Леонід Жебуньов: джерела до біографії

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Рукописна та книжкова спадщина України
Date:	2007
Main Author:	Старовойтенко, І.М.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України 2007
Subjects:	Спеціальні історичні дисципліни
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48646
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Леонід Жебуньов: джерела до біографії / І.М. Старовойтенко // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 11. — С. 183-199. — Бібліогр.: 56 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859723237223563264
author	Старовойтенко, І.М.
author_facet	Старовойтенко, І.М.
citation_txt	Леонід Жебуньов: джерела до біографії / І.М. Старовойтенко // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 11. — С. 183-199. — Бібліогр.: 56 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Рукописна та книжкова спадщина України
first_indexed	2025-12-01T11:01:21Z
format	Article
fulltext	183 І. М. Старовойтенко Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського м. Київ ЛЕОНІД ЖЕБУНЬОВ: ДЖЕРЕЛА ДО БІОГРАФІЇ Постать Леоніда Миколайовича Жебуньова (1851–1919) – малознаного досі в Україні громадсько-культурного діяча, журна- ліста, популяризатора української книжки і преси – привернула увагу дослідників майже через століття після його смерті. З цим ім’ям пов’язано багато заходів, що становили зміст українського національного руху початку ХХ ст. Л. Жебуньов – один з фунда- торів Українського клубу в Києві, активний член Полтавської і Київської „Просвіти”, прихильник щоденної української газети „Рада”: її дописувач, благодійник, популяризатор, консультант ре- дакційно-видавничого колективу. Він – український книголюб, який за власний кошт поширював книжку рідною мовою серед незаможних верств населення, активний пропагандист ідей націо- нального відродження, член перших політичних партій в Наддніп- рянській Україні. Цей український діяч має незвичну біографію. Народився він на Катеринославщині, належав до відомого дворянського роду, що дав російському народництву революціонерів Володимира, Миколу і Сергія Жебуньових. У молоді роки захопився ідеями народників і Леонід, за що відбув заслання в Сибіру. До українства ж він пе- рейшов вже в зрілому віці та дуже шкодував, що більшу частину життя віддав чужій, а не рідній справі. Про це писав 1909 р. у листі до Є. Чикаленка так: „Як це я міг до останніх років жити, прожити 3/4 свого віку, не працюючи для відродження своєї батьківщини, не страждучи за її погибель з національного боку? [...] Як порів- няю я своє попереднє життя з теперішнім, так воно здається мені тепер таким в’ялим, сірим, скучним, що й сам не знаю, як я міг © І. М. Старовойтенко, 2007 184 терпіти його, виживати таку безстрастну „канитель”? Тепер живу, на половину страждучи, так миготить в йому огонь життя, світить мені здалека ясна, блискуча зірка, зогріває моє серце, зміцнює мої сили і тягне до себе, тягне всю мою істоту... Ця зірка – відродженнє моєї батьківщини”1. Саме йому Л. Жебуньов віддав 15 років напо- легливої і пристрасної праці. Враховуючи значні заслуги Л. Жебуньова в українському гро- мадсько-культурному житті та журналістиці початку ХХ ст., його спілкування з відомими сучасниками і популярність в українських колах, а також той факт, що це ім’я ще перебуває в тіні, в даному дослідженні ставимо завдання репрезентувати основні джерела, за якими можна відтворити біографічні факти і скласти певне уявлен- ня про цю оригінальну постать нашого минулого. Одразу зазначимо, що джерел виявлено небагато. Особовий фонд Л. Жебуньова (ф. 82), що зберігається в Інституті рукопису НБУВ, невеликий, він налі- чує лише 41 справу. Очевидно, архів діяча не зберігся, обставини останніх років життя не сприяли тому. Л. Жебуньов тоді не мав власного помешкання, наймав його в знайомих у Полтаві, або про- живав у родичів у Гадячі. До того ж тяжко хворів, тобто при пере- їзді міг взяти із собою лише необхідні речі. Тому, очевидно, у вирі подій 1917–1919 рр. та постійних змін місця проживання і були без- поворотно втрачені дорогоцінні матеріали з особового архіву діяча. Виявлені джерела з біографії Л. Жебуньова систематизуємо в кілька груп. До першої відносимо мемуарну літературу сучасників зі згадками про нього: „Спогади. 1861–1907” і „Щоденник. 1907– 1914” Є. Чикаленка, „Мемуари. Щоденники” С. Русової2, „Сторінки минулого” О. Лотоцького і нарис самого Л. Жебуньова – „Неспо- дівана пригода”, надрукований 1908 р. в ЛНВ3. У зазначених пра- цях сучасники згадували про Л. Жебуньова як про українського діяча, демонстрували його прихильність до українських справ кон- кретними фактами, писали про особисті знайомства та взаємини. Є. Чикаленко добре знав Л. Жебуньова. Він згадував, що вперше побачив його в Одесі ще підлітком у 1870-і роки в оселі Є. Соколов- ського – директора приватної гімназії, в якій сам тоді здобував се- редню освіту. Незабутнє враження на нього справила шляхетна зовнішність Л. Жебуньова. Ближче ж знайомство відбулося лише 1903 р. в Полтаві, на відкритті пам’ятника І. Котляревському. Воно переросло в тісне приятельство до початку 1919 р. З 1907 р. Є. Чи- каленко з