Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Рукописна та книжкова спадщина України |
|---|---|
| Datum: | 2007 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України
2007
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48665 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії / О.В. Січова // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 124-134. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860079571383091200 |
|---|---|
| author | Січова, О.В. |
| author_facet | Січова, О.В. |
| citation_txt | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії / О.В. Січова // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 124-134. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Рукописна та книжкова спадщина України |
| first_indexed | 2025-12-07T17:16:04Z |
| format | Article |
| fulltext |
124
О. В. Січова
Національна бібліотека України
імені В. І. Вернадського
м. Київ
СТАВЛЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ
К. РОЗУМОВСЬКОГО
ДО СТВОРЕННЯ НОВОЇ СЕРБІЇ
У 20–40-х роках XVIII ст. територіальні межі Гетьманщини
зросли за рахунок залюднення правобережних земель на захід від
р. Дніпра до берегів р. Синюхи, південніше річок Тясмина і Висі.
Перші поселення виникли вздовж Дніпра та Тясмина і адміністра-
тивно відносилися до Власівської, Кременчуцької, Потоцької сотень –
Миргородського полку і сотень Переволочинської, Келебердян-
ської, Орлянської – Полтавського полку. В 1743 р. на цих тери-
торіях утворилися Крилівська сотня1, в 1748 р. – Цибулівська2 і
Архангелогородська3 сотні. Всі новостворені сотні входили до складу
Миргородського полку. Саме на цих територіях у 1751 р. Росій-
ська імперія вирішила втілити в життя свій новий колонізаційний
проект – створення на південних кордонах сербського військового
поселення, яке в історії відоме під назвою Нова Сербія.
До проблеми проживання українського населення на терито-
ріях, відведених під створення Нової Сербії, і намагання гетьмана
К. Розумовського захистити права підданих Гетьманщини вперше
привернув увагу український історик Є. Загоровський4. Однак пи-
тання ставлення української влади до утворення Нової Сербії на
територіях Гетьманщини висвітлювалося в історіографії досить
фрагментарно: в роботах, присвячених дослідженню іноземної ко-
лонізації на півдні України, – українські історики Є. Загоровський,
О. Посунько; в дослідженнях історії колонізації українських степів –
українські історики С. Шамрай, Н. Полонська-Василенко, росій-
ський історик В. Кабузан5.
26–27 грудня 1751 р. відбулося спільне засідання Сенату з Во-
єнною колегією, присвячене утворенню сербського військового
© О. В. Січова, 2007
125
поселення. На ньому заслухали інформацію, надану російським
послом в Австрійській імперії графом Бестужевим-Рюміним і
сербським полковником Іваном Хорватом, про можливість ство-
рення на кордонах Російської імперії іноземного військового посе-
лення. Ця ідея з’явилася ще за часів Петра І. А коли позиції Росії
на півдні достатньо зміцніли, і надійшла інформація про значну
кількість здатних до прикордонної військової служби поселенців,
які бажали переселитися і прийняти російське підданство, росій-
ський уряд на чолі з імператрицею Єлизаветою Петрівною з вели-
кою увагою поставився до пропозицій і обіцянок виразника інте-
ресів воєнних сербських емігрантів з теренів Австрійської імперії
полковника І. Хорвата. Тому Сенат дав згоду на поселення чоти-
рьох полків (по 4 тис. кожний), сформованих з православних на-
родів – сербського, македонського, болгарського і волоського6. З
дозволу імператриці І. Хорват представив на розгляд Сенату і
Воєнної колегії Прошення. В ньому були викладені умови, на
яких І. Хорват хотів створювати поселення, окреслювалися тери-
торії, де хотіли б поселитися серби. Зацікавленість російської влади
в здійсненні даного проекту була настільки великою, що практич-
но всі пункти Прошення були затверджені повністю.
