 225–317; № 6. – С. 480–554. Очерк истории базили- анского ордена в бывшей Польше // Там же. – 1871. – № 2. – С. 295–374; № 5. – С. 225–317; № 6. – С. 480–554; № 7. – С. 118–189; 1872 № 1. – С. 3– 85; № 2. – С. 161–272. 9 Петров Н. Подолия. Историческое описание. – СПб., 1891. – 264 с.; Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – СПб., 1888. – 287 с. 10 Трипольский М. Базилианские монастыри в Киевской епархии // КЕВ. – 1872. – №8. – С. 170–183; № 9. – С. 200–210; № 10. – С. 220–235; № 11. – С. 237–244; № 12. – С. 259–270. 11 Фотинский О.А. Экскурсия по Волынской губернии для описания памятников старины // КС. – 1900. – № 12. – С. 196–206; Переговский В. Отрывок изъ истории присоединения на Волыне униатовъ къ православию въ царствование Екатерины II и Павла І // ВЕВ. – 1880 – № 2. – С. 70–78, № 3. – С. 147–159; № 4. – С. 195–212; Антонович П. Из недавнего прошлого Волыни // ВЕВ. – 1909. –№ 7. – С. 12–28; № 27. – С. 31–40; Сицинский Ю. К истории унии в Подолии // ПЕВ. – 1889. – № 20. – С. 433–445; № 21. – С. 455–463; № 22. – С. 488–500; Яворовский Н. Крат- кий очерк возсоединения подольских униатовъ // Тр. Подол. епархи- ального ист.-стат. ком. – 1897. – Вып. 8. – С. 245–278; Симашкевич М. Римское католичество и Подолия. – Камянец-Подольский, 1878. – 328 с. 167 12 Земський Ю. Подільські дослідники кінця ХІХ – початку ХХ ст. про стосунки Української Греко-Католицької (Уніатської) та Православ- них Церков. – Хмельницький, 1997. – 23 с. 13 Pelesh U. Geschishte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom.- Wien, 1880. –Bd. 2. – 20, 1095 S. 14 Likowski. E. Dzieje Ko•cio¬a unickiego na Litwie i Rusi w XVIII i XIX w. UwaΩane g¬ownie ze wzgleˆdu na przyczyny jego upadku. – Warszawa, 1906. – Cz. 1. – 277 s.; Cz. 2. – 311 s. 15 Єдність церкви і церковні унії // Львівський церковний собор : Документи і матеріали. – К., 1984. – С. 24–25; Похилевич Д.Л. Згубна роль церковної унії і історії українського народу. – К., 1958. – 40 с.; Правда про унію : Документи і матеріли. – Л., 1965. – 376 с. 16 Скочиляс І. Дослідження візитаційної документації львівської єпархії у Галичині в др. пол. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. // Ковчег : Наук. зб. із церковної історії. – Л., 2001. – [Вип.] 3. – С. 470–489. 17 Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – Л., 1933. – 112 с.; Томашівський С. Вступ до історії Церкви на Україні // ЗЧСВВ. – Жовква, 1932. – T. 4., вип. 1/2. – С. 1–160; Чубатий М. Суспільно-національна ро- ля унії в житті українського народу. – Л., 1934. – 50 с. 18 Семчук С. Св. Йосафат на тлі Унії // Альманах українських бого- словів. – Л., 1923. – С. 20–30., Скрутень Й. ЧСВВ, Два життєписи Св. Йосафата // ЗЧСВВ. – Жовква, 1926. – Т. 1, вип. 4. – С. 569–575., Хомин П., о. Митрополит Йосиф Вельямин Рутський і його освітні змагання // Богословія. – Л., 1923. – Т. 1, кн. 1/4. – С. 261–283. 19 “Візита” Дубенського монастиря СС. Василіанок 1818 р. // Записки чину Святого Василія Великого. – Жовква, 1927.– Т. 2, вип. 3/4. – С. 355–361. 20 Калакура Я.С. Українська історіографія : Курс лекцій. – К., 2004. – С. 335. 21 Плохій С.М. Від Якова Суші до Атанасія Великого : (Огляд видань римських джерел з історії української церкви) // Український археогра- фічний щорічник. – 1993. – № 10/12. 22 Великий А.Г. З літопису Християнської України. – Рим ; Л., 2000. – Кн. 6 : XVIII ст. – 287 с. 23 Назарко О., Іриней І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). – Рим, 1962. – 269 с. 24 Ваврик М., ЧСВВ. Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII–ХХ ст. : Топографічно-статистична розвідка. – Рим., 1979. – XXIV, 218 с.; Нагаєвський о. І. Католицька Церква в минулому і сучасному України. – Філадельфія, 1950. – 88 с.; Коструба Т. Як Москва нищила українську церкву. – Торонто, 1961. – 96 с.; Кудрик В. Маловідоме з історії української Католицької Церкви. – Вінніпег, 1952. – Т. 1. – 251 с.; Ленцик В. Українська Католицька Церква в Росії до її ліквідації (1712–1839/75) // Берестейська унія (1596–1996): Статті і матеріали. – Л., 1996. – С. 95–111. 