Л. Жебуньовим регулярно листувався і наполягав на 185 його переїзді до Києва, бо сповідував принцип, що усяка здібна людина повинна реалізовувати себе в центрі громадсько-куль- турного життя. Автор писав про еволюцію Л. Жебуньова від російського рево- люціонера, який „ходив в народ”, до найдіяльнішого та найенергій- нішого українського діяча серед однодумців в період 1904–1917 р.4 Зазначав, що вирішальне значення у його становленні мало відві- дання українського свята в Полтаві 1903 р. Зокрема, писав: „Уро- чисте святкування 100-літнього ювілею української літератури в Полтаві 1903 року розкрило йому очі, і за цих 10 років він вив- чився писати і говорити по-українському і захопився українством так, що рівного йому по енергії я не знаю”5. Є. Чикаленко згадував і окремі біографічні факти. Місцем народження Л. Жебуньова називав Катеринославщину та допускав, що народився він у кінці 1850-х років, хоча відомо, що це сталося раніше – 1851 р. Також є згадка і про заслання Л. Жебуньова до Сибіру, яке Є. Чикаленко відносив до 1878 р. та називав його при- чину – революційну пропаганду в Києві. В першому факті автор помилявся, бо насправді, як свідчать інші документи, заслання роз- почалося 1882 р. Із цього самого джерела стає відомо, що громадська діяльність Л. Жебуньова торкнулася кількох міст України: він працював у Харкові, в тамтешньому комітеті грамотності, познайомився там з родиною Олександри та Петра Єфименків, які мали значний вплив на формування його національних почуттів. Далі діяч переїздить до Полтави, вступає до української громади міста, згодом – до Всеукраїнської демократичної безпартійної організації – об’єднан- ня українських громад. Є. Чикаленко писав про Л. Жебуньова як засновника іменної – „жебуньовської” громади, гуртків учнівської та студентської молоді в Києві, учасника московських просвітніх інституцій з метою ви- дання й розповсюдження українських книжок, пропагандиста українства серед студентів, росіян і селянства6. Автор підкреслював: „Жебуньов сам так захоплений українством, що віддає йому все своє здоров’я, всю свою енергію і всі 24 години в добу, бо й сни йому сняться на українські теми”7. Також Є. Чикаленко згадував про членство Л. Жебуньова в Українській демократично-ради- кальній партії8, його діяльність в Українському клубі та заходи щодо захисту українського руху від шовіністичних інсинуацій. 186 Стає відомо, що за його ініціативою П. Стебницький і О. Лотоць- кий написали працю „Украинский вопрос”. Цей факт підтвердиться і в інших джерелах, що будуть згадуватися далі. Автор писав і про жертовність Л. Жебуньова на користь україн- ських справ, підкреслюючи, що іноді шляхетність вчинків благо- дійника його глибоко вражала. Так, у 1909 р. видавець „Ради” відмітив, що зайшов провідати хворого Леоніда Миколайовича, якого лікарі відправляли до Криму на лікування. І коли зайшла мова про „Раду” та її скрутне фінансове становище, Л. Жебуньов без усяких роздумів запропонував на видавничі витрати газети 500 крб., заощаджених на лікування. Він сказав: „У мене є 500 рублів, які я держав на подорож у Крим; тепер я рішив нікуди не їхати, то я вам дам ці гроші, бо смерть „Ради” уб’є мене швидше, ніж моя хороба”9. Такий жест з боку небагатої людини глибоко вразив Є. Чикаленка, який подякував йому від щирого серця, але грошей не взяв. У „Щоденнику” автор описав ще кілька епізодів, які підтверджували глибоку ідейність Л. Жебуньова, та робив ви- сновок: „Якби Жебуньових було хоч з десяток на Україні, то справа національного відродження не стояла б так кепсько, не посувалась би так мляво”10. Є. Чикаленко згадував і про свої взаємини з цим однодумцем, тісну співпрацю у вирішенні проблем української щоденної газети „Рада”, підкреслив ту величезну роль, яку зіграв Л. Жебуньов у становленні української преси, констатував його безмежну відда- ність цій важливій справі українського руху. Про Л. Жебуньова як найщирішого приятеля згадувала і С. Ру- сова у своїх мемуарах. Вона також відтворила його еволюцію від російського народника до свідомого українського діяча, відзначила основні біографічні віхи життя. Помилково називає батьківщиною Л. Жебуньова Харківщину. Стає відомо, що родина Русових познайомилася із Л. Жебуньо- вим на Чернігівщині, коли він приїхав до них на хутір як робіт- ник-маляр розмальовувати віконниці у новозбудованій хаті і сприятелювався з Русовими на довгі роки. С. Русова писала, що в Л. Жебуньова яскраво відбилися „усі органічні риси дворян”11, які вже відходили в минуле: привабливість, шляхетність, самовідданість, висока моральність, обережність, хитра конспіративність у рево- люційній народницькій діяльності. Авторка згадувала і про заняття Л. Жебуньова земською статистикою (він працював помічником 187 О. Русова, земським статистиком у Ніжинському повіті) та під- креслювала, як мандрівки краєм і спілкування з простими людьми формували національну свідомість земського діяча. С. Русова згадувала і про їхнє спільне перебування в Лук’я- нівській в’язниці на початку 1880-х років та справжній приятель- ський вчинок Л. Жебуньова, який взяв частину паперів, компроме- туючих С. Русову, на себе12. Як свідчить прохання матері Л. Жебу- ньова Марії Жебуньової