Саме протягом цих двох днів у далекому Санкт-Петербурзі
без відома української влади вирішилася доля тисяч українських
жителів задніпровських сотень Миргородського і Полтавського
полків. Третій пункт Хорватового Прошення окреслював землі, на
яких бажали селитися вищезазначені православні народи з
Австрійської імперії, від фортеці Кам’янка до польського кордону,
включаючи Чорний ліс, до Архангельського, з іншого боку по
Дніпру до татарсько-турецького кордону7. Сенат розглянув ма-
теріали Колегії іноземних справ про суперечки з поляками під час
створення містечка Архангельського, яке, як відмітили доповідачі,
польська сторона і досі вважає своїм. Потім розглянув карти цих
територій, складені в середині 40-х років підполковником Дебос-
кетом, із зазначенням поселень і кількості жителів. Цікаво, що
присутній на засіданні Дебоскет заявив, що, незважаючи на забо-
рону 1744 р. створювати поселення на територіях, наближених до
Архангельського (щоб запобігти конфлікту з Річчю Посполитою),
існують відомості, “…что с того времени по ныне не малое число
народу населилось…”8. Але Сенат ухвалив рішення селити інозем-
ців на правобережних землях, від гирла річки Кагарлика (ліва
126
притока р. Синюхи) прямою лінією до витоків р. Тури (інша назва
Грузька9, права притока р. Інгулу), звідти на гирло р. Кам’янки
(ліва притока р. Інгулу), далі до витоків р. Березівки (ліва притока
р. Інгульця), від витоків р. Березівки до витоків р. Омельника
(права притока р. Дніпра) і по її течії до впадіння у р. Дніпро10. Це
були землі Крилівської, Цибулівської, Архангелогородської, право-
бережної частини Власівської, Кременчуцької та Потоцької со-
тень – Миргородського полку і правобережної частини Келебер-
дянської сотні – Полтавського полку Гетьманщини. В цьому ж
документі вперше використовується термін “Нова Сербія”. Саме
цю назву для новостворюваного поселення було запропоновано на
розсуд цариці. На пропозицію цариця відповіла схвально11.
У 11 пункті, відповідно до прохання Хорвата, Сенат наказав
на означених землях нікого, крім названих іноземних вихідців, не
селити, “…а ежели ныне в тех местах какое поселение есть. Оных
выслать в прежния их места. Понеже они поселились собою без
указа…”12. Шістнадцятим пунктом дозволялося будівництво фортеці,
південніше від сербського поселення – для його захисту. Фортеця
отримала назву на честь імператриці – фортеця св. Єлизавети13.
На окреслених територіях планувалося поселити не більше
ніж 2 полки – гусарський і пандурський. Селити сербів наказано,
“… уступя от польской границы по 20 верст (верста у ХVІІІ ст.
становила близько 1 км14)…”15. Насправді, двадцятиверстова смуга
між польським кордоном і Новою Сербією не була створена. У бе-
резні 1752 р. після огляду територій, відведених іноземцям, генерал-
майор І. Глєбов, вищий представник російської влади на заселюва-
них територіях, доповів, що деякі окреслені указом місцевості роз-
ташовані до польського кордону ближче ніж 20 верст. Сенат наказав
не зважати на цю обставину і селити їх на відведених територіях16.
9 січня 1752 р. відбулося засідання Сенату, на якому розгля-
дали питання “…о имеющемся в тех местах миргородского и пол-
тавского полков от 1740 по 1745 г. новом поселении и какими
именно местами и угодьями как тех полков, так и запорожское
войско владеют…”17. На цьому засіданні знову була заслухана
доповідь Дебоскета, розглянуті наявні в нього матеріали описів
1745 р. і копії карт. Дебоскет у черговий раз підтвердив інфор-
мацію про посилення заселеності в регіоні після 1745 р., хоча зі-
знався, що не знає її масштабів, бо після 1745 р. описів зазначених
територій не здійснював. Сенат не змінив рішення з приводу україн-
127
ського населення, лише наказав відправити копії карт задніпров-
ських місць генерал-майору Глєбову.