168 25 Патрило І. Джерела і бібліографія історії Української Церкви. – Рим, 1992 – Т. 3.; Сеник С. Латинізація в Українській Католицькій Церкві. – Люблін, 1990. – 31 с. 26 Скочиляс І. Вказ. праця, – С. XVI. 27 Пам’ятки. Архів Української Церкви. Т. 3. Вип. 1. Документи до іс- торії унії на Волині і Київщині кінця XVII – першої половини XVIII ст. / Упоряд. М. Довбищенко. – К., 2001. – 461 с. 28 Скочиляс І. Дослідження візитаційної документації Львівської єпархії XVIII ст. // Ковчег. – 2001.– № 3. – С. 470-489. 29 Скочиляс І. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII– XVIII ст. Львівсько-Галицько-Кам’янецька єпархія. – Л., 2004. – Т. 2: Протоколи генеральних візитацій. – CCVIII, 512 с. 30 Крижанівський О.П. Джерела до соціально-економічної історії Церкви на Правобережній Україні (XVIII – перша половина ХІХ ст.) // Арх. України. – 1993. – № 1/3. – С. 73–79; Архівні документи про історію Церкви на Правобережній Україні XVIII – першої половини ХІХ ст. // Студії з архівної справи та документознавства. – 2001. – T. 7. – С. 56–59. 31 Довбищенко М. Українські церковні архіви Литовсько-Польської доби: історична доля та перспективи реконструкції // Арх. України. – 2001. – № 6. – С. 11–23; Документи державного архіву Волинської об- ласті до історії Луцької Уніатської єпархії у XVIII ст. // Там само. –2005. – № 4. – С. 147–149. 32 Тимошенко Л.В. Архіви Уніатської Церкви – джерельна база дослід- ження краєзнавства Правобережжя XVII – XVIII ст. // Студії АСД. – 2003. – 10. – С. 12–16; Радомищльський архів уніатських митрополитів // Зап. НТШ. – 2000. – Т. 240. – С. 72–85. 33 Він же. З історії Уніатської церкви на Київщині (XVI–ХІХ). – К., 1997. – 70 с. 34 Кондратюк Р. Джерела з історії Уніатської Церкви Південно-Східної Волині другої половини XVIII// Арх. України. – 2001.– № 4/5. – С. 99– 110; Джерела з історії Уніатської Церкви Південно-Східної Волині // Острогіана в Україні і Європі. Старокостянтинів.– 2001. – С. 352–358. 35 Жилюк С. Російська Православна Церква на Волині. (1795–1917). – Житомир, 1996. – 173 с. 36 Історія релігії в Україні. – К., 2001. – Т. 4.: Католицизм. – 598 с. 37 Ульяновський В. Минуле України через призму історії Православної Церкви: проблеми, уроки, перспективи // Київ. старовина. – 2003. – № 5. – С. 3–28. 38 Яременко М. Міжконфесійні відносини в Україні та Білорусі у XVIII ст. (постановка проблеми) // Соціум. Альманах соціальної історії. – 2003. – Вип. 3. – С.121–136. 39 Кривошея І.І., Кривошея В.В., Близнюк І.І. Уманський базиліанський монастир (1765–1834) // Уманщина в етнополітичній історії України (кі- 169 нець XVIII – першій половині ХІХ ст.). – К., 1998. – 84 с.; Побірченко Н. Школа базиліанського кляштора в Умані: українсько-польський контекст // Краєзнавство Черкащини. – К., 2004. – № 7. – С. 7–14. – Спецвипуск. 40 Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України XVIII – першої половини ХІХ ст. – К., 1991. – 125 с. ; Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та української думки в Україні: Навчальний посібник: У 3 кн. – К., 1994. – Кн. 3.: Кінець XVI – середина XIX ст. – 336 с.; Зінченко А.Л. Католицькі та уніатські єпископські маєтки на Правобережній Україні наприкінці XVIII ст. // УІЖ. – 1984. – №1. – С. 98–104. 41 Зінченко А.Л. Церковне землеволодіння в політиці царизму на Правобережній Україні наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. – К., 1997. – 423 с.; Архівні документи з історії аграрних відносин на Право- бережній Україні наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. // Арх. України. – 1986. – № 3. – С. 63–65. 42 Він же. Акти візитацій монастирів і костьолів XVIII – у першій половині ХІХ ст. як історичне джерело // Подільська старовина: Зб. наук. пр. – Вінниця. – 1993. – С. 205–213. 43 Bieºkowski L. Organizacja Ko•cio¬a wshodniego w Polsce // Ko•cio¬ w Polsce. – Kraków 1969. – T. 2: Wieki XVII–XVIII. – S. 780–1045. 