до міністра внутрішніх справ Росії Дур- ново від 25 січня 1882 р. про помилування сина, ув’язнення в Києві Л. Жебуньов відбував у 1881 р.13 як звинувачуваний в справі робітничих гуртків революційної партії. С. Русова вважала, що ще із заслання Л. Жебуньов повернувся свідомим українцем, бо писала: „Там у Мінусинську, на чужині, він саме й зрозумів, що він українець і мусить віддати свої сили не загальноросійській революції, а українському рухові, який щойно народжувався на той час, мусить працювати, щоб збудити націо- нальну свідомість в українському народові, мусить стати на захист прав української культури перед вищими російськими колами. З заслання він повернувся вже свідомим українським діячем і справ- ді зробив багато користи для українського відродження, як завзя- тий пропагандист української ідеї і серед вищих верств суспіль- ства і в народній мові”14. Про Л. Жебуньова згадував і О. Лотоцький. Зокрема, писав про нього як про учасника літературного свята у Полтаві 1903 р., на яке перетворилося відкриття пам’ятника І.П. Котляревському, та з’їзду представників недержавних народів, що проходив у Петер- бурзі 19–21 листопада 1905 р. Л. Жебуньов був делегований на нього і виступав на з’їзді від Української демократичної партії15. До цієї ж групи відносимо і короткий спогад самого Л. Жебу- ньова про своє заслання. Стає відомо, що його Л. Жебуньов відбу- вав у Мінусинську, у складному психологічному та фізичному стані: мав слабке здоров’я, підірване річним перебуванням у Лук’янів- ській в’язниці в очікуванні вироку, сильну ностальгію за рідним краєм та бажання усамітнитися зі своїми мріями про повернення на батьківщину. До другої групи джерел з біографії Л. Жебуньова відносимо епі- столярій діяча до відомих сучасників – М. Грушевського, Б. Грін- ченка, М. Біляшівського, В. Доманицького, Є. Чикаленка, С. Ше- лухина, П. Стебницького, І. Щитківського, Є. Чикаленка та інші 188 рукописні документи, що збереглися в різних фондах Інституту рукопису. Листи до Є. Чикаленка за 1907–1919 рр. опубліковані окремим виданням. Вони відображають, перш за все, місію Л. Же- буньова у виданні української газети „Рада”, яка стала основним змістом його життя, а тому газетна тема в листах за 1907–1914 рр. зайняла 90 % інформації. За нею можна прослідкувати безпосередні заходи найактивнішого прихильника газети: його фінансову під- тримку видання, клопотання про здобуття для газети передплат- ників, дописувачів, кращих умов існування, критичні зауваження щодо редакційно-видавничого колективу, способи популяризації „Ра- ди”. Видно, що він поширював „Раду” в усіх місцях свого перебування. Листи відображають широку географію діяльності Л. Жебу- ньова, бо були вони відправлені з Катеринодара, Сочі, Ялти, Гадяча, Полтави, із закордону. У всіх місцях свого перебування діяч попу- ляризував інформацію про український рух, уважно спостерігав за ставленням до української книжки, періодичних видань, за обіз- наністю про Україну в Європі. Бо час від часу повідомляв у листах таке: „Зараз поновив старі знайомства, завів нові і, як звичайно, вожу з собою книжки – почалось читання, змагання і т. д.”16 У зазначеному масиві джерел відбилася і цінна біографічна інформація про останні роки життя Л. Жебуньова в Полтаві, його заняття, переживання історичних подій, прогнози щодо національ- ного і державного майбутнього України. Стає відомо, що з кінця 1917 р. Л. Жебуньов постійно проживав у Полтаві та Гадячі. Основ- ними його заняттями були підготовка перекладів з російської та французької мов на українську творів О. Єфименко, Е. Пименової, М. Рубакіна, М. Слєпцової, які видавала полтавська „Просвіта”, агітаційно-просвітницька робота серед солдатів, спілкування з мо- лоддю, діяльність у місцевій „Просвіті”. При ній були відкриті курси українознавства, в краї активно проходила українізація, до якої прилучився і Л. Жебуньов. Якийсь час у 1917 р. він працював секретарем у полтавському відділенні „Союз-банку” (союзному об’єднанні кредитових кооперативів)17. Жебуньова також запро- шували редагувати земську газету, але він відмовився від пропо- зиції, бо не був певний в співробітниках та своєму досвіді. Врахо- вуючи громадські заслуги та тяжкий матеріальний стан Леоніда Миколайовича, Полтавська „Просвіта” в 1918 р. клопоталася перед міністерством освіти Української держави про призначення йому пенсії. З тих же джерел стає відомо, що Л. Жебуньов заповів своє 189 майно, спадщину від матері, на відкриття і облаштування україн- ської учительської семінарії18. Із кореспонденцій до інших адресатів можна відкрити нові сторінки біографії Л. Жебуньова як українського діяча. Зокрема, дізнатися про нього як одного з фундаторів Українського клубу в Києві. Про свою причетність до відкриття та діяльності в Києві цієї культурно-просвітньої інституції він писав В. Доманицькому, М. Грушевському та С. Шелухину. Першому зізнавався, що офіру- вав на втілення задуму багато сил, бо розраховував на проведення в ньому щотижневих літературних вечірок із читанням змістовних рефератів на актуальні теми та їх обговоренням. Видно, що ініціа- тор шукав відповідних лекторів та матеріали: просив В. Доманиць- кого, який перебував у той час у