На захист інтересів Гетьманщини в її південно-західних во-
лодіннях став гетьман К. Розумовський. 19 травня 1752 р. Сенат
заслухав копію листа, надісланого гетьманом Київському генерал-
губернатору Леонтьєву18. На наш погляд, цей лист свідчить про
те, що українська верхівка або ще не усвідомлювала, або, скоріше
за все, була недостатньо проінформована про нові колонізаційні
наміри російського уряду. Гетьман повідомив, що за велінням
Сенату наказав Миргородському полковникові селити сербів, які
прибувають у Цибулів, на квартири. При цьому приписав, щоб
серби не чинили там свавілля, селилися у відведених їм кварти-
рах і платили за дрова і ліс на будівництво відповідно до цар-
ського наказу від 18 серпня 1742 р. На останнє зауваження Сенат
відповів, що зазначений наказ стосується лише Малої Росії і
Слобідських полків і не поширюється на “задніпрські місця”.
22 травня 1752 р. Сенат наказав Колегії іноземних справ на-
діслати гетьману Розумовському грамоту про передачу “задніпр-
ських місць” сербам і виселення тамтешніх жителів. 17 червня
Колегія іноземних справ передала в Сенат відповідь гетьмана,
яка розглядалася на засіданні 28 серпня. Гетьман надіслав до Пе-
тербурга два листи. В першому він висловив позицію запорож-
ців, які повідомляли, що в землях, відведених сербам, від Чорного
лісу до гирла р. Синюхи й інших місцях запорозьке військо “жи-
тельства и корысти в ловле зверей и рыбы имели по прежним
вольностям и по пожалованным грамотам предков Е.И.В. и от
Е.И.В. декабря 15 дня 1744 г.”19. У другому листі гетьман, висту-
паючи виразником інтересів українських землевласників, писав,
що на землях, відведених сербам, багато сіл і „деревень”, в яких
живуть в основному “обыватели более суть вышедшие из поль-
ской стороны малороссияне”, а не з Гетьманщини. І поселилися
вони згідно з указами попереднього уряду 1741 р. і Сенату 1744 р.,
які дозволили заселяти правобережні землі українцями – вихід-
цями з польських земель. До того ж майже всіма ґрунтами в
регіоні володіють “как в тех местах живущие, так и разные”
Миргородського і Полтавського полків старшина і козаки. І во-
лодіють вони тими ґрунтами законно – згідно з гетьманськими
універсалами і давніми урядовими купчими записами. Деякі,
правда, не мають письмових “крепостей”, але вони володіють
128
землями спадково, за стародавніми займами. Тому гетьман ви-
магає, щоб з урахуванням вищезазначених обставин ґрунти і
угіддя, які належать українським козакам і старшині, не відда-
вали під поселення іноземців, і краще було б селити останніх на
задніпровських землях, що знаходилися ближче до Січі. Гетьман
однак зазначає, що і запорожці скаржаться на збитки, яких за-
знаватимуть у разі поселення сербів. Тому найкраще наказати се-
лити сербів за Українською лінією (укріплення на південно-схід-
ному кордоні)20. Сенат відмовив гетьману і наказав продовжувати
поселення сербів.
Основою всіх контраргументів на доводи гетьмана з позиції
Сенату стало твердження про відсутність прав на володіння зем-
лями у всіх без винятку представників української сторони.
Запорожці не мають прав на землі – в них немає письмових
доказів, а з приводу грамоти від 15 грудня 1744 р., на яку вони по-
силаються, “…хотя в той грамоте, между прочим, в предисловии
от оной колегии и писано, что сколько здесь ведомо, изстари те
места принадлежат к Запорожью … но оное им предписывано для
истребования от них помянутаго известия, а не к отдаче и укреп-
лению им тех земель...”21. Крім того, в ній чітко зазначено, що ті
землі вільні, і на них у той час починали селитися не запорожці,
а жителі Гетьманщини. Взагалі, землі, відведені іноземцям, зна-
ходяться далеко від Січі та її володінь.