44 Ko¬buk W. Ko•cio¬y Wschodni na ziemiach Dawnej Rzeczypospolitej, 1772–1914. – Lublin, 1992. – 617 s. 45 Ko¬buk W. Duchowieºstwo unickie w Krolewstwie Polskim, 1835–1875. – Lublin, 1992. – 190 s. 46 Nabywaniec S. Archidiecezia Kijowska w okresie rzaˆdow Arcybiskupa Metropolity Felicjana Filipa Wo¬odkiewicza, 1762–1772. – Rzeszow, 1998. – 575 s. 47 Скочиляс І. “Тотальність” без контекстуалізації: польський приклад історіописання київського християнства // Ковчег: Наук. зб. із церковної історії. – Л..– 2003. – Чис. 4: Еклезіяльна й національна ідентичність греко- католиків Центрально-Східної Європи. – С. 309. 48 Radwan M. Carat wobec Ko•cio¬a greckokatolickiego w zaborze rosyjskim (1795–1839). – Roma; Lublin, 2001. – 480 s.; Ko•cio¬ greckokatolicki w zaborze rosyjskim oko¬o 1803 roku. – Lublin, 2003. – 185 s. 49 Radwan M. Wizytacje generalne parafii unickich w województwie Kijow- skim i Brac¬awskim po 1782 roku. – Lublin, 2004. – 912 s.; Sociografia Ko•cio¬a greckokatolickiego na Brac¬awszczyªnie i Kijowszczyªnie w 1782 roku. – Lublin, 2004. – 175 s. 50 Pid¬ypczak-Majerowicz M. Bazylianie w Koronie i na Litwie. Szko¬y i ksiêΩki w dzia¬alnosci zakonu. – Warszawa; Wroc¬aw 1986. – 272 s. 51Дмитриев М.В., Яковенко С.Г., Флоря Б.Н. Брестская уния и об- щественно-политическая борьба на Украине и Белоруссии в конце XVI – начале XVII в. – М., 1996. – Ч. 1: Брестская уния 1596 г. Исторические причины. – 199 с. 170 52 Марозава С. Уніяцка царква в этноконфесійному развіцці Бєларусі. – Гродно, 2000. – 352 с.; Етос Унійної Церкви та національна ідентичність білорусів у ХІХ столітті // Ковчег: Наук. зб. із церковної історії. – Л., 2003. – Чис. 4: Еклезіяльна й національна ідентичність греко-католиків Центрально-Східної Європи. – Л., 2003. – С. 114–135. 53 Beauvois D. Szkolnictwo polskie na ziemiach Litewsko-Ruskich. 1803– 1832. – Lublin 1991. – Т. 2: Szkoly podstawowe i srednie. – 459 s. 54Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і певізор. Польська шляхта між цариз- мом та українськими масами (1831–1863). – К., 1996. – 415 с. 55 Skinner Barbara J., M.A. The Empress and the Heretics: Catherine II’s Challenge to the Uniate Church, 1762–1796. – ıA Dissertation submitted to the Fac- ulty of the Graduate School of Arts and Sciences of Georgetown University for the degree of Doctor of Philosophy in History. – Washington (D.C.).– 2001. – 645 p.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-48644
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2222-4203
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T17:00:38Z
publishDate	2007
publisher	Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України
record_format	dspace
spelling	Лось, В.Е. 2013-08-30T19:45:58Z 2013-08-30T19:45:58Z 2007 Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми / В.Е. Лось // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 11. — С. 151-170. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. 2222-4203 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48644 uk Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України Рукописна та книжкова спадщина України Спеціальні історичні дисципліни Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми Article published earlier
spellingShingle	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми Лось, В.Е. Спеціальні історичні дисципліни
title	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми
title_full	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми
title_fullStr	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми
title_full_unstemmed	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми
title_short	Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми
title_sort	уніатська церква правобережної україни кінця xviii – початку xix століття: історіографія проблеми
topic	Спеціальні історичні дисципліни
topic_facet	Спеціальні історичні дисципліни
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48644
work_keys_str_mv	AT losʹve uníatsʹkacerkvapravoberežnoíukraínikíncâxviiipočatkuxixstolíttâístoríografíâproblemi

Уніатська церква Правобережної України кінця XVIII – початку XIX століття: історіографія проблеми

Institution

Similar Items