Закопаному, присилати реферати або статті з цікавим змістом на його київську адресу19. Запрошував читати лекції в клубі і С. Шелухина, який проживав в Одесі, проте був одним з найпопулярніших лекторів клубу, особливо славився серед київської молоді – постійного учасника вечірок. Молодь при- ваблювали нестандартні і часто оригінальні погляди одеського лек- тора на відомі теми. Коли Л. Жебуньов дізнався про намір С. Ше- лухина у 1909 р. влаштувати лекційну подорож Україною, то радісно підтримав його ідею. Також він пропонував читати лекції членам Одеської „Просвіти” – М. Комарову, А. Ніковському, І. Бондарен- ку20. Часто Л. Жебуньов делікатно редагував і коректував теми, запропоновані лекторами, з тією метою, щоб їх назви не насторо- жили київську адміністрацію, а зміст не зачепив якусь українську суспільну течію або відому особистість. Він мотивував це тим, що „клуб хоче держатися цілком на нейтральнім грунті, що до течій внутрішніх серед укр[аїнського] громадянства, бо в ньому мусять збиратися люди усіх напрямів, і нікого не дражнить”21. Стає відо- мо, що Л. Жебуньов входив у число старшин Українського клубу. У листах до В. Доманицького, С. Шелухина, П. Стебницького частково розкривається і книжково-популяризаторська діяльність Л. Жебуньова, яка також стала змістом його життя. Із листа до першого адресата стає відомо, що він мав у Києві власну велику бібліотеку української літератури та поширював літературу рідною мовою в Криму, Сочі, Житомирі, Полтаві, Гадячі, Катеринодарі та інших містах. Діяч писав С. Шелухину, що почав займатися цією справою з 1907 р., закуповуючи літературу за власний кошт у кни- гарні „Киевской старины”. Він був переконаний в тому, що в умо- 190 вах постійних переслідувань українського руху, загрози закриття часописів справа поширення української книжки була „важніща од усіх під наши часи [...] особливо серед тих людей, котрі вимагають її до читання, але не мають, через свою бідність, змоги доставать її”22. З листів до того ж адресата стає відомо, що 1908 р. Л. Жебуньов офірував на купівлю книжок 200 крб., але сповна не задовольнив зростаючого попиту. Тоді він звертається за допомо- гою до однодумців: просить їх збирати кошти і надсилати на адресу української книгарні у Києві, яка йому на ті пожертви видавала б потрібну літературу. Популяризатор звертався і до видавців та ав- торів з пропозицією підтримати його справу, оскільки число її прихильників зростало. Л. Жебуньов просив П. Стебницького як голову Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг у Петербурзі висилати йому літературну продукцію видавництва зі знижками23. Із його листів до П. Стебницького підтверджується вже згаданий в мемуарах Є. Чикаленка факт про ініціювання Л. Жебуньовим на- писання відомої праці „Украинский вопрос” (1914). Він передавав про неї як особисті враження, так і думки читачів різних політич- них поглядів, радив розіслати книжку членам Державної Думи і ради, окремим міністрам, поширити її в російські книгарні для російського читача. Видно, що ініціатор першого видання наполягав і на її перевиданні, висловлюючи власні побажання щодо струк- тури і змісту праці, а також пропонував назвати працю „Украин- ское движение”, але автори обрали іншу назву24. Із листів до Б. Грінченка стає відомо і про причетність Л. Же- буньова до другого видання науково-популярної „Історії України- Русі” М. Аркаса. Бо він листувався в той час з її автором та писав Б. Грінченку, що регулярно, по кілька разів в місяць, нагадував йому про необхідність перевидання „Історії”25. Видно, що в 1905 р. Л. Жебуньов був причетним до видання і редагування газети „Полтавщина”. Він працював секретарем у редакції, пропонував Б. Грінченку взяти на себе редакторство газети, постійно писати до неї та заохотити знайомих подавати матеріали на українські теми. У листах Л. Жебуньова до Б. Грінченка26 також частково відо- бразилася його участь у діяльності Київської „Просвіти”, керування нею в літній період, поширення через „Просвіту” книжок. При- четність діяча до багатьох громадських ініціатив відобразилася і в його листах до М. Грушевського27. Зокрема, видно, що він підтри- 191 мав ідею історика щодо створення народного університету, обіцяв її всіляко пропагувати та пропонував конкретні заходи щодо вті- лення. Також радив М. Грушевському його статті на українські теми публікувати в перекладах і в російській пресі, запитував дозволу перекласти їх власноруч з метою популяризації українського питання. Листи Л. Жебуньова до М. Біляшівського – директора Київ- ського міського художньо-промислового музею28 та І. Щитків- ського – гласного Київської міської думи29 свідчать про його член- ство та діяльність в Об’єднаному комітеті зі спорудження пам’ят- ника Т.