Відмовляючи в правах власності козакам і старшині, росій-
ський уряд пішов на свідоме порушення не лише моральних, а й
офіційних законів, багаторазові зобов’язання оберігати права і
вольності жителів малоросійських були забуті. Давні купчі, уні-
версали і спадкові права власності в цьому регіоні російський уряд
визнав недійсними на підставі того, що ті віддалені правобережні
землі до війни 1735–1739 рр. не належали Росії. А поселеннями,
розташованими від Чорного лісу до Дніпра, насильно володіли
поляки, і, за донесенням Колегії іноземних справ від 13 вересня
1741 р., по закінченню війни вони спустіли. В даному випадку,
було спокійно сприйнято той факт, що населення не було вини-
щене, воно просто тимчасово, на час воєнних дій, відійшло з
прикордонної зони вглиб територій і по закінченні війни почало
повертатися, як повідомляв у Петербург полковник Василь Кап-
ніст22. З вищезгаданого Сенат робить висновок, що коли після
війни на зазначених землях почали селитися вихідці з польських
129
територій і Гетьманщини згідно з дозволом 1741 р., “…то им на те
земли таковые гетманские универсалы и давние урядовые куп-
чия и записи и древния займы к укреплению [праву володіння
землями. – О.С.] служить не могут и остаются не действитель-
ны”. Тобто ці власники по закінченні війни, після якої, за визна-
ченням Сенату, землі стали вільними, мали надіслати до Сенату
прошення підтвердити їхнє право власності. Але вони цього не
зробили, і їхні документи, відповідно, втратили чинність. А посе-
лення там почалося з 1740 р. і тривало до нинішнього 1752 р.
всупереч заборонам – тому населення стало безуказним23.
Згадаємо, що заборона 1744 р. поширювалася лише на за-
хідні території в околицях Архангельського, та й саме містечко
наказали не розселяти, хоча і не збільшувати. Поселення ж, по-
чинаючи від Цибулева в бік Дніпра, не заборонялися, заселення
тут відбувалося легально, інтенсивно, і на цих землях проживала
основна частина жителів правобережних володінь Миргород-
ського і Полтавського полків Гетьманщини.
Старожилів, яких налічувалося 643 двори, на цьому засіданні
Сенат теж визнав безуказними (рятуючись від війни 1735–1739 рр.,
вони переселилися в Гетьманщину і потім повернулися без від-
повідного указу), тому їх наказали вислати в Гетьманщину, а
майно продати іноземцям24.
15 вересня 1752 р. Сенат заслухав чергове донесення від
гетьмана. Він знову заявив, що українське населення проживає в
“задніпрських місцях” законно, відповідно до Сенатських указів
від 8 березня 1743 р., від 11 червня 1744 р. і від 22 жовтня 1744 р.
Гетьман також звернув увагу російської влади на те, що через
свавільну поведінку прибулих сербів і обіцянки Глєбова за 6
місяців виселити жителів з Архангельського почнеться відтік
українського населення в Польщу, бо на зазначених територіях
здебільшого живуть вихідці з польських земель, а в Гетьманщині
“…столь знатного числа дворов…вместить не находится места…”.
Тому К. Розумовський знову попросив селити сербів ближче до
Січі або за Українською лінією. А якщо це неможливо, то посели-
ти зігнане українське населення за Українською лінією, обов’яз-
ково наділивши їх землею, яка за розмірами не поступатиметься
попередній25. Також гетьман спробував відстояти права жителів
м. Крилова і с. Табурище, які потрапляли в двадцятиверстову
смугу між польським кордоном і Новою Сербією. Сенат знову
130
відкинув усі його доводи і постановив українське населення ви-
селити в Гетьманщину, бо за Українську лінію не можна через від-
даленість тих земель, а сербам віддати поселення і в двадцяти-
верстовій смузі26.
Таким чином, втручання гетьмана К. Розумовського не допо-
могло захистити права української людності правобережних
сотень Гетьманщини, створених в задніпровських місцях.
Питання українського населення не могло лишатися неврегу-
льованим. Враховуючи побажання імператриці, в березні 1753 р.
Сенат розглядав можливість розмістити кілька ландміліцьких
полків на територіях, де планували поселити 5 сербських рот.
Йшлося про можливість поселення на цих самих землях старо-
жилів з відданих сербам поселень і нових українських вихідців з
польських територій.
1 квітня 1753 р. Сенат постановив: “…в удобных местах се-
лить живущих в тех заднепрских местах старожилов и протчих
тут живущих и выходящих из Польши … и учередить их коза-
ками так, как слободские полки состоят, с прикрытием, как ныне
при поселении сербов в каждой роте шанцами назначено, или
другим образом”27. 18 серпня генерал-майор Глєбов звернув увагу
Сенату, що спеціальний указ про створення Слобідського полку
ще не виданий, і на його підготовку піде певний час. Тому існує
загроза відтоку українського населення на територію Польщі,
особливо з містечок, де постійно зростає кількість сербів, – це
Архангельське, Петровий Острів, Новий Миргород, Цибулів.