Г. Шевченку в Києві (Шевченківському комітеті), що був заснований 1908 р. Стає відомо, що збори його засновників, які обговорювали положення статуту нової організації та можливості його затвердження, відбувалися на квартирі в Л. Жебуньова. Лис- тами діяч в основному узгоджував дні проведення засідань та нарад у вузькому колі напередодні загальних зібрань комітету. Як видно, Леонід Миколайович був особливо активним у періоди виникнення загрозливих ситуацій перед комітетом, наприклад, після подачі рапорту Київським генерал-губернатором до Сенату про потребу скасувати постанову міської думи щодо його організації. Цікаві біографічні деталі можна отримати і з листів Л. Жебу- ньова до Наталії Дорошенко (дружини Дмитра Дорошенка), з якою діяч приятелював. Він у них сповіщавав про свої переїзди до Києва і ставлення до нього киян, яке завжди його насторожувало. Л. Же- буньов писав, що перша його спроба оселитися в Києві припала на 1903 р. Але, не знайшовши тоді серед київських українців бажаної приятельської підтримки, через рік він переїздить у Полтаву і вдруге повертається до Києва, за наполяганням Є. Чикаленка, лише 1908 р., найнявши помешкання в місті до початку 1917 р. Коли в 1916 р. Л. Жебуньов отримав від знайомих пропозицію оселитися в Пол- таві, де йому знайшли помешкання, то однозначної відповіді на неї не міг дати, бо висловлював Г. Саливону такі роздуми з цього приводу: „Я сам того хотів, бо Київ з своїм столичним гармидером не до вподоби мені став, та й холодність відношення з деякими, колись ближчими людьми, пригнічує мою душу, а з другого боку – все таки є в Київі люде, близькі моєму серцю, то ті зв’язки жалко поривать, а до того ще осідать на новому місці вже не так лехко мені стало, як було колись. Думаю-гадаю і сам не знаю, як вирі- шиться ця справа”30. Він збирався жити в Києві і надалі, бо писав у листі до Н. Дорошенко31 про намір змінити лише квартиру на 192 Тарасівській, 20, яка за багатьма показниками його не влашто- вувала, на одну, або дві просторі сонячні кімнати. Підсумовуючи в 1917 р. свою майже десятирічну діяльність у Києві, Л. Жебуньов писав Н. Дорошенко: „Вдалось мені засновать клуб, допомогти поширенню „Ради”, розвинути книгарську справу (котру й досі веду), врятувати шевченківський комітет од загибелі, дістати посади людям і таке інше робить. Казали мені: „От бачите, як добре, що Ви переїхали до К[иїва], бо того не було б без Вас”. Біографічні відомості можна отримати і з ненадрукованих ма- теріалів, які готувалися Постійною комісією біографічного словника діячів України Всеукраїнської академії наук на початку 1920-х ро- ків32. З них довідуємося про місце народження, освіту, револю- ційну діяльність Л. Жебуньова, його становлення як українського діяча, знайомство з родинами Єфименків та Русових. Зберігся ще один цікавий рукописний документ, в якому Л. Же- буньов описував свою сочинську дачу, яку він збирався продавати і перед продажем детально характеризував. Цей опис зберігся також в Інституті рукопису33 і яскраво демонструє нам розташування дачної ділянки, зовнішній вигляд будинку, насадження дерев. Стає відомо, що знаходилася вона в 2 верстах від Сочі, за 10–15 хв. пішої ходи до моря: „Дача находится в районе т[ак] назв[аемого] Каткова Леонтьевской дачи, которая вся разбита на мелкие участки по 2 десят[ины], расположенные по улицам, образующим дачный город. […] Положение восхитительное, здоровое и красивое. Берег удобный для купанья и спуск к морю пологий. […] Вблизи дачи проложено казенное шоссе, почтовая дорога из Сочи в Новороссийск, в 1/2 верст от пароходной пристани, а в 1/2 в. общественный парк”. На території дачі ріс розкішний фруктовий сад із 400 фруктових та декоративних дерев. Крім них, на ділянці росли старі дуби, го- ріхи, пірамідальні тополі. Будинок був збудований з каштанового дерева, стояв на високому бетонному фундаменті. Л. Жебуньов любив свою дачу, часто їздив туди і захоплювався нею в листах до приятелів, а через те цей документ має важливе значення для того, щоб уявити собі це „феєричне” місце. До третьої групи відносимо друковані праці про Л. Жебуньова його сучасників, біографічний нарис у довідковому виданні 1930 р. та розвідки нинішніх дослідників. До перших належать кілька по- смертних статей С. Єфремова про діяча34. У них відобразилася оцінка його діяльності й підібрані до цього імені найвідповідніші 193 епітети. С. Єфремов називав свого героя пропагандистом-роман- тиком, нервом українського суспільства, який з небаченою впер- тістю 15 років перед революцією проводив величезну громадську, політичну й культурну роботу на національному полі. Автор характеризував так свого сучасника: „Це була людина, що хутко освоїлась з усіма деталями українства, органічно всмоктала остан- ні його вимоги й працювала на всіх ділянках рідної справи. [...] Це був найбільш невтомний і вигадливий пропагандист, якого я тільки знав, справжній „ловецъ человековъ” 35. С. Єфремов зауважував, що хоч Л. Жебуньов і здавався зовні „сухим, черствим” і часто аскетичним, мав численні „причуди”, але між цими зовнішніми даними і його сутністю була велика невід- повідність, бо в його грудях билося „золоте серце” українця, яке не шкодувало для громади ані моральних сил, ані матеріальних засобів. С. Єфремов писав про комунікабельність Леоніда Миколайовича, його широкі знайомства з урядовцями, часто і високих рангів, які діяч використовував переважно для українських цілей. Він вів широке листування зі своїми однодумцями, про що свідчить і епістолярій, запропонований у даному виданні. Біографічна інформація про Л. Жебуньова подавалася і в біо- бібліографічному словнику „Деятели революционного движения в России”. Вважаємо її найповнішою біографією діяча в науковій лі- тературі до 2001 р. У ній зафіксовані рік і місце його народження, дані про освіту, участь у революційному русі, співпраця з братами Жебу- ньовими – відомими народниками, заслання. Стає відомо, що по- чаткову освіту він здобув вдома, а в кінці 1860-х продовжив її в Москві, в Петровській Землеробській Академії. На початку 1870-х років Жебуньов виїхав у Європу, в якій вирували революційні настрої, і приєднався до популярного революційного гуртка „сен-жебуністів”. Повернувшись в Росію, вступив до Технологічного інституту в Пе- тербурзі, який не закінчив, бо захопився пропагандистською діяль- ністю, за яку був арештований і на 5 років висланий до Сибіру. Після закінчення заслання у 1887 р. Л. Жебуньову дозволили безвиїзно жити в рідному маєтку, що знаходився у с. Маріїнсько- му на Катеринославщині. Але в ньому він прожив з матір’ю не- довго, бо внаслідок пожежі їхня оселя згоріла, і, спродавши залишки обійстя, мати з сином переїхали у Катеринослав, потім у Сочі, де Л. Жебуньов купив дачу. Після цієї короткої біографічної довідки життєвий шлях Л. Жебуньова не досліджувався. 194 Лише в 2001 р. в українській історіографії з’явилася перша розвідка Н. Миронець про Л. Жебуньова як про українського діяча36. Автор використала в ній спогади про свого героя С. Русо- вої, Є. Чикаленка й листи Л. Жебуньова до Є. Чикаленка за 1917– 1919 рр. з аналізом і ставленням кореспондента до подій україн- ської революції. Автором даної розвідки був опублікований лист Л. Жебуньова, найпоказовіший для розуміння його ставлення до української га- зети „Рада”37. Його епістолярій до Є. Чикаленка був використаний як джерело для дослідження історії газети38, а також упорядков- ано листи Л. Жебуньова до Є. Чикаленка, які побачили світ в окремому виданні39. В ньому поданий і біографічний нарис про кореспондента та відображена його громадська праця. В окрему групу виділяємо публіцистичну та перекладацьку спадщину Л. Жебуньова. Його дописи друкувалися в українських виданнях: газетах „Рідний край”, „Рада”, журналі „Украинская жизнь”, вони вирізнялися актуальністю тем, переконливістю та, до певної міри, агітаційністю змісту. Наприклад, на шпальтах „Ради” виявлено 18 статей Л. Жебуньова. Вони є різними за характером: передовими, белетристичними, інші – публіцистичними, але у всіх їх домінували українські справи. Публіцист виконував у газеті оту роль „нерва українства”, про яку згадував С. Єфремов: вчасно нагадував україн- цям про події, які наближалися, застерігав про загрозливі моменти в конкретній справі, агітував до участі в певних заходах, передавав свої враження від побаченого і почутого. Л. Жебуньов звертав увагу українців на першочергові завдання, що стояли перед ними на початковому етапі українського руху: популяризацію національних ідей через участь у заходах як всеро- сійського, так і європейського значення. Наприклад, доводив важ- ливість участі українських делегатів у роботі з’їздів, які проводи- лися демократичними силами, бо вони на них могли задекларувати і свої вимоги та афішували себе як реальну силу. На його думку, „поки свідоме українство не вийде на широкий світ з своїх за- кутків, не шукатиме випадків для того, щоб голосно щоразу визначать потреби національної справи і домагання задовольнить їх, поки воно не увійде у спільну працю з поступовим громадян- ством інших націй – доти ніхто не рахуватиметься з нашими потребами, з власної охоти не задовольнить їх, і ми зоставатиме- мось скрізь і завжди позаду”40. Тому він закликав українських 195 кооператорів взяти участь у московському з’їзді діячів кооперації, що збирався в квітні 1908 р. Агітував українське студентство до участі у всеслов’янському з’їзді поступового студентства, що про- ходив 3–9 червня 1908 р. у Празі. Закликав українських жінок до участі у всеросійському жіночому з’їзді, що мав проходити в Пете- рбурзі в грудні 1908 р., анонсував його програму, яка дозволяла українкам втиснути у неї і свої національні вимоги. Публіцист звертав увагу й на інші важливі питання україн- ського суспільного життя. Наприклад, ще в 1908 р. підкреслив не- обхідність активнішої агітації українців за збір коштів на пам’ят- ник Т. Шевченку, яким вони планували увіковічити Кобзаря в Києві до 100-річчя від дня його народження. Л. Жебуньов радив проводити агітацію через часописи не лише в Україні, а й поза її межами, організувати в містах і повітах комітети для збору коштів, розклеїти в громадських місцях відозви до громадянства41. Крім агітаційно-програмних статей, які, як правило, були пе- редовими, Л. Жебуньов публікував і нариси з життя, наприклад, в одному описував відвідини ним зібрання общини штундистів у Ялті. Саме цей газетний матеріал дав підстави датувати лист Л. Жебу- ньова до Є. Чикаленка42, у якому автор продовжив газетну тему і повідомляв, що він почав регулярно відвідувати зібрання штун- дистів та прочитав на одному з них Євангеліє українською мовою, яке справило на присутніх „настоящий фурор”. Л. Жебуньов висвітлював в окремих статтях і наслідки ще однієї своєї справи – популяризації української літератури. В одній із статей він доводив значення цього заходу конкретними