Щоб запобігти цьому, генерал-майор І. Глєбов просив дозволу
почати переселення українців південніше від Нової Сербії, не
чекаючи, доки вийде указ28. Тому Сенат постановив: “Живущим
в заднепрских местах старожилам и вышедшим из Польши, и
тем, кои пришли туда из разных полков и объявляют, что они
уже там к поселению своему мест не имеют … до будущаго об
них положения и указа, дабы оные, за неотводом к поселению их
мест, в Польшу переходить не могли, в назначенных … местах се-
литься ныне дозволить, так, как ими, генерал-майорами и бригади-
ром, определено”29. І. Глєбов почав селити бажаючих південніше
від Нової Сербії.
Нестача земель унеможливлювала перехід жителів правобе-
режних сотень на лівий берег Дніпра. Як наслідок, Генеральна
військова канцелярія рапортувала гетьману К. Розумовському в
131
жовтні 1753 р., що “… обыватели сотни Архангелогородской на
назначенные и отведенные за сербскою границею земли начали
уже селиться, да и Цыбулёвской сотни обыватели переходить на
сю сторону Днепра воспятились…”30.
14 травня 1754 р. був опублікований указ про утворення Ново-
слобідського полку на території двадцятиверстової смуги, розта-
шованої південніше від Нової Сербії. З поселень попереднього пе-
ріоду до Новослобідського полку відійшли села Калужино, Кам’янка,
слободи Буянська, Мишурин Ріг – Переволочинської сотні Пол-
тавського полку, село Бородаївка і слобода Пушкарівка – Ор-
лянської сотні Полтавського полку 31. Таким чином, частина право-
бережних поселень, які належали до Полтавського полку, практично
повністю увійшла до новоствореного Слобідського полку. З цієї
території сформовано кілька сотень-слобід, на їх чолі поставлено
переважно значкових товаришів Полтавського полку, які мали там
свої ґрунти, і підсусідків. Сотником слободи Омельника (або Ли-
хівки) був Хома Лихо, значковий товариш Полтавського полку.
Так само батько сотника слободи Калужне Василя Роботи, Федір
Робота, був значковим товаришем Полтавського полку і власни-
ком маєтків у Калужному32. Головне ж ядро Слобідського полку
склали переселенці з правобережних володінь Миргородського
полку. При переселенні нерідко зберігалася навіть сотенна влада,
бо, переходячи на нові місця, сотенна старшина отримувала ана-
логічні посади. Наприклад, “правящий за сотника” в Архангельсько-
му Йосип Чечель одразу дістав сотенний уряд у Верблюжці. Ци-
булівський отаман Василь Кошовенко став сотником у слободі Грузь-
кій. Другий отаман тієї самої слободи Федір Война стає сотником
Ташлицької слободи.
Згідно з опитуванням, проведеним під керівництвом генерал-
майора І. Глєбова в лютому 1754 р., серед жителів населених
пунктів, що опинилися в зоні створення Нової Сербії і за наказом
мали бути виселені, 74% виявили бажання переселитися “за крас-
ную черту”, тобто в новостворюваний полк, а не в Гетьманщину33.
Тому виникло питання про підпорядкування нового полку
гетьману. Для заперечення цього Сенат скористався старою так-
тикою відмови українській владі. Посилаючись на указ імператриці
від 20 листопада 1752 р., російські урядовці заявили, що підданим
Гетьманщини і Слобожанщини заборонено переходити в задніпров-
ські місця; також звідти наказано висилати підданих Гетьманщини,
132
що переходитимуть через польські землі. Відповідно, в задніпров-
ських місцях залишилися тільки старожили і вихідці з Польщі,
які не є підданими Гетьманщини (цікаво, що, вирішуючи проблеми
з польськими урядовцями, російська влада доводила, що такі
українські вихідці не є польськими підданими, а українцями, що
перейшли в Польщу з Гетьманщини). “Следственно, тому поселению
как под малороссийским, так и ни под чьим владением быть и не
надлежит”34. Таким чином, відповідаючи на запит І. Глєбова, Се-
нат постановив, що полк має бути у відомстві коменданта фортеці
св. Єлизавети. Відмову віддати його під владу гетьмана Сенат
обґрунтував тим, що жителі, вихідці з Лівобережжя, згідно з по-
передніми наказами, повертаються на старі місця проживання,
тому немає підстав для підпорядкування полку гетьману35.