фактами – цитатами з отриманих листів з різних регіонів України. Діяч подавав у ній і окремі важливі факти, писав про заснування в Києві гуртка, який він, очевидно, очолював і який за 8 років існування розіслав 2639 книг. Члени гуртка при Київській „Просвіті” отримували замовлення на літературу від засланців, селян, сол- датів, учнів, сільських учителів, переселенців до Сибіру, але не могли задовольнити такої кількості прохань, і автор закликав гро- мадянство підтримати цю важливу справу43. Публіцист звертав увагу і на потребу відкриття при Київській „Просвіті” публічної української бібліотеки, закликав видавців, авторів і заможне українське громадянство підтримати його ідею своєю участю44. Л. Жебуньов опублікував і дописи про відомих сучасників, не 196 біографічного, а швидше оціночного характеру45. Він пробував своє перо і в белетристичному жанрі, про що свідчить кілька на- рисів у „Раді”, зокрема, „Квіти нагадали...”46. Були в нього і статті з педагогічної тематики: „Народные школы с малорусским язы- ком”47, „Хочет ли украинский народ учиться на своем языке”; „О кочующих учителях в Сосницком уезде”48, „Опять они не про- сят”49, „Украинская народная школа”50. Вони систематизовані в бібліографічному довіднику праць із педагогічної спадщини чле- нів українських громад51. Ґрунтовністю та історичною інформаційністю позначені й статті Л. Жебуньова в газеті „Рідний край”, опубліковані в 1905– 1906 рр. З них можна отримати цінну інформацію про важливі істо- ричні події, їх перебіг та наслідки. Публіцист описав діяльність з’їзду представників недержавних народів, що проходив 19–21 ли- стопада 1905 р. у Петербурзі52 і на якому , як вже зазначалося, він представляв Українську демократичну партію. Автор давав пояс- нення щодо терміна „недержавні народи”, повідомляв про кількість населення, що мало такий статус і проживало на території Росій- ської держави, співвідносив цю цифру з кількістю росіян. Л. Жебу- ньов відобразив зміст окремих виступів від представників різних народів, які демонстрували політику утисків російського уряду щодо них та узагальнюючої резолюції з пропозицією утворити спілку з представників народів і разом відстоювати національні потреби. Не менш важливі історичні факти про події в Україні у 1905– 1906 рр. містять статті „Що діялося в Росії за останню половину минулого року”53, „З життя на Україні”54, „Що нам треба робити? (Лист українського демократа до своїх однодумців)”55. Автор писав у них про чорносотенні погроми, селянські виступи, арешт братів Мазуренків, діяльність українського клубу в Петербурзі, народний університет на Буковині та про інші маловідомі, але важливі істо- ричні події. В останній статті закликав членів Української демократ- ичної партії об’єднатися і виробити спільну платформу напередодні виборів до Державної Думи, що мали відбутися 20 лютого 1907 р., а також усіляко підтримати тих українських депутатів, які орга- нізували українську фракцію в Думі. В разі ж обрання представників від партії в Думу, консолідуватися в ній з українцями. Л. Жебуньов з метою заробітку в останні роки життя займався і перекладацькою працею. Йому належать цікаві переклади публіцистичних нарисів Є. Пименової „Англійці та їх край” (Полтава, 197 1918. – 67 с.); „Сербія”, (Полтава, 1918. – 35 с.); Слєпцової М. „Дерево здоров’я” (Полтава, 1918. – 20 с.); Рубакіна М. „Нещасні пригоди лікаря Ісаака Джема” (Полтава, 1918. – 28 с.) та ін. Усі їх видало педагогічне бюро Полтавської губернської управи. Таким є перелік основних джерел, за якими можна відтворити біографію Л. Жебуньова як українського діяча, прослідкувати йо- го еволюцію з революційного народника в пристрасного праців- ника на ниві українських справ. Джерела різні за характером, змістом, інформаційністю та достовірністю, і лише співставленням їх фактів, перевіркою інформації з даними офіційних документів можна відтворити повну, детальну і об’єктивну біографію Л. Же- буньова, яка сьогодні вимагає такої реконструкції. 1 Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907–1919 роки. – К., 2005. – С. 120–121. 2 Русова С. Мемуари. Щоденник. – К., 2004. 3 Жебуньов Л. Несподівана пригода // ЛНВ. – Л., 1908. – Т. 44, кн. 11. – С. 284–299. 4 Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). – К., 2003. – С. 240. 5 Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – К., 2004. – Т. 1. – С. 242. 6 Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). – К., 2003. – С. 241–243. 7 Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). – К., 2004. – Т. 1. – С. 231. 8 Там само. – С. 28. 9 Там само. – С. 76. 10 Там само. – С. 242. 11 Русова С. Мемуари. Щоденник. – К., 2004. – С. 79. 12 Там само. – С. 84–85. 13 Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 274, п. 1, спр. 226. – (Далі – ЦДІАК України). 14 Русова С. Мемуари. Щоденник. – К., 2004. – С. 74. 15 Лотоцький. Сторінки минулого. – Варшава, 1933. – Ч. ІІ. – С. 298. 16 Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка ... – С. 197. 17 Там само. – С. 208. 18 Там само. – С. 238. 19 Лист Жебуньова до В. Доманицького 1 листопада 1908 р. – Відділ рукописних фондів і текстології Ін-ту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, ф. 47. од. зб. 275–276. 20 Лист Жебуньова Л. Шелухину С. 2 вересня 1909 р. – ІР НБУВ, ф. ХІ, № 937. 21 Лист Жебуньова Л. Шелухину С. без дати. – Там само, № 942. 22 Лист Жебуньова Л. Шелухину С. 2 вересня 1909 р. – Там само, ф. ХІ, № 937. 198 23 Листи Жебуньова Л. до Стебницького П. – Там само, ф. ІІІ, № 52196– 52222. 24 Лист Жебуньова Л. до Стебницького П. 24 березня [1914 р.]. – Там само, № 52209. 25Лист Жебуньова Л. до Грінченка Б. 1909 р. – Там само, № 37172. 26 Листи Жебуньова Л. Грінченку Б. – Там само, № 37163-37210. 27 ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 473. 28 Листи Жебуньова Л. Біляшівському М. – Там само, ф. ХХХІ, № 1024– 1029. 29 Листи Жебуньова Л. Щитківському І. – Там само, ф. І, № 12797–12804. 30 Лист Жебуньова Л. Саливону Г. [24 липня 1916 р.]. – Там само, ф. ІІІ, № 60418. 31 Лист Л. Жебуньова Дорошенко Н. за [1916 р.] . – Там само. ф. 107, № 48. 32 ІР НБУВ, ф. Х, № 4864. 33 Там само, ф. ІІ, № 6972. 34 Єфремов С. Пропагандист-романтик. Пам’яти Л.М. Жебуньова // Промінь. – К., 1919. – 7 листоп.; Дорошкевич. О. Пам’яти Л.М. Жебуньова // Там само. – 10 листоп.; Єфремов С. Жебуньов Леонід Миколайович: (Не- кролог) // Україна. – К., 1924. – Кн. 3. 35 Див.: Єфремов С. Пропагандист-романтик. 36 Деятели революционного движения в России. Био-библиографи- ческий словарь. От предшественников декабристов до падения царизма. – М., 1930. – Т. 2, вып. 2. 37 Миронець Н. Український патріот, росіянин Леонід Жебуньов // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць та спогадів. – К., 2001. – Чис. 6, ч. 1. – С. 284–293. 38 Лист прихильника та популяризатора газети „Рада” Л. Жебуньова до її видавця Євгена Чикаленка // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2005. – Вип. 9. – С. 265–277. 39 Листи Л. Жебуньова до Є. Чикаленка (1907–1914 рр.) як джерело дослідження історії української щоденної газети „Рада” // Студії з архів- ної справи та документознавства. – К., 2004. – Т. 11. – С. 141–149. 40 Листи Л. Жебуньова до Є. Чикаленка. 1907–1919. – К., 2005. 41 Л[еонід] Ж[ебуньов]. Наші „Просвіти” // Рада. – К., 1908. – № 8. – 10 січня. – С. 2. 42 Жебуньов Л. Про збірання жертв на пам’ятник Т.Г. Шевченкові // Рада. – К., 1908. – 29 берез. – С. 1; До уваги київському комітетові в справі збудування пам’ятника Т. Шевченкові і українському громадянству // Там само. –К., 1909. – 17 лип. – С. 1. 43 Листи Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907–1919. – К., 2005. – С. 102–104. 44 Жебуньов Л. Як ставиться український народ до літератури на рідній мові // Рада. – К., 1909. – 8 листоп. – С. 2–4. 199 45 Жебуньов Л. Ще про „наш національний обов’язок” (До уваги видавцям та авторам книжок) // Рада – К., 1909. – 4 жовт. – С. 1 46 Жебуньов Л. Згадка про один концерт // Рада. – К., 1912. – 10 листоп. – С. 2; Замісць слова над могилою Бориса Грінченка // Рада. – К., 1910. – 9 трав. – С. 2; Пам’яти В. Ю. Лозинського // Рада. – К., 1914. – 3 квіт. – С. 1–2; Пам’яти А.А. Русова // Укр. жизнь. – М., 1915. – Ч. 10. – С. 17–24. 47 Рада. – К., 1908. – 5 квіт. – С. 2. 48 Киев. старина. – К., 1905. – № 7/9. – С. 5–7 49 Земской сборник Черниговской губернии. – Чернигов, 1888. – № 11/12. – С. 152 50 Укр. жизнь. – М., 1912. – № 4. – С. 80–82 51 Полтавщина. – Полтава, 1905. – № 77. 52 Бібліографія педагогічної спадщини членів українських громад (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – К., 2000. 53 Жебуньов Л. З поводу з’їзду представників недержавних народів / Л.Ж. // Рідний край. – Полтава, 1905. – 24 груд. – С. 5–7. 54 Рідний край. – Полтава, 1906 – 5 січ. – С. 8–12; 20 січ. – С. 9–11. 55 Там само. – 27 січ. – С. 7–9. 56 Там само. – 29 лип. – С. 11–13.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-48646
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2222-4203
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-01T11:01:21Z
publishDate	2007
publisher	Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України
record_format	dspace
spelling	Старовойтенко, І.М. 2013-08-30T19:48:50Z 2013-08-30T19:48:50Z 2007 Леонід Жебуньов: джерела до біографії / І.М. Старовойтенко // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 11. — С. 183-199. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. 2222-4203 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48646 uk Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України Рукописна та книжкова спадщина України Спеціальні історичні дисципліни Леонід Жебуньов: джерела до біографії Article published earlier
spellingShingle	Леонід Жебуньов: джерела до біографії Старовойтенко, І.М. Спеціальні історичні дисципліни
title	Леонід Жебуньов: джерела до біографії
title_full	Леонід Жебуньов: джерела до біографії
title_fullStr	Леонід Жебуньов: джерела до біографії
title_full_unstemmed	Леонід Жебуньов: джерела до біографії
title_short	Леонід Жебуньов: джерела до біографії
title_sort	леонід жебуньов: джерела до біографії
topic	Спеціальні історичні дисципліни
topic_facet	Спеціальні історичні дисципліни
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48646
work_keys_str_mv	AT starovoitenkoím leonídžebunʹovdžereladobíografíí

Леонід Жебуньов: джерела до біографії

Institution

Similar Items