Новоутворення на південних кордонах контролювалися без-
посередньо Сенатом, який постановив, що нове військове посе-
лення має бути у віданні Воєнної колегії. І оскільки це прикор-
донна зона, то справи міжнародного характеру контролювалися
Колегією іноземних справ. Верховна влада в регіоні здійснювалася
Київським генерал-губернатором36. Йому підпорядковувалася ко-
місія у гайдамацьких справах. Київська Губернська Канцелярія була
вищою апеляційною інстанцією для Гарнізонної Канцелярії форте-
ці св. Єлизавети. Вона ж вирішувала питання про будівництво
карантинних споруд. Безпосереднє управління на місцях здійснював
керівник іноземного військового поселення генерал-майор І. Хор-
ват. Разом з тим Сенат постановив, що при поселенні іноземців
необхідно бути присутнім начальнику від росіян – головному ко-
мандирові в краї. На цю посаду призначили “надійну персону з
генералітету” з інженерною кваліфікацією – генерал-майора артиле-
рії Івана Глєбова37.
Гетьман змушений був регулярно направляти козаків з Геть-
манщини то для будівництва фортеці св. Єлизавети, то для захис-
ту кордонів нових адміністративних утворень. Головний командир
напряму звертався до гетьмана, коли йому були необхідні козацькі
загони38. В червні 1760 р. на території Нової Сербії і Новослобід-
ського полку перебувало 1500 козаків з Гадяцького, Миргородського,
Полтавського, Переяславського і Лубенського полків. Їх очолювали
5 сотників і 4 значкові товариші39. Військові команди перебували
на цій території впродовж 4 місяців. Єдиним місцем, де постійно
домінували російські військові, була фортеця св. Єлизавети, коза-
133
ків тут практично не було. Крім того, всупереч заявам російського
уряду, на територіях, відведених під Нову Сербію, в Новослобід-
ський полк почали селитися вихідці з Лівобережжя. Генеральна
Військова Канцелярія скаржилася на втечі підданих на територію
Новослобідського полку і Нової Сербії. За реєстром 1757 р.40 з самої
Потоцької сотні Миргородського полку втекло 86 дворів. З них до
Нової Сербії втекло 14 (це 16,3 %), решта до Новослобідського
полку. Наприклад, лише в слободу Бородаївку до 1757 р. з вище-
згаданої сотні втекло 56 козаків (3 виборних і 53 підсусідків). Були
випадки призначення сотників і козацької старшини з козаків,
які перебували в загонах, прикріплених для охорони цієї території.
Яскравим прикладом є сотник слободи Мурзинка Павло Дик.
Він був значковим товаришем Миргородського полку і жив у Хо-
ролі; у 1753–1754 рр. він стояв із залогою козаків у Новомирго-
роді і тоді ж отримав сотницький уряд. Так само призначено
Домотканським сотником осавула Семена Лебединця41.
Незважаючи на економічні і соціальні зв’язки жителів дослід-
жуваного регіону з Гетьманщиною, всі зусилля гетьмана К. Розу-
мовського відстояти свої права і права своїх підданих завершу-
валися невдачами.
1 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вер-
надського (далі – ІР НБУВ), ф. ІІ, № 1964, арк. 921.
2 ІР НБУВ, ф. ІІ, № 2014, арк. 5.
3 Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової
Сербії: в документах середини XVIII століття. – К., 2003. – С. 3.
4 Загоровский Е.А. Славянская колонизация Новороссии в XV в.:
Сербские военные поселения. – К., 1913. – 59 с.
5 Загоровский Е.А. Указ. соч.; Посунько О.М. Історія Нової Сербії та
Слов’яносербії. – Запоріжжя, 1998. – 80 с.; Полонська-Василенко Н. Засе-
лення Південної України в XVIII ст.: У 2-х т. – Мюнхен, 1960. – Т. 1.
Заселення Нової Сербії та Слов’яносербії. – 203 с.; Шамрай С. До історії
залюднення Степової України в XVIIІ ст. (Крилівщина і Лизаветщина) //
ЗІФВ. – 1929. – Кн. 24. – С. 207–302; Кабузан В.М. Заселение Новорос-
сии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII – первой поло-
вине XIX века (1719–1858 гг.). – М., 1976. – 308 с.
6 Сенатский архив. Протоколы правительствующего Сената. – Т. 8. –
СПб., 1897. – С. 405.
7 Там же.
8 Там же.
9 Пивовар А.В. Названа праця. – С. 319.
134
10 Сенатский архив. Протоколы правительствующего Сената. – Т. 8. –
СПб., 1897.– С. 406.
11 Там же, – С. 409–416.
12 Там же, – С. 411.
13 Там же, – С. 416.
14 Гуржій Олександр Іванович, Чухліб Тарас Васильович. Україна крізь
віки: В 15 т. / НАН України. Інститут археології ; В.А. Смолій (ред.) – К.,
1998. – Т. 8 : Гетьманська Україна. – С. 164.
15 Сенатский архив. Протоколы правительствующего Сената. – Т. 8. –
СПб., 1897. – С. 406.
16 Там же. – С. 676.
17 Там же. – С. 425.
18 Там же. – С. 594–595.
19 Там же. – С. 661.
20 Там же. – С. 662.
21 Там же. – С. 663–664.
22 ІР НБУВ, ф. ІІ, № 1963, арк. 352–353.
23 Сенатский архив. Протоколы правительствующего Сената. – Т. 8. –
СПб., 1897.– С. 666–667.
24 Там же. – С. 668.
25 Там же. – С. 675.
26 Там же. – С. 676–678.
27 Сенатский архив. Протоколы правительствующего Сената. – Т. 9. –
СПб.,1901. – С. 64.
28 Там же. – С. 125.
29 Там же. – С. 126.
30 Пивовар А.В. Названа праця. – С. 226.
31 Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсон-
ской губерний) в XVIII – первой половине XIX века (1719–1858 гг.). –
М., 1976. – С. 52.
32 ІР НБУВ, ф. І, № 63, арк. 47.
33 Пивовар А.В. Названа праця. – С. 236–237.
34 Сенатский архив. Протоколы правительствующего Сената. – Т. 9. –
СПб., 1901. – С. 261.
35 Там же. – С. 260–262.
36 Загоровский Е.А. Славянская колонизация Новороссии в XV в.:
Сербские военные поселения. – К., 1913. – С. 28.
37 Сенатский архив. Протоколы правительствующего Сената. – Т. 8. –
СПб.,1897. – С. 407, 415.
38 Там же. – С. 706.
39 Шамрай С. Названа праця. – С. 278.
40 Там само. – С. 250.
41 Там само. – С. 259.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-48665 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2222-4203 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:16:04Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Січова, О.В. 2013-08-31T05:47:01Z 2013-08-31T05:47:01Z 2007 Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії / О.В. Січова // Рукописна та книжкова спадщина України. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 124-134. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 2222-4203 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48665 uk Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського НАН України Рукописна та книжкова спадщина України Дослідження архівних та книжкових фондів Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії Article published earlier |
| spellingShingle | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії Січова, О.В. Дослідження архівних та книжкових фондів |
| title | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії |
| title_full | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії |
| title_fullStr | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії |
| title_full_unstemmed | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії |
| title_short | Становлення гетьманського уряду К. Розумовського до створення Нової Сербії |
| title_sort | становлення гетьманського уряду к. розумовського до створення нової сербії |
| topic | Дослідження архівних та книжкових фондів |
| topic_facet | Дослідження архівних та книжкових фондів |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/48665 |
| work_keys_str_mv | AT síčovaov stanovlennâgetʹmansʹkogourâdukrozumovsʹkogodostvorennânovoíserbíí |